Юшківці. 21 грудня 1944 р. – трагічні втрати

Юшківці. 21 грудня 1944 р. – трагічні втрати. (Автор: Зіновій Горін)

Видавничий орган Проводу українських націоналістів «Ідея і Чин», ч.8, в розділі «Впали на Полі слави» повідомляє:  

«На українських землях проходить важка, жорстока і нерівна боротьба. За осягнення найвищої ідеї нації – здобуття державності й соборності – борються багаточисельні ряди українських селян, робітників, інтелігенції. Сини і дочки соборної України стали дружнім фронтом. В авангарді цієї боротьби українські революціонери, самостійники. На українській землі, рясно политій кров’ю борців-героїв ростуть нові когорти безстрашних воїнів. Шлях до волі й перемоги вказують їм ті, хто для народу не щадили праці, поту і життя – Борці, Герої Української національної революції. За останні два роки боротьби українського народу за волю впали десятки тисяч його синів і дочок. Тут згадаємо тільки деяких з них. У глибокій пошані клонімо голови перед усіма знаними і незнаними, які впали за Велику Справу».

Сказані керівним органом організації українських націоналістів слова 80 років тому є актуальними у сьогоднішній час, коли Україна перебуває у широкомасштабній війні з тим же російським окупантом, який в черговий раз посягнув на українську землю, прагнучи знищити український народ як націю. 

На братній могилі під-час вшанування 80-ї річниці полеглих провідних діячів ОУН-УПА 21 грудня 1944 року в селі Юшківці. Зліва направо Зіновій Горін – дослідник повстанської боротьби, Віра Чайковська – учитель, сподвижниця національної духовної та культурної спадщини рідного краю, публіцист, автор і співавтор книг з історії національного і духовного відродження, внучка отця Романа Чайковського політв'язня Гулагів жителька села Ходорківці, Володимир Лагодський – директор музею Слави Стецько в селі Юшківці, громадський діяч.

Третій рік вірні сини і дочки свого народу мужньо стоять на захисті своєї землі, волі і Незалежності, продовжуючи Велику Справу своїх попередників – воїнів ОУН-УПА, здобуваючи для свого народу краще майбутнє – жити в співтоваристві європейських народів.

Знову пролита кров десятків тисяч захисників, мирних жителів та дітей, які стали жертвами російського ворога. Схиляємо низько голови перед світлою пам’яттю наших Героїв, їх імена  навіки залишаться в пам‘яті українського народу.

Та повернемось до подій 1944 р., коли в наш край прийшов кровожерливий підступний червоний російський ворог.

На початку грудня 1944 р. окупанти провели одну з наймасштабнішу військову акцію на теренах Стрілищанського, Ходорівського, Бібрецького та Миколаївського районів проти УПА та підпілля ОУН. У ній взяло участь близько 20 тисяч енкаведистських військ під проводом генерала Фëдорова, який загинув при таємничих умовах під час цієї операції.

Війська НКВД обсаджували усі села і ліси блокованої округи. З села до села не можна було перейти без спеціальної перепустки, всюди стояли гарнізони й безупинно стежили, шляхи й ліси патрулювалися панцерними самоходами, кіннотою, танкетками. Гарнізонники з допомогою спеціалістів шукали по селах бункери, криївки. Інші проводили арешти осіб. Знущаннями й тортурами намагалися отримати відомості про членів підпілля ОУН та воїнів УПА. Окрема група, що приїхала з Києва, шукала повстанську типографію. У Миколаївському районі був приготовлений так званий «мішок» для відступаючих відділів УПА. Щоб «зав’язати» цей мішок, у Мединицькому районі Дрогобицької області стояли напоготові піхота, кіннота, моторизовані відділи військ НКВД під командою генерала Сабурова. 

Артим Степан стрілець сотні «Сіроманці», уродженець села Новосільці

Серед важких умов тієї першої великої зимової блокади відділи УПА і «Сіроманці» (командир «Яструб»), «Полтавці» (сотенний «Максим») разом з місцевими відділами демонстрували чудеса хоробрості і вміння маневрувати в таких складних обставинах. Ці відділи вели виразно зачепні операції, бажаючи привернути до себе увагу і відвернути її від важко придушеного села. Це їм вдалося. Москалі зорганізували погоню за «Полтавцями», які саме розбили російських офіцерів з Києва.

17 грудня «Яструб» зробив наскок на районний центр Нові Стрілища. Розрахунок був дуже простий: наскок на райцентр у центрі великої блокади мусить відвернути увагу ворога від погоні за «Полтавцями» і від самої блокади. Операція закінчилася вдало. Але, на жаль, у тому бою загинув командир «Яструб».

27 грудня 1944 р. «Полтавці» розгромили ворога у бою біля с. Кореличі. Це був важкий бій, в якому загинув сотенний «Максим», 37 підстаршин і стрільців цього відділу, який головним чином складався з уродженців центральних і східних областей України. У цих складних обставинах необхідно було приймати правильні виважені рішення для подальших дій головному командиру УПА генералу «Чупринці» та керівництву ГВШ. 

Ярослав Грабницький «Мороз», чотовий сотні «Полтавці», уродженець с. Черемхів

21 грудня 1944 р. група керівного складу підпільників, 9 осіб, поспішала на нараду до Романа Шухевича, та на шляху біля с. Юшківці була атакована військами НКВД чисельністю до 300 осіб. У важкому бою смертю Героїв упали на Полі Слави визначні організатори ОУН-УПА – «Всеволод», «Град», «Орел», «Шаблюк-Шугай-Євшан», «Стожар», «Устим-Чубенко». Замерзлі тіла лежали на полі. Коли все затихло, дівчата і хлопці з Юшківців забрали полеглих, зробили труни. Сповістили сотню «Сіроманці». Похорон відбувся ввечері. Ховали героїв у спільній могилі. На похороні був присутній командир УПА Роман Шухевич з охоронцями. Насипали високу могилу, встановили березовий хрест з табличкою з написаними іменами.

За стараннями племінниці К. Цмоця Марії Герех, професорки львівської консерваторії, і родини в Юшківцях споруджено пам’ятник К. Цмоцю і його побратимам – 16 червня 2008 р.

Йосип Позичанюк («Стожар», «Чубенко») – 1913 р.н., народився в с. Дашеві, тепер Іллінецького району  Вінницької області. Закінчивши інститут, працював у газеті. Восени 1939 р. був направлений до Львова на редакційну роботу. Про переломний момент у формуванні своєї національно-патріотичної свідомості згадував так: «найближчої неділі пішов я на Личаківське кладовище, щоб поглянути на могили українських січових стрільців. Переді мною в дбайливо сформованих рядках – бетонові могили з хрестами, на деяких могилах лежали квіти. І тоді в мені збудилось глибоке переконання, що й досі жевріє ідея, яка прив’язує тих, що в землі, з тими, що ще живі… Я подався до Юрія Стефаника, він мені дещо пояснив і дав мені кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та Галичині. З того часу я став українським патріотом, я глибиною свого серця збагнув мову могил…». 

Йосип Позичанюк «Євшан»

Від Ю. Стефаника підпілля отримало інформацію про Й. Позичанюка та інших «східняків», і в скорому часі ОУН поповнилась відданими ідеям ОУН членами.

30 червня 1941 р. Й. Позичанюк був призначений членом Українського Державного Правління, очолюваного Я. Стецьком, став державним секретарем міністерства інформації та пропаганди. Наприкінці липня 1941 р. після ліквідації німцями Українського Державного правління Йосип у складі похідних груп ОУН разом з побратимами направився в центральні райони України для проведення патріотичної роботи.

31 серпня 1941 р. у Василькові під Києвом їх заарештували гестапівці. Йосип був у в’язниці в Кракові. Коли у 1942 р. його перевозили до концтабору Освенцім, йому вдалось втекти. У серпні 1943 р. на ІІІ Великому зборі ОУН був обраний членом головної Ради, а в листопаді став співорганізатором Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії. Редагував журнал УПА «За Україну». У липні 1944 р. на першому Великому зборі Української Головної Визвольної Ради Й. Позичанюка обрали керівником Бюро інформації. Він також писав новели й мініатюри про повстанське життя. Загинув 21 грудня 1944 р. з побратимами у нерівному бою біля с. Юшківці.

«Всеволод» («Чумак») Прохор Лисенко, уродженець східної України, визначний член ОУН, чудовий організатор революційно-визвольної боротьби і непересічний бойовик. Автору розповів повстанець Михайло Поглод («Точний») із Юшківець: «Всеволода» я знав особисто, він декілька разів бував у батьківському домі, за німецької окупації працював у поліції с. Вибранівка. Перейшовши у підпілля, працював у відділ пропаганди. Моя родичка – Анна Лагодська з Юшківець – була його зв’язковою».

Невелика інформація про загибель «Всеволода» і «Євшана» 21 грудня 1944 р. у Юшківцях була опублікована в журналі «Ідея і чин».

Інформація від Михайла Поглода, що «Всеволод» працював в українській поліції в комендатурі с. Вибранівка, послужила автору для подальшого дослідження для ідентифікації прізвища «Всеволода».

Із справи захопленого енкаведистами Івана Пеленського («Гонтар»), який впродовж 1943 – весни 1944 р. працював комендантом української поліції у селі Вибранівка. «Із семи працівників референтури пропаганди Проводу ОУН, тільки один був уродженцем східної України». З допомогою історика, дослідника ОУН-УПА Володимира Мороза з Києва автору стало відомо, що уродженцем східної України був Прохор Лисенко. Так автор ідентифікував прізвище «Всеволода», щоб встановити його на могилі у Юшківцях.

Про обставини загибелі «Всеволода» також розповів Михайло Поглод: «Був грудень 1944 р. Десь під Св. Миколая наш рій з відділу провідника «Лиса» (Василя Заставного) повертався із Дев’ятник з продуктами. Коли проходили краєм лісу біля с. Юшківці, то побачили, як зі сторони фільварку біжить чоловік, за ним, стріляючи, гнались енкаведисти. Ми хотіли допомогти чоловіку і відкрити вогонь по москалях. Але до нас підійшов  житель Юшківець, Михайло Штурмак (він був у групі «Лиса»), і попередив: «Вогонь не відкривати, бо на території Юшківець заборонені будь-які військові дії». Це було пов’язано із розташуванням головного осередку пропаганди при Проводі ОУН. Тим часом підпільник пробіг з кілометр поля і досяг краю лісу. Ми усі очікували, що ось-ось обіймемо побратима, залишилось метрів з 15 до густої ліщини. Та одна з куль смертельно ранила  підпільника. Він упав перед ліщиною. Коли ми підійшли, то побачили, що це «Всеволод». Увечері ми забрали його тіло і похоронили в братській могилі біля замордованих польською боївкою в співпраці з німцями у Берездівцях 26 лютого 1944 р.  чотирьох українських патріотів з Юшковець. Так завершив свій життєвий шлях один із синів Східної України».

Кость Цмоць («Град», «Юра», «Модест») – 1914 р.н., уродженець с. Синевідсько Вижнє Сколівського району, народився в багатодітній сім’ї. У 1925 р. став учнем Стрийської гімназії, з якої був виключений за підпільну роботу в ОУН. У 1930 р. засуджений польськими шовіністами на 5 років тюрми як член ОУН. Ув’язнення проходив у Березі Картузькій. Після тюрми в 1939 р. включається в підпільну збройну боротьбу з фашистами, а потім з московськими окупантами. При спробі енкаведистів арештувати його в Синевідську вбиває трьох енкаведистів і втікає. У 1939 р. вся родина К. Цмоця депортована в Сибір, в Красноярський край. У 1941 р. Костянтин одружується з Марією Білас, сестрою Василя Біласа члена ОУН, страченого польськими окупантами. 

Кость Цмоць «Град»

Член головної референтури СБ, командир особливої групи СБ-Р-33. У грудні 1942 р. провід ОУН доручає Костянтину небезпечну операцію. Звільнити з німецької катівні у Львові видатних діячів ОУН Дмитра Грицая «Перебийноса» та Ярослава Старуха «Стяга». Розроблений Романом Шухевичем план «Модест» з групою оунівців, одягнений у німецьку форму СД, провів блискуче. У 1943 р. вирвав з Дрогобицької тюрми начальника головного штабу Олексу Гасина («Лицаря»). У 1944 р. К. Цмоць одержав наказ виїхати на захід, але добровільно залишився для боротьби з окупантами, виславши тільки дружину з малим сином. 21 грудня 1944 р. разом з Йосипом Позичанюком («Шугай»), військовим референтом повітового проводу УПА Богданом Вільшинським («Орел»), Іваном Капалом («Бродяга») та іншими повстанцями попали в оточення енкаведистів в с. Юшківці і у важкій боротьбі всі загинули. Поховані герої-повстанці на місцевому кладовищі.

Богдан Вільшинський («Орел», «Яструб») – 1910 р.н.,  уродженець с. Верхнє Синьовидне. Навчався в Стрийській гімназії, Ярославській архітектурній школі, довголітній член ОУН, в’язень польських тюрем у 1930-39 роках. У 1939-41 роках перебував за кордоном. У 1942-44 роках обласний військовий референт ОУН Дрогобицької області.

Вічна слава полеглим Героям.

Зіновій ГОРІН, дослідник національно-визвольних змагань