Професор Іван Пулюй. Він формував світ

Професор Іван Пулюй. Він формував світ (Автор: Василь Кондрат)

Іван Пулюй

«Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини, він належав до тих, хто у другій половині XIX та на початку XX століть формував світ.» Професор Вільгельм Форман

«Ти був не тільки людиною твердих переконань та яскравою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім – вірності народові, з якого Ти вийшов... Доля дозволила Тобі побачити ранішню Зорю свободи, до якої піднявся з темних воєнних хмар Твій народ, якого Ти любив до останнього подиху, і її перші сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя.» Ректор Німецької вищої технічної школи в Празі професор Карл фон Бах, з виступу на громадській панахиді

31 січня 1918 р. у Празі (тоді – Королівство Богемія, Австро-Угорщина), буквально на десятий день після проголошення незалежності Української Народної Республіки, помер великий патріот та видатний вчений в галузі фізики та електротехніки Іван Павлович Пулюй.

Перед смертю учений заповідав поховати його в Україні, у рідному Гримайлові, де вже знайшли вічний спокій батьки – Павло та Ксенія Пулюї, брат Микола, сестра Марія. Утім, довелося лягати у гостинну богемську землю. Поховали українця на празькому цвинтарі Мальвазінки (Hřbitov Malvazinky).

Іван Пулюй жив у часи українського національного підйому, коли творилася українська література народною мовою, виникали і діяли українські організації, проводилася велика освітня робота серед українців. Він приймав активну участь у цьому процесі як організатор українських товариств, перекладач Біблії і навчальних підручників, як дійсний член Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, як публіцист.

Якщо згадати, що він також богослов, доктор натуральної філософії та всесвітньо відомий фізик, футуролог та астроном, електротехнік, винахідник і просвітянин, педагог і поліглот, організатор науки, доцент, професор, почесний член Віденського електротехнічного товариства, консультант із будівництва електростанцій, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі та державний радник з питань електротехніки Чехії і Моравії, то можна тільки захоплюватися його талантом та величезною працездатністю.

Іван Павлович Пулюй (Ivan Puluj, Johann Puluj) народився 2 лютого 1845 р. у містечку Гримайлів (Grzymałów) Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині – смт. Гусятинського району Тернопільської області) у глибоко набожній родині освіченого ґазди Павла Пулюя (початково прізвище було Пульгуй), яка належала до греко-католицького віросповідання. Окрім первістка Івана в родині було ще двійко синів, а також семеро дочок.

Коли Іванкові минуло шість років, батьки віддали сина до початкової школи у Гримайлові, а в 1857 р. до 1-ї Тернопільської класичної гімназії. То була знана колиска місцевих талантів. Упродовж восьми років, які Іван відвідував гімназію, він щодня ходив пішки від рідного Гримайлова до Тернополя і назад. А це 10 кілометрів в одну сторону. Характер загартовується непомітно, але із дня у день.

У Тернопільській чоловічій гімназії разом із братами Олександром та Володимиром Барвінськими Іван Пулюй заснували у 1863 р. таємне молодіжне товариство «Громада», члени якої стали «до ревної і невсипучої праці для народу».

Корінь проблеми українства молодий Іван Пулюй бачив виразно: Деспотичний царизм хоче позбавити український народ душі, він грабує в нього останнє і найдорожче багатство – мову.

Ще на першому році навчання Іван Пулюй здивувався, що підручники з геометрії для галицьких гімназій – німецькою та польською мовами. Праведним гнівом він не заходився, а сів удома та й переклав книжку українською мовою, у такий спосіб створивши перший національний підручник у Королівстві Галичини та Володимирії.

Тернопільську гімназію у 1865 р. Іван закінчив із відзнакою. За рекомендацією пароха з Гримайлова юнак вирушив до Відня, аби вивчитися на панотця. Дорогу до столиці Австрії 20-річний юнак здолав пішки – півтори тисячі кілометрів.

Під час навчання у столиці Австро-Угорської імперії він склав і розпочав реалізувати програму видання українською мовою освітньої літератури, а також зорганізував Товариство українських богословів.

Разом із хіміком та біологом, майбутнім кандидатом (1911) на Нобелівську премію з фізіології та медицини Іваном Горбачевським у 1867 р. вони організували у Празі студентське земляцтво «Українська громада», а наступного року у Відні Іван Пулюй став одним із фундаторів легального студентського товариства «Січ». Він мав чіткі погляди і готовий був їх обстоювати: Інтеліґенція у кожного народу, то «сіль землі», а коли вона «звітріє», то чим солити?

Як і зараз, в ті часи Московія формувала свої п’яті колони у різних країнах, зокрема в Галичині. Москвофіли були на московському фінансуванні. Галицька москвофільська сатирична газета «Страхопудъ» висміювала українську («хлопську») мову, настоюючи на її непридатності до молитов. У відповідь на це в 1869 році у Відні, коштом незнаної добродійки, накладом три тисячі примірників було видано освітню брошуру «Молитовослов і коротка наука о христіянсько-католицкій вірі» Івана Пулюя. Причому половина примірників призначалася українцям, які служили в цісарському війську.

У Відні у 1903 р. було здійснене повне видання Святого Письма українською мовою (72 книги!), як «Святе Письмо Старого і Нового Завіту». Переклад Святого Письма здійснили в основному П.О.Куліш та І.П.Пулюй.

На конференції в Римі у 1976 р. літургійна комісія під орудою верховного архієпископа УГКЦ Йосипа Сліпого визнала, що для свого часу Біблія П.О. Куліша та І.П. Пулюя була «одним із найкращих перекладів на слов’янські мови».

В останній рік навчання у Віденському університеті юнак переважно відвідував лекції з математики, фізики та астрономії. І точні науки настільки його захопили, що старшокурсник вирішив не висвячуватися на пароха, а попри заборону батьків – стати студентом фізико-математичного відділення філософського факультету Віденського університету. Тоді вперше в його житті розгулялася світоглядна драма. Після довгих умовлянь батьки зреклись (!!!) Івана, про що емоційним листом повідомили нащадка; більше родичі не бачилися.

Закінчивши Віденський університет у 1872 році, Іван Пулюй хотів працювати у Львові або Києві. Однак у підмосковній Україні він був у списку неблагонадійних, а у Львові теж не було роботи. І тоді йому довелося стати заробітчанином на чужині. Спершу молодому безробітному фізику контракт запропонував професор Віктор фон Ланґ (Viktor von Lang; 1838-1921), піонер і засновник фізики кристалів. Його фізичний кабінет (Physikalisches Kabinett) у Віденському університеті вважався передовим науково-дослідним центром, що виконував приватні та державні замовлення.

З 1874 р. Пулюй працює викладачем фізики, механіки та математики у Військово-морській академії (k. (u.) k. Marine-Akademie) в хорватському містечку Фіуме. Оскільки Військово-морська академія у Фіуме перебувала під високим патронатом на талановитого викладача звернуло увагу Міністерство освіти Ґабсбурзької монархії. Тож у 1875-1876 рр. Іван Пулюй став австрійським стипендіатом (800 ґульденів) та навчавсь у Страсбурзькому університеті, зокрема у фізичному інституті молодого німецького професора Авґуста Кундта (August Adolf Eduard Eberhard Kundt; 1839-1894). Саме тут Пулюй познайомився з однолітком Вільгельмом Рентгеном та сербським студентом Ґрацького університету імені Карла та Франца Ніколою Теслою (Nikola Tesla; 1856-1943), якому з дитинства батько також визначив шлях священника.

У 1876 р. в Страсбурзькому університеті український вчений захистив дисертацію за темою «Залежність внутрішнього тертя газів від температури повітря» (“Erforschung der Abhängigkeit der inneren Temperatur-Luftreibung”) і здобув науковий ступінь доктора натуральної філософії (“philosophiae naturalis”). Набувши великого досвіду, Іван Пулюй вирішив повернутися до Відня, де столичний університет запропонував: спочатку посаду асистента, а згодом і приват-доцента.

Наукові публікації Івана Пулюя мали широкий резонанс у середовищі європейських колег. Не випадково, у серпні-листопаді 1881 р. на Всесвітній електротехнічній виставці (Exposition internationale d’Électricité) у паризькому Палаці індустрії на Єлисейських Полях сконструйовані ним електричні апарати були відзначені почесними дипломами, а так звана “Pulujlampe” («лампа Пулюя»: трубка, що випромінює Х-промені – прообраз сучасних рентгенівських апаратів), – здобула срібну медаль. Прилад виявився унікальним: лампа, зі встановленим електродом, створювала невидиме випромінювання, яке робилося видимим на спеціальному екрані. Саме ці його дослідження пізніше стали основою висування на Нобелівську премію, але Вільгельма Рентгена, який багато почерпнув у Пулюя. Пріорітет Івана Пулюя не було кому захищати.

Після гучної участі в Міжнародній електротехнічній виставці у Парижі ім’я Івана Пулюя було на вустах. Отож восени 1882 р. українець дістав пропозицію й обійняв посаду технічного директора Електротехнічного бюро у Відні. Під його орудою лабораторія розробляла освітлювальні лампи розжарювання, що за багатьма параметрами переважали лампи американця Томаса Алви Едісона й англійця Джозефа Суона.

У 1883-1884 рр. Пулюй працював директором лінії із виготовлення освітлювальних ламп в індустріальному містечку Штайр (Steyr), земля Верхня Австрія. Там він зацікавився виробництвом освітлювальних ламп і за кілька місяців удосконалив технологію виготовлення ниток розжарення, що дозволило кількаразово подовжити світлоздатність і термін служби, про що свідчив патент (1883), отриманий українцем. А ще саме Іван Пулюй першим узявся систематично вивчати «холодне» світло, що сьогодні має назву неонового, та виготовив прообраз першої люмінесцентної лампи. У цьому питанні за підсумками проведення Всесвітньої електротехнічної виставки у Штайрі його технологічні розробки були відзначені дипломом як «велике досягнення 1884 р.»

На відкриття виставки 19 серпня 1884 р. завітав цісар Австро-Угорщини Франц-Йосиф (Franz Joseph I; 1830-1916), де монарх тривалий час спілкувався з українським винахідником. Після цього на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорської імперії з жовтня 1884 р. понад тридцять років наш земляк обіймав посаду професора експериментальної й технічної фізики та очолював кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag; нині – Чеський технічний університет; České vysoké učení technické v Praze).

Вимушено мешкаючи і працюючи у Королівстві Богемія, Іван Пулюй залишався справжнім патріотом і бажав, аби його власні діти знали мову та культуру рідної землі, землі свого народу. Від початку в їхній родині навіть було заведено: із матінкою діти спілкуються німецькою мовою, а з татом – тільки українською. У цій сім’ї навіть невістки переймалися україністикою. Перебуваючи у Західній Європі, Іван Павлович активно сприяв відкриттю українського університету у Львові, друкував статті на підтримку рідної мови, організовував у Австро-Угорщині стипендії для талановитої галицької молоді, яку брав під професорське крило. Навіть на схилі літ, коли почалася Перша світова війна, разом з іншими українськими громадськими діячами Іван Пулюй заснував у Празі Комітет допомоги українським біженцям із Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим землякам і військовополоненим.

Наукова кар’єра Івана Пулюя стрімко мчала вгору. На 1888-1889-й навчальний рік доцента Івана Пулюя обрали ректором Празької політехніки, в 1890 р. – призначили деканом машинобудівного факультету, а в 1902 р. – першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету.

Життя в Західній Європі стрімко рухалося в майбутнє, на вістрі часу знову опинився Іван Пулюй. Коли в 1889 р. австрійський уряд вирішив субсидіювати будівництво національних електростанцій, урядовим консультантом виступив українець.

На зламі XIX – початку ХХ століть державний радник з електротехніки Богемії і Моравії Іван Пулюй очолював проектування та будівництво електростанцій на змінному струмі не лише у Празі, а й по цілій Австро-Угорщині. Завдяки енциклопедичним знанням українець здобув величезний авторитет в наукових колах, у середовищі промисловців і громадських діячів. Адже споруджувані під його наглядом станції мали найвищу якість, а за екологічними вимогами випереджали всі існуючі зразки.

У 1906 р. із нагоди 100-ліття Німецької вищої технічної школи в Празі за визначну науково-педагогічну діяльність професора Івана Пулюя вшанували Імператорським орденом Залізної корони (Kaiserlicher Orden der Eisernen Krone) III ступеня; це означало автоматичну посвяту в лицарі (ritter) та свідчило про набуття шляхетності.

У 1910 р. український вчений отримав високий державний ранг – «Радник двору», котрий консультував та опікувався питаннями науки.

У 1913 р. Івана Павловича Пулюя колеги обрали почесним членом Віденського електротехнічного товариства.

Наприкінці життя Іван Пулюй звернувся до гострої публіцистики та написав дві німецькомовні брошури: «Польські русофіли та масові арешти свідомих українців у Галичині» (“Polnische Russophile und Massenverhaftungen bewusster Ukrainer in Galicien”) і «Україна та її міжнародно-політичне значення у 1915 р.» (“Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung”). Книжечки представили автора, як мудрого політика, котрий розуміє історичне значення України, а, передбачаючи важливі події, – бачить її світле майбутнє. Як вам така думка, висловлена за два роки до самого початку Української Революції 1917-1920 рр.?

Поневолені народи Росії мають бути вільними й зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі...

Ще на початку ХХ ст. Іван Пулюй зробив футурологічний прогноз.

В Європі не буде миру до того часу, поки існує московська могутність, а про її послаблення не можна думати, поки Московщина володітиме Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не стільки в інтересах цих держав, скільки в інтересах цілої Європи.