«Сіроманці» – легендарна повстанська сотня

«Сіроманці» – легендарна повстанська сотня. (Автор: Зіновій Горін)

У червні 2024-го року минув 81 рік, як у Ходорівському краю започаткувала своє народження легендарна повстанська сотня УПА «Сіроманці», яка під командою свого вмілого командира «Яструба» – Дмитра Карпенка, уродженця Полтавщини, звела десятки переможних боїв як з німецькими, так і з російськими окупантами. 

Дмитро Карпенко (псевдо «Яструб»), другий справа

17 грудня 2024-го минає 80 років як курінь «Сіроманці» звів один з переможних боїв з московським ворогом у нашому краю, звільнивши від окупації районний центр – смт. Нові Стрілища. Але цей день став і трагічним для воїнів-повстанців – у бою загинув їх улюблений командир, військовий стратег, непереможний командир УПА, яким захоплювались і вороги, який в найважчі хвилини бою був завжди поряд з повстанцями, на передовій вогневій лінії – «Яструб».

16 грудня 1944 року було вислано розвідку в райцентр Стрілиська Нові. За даними розвідки сили росіян в райцентрі були невеликі і тому рішено розбити райцентр і визволити в’язнів.

17 грудня під вечір дві сотні «Сіроманці» і «Полтавці» рушили лісами в напрямі району. Ніч застала обидві сотні на вихідних становищах. Сотня «Полтавці» зробила заставу на шляху Стрілиська Нові – Бібрка, мала завдання перетяти телефонічне сполучення і здержати всяку допомогу з Бібрки.

Сотня «Сіроманці», розділившись по чотам, виконувала акцію в місті. Перша чота під командуванням чотового «Сокирки» оперувала на відтинку тюрма – будинок НКВД. Друга чота під командуванням чотового «Соловейка» обложила станицю стрибків. Третя чота під командуванням чотового «Романа» мала вдертися в будинок НКГБ. Четверта чота під командуванням чотового «Грабка» держала заставу на шляху Стрілиська Нові – Рогатин.

Акція почалась о 23-ій і тривала до години 3-ої. У часі акції знищено приміщення НКВД, НКГБ, райпарткому та інші районні установи. Вбито 40 російських посіпак, в тому числі начальників НКВД і НКГБ. З тюрми випущено 60 в’язнів. На заставу сотні «Полтавці» наїхала вантажними автами російська поміч з Бібрки. Їх здержано кулеметним вогнем, від якого впало 20 вбитих окупантів. Дальше вони не посувалися і на становищах лежали до ранку.

Повстанці втратили малі, але болючі жертви. Впало 5 вбитих, між якими був вбитий командир «Яструб». Командний пункт знаходився під костелом і звідси він керував акцією. На початку акції попри костел втікало кілька енкаведистів і пустили одну чергу з кулемета по костелу. Всі кулі задержалися в мурі, лише одна влучила в долішню щоку «Яструба» і перервала раз на все нитку його героїчного і повного посвяти життя.

Вбитих повстанці забрали зі собою і заквартирували на присілку Стиртиська коло c. Мелни. Енкаведисти стягали більші сили і концентрували їх в селах Мелна, Виспа і Яглуш, тому сотня відійшла кватирувати на хутори Погребиська біля с. Стратин. За три дні повстанці вернули на присілок Кам’янки і похоронили впавших.

22 грудня приготовлено похорон «Яструба» і 4 друзів. На кладовищі запанувала гробова тишина. З поблизької хати двадцять повстанців на своїх дужих раменах несли тлінні останки командира і його друзів. Поставивши домовини над могилами, стали в лаву. Ад’ютант Левко здавав останній звіт своєму командирові. 

«Яструб» у центрі в білому кожусі

На маленькому кладовищі присілка Кам’янки висипано рядом три могили. В середині вища – це могила командира «Яструба». У двох бічних могилах похоронено по двох повстанців, які немов стоять на сторожі вічного спокою свого командира. На могилах поставлено три березових хрести, які будуть пригадувати дітям про героїчні подвиги батьків і закликати до нових чинів.

З нагоди 62-ї річниці створення УПА та 60-річчя смерті легендарного курінного «Яструба» ІІІ військової округи «Лисоня» на кладовищі в хуторі Кам’янка встановлено на могилі  пам’ятник із граніту, а на табличці викарбувано: «Дмитро Карпенко «Яструб» легендарний командир «Сіроманців» відділу УПА «Лисоня». Лицар Золотого Хреста Бойової заслуги 1 кляси. 1912 р.н. Загинув 17.12.1944 р. смт. Нові Стрілища. Вічна слава Героям». 

З нагоди 70-річчя створення УПА в селищі Нові Стрілища постав пам’ятний знак «Хрест Заслуги», що створив і встановив Мелех Володимир, голова Конгресу українських націоналістів м. Ходорова, з написом на гранітній табличці: «Першому Герою УПА, полтавчанину, Дмитру Карпенку, «Яструб», «Лютий», загинув в бою 17.12.1944 р. в смт. Нові Стрілища. 2012 р.».

* *     *

Червень 1943 р. став початком створення Української народної самооборони в Карпатах. Цей збройний здвиг був активно підтриманий добровольцями в тодішньому Бібрецькому повіті. Саме 12 червня 1943 р. на станції Бортники Ходорівського району можна було стрінути багато молодих чоловіків з наплічниками, які, висівши з поїзда, прямували  до недалекого лісу. Це з’їжджалися перші добровольці до УНС. З цих власне добровольців, які походили з Ходорівщини, Бібреччини, Яворівщини, Рогатинщини та інших районів західної України, і створилася сотня «Сіроманці». Місце збірки і першого таборування був ліс біля с. Молодинче Ходорівського району. За перший тиждень таборування зібралось 55 чоловік. Особливу активність проявила патріотична молодь Ходорівщини, які в майбутньому стали командирами різних рангів сотні та куреня «Сіроманці».

20 червня 55 молодих чоловіків під проводом Осипа Барана вирушили в Карпати. 23 червня в околиці с. Рахиня на Долинщині з групи організовано рої, які очолили «Косач», «Богун» і «Науменко». За цілість відповідав колишній підстаршина ДУН старший десятник «Верх» призначений військовим командуванням. Інтендантом став «Чубатий». Наступного дня повстанці перейшли р. Свічу і почали підніматися в гори. У дорозі частину повстанців звільнено через хворобу, їх замінили місцеві добровольці.

30 червня у великій вівчарській колибі біля с. Мізунь до групи долучився «Яструб», колишній молодший лейтенант Червоної Армії. Після обіду «Верх», «Яструб» і «Жулик» виготовили перший наказ і дещо змінили командний склад. Ввечері перед повстанською лавою було оголошено перший наказ сотні, яку названо «Сіроманці». Ним було визначено такий командний склад: командир сотні – «Верх», заступник командира – «Яструб», вишкільник – «Ворон», бунчужний – «Жулик», зброяр – «Явір», ройові – «Косач», «Льонський», «Богун», «Лісовий» і «Науменко». Чисельність тоді складала 60 вояків.

Згодом сотня перебазувалася на г. Чорна Цигла, де перебувала до 30 жовтня 1943 р. 15 липня зі сотні  відійшов «Верх», а командування перебрав «Яструб».

Чоти були створені аж наприкінці серпня, коли чисельність відділу зросла до 180 осіб. Їх командирами стали «Ворон», «Косач» і «Лісовий».

Карпенко Дмитро («Яструб») – 1919 р.н., народився на Полтавщині. Про себе не любив розказувати. Був скромний і замкнений в собі. Син селянина-колгоспника, який проживав на одному з хуторів Комишлянського району. Закінчивши 8 класів середньої школи, працював сільським крамарем. У 1939 р. покликаний до Червоної Армії, де закінчив школу молодших командирів та був приділений до кулеметної сотні, що стояла в м. Перемишлі. У 1941 р. за військові здібності отримав молодшого лейтенанта. При відступі Червоної Армії із Західної України в 1941 залишився в Збаражчині, де працював по господарях. У 1943 р. був одним з перших добровольців, коли почали створюватися перші сотні УПА. У вишкільних таборах Карпенко був назначений вишкільником, а згодом і командиром сотні «Сіроманці». Він заробив собі пошану і послух за товариськість і щирість. Був безстрашним вояком, добрим тактиком. Своїми бравурними рейдами здобув велику популярність серед населення. 

Із досліджень  сотні «Сіроманці» автор хотів би згадати імена Героїв-земляків.

Баран Осип («Віхола», «Юрко») – 1914 р.н., уродженець с. Молодинче. Здобув вищу агрономічну освіту. Референт зв’язку крайового військового штабу УПА-Захід. «Юрко» був причетним до створення «Сіроманців», за його вказівкою збірний пункт розмістився в лісі біля с. Молодинче та під його проводом вирушив у Карпати. За твердженням ад’ютанта командира УПА-Захід Василя Чижевського, О. Баран в лютому 1944 р. був вбитий німцями.

Краєзнавець Михайло Мандрик так писав про обставини смерті: «Він їхав на таємну явку, що мала відбутися біля села Водник. Віз його підводою селянин Дирдязь з с. Шоломиї (біля Львова). Осип («Віхола») підійшов до місця призначення, розповідає Дирдязь, і голосно назвав пароль. Але у відповідь пролунали постріли. З кущів вийшло двоє, наказали Дирдязю забрати вбитого, завезти в Шоломию і там похоронити». Краєзнавець Олексій Данилишин додає, що О. Баран загинув від руки німецького агента.

Після загибелі «Юрка» відділом зв’язку КВШ УПА-Захід від лютого 1944 р. до березня 1945 р. керував Володимир-Ігор Порендовський («Вовк»), відтак до січня 1946 р. зв’язком займався старшина для доручень штабу Омелян Польовий («Якір»).

Йосафат Артим («Тютюнник») – 1913 р.н., уродженець с. Черемхів, начальник штабу сотні, невтомний труженик на культурно-просвітницькій ниві Ходорівщини 30-х років, член ОУН, пройшов школу української поліції, випускник старшинської школи «Олені», булавний. Загинув «Тютюнник» у 1949 році на теренах Тернопільщини. 

Артим Йосафат («Тютюнник»)

Григорій Олійник («Грім») – зі спогадів повстанця сотні Богдана Допіри («Цяпки»): «років під 30-ть, член ОУН родом з Черемхова, сотенний політвиховник, був невисокого зросту, людина ще молода, з лагідною вдачею». Загинув 19 лютого 1946 р. в с. Носівці в районі Великих Голубічок на Тернопільщині. 

Григорій Олійник («Грім»)

Степан Коваль («Косач») – 1913 р.н., уродженець с. Молодинче, чотовий, згодом – сотенний, член ОУН з 1934 р., за фахом кравець. Політв’язень польських тюрем, був арештований першими «москалями» в 1940 р. З 1943 р. в сотні «Сіроманці». Під його командуванням сотня провела десятки успішних боїв під час військово-пропагандистських рейдів на Холмщину, Бібреччину, Волинь, Рогатинщину, Бережанщину.

23 лютого 1946 р., перебуваючи на зимовому постою у с. Городище Зборівського району на Тернопільщині, «Косач» з побратимами «Шум», «Хитрий», «Бескід» були видані раніше довіреним «Косача» – «Амором» (Василь Проців, уродженець с. Вербиця). Зав’язався бій. Повстанці поклали десятки енкаведистів та загинули смертю Героїв. Поховані «Косач» і його друзі у с. Заліски  на Тернопільщині. «Косача» було нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги та Срібним Хрестом бойової заслуги ще до його смерті у 1945 р.

Микола Коваль («Готур») – брат «Косача», ройовий сотні «Сіроманці», спільно з братом та побратимами боронив рідний край. Загинув 16 серпня 1944 р. в Немирівському районі на хуторі Романи (Яворівщина) в бою з екаведистами.

Григорій Базарко («Сокирка») – уродженець с. Сугрів, 1915 р.н. У «Сіроманцях» був з перших днів її формування командиром роя. Коли 12 вересня 1944 р. відбулися певні зміни і «Косач» був призначений сотенним, «Сокирка» зайняв його місце чотового.

27 лютого 1946 р. по зраді зв’язкового «Амора» в с. Мала Березовиця Збаразького району Тернопільської області був захоплений більшовиками з побратимом Михайлом Олійником («Буря», 1923 р.н.), старшим стрільцем сотні «Сіроманці». Під час супроводу М. Олійнику вдалось втекти від енкаведистів у с. Глобічку.

Із розповіді учасниці визвольних змагань членкині ОУН з 1942 р., довгожительки с. Черемхів, 101-річної Михайлини Федорів-Стегній («Галя») автору відомо, що в 1948 р. в одному із парків Львова Михайла Олійника бачив його односельчанин з Новосілець Костишин.

У 1950 р. М. Федорів-Стегній, перебуваючи у львівській лікарні, розговорилася з чоловіком, який вів бесіду не повертаючись обличчям до Михайлини, і цікавився жителями Черемхова та навколишніх сіл. Акцент його мови дуже нагадував колишнього знайомого повстанця  Михайла Олійника з Новосілець, який приніс Михайлині пакет марганцовки на лічницю. Подальша доля  Михайла Олійника невідома. А Григорій Базарко («Сокирка») після ув’язнення проживав на Одещині, де і помер у 1979 р. 

Сотня «Сіроманці» після Унівської битви

До складу куреня «Сіроманці» входила сотня «Полтавці». Одним з її командирів-чотових став уродженець с. Черемхів Ярослав Грабницький («Мороз»).

Із спогадів підпільниці-односельчанки Михайлини Федорів-Стегній: «З того часу минає уже 80 років, але в моїй пам’яті Ярослав завжди живе як Герой. Він не мав високих студій, лише початкову освіту, але все своє коротке життя чесно трудився та боровся за волю України. Його дитинство було нелегким. З братом Михайлом рано лишились без батька. З початком української революції був у числі її перших організаторів, а його двір став збірним пунктом, який надавав притулок багатьом боївкам та відділам УПА. З перших днів він вступив в Українську Повстанську армію. Після поранення на Тернопільщині Ярослав повернувся з легендарного куреня «Сіроманці» в рідні терени та продовжив боротьбу в підпіллі ОУН. Разом з ним з Тернопільщини прибув повстанець «Батурин», на ім’я Микола, сотенний відділу «Полтавці», та повстанець «Недобитий».

«Батурин» (Микола) походив з Полтавщини, – продовжила п. Михайлина, – колишній офіцер Червоної Армії. Пригадую одну зустріч ввечері в нашому селі з «Батуриним» і «Морозом». На небі був ясний місяць, а тут надлетів літак. «Батурин» сказав: «Може це мій брат літає». Я запитала: «Маєте брата льотчика?». «Двох», – відповів. «А як вас доля закинула у повстанці?» – поцікавилася. Відповідь була коротка: «Мав на це своє бачення». Я продовжила: «Якби ви зустріли своїх братів, як би склалися  відносини між вами? Як би брати поставилися до вас, дізнавшись, що воюєте на протилежній стороні, проти радянської влади?». «З моєї сторони – родинні, дружні відносини, – відповів Микола. – А брати як? Не можу про це знати».

Згодом Михайлина дізналась, що «Батурин» колишній радянський офіцер, льотчик родом з Полтави. Загинув він біля с. Васючино на Рогатинщині разом з чотирма побратимами.  Це був славний син України, який гордо носив псевдо «Батурин». У 1994 р.  відбулось перезахоронення останків з місця загибелі «Батурина» і його побратимів на цвинтар с. Васючино.

З Ходорівщини у сотні «Сіроманці» воювали Олекса Данчевський («Смерека»), уродженець с. Вербиця. Виконував функцію чотового санітара.

Степан Коптюк, уродженець с. Отиневичі. Де загинув, невідомо. Із спогадів підпільниці «Галі» (Михайлини Федорів) відомо, що літом 1945 р. відійшов у відділ «Сіроманці».

Артим Степан, уродженець с. Новосільці, кулеметник, який очолював кущову ланку з липня 1943 р. по літо 1945 р. та передав керівництво підпільниці ОУН Марії Гесс. Артим Степан  до рідного дому не повернувся. Загинув на Рогатинщині у 1946 р. під час бою,  прикриваючи кулеметним вогнем відхід відділу. Могила невідомо де.

Заслуговують на додаткові дослідження воїни УПА с. Черемхів, які в 1943 р. відійшли на вишкіл у Карпати. Це Казимирів Григорій («Клим»), Богдан Допіра («Цяпка»). У книзі «Сіроманці» – відділ особливого призначення» в епізодах повстанської боротьби з осені 1943 р. до весни 1945 р. неодноразово згадано командира-вістуна з чоти важкої зброї «Клима». Із спогадів підпільниці ОУН «Олі» (Данилів Анна з с. Черемхів), яка перебувала у відділі з «Климом», відомо, що Казимирів Григорій загинув під час важких боїв з чисельним енкаведистським військом у лісах Яворівщини.

Дуда Михайло («Богун»), уродженець с. Черемхів, освіта гімназійна. Із спогадів воїна УПА Михайла Коваля («Чайка», 1925 р.н., жителя с. Журавно) відомо: «Наша сотня формувалася на Золотій Поляні. Моїм командиром-сотенним був «Богун», проходили ми військовий вишкіл в Ілівських лісах. Під командою «Богуна» я воював до осені 1946 р.». Із спогадів батька Дуди Михайла: «З часом мені сповістили про загибель мого сина, яка сталась на теренах Новостріличанщини».

Стегній Михайло («Лис»), у 1945 р. був повернутий на теренову працю в Новострілищанський район. Загинув 18 квітня 1945 р. у с. Чорний Острів. Похоронений в спільній могилі на старому цвинтарі неподалік церкви в Чорному Острові з 12 побратимами-повстанцями.

Проців Василь («Бескид), 1923 р.н., уродженець с. Вербиця, воював у сотні «Сіроманці». Загинув у 1946 р. на Бережанщині біля с. Заліски.

Журавківський Степан («Рішучий»), 1923 р.н., уродженець с. Новосільці, потрапив у полон у 1946 р. на хуторі Слобода Рогатинського району. Покарання відбував у таборах Воркути, де і загинув під час повстання.

Своїми спогадами про повстанця Степана Журавківського, воїна-гранатометника сотні «Сіроманці», поділився його односельчанин, на сьогодні житель м. Дубляни, 93-річний Зиновій Кадюк, професор сільськогосподарського університету.

«Це було восени 1945 р. «Рішучий» із повстанцем ройовим сотні прибули до села Новосільці, маючи певні завдання від командира сотні, набираючи новобранців для поповнення відділу. Будучи впевнені в надійності нашої родини Степана Кадюка (брат батька Михайло Кадюк («Семченко») був одним із провідників ОУН-УПА), Степан Журавківський з товаришем заквартирували в нашому домі: в шопці із сіном зробили таємний сховок.

Над ранок, як завжди, я виганяв коня попастися на стернянку, та під’їхавши верхом на край села біля костелу, мене зупинили військові і наказали вернутися в село. Я зрозумів, що з села нікого не випускають, тому повернувся додому та попередив повстанця Журавківського і його товариша, що кругом села виставлені застави, мабуть, готують облаву в селі. Оскільки наша сім’я під підозрою в зв’язках із збройним підпіллям ОУН, то Степан з товаришем пішли до сім’ї Янішевського Стася, поляка за національністю, в якого була криївка. Там повстанці щасливо перебули облаву. У час облави того дня в криївці загинув житель села Штих Михайло».

За свідченнями Олійника Мирослава, уродженця с. Молодинче, який проживає у м. Калуш: «Сіроманці» приходили в Молодинче двічі, і з цього села пішли в УПА Олійник Осип («Шугай»), Бенец Павло, Бенец Михайло, Коцовський Іван, Баран Роман, Бенец Іван».

У 1946 р. з Тернопільщини в Молодинче прийшов лист з світлиною трьох друзів, які стоять на поляні –  Олійник Осип («Шугай»), Бенец Павло на двох милицях і невідомий.

За свідченнями Іванціва Василя, юнак, який стоїть на милицях, – це «Лис», його схопив чи то сильний радикуліт, чи інша хвороба, і він не міг ходити.

«Лис», «Бір» і «Шугай» мали криївку у дворі Ціхоцької. І в тій криївці загинули 7 повстанців – «Шугай», «Лис», «Ворона», «Хитрун», «Коник», «Дністер», «Вихор». Листи надходили з Дітьковець від Ціхоцької Степанії та з Лишанця від Грищук Анни до с. Молодинче.

Кожне ім’я воїнів Української Повстанської армії, Героїв з Армії безсмертних, які полягли на Полі Слави за незалежну вільну Україну, заслуговує пам’яті та поклоніння. Бо саме завдяки цим юнакам Україна залишається вільною, незалежною гордою державою. І сотні років боротьби за незалежність, і болючі втрати воїнів ОУН-УПА, як і нинішніх Героїв у жорстокій одвічній війні з російським ворогом, не зламають нашого опору, нашого прагнення і віри у вільну соборну незалежну Україну.

Вічна слава і шана Героям! Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті і надихають своїм подвигом нащадків.

Зіновій ГОРІН, дослідник національно-визвольних змагань