Отець Євген Ржондзістий – життя сповнене глибокого служіння Богові і людям
Отець Євген Ржондзістий – життя сповнене глибокого служіння Богові і людям (автор: Горін Зіновій)
До маловідомих духовних постатей Берездівецької парафії, що на сьогодні залишились у пам'яті незначної частини людей старшого віку – належить отець Євген Ржондзістий. Парафіяни, що спільно молились та слухали змістовні проповіді, уже відійшли в потойбічне життя. Залишились поодинокі довгожителі, яких о. Ржондзістий навчав катехизму (науки про релігію) та підготовлював до першої сповіді, радо поділились з автором своїми спогадами про настоятеля, який одинадцять років священичого життя віддав Берездівецькій парафії та її прихожанам.
о. Євген Ржондзістий (12.09.1905 - 4.10.1988)
Бажано відзначити, що прихід о. Євгена Ржондзістого на парафію Берездівці співпав з нелегким періодом випробувань, який випав на долю українського народу – це і німецько-польська війна, друга світова війна та період визвольної революції українського народу в 40-50-х роках. Тому зловісна більшовицька заметіль пронизливо пройшлась по домі о. Євгена Ржондзістого. У 1951 році він був арештований російськими репресивними органами та ув’язнений як політв’язень терміном на 25 років більшовицьких ГУЛАГів.
Тільки глибока віра у Бога та милосердна щира молитва допомогли о. Ржондзістому пережити важкі роки випробувань, людських принижень, нестерпних умов табірного життя, важкої праці та фізичного недомагання. Та з роками, за Божим повелінням, отець повернувся до рідного краю, до свого покликання. Священичі обов’язки виконував у декількох парафіях Миколаївського деканату. Останньою парафією для о. Ржондзістого стало село Криниця – там його душа упокоїлась у вічний спочинок.
Ознайомившись із життєписом отця Ржондзістого, наш шановний читач зможе сповна оцінити його нелегкий життєвий шлях. Багато людей на землі прагнуть слави та величності, інші впадають у залежність від матеріальних благ. Життя Євгена Ржондізстого було сповнене глибокого служіння Богу та людям.
У непростий для нас час з багатьма викликами, що постають перед людством, безкорисне життя о. Ржондзістого є доброю життєвою настановою, щоб у хвилини роздумів кожен із нас міг призадуматись над своїм життям, вчинками, усвідомити призначення та роль людини на цій благодатній землі, дарованій людству тимчасово Всевишнім.
* * *
Отець Євген Ржондзістий народився 12 вересня 1905 року в селі Божиків повіту Бережани на Тернопільщині, в сім'ї учителя. Крім Євгена, в сім'ї зростали сестри Владислава, яка померла в 1923 році, та Марія – 1910 р.н. Батько Ржондзістий Василь Теодорович, 1871 р.н., помер у віці тридцять дев'ять років (1910 року), тому турбота та подальше виховання дітей лягло на плечі матері Ржондзістої Іванни Іванівни, 1875 р.н., уродженки с. Варваринці, куди вона переїхала з дітьми після смерті чоловіка. У Варваринці Євгеній в 1912 році пішов учитись у початкову школу, яку закінчив в 1914 і поступив у гімназію в Тернопіль, де провчився до 1923 року. У 1923 р. вступає у Львівський університет на філософський факультет, після року вимушено залишив навчання із-за неспроможності матері оплачувати навчання, яке за Польщі дорого коштувало. Та все ж він не покидав думки отримати вищу освіту і через вісім років Євген поступає в Духовну академію у Львові, в якій навчається в 1932-1937 роках. Після її закінчення 5 вересня 1937 року був висвячений на священника єпископом Іваном Бутком. Перше призначення отримав сотрудником в село Підбереж, деканату Долина. У листопаді 1938 року був переведений сотрудником у село Берездівці Миколаївського деканату – тут о. Ржондзістий прослужив 10 років помічником пароха о. Гапія, а після його смерті в січні 1949 р. був призначений парохом. Увесь період душпастирського служіння на парафії о. Ржондзістий проживав на квартирному помешканні в сім’ї Йосипа та Розалії Шпаргали в Берездівцях.
На період душпастирської праці о. Ржондзістого припадали трагічні події, що вирували в Європі та світі, які своїми наслідками та частими змінами окупантів приносили в сім’ї парафіян смуток та горе. Це був період німецько-польської війни 1939 року та окупація Західної України першими москалями. Далі була Друга світова війна, на додаток – голод 1942 та 1947 років, визвольна боротьба українського народу в 40-х й 50-х роках та російський терор.
Що могло бути трагічнішим за те, що випало на долю парафіян та українському народу в час розгулу сатанинських сил, коли гинули сотні тисяч мирного населення. Тільки щира молитва та впевненість, що рано чи пізно лихо мине, було тим єдиним джерелом надії на порятунок, який випрошував у молитвах до Бога о. Ржондзістий.
Незважаючи на скрутні часи, життя продовжувалося, підростало молоде покоління парафіян, котре потребувало духовної опіки і Божого вчення. Свідченням цього є збережені світлини того періоду. Одна з них датована 1943 р., на якій о. Микола Гапій та о. Євген Ржондзістий в колі своїх 46-ти маленьких вихованців після їх першої сповіді та прийняття причастя.
Перше причастя з о. Миколою Гапієм та Євгеном Ржондзістим – 1943 рік (Берездівці)
Список дітей. I ряд – зліва на право
1. Арбора Галина (Бойко) з с. Кути
2. Корецька Марія з с. Підгірці
3. Анастасія Гуга з с. Підгірці
4. Грицик Іванна з с. Кути
5. нев.
6. Дейнега Антоніна (Бойко) з с. Гранки
7. Франків (Ляльковська) Стефанія
8. Верещинська Марія
9. Борачок Стефанія
10. невід. з с. Гранки
11. Катерина Садова (Пундор) з с. Підгірці
12. Пастернак Ярослава з с. Підгірці
II - ряд
1. Пундор Марія з с. Підгірці
2. Партика Марія з с. Кути
3. Гулій Олександра з с. Кути
4. (Іванців) - Павка Софія з с. Кути
5. невід. з с. Гранок
6. Серединка Марія з с. Підгірці
7. Щіпна Катерина з с. Берездівці
о. Гапій та о. Ржондзістий
8. Корецька Іванна з с. Кути
9. Шпаргала Марія з с. Кути
10. Токар Анна (Лозюк) з с. Кути
11. Пашко Іванна з с. Кути
12. Гапій Марія (Ліва) з с. Підгірці
III-й ряд
1. Костур Микола з с. Берездівці
2. Бойко Петро з с. Кути
3. Прокопів Петро з с. Кути
4. Білоус Стефан з с. Кути
5. Демчишин Йосип з с. Кути
6. Наконечний Станіслав з с. Гранки
7. Котович Олег з с. Кути
8. Штігер Роман з с. Берездівці
9. Заяць Михайло з с. Гранки
10. Наконечний Петро з с. Гранки
11. Головчак Адам з с. Берездівці
12. Невідомий
13. Костур Михайло
Верхній ряд
1. Костур Петро
2. Невідомий
3. Мазурик Микола з с. Берездівці
4, 5, 7, 9, 10 невідомі
6. Процишин Іван з с. Берездівці
8. Коник Микола з с. Підгірці
Провізор Гаврон
Подальша доля о. Ржондзістого була дуже тернистою. 7 квітня 1945 року на свято Благовіщення він був затриманий під час облави в с. Берездівці органами НКВД. Того дня в домі було арештовано господаря Йосипа Шпаргалу, який дезертирував з фронту та переховувався від російської влади, та уродженця с. Гранки-Кути Йосипа Цюру. У час перевезення затриманих до районного центру Ходорів українські повстанці під керівництвом провідного члена ОУН Гарячого Івана (псевдо Вишня) і учителя Берездівецької школи зробили засідку на в’їзді у село Станківці, неподалік церкви, щоб визволити затриманих. У результаті бою Шпаргала та Цюра були убиті енкаведистами при спробі втечі, а о. Ржондзістого було доставлено в Ходорів до НКВД. Після слідства його було відпущено за браком звинувачень. Та доля тюремних російських ГУЛАгів о. Ржондзістого не оминула в 1951 році.
Із архівної справи Управління МГБ Дрогобицької області №9040 по звинуваченні Ржондзістого Євгена Васильовича за ст. 54-1а, 54-11 і 54-10 УК УССР випливає, що агентурно-оперативна розробка супроти о. Ржондзістого органами МГБ була проведена завчасно до постанови про його арешт та обшук житлового приміщення, яка була затверджена 28 березня 1950 р. начальником управління МГБ Дрогобицької області полковником Морозом та санкціонована прокурором ВМВД полковником Варанчуком.
Так 16 лютого 1950 р. співробітник УМГБ Дрогобицької області капітан Савичев у місті Ходорів допитав у якості свідка Трухима Володимира Федоровича, 1910 р.н., жителя Берездівець, старшого групи стрибків. 17 лютого 1950 року аналогічний допит було проведено з Кіндієм Миколою Андрійовичем, 1899 р.н., жителем с. Берездівці, членом правління колгоспу ім. Шварника. 18 лютого допитано в якості свідка Костура Петра Михайловича, 1901 р.н., жителя с. Берездівці, агента по заготівлі сільськогосподарської продукції. Усі вище допитані подали письмові свідчення на о. Ржондзістого Є.В., пароха с. Берездівці, про його антирадянську і націоналістичну діяльність у період німецької окупації на користь німецької влади.
Ось коротко з їхніх письмових показів: «Як тільки німецькі війська в 1941 році окупували територію Ходорівського району, то владу на місцях захопили українські націоналісти, які на керівні пости розставляли своїх людей, в тому числі о. Ржондзістого українським комітетом було призначено «Мужем довіри» в селі Берездівці.
У перших числах липня 1941 р. українські націоналісти в селі Берездівці організували мітинг по поводу проголошення «Української Самостійної Держави», на якому були присутні представники української церкви з міста Ходорова. Після урочистостей усі вирушили на цвинтар, де відбулась відправа (на братній могилі полеглих стрільців УПА – авт.), яку провели о. Микола Гапій та о. Євген Ржондзістий. Отцями був відправлений молебень за «Самостійну Україну» та панахида за усіх Героїв України, що загинули в боротьбі з російськими і іншими окупантами. На відправі було дуже багато віруючих з Берездовець і навколишніх сіл, до яких о. Ржондзістий під кінець Богослужіння звернувся словами: «Миряни, помолімось за наших українських Героїв, які загинули в боротьбі з більшовиками». У своїй проповіді він засуджував дії радянської влади, її керівників і дякував німецькій армії, що визволила український народ від більшовизму».
На світлині: справа – священик Микола Гапій, зліва – о. Євген Ржондзістий
Крім того, свідки відзначили, що о. Ржондзістий, співпрацюючи з німецькою владою як «муж довіри» протягом 1941-1942 рр., проймав активну участь у роботі комісії, яка засідала в сільській управі і вирішувала питання відбору і відправки сільської молоді на примусові роботи до Німеччини. За свідченням Кіндія, протягом німецької окупації із Берездовець до Німеччини було відправлено біля 60 чоловік, в тому числі його дочку Кіндій Софію. У час засідань комісії він особисто бачив там присутнього о. Ржондзістого.
Іще одне із звинувачень, яке надали свідки органам МГБ, була участь о. Ржондзістого, як «мужа довіри» в засіданнях налогової комісії, в якій о. Ржондзістий, за їхніми твердженнями, займав видне місце і як член комісії накладав налоги на сільських жителів для потреб німецької армії. Як стверджував свідок Костур П.М.: «Мені це було відомо, бо на той час я працював секретарем сільської управи в селі Берездівці».
Але це не останнє звинувачення: на запитання слідчого, чи відомо їм про зв’язок Ржондзістого Є.В. з підпіллям ОУН в минулому і на даний час, свідки дали одностайну відповідь, що після звільнення радянськими військами Західної України від німецьких окупантів Ржондзістий, будучи ворожо налаштований проти радянської влади, в 1944 р. встановив зв’язок з підпіллям ОУН та переховував оунівця Шпаргалу Йосипа у своєму домі, допомагаючи матеріально продуктами. Весною 1945 року російськими військовими він був виявлений в схроні дому та ще один їм невідомий із с. Гранки-Кути. Вони при спробі втечі під час перевезення у Ходорів були убиті солдатами радянської армії.
Перше причастя дітей сіл Берездівці і Гранки-Кути в 1947 році з о. Ржондзістим та паламарем Гавроном
I – нижній ряд, зліва направо
1. Гасяк Софія з с. Берездівці
2. Курляк (Шпаргала) Віра з с. Берездівці
3. Труш Анна з с. Берездівці
4. Попович Катерина з с. Берездівці
5. Кузик (Щіпна) Леонтина з с. Берездівці
6. Макар (Ольшанська) Анна з с. Берездівці
7. Мостішко Любов Іванівна з с. Берездівці
8. Гулій Софія з с. Берездівці
9. Слаба (Коник) Клементина з с. Берездівці
10. Паюк (Бережанська) Анна з с. Берездівці
11. Гуга Марія з с. Гранки-Кути
12. Пашко Стефанія з с. Гранки-Кути
13. Федечко (Олексин) Анна з с. Гранки-Кути
II-й ряд
1. Роман (Кучменда) Софія з с. Берездівці
2. Кузик Катерина з с. Берездівці
3. Кіндрій Розалія Миколаївна з с. Берездівці
4. Жукевич (Михайлишин) Марія з с. Берездівці
5. (Корецька) Катерина з с. Берездівці
6. Бучко (Трухим) Марія з с. Берездівці
7. (Білоус) Марія з с. Берездівці
8. Красуляк з с. Берездівці
9. Гасяк з с. Берездівці
10. Паюк (Боднар) Софія з с. Берездівці
11. Садова Марія з с. Берездівці
12. Прокоп’як (Попович) Катерина з с. Берездівці
13. Овсяк Тереза з с. Гранки-Кути
*Дівочі прізвища подано в дужках.
III-й ряд (хлопці)
1. Ядвіжак Адам з с. Берездівці
2. Ядвіжак Михайло з с. Берездівці
3. невідомий
4. Кузик Юрій з с. Берездівці
5. Прокопів Мирон з с. Берездівці
6. Горін Володимир Йосипович з с. Берездівці
7. Шпаргала Євген з с. Берездівці
8. Грицик Михайло з с. Гранки-Кути
9. невідомий
10. Вітровий Іван Васильович з с. Гранки-Кути
11. Салій Володимир з с. Гранки-Кути
12. невідомий
Верхній ряд (хлопці)
1. невідомий з с. Гранки-Кути
2. Коник Мирон з с. Берездівці
3. Мусій Володимир з с. Берездівці
4. Іваницький Ярослав
5. Боднар Петро з с. Гранки-Кути
6. Гарапцьо Адам з с. Гранки-Кути
7. Леськів Михайло з с. Гранки-Кути
8. Вітровий Іван з с. Гранки-Кути
9. невідомий
10. Прокопів Володимир з с. Берездівці
Аналізуючи протоколи свідків, у автора та читача виникає запитання: чому із багаточисельної громади села Берездівці саме вони троє давали свідчення органам МГБ на о. Ржондзістого? Більшість із них у громаді були авторитетні та шановані люди, що ж спонукало чи заставляло їх це робити? На одному із чергових допитів 17 квітня 1950 р. Ржондзістого запитував слідчий, кого він знає із жителів села і в яких стосунках із тими людьми, в числі десятка перерахованих жителів Ржондзістий називає і прізвища свідків, зазначивши, що з усіма жив у добрих і дружніх стосунках.
Мабуть, треба признати, що на той час російсько-чекістська репресивна машина у своїй роботі застосовувала різні методи для боротьби з українським збройним підпіллям та її прихильниками, при всій своїй могутній потузі воюючи з «нескореними» більше десяти років. Це були підступні, підлі та жорстокі методи, шляхи шантажу, дискримінації і підкупу.
Покази свідчень «своїх» служили тією ширмою для їхнього «гуманного» правосуддя, яким прикривали своє справжнє обличчя державного хижака та вбивці. Покази свідків були тим «правовим» інструментом для здійснення своїх цілей. Мабуть, їх свідчення – чи не єдине джерело інформації про о. Ржондзістого, яким оперували органи МГБ. Ще сьогодні залишається для нас багато невідомого із закритими архівами колишнього МГБ, які стосуються «архівних агентів», так званих в народі «сексотів».
Росіяни в своїй агентурній роботі використовували їх як найбільш ефективний метод боротьби з українським збройним підпіллям ОУН-УПА, про що свідчать сотні архівних операцій МГБ з ліквідації членів і боївок ОУН, в яких значиться, за «агентурними даними».
Така наша сумна сторінка з історії боротьби, коли за «Державність України» одні клали життя, а інші «служили» окупанту, що продовжується і в наш важкий час війни з тим же російським загарбником на східному фронті України.
У 90-х роках автор неодноразово спілкувався із жителькою с. Берездівці Костур Євгенією Михайлівною, педагогом з вищою освітою, багатою знаннями про історію нашого краю. В її спогадах про історію Берездівецької церкви та парохів почув її думку про арешт о. Ржондзістого: «Отця Ржондзістого росіяни арештували досить пізно, на шостий рік свого приходу в Західну Україну. Це був 50-й рік. Звинувативши в співпраці з окупаційною німецькою владою, вважаючи, що о. Ржондзістий вільно володів німецькою мовою, спілкувався із представниками влади та допомагав їм у мобілізації і відправці сільської молоді на роботи в Німеччину. Але як жителька села я добре пам’ятаю, що в цей час головою сільської управи був Трефлер, батько якого був німець, а мати – полька-мазурка. Сам Трефлер не мав співчуття справедливості, а старався виконати якнайкраще розпорядження та накази німецької влади. Але, мабуть, це не єдине звинувачення, бо надто багато років пройшло від того часу до його арешту».
Та повернемось до подій арешту о. Ржондзістого і ведення слідства. На основі зібраних матеріалів МГБ 28 березня була затверджена постанова про його затримання на 48 годин і проведення обшуку в будинку проживання, але це було зроблено 27 березня, без санкції прокурора та постанови, бо зберіглось це число у двох документах його особової справи, а в інших виправлено на 28 березня (так намагались емгебісти не порушити своє законодавство), але якого нагляду вони боялись, якого прокурора? Затримання та обшук проводив уповноважений УМГБ Дрогобицької області старший лейтенант Рубель та уповноважений Ходорівського РВ МГБ молодший лейтенант Баранов у присутності понятих Горіна Антона Івановича та Кучменди Петра. Під час обшуку в затриманого громадянина Ржондзістого Є.В. було вилучено згідно першого протоколу одинадцять документів – це посвідчення, військовий білет, справки, увідомлення та платіжні квитанції. Згідно другого протоколу – зроблено опис усього майна в кількості 26 одиниць: це корова, одяг, взуття, постіль, ковдри, меблі, зерно – 100 кг і борошно 20 кг та інше. Усе описане майно було передано під розписку на зберігання Шпаргалі Розалії до винесення судової ухвали. Третім протоколом було вилучено, як зазначено уповноваженим МГБ, націоналістично-антирадянську літературу: 1. Мала історія України – 1 шт., 2. Книги Господар – 3 шт., 3. Пісенник – автор Богдан Кравців – 1 шт., 4. Книга Післання духовенству і народу – 1 шт., 5. Календар українського видавництва 1937 р, 1938 р. – 2 шт., 6. Ідеолістика Шарлета Бронте – 1 шт., 7. Катехизм Дзедзика – 1 шт., 8. Заповіт Ярошинської – 1 шт., 9. Український релігійний місячник – 1 шт., 10. Грамота (проєкт пам’ятника) Полеглим за волю України – 1 шт., 11. карта міста Львова на німецькій мові – 1 шт., 12. альбом фотографій.
28 та 29 березня 1950 р. у внутрішній тюрмі міста Дрогобич були проведені перші допити з о. Ржондзістим оперуповноваженим п’ятого відділу УМГБ Стеліковським згідно порядку ведення протоколу допитів. Перші питання стосувались автобіографічних даних Ржондзістого, його батьків в рідних та запитання його діяльності, крім основної священичої, в період німецької окупації. О. Ржондзістий відповів, що в 1941 році «Українським комітетом» він був назначений «мужем довіри» в с. Берездівці, на цій посаді працював 3-4 місяці, але так як роботу виконував недостойно, то його з цієї роботи зняли, а назначили на його місце Трейфера Франца, жителя с. Берездівці, по національності німця.
Мабуть, о. Ржондзістий не вважав за доцільне оприлюднити слідчому, з якої ж причини «недостойно виконував роботу», але добре відомо, що в короткому часі, уже 5 липня 1941 р., після проголошення Акту Відновлення Української Державності 30 червня 1941р. у Львові українськими націоналістами, гітлерівська Німеччина арештувала провідника ОУН Степана Бандеру, вимагаючи відкликання Акту про Незалежність. Не отримавши згоди, запроторила Бандеру до концентраційного табору та розпочала арешти і криваву розправу над українськими патріотами.
Український народ, який зустрічав німецьку армію, як визвольну, побачивши репресії та експлуатацію українців, як робочої невільничої сили, змінив своє ставлення до німецької влади, розцінивши її, як нового окупанта українського народу. Мабуть, саме це змінило відношення до виконання наказів і постанов німецької влади в «мужа довіри» – Ржондзістого – українського патріота та духівника своєї пастви.
На чергове запитання слідчого, кого із учасників ОУН він переховував у своєму домі, Ржондзістий відповів, що в підвалі дому скривався Шпаргала Йосип від органів російської влади з листопада 1944 р. по квітень 1945 р. У період укриття його відвідував брат Шпаргала Володимир із с. Гранки-Кути та брат Микола з с. Берездівці, які часто вели розмову, що російська влада видала указ про не притягнення до відповідальності тих, які прийшли з повинною. Але Шпаргала Йосип заявив, що він поки не готовий це робити. 6 або 7 квітня він був затриманий військовим нарядом під час облави. Чи належав Шпаргала Йосип до членів ОУН, Ржондзістому це не відомо.
У той же день 28 березня співробітник МГБ УССР майор Кузнецов, розглянувши представлені документи затриманого Ржондзістого, висунув звинувачення, вбачаючи в його діях антирадянську діяльність, на користь окупаційної німецької влади, зазначивши, що дані звинувачення підтверджують свідки Костур П.М., Трухим П.Ф., Кіндій М.А. та речові докази, вилучені в домі Ржондзістого під час обшуку. На основі висновків слідчого, управління МГБ видало ордер №2446 на арешт Ржондзістого Є.В. та його майна.
8 квітня 1950 р. Ржондзістий був викликаний до прокурора військ МВД Табачка та начальника слідчого відділу управління МГБ Дрогобицької області майора Піскунова. Допит розпочався із запитання, чи ознайомився Ржондзістий із представленими йому звинуваченнями в злочинах, передбачених статтями 54-1а, 54-11 і 54-10 УК УССР і чи признає себе винуватим.
На що Ржондзістий відповів, що з матеріалами він ознайомився та представленими звинуваченнями перечислених статей винуватим признає себе частково, конкретно у тім, що в перші дні тимчасової окупації німцями він дійсно був назначений на посаду «мужа довіри», на якій працював 3-4 місяці.
У 1944 році дійсно Йосип Шпаргала, дезертирувавши із російської армії, став переховуватись у своєму домі, де він проживав на квартирі, про що йому було відомо, однак в органи радянської влади не заявив.
Крім того, у себе в домі зберігав літературу, яка була вилучена під час обшуку і визнана співробітниками МГБ як антирадянська, хоча він не вважає духовну літературу антирадянською.
Інші фактори, викладені в постанові пред’явленого звинувачення, він не підтверджує, оскільки того не робив. Після сказаного прокурор заявив, що Ржондзістий слідству говорить неправду, бо його в цьому викрили свідки Трухим В.Ф., Кіндій М.А. і Костур П.М. «Те, що я вчинив, – продовжив Ржондзістий, – я слідству розказав, другого я доповнити не можу».
Слідство та допит було продовжено 26 квітня 1950 р.: п’ять годин слідчий допитував Ржондзістого, від кого отримав і для чого зберігав плакат проєкту пам’ятника «Полеглим за Волю України», вилучений під час обшуку.
«Після війни 1939 р., коли український народ возз’єднався в одну Українську Державу, – відповідав о. Ржондзістий, – я як священик церкви в Берездівцях отримав цей проєкт пам’ятника із міста Львова від архітектурної фірми «Мемор» з пропозицією збудувати біля церкви символічну могилу з таким пам’ятником борцям за самостійну Україну і провести освячення. Цей проєкт пам’ятника я вивчив, та будувати таку могилу з пам’ятником я відказався, вважаючи, що національна боротьба немає ніякого відношення до релігії. А цей плакат проєкту поклав серед церковних документів, забувши про нього, тому він і зберігався до того часу». Однак слідчого не задовільнила така відповідь, тож він ставив нові провокативні запитання та звинувачення. Та мабуть, на дане питання о. Ржондзістий не відповів як слід, бо воно приховувало інші фактори, пов’язані з розвитком тодішніх політичних подій, на яких автор хотів би зупинитись.
* * *
Після так званого «возз’єднання» Західної України у вересні 1939 року та капітуляції Польщі внаслідок воєнних дій Німеччини та Росії український народ, визволившись від польського гніту, плекав надію у своє краще майбутнє та України. А тим часом росіяни арештовують у Львові та інших містах Галичини колишніх польських та єврейських урядовців і їх інтелігенцію, за чим мовчазно спостерігали українці, з якими росіяни на перших порах загравали. У цей час наївно повіривши у російську справедливість до української нації, представники архітектурної фірми «Мемор» зі Львова надсилають свої пропозиції місцевим владам і парафіям, що настав час вшанувати українських героїв, що боролись з польськими окупантами в 1918-1922-х рр. до згину за Українську Державу та захоронені на теренах їхніх парафій. (Як відомо, під Берездівцями в бою з польськими військами 22 травня 1919 року загинуло та захоронено у братній могилі чотири стрільці УГА - авт.). Та в скорому часі їхні сподівання розвіялись, побачивши справжнє обличчя «визволителів», які слідом за польськими та європейськими репресіями розпочали арешти та переслідування українських патріотів, членів ОУН, провідну інтелігенцію та громадських діячів, а десятки тисяч українських родин було депортовано в сибірські та казахстанські заслання.
Важкі випробування випали в даному часі і жителям Берездівецької парафії. У 1940 році росіянами було арештовано уродженця с. Берездівці, гімназійного товариша сина отця Миколи Гапія, колишнього пластуна куреня «Лісові чорти» Олексія Ратича, магістра юридичних прав, інспектора Щирецького районного відділу освіти, а його сім’ю, дружину і двох синів заслано в Казахстан.
Житель села Гранки-Кути Спас Володимир так описав у своїх спогадах ті трагічні дні, пережиті родиною в засланні: «21 травня 1941 року десь о 4-й годині на світанку наша хата була оточена загоном НКВД. Увірвалися до хати. Найжорстокіше побили маму. Усіх нас вивезли до Ходорова, загнали до твердих вагонів. Опинились ми у Чекменській області, в «голодному степу». Цей шлях у невідоме тривав 23 дні. Загнали в бараки. Ми голодували. Від голоду померла мама у 1942 р., помер і тато – у 1943р. Ми їли траву, ловили черепах. Замість хліба видавали кукурудзу з качанами – 300 грамів, а це зовсім нічого. Люди пухли з голоду, помирали. Усе це – без слідства, без суду, без провини…»
Таке «щастя» приніс «золотий вересень» 1939-го у кожне село і містечко Західної України. Прикладом жорстокості російського окупанта в нашому краю стало невеличке село Черемхів, що на Ходорівщині, з якого у січні 1940 року було депортовано 13 родин в далеку сибірську каторгу. Великоруська манія побудови «єдиної ніким не побєдімої» на кістках поневолених народів, насадження тоталітарної комуністичної ідеології «світлого майбутнього» стали причиною нереалізованих прагнень українського народу побудови своєї Держави та неспроможності втілення проектів вшанування сотні тисяч полеглих героїв за Незалежність України.
Але не ту правду хотіли почути російські емгебісти, про це добре було відомо отцю Ржондзістому. Тільки в 1941 році в час Відновлення Української Державності проект «культу могил» було втілено українцями під проводом Організації Українських Націоналістів.
В усіх куточках Західної України відбувалися урочистості, в яких прийняли участь сотні тисяч українців, відправлялись молебні і панахиди біля новозбудованих символічних могил, урочисто проголошуючи свою незалежність та вшановуючи пам’ять полеглих героїв. Та недовго простояли «Символи слави». Після Другої світової війни, коли російська влада повернулась в Україну, пам’ятні хрести, «символічні могили» були зруйновані та зрівняні з землею росіянами. Це був тільки початок російського тоталітаризму, який не зупинився в нещадному знищенні учасників української національно-визвольної боротьби, розпочавши втілення широкомасштабної комуністичної ідеології, де одним з основних напрямків була боротьба з релігією, початком якої стала ліквідація греко-католицької церкви, закриття церков, переслідування духовенства та знищення на території Західної України духовних пам’ятників. Тільки в Берездівецькій парафії російська влада руками доморощених «стрибків» розрушила десять духовних святинь (с. Берездівці – 7 пам’ятників, с. Гранки-Кути – 3 пам’ятники) і цей терор переслідувань, заборон тривав в Україні протягом сімдесяти років, щоб зітерти з пам’яті українського народу її історію минулого, знищити найсвятіше – віру в Бога, відняти найдорожче в народу – його мову та перетворити в «єдиний совєтскій народ».
* * *
Та повернемося до ув’язнення о. Ржондзістого. У попередніх допитах, не зламавши волі арештованого та не отримавши необхідних зізнань, слідчі МГБ 20 травня 1950 р. організовують Ржондзістому очну ставку із свідком Кіндієм М.А. та Костуром П.М., які в його присутності підтвердили раніше подані свідчення, що кваліфікувались емгебістами як основні фактори звинувачень Ржондзістого в антирадянській діяльності на користь окупаційній німецькій владі. На запитання, чи тепер Ржондзістий підтверджує сказане свідками, слідчий отримав ствердну відповідь: «Я підтверджую їх частково в тих своїх поступках, які надав прокурору в час допиту 8 квітня 1950 р. Другі фактори, викладені свідками, я заперечую, бо того не було».
На завершення слідства 23 травня 1950 р. начальник слідчого відділу УМ ГБ майор Піскунов долучив до справи Ржондзістого речові докази, вилучені під час обшуку 27 березня 1950 року, як літературу антирадянського змісту: 1. Мала історія України – 1 шт. 2. журнал «Український релігійний місячник» – 3 шт. 3. книга «Місіонер» – 3 шт. 4. плакат проєкту пам’ятника «Полеглим за волю України» – 1 шт. 5. портрети князя Володимира з гербом Тризуб і Папи Римського – 2 шт.
25 травня начальником управління МГБ Дрогобицької області Морозовим було затверджено обвинувачене заключення по слідчій справі Ржондзістого по ст.ст. 54-1«а», 54-11, 54-10 2.2 УК УССР та направлено воєнному прокурору військ МВД Дрогобицької області на підготовче засідання, на якому було прийнято справу до впровадження розгляду Військовим трибуналом та передати звинуваченого суду. Судове засідання слухали 12 червня в 10:30 в закритому режимі без сторін звинувачених і захисту з участю свідків Кіндія М.А., Трухима В.Ф. та Костура П.М.
Розпочалось засідання Військового Трибуналу як було визначено 12.06.1950 р. під головуванням майора юстиції Щербака та членів старшого лейтенанта Гаврикова, лейтенанта Вяткіної при секретарю гвардії старшини Куличенко.
Арештованого Ржондзістого було доставлено під конвоєм до залу суду, прибули і викликані свідки Кіндій М.А., Трухим В.Ф. та Костур П.М. До початку судового засідання головуючий пояснив підсудному його права до початку і в ході судового слухання, а також право на останнє слово після закінчення судового слідства, попередив свідків про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень та попросив залишити їм тимчасово залу суду. Після чого Воєнний Трибунал приступив до судового слідства. Головуючий зачитав обвинувачене заключення підготовчого засідання і звернувся до підсудного, чи признає він себе винуватим і чи бажає надати покази суду.
Підсудний Ржондзістий відповів, що розуміє, в чому його звинувачують, але визнає себе винуватим частково і просить надати йому слово. У своїх свідченнях о. Ржондзістий був послідовний та тримав себе гідно, як і в процесі ведення слідства, перечислив ті звинувачення у своїй діяльності, які визнає, і заперечив звинувачення, яких не робив, а це: «в 1941 році не освячував символічну могилу, оскільки її в Берездівцях не було, під час святкового походу на цвинтар та відправи молебня перед вірянами з антирадянськими проповідями не виступав.
Й. Шпаргала, який дезертирував із радянської армії, переховувався у своєму домі, де Ржондзістий проживав на квартирі та мав намір явитися з повинною, зброї в нього він ніколи не бачив, з членами підпілля не зустрічався.
Відправкою жителів села в Німеччину він не займався, а навіть навпаки, за декого із жителів ходив до комісії і просив, щоби не відправляли, так прикладом є присутній свідок Кіндій Микола, який в 1939-1941 роках був головою сільської ради і його не відправили».
Після слів Ржондзістого судова колегія заслухала свідка Трухима В.Ф. На запитання стосовно його попередніх свідчень, зачитаних головуючим, Трухим заперечив запротоколені слідчим свідчення, що стосувались виступу Ржондзістого на цвинтарі в 1941 р., заявивши «Я там присутній не був і хто там виступав, не знаю. Що Ржондзістий жив на квартирі в домі Шпаргали, мені було відомо, та одного дня, повернувшись з роботи, почув вісті від дружини, що в селі були військові і арештували Шпаргалу та Ржондзістого, але в скорому часі дізнався, що Ржондзістого відпустили. На попередньому слідстві я говорив ті слова, що і сьогодні, і слідчий мені їх зачитував. Чому в протоколі записано по іншому, мені не відомо». На запитання головуючого, Ржондзістий відповів, що питань до свідка Трухима він не має. Далі було заслухано свідка Кіндія, який в більшості підтвердив раніше подані свідчення за виключенням кількох спростувань, які стосувались виступу Ржондзістого під час святкового молебня на цвинтарі в 1941 р. «Я чув, що в час урочистого мітингу Ржондзістий говорив про якихось героїв, але про яких, я не знаю». Також свідок Кіндій заперечив у протоколі запис слідчого, ніби-то записано з його слів, що о. Ржондзістий під час Різдва Христового в січні 1950 року в церкві відправляв панахиду за загиблими українськими повстанцями: «Я ходжу до церкви, але я не чув, щоби Ржондзістий організовував молебень по загиблих повстанцях». «Стосовно причетності Ржондзістого до відправки жителів до Німеччини, то мої два сина були в списках. Моя дружина ходила до отця Гапія і просила допомогти їх не відправляти, через деякий час повістку отримала дочка Софія, дружина пішла просити о. Ржондзістого, тому я знаю, що він мав відношення до того. У списках був і я, але Ржондзістий за мене не просив».
«Чи має до свідка запитання підсудний?» – спитав головуючий. «Запитань немає» – відповів Ржондзістий, – але хотів би зазначити суду, що будучи «мужем довіри», я проводив збір податків згідно доведених тодішньою владою сільським управам нормами, їх нарахування проводились з врахуванням кількості землі та засіяних зернових, худоби та іншої живності в господарстві. Тому вибірково на кількість налогів я впливати не міг. А відправкою жителів у Німеччину я не займався і повісток не підписував. Що стосується відправки Кіндія М. у Німеччину, то мене просили, щоб я пішов до голови сільської управи німця Треффлера і заступився за Кіндія М. Мені дійсно вдалося в того німця випросити, щоб Кіндія залишили вдома, про це знає і Кіндій який приходив мені дякувати. Знає і свідок Костур Петро».
Свідок Костур П. М. повідомив суд, що в період німецької окупації він працював секретарем сільської управи протягом шести місяців, Ржондзістий в той час був «мужем довіри»: до якого часу він виконував обов'язки, свідок не пам'ятає, але до жителів села Ржондзістий відносився добре. «Коли він був «мужем довіри» і відправлялися жителі до Німеччини, то староста визивав Ржондзістого до сільської управи, де були представники з району, і складались списки, хто повинен їхати до Німеччини. Коли Кіндій М. підлягав відправці, то Ржондзістий просив мене, щоб я його виключив із списків, крім того, він просив ще за одного жителя, що було мною зроблено. Стосовно проводимого мітингу в липні 1941 року, то Ржондзістий виступав, але що він говорив, я не пам'ятаю, тільки пам'ятаю, що говорив щось про українських повстанців».
На цьому головуючий оголосив судове слідство закритим і надав підсудному посліднє слово. Ржондзістий у своєму слові сказав: «Я жителів в Німеччину не відправляв, прошу Високий суд справедливо розглянути мою справу і осудити по закону». У 12:45 ВТ відійшов до нарадчої кімнати, в 13:20 повернувся та головуючий зачитав вирок закритого судового засідання.
«Воєнний Трибунал, розглянувши матеріали справи та провівши судове слідство по звинуваченні громадянина СРСР Ржондзістого Є. В., передбачених ст.ст. 54-1«а», 54-10 ч. II та 54-II УК УССР, приговорив Ржондзістого Є. В. заключити у виправні табори терміном на 25 років з послідуючим обмеженням в правах по підпунктам «а», «з» і «в» ст. 29 УК УССР на п’ять років з конфіскацією усього майна. Термін ув'язнення Ржондзістого Є. В. рахувати з 27 березня 1950 року. Речові докази по справі, антирадянську літературу знищити. Вирок може бути оскаржений у Вищому Трибуналі військ МВД Львівського округу протягом п'яти суток з моменту вручення копії вироку засудженому».
Засуджений Ржондзістий скористався своїм правом, 16 червня 1950 р. було зареєстровано касаційну скаргу вироку до Вищого Трибуналу війська МВД Львівської округи, яка склала сім аркушів писаного тексту, де засуджений описав усі звинувачення, які інкримінують в його діяльності як антирадянські, які частково ним визнано на суді та заперечив ті, яких не вчиняв. Просив Вищий Трибунал розглянути справу справедливо та зменшити термін його покарання. 25 червня 1950 р. відбулося засідання Вищого Трибуналу війська МВД Львівської округи. Розглянувши касаційну скаргу Ржондзістого, суд визначив Вирок залишити без змін, касаційну скаргу залишити без задоволення.
З того часу розпочалися табірні поневіряння політичного в’язня о. Ржондзістого Є. В., які тривали довгих п’ять років.
* * *
З допомогою поштових повідомлень з таборів ГУЛАГу на адресу Розалії Шпаргали, віднайдених в її домі, автору вдалось прослідкувати весь нелегкий шлях каторжанина о. Ржондзістого. Та мабуть варто відзначити, що той важкий період його життя, перебуваючи в нестерпних умовах російської каральної системи, надмірної фізичної експлуатації, недоїдань, відсутності побутових умов, сурового клімату о. Ржондзістий у період свого ув’язнення гідно виконував свій священичий обов’язок. Його слово та щира молитва до Господа Бога за заступництво страдаючих ув’язнених побратимів була для них тим джерелом надії, надавала сили та впевненості побороти жахіття більшовизму та повернутись до своїх рідних і близьких.
Не можна не згадати християнську турботу, яку о. Ржондзістий відчув від своїх парафіян – родини Розалії Шпаргали, яка пам’ятала про свого духовного пароха, який більше одинадцяти років віддав служінню Берездівецькій парафії. А тепер у важкі хвилини свого життя залишившись без близьких та рідних, потребував християнської людської теплоти та підтримки. Тому чим могла допомагала: з родиною в’яжучи та пересилаючи в Сибірську далечінь теплі речі, шкарпетки, рукавиці, шарфи, светри, щоб зігріти душу і тіло ув’язненого пароха.
Після пересильної тюрми міста Самбора свої перші каторжні випробування о. Ржондзістий пройшов у сумнозвісному ГУЛАГу Мордовської АССР (ст. Явос, п/я ЛК 385/11), де морились голодом і холодом десятки тисяч політично засуджених наших земляків. У числі ув’язнених перебував митрополит УГКЦ Йосип Сліпий та останній ректор Львівської духовної семінарії о. Іван Чорняк.
Російське керівництво ГУЛАГів системно змінювало місця відбування покарання ув’язнених у 1952 році. Отець Ржондзістий був переведений в Кемеровську область, Московський р-н, пос. Ольжера, п/я 110/02 II.
У 1953 році після повстання політв’язнів Воркути та Норильська, вимагаючи визнання керівництвом держави для ув’язнених елементарних людських прав та послаблення табірного режиму, о. Ржондзістий відбуває покарання в Комишлагері МВД міста Омськ, п/я 1221.
Зі смертю «вождя народів» Сталіна в травні 1954 року всі табірні ГУЛАГи союзу облетіла звістка про масове повстання в’язнів у Кінгірі, яке тривало сорок днів. Мужні повстанці життям понад 500 своїх побратимів, що загинули від російських куль і танків, мужньо відстояли свою гідність і право. Це був початок демонтажу каторжної системи ГУЛАГу. Шовіністична Москва хотіла знищити опір українців, це їй вдалося лише на деякий час.
Страйки та повстання політв’язнів у боротьбі за свою волю від Караганди до Норильська, від Магадана до Воркути захитали цілою системою ГУЛАГу СРСР. Такого рівночасного організованого повстання ще ніколи не було в історії московської імперії: ані за царизму, ані за більшовизму. Українські націоналісти, повстанці та просто борці за волю народу, без будь-якої партійної приналежності, разом з в’язнями інших національностей стали рушійною силою в тих повстаннях. Вони виграли цю боротьбу зняття «залізної завіси», яка дала початок змін репресивної політики і мала безпосередній вплив на звільнення мільйонів невинно засуджених політв’язнів.
14 серпня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про перегляд справ для політично ув’язнених. У тому ж серпні 1954 року о. Ржондзістий на ім’я Генерального прокурора СРСР подав скаргу на винесений вирок ВТ військ МВД Дрогобицької області 12 червня 1950 року. Генеральна прокуратура, розглянувши скаргу засудженого Ржондзістого, направляє для розгляду в порядку нагляду Воєнному Прокурору Прикарпатського В.О. генерал-майору юстиції Лабутєву, який доручає вивчити справу ув’язненого Ржондзістого помічнику Воєнного Прокурора Прикарпатського В.О. підполковнику юстиції Зайцеву та підготувати заключення на засідання Воєнного Трибуналу Прикарпатського В.О.
Затребувавши та ознайомившись із архівною справою щодо ув’язненого Ржондзістого, помічник Воєнного Прокурора Зайцев найшов, що приступні дії засудженого по ст. 54-1 «а» УК УССР кваліфіковані неправильно і підлягають виключенню із вироку. Вчинені дії Ржондзістого підлягали кваліфікувати по ст. 54-3 і 54-10 УК УССР. На основі заключення розслідування справи Воєнний Прокурор Прикарпатського В.О. Лабутєв А. подав протест у порядку нагляду до Воєнного Трибуналу Прикарпатського В.О.
15 лютого 1955 р. відбулось судове засідання ВТ Прикарпатського В.О., на якому було заслухано доповідь полковника Зайцева про задоволення протесту, в якому зазначалось, що ув’язнений Ржондзістий працював «мужем довіри» короткий час, всього 4 місяці, був назначений німецькою владою та, виконуючи поручену йому роботу, відстоював деяких жителів, щоб їх не посилали на роботу в Німеччину, антирадянську літературу отримував як священник, зберігав у себе і не поширював. Знаходячись в таборах заключення Ржондзістий проявив себе з позитивної сторони, довгий час працюючи в якості бетонника, виробничі норми виконував на 120-125%. Порушень табірного режиму не має. Стосовно достовірності виступу на мітингу в 1941 році заперечується свідками Кіндій і Костур, допитаних на суді.
Керуючись Постановою Верховної Ради Союзу ССР від 14 серпня 1954 року Воєнний Трибунал визнав: Вирок по справі Ржондзістого Є. В. змінити, виключити із вироку ст. 54-II УК УССР, перекваліфікувати злочини Ржондзістого із ст. 54-1 «а» на ст. 54-3 УК УССР, на основі даної статті покарання Ржондзістому визначити шість (6) років заключення і виправні табори з обмеженням в справах на два (2) роки. У решті вирок залишити без змін. 10 березня 1955 року Ржондзістий був ознайомлений під розпис з рішенням Воєнного Трибуналу Прикарпатського В.О. від 15 лютого 1955 року про зменшення терміну ув’язнення, а 16 березня 1955 року о. Ржондзістий Є. В. був звільнений з таборів ув’язнення.
Мабуть, як десятки тисяч політично ув’язнених, отримавши повідомлення про дострокове звільнення о. Ржондзістий в душі засумнівався про правдивість почутого. Перебуваючи в горнилі зловісної системи цих п’ять років, пізнавши вартість життя політв’язня, засумнівався в гуманності людино ненависної влади. Звертаючись у щоденних молитвах до Господа Бога за душі мільйонів убієнних, замордованих голодом і холодом, тортурами в тюрмах і таборах, о. Ржондзістий не втрачав надії в Божу справедливість. Він вірив, що настане час і Господь, як справедливий , захистить знедолених і страждаючих. І це чудо звершилось, коли сотні тисяч ув’язнених повертались на рідну землю.
* * *
Зійшовши з вагону потяга на ближній залізничній станції Бориничі, о. Ржондзістий вдихнув на повні груди свіжого квітневого повітря. Відчуття приємної весняної насолоди так знайомою рідною теплотою оповило серце.
Оглядаючи уже знайомі Бориницькі краєвиди, оточені лісовими масивами, що нагадували карпатські вершини, ще більше надихали до повернення в життя. Не вірилось очам, що він на рідній землі, вільною людиною – в недалекому часі номерний знак без імені. Не відчуваючи втоми далеко переїзду, ноги його швидко несли, долаючи шестикілометрову дорогу, до дорогої серцю парафії села Березівці, до Божої святині, до тих дорогих парафіян, яким вірно служив одинадцять років священицького життя.
На пагорбі села Гранки-Кути біля так званого озера, що зветься в народі «Мочило», отцю Ржондзістому відкрився в долині краєвид села Березівці. Він зупинився, щоб помилуватись цим чудом Божого творіння та рук людських. Біленькі хати, оповиті розкішним квітучими садами, що оживали з настанням весни, споглядались неначе земний рай.
На горбочку під горою в центрі села під промінням співучого весняного сонця красувалась в усій своїй архітектурній окрасі Божа церковиця. Її куполи високо здіймались у небо, над обрієм оберігаючи своїм омофором усе довкілля. Від захоплення побаченого серце зачастило свій ритм биття, воно відчуло душевне хвилювання. Уже зовсім близько, заспокоював себе о. Ржондзістий, і я ступлю на поріг Божого Храму.
Не зчувся, як досягнув села Гранки-Кути: на вході села зупинився, тут на перехресті чотирьох шляхів, що розділяли колишні окремі два села Гранки та Кути, стояла корчма, власником якої був єврей Нойко: він проживав з дружиною Файгою та двома донечками Пегі та Рифка. По іншу сторону дороги проживав єврей Мошко із сім’єю. Отець Ржондзістий тяжко зітхнув, бо знав, що уся сім’я Нойка і Мошка загинула від рук німецьких нацистів. Після пережитого не хотілось повертатися думками в ті страшні трагічні події, що спіткали єврейську общину, які бачив та пережив на власні очі тут, у Берездівцях з приходом в 1941 році німецьких військ. Та з очей не сходила жахлива картина минулого – приречених на смерть, яких німці везли в Ходорів цілими родинами, незважаючи на вік і стать. По декілька днів їх перетримували під вартою в синагозі без хліба і води, виводячи за село на пасовисько в урочище «Вівчарні». Потім під конвоєм центральною дорогою, обдертих, нужденних голодних вели до річки Вишнівки біля моста в Берездівці. Люди, стоячи обіч дороги, з жалем і болем спостерігали за цим нелюдським знущанням над людьми. Ці розповіді автор запам’ятав і від свого покійного батька і вислів одного із євреїв до людей, які спостерігали: «Нами розчиняють, а вами будуть замішувати».
У їх очах був розпач, безнадія на порятунок, біль і страждання за своїх дітей. Незважаючи на віросповідання, о. Ржондзістий під час Богослужінь у своїх молитвах просив Господа захистити безневинне єврейське населення від жорстокого німецького насильства, що суперечило Божим та моральним Законам. У Берездівцях єврейська громада була багаточисельна, вона складала третю частину від усього населення. Поселилась у містечку ще з давніх часів його заснування. На початок 1900 року в містечку їх проживало 640 чоловік, жили в мирі і злагоді, не ворогуючи з українцями. Основне їх заняття була торгівля. Багато із них проживали в центрі міста біля торгової площі-ринок, утримували свої склепи-магазини, де торгували різним крамом.
Серед них був Чарний Мартко, який торгував дорогим одягом, хутрами, шерстяними виробами, маринарками та костюмами. Мав сина Менделя, якому з небагатьох вдалось врятуватись. Єврей Мошко торгував залізними виробами і інвентарем сільськогосподарського призначення. У крамниці єврейки Гени можна було купити різні хустки та тканину тонкого виробництва. Йовжик займався скупкою птиці і яєць. Шімклер – залізним спорядженням. У власності єврейки Рухлі був алібастовий кар’єр у Гранки-Кутах, де добували та випалювали камінь та мололи частково на гіпсовий порошок на водяному млині в Лотоцького в Гранках.
Та усе змінилось в 1941 р. з окупацією Європи та України Німеччиною. З приходом до влади націонал-соціалістів із фюрером Гітлером німецькі нацисти розпочали тотальне переслідування та фізичне знищення людей єврейської національності. Не обминула кривава доля і євреїв у Берездівцях і Гранки-Кутах. Із 64 єврейських родин, що проживали в Берездівцях, і двох у Гранки-Кутах вижило та врятувалося семеро чоловік. Четверо із них переховувалися в польській родині Деліновських у Берездівцях (троє чоловіків і одна жінка, із них уже згаданий Чарний Мендель). Один єврей Ліліян у 1940 р. був призваний в російську армію, це врятувало йому життя. Після війни працював заступником голови райвиконкому в м. Ходорів. Ще одну 10-річну єврейську дівчинку Мариню врятував під час перевезення євреїв з Берездівець до Ходорова Петро Верес з Гранок-Кутів. На благання її батьків врятувати їх дитя він вчинив гуманний християнський поступок. Незважаючи на смертельну небезпеку свого життя та цілої родини, прикривши дівчину на возі всяким лахміттям, він перевіз її додому, де проживаючи в тестя Григорія Колодія (по сільському Гошка) її переховували в період німецької окупації. Після завершення війни та з приходом російської влади дівчина ще деякий час проживала у своїх рятівників, допомагаючи по господарству, няньчачи їхнього сина Михайла. З часом відшукали її родину в м. Стрий, куди вона переїхала на проживання, там вийшла заміж. Ще сьогодні дочка Петра Вереса Марія згадує «Я ходила уже в школу, коли до нас в гості приїхала Марися і в знак вдячності привезла презенти для батьків і всієї родини». Іще один єврей Хаїн переховувався в Гранках-Кутах у Михайла Вереса, батька Петра Вереса. що врятував єврейське дитя Марисю.
* * *
Та незабаром не менш важкі випробування випали на долю українського народу, але уже від іншого нациста – російського, який у своїх злочинах нічим не вирізнявся від німецького, в чому був переконаний о. Ржондзістий.
У роздумах проминув колишню польську «Світліцу», ще звану «кулько» (від назви польської організації кулько рольніче), збудовану поляками в 1928 році. З приходом російської влади та виселенням поляків з Берездівець та Гранок-Кутів в 1945 році тут розмістили сільську раду та клуб – це слово для українців було нове. Поряд із «Світліцею» стояв будинок сільської управи – гміни за польських часів, який тепер використовували під школу. Неподалік будинку «гміни», поблизу гостинця (дороги), більше ста років тому був встановлений кам’яний пам’ятник у честь важливої історичної події, який у верхній частині завершувався Христом з розп’яттям Ісуса Христа. Ця видатна подія в історії українського народу відбулася за правління Австрійського імператора в 1848 році, коли було скасоване кріпосне право. Тому в той час у кожному селі і містечку були встановлені за державний кошт пам’ятники, які символізували волю, вільні життя та працю українського народу.
Та сьогодні, стоячи на цьому місці, о. Ржондзістий побачив лише руїни, що залишились від пам’ятника, та розкидані його уламки. Так російська влада вела боротьбу з релігією, не тільки знищуючи та саджаючи в тюрми священників та духовенство, але стираючи з лиця землі скульптури святих та видатні пам’ятники, що засвідчували історію українського минулого.
О. Ржондзістий поклонився руїнам пам’ятного хреста, поклав хрест на груди, змовив молитву, промовляючи «Боже, прости їхні гріхи, бо не знають, що чинять» і продовжив свій шлях. Дорога круто підіймалась на пагорб, з якого брало початок поселення польських родин. Під горою зупинився, щоб перепочити, опершись об кам’яну стіну, що служила для запобігання зсуву земної породи, за якою на підвищенні стояв гарний мурований будинок – це була найвеличніша будівля в селі, Гранки-Кутівська школа.
Із розповідей отця Миколи Гапія, о. Ржондзістому було відомо, що ініціатором її заснування в селах Гранки та Кути був завідувач парафії о. Іларіон Тишинський, який був призначений на парафію в Берездівцях в 1864 році. Уже в 20-х роках це була трикласна школа і з семи відділів, яку тривалий час очолювала директорша п. Юзефа Лотоцька. У 30-х її змінила п. Валявська.
У пам’яті о. Ржондзістого все поновлювались приємні спогади, що пов’язують його із школою періоду польського та німецького правління. Тут, у її стінах він часто бував як учитель-духівник, один день у тиждень протягом двох годин проводив уроки катехизму, навчаючи дітей основ християнської віри. Неодноразово після уроків завжди привітна директорша п. Валявська ласкаво запрошувала отця Євгена до себе на чашечку кави. Вона проживала в приміщенні школи, була незаміжня. У неї бувало зустрічав поважного гостя, відомого лікаря Літинського з м. Ходорова.
У колі поважного товариства велись жваві дискусії – про життя буденне, світське та вічне, про майбутнє. Це були непрості часи в історичному минулому українського народу, які мали свої особливості, та незрівнянно далекі в порівнянні до сьогодення, що оповило помором і темрявою Україну, подумав о. Ржондзістий.
Від школи по обидві сторони дороги в напрямку Берездівець простягалась забудова польського поселення. У більшості це були добротні муровані з цегли будинки, покриті червоною та сірою черепицею. Їх поселення становило до п’ятдесяти польських дворів, між якими проживала лише одна українська родина Василя та Магдалини Корецьких. Історія їхнього заселення сягала давніх часів початку 1400 року.
За польського правління поляки мали значні привілеї, це й доступна праця. Тому більшість із них працювали у Львові на будовах кам’яниць, де заробляли немалі кошти, доїжджали потягом із ст. Бориничі, тому спромоглись на добротні будинки. У той час, коли українці могли отримати лише важку працю з низькою зарплатнею у каменоломнях та камінням мостити дороги, проживали у курниках валькованих з глини, хатинах під стріхою, з одним невеличким віконцем з чотирьох шибок. Ось така та правда нашого народу.
Проходячи повз польські забудови, о. Ржондзістий зупинивсь у центрі поселення, біля громадської криниці, що була єдиною на даному підвищенні та сягала більше 20 метрів глибини, біля неї брала початок бічна вулиця, що вела в сторону поля до Гранецького лісу. На цьому п’ятачку о. Ржондзістий зупинився щоб поклонитися та змовити молитву біля духовного пам’ятника, що стояв з давніх часів неподалік дороги на узвишенні в садочку, де тепер проживала сім’я переселенця українця Михайла Василишина.
Про історію пам’ятника О. Ржондзістий дізнався від старожилів-поляків з приходом на парафію в Березівці в 1938 році. Довгожителі розповідали, що на цьому місці в давнині стояв костел, а пам’ятник встановлений на місці його престолу. На передній частині п’єдесталу пам’ятника встановлена табличка з датою 1410 рік.
Зворушливі спогади залишились у пам’яті о. Ржондзістого, коли він вперше побачив пам’ятник. Його верхня частина заворожувала металевим Христом майстерно витонченої роботи, який спирався на чотири металеві стовпи, що символізували чотири сторони світу. Під хрестом між колонами постать Божої Матері (Пречистої Діви Марії), яка тримає символи християнства: у правій руці при піднятий хрест – символ віри, у лівій – чаша, символ спасіння. Металева частина пам’ятника кріпилась на кам’яну двох ступневу ношу прямокутної форми, яка лягала на кам’яний п’єдестал висотою. Вся споруда пам’ятника стоїть на фундаменті трьохступінчатім прямокутної форми. Передня лицьова частина пам’ятника з хрестом направлена на південний захід.
Та сьогодні, стоячи поряд з пам’ятником, о. Ржондзістий побачив лише залишки його руїн. Безкарність державних вандалів до глибини душі вразила серце отця. Та пізнавши російську дійсність та комуністичну ідеологію, сумнівів не було в їх ціле направлених діях по знищенні духовних та історичних цінностей минулого українського народу та інших народів, що жили поряд на цій благодатній Богом даній землі. Пройшовши колишнє поселення поляків протяжністю з 700 метрів, о. Ржондзістий наблизився до так званого в народі «Замчиська». Зліва позаду залишився став розміром більше 6-ти гектарів, в який впадала річка «Вишнівка», що брала свій початок в глибині Гранецького лісу в урочищі.
За ставком стояв водяний млин, а за млином ґуральня (спиртовий завод), від якого повіяло специфічним запахом спиртової браги, яку жителі використовували для годування худоби – виходить, що працює, як колись за моєї пам’яті, подумав о. Ржондзістий.
Біля річки від гуральні в сторону Берездівець стояли понуро довгі стайні для коней та худоби та житлові будинки для найманих робітників колишнього фільварку, за німецької окупації «легеншофту».
У 1948 році із закладенням російською владою колективного господарства, так званих колгоспів, усе це майно з будівлями перейшло у власність колгоспу імені Шварника.
Зближаючись до вулиці Боринецької, отець Ржондзістий почув давно знайому мелодію передзвону двох голосних ковальських молотів, відлуння яких неслось довкіллям із ковальні, що стояла неподалік центрального гостинця та давала початок вулиці Боринецької села Березівці.
Басовий протяжний гул, що повільно виривався з-під важкого молота підмайстра, чергувався із дзвінким ритмічно частим постукуванням майстра-коваля, який вправно по мистецьки звершував танок ритмів на іскристому розпеченому залізі.
Ці звуки сталевого передзвону викликали особливе відчуття в перехожих. Протягом тривалої пішої дороги побачене та згадане минуле надихало в о. Ржондзістого почуття душевної облегшеності, повертало до життя, вселяло впевненість у сили продовжувати духовно обраний шлях, бути разом із своїм народом, який перебуваючи у нелегкий час російської територіальної системи з її комуністичною ідеологією, потребував духовних настанов та підтримки в Божому слові.
Полинувши в роздуми, незчувся як долаючи вулицю Боринецьку, наблизився до двору сім’ї Розалії Шпаргали. Її садиба знаходилась неподалік потічка, що ніс свої води з-під «Чорної лози», впадаючи в річку Вишнівку. Ця добра християнська сім’я протягом довгих років надавала отцю прихисток, створюючи душевний затишок, тому о. Ржондзістий був щасливий: дякувати Богу, що побачить їх знову, подякує добрим словом за підтримку у важкі хвилини життя, попросить прощення за кривду, яку зазнала сім’я від російських органів у час його арешту.
На подвір’ї було тихо. У двір не заходив: «Не очікують несподіваної зустрічі» – подумав отець. Привітавшись з дороги Божим словом, поклонився садибі та продовжив свій шлях, поспішаючи виконати обітницю дану перед Богом: «Якщо буде на те воля твоя, Господи, то повернувшись додому, спершу мої ноги ступлять до Божого Храму, щоб припасти до ніг Спасителя та щирою молитвою подякувати Всевишньому за його великодушність».
Ось і дорога, що веде до районного центру Ходорів. Переходячи річку Вишнівку, на дерев’яному мості зупинився на хвилинку. А перед очима постала картина минулого. Багатолюдна церковна процесія, спереду священники, церковне братство з хоругвами під супровід церковних дзвонів від Божого Храму суцільним потоком прямують до річки Вишнівки на свято Водохреща нижче моста на заздалегідь приготовленому помості для молитви, неподалік вирізаного хреста в річковій кризі. О. Микола Гапій та о. Євген Ржондзістий щорічно проводили освячення Йорданської водиці. Після завершення духовного обряду освячені води Вишнівки плили до річки Дністра, а там возз’єднавшись до самого Чорного моря, очищені та оздоровлені Духом Святим. На свято Водохрестя, незважаючи на суворі хрещенські морози, завжди була присутня сила-силенна парафіян церкви, заповняючи прилеглу територію від площі Ринок до річки Вишнівки. Це неперевершене духовне торжество викликало в присутніх особливі відчуття енергетикою, що надходила із небес, яке не в змозі описати пером.
А великий духовний спів «Ти Йордане, приготовся…» несло на хвилях морозного повітря в усі сторони села, вселяючи радість надії в кожну християнську родину, в кожну домівку на духовне очищення та оздоровлення душі і тіла.
Після довготривалої сповіді перед Богом о. Ржондзістий щирою молитвою дякував Всевишньому, що допоміг у важкі хвилини вистояти та перенести життєві випробування, не зламатись у вірі та повернутись до рідної української землі, до Божого Храму та своїх парафіян. У серці відчув приплив тепла, а на душі спокій, він готовий був до нових випробувань та життєвих викликів, які очікували його в скорому часі.
Приїзд о. Ржондзістого для сім’ї Розалії Шпаргали став великою несподіванкою, усі були схвильовані, побачивши отця на порозі дому. Не вірилось очам, що вони знову разом, радість переповнювала душевні емоції, не хотілось повертатись думками в нещодавно пережиті роки, бажалось забути викинути їх із пам’яті назавжди. Але чи спроможна людина стерти із пам’яті страждання сотні тисяч убієнних, замордованих у тюрмах та таборах виснажливою працею, голодом, нелюдськими умовами існування? Чи не означало б це віддати душі невинно убієнних на поталу та забуття кровожадній червоній потворі? І чи він, що пройшов пекло російського терору, з душевною раною зможе «простити ворогів», чи змириться з Богом в його вченні – на це необхідний був час.
Після арешту о. Ржондзістого на той час порохом в Берездівцях служив отець Іван Кирилян, який із сім’єю проживав у парафіяльному будинку, тому прихисток о. Ржондзістому радо надала та ж сім’я Розалії Шпаргали, де проживав до свого ув’язнення.
Наступного дня, прибувши в районне управління МВД у м. Ходорів, щоб зареєструватись про своє прибуття, о. Ржондзістий зустрівся з отцем Андрієм Трачем, деканом Ходорівським, з яким був добре знайомий з 1946 року від часу призначення о. Трача порохом церкви Косми і Дем’яна в м. Ходорів, після арешту о. Якова Довгого в 1945 році. Зустріч була душевно зворушливою. Побачивши о. Ржондзістого живим, о. Трач зрадів його поверненню. Між ними тривала довга розмова, яка торкнулася спогадів минулого та перспектив майбутнього церкви.
Отець-декан пообіцяв особисту підтримку та клопотання перед єпархіальним церковним урядом, щоб о. Ржондзістий після поправки свого здоров’я як скоріше повернувся в лоно церкви до священичої праці, отримавши призначення в одну із парафій. А на даний час побажав о. Ржондзістому подбати про сили, бо попереду очікує його важка праця в непростий час боротьби за спасіння людських душ, коли оздоровлення словом Божим потребують вірні Христової церкви.
Свою обіцянку о. Трач виконав. 29 серпня 1955 р. після п’ятимісячного звільнення з таборів Ржондзістий отримав грамоту призначення настоятелем церкви св. Великомучениці Параскевії парафії Стільсько та доїжджаючим завідателем церкви Воздвиження Чесного Хреста села Ілів Миколаївського деканату за підписом єпископа Самбірської-Дрогобицької єпархії, Михаїла.
Прибувши на парафію, о. Ржондзістий побачив плачевну картину життя прихожан церкви. Села Стільсько і Ілів були малі і дуже бідні, знищені війною.
У період Другої світової та в післявоєнний час збройної боротьби українського народу Стільсько та Ілів стали столицею Української Повстанської Армії і збройного підпілля ОУН Львівського краю. По географічному розташуванні їх оточували масиви лісів, що простягалися від Миколаєва до Львова, від Бібрки до с. Бориничі, в додаток – гориста місцевість з карпатським рельєфом. Кращого місця для розташування військових вишкільних таборів та закладання військово-продовольчих баз керівництво воюючої України не знаходило.
У 1943 році із формуванням збройних військових загонів СКВ та боївок ОУН, які започаткували УПА, уся молодь сіл Ілів, Сільсько, Волі Великої масово вступили в їх ряди.
За німецької окупації дані села були повністю підпорядковані військовому підрозділу УПА.
Бойові дії УПА на території Львівської, Дрогобицької включно з Перемишльським та Лемківським краєм завдавали дошкульних ударів німецьким військовим частинам та їх сателітів. Залізнична магістраль Львів-Стрий, Львів-Тернопіль стали основним об’єктом для диверсійних дій УПА в час відступу німецьких військових частин. Несучи значні втрати техніки і живої сили, німецьке командування, незважаючи на приближення російського фронту, в червні 1944 року, стягнувши військові прифронтові частини, провело масштабну військову операцію по ліквідації УПА в масиві лісів від Львова до Миколаєва з участю розвідувальних літаків та військового бронепоїзда, що рухався залізницею Львів-Ходорів. Під час німецької операції найбільш постраждали села Ілів і Стільсько, які були повністю спалено. В Ілові залишилося дві недопалених господарські будівлі – це сім’ї Волошина і Смутних, хату Гурника підірвали гранатою. Усіх жителів, хто встиг сховатись в лісі і в інших місцях, німецькі солдати зігнали до сім’ї Люльки до стодоли, де закрили та готовили спалити живцем. Та своєчасно підійшла поміч зі сторони українського керівництва ОУН-УПА, які здійснили операцію по визволенню людей. На конях верхом прибули два «німецькі» військові кур’єри-офіцери які вручили письмовий наказ німецькому керівнику цієї операції. Прочитавши наказ, офіцер дав команду солдатам відкрити стодолу і відпустити людей. Так зусиллям українських військових було врятовано життя жителів с. Ілова. Як згадують старожили, в той час декілька родин втікачів прихистило село Гранки-Кути.
З приходом російських військ до кінця 50-х Ілів та Стільсько були під особливим контролем органів МДБ та МВС, отримуючи через свою агентуру неодноразову інформацію про перебування в даних лісах до п’ятдесятого року та прилеглих селах Поляна, Суха Долина, Бринці Загірні та Церковні, Великі Глібовичі, Вільхівці членів Львівського крайового та центрального проводу ОУН-УПА та їх зв’язкових. Там проводив неодноразово свої військові наради з членами центрального проводу головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. Станом на серпень 1955 року, як Ржондзістий прибув на парафію, в околицях Стільська та Ілова не було спокійно. На той час діяла послідня боївка збройного підпілля ОУН-УПА Львівського краю, командира «Скорого» - Михайла Гнатіва, в яку входив Степан Янкевич («Крук»). Обидва з Миколаєва.
Тому в недалекому минулому «ворогу народу», а сьогодні духовному наставнику своєї пастви необхідно було зберігати особливу обачливість під час спілкувань та своїх промов в час Богослужінь. Пройшовши російські табірні «університети», о. Ржондзістий добре знав методи роботи їхніх органів, які слідкували за кожним кроком та сказаним словом неблагонадійних до радянського устрою. Крім того, новоутворені владні структури по релігії проводили особливий контроль за виконанням постанов, так званих циркулярів, що надходили від предстоятелів російської православної церкви по зміні та забороні церковної атрибутики та виконанні 16 пунктів Синодальних постанов згідно Уставу РПЦ під час служіння Божественної Літургії.
Про прихід отця Ржондзістого на парафію згадує один із старожилів села Ілів Змороць Михайло Іванович, 1933 р.н.: «Отець Ржондзістий прибув до нас на парафію в серпні 1955 року. По зовнішності ніхто б не подумав, що це священник. Він був одягнений у ватну фуфайку, мабуть, ще табірну. 23 вересня 1955 року я із своєю нареченою стали під вінець – це був перший шлюбний обряд, який відслужив о. Ржондзістий в Ілові у світській одежі, без фелону, та щедро благословляв нас на щасливе подружнє життя.
Поселився отець у Стільську на квартирі в мого стрийка Змороць Михайло Матвійович, його дочка Маруся заопікувалася отцем протягом чотирнадцяти років священичества на нашій парафії».
У 1957 році о. Ржондзістий отримав відрадну новину: Миколаївський деканат очолив давній знайомий отець Андрій Трач, який переїхав з міста Ходорова, отримавши призначення настоятелем церкви св. Миколая в місті Миколаєві та доїжджаючим завідателем парафії Воля Велика. Давні знайомства посилили взаємні стосунки. Неустанно в турботі парафіян спливав 4-й рік, за цей час о. Ржондзістий ознайомився із парафіянами, а вони звикли до свого пароха.
У березні 1959 року за пропозицією та проханням о. Благочинного Трача о. Ржондзістий дав згоду на обслуговування третьої парафії – Воля Велика. Отець Трач у своїм проханні мотивував, що йому далеко та незручно доїжджати з Миколаєва до Волі Великої, а вважаючи, що Стільсько і Воля це одна адміністративна одиниця, один колгосп і одна сільська рада, віддаль між селами становить 3 км, то о. Ржондзістому буде легко доходити до Волі Великої. О. Ржондзістий не заперечував з правом служити в церкві Покрови Пресвятої Богородиці у селі Воля за підписом єпископа Дрогобицького і Самбірського Григорія.
Та протягом чотирьох місяців, обслуговуючи три парафії, о. Ржондзістий, пересвідчившись у своїх силах, звернувся з проханням до єпархіального управління про звільнення його завідувати парафією Воля Велика, обґрунтувавши, що не в стані доходити до Ілова і Волі Великої: фіри в колгоспі тяжко дістати, треба всюди ходити пішки (а це 8 км), а здоров'я підірване, хворів на радикуліт, отже, неможливо обслуговувати аж три церкви. Розглянувши прохання о. Ржондзістого, 17 липня 1959 року був підписаний наказ архієпископом Львівським і Тернопільським Палладієм про звільнення о. Ржондзістого від завідування церкви в селі Воля Велика. З того часу і ще десять років о. Ржондзістий доносив Слово Боже парафіянам сіл Стільсько та Ілів.
У характеристиці послужного списку єпархіальним управлінням дана належна оцінка духовній праці о. Ржондзістого: «Дуже добрий священик, завжди свої обов'язки виконує добросовісно без усіляких зауважень, шановний та любимий парафіянами церкви». За взірцеву духовну працю о. Ржондзістий в другій половині 60-х років отримав в нагороду титул Протоієрея.
У 1969 році звільнилось місце настоятеля парафії с. Криниця. Відчуваючи в той час фізичне недомагання, о. Ржондзістий звернувся із заявою до Архієпископа Львівського і Тернопільського Кир Миколая з проханням призначити його настоятелем парафії села Криниця
У заяві він вказує, що раніше прохав призначити його настоятелем парафії села Рудники, однак зваживши, що село Рудники доволі велике, а стан здоров'я не дозволяє як слід обслужити таку велику парафію, зате село Криниця невелике, якраз під силу йому душпастирські обов'язки. Буквально наступного дня, 20 травня, після поступлення заяви в архієпальне управління, був підписаний указ архієпископом Львівським і Тернопільським про призначення о. Ржондзістогого Є. В. настоятелем церкви Різдво Пресвятої Богородиці парафії села Криниця. У вересні був виданий указ, в якому о. Ржондзістому тимчасово доручають задовольнити духовні потреби вірних парафії села Рудники з правом служіння в церкві згаданого села.
У жовтні 1969 року відбулась візитація Миколаївського благочиння в парафію Криниця, під час якої була дана дуже добра характеристика настоятелю отцю-протоірею Ржондзістому в проповідях – «придержується Св. Письма, Святі Тайни виконує уважно, дозволена форма священика – пристойна, служебні сосуди підтримуються в порядку, службові книги упорядковані, свята тиша зберігається, православний вид церкви – можливий, чистота святого місця – добре, кладовище упорядковане.
У 1981 році о. Ржондзістий спільно з парафіянами на їхні пожертви провели обновлення внутрішнього розпису церкви.
З кожним роком стан здоров'я в отця погіршувався, тому 30 квітня 1981 року о. Ржондзістий звернувся з проханням до Митрополита Львівського і Тернопільського Миколая перевести його восени на пенсію, зазначивши, що зимою багато хворів і має певні зобов'язання перед своїми парафіянами (багато неправлених служб Божих), тому до осені бажає виповнити зобов'язання. 2 жовтня о. Ржондзістий написав іще одну заяву, де нагадує про своє прохання переводу на пенсію, відзначивши, що йому минуло 76 років, із них – 45 років святенництва. На сьогодні напівінвалід. У своїй попередній заяві просив відправити його на пенсію восени, бажаючи ще послідній раз відсвяткувати у своїй церкві храмовий празник Різдва Пресвятої Богородиці і посвятити розмальовану церкву.
4 листопада 1981 року указом митрополита Львівського і Тернопільського Миколая отця-протоієрея Ржондзістого Євгена Васильовича згідно з його проханням було звільнено від настоятеля парафії с. Криниця та переведено на пенсію.
Рівночасно митрополитом Миколаєм Всечесному отцю-протоієрею Євгену Ржондзістому висловив Архиєпасторське Благословення признання і подяка за довголітній і усердний душпастирський труд на ниві святої Хрестової церкви.
Як тільки прибув о. Ржондзістий на парафію в с. Криниця, він поселився на квартирне помешкання в сім'ю Криницької. Після смерті господині отцем до його смерті заопікувалась її дочка Галина Кобилянська.
Упокоївся о. Ржондзістий 4 жовтня 1988 року. У своєму співчутті митрополит Никодим відзначив молитовно співчуттям «єднаймося з родиною і духовенством. Упокой, Господи, душу слуги свого покійного протоієрея Євгена. Благословення Господнє нехай буде завжди з усіма вами».