Подвійний чин Любомира Прокоповича

Подвійний чин: З Богом і Україною. (Автор: Горін Зіновій)

Любомир-Льонгін Прокопович народився 14 червня 1908р. у селі Юнашків Рогатинського повіту в сім’ї священника. Його батько Микола (1875р. – 1926р.), уродженець села Чижиків, прийнявши сан священника, отримав парафію у селі Юнашків, де застав стареньку дерев’яну церкву та протягом тривалої душпастирської праці на парафії спільно із парафіянами спромігся на побудову нової мурованої святині. Мати Любомира – Стефанія, з роду Туркевичів (1882р. – 1981р., народилася в селі Добриниці біля Львова, також у сім’ї священника, померла та похована в місті Детройт, США.

Прокопович Любомир-Льонгін

У сім’ї Любомир був п’ятою дитиною, двоє перших дітей – сестра Ірина та брат Борис – померли немовлятами, брат Олександр помер у 1915р. в одинадцятирічному віці, похований поряд з могилою батька о. Миколи. Брати Іван та Володимир народились, відповідно, у 1906р. та 1910р., сестри Андріяна та Марія – 1915 та 1917р.н.

Справа Любомир з батьком о. Миколою та братом Іваном

Свої перші знання Любомир отримав у початковій школі села Юнашків. У 1921р. батьки віддають Любомира в Львівську державну гімназію з українською мовою навчання, де на той час уже третій рік навчався його старший брат Іван. Але не судилося братам закінчити Львівську гімназію, і на то були об’єктивні причини.

У недалекому минулому, буквально кілька років тому, на очах української молоді на рідних землях відбувались державотворчі процеси: проголошення 1 листопада 1918 року ЗУНР, об’єднання західних і східних українських земель в єдину соборну УНР.

Ще не загоїлись рани героїчної боротьби УСС та УГА з польськими окупантами, тому не могла гімназійна молодь байдуже спостерігати за полонізацією, яку чинила польська влада в шкільництві, приниженнями та образами, що дозволяли собі поляки- вчителі стосовно учнів української національності.

Один із шовіністичних проявів учителя поляка, і, мабуть, не одинокий, стався у 1923 році в гімназії під час проведення уроку в шостому класі, де навчався Іван Прокопович, а також Роман Шухевич, майбутній генерал-хорунжий УПА «Чупринка».

Протест гімназистів описаний у книзі Олеся Ісаюка «Українці, історія нескорених – Роман Шухевич». Ось як це подано автором:

«Учитель польської мови Лівочинський під час проведення уроків дозволяв собі називати учнів-українців «хамами». Після чергової витівки учителя, яка перевершила чашу терпіння, клас оголосив мовчазний страйк. Учень Роман Гавікович став переговорником, котрий виказав учителю і директорові гімназії вимогу товаришів: «Якщо Лівочинський не вибачиться перед учнівською аудиторією, то на нього очікує бойкот».

Ця історія потрапила в кураторію. Відтак учасники страйку отримали 15 годин карцеру, а його організатори були виключені з філії академічної гімназії, тобто: Роман Шухевич, Іван Прокопович, Богдан Підгайний, Роман Гавікович».

Із розповіді дев’яносто дев’ятирічної дружини Любомира Прокоповича п. Емілії, жительки м. Львова, відомо, що Любомир у той час навчався в четвертому класі тої ж гімназії, належав до молодіжної організації «Пласт», часто перебував у колі друзів брата Івана, товаришував з ними. Про це стверджує і Любомир під час арешту органами МГБ у 1950 році. На запитання слідчого про Романа Шухевича Любомир відповів, що був знайомий з Р. Шухевичем по гімназії з 1921 року як з добрим фізкультурником. Як зазначила в своїх спогадах п. Емілія, Любомир також був у той час відрахований дирекцією з філії гімназії, ймовірно як учасник протестних акцій.

Після звільнення п’ятеро товаришів- гімназистів продовжили навчання в чоловічій академічній гімназії, де четверо з них у 1925 році здали іспит зрілості про середню освіту. Любомир після відрахування з гімназії повернувся до Юнашкова, де з 1925 року продовжив навчання у приватній гімназії з українською мовою навчання у Рогатині.

У грудні 1926 року помирає батько Любомира о. Микола. У цей час старший брат Іван студіював на другому курсі греко-католицької Богословської Академії у м. Львові. По втраті батька-годувальника в сім’ї почалися матеріальні труднощі, не вистачало коштів на оплату навчання Любомира та Івана, належного забезпечення молодших братів і сестер. Щоби вийти із скрутного становища та допомогти брату Івану продовжити навчання, Любомир залишає гімназійне навчання та йде працювати до одного єврея, котрий в Рогатині організовував перевезення пасажирів із залізничної станції (аналог теперішнього таксі). Така праця була Любомиру до душі, бо дуже любив коней. Свого захоплення він не полишав і будучи священником, до 1948 року утримуючи на господарстві чудових рисаків племінної породи.

З другим приходом росіян при колективізації радянська влада конфіскувала його улюбленців, неодноразово виставляючи їх на кінних виставках. Праця Любомира відчутно покращила матеріальне становище сім’ї і, найголовніше, дала можливість старшому брату продовжити навчання.

Та одного разу стався прикрий випадок, який мало не коштував Любомиру життя. Це сталось у Львові під час відвідин брата Івана. Проходячи однією з вулиць міста, він побачив злякану трамваєм упряжку коней, яка несамовито неслась вулицями міста разом із пасажирами. Не роздумуючи, Любомир сміливо кинувся назустріч упряжці. Володіючи необхідними навиками, він схопив коня за вуздечку, але потрібно було прикласти ще немало зусиль, щоби через декілька десятків метрів зупинити знавіснілих коней.

Людей відважний чоловік порятував від непередбачуваних наслідків, але після фізичного перевантаження у Любомира стався надрив селезінки і він потрапив до лікарні. Зважаючи на те, що і сьогодні травма селезінки є однією з найскладніших до лікування, можна вважати, що то був щасливий нещасний випадок.

Після лікування, у 1929 році Любомир повертається до науки в Рогатинську гімназію для отримання атестата про середню освіту. Ще навчаючись у Львові в Академічній гімназії, Любомир з братом Іваном входили в скаутську молодіжну організацію «Пласт», тому діяльність у «Пласті» Любомир продовжив і в Рогатинській гімназії.

Любомир Прокопович дорогою до Рогатина

З поновленням навчання він стає одним з організаторів гімназійної молоді, адже «Пласт» не тільки допомагав юнакам і дівчатам гартувати душу і тіло, прищеплюючи при цьому християнські цінності – у середовищі гімназистів таємно поширювалась Українська національна ідея, проповідниками якої були старші гімназисти, котрі вже на той час належали до підпільної УВО-ОУН.

У названий період двоє товаришів однокласників Любомира: Кузьмяк Микола та Чорнецький Мирослав квартирували в нього вдома. Трапилось так, що одного дня під час перевезення Мирославом Чорнецьким підпільної літератури – 8-ми журналів «Сурми» – він був затриманий та арештований поліцією. Під час допитів у Чортківській в’язниці Чорнецький зізнався, що підпільну літературу отримав від Любомира Прокоповича. Після отримання таких свідчень, поліція вчинила обшук у помешканні Прокоповича і виявила підпільну літературу УВО. Любомира було арештовано.

Про суспільну та політичну діяльність Любомира Прокоповича в Рогатинській гімназії і в повіті свідчать польські архівні документи про в’язнів концтабору Береза Картузька, опубліковані науковцями Олександром Ільїним, Петром Мазуром, Сергієм Шандруком та Арсеном Гудимою у книзі «За тебе , Україно…».

У документах зазначено, що Любомир Прокопович у 1930 році був заарештований слідчим відділом Державної поліції в Чорткові за організацію в середовищі «Пласту» при українській гімназії в Рогатині бойової групи УВО, в якій діяв по вказівці Юліана Думного. Засуджений 20.03.1931р. окружним судом Чорткова на 1 рік важкого ув’язнення за злочин по ст. 65 Кримінального кодексу Польщі.

Відбувши покарання, в листопаді 1931р. Любомир повертається до Рогатина, де продовжує активну націоналістичну діяльність разом з провідними членами УВО-ОУН: депутатом Степаном Кузиком, Іваном Поритком, Іваном Ошитком, Василем Шмігелем, Володимиром Пирогом. Незважаючи на насичений політичними подіями час та необхідність виконання завдань організації, Любомира не полишає думка про необхідність отримання атестата про середню освіту та вступ до вищого навчального закладу.

У квітні 1932р. він вдруге вступає у восьмий клас, обравши греко-католицьку Малу Семінарію в Рогатині і в червні того ж року здає гімназійний класичний іспит перед комісією, покликаною греко-католицьким Митрополичим Ординаріатом у Львові та отримує свідоцтво зрілості.

Як свідчать архівні документи, після повернення з в’язниці Любомир перебуває під постійним наглядом таємних агентів (конфідентів), які інформують поліцію про кожний його крок. Автором подається декілька витягів із тих донесень:

«30.09.1930 року Любомир Прокопович виїхав до Львова автобусом з метою записатися на навчання в духовну греко-католицьку семінарію. Названий виїхав у товаристві депутата Степана Кузика.

5.11.1932р. Секретна інформація вказує, що Прокопович належить до ОУН, а під час проведення бойкоту проти Романа Бабюка, магістра права в Рогатині, брав участь у видаленні його із залу і був присутній при відборі револьвера в Бабюка. Названий виступив з Михайлом Лялькою з Бабинців, ударяючи Бабюка в спину. Револьвер, забраний в Бабюка, повинен служити навчанню, стрілянині членів ОУН.

20.07.1933р. Прокопович приїхав до греко-католицького священника Соломко в Старий Угринів з іншими діячами ОУН. Інформація вказує, що там відбулася якась таємна нарада».

У 1933 році Любомир Прокопович записався на теологію в Львові, проте часто буває в Рогатині, де бере активну участь в українському політичному та суспільному русі. Його запідозрили в співучасті до приготування виступів ОУН у період 1 листопада 1933р., що привело до арешту та судового розгляду протягом 7-ми днів, але через відсутність доказів провини був звільнений, а справа припинена (24.11.1933р.).

Любомир продовжує залишатися в Рогатині і постійно контактує з такими видатними діячами ОУН, як Ярослав Щербанюк, Іван Ошитко, Омелян Щербанюк, тому і надалі поліцією підозрюється в діяльності на користь ОУН.

Після акції ОУН на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Прокопович 17.06.1934р. був заарештований і через два дні доставлений до міського суду в Рогатині, де перебував до 6 липня 1934р. і того ж дня був доставлений в м. Станіславів. Звідси його дорога знову повела в ізоляційний табір Береза Картузька.

Перебуваючи в таборі, Любомир зустрічається з гімназійним товаришем ув’язненим Романом Шухевичем (09.07.1934р.).

Звільнився Любомир Прокопович 11 грудня 1934р. та повернувся до Рогатина, де проживає з матір’ю.

У 1936 році він поновлюється на навчання в Львівській Богословській академії, яку успішно закінчує в червні 1939 року та, здавши іспит, переїжджає до Варшави, де заробляє на прожиття приватними уроками. З початком німецько-польської війни Любомир переселяється до Кракова, котрий на той час став одним із політичних центрів, куди емігрувала значна частина провідних членів ОУН та де відбувались важливі організаційні події проводу ОУН С.Бандери.

Можна вважати, що переїзд Любомира міг бути пов’язаний саме з організаційними справами. На той час Краків був переповнений біженцями, тому віднайти тут роботу було вкрай важко, аде обдарований від природи чудовим колоритним баритоном, Любомир співає по ресторанах і це дає змогу перебиватись у складний воєнний період. Незабаром, у 1940 році він знаходить роботу в селі Дихвому Перемиського повіту, де влаштовується вчителем, але, відпрацювавши півтора місяці і не отримавши платні від німецької влади, змушений знову повернутись до Кракова, де працює до 1942 року заступником управителя підприємства з виробництва бочкотари та іншої продукції.

Поселившись у Кракові, Любомир щонеділі та в свята присутній на богослужіннях у греко-католицькій церкві, що на вулиці Старо-Вісільна, де парохом служив о. Хрущ.

У перші дні приїзду Любомир знайомиться з отцем і представляється як випускник Львівської Богословської академії. Священник був радий такому знайомству і запропонував Любомиру долучитись до їхнього церковного хору, на що той дав згоду. Крім греко-католицької, в Кракові була і православна церква, і ці дві духовні святині стали важливим центром, що об’єднував українців, особливо тих, хто залишив свої домівки напередодні нової окупації Західної України росіянами та остерігаючись поновлення терору.

У церкві та «Просвіті» можна було зустріти знайомих, отримати відомості про рідних та близьких людей. Така зустріч невдовзі відбулася і започаткувала в житті Любомира Прокоповича нову сторінку.

Весняної пори 1941 року, в неділю Любомир з церковних хорів побачив між вірян свою сестру Марію: «Вона, мабуть, розшукує мене», – подумав, тому по закінченні Богослужіння поспішно зійшов з хорів, щоби не загубити сестру, але, наблизившись до дівчини, зрозумів, що помилився. Ця неймовірна схожість незнайомки з сестрою просто вразила його. Так мало статись, що незабаром вони знову зустрілись, тепер у приміщенні «Просвіти», котра діяла при церкві, де збиралася українська діаспора. Вона була разом з подругою, котра була учасницею церковного хору, тому на черговій репетиції вони знову побачились і уже познайомились. Підставою для подальшого зближення послужило вивчення Емілією, так звали дівчину, партії одного з церковних творів. Любомир залюбки запропонував їй свою допомогу, маючи добрі музичні знання, отримані в академії, і став добрим наставником. З того часу молоді люди намагалися бути разом, і кожна їх зустріч посилювала бажання спілкуватись, ділитися своїми думками та переживаннями.

Любомир був цікавим співрозмовником, уважним та ввічливим, захоплював Емілію своїми розповідями та різними ідеями, що вселяло в дівчині впевненість у надійності цього чоловіка. Любомир також умів слухати інших людей, це давало змогу співрозмовнику зосередитись та розвивати свою думку. Набутий життєвий досвід, політично-громадська діяльність, духовна академія та тюремні «університети» – все це збагатило його розум знаннями у всіх сферах життя, що давало змогу на рівних спілкуватись з видатними діячами того часу.

Часто після недільного Богослужіння, щоби зняти тижневу втому від праці, Любомир пропонував Емілії прогулянки старовинним Краковом, котрий своїми вулицями та архітектурою так нагадував їм рідний Львів. Вони годинами насолоджувались красою історичних та духовних пам’яток, творінням видатних зодчих та митців.

Іншим захопленням значної частини тодішньої молоді став кінотеатр, де на очах сотень глядачів відбувались життєві драми, комедії та трагедії, в тому числі висвітлювались і військові події того часу. До числа прихильників популярних кіноартистів належала і Емілія, тому придбання Любомиром квитків на черговий сеанс було для неї бажаним подарунком. У літню пору більшість вільного часу Емілія і Любомир проводили в товаристві своїх друзів, на лоні розкішної природи на берегах Вісли.

Уже в наш час, повертаючись думками в часи молодості, п. Емілія щиро дякує Богові за те, що подарував їм цей прекрасний період, котрий став одним із найщасливіших в їхньому житті. Їхня молодість проходила в буремні роки, але саме молодість і окриляла їх, наповнюючи душі впевненістю, що всі житейські негаразди можливо перебороти. І тоді забувалось про війну, еміграцію, поневіряння, і хотілось вірити, що попереду будуть і щасливі роки на рідній землі.

Як засвідчують архівні документи, в один із вихідних днів 1941 року в Кракові Любомир Прокопович після недільного Богослужіння мав зустріч з Романом Шухевичем, котрий був одягнутий у військову форму поліцейського. Чи була це єдина зустріч, чи їх було більше – дружині Емілії, як єдиному свідку, не відомо. З стрімким розвитком військово-політичних подій, що сколихнули Європу, в час який вирішувалась і майбутня доля України як держави, Роман Шухевич не дуже вірив, що Німеччина буде зацікавлена в нашій самостійності. Це передчуття привело його до необхідності проводити організаційну та військову підготовку кадрів, котрі мали в майбутньому очолити українську армію. Для цього варто було використати і можливості, надані німецькою владою – навчання українських юнаків військової справи.

Р. Шухевич зважено оцінює якості та можливості кожного із членів та прихильників українського націоналістичного руху, покладаючись на вагому підтримку духовенства і особисто митрополита Андрея Шептицького. Не виключено, що, на думку Р. Шухевича, Любомир Прокопович, прийнявши сан священника, зможе зробити вагомий внесок при вирішенні питань розбудови Незалежної Української Держави.

Невеликий проміжок часу показав, що передбачення Р. Шухевича збуваються. З проголошенням 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української Державності наміри українців були зустрінуті вкрай вороже німецькою владою. У перші дні липня ними було арештовано Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька. Виражаючи протест, Р. Шухевич з Легіоном ДУН (Дружини українських націоналістів), котрі воювали на території України проти росіян, відмовились від подальшої служби в німецькій армії.

У серпні того ж року Легіон було відізвано з фронту з-під м. Вінниці, а вояків інтерновано до Німеччини. Там легіонерів реорганізували в 201-й охоронний батальйон і за контрактом вони змушені були ще рік нести службу.

У березні 1942 року батальйон було відправлено до Білорусії на боротьбу з російськими партизанами. Після завершення контракту в січні 1943 року вояків під конвоєм відправляють до Львова. Роман Шухевич, передбачаючи наміри німців арештувати старшин, переходить на нелегальне становище. З січня 1943 року розпочався новий етап його життя як Провідника та командира національно-визвольної боротьби проти німецьких і російських окупантів.

Увесь цей період Любомир Прокопович уважно слідкував за розвитком подій в Європі та Україні, тому в 1942 році приймає остаточне рішення присвятити своє життя служінню Богові та українському народові.

12 вересня 1942 року Любомир Прокопович та Емілія Струк отримали Боже благословення на створення сім’ї. Обряд вінчання здійснив уже відомий о. Ярослав-Павло Хрущ, настоятель греко-католицького храму в Кракові. Зважаючи на ту обставину, що молодята перебували за кордоном, на урочистостях рідних не було, зате було широке коло їх знайомих, котрі виразили щирі побажання благополуччя в новій сім’ї.

1 листопада 1942 року Л. Прокопович звернувся з письмовим проханням до греко-католицького Ординаріату в Львові допустити його, як абсольвента греко-католицької Богословської Академії у Львові до єрейських свячень, завчасно підготувавшись духовно до визначної події.

З поданням заяви він розпочав збір потрібних документів, зокрема необхідно було заручитись письмовим благословенням священників для здійснення обряду рукоположення. Крім того, о. Хрущ засвідчив свідоцтво моральності, в якому зазначив:

«Отсим посвідчую, що п. Любомира Прокоповича, абсольвента Богословської Академії, кандидата духовного стану, знаю особисто від трьох літ з часу його побуту в Кракові, як чоловіка морального і добрих християнських обичаїв. За цілий час його побуту в Кракові ревно сповняв свої християнські обов’язки, приступав до Святих Тайн, вів примірне християнське життя, заховувався все поважно і був приміром для вірних. Заслужився для парохії і церкви організацією і удержуванням церковного хору.

Краків, дня 12 листопада 1942 року».

Рукоположення Любомира Прокоповича відбулось 27 грудня 1942р. і 3 січня 1943р., завершилась ця важлива подія урочистою присягою канонічного послуху в присутності ректора Духовної Академії Чорняка.

о.Любомир-Льонгін Прокопович 1944р

5 січня 1943р. о. Любомир Прокопович, неопросвітер, від Митрополичого Ординаріату отримав грамоту призначення сотрудником в Грусятичі Стрілищанського Деканату. На парафії в Грусятичах о. Прокопович прослужив сотрудником до кінця серпня 1944р. За півтора року душпастирської праці о. Любомир проявив себе як добрий духовний наставник, котрий може самостійно вести свою паству. З переходом у серпні 1944р. пароха села Ліщина о. Козака у Конюхів (Стрийський деканат), о. Любомир Прокопович був переведений парохом в Ліщин.

До материнської церкви в Ліщині також належали села Орішківці та Калинівка. Поселився о. Прокопович з дружиною та двома малими дітьми в парафіяльному будинку. Це був особливо складний період, коли вся Західна Україна, в тому числі Новострілищанщина та Ходорівщина, в кінці липня – серпня 1944р. знову опинилась під гнітом росіян, уже відомих галичанам кривавим терором протягом 1940-41рр.

Збройна боротьба під керівництвом ОУН, що тривала уже півтора року проти німецьких загарбників, весною 1944р. переросла в масову, всенародну, керовану з липня місяця Українським парламентом, так званою Українською Головною Визвольною Радою. На цей час на боротьбу з росіянами піднялась значна частина населення Західної України і, що характерно, супротив опирався тільки на свої власні сили, зовнішньої підтримки не було. Українська греко-католицька церква, її духовенство, всесторонньо підтримували українських революціонерів.

Прийнявши в 1943 році парафію в Грусятичах, о. Любомир, як духовний наставник своїх парафіян і як український патріот, познайомився тут з багатьма провідними діячами ОУН, політв’язнями 30-х років: Богданом Прокопівим з Дуліб, Миколою Левицьким з Молодинча, котрий в 1941 році заснував та до осені 1943 року очолював друкарню в м. Ходорові, братами Василем, Богданом і Стефаном Вишиваними з Ліщина та багатьма іншими патріотами. Саме тому дім о. Прокоповича в Ліщині з вересня 1944р. до кінця 1949р. став надійним місцем, де можна було пожити якийсь час та одержати різносторонню підтримку багатьом провідникам ОУН та воїнам збройного підпілля.

Як свідчать архівні документи, у вересні 1944р. в о. Прокоповича перебував з візитом в оточенні трьох охоронців Микола Левицький (псевдо «Юг»), на той час крайовий референт пропаганди Львівщини. Він завітав як до свого доброго знайомого, та ще зі своїми продуктами. У розмові за обіднім столом провідник «Юг» поділився добрими новинами, зокрема про успішно проведену бойову операцію проти енкаведистів, де було знищено дві більшовицькі автомашини. Які ще питання вони обговорювали достеменно невідомо, але можна припустити, що вони торкались і питань української революції, майбутнього Європи та світу після закінчення війни.

У кінці 1944р. Микола Левицький зі своїм товаришем на псевдо «Платон», якого він відрекомендував як редактора українського підпільного видання, та двома охоронцями знову завітав на садибу о. Прокоповича. Після цього візиту «Платон» ще декілька разів навідувався до Прокоповича, і кожного разу приносив для ознайомлення підпільні друковані видання: «Щоденні вісті», сатиричний журнал «Перець» та журнал «Повстанець». У період їхньої співпраці стало відоме справжнє ім’я «Платона» – Йосиф Лютий, родом з Грусятич, за фахом учитель. У кінці 1946 року о. Прокопович отримав трагічну звістку, що 4 грудня в Грусятичах загинув смертю героя Йосиф Лютий разом із двома побратимами.

До числа українських патріотів, з якими о. Прокопович найдовше підтримував тісні зв’язки, слід назвати братів Коцінських з села Орішківці. Ще восени 1944р. в розмові із жителем села Максимцівим Степаном, старостою місцевої церкви, отець дізнався про двох братів-упістів, уродженців с. Орішківці: Коцінського Михайла (пс. «Гонта»), на той час кущового провідника ОУН, та його брата Івана (пс. «Дем’ян»), станичного села Орішківці, які переховувались у Максимціва. З ними і познайомив п. Степан о. Любомира. Після їхнього знайомства «Гонта» та «Дем’ян» зі своїми побратимами-повстанцями досить часто відвідують будинок о. Любомира в Ліщині, і так тривало від 1945р. по 1949р.

Провідник «Гонта» під час відвідин обмінювався з отцем новинами та думками про політичні події. Влітку 1948р. «Гонта» в черговий раз завітав до о. Прокоповича разом з двома керівниками Вищого Проводу ОУН. Перебували вони в отця протягом двох діб. О. Прокопович надавав підпільникам і посильну матеріальну допомогу, так, весною 1948р. до нього звернувся по допомогу районний референт СБ ОУН Коптій Федір (пс. «Безпощадний»), і така допомога була надана – через дяка Романа Баглая було передано 1000 рублів і виправлену шкіру на чоботи.

До послуг о. Прокоповича повстанці звертались і з духовними потребами – багатьох із них він сповідав і підпільно вінчав. Так зимою 1947р. було повінчано Коцінського Івана з нареченою Балук Пелагеєю, жителькою с. Ліщин. І такий обряд проводився в середовищі повстанців неодноразово.

14.04.1947 Калинівка. Світлий понеділок

Іноді після богослужіння о. Любомиру доводилось нагадувати вірянам про християнські цінності, зокрема християнську любов. Так, 21 серпня 1949р. після недільного богослужіння в селі Калинівка, дізнавшись напередодні про арешт органами МГБ сільських дівчат Мацкули Стефанії та Мацкули Катерини, звинувачених у зв’язках із підпіллям ОУН, отець звернувся до прихожан з проханням, щоби не видавали своїх людей органам та не підписували протоколи.

На превеликий жаль, часом на молитву до храму приходили і прихильники Іуди, тому через два дні про вчинок отця «доброзичливці» донесли в органи МГБ. Це здійснив таємний агент «Федь» і підтвердили два інші агенти, котрі були присутні в храмі – «Лоза» і «Довбуш», всі жителі с. Калинівка. Під час арешту і слідства за цим доносом емгебісти звинувачували о. Прокоповича в антирадянській агітації.

У березні 1949р. до о. Прокоповича завітала дружина отця Гулея Миколи з Отиневич – Марія, з нею була незнайома дівчина. Відкликавши отця в окрему кімнату, Марія повідомила, що за дорученням проводу ОУН йому пропонують прийняти в дім терміном на два тижні учасницю підпілля, по документах Рудницьку Анну. Отець Любомир дав згоду надати притулок гості.

У перші дні проживання підпільниця не відкривала свого імені та прізвища. Через два тижні до отця прибув священник села Старі Стрілища Дубаневич Теодозій, котрий, побачивши цю дівчину, став з нею вести розмову, з якої було зрозуміло, що вони знайомі. Незабаром підпільниця «Анна» в розмові з о. Любомиром розповіла, що вона учасниця підпілля ОУН, її справжнє прізвище Штайден Дарія і вона є дочкою покійного священника Штайдена Константина з села Лесовичі Стрийського району.

У підпіллі Дарія займала вагоме місце. До весни 1949р. вона з членами Центрального Проводу ОУН переховувалась у бункері біля села Чорний Острів. Коли виникла небезпека викриття місця перебування підпільників органами МГБ, бункер було залишено, і вона почала переховуватись у родинах священників. В одній із розмов з Дарією о. Любомир поділився своїми спогадами про минуле, зокрема, що він добре знайомий з керівником ОУН-УПА Романом Шухевичем, з яким у 1934 році перебував у польському таборі «Береза Картузька». Дарія запропонувала отцю спробувати організувати зв’язок з Р. Шухевичем, не уточнюючи ким і в які терміни. Так Дарія Штайден замість двох неділь прожила в о. Прокоповича цілих чотири місяці. За цей час в неї були неодноразові зустрічі з Марією Гулей, о.Петром Курчабою з с. Чорний Острів та о.Миколою Гулеєм з Отиневичів, о. Петром Кішкою з с. Лисевичі, його дружина та Дарія були рідними сестрами.

У червні 1949р. до о. Любомира приїхав о. Дубаневич Теодозій, який повідомив, що вирішив одружитися з Дарією Штайден. Незабаром вони одружились і виїхали на проживання у Львівську область. З того часу о. Любомир Прокопович не мав з ними зв’язку.

Росіяни швидко зрозуміли, що на Галичині, як і по всій Західній Україні, ставлення до релігії зовсім інше, ніж у Центральних, Східних і Південних областях. Тут більшість населення систематично відвідує недільні і святочні богослужіння і священники користуються великою повагою та авторитетом у прихожан, формуючи в них певні політичні погляди і лінію поведінки. Зважаючи на те, що в більшості церков сповідували греко-католицький обряд, формально ставленики Москви не могли впливати на священників і мирян, тому каральними органами було розроблено спеціальну операцію по примусовому переводу греко-католицьких парафій в православ’я.

Як свідчать архівні документи НКВД по Дрогобицькій області, а саме – доповідна записка начальника управління Майструка в Львів т. Савченку (станом на 1945р. Міністр МДБ УРСР) по проведеній оперативній роботі станом на 10 червня 1945р. в плані підготовки до переходу греко- католицького духовенства в православ’я, де зазначається, що на оперативному обліку перебуває 40 греко-католицьких священників. До агентурної роботи залучено 30 агентів та 76 інформаторів. Крім того, в результаті оперативної роботи в Новострілищанському деканаті 11 священників разом з деканом написали заяви про переведення їх у православні священники.

Військовим трибуналом протягом п’яти днів засуджено греко-католицького священника Панаха Теодора Івановича до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав.

При цьому т. Майструк не зазначив, які методи застосовує НКВД для «заохочення» духовних осіб виконувати вказівки Москви.

Каральні органи не скупились на погрози, шантаж та переслідування священників, включно до звинувачень у націоналізмі та співпраці з нацистами. Непокірних чекали вироки на тюремне ув’язнення та переслідування родини.

Масовий фізичний та моральний терор органів НКВД в період 1944-46рр. над усіма ієрархами греко-католицької церкви, включно з митрополитом Йосифом Сліпим, передував створенню весною 1945р. ініціативної групи греко-католицьких священників у складі Гаврила Костельника, Михайла Мельника та Антонія Пельвецького, котрі 28 травня звернулись до духовенства та вірян із закликом приєднуватись до православної церкви.

Організація українських націоналістів не стояла осторонь та негативно висловилась стосовно даної ініціативи. У травні в підпільному журналі «Стрілецькі вісті» була опублікована стаття: «Переслідування УГКЦ», в якій поява ініціативної групи трактувалась як черговий крок радянської влади до знищення УГКЦ як духовної опори українства на Галичині.

З 8 по 10 березня 1946р. все ж таки відбувся так званий псевдособор Української греко-католицької церкви, котрий проходив у Львові в соборі св. Юрія. У роботі собору прийняли участь 216 представників місцевого духовенства і було ухвалено рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року та возз’єднання з Російською православною церквою. На цьому радянська влада та її репресивні органи НКВД, МГБ не зупинились, продовжуючи переслідувати священників, вороже сприймаючи релігію як науку Божу.

Архівні документи МГБ свідчать, що в другій половині 40-х років при Міністерстві державної безпеки УРСР був створений відділ «О», тоді його очолював полковник Готовцев. Даний відділ займався агентурно-оперативною роботою по лінії духовенства колишньої греко-католицької церкви, розробкою та виявленням зв’язків греко-католицьких священників і монахів з учасниками збройного підпілля ОУН, підготовкою та проведенням арештів священників і виселенням тих, що не возз’єднались з РПЦ.

Один із документів розкриває агентурну операцію відділу «О», учасником якої був старший уповноважений відділу МДБ УРСР Калашніков, який по завданню заступника Міністра МДБ УРСР генерал-майора Попереки в складі оперативної групи був направлений з Києва в управління МДБ Дрогобицької області для організації та практичної допомоги в агентурно-оперативній роботі по виявленню зв’язків колишніх греко-католицьких священників з українським підпіллям ОУН та вихід через них на підпілля.

Згідно його рапорту, в результаті агентурно-оперативної роботи з 12 грудня 1949р. по 23 лютого 1950р. була викрита і задокументована антирадянська діяльність 18 чоловік греко-католицького духовенства, з яких 6 священників: Вовчик В.А., Очабрук Є.А., Сендзик І.А. (декан), Гуглевич Д.А., Прокопович Л. М. і Кабаровський Є.М. (декан). У січні-лютому вони були арештовані. А на 12 священників: Гулея М.Т. (декан), Плешкевича М.І., Ржонзістого Є.В., Мельничина М.Г., Мощака І.О., Коваліва С.С. (декан), Скоробогатого М.З., Вирчака В.П., Кисилевського Я.М., Осведчука Ф.Н., Савчука Ю.І (декан), Шкильника (декана) підготовлено документи для їх арешту.

Крім того, в січні-лютому 1950р. проведено документацію і арештовано дяка Баглая Романа з Ліщина, трьох членів сім’ї священників і одного з числа церковної управи, котрі підтримували зв’язки і надавали допомогу підпіллю ОУН.

У січні 1950р. також було підготовлено документи по справі колишнього греко-католицького священника Чайковського Р.В., який підтримував зв’язок з Центральним Проводом ОУН і був арештований 10 січня 1950р. органами Станіславівської області. Також оформлено справи на підлягаючих виселенню 13 колишніх священників греко-католицької церкви і членів їх сімей, в тому числі трьох священників-монахів ордену Василіян.

Ознайомившись із вмістом архівних справ названих священників та проаналізувавши обставини їхнього арешту, автор прийшов до висновку, що і тут не обійшлось без великої зради. Крім «спеців» з Києва, до добре спланованої операції було залучено багато секретних агентів і головною фігуранткою в даній операції виявилась колишня підпільниця вищого осередку ОУН, уже згадувана Дарія Штайден, котра обрала шлях зради і стала співучасницею злочину росіян. У результаті отриманої від неї інформації від каральних органів постраждали десятки колишніх греко-католицьких священників та їх родини. Їм довелося пройти через катівні МГБ, стати рабами ГУЛАГу і не всі з них дочекались смерті кривавого диктатора Сталіна. Останки їхні залишились лежати у вічній мерзлоті Сибіру.

Із кримінальної справи арештованого в квітні місяці 1950 року о. Петра Курчаби з с. Чорний Острів випливає, що операція МГБ з використанням агентки Дарії Штайден розпочалась ще весною 1948 року. Зі слів о. Курчаби, весною 1948р. захворіла його дружина, і він розпочав серед духовенства та знайомих вести мову про те, що потребує для допомоги домогосподарку. У травні того ж року в його дім прийшла жінка років тридцяти і запитала, чи це правда, що він шукає помічницю для хворої дружини. Отець підтвердив, що потрібна жінка для обслуговування дружини і бажано , щоби вміла готувати. У додаток запитав, чи вона могла б робити хворій масаж, на що незнайомка зразу відповіла, що добре розбирається в медицині і тут труднощів не буде. Почувши таку відповідь, він вирішив прийняти її на роботу і при цьому запитав, чи має вона особисті документи. Жінка повідомила, що документи загублено і має лише свідоцтво про народження. Свідоцтво було виписане на ім’я Стегніцької Юлії. Прийнявши Юлію, о. Курчаба виділив їй окрему кімнату, де вона і проживала. Через певний проміжок часу він помітив, що молода жінка веде досить замкнутий спосіб життя, і вирішив з нею поговорити відверто. Під час розмови Юлія призналася, що її прізвище не Стегніцька і що проживає по фіктивному свідоцтву. Її справжнє прізвище Штайден, звати Дарія, вона учасниця підпілля ОУН і уже досить довгий час перебуває на нелегальному становищі, ховаючись від органів російської влади.

Штайден проживала в отця до грудня 1948р. За цей період до нього декілька разів приходив священник Роман Чайковський із сусіднього села Городище Королівське, при цьому вів тривалі розмови з Дарією. У грудні місяці вона попередила о. Курчабу, що вирішила залишити його садибу зі словами: «Так отче буде краще для вас і для мене». Куди направилась його квартирантка, отець не знав, однак, коли в квітні 1949р. він їздив на Пасху до декана в Нові Стрілища, то по дорозі заїхав до священника села Ліщин о. Прокоповича Любомира і там побачив Дарію Штайден, з нею був і священник Теодозій Дубаневич. В розмові із Штайден о. Курчаба почув, що вона добре влаштувалася в о. Прокоповича і почуває себе в безпеці.

Листаючи пожовклі сторінки Рогатинського часопису «Голос Опілля» за 20 квітня 1994р., збереженого як дорогу пам’ять онукою о. Романа Чайковського – Вірою Чайковською, учителькою школи села Соколівка, автор ознайомився з публікацією «Мир душі твоїй, отче Праведний», авт. Михайло Воробець з м. Рогатина. Напередодні публікації цієї статті п. Воробець зустрівся з о. Романом Чайковським у м. Буську, де той проживав, і взяв у нього інтерв’ю. 89-ти річний о. Роман поділився своїми спогадами про довге життя на Богом даній землі, бо як він висловився: «Прагну вже спочити на небі, час такий наближається». Його слова справдились, незабаром після їхньої зустрічі, 28 лютого 1994р. о. Роман залишив земний світ.

На думку автора, буде справедливим хоча б коротко розповісти про непересічну особистість о. Романа Чайковського. Народився майбутній священник 2 липня 1905р. в селі Перемилів Тернопільської області в сім’ї священника. Навчався в Городенківській гімназії, у 1925р. в Станіславові здав матуру. В цьому ж році вступив у греко-католицьку семінарію у Львові, на її базі в 1928р. була організована греко-католицька Богословська академія, яку він закінчив у 1930р.

о.Роман Чайковський

Під час навчання Роман відвідує різні заходи в Академічному будинку, а в 1928р. за рекомендацією Ярослава Барановського вступає в Українську військову організацію (УВО). У 1931р. абсольвент академії Роман Чайковський висвячується на священника. Ще під час навчання в академії на молодого студита звернув увагу митрополит Андрей Шептицький, тому після отримання сану священника він залишає о. Романа при резиденції церкви св. Юрія у Львові, покладаючи на нього певні надії. Так о. Роман Чайковський став довіреною особою митрополита.

При резиденції Шептицького він працює протягом року, а в 1932р., за власним бажанням, просить направити його на парафію. Митрополит Шептицький видає йому грамоту призначення священником в с. Хащоване Славського району Дрогобицької області. Пізніше о. Роман переводиться в с. Плавє того ж району, де служить на парафії до 1944 року. З цим селом пов’язані його найкращі спогади, як представник греко-католицької церкви він входить у Провід ОУН, на що дав йому рекомендацію сам митрополит Андрей Шептицький. Тут він часто зустрічається з керівництвом ОУН, в тому числі й з Романом Шухевичем, якого знав ще з 1928р. з виступів в Академічному будинку у Львові. Митрополита цікавить діяльність підпільників-революціонерів, і інформацію він одержує в першу чергу від о. Романа. Для зручності спілкування митрополит перевів о. Романа ближче до Львова, в село Городище Королівське біля м. Ходорів, через яке проходить залізнична магістраль на Львів та Тернопіль. На цій парафії о. Роман Чайковський прослужив до кінця 1949р. Це був важкий період боротьби українського народу проти московських поневолювачів, число карателів все збільшувалось, сили патріотів поступово танули.

Отець Роман продовжує підтримувати тісні зв’язки з провідниками ОУН та членами збройного підпілля. Як зазначено в одному з архівних документів, влітку 1948р. о. Роман прийшов у с. Чорний Острів до о. Петра Курчаби, де його зустріла підпільниця ОУН «Марія» (Дарія Штайден), яка запропонувала о. Роману зайти до стодоли, де його чекає провідник «Чугайстер»( він же «Ромб», «Дністер» – Дмитро Думашівський, районний провідник ОУН Ходорівщини 1946 – 50рр.). Після обміну думками стосовно обстановки в селі та околицях, по завершенні спілкування о. Роман залишив садибу священника.

Поступово почали згущуватись хмари над головою о. Романа Чайковського та його родини, і він це помічав. Ось що згадував о. Роман: «Одного дня я з дружиною приїхав до Ходорова залагодити деякі справи, це був кінець листопада 1948р. Коли проходили містом, несподівано до нас підходять працівники міліції і пропонують пройти у відділ для уточнення особи, повідомивши, що з Львівської тюрми втекла жінка і дружина дуже схожа на неї. У відділі міліціонери дуже уважно порівнювали зовнішність дружини з образом на фотографії і переконавшись, що то різні особи, відпустили нас. Незабаром після цього випадку ввечері до нашого будинку в Городищі Королівському завітали двоє жінок .Одна відрекомендувалась, що є зв’язковою підпілля ОУН, а друга повідомила, що їй вдалось втекти з Львівської тюрми. Зв’язкова просила надати втікачці тимчасовий притулок і тримати це в таємниці та обіцяла підшукати для неї інше місце, як тільки послабнуть пошукові заходи міліції. У моєму домі ця жінка перебувала протягом двох місяців, потім попросила переправити її в с. Отиневичі до священника Гулея. Вона повідомила, що є дочкою священника зі Стрийщини, працювала учителькою в Болехівському районі і звати її Марія. У лютому місяці 1949р. я її супроводжував до о. Миколи Гулея, потім, як стало відомо, вона побувала і в інших священників. Ми їй довіряли, як людині, що постраждала від радянської влади, але пізніше з’ясувалось, що її справжнє прізвище Штайден Дарія. Вона виявилась вишколеною агенткою МГБ. За її донесеннями були арештовані всі священники, в яких вона ніби переховувалась. Це була моя фатальна помилка, адже я довіряв людям, бо був вихований в дусі релігії, а обман властивий безбожникам. Ця підступна хитрість була спрямована на пошук і знищення генерала Романа Шухевича.

У липні 1949р., коли я уже проживав в с. Вербилівці на Рогатинщині, ввечері до нас завітали троє бійців УПА, серед них був і Роман Шухевич. Він різко змінився зовні, я його ледь упізнав. Я повідомив Шухевича, що за нашим будинком спостерігають, в домі не варто ночувати, тому він відпочивав у церкві, яку я на ніч не закривав. До сходу сонця підпільники зникли. Друга зустріч була в грудні 1949р., перед моїм арештом. Ввечері Шухевич постукав у вікно, ми довго сиділи і розмовляли. Він ділився розповідями про діяльність підпільників, хвилювався, що нізвідки немає допомоги, тому доводиться надіятись лише на самих себе. Не міг я передбачити, що ця зустріч буде останньою. Коли я вже перебував під слідством, Роман Шухевич загинув смертю героя. А далі був мій арешт, це сталося 10 січня 1950р., з Вербиловець мене привезли до Рогатина і зразу відправили до Станіславова. Там і почалося. Про все можна написати фантастичну повість. Не знаю, як вдалося все витерпіти. Били роздягнутого кабелями до втрати свідомості, відливали водою і знову били, або кликали лікаря, щоби привів до пам’яті. Коли якось зайшла лікарка, то і вона не втрималась, крикнула: «Що ви зробили з людиною, ви ж його замордували». Все тіло було пошматоване».

1 лютого 1950р., вночі несподівано до сільської ради с. Ліщин прибула слідчо-оперативна група управління МДБ Дрогобицької області у складі лейтенанта Лоєнка, капітана Корчишкіна, молодшого лейтенанта Лепкого та рядових співробітників. Зустрівшись з головою сільради та повідомивши причину свого візиту, група направилась до церковного парафіяльного будинку, де проживала сім’я о. Любомира Прокоповича. Задубілими на морозі чобітьми почали грюкати у вхідні двері, ніби сповіщаючи, що спокійний сон закінчився. Почувши стукіт, зі сну піднялись і дорослі і діти, не розуміючи, з ким стряслася біда. Отець Любомир пішов відчиняти двері, а вагітна дружина Емілія заспокоювала стривожених дітей. Поріг домівки переступили декілька військових, у тому числі і сільський голова Ісафат Худяк. У грудях отця все похололо. Непрошені гості зайшли в хату, не пред’являючи документів розпочали обшук у будинку, залучивши в поняті голову сільради Худяка, а також Струка Ярослава – брата дружини о. Любомира, котрий проживав у домі отця, та жительку села Симошин Зосю (домогосподарку).

Обшук тривав протягом ночі, до ранку ніхто в домі не заплющив очей, з острахом очікуючи, чим все закінчиться. Коли розвиднілось, емгебісти продовжили обшук на горищі, в підсобних приміщеннях і в церкві. Особливо прискіпливо вивчали невелику домашню бібліотеку, листаючи всі книги, звертаючи увагу на кожну закладку, а також записи в записниках, документи та родинні фотографії. У цей день слідчо-оперативною групою було затримано о. Прокоповича на 48 годин до пред’явлення звинувачення та складено 3 протоколи обшуку. В одному з них описано перелік усіх вилучених особистих документів о. Любомира і відмічено 2200 рублів. Іншим протоколом описано все майно (живність у господарстві, в т.ч. пара коней та корова; сільськогосподарський реманент та внутрішньодомове майно). У третьому протоколі дано перелік виявленої і вилученої так званої антирадянської націоналістичної літератури, а також два портрети «Тризуб», один з яких виготовлений з дерева. До прикладу, в цей перелік входили:

1. Велика історія України – 1 книга.

2. Великий співаночок 222ст. – 1 книга.

3. Пісні національного змісту – пісенник.

4. Газета «Львівські вісті» – 1шт.

5. Підпільні листівки – 2шт.

6. Книга «Енцикліка про безбожний комунізм» – 1шт.

7. Ноти і слова до них на 7-ми листках.

8. Книга «Великий Гетьман Іван Мазепа» – 1шт.

9. Хроніка села Я… – в двох книгах.

10. Послання духовного керівництва греко-католицької церкви – на 4-х ст.

11. Націоналістична листівка «Українська молодь» – на 1-й ст.

12. Журнал «Львівські відомості» – 8шт.

13. Збірник проповідей – 12 шт.

14. Український релігійний місячник №6 за 1938р.

15. Журнал «Католицька акція» – 1шт.

16.Книга «За нові методи душпастирської роботи» – 1шт.

17. Інструкція для мужей довіри – 1шт.

18. Журнал «Сівач» – 4шт.

Під час слідства в квітні 1950р. оперуповноважений УМДБ Дрогобицької області лейтенант Лоєнко звернувся з постановою до начальника слідчого відділу: «Вказану антирадянську націоналістичну літературу і акти про знищення портретів «Тризуб» долучити до документів слідства як речові докази, підтверджуючі про націоналістичну діяльність звинувачуваного Прокоповича Любомира».

о.Любомир з дружиною Емілією, донечкою Світланою і сином Йосифом

У той день, після завершення обшуку та складання протоколів, слідчо-оперативна група МГБ із затриманим о. Прокоповичем залишила парафіяльний будинок.

Про останні хвилини від’їзду отця поділився спогадами уродженець с. Ліщин Максимців Іван, 1941р.н.:

«Мої батьки проживали по сусідству з церковним приборством. Пробудившись зранку, я почув розмову між батьками, що до будинку о. Прокоповича прибули військові та чинять обшуки, щось шукають. Вийшовши після сніданку в двір, я побачив, як фірман о. Любомира вивів із стодоли пару коней та запрягав у сани. Отець користувався кіньми під час поїздок на відправу в села Орішківці та Калинівка, а також під час сповіді, похорону та інших потребах вірян. Коли коней запрягли, з хати вийшов о. Прокопович, одягнутий в дорогу по-зимовому, у супроводі трьох військових. Крім того, зранку біля двору стояло двоє військових постових. Один із військових сів спереду біля фірмана, спиною до коней, два інших сіли по обі сторони о. Любомира. За військовими із хати вийшла дружина отця з трьома дітьми. Коли отець сідав у сани, вона підійшла, щоби попрощатись та хоча б поглядом підтримати його. Та отець, мабуть, більше переживав за вагітну дружину та дітей, ніж за себе, промовив: «Бережи себе і дітей, я скоро повернусь». Коли коні рушили, отець поглянув на дітей, що притулившись одне до одного, сумними очима дивились услід батька. Вони побачили помах його руки і почули прощальні слова заступництва: «Хай береже вас Господь».

Ось що про цей період згадує дружина о. Прокоповича Емілія: « В о. Любомира було відчуття, що він скоро повернеться до сім’ї, дітей, своїх парафіян, тому був спокійний, а може зважав на мене вагітну, оберігаючи від переживань».

Арештований священник не передбачив, що емгебістське репресивне жорно уже протягом кількох місяців розкручує навколо нього збір агентурних даних та свідчень про його зв’язок та співпрацю із збройним підпіллям ОУН.

По дорозі оперативники МГБ скерували їхати у м. Ходорів, до районного відділу. По приїзду, того ж дня, арештованого о. Прокоповича було відправлено до Дрогобича і розміщено в слідчий ізолятор обласної в’язниці, де 3 лютого двічі піддали допитам.

Паралельно, в той же день в с. Ліщин було затримано дяка церкви Романа Баглая, звинуваченого у зв’язках та допомозі підпіллю ОУН.

Протягом трьох місяців тривали допити о. Прокоповича. Всього їх він пройшов більше двадцяти. 29 квітня Любомира Прокоповича було ознайомлено з матеріалами слідства та звинувачувальним заключенням по ст. ст. 20-54-1 «а»; 54-11 і 54-10 КК УРСР, а також Романа Баглая, звинуваченого по ст. ст. 20-54-1 «а» і 54-11 КК УРСР. Після ознайомлення слідчу справу №8793 по звинуваченню Прокоповича Любомира та Баглая Романа, через Військового Прокурора військ МДБ Дрогобицької області було направлено на розгляд Особливої наради при МДБ СРСР з клопотанням про присудження звинуваченим 25 років трудових таборів кожному з конфіскацією майна. 23 вересня 1950р. Особлива Нарада при МДБ СРСР розглянула дану справу і винесла присуд: звинуваченому Прокоповичу Любомиру за сприяння націоналістичному підпіллю та антирадянську агітацію по вищеперелічених статтях КК УРСР – ув’язнення на 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна; звинуваченому Баглаю Роману за допомогу та сприяння націоналістичному підпіллю по вищеперелічених статтях КК УРСР – ув’язнення на 10 років виправно-трудових таборів. 21 жовтня 1950р. з Міністерства Держбезпеки СРСР прийшов наказ про направлення для відбуття покарання звинувачених Прокоповича Любомира та Баглая Романа в ГУЛАГ МВС СРСР №9/СО 19532, 19533, першого в «Луговий», другого – в «Пісочний».

Степлагер МВС Карагандинська обл. селище Теректи, перший ряд знизу другий зліва о.Любомир Прокопович, верхній ряд перший справа Михайло Гарапцьо- житель с. Гранки-Кути. 22.06.1955

Зі спогадів дружини о. Прокоповича Емілії: «Після арешту отця я залишилася з трьома діточками на руках, ще й вагітна четвертим дитям. Було страшно за чоловіка, за дітей, а ще забирали на допити в Нові Стрілища, потім у Дрогобич, все розпитували про зв’язок отця з партизанами. Я все твердила, що нічого не знаю. Коли повернулась до дітей, то проживати не було де, бо влада дала вказівку покинути будинок при церкві, заборонила садити город, не випасати корову на пасовиську. Як було жити далі – тільки молитва до Бога кріпила мене. Разом з дітьми я перебралася на проживання до Ковальської Пелагії, яка нам допомагала, та незабаром згинула її корова, діти сидять голодні, а її арештували. Але світ не без добрих людей – житель Орішковець Максимів Степан привіз нам 2 мішки картоплі. На превеликий жаль, і тут не обійшлось без «доброзичливців», його викликали на допит. Щоби якось прогодувати дітей, я записалась у колгосп, хоч і не з радістю прийняли – родичка «ворога народу». На початку 1955 року, за порадою ходорівського декана о. Трача, я разом з дітьми переїхала на проживання в м. Ходорів, де влаштувалася працювати на цукровий завод. За квартирне помешкання оплачував о. Трач».

Після смерті Сталіна та Постанови ВР СРСР від 14 серпня 1954р. «Про перегляд справ політично засуджених» о. Прокопович та його дружина Емілія звертались з проханням до Верховного Суду СРСР та голови військової колегії Верховного Суду, до Генерального прокурора СРСР Руденка Р.А. про перегляд справи ув’язненого Прокоповича Любомира і відміну терміну покарання. Під час перегляду справи постанову Особливої наради залишили без змін.

У другій половині 1954р. медичною комісією Спецлагу було проведено медичне обстеження ув’язненого о. Прокоповича та складено заключення, в якому визнано його як цілковитого інваліда по невиліковній хворобі серця. Дане медичне заключення було передано на розгляд Карагандинського обласного суду, який, розглянувши його на своєму засіданні 9 грудня 1954р., виніс постанову про дострокове звільнення ув’язненого Любомира Прокоповича. Але табірне керівництво не дуже поспішало виконувати судову ухвалу, і тільки після звернення-прохання дружини Емілії Прокопович до Верховної Ради УРСР справа зрушилася з місця.

Степлагер МВС Карагандинська обл. селище Теректи, верхній ряд перший зліва о. Любомир Прокопович, Верхній ряд третій справа Михайло Гарапцьо- житель с. Гранки-Кути

Стосовно ув’язненого дяка Романа Баглая, який проходив по одній слідчій справі з Любомиром Прокоповичем – на звернення у Вищі державні інстанції, матеріали його особової справи були переглянуті і звинувачення по ст. 20-54-1 «а» було перекваліфіковано на ст. 54-12 КК УРСР і на основі нової статті попередній термін ув’язнення було зменшено до 5 років. На підставі Указу ВР СРСР від 27 березня 1953р. «Про амністію» в серпні 1955р. Романа Баглая було звільнено з -під варти.

26 листопада 1955р. о. Любомир Прокопович повернувся на батьківщину, діти дочекались батька, дружина – своєї опори, парафіяни – духовного наставника. «Ми почали разом проживати в Ходорові, – згадує п. Емілія. – Звістка про повернення на парафію в Ліщин мене дуже засмутила, я не хотіла повертатись до тих болючих спогадів. Той період приніс стільки страждань у нашу сім’ю, навіть не вірилось, що змогла винести на своїх плечах такий тягар. Не дивлячись на це, отець повернувся на свою парафію і служив до кінця 1955р. На початку 1956р. о. Любомира направили настоятелем Божого храму в с. Берездівці, куди ми переїхали всією сім’єю».

Любомир Прокопович в колі церковного комітету парафії Берездівці 1957р., зліва направо Ратич Петро – голова комітету, Кіндрат Микола, Венчак Михайло, Прокопів Іван, Годований Михайло, Мартинів Петро, о.Любомир Прокопович, Бойко Андрій, Процишин Володимир, Хоманчук Микола, Гут Михайло, Прокопів Андрій, Верес Григорій.

Протягом тридцятилітньої дослідницької роботи автор зустрічався з багатьма політв’язнями, котрі у своїх розповідях неодноразово згадували о. Любомира Прокоповича як духовного наставника каторжан, з яким перебували в одному з таборів системи «СтепЛагу» в Казахстані, в районі Джезказгану.

Про зустріч з одним із останніх живих свідків тих подій, жителем с. Гніздичів, автором трьох книг про визвольну боротьбу українського народу в період 1940-х -50-х років, п. Олексієм Данилишиним хочеться розповісти більш детально. Ось фрагменти його розповіді:

«Мене було арештовано органами МГБ у 1950р. за приналежність до підпільної молодіжної організації ОУН «Месники». На той час я навчався у Стрийському педагогічному училищі. Трибуналом Прикарпатського військового округу був засуджений на 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у виправно-трудовому таборі «Джезказган», п/с 392/1, селище Теректи, 400км від Караганди. Там перебувало до 4-х тисяч політув’язнених. Через деякий час мене перевели у перевиховний табір штрафників, котрих підозрювали в підриві табірного режиму та дисципліни, хоча до порушників застосовували й інші методи впливу: карцер або тюремне ув’язнення.

Наш табір п/с 392/3, в ньому було до двох сотень каторжан-політв’язнів, жили ми в одному бараці з двох’ярусними нарами. Тут я вперше зустрівся з о. Любомиром Прокоповичем, у нас був спільний робочий об’єкт, де ми працювали – камінний кар’єр відкритого типу, при якому був дробарний цех. Від цеху до кар’єру була прокладена вузькоколійка , по якій ми вагонетками перевозили камінь до дробарки. Щоденна норма виробітку на одного каторжанина складала 6 вагонеток, в кожну поміщалось по 600кг каменю. Робота починалась із свердління шурфів, у які закладали вибухівку, після підриву в’язні молотами розбивали камені на менші шматки і завантажували у вагонетки. Встановлену норму виробітку посильною працею можна було виконати, але ми цього не прагнули – за невиконання норми нас не карали, мабуть, щоби спокійно поводились. Після смерті Сталіна та повстань каторжан, що відбулись в ГУЛАГу СРСР, до яких під час Кінгірського повстання долучились і табори Джезказгану, не виходячи на роботу протягом десяти днів та оголосивши голодовку, каторжний режим трохи послабився, і нам пішли на деякі поступки. Кожної неділі о. Любомир Прокопович відправляв Службу Божу, для цього в’язні виготовили гарний хрест, сама молитва проводилась в бараку. Більшу половину ув’язнених у таборі складали українці, і ми раділи, що маємо свого священника-духівника, який у важкі хвилини підтримував кожного Божим словом, душевною розрадою і давав надію на повернення на рідну українську землю, до рідних та близьких».

Автор також поділився спогадами свого родича Василя Горіна, деталі яких збігаються з розповіддю п. Данилишина, зокрема про те, що отець нарівні з іншими працював у кар’єрі. Зважаючи на його слабке здоров’я, в’язні часто допомагали йому у виконанні норми виробітку.

«Після звільнення з ув’язнення, – продовжує п. Олексій, я влаштувався працювати на будову Роздільського сірчаного комбінату, саме тут можна було влаштуватись таким, як я. Мені стало відомо, що на будівництві комбінату працювало більше 300 колишніх політв’язнів, на них було заведено спеціальні справи так званим 1-м відділом. Співробітники МВС вели негласний нагляд за кожним із нас, тому всі ми, пройшовши сувору школу ГУЛАГу, знали, як поводитись, кого остерігатись і кому можна довіряти – уникали відвертого спілкування та відкритих зустрічей. Не дивлячись на такий режим, ми час від часу проводили зустрічі, звичайно із заходами конспірації. Я приїздив у Берездівці, де проживав і працював зубним лікарем-протезистом мій товариш-каторжанин Йосип Кушина. Його спеціальність зменшувала ризики цих зустрічей, бо тут постійно був рух людей, котрим була потрібна його допомога. У ці періоди я бачився і з о. Прокоповичем.»

Про зустрічі друзів-політв’язнів Джезказгану у с.Берездівцях розповіла автору також дочка колишнього політв’язня, табірного побратима о.Прокоповича, Степана Даньківа:

«Коли батько повернуся із сталінських таборів, то в Берездівцях у лікарні працював фельдшером та зубним лікарем. У той час із російських ГУЛАГів уже звільнилось багато його товаришів, які прагнули побачитись, і такі зустрічі відбувались у нашому домі До нас приходили о.Любомир Прокопович, Михайло Годований, Михайло Гарапцьо, Володимир Корецький та Мирон Білий з Гранок-Кутів. Їх зустрічам сприяла батькова спеціальність, бо до нього, як до лікаря, зверталось багато людей, і це відвертало підозру в правоохоронних органів.»

Продовжує п. Олексій Данилишин: «Не знаю, чи спроможне сучасне покоління відчути ціну і міцність дружби людей, що пройшли пекельні кола каральної системи комуністичного режиму. Наша дружба, довіра і взаємовиручка, основані на високій ідеї, перевершували навіть родинні вузи, а наша воля гартувалась у найважчі хвилини, коли тисячі каторжан виступали проти системи, щоби відстояти свою гідність і змусити владу поводитись з нами як з людьми, а не табірним номером. Наша свобода далась високою ціною, світла пам’ять назавжди усім мученикам-героям, хто загинув на полі бою чи поклав свою голову далеко від рідної землі».

З квітня місяця 1956р. о. Любомир Прокопович очолив нову парафію в с. Берездівці, переселившись зі своєю великою родиною. Двадцятирічний період служіння на парафії в Берездівцях у час тоталітарного комуністичного режиму для о.Любомира, як духовного настоятеля, а в недалекому минулому політичного в’язня, був не з легких. Безбожна влада Радянської України повела тотальний наступ проти релігії і духовенства. Атеїстична пропаганда лунала скрізь: у школах і навчальних закладах, нею був заповнений радіопростір і газети та журнали. При цьому чинили утиски і переслідування священників, закривали церкви. У нашому окрузі було закрито церкви в селах Малехові і Підгірцях, залишалась єдиною діючою тільки в с. Берездівці.

О.Любомир Прокопович з дружиною Емілією та дітьми. Зліва на право Микола-Богдан, Світлана-Дарья, Йосип-Юрій. Між батьками Любомира-Марта. Берездівці 1960-ті роки

Необхідно віддати належне о.Любомиру Прокоповичу за його вагомий вклад у збереження храму. Він тривалий час ревно боровся з владою і захищав права своїх парафіян від нападів очільників більшовицької системи, бо добре розумів наскільки важливо в цей непростий час людям мати можливість через священника спілкуватись з Богом. У своєму житті він уже раз вистояв у протистоянні з російською системою як політв’язень, і сьогодні, як і тоді, отець Любомир покладався на Господа Бога та робив усе можливе, аби слово Боже лунало для його пастви.

Очоливши парафію в с. Берездівці, о.Любомир Прокопович у короткий час здобув авторитет і прихильність своїх прихожан як духовний наставник та дбайливий господар. З перших місяців приходу на парафію о.Прокопович взявся за відновлення та реставрацію храму (ремонт дерев’яних конструкцій куполів, заміна вікон та розпис храму).

От як згадує жителька с.Берездівці Марія Колодій: «12 серпня 1956р. відбулося моє вінчання, шлюбний обряд відбувався у храмі хоча на той час приміщення храму було обставлене риштуванням.»

Отримані о.Любомиром добрі світські та духовні знання та, в додаток, табірні «університети» давали змогу, в якійсь мірі, бути і дипломатом і політиком при чисельних викликах у владні структури району та області на чергову «співбесіду».

Ще відвідуючи школу, автор неодноразово чув від батьків, що в черговий раз отця Любомира Прокоповича викликали до району. Ця тривожна звістка швидко облітала Берездівці, Гранки-Кути, парафіяни хвилювалися за свого пароха: «А чи повернеться?». І такі виклики стосувались не тільки питань зміни церковної атрибутики у храмі, чого вимагали можновладці у зв’язку із забороною греко-католицького обряду. Вишукувались десятки інших причин, щоби зламати волю непокірного священника.

Постійно маючи інформацію від «доброзичливців», влада контролювала кожен крок настоятеля, кожну подію, що відбувалася у парафії. Це стосувалось і проведення робіт по розпису храму, і виготовлення та встановлення іконостасу. Навіть спорудження огорожі навколо храму було під контролем влади. Партійні та силові структури вимагали дати пояснення, звідки беруться кошти на виконання робіт, звідки метал та бетон на огорожу, хто виконавці робіт.

Тільки глибоковіруюча людина, мужня і сильна духом, покликана Всевишнім, була здатна вистояти проти тиску ворожої влади. Це нагадувало суцільний тунель темряви, у кінці якого не видно світла. Отець Любомир надіявся лише на милість Бога, підтримку однодумців та своїх парафіян.

Він завжди мав душпастирську підтримку в своїх починаннях від вірних друзів – о.Богдана Щура з парафії Держів, від декана з Миколаєва отця Трача. Завжди підтримували свого священника і парафіяни, особливо голова церковного комітету Петро Ратич та члени комітету: Кіндрат Микола, Венчак Михайло, Прокопів Іван, Годований Михайло, Мартинів Петро, Бойко Андрій, Процишин Володимир, Хоманчук Микола, Гут Михайло, Прокопів Андрій, Верес Григорій, Мартинів Михайло, Гарапцьо Григорій, Горін Йосип, Горін Роман, Новак Михайло, Прокоп’як Іван, Кравець Дмитро, Ольшанський Василь, Василишині Євстахій, Михайло і Степан, Квятковська Ольга, Штігер Роман. Усі вони, будучи поряд, у реальних умовах того часу, не залишали свого духовного наставника в складних життєвих обставинах.

Церковний хор парафії Берездівці, отець-парох Прокопович та керівник хору Мостішко Іван в колі хористів

Важливо відзначити, що в цей період на життєдіяльність парафії позитивно вплинули дві історичні події.

Одна була пов’язана з трагічним періодом після Другої світової війни. Продовжуючи реалізацію плану поділу сусідніх територій, з Польщі, з українських етнічних земель були примусово виселені десятки тисяч українських родин та розсіяні по західних, південних та східних областях України. Значна частина обездолених російською владою українських родин з Перемишльщини, Холмщини та Надсяння поселились в селах Берездівці та Гранки-Кути, і їхня чисельність становила сімдесят відсотків від загальної чисельності населення.

Переживаючи важкий період вигнання, залишившись без необхідних засобів для проживання (значна частина переселенців у своєму краї були заможними людьми), вони поступово обживались на новому місці. Але біль та туга за родинним гніздом продовжувала ятрити душу, тому розраду, надію на краще майбутнє вони знаходили в храмі, серед парафіян у спільній молитві. Багато хто із приїжджих були талановитими людьми, зокрема, частина з них долучилася до участі в церковному хорі, який незабаром очолив уродженець с. Брилинці з Перемишльщини регент Мосцішко Іван, і керував ним протягом двадцяти років. А коли важко захворів, довірив важливу справу знову ж таки своєму землякові з Брилинець Ольшанському Василю. Обоє регенти до кінця свого життя старанно працювали над удосконаленням хорового супроводу святої літургії. Сьогодні їхню справу продовжує хоровий регент Іван Грохола, також уродженець Брилинець.

Другим важливим фактором, що позитивно позначився на житті парафії, стало будівництво у 1953 році Роздільського гірничо-хімічного комбінату, котрий започаткував виробництво природної сірки у 1958 році і був найбільшим її виробником у Радянському Союзі. На очах, крім виробничих корпусів, зростали і житлові квартали м. Нового Роздолу. На будову промислового гіганта з’їжджались будівничі і майбутні виробничники з усіх куточків Союзу. Значна частина серед них були колишні репресовані та звільнені з російських ГУЛАГів українці та їхні родини, котрі прагнули повернутись в Західну Україну з далеких Сибірів. Для них це був єдиний шанс отримати приписку і роботу на новобудовах України. Вони в душі і серці залишалися українськими патріотами і глибоковіруючими християнами, які багаточисельно поповнили Берездівецьку парафіяльну громаду, ставши її прихожанами. Тут вони задовільняли усі свої духовні потреби – ставали під вінець, хрестили своїх дітей та проводжали в останню путь рідних та близьких, і при цьому активно допомагали у всіх роботах по благоустрою та оздобленню храму.

Усі досягнення, здобуті парафіянами з о. Прокоповичем по благоустрою і відновленню окраси храму, російська влада сприймала вкрай вороже, вдаючись до різних методів погроз та цькувань, застосовуючи і засоби інформації.

Так, 13 травня 1969 року в миколаївській районній газеті «Ленінська зоря» була опублікована стаття «Дві сторони однієї медалі», в якій російська влада звинувачує о. Прокоповича у його формальному переході на позицію православної церкви та вважаючи, що в душі він залишився послідовником своїх наставників Митрополита Шептицького та Йосипа Сліпого. Засуджує його минуле як священника «уніата» та зв’язок з націоналістичним підпіллям ОУН. Критикує заклик отця до своїх парафіян на добрі почини по здійсненні благоустрію та оздобленні храму.

«Дві сторони однієї медалі»

«Відколи тямить історія, католицизм був завзятим ворогом слов’янщини, і хто знає, чи не приніс їй більше шкоди від усіх кривавих вiйн з мадярами, німцями та татарами»,

ФРАНКО, «Католицький панславізм»

«Мета виправдовує засоби». З цим девізом католицизму протягом майже чотирьох віків уніатська церква проводила свою злочинну діяльність на Україні.

Вижити і нажитися – ось її мета. А кому і як продати — це ніколи не турбувало ні духовних душепродавців типу Шептицьких і Сліпих, ні їх попередників, ні їх послідовників. Наслідуючи приклади продажних «ексцеленцій», отці-крилошанини, парохи та різного роду «єгомосці» з одинаковим завзяттям прислуговували австро-угорській монархії, польській шляхті, німецьким окупантам та націоналістичним бандам. Що їм до крові і горя народного, до сиріт і калік та їх плачу?! Головне для них – вижити і нажитися.

Історія і український народ уже винесли суворий вирок уніатській церкві та її «князям», великим і малим. Але деяким цього ще замало. Кортить же їм «сотворити чудо» – оживити давно зотлілий труп унії. Забувають, що це не підсилу було навіть Ватікану. Та й не заради нього стараються. Для них головне вижити і нажитися. Рідко вже можна зустріти таких, але ще є…

Яремович К. В. далеко не святий, точніше фанатік. Живе він у Луб’янах. З молодих років, зв’язавши свою долю з уніатською церквою, він перейняв від неї потяг до зрадництва, лицемірства і жадобу до легкої наживи. Яремович легко і радо служив вірно німецьким окупантам і, боячись гніву народного (а не божого!), намагався втекти з ними. Не вийшло… Став помагати націоналістичним вбивцям. Допомагав, як міг і чим міг.

У 1946 році більшість священиків уніатської церкви, враховуючи волю віруючих, порвали з католицизмом. Більшість, а не Яремович…

Звикши прислужувати тільки ворогам, він не мав і не має уяви, як і чим може бути корисним для власного народу. Тішачи себе думкою про прихід якогось нового господаря, Яремович роками бродить по селах району, вишукує однодумців, простаків та релігійних фанатиків, намагається сіяти безплідні зерна католицизму, а при нагоді – і наклепницькі побрехеньки на радянську дійсність.

Не забуває і себе. У нього все розцінено і розраховано. І скільки коштують підпільні хрестики або служба в чужій стайні, вартість заупокойної молитви по бандитові, або вінчання двоєженця-розпусника…

У діяльності Яремовича, як підпільного уніата, бувають і вільні хвилини. Тоді він підраховує бариші, ладнає свої уніатські причандалля і, навіть, збирає квіточки. Якщо про основне своє заняття Яремович помовчує, то відносно «квіточок» репетує при нагоді. Мовляв, гуманною справою займаюсь, для ліків збираю квіточки.

Квіточки справді Яремович інколи збирає. А розливати отруту в душах радянських людей і забивати їх розум релігійним дурманом він намагається цілорічно.

А от, Прокопович, священик православної церкви в селі Берездівці, не такий. Він перейшов (правда, формально!) на позиції православної церкви. Але керувався при цьому тим же езуїтським правилом: вижити в будь-яких умовах і ще й нажитися.

З перших днів перебування Прокоповича в Берездівцях з амвона церкви залунали настирливі нагадування про те, що панотець не має власної хати, що сама церква ось-ось завалиться.

- Жертвуйте, жертвуйте, – закликає Прокопович.

Уже відбудувались розкішні хороми плебанії, вже вони заповнились дорогоцінними килимами, модерними меблями, вже навіть появилась «пристойна» огорожа біля церкви, а з уст Прокоповича звучить одне і те ж: жертвуйте, жертвуйте більше…

У той же час до далекої Америки летять один за одним сльозливі листи: діти вмирають з голоду, сам ледве животію, пришли, брате, пришли пакунок… А тим часом у Львові будує власний хором. Потрібні гроші, більше грошей. Тарілчаний збір у церкві не задовольняє його потреби, поруч – Новий Роздол, молоде місто, з красивими, добротними рядами домів сірчаників, відомих своїм сумлінним ставленням до праці і достатками.

Їх достатки особливо приваблюють Прокоповича. І він робить все можливе, щоб деяка їх частина перейшла до його бездонної кишені. Мобілізує своє красномовство, вишукує і наближає до себе релігійих фанатиків – для реклами. Сам же шмигає із однієї в другу квартиру міста, на скору руку відправляє хрестини, поминки (звичайно, за уніатськими обрядами), приймає нові замовлення і старанно перелічує отримані гроші. Віруючі сліпо довіряють Прокоповичу. Поки вони зароблять гроші на нові пожертвування, панотець приміряє нові костюми В «своїх» людей в ательє мод або в магазинах Н. Роздола, розгулює по найкращих курортах півдня, або веде за душевні бесіди з підпільними уніатами Яремовичем, Боднарем, і інколи згадує минувшину. А згадати Прокоповичу є що…

Син уніатського священика, розігрітий славою і владою над людськими долями, змолоду кинувся був у стан буржуазних націоналістів. Та після перших же, далеко не найтяжчих, випробувань охолов, «Бо ж своя шкіра дорожча», – пізніше пояснював Прокопович. Був домашнім учителем, конторщиком, перекупщиком парафіну і різного мотлоху. Але капіталу не нажив і в герої не вийшов.

Тоді Прокопович знов повертається лицем до уніатської церкви. Будучи священиком в селі Ліщин колишнього Ново-Стрiлiщанського району, Прокопович відразу поступив у повне розпорядження ватажка банди українських націоналістів «Гонти»-Левицького та його прислужників. За їх вказівками, прикриваючись іменем всевишнього, він проклинає тих, хто прагнув до нового життя, збирає і передає бандитам гроші, харчі, вінчає то «Сірка», то «Гавкуна», а то й «Бобика». Вінчає, незважаючи на гіркі сльози сіркових «наречених».

Плебанія пароха і сама церква в селі Ліщин стають місцем «відпочинку» вбивців. Тут вони намагаються відмити зі своїх рук кров замордованих людей, тут ділять награбоване майно, тут же плануються і благословляються нові вбивства…

Хто знає, скільки вдів і сиріт появилось тільки за тi часи з ласки націоналістичних братовбивць та з благословення отців Прокоповичів і Яремовичів? Хто і чим може зміряти їх горе і страждання? І хто знає, скільки серед сьогоднішних прихожан і клієнтів Прокоповича і Яремовича є отих вдів і сиріт?

Та що їм обом до того… Для них же головне – вижити в будь-яких умовах та ще й нажитись.

М. Білий.

27 вересня 1960 року знову же у «Ленівській зорі» була опублікована стаття «Отець Прокопович не вгамовується», у якій російська влада продовжує брутальні наклепи на о. Прокоповича і його ближнє оточення парафіян, засуджуючи їх парафіяльну діяльність та закликаючи відповідні органи охолодити пастирську енергію о. Прокоповича.

Отець Прокопович не вгамовується (повертаючись до надрукованого)

Широкий відгук у парафіян Берездівець і навколишніх сіл викликала стаття «Дві сторони однієї медалі» (13 травня ц. р.), в які її викрито лицемірне обличчя місцевого попа Прокоповича.

- Ти дивись, який наш священик грішний! – вигукували віруючі, прочитавши цю статтю.

- Ми й не знали, що він допомагав бандерівцям знищувати чесних людей, кормив їх, давав їм гроші...

Справді, в парафіян відкрились очі, адже вони дізнались, що Прокопович заради наживи, здобуття слави і за володіння людськими душами готовий піти на всяку підлість. Він ненавидить тих, хто викриває підступність попів, ix ненажерливість. Коли житель села Берездівці Андрій Кузик схвально поставився до цієї опублікованої статті, обурювався діями попа, то отець Прокопович, дізнавшись про це, дуже розгнівався, нервувався. Навіть вів з ним про це розмову. Коли дружина Кузика прийшла до Прокоповича, то він не хотів вислуховувати її «гріхи», тим більше назначати «покуту» за них, поки не дізнався, чому її чоловік Андрій так «грішить», «непристойно» ставиться до «божого слуги». Правда, про це все панотець почав здалека:

- Чому ваш чоловік обминає церкву?

- Та що, отче, він майже щодня біля церковці проходить, – пояснювала жінка.

- Звісно, проходить, нервуючись, затягнув Прокопович. – Питаю, чому не ходить до церкви?

- Каже, що не притягає його те боже слово, котре глаголите ви, отче.

- Як такого грішника земля носить?! Він ще не знає, що таке божа сила і як вона карає сатану...

Що ж не сподобалось цьому пастирові, що він накинувся на «грішника» Кузика?

Як читачі вже знають, Прокопович ненавидить Радянську владу, благословляв бандерівців, щоб виступали проти неї, відпускав «гріхи» душогубам за те, що вони мордували активістів, прихильників більшовиків. А Кузик виступає проти тих, хто привик нечесно жити, наживатись за чийсь рахунок. Він допомагає органам Радянської влади приборкувати всяку нечисть. Це не подобається Прокоповичу і він цього «грішника» ненавидить, просить на нього «божої кари»,

- Нехай раб божий Андрій менше носа пхає туди, куди не слід, – кинув дружині Кузика цей піп. – Кара його постигне...

Бачите, куди гне Прокопович... Більше того, він в одній своїй проповіді навіть висловився, що на безбожників церква штраф накладатиме. Але чомусь бог не наклав на oтoгo пaнотця «штраф» за те, що він за видурені гроші в парафіян розгулював на курорті, придбав легкову автомашину, яку недавно продав втридорога. А коли згадати ще тих вдів і сиріт, які залишились на його совісті...

А кого Прокопович залучив до церковного хору? Колишнього бандпосібника Дмитра Білого, тунеядця Івана Мостишка та інших.

Взагалі Прокопович так розперезався, що забув про всі норми законів. Подейкують, що не так давно він нелегально скликав церковну раду, на якій вів розмову не про небесні справи, а земні: як швидше газифікувати Берездівці. Він пообіцяв, що сам труби дістане, знайде газовиків, які швидко виконають всі роботи. Чи не задалеко забрів отець? Очевидно, прагне здобути дешевий авторитет. Чи відомо йому, що його дії є грубим порушенням закону про культи? Думаємо, що за такі дії на Прокоповича нагряне кара не з небес, а на землі знайдуться люди, які охолодять його пастирську енергію.

М. Балик.

Та найсуворішим випробуванням для о.Прокоповича став період після події, яка відбулася напередодні храмового свята Животворного Чесного Хреста 27 вересня 1970 року і викликала великий резонанс у комуністичної влади та силових структур КГБ.

А відбулося це одного з погожих осінніх днів напередодні храмового свята. Жителі села, поспішаючи раненько на роботу, проходячи біля храму, побачили на подвір’ї церкви при головному вході встановлений величний шестираменний хрест, який на сході сонця іскрив яскраво-срібним промінням. Хрест був заввишки 4 метри, в рамені – 1.5 метра, виготовлений з нержавіючої полірованої труби в діаметрі 200мм. Жителі зупинялись і в захопленні від побаченого запитували один одного: «Як він тут з’явився, і хто спричинився до такого благодійного вчинку?».

Новина швидко розійшлася по селу і околиці, а в неділю парафіяни, прийшовши на святкове богослужіння, не могли намилуватись його окрасою. Хрест стояв на місці старенького дерев’яного, встановленого та освяченого ще в далекому минулому, під час побудови храму. Як швидко розійшлася добра вість по селу, так швидко донеслась і «доброзичливцями» районному компартійному керівництву та силовим органам. Встановлення такого хреста у Берездівцях було сприйнято російським керівництвом та його силовими органами як диверсійний акт та виклик українського націоналістичного прояву існуючій російській системі.

О.Прокопович і його дружина Емілія

Пароха о.Любомира Прокоповича терміново викликали на співбесіду-допит до керівництва району. Сутність допиту полягала у тому, щоб дізнатись, з чийого дозволу був встановлений хрест, де і ким виготовлений і ким був встановлений. Відповідь о.Любомира була короткою: «Прийшовши служити недільне богослужіння, на подвір’ї я побачив встановлений хрест. Хто його встановив, мені не відомо.»

Розмова була довготривалою. Звучали слова-погрози та обіцянка, що прийдеться отцю понести сувору відповідальність, а на даний час хрест з подвір’я потрібно знести, на що о.Любомир відповів: «Я його не встановлював і не буду зносити.»

Ще тривалий час велось слідство по виявленню осіб, причетних до виготовлення та встановлення хреста, під час яких було допитано десятки жителів с.Берездівці, деяких із них, як члена церковного комітету Михайла Венчака, затримали на дві доби у райвідділі. Та основним завданням владних органів стояло питання знесення хреста. Для здійснення своїх намірів було залучено і місцеву владу в особі сільського голови Віктора Козодоя, який ледь не позбувся свого партійного квитка, відмовившись від виконання наказів секретаря райкому компартії. Не припинялись виклики і о.Прокоповича. На запитання: «Чому ще досі хрест знаходиться на подвір’ї церкви?»

Отець відповідав: «А де ж йому стояти?»

Жителька с.Берездівці Марія Колодій згадує:

«О.Любомир, повертаючись з району після чергового виклику, проходячи біле нашого двору, заходив перепочити. Сідаючи на лавочку біля хати, ділився своїми думками від так званих зустрічей та запитував мене: «Маріє, доки вони (влада) будуть моє серце ятрити, коли залишать нас усіх у спокої?»

Я відчувала його душевний біль від такої несправедливості зі сторони влади, тому завжди з чоловіком Євстахієм підтримували його як духовного провідника своєї пастви.»

Про цю подію поділилась з автором своїми спогадами і донька о.Прокоповича Любомира: «У той час я навчалася на 4 курсі в університеті Львівська політехніка. Однієї ночі мені приснився поганий сон, який змусив мене відпроситись із занять і поїхати додому. Приїхавши, я застала батьків у надзвичайно пригніченому стані, атмосфера в будинку була неначе після помору. Коли я запитала причину їхнього смутку та тривоги, то дізналась про хрест, встановлений на церковному подвір'ї, і виклики та погрози батькові від керівництва району.»

На сьогодні, мабуть, мало хто задумується над життєвими реаліями того непростого періоду, але я впевнений, що не кожен із нас міг би бути на місці о.Любомира. Його не зламали московські ГУЛАГи, повернувшись в Берездівці на душпастирську працю, проповідує Боже слово в умовах тотального контролю та утисків російської влади, ідеологічним напрямком якої була боротьба з релігією.

О.Любомир вів боротьбу за спасіння людських душ, маючи велику віру в Господа, завжди покладаючись на його волю, з Божою поміччю зумів спільно з парафіянами вистояти та виконати гігантську працю по обновленню церкви. Завдяки стійкості позиції отця Любомира хрест на церковному подвір’ї таки залишився і стоїть до сьогодні. Але переслідування, яких зазнав отець у цей час, мали негативний вплив на і так слабе його здоров’я.

Із земного життя отець Любомир Прокопович відійшов раптово, несподівано 27 червня 1976року, проживши 68 років життя. Його смерть стала непоправною втратою для Берездівецької парафії, його вірних друзів Миколаївського та Ходорівського деканатів. Своїм життям о.Любомир показав життєвий приклад служінню Богу, людям та Україні.

У знак великої пошани та вдячності парафіяни вирішили похоронити о.Любомира біля святині, про яку він так щедро дбав і яку так плекав. Це було вперше в історії парафії та всупереч владній забороні. З того часу пройшло довгих 45 років, за цей час відбулись великі історичні зміни – Україна стала незалежною державою, про яку о. Любомир так мріяв, за яку страждав і щиро молився.

Біля могили отця Прокоповича його рідні та жителі с.Берездівці та Гранки-Кути, 45 річниця його смерті

Світла пам’ять про о.Любомира жива і сьогодні. Вдячні парафіяни і їх нащадки після богослужінь приходять до його могили, щоб помолитися за упокій його душі. Згадуючи ті нелегкі часи випробувань, у їх пам’яті постає неперевершена постать слуги Божого о.Любомира Прокоповича, а легкий вітерець навіває відлуння далекого, але такого до болю знайомого могучого басового тембру голосу його молитов, які вселяли в людські душі впевненість, віру, надію в Божу справедливість і світле воскресіння церкви та України.