Микола Пухаль на псевдо "Грізний"

Микола ПУХАЛЬ на псевдо «ГРІЗНИЙ» (Автор: Горін Зіновій)

Коли гортаєш сторінки історії визвольних змагань нашого народу в період між Першою та Другою світовими війнами, виникає запитання: з яких джерел черпали наснагу та силу до боротьби наші попередники, перебуваючи під тиском польської, російської, німецької і знову російської окупації?

Відповідь одна – від землі нашої, що так рясно полита кров’ю кращих синів та дочок України, котрі протягом століть безнастанно боролись з поневолювачами, мріючи про одне – щоб наша держава була вільною і незалежною, крокувала у майбуття серед найбільш розвинутих і заможних держав цивілізованого світу.

Їхня жертовність і самопосвята стали прикладом для нинішнього покоління новітніх Героїв України, що за покликом душі захищають східні кордони України від споконвічного московського ворога.

На жаль, бачимо, історія здатна повторюватися.

Сьогодні моя розповідь про видатного політичного та громадського діяча, провідного члена ОУН(р), делегата другого Великого Збору ОУН у Кракові (1-4 квітня 1941 р.) Миколу ПУХАЛЯ, який поділяв Програму ОУН(р), «що незламне та невмируще бажання здобути власним трудом владу на своїй землі можна, лише спираючись на власні сили українського народу, відкидаючи в принципі орієнтацію на чужі сили». Як бачимо, така орієнтація політичних керівників Проводу ОУН(р) та її провідника Степана Бандери є актуальною і сьогодні для нашої держави.

Микола Пухаль народився в 1910 році в мальовничому куточку галицької землі, за 7 кілометрів від містечка Ходорова, у селянській сім’ї Атанасія та Олени Пухаль. Сама назва села – Городище Королівське, де проживали батьки та прадіди Миколи, наводить на думку про далеке історичне минуле цього поселення. Тут, на розлогих полях біля берегів річок Ставчанки та Біберки бере свій початок древній рід Пухалів. Як стверджують легенди, на місці сьогоднішньої церкви був королівський замок, а в його околицях, багатих на всяку дичину, вельможі влаштовували лови. Серед цієї красивої природи і зростав наш герой.

Микола Пухаль псевдо «Грізний»

У сім’ї Атанасія і Олени в 1903 році народилася дочка Марія, у 1905-му народився син Михайло, а напередодні Святого Миколая у 1910-му році народився Микола.

У 1914-му світ сколихнула Перша світова війна. Батька Атанасія призвали до австрійського війська, і потягнулися довгі роки розлуки та переживань. Мати Олена, коли батька забрали на війну, чекала дитину, і у 1914-му народила сина Нестора. Про народження сина Атанасій, який перебував на передовій, дізнався з листа. Нелегко було матері самій з чотирма діточками долати роки воєнних лихоліть.

З розпадом Австро-Угорської імперії війна не закінчилась. 1 листопада 1918 року у Львові відбулося військове повстання під керівництвом сотника січовиків Дмитра Вітовського, ядром якого стали українські військовики, які служили в Австро-Угорській армії, та українські військові частини січового стрілецтва. До ранку влада повністю перейшла до рук Національної Ради, яка проголосила ЗУНР. Із перших днів УСС та УГА захищали молоду ЗУНР від поляків, які посягнули на західні українські землі. Впродовж восьми місяців йшла жорстока боротьба із сильним ворогом, який мав підтримку від Америки та держав Антанти. Внаслідок нерівних сил УГА відступила за ріку Збруч. А на західних українських землях почали господарювати поляки.

Для українців настав нелегкий період, який тривав два десятиліття. Історичні події того часу, що відбувалися на очах 8-річного Миколки, формували його національну свідомість та кріпили душевну волю. Часто після шкільних уроків Микола з друзями бігли до залізничної колії, яка проходила через село, щоб побачити ешелони з українськими добровольцями, стрільцями, які їхали на фронт у сторону Львова. Не усвідомлювали сільські дітлахи наскільки потрібною і сильною була їх підтримка: українським стрільцям, які прямували на передову, ці діти додавали впевненості у правильності обраного шляху і наснаги до перемоги. А якщо доля не буде прихильною, то ці хлопчики й дівчатка, котрі встеляють їм шлях польовими квітами, продовжать героїчний чин боротьби за незалежність України.

З січня 1919-го у Ходорові стояла начальна команда УГА – сюди приїжджали високі представники інших держав та сам Головний отаман війська УНР Симон Петлюра. Новина про його приїзд блискавично поширювалася по всій околиці, і Микола з друзями Дмитром Лушпаком, братами Григорієм, Василем, Степаном Балуками, Грицьком Гулеєм, Іваном Балуком та іншими поспішали у Ходорів, щоб побути поруч з військовими, побачити отамана, зустріти односельчан – офіцерів УГА Миколу Гамкала, Андрія Юзьківа, Йосипа Балука. Скільки вражень та емоцій отримали від побаченого та почутого! Серця юнаків переповнювала гордість за батьків, за їх патріотизм.

З вимушеною евакуацією та відступом українського війська на Наддніпрянщину зв’язок сім’ї з батьком обірвався на довший час – протягом року родина нічого не знала про долю Атанасія (він був бійцем Української Галицької Армії). Прагнення українського народу здобути волю та державну незалежність не увінчалася успіхом, частина галицького стрілецтва полягла на полі бою, багато померло від тифу, багато стрільців були інтерновані у польські табори, чимало під впливом більшовиків перейшли у так зване червоне козацтво.

Та на початку 1920-го повернувся з польських таборів батько Атанас Пухаль. Найстарший син Михайло за час відсутності батька подорослішав і став опорою матері по господарству. Допомагав і 10-річний Микола, який на той час закінчував сільську школу. Батько не міг намилуватися своїми синами. Повернувся він фізично ослабленим після перенесених фронтових випробувань і табірних поневірянь. Побувавши у світах, у Києві, Атанасій добре розумів, що для майбутнього України потрібна освічена молодь, яка продовжить визвольну боротьбу, розпочату батьками. Тому, зваживши на синові здібності до науки, добру успішність Миколи в сільській школі, його талант до малювання, батько, уже будучи важко хворим, дав настанову: Микола повинен продовжувати вчитись.

Недовго рідні тішилися поверненням батька, бо у тому ж 1920 році важка хвороба здолала його. Важко рідні переживали втрату Атанасія.

Але час минав, життя вимагало від Олени ростити та виховувати чотирьох дітей. Усе це бачив та розумів брат покійного Атанасія Роман, який жив одиноко. Зважаючи на осиротілих дітей, Олену і світлу пам’ять про брата, Роман запропонував вдовиці стати його дружиною. І вже через рік, в 1922 р., у подружжя народилася дочка Анна, а в 1926 – син Григорій.

На той час Микола Пухаль закінчив сільську школу і, як заповів батько, вступив на навчання у Рогатинську гімназію (1922 рік). Цей рік був знаковим не лише для Миколи, але й в історії села Городище Королівське, бо аж три родини віддали своїх синів на навчання у Рогатинську гімназію – з Миколою пішли до науки його друзі Іван Балук та Гриць Гамкало. З того часу почалася нова сторінка у житті Миколи, яка відіграла важливу роль у його подальшій долі.

Рогатинська гімназія на той час була оплотом національної ідеї в Галичині. Ще з перших років її заснування у 1909-1910 р., завдяки її першому директору Михайлу Галущинському та учительському колективу, гімназистів виховували у пошані і любові до християнських чеснот та плеканні великих ідеалів служіння рідному народові.

У 1913 році учитель Микола Бабик та доктор Никофир Гірняк у гімназії заснували скаутську організацію Пласт. Перша світова війна перервала і гімназійне навчання, і розвиток Пласту, а більшість учителів та старших гімназистів вступили в УСС, сформувавши Рогатинську сотню, комендантом якої став Михайло Галущинський.

Члени Пласту в м. Рогатин. У центрі засновник Пласту Никофир Гірняк, справа від нього – Юліян Каменецький. Микола Пухаль – верхній ряд перший зліва. Внизу – Ярослав Старух. Четвертий ряд третій справа – Балук І.

Після поразки українців у національно-визвольній боротьбі 20-х років багато вчителів повернулися із фронту та продовжили вчителювати в гімназії. Пам’ять про недавню збройну боротьбу не погасла в їх серцях. Перед ними постало важливе завдання «просвітителів духа»: передати молодому гімназійному поколінню героїку недавніх подій, зберегти світлу пам’ять десятків тисяч полеглих українських героїв у лавах УСС та УГА, щоб на прикладі їх жертовності розбудити в нового покоління високий поклик гідності до Чину, яким будуть не страшні ні тюрми, ні тортури при досягненні найважливішої мети – здобуття і побудова Української самостійної соборної держави (УССД).

Одним із напрямків виховання молоді була скаутська організація Пласт, у якій панувала атмосфера високих духовних та національних ідей.

З 12-ти років Микола Пухаль та його друзі-односельчани Іван Балук та Григорій Гулей стали членами Рогатинського Пласту. Входили вони в команду 20-го куреня ім. Пилипа Орлика, курінним якого був їх земляк з Ходорівщини, уродженець села Молодинче Петро Олійник. Їх діяльність особливо проявилася в другій половині 20-х років, про що свідчать спогади засновника Рогатинського Пласту, доктора Никофира Гірняка у статті регіонального збірника «Шляхами золотого Поділля», де автор серед активістів організації називає Івана Балука та Миколу Пухаля, зазначаючи:

«Найкращого розвитку Пласт у Рогатині дійшов у 1927-1929 роках. Зв’язковим 20-го куреня став старший пластун Ярко Гладкий, кошовим тоді був Роман Кульчицький, курінною 29-го куреня була Ірина Гладка, в команді куреня були Гена Біленко, Слава Федоришин, Катруся Мовчан, Оля Величко, Зена Поташник, Нуся Хабурська, Катруся Пиріг. Курінним 20-го куреня був Петро Олійник, а в команді – Юрко Федорів, Микола Ромах, Михайло Кіндрачук, Іван Балук, Микола Пухаль, Михайло Лялька».

У 1928 році Верховна Пластова старшина проголосила змаг усіх юнацьких куренів. 20-й курінь ім. Пилипа Орлика одержав перше місце: курінний Петро Олійник одержав «Перше Пластове відзначення», а курінний суддя Михайло Лялька – «Друге пластове відзначення».

Змагання серед пластунів

Про активну діяльність Миколи Пухаля в Пласті засвідчують також світлини, зроблені під час пластових змагів та походів, які були знайдені через півстоліття (у 1976 р.) в тайнику під час знесення батьківської хати в Городищі племінником Миколи Петром Пухалем. Ці унікальні групові світлини пластунів періоду 1925-30-х років демонструють, як світилися обличчя юних патріотичним оптимізмом, християнською моральністю, засвідчували тісну співпрацю з пластунів 20-го і 29-го куренів. Одна із світлин, на якій зображена група пластунок під час табірного дозвілля, була дарована Миколі Пухалю на псевдо «Грізний» від Марії Б. в час останнього сходу.

На скелях Урича, на спомин «Грізному», останніх схо.... Марічка Б.

Важливо згадати про друга Миколи Гриця Гулея, який передчасно пішов із життя. Із спогадів довгожителя с. Городище Миколи Гулея відомо, що Гриць Гулей під час одного з пластових походів у гори простудився та отримав двостороннє запалення легень. Усі намагання лікарів врятувати юнака виявилися марними. Він помер у 18-ть років, залишивши великий біль і смуток батькам, учителям гімназії, друзям. Похоронили пластуна Гриця Гулея з почестями на місцевому цвинтарі у рідному селі.

Другий ряд: перший справа Микола Пухаль, другий Гулей Гриць, п'ятий Балук Іван. З своїм опікуном Василем Пастущин, 3-а 1924-25 рік

Сільськогосподарський ліцей в Черниці, друга половина 30-х років. Майбутні керівники УПА та збройного підпілля ОУН, уродженці с.Городище. Верхній ряд другий справа Балук Олекса пс. «Вірний» 1919р.н. референт СБ ОУН Ходорівського районного проводу. Середній ряд: третій справа Гулей Григорій пс. «Ворон» кущовий провідник ОУН, п’ятий Балук Дмитро воїн УПА. Перший ряд: перший справа Гамкало Григорій пс. «Майський» окружний провідник Городоцької округи (Львівська сільська).

Діяльність Пласту в Галичині зростала аж до 1930-го року, поки польська влада не побачила в скаутському русі підрив та загрозу своїй державності в Східній Галичині та Волині і заборонила діяльність цієї організації. У цей же час поляки добре розуміли, що в Україні постала більш потужна об’єднана національна сила – ОУН, лозунгом членів якої було «Здобути Українську державу або згинути в боротьбі за неї».

Бережанщина, друзі та наставники Миколи по підпіллі УВО-ОУН

З архівних джерел відомо, що наприкінці 20-х років у Рогатинській гімназії почали підпільно створюватися бойові групи Української військової організації (УВО), які входили в структуру ОУН. Польська поліція для викриття її членів задіяла усі сили: після обшуків та вилучення підпільної літератури відбувались арешти гімназистів та судові розправи над ними в Бережанському окружному суді, про які повідомляли газети «Діло», «Нове село» та підпільна газета ОУН «Сурма».

На сьогодні не встановлено точної дати вступу Миколи Пухаля в підпілля ОУН, але всі обставини наводять на думку, що це відбулося в гімназійні роки, до закінчення навчання в 1930 році. Віднайдені в тайнику фотографії з підписом його друзів засвідчують про підпільну діяльність Миколи Пухаля в 30-х роках на теренах Бережан та повіту.

Якщо проаналізувати підпільну працю Миколи на Ходорівщині, то бачимо, що під час навчання у Рогатинській гімназії Микола уже поширював ідеї організації, створював таємні трійки, п’ятірки у своєму селі Городище та навколишніх селах.

Подруги Миколи – пластунки 29-го куреня Рогатинської гімназій в дівочому таборі на пластовій оселі Сокіл , комендантка – Дарка Навроцька

Ось свідчення-спогади д. Володимира Бемка в історично-географічному нарисі «Бережани – Бережанщина» (видавництво «Бережани», Нью-Йорк, 1970 р.):

«У зв’язку зі стратою політичних в’язнів Пришляка і Голояда в Тернополі в 1931 р. ОУН видала «летючку», прославляючи обох загиблих, яку масово поширено в усьому краї. Летючки були розліплені і в Городищі, та ще й на громадській канцелярії та школі. Війтом в Городищі був неграмотний чоловік, українець Гамкало, а секретарем – поляк Томашевський. У той час, коли невідома рука розліпила в селі ті летючки, Томашевський перший помітив їх на своїй брамі. Прочитав, здер і подавсь поглянути, чи нема тих летючок більше. На громадській канцелярії, що розмістилася в домі війта Гамкала, знайшов ще кілька і почав їх здирати. Випадково тоді вийшов з хати Гамкала його наймиток і, побачивши, що Томашевський щось там робить, тримаючи в руках папери, повернувся в хату і повідомив Гамкала, що той же щось на брамі ліпить. «Нічого, – сказав Гамкало, – я знаю, що він ліпить». А зглянувши у вікно, побачив Томашевського з паперами в руці. Виступаючи на судовій розправі як свідок прокуратури, Гамкало на запит представника трибуналу, хто з підсудних міг ті летючки наліпити, поглянувши на затриманих підсудних оком знавця, пробурмотів: «Та ті хлопці Богу духа не винні, бо це зробив писар Томашевський. Я сам бачив, як він їх повно держав у руці та ліпив на моїй брамі». У залі – сміх і регіт. Томашевський обурений кричить: «Суд мусить взивати до спокою», але сцена варта доброго театру».

Гімназисти та вчителі Рогатинської гімназії. Серед них і Микола Пухаль. 1927 рік

Після закінчення гімназії в 1930-му році Микола Пухаль продовжує навчання у Рогатині в промисловій школі. Заангажованість у підпільній роботі, розвиток політичних подій в Галичині, владні репресії змушують його більшість свого часу проводити не тільки в Рогатині, але й в Бережанах та на своїй рідній Ходорівщині, виконуючи підпільно організаційну діяльність, яка на той час утверджувалась за допомогою голосних антипольських акцій, які мали великий політичний та психологічний резонанс як в Україні, так і за кордоном. Це були добре підготовлені «Саботажні акції», погодження яких було прийнято на засіданні Проводу Українських Націоналістів (ПУНу) 30 червня 1930 року, на які дав згоду голова Проводу Євген Коновалець. Тому уже в липні 1930-го по усій Галичині прокотилась хвиля масових пожеж у господарствах польських поміщиків та колоністів. Тільки за місяць вересень на Галичині їх було більше ста. Такими діями ОУН стверджувало свою появу і зуміло піднести авторитет і розширити організаційний вплив на селянство і молодь. Підпали були найкращим і найпридатнішим способом піднесення революційного духу серед селян.

Побачивши загрозу своєму пануванню в Західній Україні, польська влада оголосила проведення «пацифікації» (умиротворення). Це був фізичний і моральний тиск на все українське населення, а фізичні розправи польських військ над українцями набрали рис військово-політичного терору. У відповідь ОУН розпочала проведення відплатних акцій проти найактивніших учасників «пацифікації» та продовжила акції саботажу.

Про політичну активність Миколи Пухаля свідчить той факт, що його молодший на 4 роки брат Нестор Пухаль під впливом брата проймається національною ідеєю, вливається в ряди ОУН і бере активну участь у виконанні спланованих акцій.

Як відомо з архівних документів та газетних повідомлень того періоду, 11 вересня 1932 року на полях фундації графа Скарбека в Берездівцях від підпалу згоріла скирта конюшини. Нічний сторож, побачивши пожежу, вибіг на горбок і, побачивши трьох людей, які бігли з боку заграви, крикнув: «Стій» – та вистрелив два рази. Хлопці лягли на землю, але зараз піднялися, почали втікати і вистрелили у сторожа кілька разів.

6 жовтня 1932 р. спалахнула скирта конюшини вартістю 2500 злотих на полі кн. Тереси Любомирської в Руді (нині Рудківці). Біля сусідньої скирти було знайдено розбиту пляшку з нафтою і запобіжники. Відповідальним за це поляки вважали Сеня Щербу з Руди, Филимона Лозинського з Чорного Острова, Степана Барана з Молодинча, Василя Спаса з Гранок-Кутів, Миколу Пухаля та Дмитра Лушпака [1] з Городища.

Минуло три тижні, як небо біля села Чорний Острів, що сусідує з Рудою, знову охопила вогняна заграва.

27 жовтня 1932 р. згоріло дві скирти сіна в поміщика Масєцького. На місці підпалу знайдено посудину з-під нафти та шмати. У цьому підпалі польська поліція підозрювала Василя, Григорія та Степана Балуків, Нестора Пухаля та Дмитра Умблят [2] – усі жителі с. Городища. Це ще раз підтверджує політичну приналежність багатьох односельчан Миколи Пухаля до підпільної ОУН.

Під час спортивних змагань серед гімназистів. Рогатин

До матеріалів слідства долучили ряд інших політичних справ, одне з яких описано доктором Володимиром Бемком в згаданому історичному нарисі «Бережани – Бережанщина»:

Під час обшуку в с. Чорний Острів церковного приходства поліція знайшла кілька поржавілих австрійських набоїв та один чи два поржавілі карабіни. Дану знахідку поліція роздула до розмірів «магазину зброї». Парох о. Курчаба, обороняючись від того лиха, твердив, що це залишки Першої світової війни, про які нічого не знав, бо там, на піддашші ніхто не заглядав і ніхто не господарює, але це все не допомогло. Поліція заарештувала сина Олександра Курчабу, закидаючи йому членство в ОУН. Після тих подій у жовтні-листопаді 1933 р. на Ходорівщині були проведені масові арешти, затримані усі підозрілі в згаданих трьох підпалах. Зокрема, Микола та Нестор Пухалі [3].

Усі затримані перебували в слідчому арешті в Бережанах. Під час проведених обшуків у обвинувачених та інших підозрілих осіб поліція виявила речові докази. У Лозинського знайдено чвертьлітрову пляшку, в якій була сіркова кислота, змішана з нафтою. В інших знайдено листи, брошури та інші докази, що усі обвинувачені були між собою в постійному зв’язку й належали до УВО-ОУН.

Звинувачений Щерба признався під час допитів, що до організації втягнув його Микола Пухаль, давав йому бюлетені, летючки, казав їх розліпити й дзвонити у дзвони в Руді. Він передав ті летючки іншим звинуваченим з окружних сіл з такими ж дорученнями. Лозинський признався, що до організації втягнув його в 1930 р. Курчаба Олександр та натякнув йому на скирти в Чорному Острові. Дав йому сіркову кислоту та пояснив, як має підпалити скирти. Щерба дав йому револьвер та відкрився перед ним, що він підпалив скирту в Берездівцях та стріляв до вартівників. У суді в Бережанах усі відкликали свої зізнання та все заперечили, але прокуратура не взяла цього до уваги.

Нестор Пухаль постав перед судом присяжних у Бережанах 25 березня 1933 р. за приналежність до УВО і підпал двірних скирт у Чорному Острові. Відповідно до рішення присяжних суддів, трибунал засудив Григорія Балука, Василя Балука, Дмитра Умблята і Нестора Пухаля до двох років в’язниці, а Степана Балука – до 1,5 років. Першим трьом кару відкладено на 5 років і їх відпустили на волю, а Нестор Пухаль та Степан Балук залишилися в тюрмі [4].

Великий політичний процес над 15 українцями з Ходорівщини й Бібреччини, затриманими в жовтні попереднього року, розпочався в Бережанах 15 травня 1933 року.

Їх адвокатами були Володимр Бемко і Михайло Західний [5]. Обвинувачувалися затримані в приналежності до УВО та участі в саботажних акціях [6] (на той час практика судити за приналежність до ОУН ще була в початковій стадії).

Пізно ввечері 30 травня було проголошено присуд. Зокрема, Миколі Пухалю присудили 8 років тюрми, 600 злотих – судових витрат і втрату громадських прав впродовж восьми років [8]. Дмитро Лушпан – 6 років тюрми, 320 злотих судових витрат і втрата громадських прав на шість років [7]. Семен Щерба – 9 років тюрми, 600 злотих судових витрат і втрата громадських прав на дев’ять років. Филимон Лозинський – 8 років тюрми, 600 злотих судових витрат і втрата громадських прав на вісім років. Степан Баран – 4 роки тюрми, 160 злотих судових витрат і втрата громадських прав на чотири роки. Василь Спас – 7 років тюрми, 600 злотих судових витрат та втрата громадських прав на сім років. Дмитро Сомик – 5 років тюрми, 320 злотих судових витрат і втрата громадських прав на п’ять років [9]. Вирок був комплексний за кількома статтями.

Лушпак Дмитро член УВО-ОУН, в'язень Берези Картузької

На початку січня 1934 р. Микола Пухаль був перевезений в числі 19-ти політично засуджених з тюрми в Дрогобичі до Ломжа [10]. Там він перебував і на початку 1935р [11].

Його брат Нестор Пухаль, відсидівши два роки ув’язнення, повернувся додому в Городище, де займався кравецтвом [12]».

У час, коли згідно до жорстоких судових вироків українські патріоти томилися у тюрмах, боротьба проти польських окупантів не припинялася. Таким чином можна стверджувати, що опір набув всенародного характеру. Підтвердженням цього є т.з. «Справа Степана Корпана», про яку розповів у книзі «Історія ОУН 1920-1939рр.» (1ч.) Петро Мірчук:

23 березня 1934 року біля села Вибранівки (повіт Бібрка) було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан, 28-річний столяр із Городища Королівського, який останнім часом жив у Бринцях Церковних, під час слідства й процесу в Львові в травні 1934 р. признався, що він вбив коменданта поліції. У слідстві подав, що зробив це з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної сполуки. Але в обох випадках пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції із завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і планує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємничу зустріч уночі на відлюдному шкарпі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту:

« Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді».

Лава присяжних, перед яким став Корпан, підтвердила 10-ма голосами вину підсудного щодо державної зради, себто приналежність до ОУН, і 12-ма голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір’ї тюрми Бригідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 р. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч разом із в’язничним капеляном, отцем-доктором Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійним під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав’язати собі очей і поцілував шнур. Дружині страченого польський прокурор не дозволив бачитися і попрощатися з своїм чоловіком перед його смертю.

5 червня 1937 року Микола Пухаль дав оголошення в газету «Діло», де подякував усім за моральну та матеріяльну допомогу під час його 5-річного ув’язнення в тюрмах Бережан, Дрогобича і Ломжі [13].

Вийшов Микола із тюрми достроково у зв’язку з амністійним законом від 17 грудня 1935 р., за яким ув’язненим від 5 до 10 років кара зменшується на третину. Реально він відсидів 4 роки і 7 чи 8 місяців.

Його односельчанин, політв’язень сталінських ГУЛАГів Микола Гулей (1928 р.н.) згадував, що восени 1937 року на похороні його дідуся мав надгробне слово Микола Пухаль, який недавно повернувся із тюрми. Як зазначив Микола Гулей, виступ Миколи Пухаля був винятковий, бо в похоронному ритуалі після священника ніхто слова не мав. Але, мабуть, це було пов’язано з його виходом з тюремних застінок та патріотичними зв’язками з його батьком, який був симпатиком УВО-ОУН.

Рогатинський гімназійний хор. Перший ряд: другий справа – Микола Пухаль; третій справа – Заборський Степан керівник хору, гімназист, уроджениць Городища; четвертий справа – Гриць Гамкало

«Щоразу по приїзді Миколи до села його можна було побачити в нашому домі» – згадував М. Гулей. З розмов рідних йому було відомо, що в підпіллі Микола Пухаль виконував обов’язки коменданта УВО.

У своїх спогадах «З Ходорівщини через Канаду – в Україну» автор Дмитро Гулей, уродженець с. Отиневичі, згадує Миколу Пухаля в числі провідних членів ОУН:

«Мешкав Микола Пухаль у Львові, де знову був арештований в ніч з 29 на 30 жовтня 1938 року в числі 50 українців під закидом підготовки демонстрацій з нагоди 20-ї річниці Листопадового Чину. У числі арештованих були Роман Шухевич, Василь Кук, Петро Олійник і багато інших визначних членів підпілля ОУН. Усі затримані були звільнені через два тижні – 12 листопада [14]».

У цей час помирає Миколина мати Олена. Із розповіді п. Дарї, дружини племінника Миколи, Петра Пухаля відомо, що похорон матері рідні затримували, чекаючи приїзду сина Миколи, який у цей час мав вийти з-під арешту. Миколу все-таки дочекалися, що засвічує збережена похоронна фотографія, де біля труни покійної матері присутні сини Григорій, Нестор, Михайло, Микола, дочка Анна, священник та рідні.

Похорон матері Олени 1938р, зліва на право, сини Григорій, Нестор, Михайло, Микола, дяк Стахів Теофіль, дочка Анна, священник о.Слиш, дружина Михайла Юлія, Балук Марія (Кіт), Заборський Григорій

20 березня 1939 року в окружному суді в Бережанах почався судовий процес над 28 українцями з Ходорівщини за приналежність до ОУН. Як і більшість підсудних, Нестор Пухаль не признався до вини і членства в ОУН. Також заперечив, що брав участь у розгонах весіль і забав під час трауру з приводу смерті Євгена Коновальця, про що зізнавався свідок Панько Бабій з Городища Королівського [15].

Оборонцями підсудних виступили Франц Коковський, Володимир Старосольський, Володимир Бемко, Корнило Троян, Степан Іванчук, Володимир Логуш, Михайло Степаняк [16].

28 квітня 1939 року було оголошено вирок. Миколу Левицького засудили на 13 років тюрми заочно, бо вискочив з поїзда у вікно і втік по дорозі зі Львова до Бережан, куди був експортований як свідок на інший процес. Богдан Прокопів – 9 років. Дмитро Лушпан – 8 років. Антон Хомусяк і Василь Телішевський – 6 років. Микола Тітик – 5 років. Антон Николин, Нестор Пухаль – 4 роки. Григорій Телішевський, Осип Пастернак – 3 роки. Максим Шевців – 2 роки і 6 місяців. Крім того, до 2 років тюрми із відтермінуванням кари на 5 років засуджені були Олена Шальвіра, Григорій Пухаль, Петро Дубовський, Дмитро Кучер, Ілько Цибран, Михайло Николин та Степан Николин [17].

Товаришеві шкільної лавки і праці – на спомин від Іванців, Одеса 04.05.1939. (Світлина прислана Миколі Пухалю)

З початком німецько-польської війни в 1939 р. та окупацією Західної України російськими військовими на вимогу Проводу ОУН для запобігання арештів Микола Пухаль у числі провідних членів ОУН перейшов на територію Польщі, окупованої Німеччиною. Як більшість його побратимів по організації, Микола перебував у Кракові, виконуючи організаційні доручення та проходячи політично-військові вишколи. Як свідчить Микола Малащук, Микола Пухаль був учасником ІІ Великого Збору ОУН [18], який відбувся у Кракові у березні- початку квітня 1941 року. Також відомо, що напередодні німецько-російської війни, виконуючи рішення ІІ Великого Збору, частина членів ОУН нелегально переходила радянський кордон, щоб повернутись в Україну для виконання особливих завдань. В одній із груп ОУН, що повертались в Україну, був Микола Пухаль. Із спогадів рідних відомо, що перетинаючи кордон на ріці Західний Буг (Волинська область), Микола Пухаль загинув від ворожої кулі, а його тіло поглинули води ріки. Так трагічно обірвалося життя нашого героя, який так гаряче любив неньку Україну, за волю і незалежність якої боровся все своє життя. Його боротьбу та втілення його мрій продовжили брати Нестор, Григорій та сестра Анна, про яких розповість автор.

Рейд Пластунів за участі Миколи Пухаля

Поразка Польщі у війні з нацистською Німеччиною та більшовицькою Росією відкрила двері польських в’язниць. Тисячі українських патріотів вийшли з польських тюрм на волю. Нестор Пухаль після 8-ми місяців ув’язнення, вирвавшись із Тернопільської в’язниці, повернувся до батьківського дому. Вдома Нестор підпільно зустрічається із своїми побратимами по ОУН та польських в’язницях – з Богданом Прокопівим, Григорієм Гамкалом, Василем Костиком, Михайлом Кондратом, Олександром Курчабою і багатьма іншими, де спільно обговорюють стратегію подальших дій і планів на майбутнє.

Кожен із них добре усвідомлював, що прихід росіян у Західну Україну нічого доброго не віщує, бо це нова кабала для українців, новий терор, переслідування та репресії українських патріотів. Тому організація ОУН з перших днів російську владу сприйняла як окупаційну, ставлячись з пересторогою і не довіряючи її лояльності до українців, яку вони проявляли на перших порах.

У скорому часі їх передбачення справдились. Уже наприкінці 1939-на початку 1940 росіяни розпочали переслідувати українських патріотів, запроторюючи в тюрми, а їх сім’ї депортувати у Казахстан та Сибір. Значна частина членів ОУН, яким грозила небезпека, переходить у підпілля на нелегальне становище. Про це згадує Дмитро Гулей у своїй книзі спогадів «З Ходорівщини через Канаду – в Україну».

«У другій половині 40-го-початку 41-го року протибільшовицьке підпілля було уже досить велике… Тоді уже працювали у підпіллі знані мені люди з Ходорівщини: з Отиневич – Василь Костик, з Городища Королівського – Гриць Гамкало і Нестор Пухаль, з Дрохович – Микола Бариляк і Михайло Нагірняк, з Дуліб – Богдан Прокопів, Стрілищ-Нових – Михайло Кондрат, зі Сугрова – Олесь Радкевич, Антін Хомусяк (з Молодинче) та багато інших. Мені ці підпільники були відомі, бо в нашій хаті (звичайно, в стодолі і на горищах) перебувало багато підпільників. Так тривало до початку німецько-російської війни 1941 р. З ініціативи ОУН 30 червня 1941 р. відбулось проголошення Акту Відновлення Української Державності. Організація українських націоналістів легалізувала свою роботу. Про даний період згадує живий очевидець тих подій, уродженець с. Отиневичі, на сьогодні житель Львова Зеновій Костик, брат Василя Костика (псевдо «Дніпровий»), окружного провідника ОУН Львівської округи:

Зліва на право, сидячі Федиш Лесь 1926 р.н. керівник юнацтва ОУН в с.Городище воїн УПА загинув 1945р. під час Різдвяних свят з побратимом Яворським в с.Долішнє, де і поховані. Ханас Андрій 1926 р.н. воїн УПА загинув 10.03.1945 в с.Руда (Рудківці). Климкович Купріян пс. «Береза», 1945р. весною під час бою попав в руки ворога. Верхній ряд: зліва Гамкало Михайло воїн УПА 09.05.1946 загинув у бою на ставах с.Городище. Балук Григорій воїн УПА (загинув із Гамкалом 09.05.1946). Пухаль Григорій воїн УПА загинув в листопаді 1945-го. Іллечко Гнат Йосипович вояка УПА загинув на Волині.

«Наш дім став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя по організації, між якими були провідні члени ОУН, колишні в’язні польських тюрм Богдан Прокопів, Нестор Пухаль, Григорій Гамкало, Олександр Курчаба і багато інших, яких знав за прізвищами.

Мені в цей час було 6 років, та особистість Нестора Пухаля добре запам’яталася – це була людина вольова, військової вдачі і водночас наділена почуттям гумору. Коли Нестор бачив мене на подвір’ї біля хати, то з привітною усмішкою прикликав до їхнього товариства. У цей час, перервавши організаційні розмови, Нестор розповідав мені жартівливі байки. Одну з яких пам’ятаю по сей день – вона висвітлювала сценку про двох хлопчиків-братів, що прийшли до кравця замовити костюми…».

Нестор Пухаль, псевдо «Хмурий»

Після 30 червня 1941 року з розвитком державотворчих процесів з рекомендації ОУН Нестор вступив на службу в новостворену українську поліцію. Та в скорому часі план українських націоналістів скористатись Третім Рейхом, щоб відродити Незалежність України, зазнав краху. Неузгодженість із німецькою владою проголошення Акту Відновлення Української Державності стала причиною репресій проти українського визвольного руху. Німці розгорнули масовий терор проти членів ОУН, розпочали арешти і страти. Тому зваживши усе це, Провід ОУН у вересні 1941 р. приймає рішення про поступовий перехід ОУН на підпільну діяльність та початок боротьби з німецьким нацизмом як окупантом. Кінець 1941 і весь 1942-й рік стали часом переформатування українського підпілля до нових умов німецької окупації. Головною метою для українських націоналістів постало завдання об’єднати українське населення навколо національної ідеї, як єдиної можливості побудови в майбутньому Незалежної української держави шляхом боротьби.

У той же час керівництво польського національного руху, маючи за мету відновлення польської держави і збереження її кордонів станом до 1 вересня 1939 р., розпочало не тільки пропагандистську підготовку до компанії із захоплення Галичини і Волині, але й необхідну військову роботу. Серед проявів діяльності польського підпілля були такі, що мали антиукраїнський характер. Переломним став 1942 р., коли польське та українське підпілля перейшло до активної збройної боротьби проти німецьких окупантів та між собою.

Найкритичніша ситуація склалася на Холмщині, де першими українськими жертвами поляків стали священники, учителі та свідомі селяни. Влітку 1942 р. конфлікт між українцями і поляками переростає у відверте збройне протистояння та війну, що швидко набирає обертів. Суттєве загострення змусило керівництво ОУН відреагувати спеціальною заявою «З приводу Холмських подій». На жаль, за кілька місяців вогнищем польсько-української війни стала Волинь, а ще через кілька місяців – Галичина.

Як в період проголошення Карпатської України в жовтні 1938 р., коли Проводом ОУН надавалась фінансова допомога Карпатському уряду та відправлялись члени ОУН для діяльності в Карпатській Січі, так і зараз, з кривавими подіями на Холмщині, Підляшші і Волині, багато охочих членів ОУН зголошувались добровольцями для допомоги і захисту українського мирного населення, що зазнавало терору від польських банд підрозділів АК, російських партизан та німецько-польських поліцейських пляцувок.

Зліва на право: Яцишин Микола, Мединський Микола, Шепета Василь, Бережани (Лісники) 21.11.1938р

У числі добровольців на Холмщину і Волинь зголосився і Нестор Пухаль. Як згадує сьогодні його односельчанин, близький сусід, нині житель Києва, головний диригент Київського театру опери та балету, професор Іван Гамкало:

«Добре пам’ятаю – був це 1943 рік, або весна 1944 р. Нестор Пухаль повернувся з Холмщини та Волині до села, де лікувався після вогнепального поранення. Його рідні, батько, сестра Анна та брат Григорій проживали неподалік по сусідству з моїми батьками. Дотримуючись заходів безпеки, Нестор поселився і одужував у нашому домі. Запам’ятався мені теплий сонячний день, коли Нестор, роздягнений, лише у майці та трусах прогулювався у садочку.»

Із розповіді воїна УПА, члена ОУН з 1941 р. Василя Томовича Бариляка (псевдо «Сич»), уродженця с. Долішнє з Ходорівщини, автору стало відомо, що на теренах Бібреччини в 1943 р. Проводом ОУН було сформовано бойовий відділ в кількості 70 чоловік, більшість з яких мали професійний військовий вишкіл у різних формаціях польського та німецького війська. Учасниками цього відділу були і Василь Бариляк та його товариш по ОУН, уродженець с. Долішнє, Йосип Спас. Відділ був добре озброєний і забезпечений усім необхідним для виконання бойових дій з противником для захисту українського населення на території Холмщини та Волині. Не виключено, що в цьому відділі міг перебувати і Нестор Пухаль.

Олекса Балук, псевдо «Вірний», референт СБ Ходорівського проводу ОУН

Кінець 1943 р. – початок весни 1944 р. на Львівщині почали формувати відділи УНСО, названі УПА-Захід. На їх основі у Львівській області було сформовано Воєнну округу «Буг», в яку входило по територіальному розподілу ОУН 5 округів. Один із округів – Городоцьку (Львівську сільську-21) з весни 1944 р. очолив товариш Нестора по ОУН, уродженець сусіднього села Отиневичі, окружний провідник ОУН Василь Костик (псевдо «Дністровий»).

Як відомо, Нестор Пухаль у час польської, російської та німецької окупації підтримував тісний підпільний зв’язок з Василем Костиком. Тому при комплектації керівного складу Городоцької округи Василь Костик рекомендував Проводу ОУН своїх вірних друзів по ОУН з Ходорівщини та Новострілищанщини, з набутим багаторічним досвідом підпільної роботи, вмілих організаторів, відданих ідеалам «Декалогу націоналіста». У їх числі був Нестор Пухаль (псевдо «Хмурий»), Григорій Гамкало («Майський»), Дмитро Думашівський («Чугайстер»), уродженці с. Городища, і багато інших провідних членів ОУН.

Невідомі друзі Миколи Пухаля

У кінці 1944 р. внаслідок реорганізації структури УПА та ОУН в Галичині ліквідовано повіти та створено за новим поділом надрайони. Відомо, що Нестор Пухаль очолював надрайонний провід ОУН Городоччини. Місцями його дислокації були терени Великий і Малий Любінь, Бардатів та інші.

У 1945 р., перебуваючи в одному із сіл біля Бардатова, Нестор потрапив в облаву внутрішніх військ НКВД, під час якої і загинув. Про це дізналися рідні, отримавши повідомлення-співчуття від керівництва збройного підпілля ОУН. Як згадувалося на початку публікації, в сімдесятих роках, під час знесення батьківської хати, племінник Петро Пухаль виявив тайник з фотографіями, що належали Миколі Пухалю (псевдо «Грізний»), між якими було і повідомлення-співчуття про смерть брата Нестора. Професор Іван Гамкало з Києва підтвердив, що сусід Петро Пухаль, виявивши знахідку, дав йому прочитати текст співчуття, у якому значилося, що Нестор Пухаль, провідник надрайонного проводу ОУН Городоччини загинув смертю Героя в бою з більшовиками біля Бардатова.

Це були тривожні сімдесяті роки, коли компартійне керівництво Радянського Союзу вимагало від Америки та Канади видачі українських патріотів-націоналістів Куп’яка («Клея») і багато інших. Тому сестра братів Пухалів Анна Войцеховська (Пухаль), досвідчена підпільниця ОУН (псевдо «Пісня»), передбачаючи небезпеку для племінника Петра, який документ-співчуття показував багатьом односельчанам, забрала цей документ у племінника. Після її смерті подальша доля виявленої знахідки невідома.

Що стосується підпільної діяльності сестри Анни Пухаль, то із спогадів учасника підпілля ОУН та засновника організації «Юні месники» на Ходорівщині, політв’язня ГУЛАГів Миколи Гулея довідуємся:

«Анна Пухаль з перших днів боротьби з німецькими та більшовицькими окупантами була активною учасницею збройного підпілля ОУН на теренах Ходорівщини, виконуючи різносторонні доручення революційного Проводу, які стосувались зв’язку, розвідки та збору інформації, наданні медичної допомоги по догляду за пораненими повстанцями. «Пісня» виконувала їх добросовісно, з честю і посвятою, ризикуючи власним життям, завжди пам’ятаючи про пролиту кров її трьох братів – Миколи, Нестора на наймолодшого Григорія, який загинув у вісімнадцять років у бою з російським ворогом.»

Брат Григорій іще в 15-16 років за німецької окупації уже виконував деякі доручення підпілля ОУН, ідучи шляхом своїх старших братів. У 1944 р. 17-річний юнак пройшов військовий вишкіл та вступив у самооборонний кущовий відділ, провідником якого був односельчанин Гулей Григорій Циприянович (псевдо «Ворон»). Відділ дислокувався на теренах сіл Городище, Отиневичі, Чорний Острів. У листопаді 1945 р. Григорій відвідує свого батька Романа та рідних. Вдома на випадок небезпеки була передбачена криївка на стриху в сіні, вхід до якої був із приміщення стайні, де відкривалась «ляда». Коли минала небезпека, хтось із домашніх заходив у стайню і стукав кілька разів у стелю – це був умовний знак. Та цього дня сталась непередбачена трагедія – на село нагрянула російська облава. Григорій направився у своє надійне місце до криївки. Пройшло декілька годин, облавці наблизилися до їх двору, один з них зайшов до стайні і штиком обстежував приміщення, декілька разів стукнувши у дошки дерев’яного перекриття. Григорій тим часом подумав, що це свої дають йому умовний сигнал, що небезпека минула і відкрив «ляду» криївки. Облавник, побачивши його, вистрелив, важко поранивши Григорія в живіт. Почувши постріл, прибігли інші облавники (військові), які витягнули Григорія на подвір’я та на очах батька Романа вбили стікаючого кров’ю сина.

Родина Пухалів зліва направо брати Нестор і Михайло, його син Петрусь, сестра Анна, дружина брата Михайла Юлія з дочкою, брат Григорій

Найстарший з синів Пухалів Михайло з приходом росіян у 1944 р. був мобілізований в Червону Армію на фронт. У 1945 р. дружина Юлія отримала повідомлення, що Михайло під час форсування радянськими військами р. Одер в березні 1945 р. пропав безвісти.

Так завершилась героїчна життєва сторінка трьох синів-націоналістів сім’ї Пухаль, кожен з яких своє життя посвятив високій національній ідеї та з честю виконав клятву «Декалогу українського націоналіста» – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї».

На своє власне життя, створення сім’ї, продовження роду у них не було часу, бо постійно перебували у вирі боротьби та тюремних ворожих казематах.

Ще учнем гімназії пластун Микола Пухаль («Грізний») поширював національну ідею у селі та на Ходорівщині, у Рогатині та Бережанах. Цією ідею перейнялися і його брати, ставши ідеалістами-націоналістами, і гідно несли ремено українського революціонера. Життєпис однієї родини є прикладом жертовності, а таких було десятки, тому славне село Городище Королівське може гордитися своїм історичним героїчним минулим, своїми героями та свято берегти пам’ять 48-ми односельчан, воїнів УПА та збройного підпілля ОУН, які рясно окропили кров’ю шлях своїм послідовникам, майбутнім поколінням борців за Волю і Незалежність матері-України.

Використані джерела:

Метричні книги села Городище Королівське за 1910-1918, 1923-1932, 1934-1938, 1940, 1942рр.

1. ГДА СБУ. - Ф. 62. – Оп. 4. – Спр. 4. – Т. 308. – Арк. 232.

2. ГДА СБУ. - Ф. 62. – Оп. 4. – Спр. 4. – Т. 308. – Арк. 232.

3. Новинки // Діло. – 1933. 28 січня. – С. 8.

4. Новинки // Діло. – 1933. – 31 березня. – С. 5; Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Видання третє, доповнене. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – С. 313.

5. Новинки // Діло. – 1933. – 20 травня. – С. 4.

6. Ще один політичний суд // Нове село. – 1933. – Ч. 22. – С. 6.

7. Присуд в Бережанськім суді за приналежність до УВО // Нове село. – 1933. – Ч. 24. – С. 4.

8. Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Видання третє, доповнене. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – С. 794.

9. ГДА СБУ. – Ф. 62. – Оп. 4. – Спр. 4. – Т. 308. – Арк. 232.

10. Українські в’язні з Ломжі і Ґрудзьону // Діло. – 1934. – 14 січня. – С. 1.

11. Українські політичні в’язні в Польщі // Свобода (Джерсі Сіті). – 1935. – 24 січня. – С. 8-9

12. Зі судової салі // Діло. – 1939. – 30 березня. – С. 8.

13. Подяка // Діло. – 1937. – 6 червня. – С. 12.

14. Новинки // Діло. – 1938. – 15 листопада. – С. 8.

15. Зі судової салі // Діло. – 1939. – 18 березня. – С. 13; Зі судової салі // Діло. – 1939. – 30 березня. – С. 8-9.

16. Зі судової салі // Діло. – 1939 – 1 травня. – С. 7.

17. ЦДІАЛ. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 500. – Арк. 44; Зі судової салі // Діло. – 1939. – 1 травня. – С. 7; Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939 роки. Видання третє, доповнене. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – С. 571.

18. Малащук Р. З книги мого життя. Спомини. – Т. І.; Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу. – Торонто, 1987. – С. 215.