«Асвабадітєлі»? Ні – окупанти!

«Асвабадітєлі»? Ні – окупанти! Автор: Баб’як (Данчевська) Стефанія

Зима. Свят Вечір 1947 року. У нашій хаті зібралися хлопці, щоб йти колядувати. Одягають костюми. Старі фелони дали з церкви для царів. Князь Володимир з хрестом у руках. Козаки, гетьман з булавою.

Члени братства УПА Миколаївської станиці (14 жовтня 2005 рік), біля церкви Покрову Пресвятої Богородиці в селі Велика Воля

Мій брат Михайло (зв’язковий УПА) – за стрільця. У 1949 році був арештований. Він тоді вчителював у Рудниках, викладав українську мову та літературу і вчився заочно в університеті. Прийшли енкаведисти з директором на урок. Один з них мав приклеєну до руки братову фотографію. Його просто з уроку забрали. Тоді ж в університеті було заарештовано понад 300 студентів. Був засуджений до 10 років концтаборів, які відбував на мідних шахтах Джезказгану. У 1957 році був звільнений. Однак впродовж наступного місяця був убитий невідомими. Похований у Джезказгані.

Ольга, сестра Михайла Данчевського, на могилі брата в Джезказгані.

Отже, на Свят вечір у селі йшли колядувати. Спочатку йшли діти, потім – старші. Діти йшли колядувати, як казали, на рідну кишеню, а старші – на церкву. А справді заколядовані гроші йшли на потреби УПА.

Інтер’єр церкви

У хаті разом з колядувальниками було кілька повстанців, бо у нас була криївка. Один з колядників вийшов на двір і побачив, що вулицею йшли озброєні енкаведисти. Він пішов просто до них на вулицю.

- Стой! Кто такой.

- Я, Бринь Степан житель цього села.

- Документы!

Думка гарячково працювала, як врятувати повстанців, що були в хаті з колядниками.

- Документи в мене дома.

- Пошли покажешь, скомандував старший.

Степан повів їх у село. Мешкав далеченько від нас. Ситуація була врятована. Колядники пішли колядувати, а повстанці заховалися в криївці.

Був прекрасний Божий Вечір. Сніг покрив усе навкруг чудовою білою ковдрою. Дівчата від хати до хати бігали за колядниками, бо це було на що дивитися. Це була ціла вистава.

Іконостас у церкві

Було за північ. Раптом прибігає брат Михайло схвильований.

- Мамо! Горить Кузикова матуся (у нас так називали чужих мамів).

Чути було стріли, несамовитий жіночий крик: «Рятуйте!» Люди повибігали з хат, біжать на крик рятувати Марію. Раптом вибухнув вогненний стовп з якого чувся крик (тоді хати, стодоли, клуні все було під стріхою). Люди бігли на поміч.

- Назад бандеровская сволочь!

І полилася брудна московська матючня. Енкаведисти почали стріляти. Ніхто не міг допомогти Марії. Спалили жінку живцем «асвабадітєлі», тільки за те, що, на своїй землі, син Марії хотів, як і мільйони людей, бути господарем на своєї землі і тому пішов у повстанці боронити рідну землю від окупантів.

Інтер’єр церкви

І ось через 76 років московські «старші брати», які гарантували безпеку України, коли наш немудрий уряд віддавав їм атомну зброю, окупували Крим і частину Донбасу.

Вертаюся знову до 1947 року, коли на Свят Вечір енкаведисти живцем спалили Кузик Марію. Молодший син Марії Василько вибіг за село і по пластунськи подався в ліс Мочарі, за якими є село Дуброва. Там жила родина Кузиків. Він прийшов до них. Вони сховали його, відігріли у стайні в сіні. На Різдво, наступного дня, Василько прийшов на згарище, на своє обійстя. Люди боялися навіть взяти його до хати. Але неподалік жила бабуся з донькою-вдовою (чоловік якої загинув на війні) у них також був син Василько. Вони пішли і взяли того хлопця до хати. І так два Василька жили, ходили до школи. Потім Василько Кузик оженився в Миколаїв. На сьогодні вже упокоївся в Бозі.

Інтер’єр церкви

Облавці скаженіли. День і ніч рискали по всіх селах, хуторах. Озброєні посіпаки, крім зброї, мали ще в руках такі залізні грубі прути, якими прощупували землю. У стодолах сіно, снопи проштрикували прутами – шукали в них повстанців. Зривали підлогу в хатах.

Наше село невелике, але було дуже патріотичне. Майже вся молодь була задіяна в ОУН-УПА. Ми, діти, пасли корови і давали знати хлопцям з лісу чи є в селі москалі. Було домовлено так, якщо в селі є облавники ми співали певну пісню. Якщо не було «червоної мітли» ми, пастушки, співали інші пісні. Ми знали, що прийшов ворог на нашу землю і нас не треба було виховувати. Звичайно з нами завжди був хтось старший – чиясь бабуся чи дідусь. Вони пасли разом з нами і знали всі умовні знаки.

Карби села Велика Воля

Поки були повстанці в селах був порядок. Діти ходили в садок, тоді то називався «Пласт». Пам’ятаю керівником у садку була Дереш Фавронія, дружина повстанця (псевдо «Верба»).

Літо 1949 року, серпень місяць. Того року в лісі дуже зродили білі гриби. Цілими шатрами, по 20-30 штук в одному місці. 12 серпнями діти і кілька дорослих хлопців пішли в ліс по гриби. Було нас багато, бо тоді ще діяли повстанські загони і часто в лісах та й у селах були бої, тому ходити поодинці було небезпечно. Зранку ми пішли за криничку (у лісі на горі було джерело), з якої повстанці часто брали воду. Ми пішли в Дубину, там найбільше було грибів. Збираємо. Старші хлопці наказували дітям ніде далеко не відлучатися. Не пам’ятаю скільки часу пройшло. Раптом чуємо стріли. Стріляли зовсім близько. Все дужче і дужче. А ще коли ми вранці йшли через ліс, то бачили за деревами в маскувальних зелених плащ-палатках повно «асвабадітєлєй». Вони напевно знали, що буде бій, проте вони не вигнали нас з лісу додому. Стрільба посилювалась в урочищі Теребіж. Старші хлопці вивели нас дорогою в село.

Ліс біля криївки

У тім бою зустрілися двоє друзів чи родичів-східняків (не знаю, мені йшов тоді 9 рік). Один з них у повстанцях – Павло Некраса (псевдо «Чумак»), а другий – Юда Іскаріот якраз командував групою енкаведистів. Його прізвище Волинець. Він знизу вмовляв Павла здаватися.

- Павло, здавайтеся. Вам нічого не буде. Я гарантую вам, що ні одна волосинка не впаде з вашої голови.

Партизани знали, що безвихідь. Знищили всі документи. Помолилися. Заспівали «Ще не вмерла Україна» і пішли у вічність самі. Боялися щоб їх не потруїли газом, а потім врятували для катувань. Перед тим «Чумак» сказав до Волинця-енкаведиста, щоб їх не зарили як собак, а поховали на цвинтарі. На диво їх усіх закопали на цвинтарі в Миколаєві.

Могила повстанців у Миколаєві в наші дні

Повертаюся до того злощасного дня 12 серпня 1949 року. Ми прийшли з лісу. Село як вимерло. Ніде нікого не було видно. Тільки шалена стрільба в лісі. Приходжу до хати. Всі стоять на колінах – моляться. Мама на колінах перед іконами молиться, плаче. Знала, що йде бій з повстанцям. Переживала за дітей, щоб їх не постріляли.

Довго тривав бій. Москалі нічого не могли зробити з повстанцями. Криївка була видовбана високо в скелі. Вхід був дуже маленький. Отвір такий, що ледве пролазила людина. Якщо хтось покидав криївку, то його спускали по шнурковій драбині і так само піднімали. Цю криївку було зроблено ще за німців. Вона була для надзвичайних випадків. Коли треба було, як кажуть, «залягти на дно», а не жити чи зимувати.

Невдовзі після смерті повстанців у Теребежах з’явилася пісня. Автор якої невідомий і донині.

Там за Дністром тихесеньким

Повстанців загін стояв.

Через зраду москалеві,

Друг друзів своїх продав.

У п’ятницю, дуже рано

Тай ще темрява була

А московська зараза

По скалі вже ходила

І ходила, і кричала:

«Бандерівці виходіть

Ми усе вам подаруємо

Тільки зброю всю зложіть.»

І промовив зрадник «Сокіл»:

«Чим скоріше виходіть

Бо тут люди дуже добрі

Хочуть з вами жить.»

Обізвався йому «Чумак»:

«Ти зраднику проклятий

Як ти смієш до повстанців

Такі слова говорить

Хоч загинем у цій скалі

То все для України.

Ми не будем для народу

Таким зрадником як ти.

Прощай Воля Великая

Прощавайте всі друзі,

Бо ми нині в цій хвилині

Кінчимо своє життя.»

Там у лісі в Теребежах

Кучерявий дуб стоїть

Він про молодих повстанців

Сумну пісню гомонить.

Вже після бою у Теребежах до нас прийшов один з енкаведистів. У нас тоді жила колгоспна бухгалтерка, що рахувала трудодні. Вона також була з Розвадова. Називалася Марійка. Як мені пам'ять не зраджує, той енкаведист часто приходив до неї. Чи по вказівці НКВД, чи і справді вона йому сподобалась, не знаю. Вона його боялася і брала мене до себе спати. У той вечір, як хлопці пішли з життя, він також прийшов і розказував їй весь перебіг подій, як все відбувалося. Він казав: «Мы бы сто лет искали, но бы не нашли.»

Вхід у криївку

Зрадник точного розташування криївки не знав. Він як приносив передачу, то клав її в умовлене місце під ялинку, кущ чи де інде. Хлопці згодом приходили і забирали. І той енкаведист каже Марійці: «И вот мы издали видим. Пришел, забрал. Мы за ним, а он как сквозь землю провалился. Мы несколько недель выслеживали. Все тщательно. Потом на деревьях поставили своих. И напротив этой скалы тоже. Один из наших увидел, как со скалы выбросили веревочную лестницу и по ней бандеровец залез в отверстие, которое было очень маленькое. Еле человек пролезал.»

Христос мав 12 апостолів і серед них знайшовся Юда Іскаріот, який Христа зрадив. У селі знайшовся теж свій Юда. Що його побудило взяти гріх на душу? Зневіра? Заздрість? А може жадібність?

* * *

На Різдвяні свята 1946 року, коли ще «Сокіл» мав повну довіру повстанців, він приніс з Дроговижа спирт. Повстанцям спирт був потрібний для поранених, хворих, розтирання ніг під час довгого перебування в криївці. Прийшов з тим спиртом до нас. У хаті були сусідський хлопець-повстанець «Верба», його мати, мій брат Степан і мама. «Сокіл» мав ім’я Степан. Він запропонував відмітити іменини Степана, бо то якраз був третій день Різдвяних свят. Всі пішли до клуні. Вона була великої площі, бо за Австрії там була школа і наш прапрадід Білокур Дмитро викладав у цій школі (він похований на цвинтарі у Великій Волі). З тої клуні добре проглядалась дорога і город. У разі небезпеки «Верба» міг швиденько скритися в криївці. Можливо на те розраховував «Сокіл». Але все пройшло благополучно. Почали розходитися і «Верба», щоб не виказувати розташування криївки пішов на сусідське подвір’я до брата «Шугая». Через якихось 2-3 тижні старший групи облавників прийшов до нас з озброєними стрибками і каже до мами: «Ну, що Данчевська, добрий був дроговизький спирт?» Мама каже, що ніякого спирту не знаю і не маю. Але відразу здогадалася, що «Сокіл» – зрадник. Брат повідомив про це повстанців. Вони не вірили. Сказали, що так випадково співпало. Але з того часу почали слідкувати за «Соколом», який справно приносив їм харчі, одяг, медикаменти. Нікому не спадало на думку як йому то так легко вдається.

Одного разу, перед ранком, у двері хати загримали. «Открой! Открой!» – почулись крики. Мама підійшла до дверей і каже: «Сільрада попередила нікому вночі не відкривати. Ідіть по голову сільради, я відкрию.»

Славне і горде село Велика Воля

«Открой, бандеровка!» Ми, всі діти, відкрили вверху кватирку і почали кричати: «Гвалт, рятуйте!»

Облавці виломили двері з добірною диявольською матючнею і почали бити маму. Кров обілляла маму. Старший брат Михайло (псевдо «Бескид») вибіг з кімнати і каже: «Я завтра йду до НКВД. Ви фашисти, а не освободітєлі, як себе величаєте.» У нас тоді жила вчителька з Розвадова Оля, її прізвища не пам’ятаю. (Вона недавно померла. Її спогади були надруковані в районні газеті «Громада».) Вона також вийшла і каже: «Я вчителька, представник радянської влади, але нам інакше наказують звертатись до дітей, до людей. Хіба люди будуть нам вірити як ми будемо їх бити?»

Вгорі зліва Михайло Данчевський (псевдо «Бескид»). Внизу справа Колодій з села Мала Воля. На засланні в Джезказгані.

Енкаведисти взяли брата до клуні і наказали: «Бери лопату і копай тут.» Брат копає, копає. Викопав уже глибоку яму. Тоді старший облавець скомандував: «Копай тут» і вказав на інше місце. Брат знову копає. Знов викопав глибоку яму. Енкаведист втретє скомандував: «Копай тут». Брат копає зі всіх сил. Піт котиться по обличчю, бо знав де продуха (вентиляційний канал з криївки). Вона часто відкривалася, щоб свіже повітря потрапило до криївки. Однак на той момент продуха була лише притрушена соломою. Пізніше казав до матері: «Я стою на продусі та щиро молюся, щоб не сказали копати де я стою». А ми всі діти і мама в хаті молилися, щоб кати не знайшли криївку. Її облавники не знайшли. Ми вважаємо, що це чудо Боже і наші молитви були вислухані Господом. Ми були врятовані від розстрілу чи від Сибіру.

* * *

Облави посилювалися і найбільше шукали у нас. Підсилали всяких людей. Одного разу брат вранці взимку пішов дати корові сіна, а там якась жінка, посиніла від холоду. Брат питає: «Що ви тут робите?» Вона каже, що голодна і боялася йти до хати. Брат привів її до хати. Мама нагодувала. Жінка відігрілася і пішла.

Другий раз прийшов якийсь швець (здоровий чоловік) і просить перебути місяць, два. Він лагодив нам взуття, робив такі «деревняки» (взуття з липи). Підошва була товщиною 3-4 сантиметри, а зверху лико. Ці постоли дозволяли не босоніж ставати на землю. Побув той чоловік у нас, потім пішов до сусіда (брата «Шугая»). Але хвалити Бога нічого не вислідив. Хлопці перебували в лісі та рідко, в крайніх випадках, ховалися в нашу криївку.

* * *

Ще пам’ятаю випадок. Була гарна погожа літня днина. «Шугай», керівник повстанського осередку, вийшов з криївки, яка знаходилась у нас у півниці. Попереджений чатовим, що облавників немає, він зайшов зі зброєю до нас до хати. Почував себе вільно. У хаті була моя старша сестра і сусідський парубок Іван. Вони спілкувалися між собою. Сестра взяла кулемет, поставила на стіл і націлилась через вікно в сусідський сад. Потім каже: «Якби зараз йшли москалі, то я би їх чергою розстріляла». На лихо, справді, із сусідського подвір’я показались облавники. Вони уже перелазили через пліт і прямували до нашої хати. «Шугай» вже не міг непоміченим вислизнути до криївки. Він з направленим на двері кулеметом заліг під ліжко. Ситуацію врятував сусідський парубок Іван. Він почав зі сестрою обніматися, цілуватись – вдаючи закоханих. Раптово двері відкриваються і насмішливий голос каже: «Ага, здесь любовнички. Ану девица, кушать давай!!!» Перелякана сестра, за хвилину часу, усе що було на кухні наставила на стіл у другій кімнаті. З’ївши все, що було на столі, москалі пішли в село. Так Господь ще раз врятував нас від смерті чи Сибіру.

* * *

Кількість облав у селі та перевірок нашого обійстя підказувало, що є зрадник. Але ніхто на своїх не хотів думати.

Одного разу вночі енкаведисти на чолі з Волинцем зняли шибку з вікна та влізли до хати. Ліхтариком світили по хаті. Чи брати на місці, чи є хтось невідомий.

Повстанці дуже довіряли «Соколу». Він збирав для них гроші, одяг, харчі, інформацію. Тому, на його бажання, повстанці хотіли відкрити розташування криївки на нашому обійстю. Однак мої брати не довіряли «Соколу» і були категорично проти цього. Вони сказали, якщо «Сокіл» буде знати про сховок, то вони не будуть відкривати і закривати криївку.

Іван Дереш, житель села Велика Воля. Був секретарем у сільській раді після завершення війни. Забезпечував хлопців відповідними документами. Під час повернення з військової служби був арештований енкаведистами і засуджений до 25 років концтаборів.

Повстанська коляда

Христос родився

У місті Віфлеємі

В яскині. (2 рази)

Нині радуються

Не всі українці

На землі. (2 рази)

Голод їх тисне.

Тяжкії кайдани

Гнуть у діл (2 рази)

Хоч бідні плачуть

Та ніхто не чує

Їх скаргів. (2 рази)

Ісусе любий,

Ми Тебе просим

За народ (2 рази)

І за тих, що вмерли

У східній Україні

На голод. (2 рази)

Ісусе милий,

А ми Тебе просим

Всі нині (2 рази)

Дай тим прожити,

Що сохнуть-в’януть

У Сибірі. (2 рази)

Ісусе роджений,

Ласкаво тя просим

Всі нині. (2 рази)

Поможи здобути

Столицю України

Наш Київ. (2 рази)

Степан Бандера,

Він відважний лицар.

Він живе. (2 рази)

Він Київ відбере

Від катів червоних

Раз і на все. (2 рази)

Задзвонять дзвони,

Заревуть гармати

В слушний час. (2 рази)

Ми іде до бою.

Ісусе рожденний,

Рятуй нас. (2 рази)

З 92-РІЧНОЇ ЖИТТЄВОЇ ВІДСТАНІ …

(підготувала Леся Бардак)

«У 1946 році я закінчила Стрийське педагогічне училище та отримала професію вчителя початкових класів. Пригадую, у Великій Волі в 80 житлових будинках, налічувалася майже тисяча мешканців. Початкову освіту мали не всі жителі села. Була «Просвіта» із бібліотекою, приміщення зі сценою, дві класні кімнати, церква.

Приміщення опалювалося дровами, воду носили з джерела в урочищі Барбара за 600 метрів від села. А чотири кілометри до Миколаєва чи шість до Розвадова долала пішки навпростець, бо транспорту не було.

Побутові, житлові та соціальні умови учителя в післявоєнні роки були скромними. Такими ж були умови праці. Але освітяни старалися давати учням знання всіма доступними способами. До занять, для пізнання грамотності, залучали жителів села всіх вікових категорій.

Патріотично налаштовані, свідомі селяни брали активну участь у боротьбі з російськими окупантами. Більше двадцяти з них віддали життя за волю України. Сотенного УПА М.Горчина на псевдо «Грузин» нагороджено Золотим Хрестом Героя.

У межах церковної парафії проводили просвітницьку роботу. Ставили вистави з нагоди річниць історичних подій, днів народження поетів, письменників, політичних діячів.

У Данчевських, де я жила, була законспірована криївка для тимчасового перебування повстанців УПА, я виконувала підпільну роботу. Війська НКВД систематично проводили облави. Стальними прутами проколювали підлогу, підвальні приміщення, подвір’я – шукали криївку, але Бог захистив і оберігав нас від нещастя.

Був такий випадок: у вхідні двері почали сильно грюкати, господиня з переляку полізла на горище і закричала: «Люди, рятуйте!», тоді злізла з горища в сіни. Військові саме розбили двері та накинулися на неї з нецензурною лайкою. Котрийсь вдарив її кулаком в обличчя, потекла кров… господиня мовила, що в неї живе вчителька… Побачивши вчительку, вони перестали лаятися та заспокоїлись.

А зараз, кажуть, у цьому селі споруди «Просвіти» і школи не стало, бо поступово порожня будівля почала затікати, руйнуватися… зараз у населеному пункті – лише третина колишньої кількості жителів. Чи можливий поступ, якщо мало молоді залишається на батьківських теренах? Село треба розвивати, щоб діти й дорослі мали нагоду жити весело, змістовно, цікаво, щоб пишалися своєю малою батьківщиною.»

ГЕРОЇЗМ І ТРАГЕДІЯ ВЕЛИКОЇ ВОЛІ

(Автор: Сєрант Григорій)

Старовинне село має багату і славну історію. Перша письмова згадка про Велику і Малу Волю належить, за свідченням історика Василя Лаби, до 1497 року. Обидва села у 30-х роках ХХ століття були майже виключно заселені українцями. Ще перед Першою світовою війною у Великій Волі створено читальню «Просвіти», фізкультурно-спортивне товариство «Січ». Жителі Великої Волі взяли активну участь у національно-визвольній боротьбі 30-50-х років ХХ століття. Уродженець села, колишній політв’язень російських тюрм Роман Петрів підрахував, що у боях з ворогом, тюрмах, таборах і на спецпоселеннях загинуло понад 30 його односельчан. Одним із найвідоміших польових командирів УПА був Михайло Горчин (псевдо «Грузин») – 1920 року народження. У 1942 році М.Горчин став командувати у Карпатах відділом УПА «Бойки» імені Богдана Хмельницького. 12 червня 1948 року наказом Головного командира УПА Романа Шухевича стрільцю «Грузину» було присвоєно ступінь хорунжого з датою старшинства від 14.10.1947 року. Іншим наказом Романа Шухевича від 15 жовтня 1949 року хорунжого «Грузина» нагороджено Срібним Хрестом Бойової Заслуги І кляси.

На цвинтарі села Велика Воля. Їх пам’ятають

У газеті «Громада» і в другому томі «Миколаївщини» уже писалося про бій українських повстанці з облавниками в лісовому урочищі Теребежі поблизу Великої Волі. Хочу додати сюди лише маловідомі широкому загалу фрагменти цього бою.

11 серпня 1949 начальник Миколаївського НКВД отримав інформацію від довіреної особи (сексота) про перебування в лісовому масиві поблизу села Велика Воля групи підпільників у кількості 6 осіб, які переховуються в добре замаскованому сховищі. Для пошуку підпільників було створено спеціальну розвідувально-пошукову групу з 19 осіб. Енкаведисти взяли зі собою мотузки, кирко-мотики, металеві щупи, біноклі та вночі увійшли до лісу. Безумовно, вони мали інформацію про можливе місце перебування українських повстанців. Група просувалася глибоким яром, порослим лісом і чагарниками. На схилі високої скелі командир групи побачив невеликий отвір і подряпини навколо нього. Один солдат виліз на дерево на протилежному боці і з бінокля оглядав вхід до лазу, звідки по ньому відкрили вогонь. Спроба підпільників з боєм вирватися з криївки закінчилася невдачею.

Командир облавників поділив свою групу на чотири інші підгрупи, яка оточила криївку. Кулеметний і автоматний вогонь облавників результату не давав, а кинуті ними гранати скочувалися по схилу скелі. Тоді облавники запалили під входом в криївку солому, щоб димом змусити повстанців до здачі. Але й це не допомогло. Повстанці почали перемовини з облавниками, щоб затягнути час до вечора і тоді зробити ще одну спробу прорватися. Один із сержантів-енкаведистів на вершині скелі прив’язав мотузку до дерева, опустився трохи вниз і закидав криївку гранатами. Через деякий проміжок часу пролунали постріли в криївці та все затихло. Енкаведисти пішли в село Велика Воля, взяли молодого хлопця Степана Говиковича. Обв’язали його мотузкою і погрозами змусили лізти в криївку, щоб переконатися, чи там ще хтось залишився живий. Після цього в криївку полізли облавники і в кожного вже мертвого повстанця зробили постріл у голову. Солдати кинули тіла вбитих на дві підводи і привезли у Велику Волю.

Марія Добрянська з Миколаєва у ті роки працювала вчителькою у цьому селі. Вона розповідала, що 12 серпня побачила на подвір’ї поблизу церкви дві підводи, на яких лежали тіла вбитих повстанців. Їхні голови були вкриті соломою. На дорозі виднілися плями крові, і жителі села ще деякий час не ставали на них, аж поки дощі не змили кров. Біля убитих було кілька облавників, серед яких виділялися Жук, Волинець і Бобеля. Перші два були дуже злі. Оскільки повстанців не вдалося захопити живими. Жук комусь доповів по телефону, що всі мертві. До убитих привели батька Катерини Заблоцької і сказали: «Видишь, где твоя дочь? А ты говорил, что не знаешь». Пізніше тіла повстанців привезли до Миколаєва і поскидали біля міліції. Згодом поховали на цвинтарі. З криївки облавники забрали зброю і особисті речі загиблих.

Їм б жити і жити. Однак вони стали на прю з окупантом

Тоді в урочищі Теребежі загинули: районний провідник СБ Степан Левицький (псевдо «Верба») 1921 року народження; його дружина Февронія Дереш 1929 року народження; Володимир Горчин (псевдо «Шугай») 1921 року народження; його дружина Катерина Заблоцька (псевдо «Дзвінка») 1927 року народження; Михайло Луцишин (псевдо «Чорний») 1922 року народження; Павло Чумак 1924 року народження родом з Великої України, найймовірніше Вінниччини.

Герої не вмирають, а живуть у пам’яті людей

Уже в незалежній Україні на могилі повстанців у Миколаєві було встановлено пам’ятник і у підніжжя скелі, в якій містилась криївка, поставлено хрест з відповідним написом.

Пам’ятний знак біля криївки. Вгорі на світлині лаз до криївки