Бориславський концтабір

Сибір. Нас поселяли в землянки і бараки

Зима 1949р., я виходжу з церкви св. Михаїла на Підліссі та бачу багато людей на вулиці Шевченка. Коло криниці стоїть машина. На машині – голова міської ради Надольський (люди поза очі називали його Козак) і ще 2 міліціонера. Голова виступає з промовою, кричить, що потрібно зголоситися таким мешканцям Миколаєва, які були в лісі. Якщо вони не зголосяться, то будуть вислані на Сибір їхні родичі та перечислює їх. Ще потрібно записуватися до колгоспу, де буде дуже добре. Люди уже знали, яке «добро» приносять колгоспи на Сході України.

Колгоспи були вигідні окупантам. Спочатку потрібно було здати контингент державі, говорили «перший сніп державі». Для керівників району була також вигода, в колгоспі за півціни або задарма брати потрібні продукти, а що залишиться – колгоспникам за трудодні.

Восени в селян збирали податки, контингент. Миколаївчани не хотіли здавати, бо самим треба мати щось їсти. Активісти ходили по хатах і шукали, що в кого можна забрати. Був такий випадок у Миколаєві. Голові міста дали на допомогу Й.С. Шнепфа. Одного разу Йосип Самойлович дзвонить з с. Демня до голови і кричить у трубку: «Надольський, Надольський, приїжджай я знайшов молотарку. Якщо молотарка є то і зерно має бути.» Приїжджає голова з активістами до с. Демня. Шнепф веде їх до стодоли і показує молотарку, а то ціп лежить на тоці. З тих пір в Миколаєві люблять казати: «Поміг як Шнепф Надольському.»

Люди сушили сухарі. Не будували хати.

Багато хлопців не йшли в армію окупанта, а пішли в ліс, бо люди бачили і запам’ятали чорні справи московських карателів.

НКВД винищували патріотів, вони вистежували бандерівців і вбивали їх, їм допомагали стрибки, сексоти і запроданці.

Бандерівці дотримувалися девізу: «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.»

Часто НКВД організовували обшуки по хатах, стодолах, господарці – шукали криївки.

Пам’ятаю як у нас два рази робили обшуки в хаті.

Три НКВД-иста виймали з шафи одежу і кидали на підлогу, шукали компрометуючі речі: зброю, тризуб, прапор, фотографії. Якщо знаходили якусь фотографію з людиною, яка була проти влади, то мали причину заарештувати або вислати родину в Сибір.

Часто окупанти переодягалися в бандерівців і шантажували мирних людей.

Деколи убивали бандерівців, тоді мертвих привозили на подвір’я міліції і клали на землю, а голови впирали до стіни.

Люди приходили дивитися на вбитих, а НКВД-исти сиділи на балконі і дивилися як хто реагує на вбитих і фотографували. Часто батьки дивилися на вбитих і не признавалися, що серед них є син або донька.

Через кілька днів вбитих вивозили з міліції і закопували невідомо де.

У камерах міліції тримали людей з міст і сіл, їх допитували застосовуючи тортури.

Люди приносили своїм родичам передачі та стояли в черзі день або два. Черги були великі.

У москалів був план повного виселення українців з території України (1944 р.) про що свідчать тепер розкриті архівні документи – №007/42 від 22.06.1944 р., яким Жуков і Берія постановили висилити всіх українців у Сибір. Плани їхні не збулися, в тому числі в зв’язку з діями УПА, які повною мірою перешкоджали цим намірам. Проводом УПА був кинутий клич, щоб кожен господар на своїй господарці збудував криївку. Тато хотів побудувати, але мама була проти, говорила, що вона буде робити з малими дітьми, якщо їх вивезуть на Сибір, а тата посадять у тюрму.

До нас деколи приходив Палідович-Карпатський (редактор журналу «Ідея і чин», який видавала ОУН) – мамин двоюрідний брат. Як він приходив з хлопцями, то я з братом Ярославом вітались з ними «Слава Україні» на що вони відповідали «Героям слава» і ми тут відразу казали: «Вуйку, дайте нами дзигарок (ручний годинник)» – на що вони сміялися.

Мама розказувала, що коли Палідович їхав поїздом на навчання до Львова, то в поїзді займався репетиторством. Одного разу тато поїхав продавати горщики, які робили Яценки (мама походила з Яценків), до Солонки. На базарі татові вкрали новий кожух. Татові було шкода його і він пішов до священника Солонки і сказав про пропажу. Сказав, що Палідович мами двоюрідний брат. На другий раз татові підкинули кожух.

На іменини Дмитра (тато називався Дмитро) в нас збиралися гості, забавлялися і деколи співали патріотичні пісні. Були випадки коли стрибки стукали у вікна і казали, щоб ми перестала співати.

Влада приділяла велику увагу ідеології. До нашої хати часто збирали людей з вулиці. Їм читала газету «Правда» Бешметова, звідки люди дізналися про «щасливе» життя в Московській імперії.

Одного міліціонера запитали – звідки він приїхав до Миколаєва. Він відповів, що приїхав з Алтая, щоб тут наводити порядок. А коли йому сказали: «Якщо я поїду до Вас наводити порядок?» – на що він відповів: «Я вас выгоню».

Проживши 29 років у вільній і незалежній Україні один миколаївський кацап, правда був випивший, казав: «Мы вас били, но не добили».

Ти, москалю, живеш в Україні, їси український хліб, а поводишся як окупант.

Голова міста Надольський (його вбили в 1953 році) як ходив по місту, то все посередині дороги. Любив зачіпати малих дітей. Деколи перед ними хвалився пістолетом, а інколи міг сказати, що будете говорити: «Дедушка дайте хлебушка».

Коли ми були на Сибіру, родич бабці Мільки, ровесник Надольського, Михайло Мандзюх запитав Надольського: «Михайло, ти вивіз Дмитра (йшла мова про мого тата) на Сибір, то навіщо вивіз Мільку (татова мачуха), вона стара?» На що Козак відповів: «Нічого Касунька (ім’я моєї мами) піде на роботу, а Мілька буде з дітьми». Виходить, що голова думав кого потрібно вивозити на Сибір.

Тато до вивозу працював у ліспромгоспі кладовщиком. Переддень вивозу, його кілька днів тримали в міліції. Допитували і обвинуватили, що він надавав бандерівцям матеріальну допомогу і ще вимагали, щоб він видав сусіда Михайла Гнатіва (псевдо «Скорий»), який був у лісі. Але коли зрозуміли, що нічого не доб’ються від тата, то вирішили вивезти на Сибір. Одного вечора, сидячи в камері, тато дізнався, що будуть вивозити. Він попросив міліціонера Перейму, який жив на нашій вулиці, щоб той пішов до нашої хати та постукав у шибку другого вікна, де спали бабця Мілька і її син Андрій, та передав, що нас будуть вивозити на Сибір, і щоб вони свиню перевели до сусіда. А щоб свиня не кричала, то необхідно її задушити і зарізати, так як робили за німецької окупації. Потім м'ясо продати і вислати на Сибір гроші. Бабця вислухала і сказала «Най ся діє Божа Воля» і далі спала.

Удосвіта міліціонери з татом прийшли до хати. Тато розбудив маму. Мама почала вбиратися як завжди, але тато їй сказав, що нас вивозять. Мама почала плакати. Тато її заспокоїв і почали збиратися.

Нас попередили, щоб багато не брали бо з нами на машині поїде ще одна сім’я.

Мене, братів Ярослава і Івана тато розбудив та сказав, що спочатку треба одягнути на себе одежу ту що до церкви ходили, а потім решту. Левка і Марійку не будили. Левко мав 3 роки, а Марійка півроку.

Тим часом бабця зі своїм сином Андрієм збудилися і думали, що їх вивозити не будуть. Але міліціонери почали стукати у двері все сильніше і сильніше, щоб відкрили.

Коли зайшли до бабусиної кімнати, то сказали, що вони також їдуть до Сибіру. Бабця відповіла, що тато не її син, але через декілька хвилин все одно також почала збиратися.

Спочатку збирали одежу, постіль, все, що могло гріти від холоду.

Брали лахи, посуду, продукти, крупи, тут пригодилася скриня. Взяли швейну машинку, яка дуже пригодилася на Сибіру.

Мама взяла нецки, думала спочатку використовувати як колиску для Марійки, а потім тісто мішала на хліб, але нецки розсохлися і прийшлось викинути.

Я впросив тата взяти ровер, але на Сибіру я ним не користувався, придатних доріг для їзди там не було.

Я з Андрієм Мандзюхом набрали з пивниці 4 мішки бульби, яку потім у Бориславі в концтаборі (називали це пересильним пунктом) віддали на кухню.

Поки ми збиралися Ярко Бешмета лапав крілів у стайні і носив собі додому.

Одна сусідка принесла мамі гроші за молоко. Сусідка Бриничка передала мамі великий хліб та сказала: «Бери, Вам пригодиться».

Бабця Настя (мами мама) хотіла взяти сестричку Марійку до себе, але тато не дозволив, сказав всі разом поїдемо.

Через дорогу від хати були люди, які спостерігали як відбувається вивіз на Сибір, їх було коло 20, переважно жінки і діти.

Коло 9 години ранку татові сказали, щоб закінчив збиратися бо має приїхати машина. Довго не довелося чекати приїхав Тата брат з сім’єю на полуторці. У сім’ї стрика були: сам стрик Антін, стрийна Стефа, їхні дві доньки Оксана 5 років і Нуся 2 роки.

Тоді скоро почали вантажити речі, які приготували і самі почали вилізати на машину. Один з стрибків, який супроводжував нас до Борислава, взяв січкарню та повантажив її на машину, і потім перед Дрогобичом скинув собі.

Коли всі були на машині прийшов начальник НКВД Жук, виліз на машину і по списку перевірив чи всі є. Коли закінчив читати список зліз з машини і закликав тата також злізти. Жук запропонував татові видати сусіда Гнатів «Скорого», який був у партизанці і тоді нас не повезуть на Сибір, на що почув від тата негативну відповідь.

Коли машина виїхала за Миколаїв, то до нас під’їхала ще одна машина на якій були Добушовський Петро з сім’єю і Пришляк Стефан з сім’єю.

Раніше татари гнали пішки українців в рабство зі своєї землі. Німецькі і московські окупанти вивозили поїздами українців з України.

Нас везли на машинах, а були часто випадки коли зимою людей з сіл везли фірами або саньми. Коли був мороз, то малих дітей на фірах або санях накривали перинами, а дорослі люди йшли пішки.

Чому українці ніколи і нікого не вивозили з рідної землі, а напевне – пора.

Через декілька годин ми приїхали в Борислав до концтабору, але нас не прийняли; бракувало ще довідки, що ми всі здорові. Прийшлося чекати кілька годин перед тюрмою поки офіцер не привіз з Миколаїва довідку, що ми всі «здорові та маємо необхідні прививки».

Коли чекали, знайшлася півлітра горілки, яку розливали і угостили старшого конвоїра. Потім попросили його, щоб він показав документи в яких було написано за що нас вивозять, також були там підписи донощиків.

Як привезли довідки з Миколаєва, то відразу нас завезли в пересильний пункт. Декілька днів ми перебували у великому закритому приміщенні. У приміщенні було багато людей, було душно, повітря насичене сечею з параші.

Через пару днів частину ув’язнених з концтабору вивезли до ешелону, що йшов на Сибір, нас переселили у великий будинок. Ми перебували в одній невеликій кімнаті, разом з родинами Добушовського Петра і Пришляка Стефана. У кімнаті було тісно, спали на підлозі. У концтаборі пробули півтора місяця. Енкаведисти систематично довозили людей, щоб їх було достатньо для формування ешелону з ув’язненими та подальшим транспортуванні їх у Сибір.

Концтабір був огороджений високим парканом з сторожовими вишками, де була охорона з автоматами. Часто в концтаборі нас вистроювали в колону і проводили перекличку, перевіряли чи хто не втік. Люди були з різних районів Дрогобицької області.

Декілька разів після переклички стрийна Стефа запитувала наглядачів: «Скільки нас будуть тримати тут, пора везти на Сибір». Незабаром задовільнили її прохання: стрика з сім’єю вивезли скоріше і вони попали в Томську область, а ми – в Красноярський край.

Одного разу в день було гаряче. Старші люди пішли по кімнатах, а ми малі були на дворі і бачили таку сцену. Двох хлопців, які намагались утекти з концтабору, вели до пивниці. Їх взяли попід пахи і тягнули, вони не могли йти, з рота текла кров з слиною, а по дорозі червонопагонники склавши дві руки до купи били їх по потилиці, а собакам давали періодично вчепитись у тіла хлопців. Сцена була дуже важка. Так могли бити садисти, бандити, якими вони і були.

У концтаборі було нудно, не було чим зайнятись. Петро Добушовський сказав, щоб знайшли кусок патика, а він зробить шахи, що він і зробив.

Я любив дивитися на небо і заздрив птахам, які пролітали над концтабором, а ми сидимо як у клітці.

Коли нас поселяли в кімнату, то попередили, щоб ми не підходили близенько до вікна.

Ми були на третьому поверсі.

Одного разу стрик Антін підійшов до вікна і закликав донечку Нусю, їй було 2 роки, і сказав: «Дивись наша коза коло хати йде». Вона подивилася. На другий день прийшла охорона і хто в кімнаті був, всіх забрали і посадили в карцер.

Але все одно люди використовували вікна. Передавали записки на двір, підхилювали вікно і за допомогою катапульки стріляли бульбою, всередину якої клали записку. Нам передачі передавали бабця Настя і мамина сестра Марія. Вони приїжджали до Борислава і нам давали передачі. А ми нічого передавати не могли – «нельзя».

Деколи вечором напроти нашого будинку, в двоповерховому будинку забавлялися молоді люди. На вікнах не було фіранок. Танцювали і співали. Було неприємно дивитися на них. То був продукт комуністичної банди.

Одного разу Олесь Добушовський бавився коло дверей. Повисав на клямці. Це побачив наглядач концтабору та й підійшов до Олеся, взяв його за вуха і підняв догори, так протримав пару секунд.

У концтаборі в нас сталася велика біда. Всім давали уколи, мама просила щоб їй не давали укол, бо вона годує піврічну доньку Марію, але вони не послухали, через що Марія захворіла. Це було в суботу. Тато просив лікаря, але лікаря не дали і сестра померла.

Замість труни був ящик від продуктів, куди поклали тіло Марійки. Двоє ув’язнених поховали її на Бориславському цвинтарі. Викопали яму, закопали її та встановили хрест, який збоку знайшли. Мама дуже переживала, плакала. Деякі жінки казали: «Може це на краще, що Марійка померла і вже не буде мучитися».

Мама прожила 95 років, їй пригодилась би донька на старість, але московський окупант забрав життя Марійки.

Через шість тижні вантажними машинами нас везли на залізницю і завантажували в товарні вагони, в яких худобу возили.

Щоб дати знати рідні, що нас уже немає в Бориславі, люди через вікно кидали листи. Деякі люди, які були на вокзалі, підбігали до вагонів і забирали листи та несли їх на пошту. Охорона поїзда забороняла це робити, погрожувала. У товарному вагоні везли людей разом з їх «майном», було тісно.

У вагоні було два заґратовані маленькі вікна, посередині вагону була параша. Був серпень місяць і на дворі спека. Посередині вагону було дві бочки з водою. Через день дві жінки ходили з відрами по воду. Люди дуже хотіли пити, а води було обмаль. У нашому вагоні були люди, прізвище яких починалося на букву В. У вагоні було багато людей. Вони сиділи на своїх пакунках та спали на підлозі вагону.

Годували раз на день баландою.

Їхав поїзд переважно вночі, коли колії були вільні, а так більше стояв в тупику. Їхали з Борислава до Красноярська 2 тижні. З нами у вагоні їхав швець. Він кожного ранку дивився до вікна і говорив, що їдемо на схід та трохи на південь. До вивозу він жив у підвалі багатоповерхового будинку. Але в один час на перший поверх поселився полковник міліції, якому був потрібен підвал, тому шевця з сім’єю вивезли.

Брата Левка часто боліло вухо, але лікування не було ніякого. Мама брала його на руки і забавляла, а він часто кричав і плакав: « Мама пама, мама пама.» Левкові було 3 роки.

У Новосибірську всіх провадили до бані. Деякі люди, які виходили з вагону падали, у вагоні було мало кисню. Люди шикувалися в колону і йшли. По боках йшла охорона з автоматами. Перехожі мовчки дивились на колону. Але знайшлась була недорозвинута кацапка, кричала «ізмєнніки родіни».

У бані люди помилися, а одежу продезінфікували від вошей. Після бані було легше на душі. Через декілька днів доїхали до Красноярська, а там людей розвезли по різних районах тайги.