З оточених ніхто не просив пощади

З ОТОЧЕНИХ НІХТО НЕ ПРОСИВ ПОЩАДИ

Автор: Юрій Мокрій

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Невелике село Яцівці, в якому проживало дуже багато поляків, з приходом на наші землі більшовиків було перейменовано на Шевченкове. Розташоване на північному заході за кілометр від села Клебанівки, розкинулось долиною понад річку Самець, що змійкою пливе із Збаражчини. З північної сторони село захищене кряжем, подекуди навіть досить стрімким. Раніше входило до Збаразького повіту, відтак до Нового Села, а пізніше, як большевики стали об'єднувати райони, ввійшло до складу Підволочиського району.

 

Комунікацій сполучення не було і його відносили до числа «неперспективних сіл», люди користувалися і користуються залізничною зупинкою «Гуляй Поле», що знаходиться за два кілометри від села. Поляки збудували собі костел, а українська громада ходила до Клебанівської церкви Пресвятої Покрови. В 1914 році до школи прийшов новий директор Олексій Возьний, родом із Шилів Збаразького повіту. Розумна людина, порядний українець, із шкільної лавки семінариста вийшов патріотом своєї нації. 

За короткий час зумів об'єднати навколо себе ту невелику жменьку українців хлопців та дівчат. В селі було засновано товариство «Просвіта», організувався просвітянський хор, що бачимо на світлині з написом «Хор українського товариства «Просвіта» в Яцівцях». Вона зроблена в 1943 році. 
Також було утворено Організацію Українських Націоналістів, в яку вступили декілька відчайдушних порядних патріотів. Та часи міняються, одного окупанта змінює інший, тим часом організація об'єднується, готує кадри, будує криївки, заготовляє все необхідне для збройної боротьби. Створюється кущова самооборона. Місцеву боївку очолив відважний і дієвий підпільник, член ОУН, Степан Козак на псевдо «Чорний», біля нього об'єднуються інші хлопці.   

Але і поляки не дрімали, об'єднуються, маючи за плечима окупаційний уряд, який прагнув всіма способами кинути камінь розбрату між двома поневоленими народами – українцями та поляками. Збирають банду і їдуть озброєні підводами до сусідньої Клебанівки і все туди попід куток села, так званий «Сосни», з південної сторони, так ближче до польської колонії. Мали певно надію на їх поміч в разі потреби. Так було кілька разів, аж поки хлопці не зібрались на верхній дорозі північної частини села і не дали декілька автоматних черг. Після перших пострілів поляки почали панічно відступати так, що погубили награбоване. Та на цьому не закінчилося. 21 жовтня 1944 року був по-звірячому закатований сусідами Марціном Помаранським, його сином та ще одним поляком, на своєму дворі (поломили пальці рук на терлиці) Ярослав Машлюк.

Чаша терпіння була переповнена, а дане вбивство її переповнило. Із терену повернувся станичний «Чорний» (власне його відсутністю і користувались поляки). Він зібрав хлопців для помсти, але поляки довідалися про дану акцію і їх ватажки за одну ніч покинули село, а решта осіб в швидкому темпі залишили Яцівці (виїхали до Польщі). Лише завдяки своїй втечі вони не зазнали жодної кари за скоєні злочини. Натомість розпочались облави «Смершу», НКВД, ловили наших патріотів та членів ОУН.

 

За невідомих обставин загинув у селі бойовик УПА Яків Михайловський з Клебанівки. Олекса Бас, Антохів Олесь загинули в тюрмі. Пйонтко Василь помер в таборі на шахті. Бас Дмитро і Каторож Анастасія засуджені. Рогач Іван катований НКВД але станичний «Чорний» був невловимий. Постійно підтримував зв'язок з районовим провідником «Байдою», який на початку травня 1944 року перейшов на «квартиру» до Клебанівки з Яцівець, до Малик Євгенії.  
        
    
 
Постійними зв'язковими були школярі 1932 – 1933 років народження: Геня Бас, Оля Попович, Степан Бас. На цей час штабний бункер був збудований за всіма

правилами підпільної конспірації. Згадує колишній житель Гуляй Поля п. Богдан Дзядик, брат якого Петро Дзядик загинув у курені «Бистрого»:

– Прийшли до нас вечором і попросили на ніч підводу без погонича, як потім виявилось – вивозили землю, підвозили матеріали для будівництва бункера на полі «Чорного», що було на кордоні між Яцівцями та Чагарами Збаразького повіту . Зі своїм загоном збудував штабний просторий бункер, стіни і стеля були обкладені дошками, був радіоприймач та інші побутові речі. Міг помістити рій повстанців для якої потреби. Із цього штабу передавалися грипси до районового провідника «Байди» від станичного «Чорного». Весною 1945 року загинув провідник «Байда» та його брат Володимир, які проривалися із чекістського оточення біля Шилівського лісу.

 

Чекісти шукали, винюхували, несподівано налетіла облава на село, але на слід «Чорного» так і не вийшли. Проходив час, вміла та досконала конспірація, самодисципліна завжди допомагали йому. Влітку 1947 року особливо активно пошуки велися на околиці села, де знаходився бункер. Чіплялися до якогось господаря, що жив недалеко:

– Ти переховуєш „бандерів". Немає – запевнив він. Склали акт і він розписався. На цьому чекісти не заспокоїлись, ходили навкруги, нишпорили, шукали, але так нічого не знаходили аж поки не привезли собаку-шукача і по запаху він знайшов вхід до бункера. Господаря, під загрозою смерті, послали відчинити люк. Він його відчинив і повстанці відкрили вогонь. Після цього йому вдалось відкотитись від бункера, який чекісти почали закидати гранатами. З оточених ніхто не просив пощади. Загинули всі, як вірні сини України та своєї нації. Так загинув станичний «Чорний» Козак Степан та його вірні побратими по зброї: Шкільняк Павло з Чагарів і два повстанці із Кошляк – Шевчук Ростислав «Чуйкевич», 1922 р. н. і Григоращук Богдан, 1930 р. н.

 

Тіла загиблих повстанців енкаведисти забрали до Збаража. Козакова дружина Домка, після трагічної загибелі чоловіка, щоб дізнатись, де кати закопають тіло її чоловіка Степана, найнялась до якоїсь господині, яка жила недалеко Збаразького замку, пасти козу. Таким чином вона прослідкувала, де було поховано її чоловіка. З допомогою родини і кошляківських хлопців перевезли тіла до Кошляк на цвинтар, де й поховали всіх разом.

 

З часом кошляківська громада поставила на їхній могилі гранітний пам'ятник, як спомин прийдешнім поколінням. З Яцівець за волю України впало 5 чоловік, які були репресовані, на фронтах війни загинув 21 чоловік.

 

ВОНИ БОРОЛИСЯ ЗА УКРАЇНУ:

Возьний Олексій – член ОУН-УПА, псевдо «Байда», за професією учитель, директор школи, походить з Шипів, в ОУН з 1939 року, районовий провідник УПА, працював в терені Лозівка – Яцівці – Клебанівка. Загинув при прориві з оточення в районі лісу с. Шили, майже під власною хатою на початку 1945 р., ймовірно від т. зв. ковпаківців.

 

Козак Степан – член ОУН, псевдо «Чорний», станичний, підпорядкований провіднику «Байді». Геройськи поліг у 1947 році.

 

Ярослав Машлюк – член ОУН, закатований на своєму подвір'ї поляками Помаранськими 21 жовтня 1944 року.

 

Бас Олекса – член ОУН, заарештований та закатований чекістами в 1944 р.

Каторож Анастасія – член ОУН, псевдо «Роксолана», зв'язкова, медсестра, заарештована, (10 + 5), повернулася.

 

Бас Дмитро – підпільник ОУН-УПА, засуджений, (10 + 5), повернувся в 1954 р.

 

Пйонтко Василь – член ОУН, загинув в Сибіру на шахті у 1965 р.

 

Рогач Іван. Катований большевиками, але якось витримав, відтак переписався на інше ім'я.

 

Антохів Олесь – член ОУН, засуджений, загинув на каторзі в Сибіру.

 

Машлюк Текля – зв'язкова УПА.

 

Бураковська Євгенія – зв'язкова УПА.

 

Вдень власть совєцка, а в ночі – наша

Автор: Юрій Мокрій

Точної дати заснування села встановити практично не можливо, однак, за переказами воно вже існувало за часів Хмельницького. До найбільшого та найважливішого на той час шляху сполучення – татарського, або чорного, чи кучманського – з села всього якихось 500 м. Колись то було лише кілька хат, а саме на трьох суміжних горбах – східний Григорія Придимірського, західного Павла Луб'янецького та північного, мого дідуся Танаса Кучабського пішли частини села, які дістали назви: “кутянський», «бандерівський» (з 30-х років), «межівка», «середній».

 

Раніше видолинки заповнювала вода, тож аби дібратися сусіду до сусіда, треба було використовувати човен, подібно, як у Венеції. Кущі покривали горби так, що їх треба було викорчовувати. Звідси і Корчилівка, що пізніше трансформувалося в Коршилівку. Протікає тут річечка Самець.

 

Люди переповідали, що за Хмеля до села прибився ранений козак Волошин, якого тут одна бабуся вилікувала. З подяки він своїм конем натягнув на будову церкви дубових колод, з них і була побудована перша наша дерев'яна церква, освячена на честь Св. Димитрія. Згодом на р. Самець жид Янкель побудував млин. За півкілометра від села польським поселенцем Ґрещуком був побудований ще один млин, який мав ширший профіль. Там не лише мололи борошно, але й робили крупи, «били фолюш» (сукно на «бунди» – верхній одяг), були там і столярні верстати, що працювали від води. То місце називалося «польова гребля».

 

Дідичами були тут Яблонські, та польських родин було обмаль, більшість з них навіть не знали польської мови. Згодом маєток відкупив дивакуватий, колишній військовий лікар Чайковський. Ходив у білому костюмі, часто довго молився біля фігури та допомагав людям.

 

У 1831 році в селі була страшна епідемія холери.

 

Вже на початку 1900-х селяни почали будувати нову церкву, оскільки стара мала вже 200 літ і була в аварійному стані. Коли ж копали фундамент, то знайшли прах того козака Волошина і врочисто його перепоховали. Мій дідусь Танас розповідав, що працювали на будові почергово, носили камінь та цеглу. Тоді ж прийшов до нашого села учитель П. Коненко. Селяни збудували школу. Там же Коненко проживав разом з дружиною Елеонорою, донькою Славцьою і сином Євгеном. Він був фундатором «Просвіти». У селі хотіли збудувати такий будинок ще за Австрії, але зашкодила війна. Відтак, його (будували вже в 20-ті роки. Там була бібліотека (Іван Кучабський), читальня (Теодор Корпан), в іншій половині – кооперація, де працювали продавцями Кіндрат Гуцайлюк, Григорій Кухар, Андрій Матушак, Галина Гусак, Василь Луб'янецький.

 

Кличем наших організацій, в тому числі торгових, був «Свій до свого по своє!» Це приводило до бойкоту жидівської торгівлі. Побував у селі й Іван Франко. Було велике віче. На його честь посадили дуб. У селі ще є будинок, де колись була жидівська корчма – не один там лишив кожуха, чи допився до останньої сорочки. Та з допомогою людей і священика цьому було покладено край. Боротьба за тверезість була такою ефективною, що жид, зрештою вибрався з села. Біля тої корчми жиди тоді ще тримали й митницю – подорожні мали платити за проїзд. Тепер на тому місці тільки пара тополь...

 

Село мало й свою варту, кожної ночі кілька людей обходили село і берегли його від всякої напасті.

 

Першим, хто вчився у гімназії був Іван Цепко, а вже в двадцяті – Мирослав Кокоцький, Василь Луб'янецький. Саме вони внесли у село дух націоналізму – були членами ОУН.

 

У «Просвіті» визначальна роль була за Іваном Радковським (писар-секретар), Теодором Цепком, Володимиром Луб'янецьким, Іваном Кучабським, Теодором Радковським, Юліаном Цепком, Олексою Яремкою, Степаном Мужом. Через дорогу від «Просвіти» громада тримала «шпихлір взаємодопомоги». Заснований «Союз українок» спочатку очолювала Стешин, а коли її родина перебралася до Мовчанівки, то Ганна Луб'янецька.

 

Сільські музиканти, актори, співаки були вихованцями Коненка. Були засновані також і патріотичні товариства «Луг» та «Сокіл».

 

Нашим священиком був о. Теофіл Копистянський. Працювало братство «Апостольська молитва» з 1934 року. Всі сільські забави проходили без краплі алкоголю. За цим пильно стежила організація «Відродження».

 

Великий вплив у свідомість людей мала візитація до села єпископа Івана Бучка. Його приїзд у 1935 році перетворився на великий патріотичний здвиг. На цвинтарі поставили в честь заснування села пам'ятник з червоного мармуру з написом «Їх од рода в род».

 

17 вересня 1939 року большевики кардинально змінили наше розмірене життя. «Освободітєлі» викорчовували все наше, національне. Насамперед, позакривали всі народні установи та організації. Щоби оправдати захоплення Західної України, у Москві видумали т. зв. форум, котрий «просив» товариша Сталіна, щоби він прийняв нас до Совєцкого Союзу. Від наших сіл делегували П. Коненка. Виходило, як то казав Стах Людкевич – «нас вони «визволили» і нема на то ради».

 

У колишніх панських покоях зробили клуб, де грали музики, особливо «натхненно» у заказані постом дні, а також кіоск, де продавалася дешева горілка (2,7 руб. за пляшку), низькосортні продукти, якісь «заржавілі» оселедці та смердюча ковбаса. Нова влада сприяла вияву ницих інстинктів – хтось обікрав церкву, чи писав хулу на священика. Дійшло й до того, що стали організовувати колгосп. Вступило кілька бідняків, котрі й не мали що віддавати «в общій костьол», то було сміховисько, а не господарка.

 

У 1941 році прийшов інший окупант, та большевики, тікаючи, як останні кати, погубили в тюрмах та на етапах десятки тисяч людей. Серед них загинув у Чортківській тюрмі наш земляк, тоді адвокат у Борщеві – Мирослав Кокоцький.

 

Провід ОУН виряджає на Схід у похідну групу члена ОУН Івана Луб'янецького.

 

Німці вивозять молодь, дехто наважується тікати. Нацисти творять у районних центрах з хлопців призовного віку (1923 – 1924 рр.) „баундікст" – примусові робочі загони для виконання різних будівельно-вантажних робіт. Такий був і в Підволочиську. Там перебували кілька моїх земляків.

 

Того ж року насипали пам'ятну могилу «Борцям за волю України». Оунівське підпілля готувалося до рішучої боротьби. В 1941-43 роках працювала школа, там викладав той самий П. Коненко. Ще маю сказати, що за Польщі, школа мала учителів поляків. Спочатку то був Палис, чоловік поміркований, а за ним – відвертий польський шовініст Базан. Він українських дітей ненавидів, часто бив товстезною книжкою по голові, знаю, бо й сам «діставав». У 1943 році школу закрили і розмістили там німецький підрозділ.

 

У березні село зайняли москалі і ще довго вони вели бої в напрямку Супранівського ліска, там засіли 3 німецькі «тигри» і до 40 солдатів. Вони знищили дуже багато большевиків, бо боронили шосе на Тернопіль. Ще запам'ятав, як 16 березня німецький бронепотяг стріляв кільканадцять годин по Коршилівці. Червона армія відверто грабувала селян, була вона вічно голодна та обдерта, то певно не вина її, а біда. Поширилася чутка, що «смерш» замордував у Дубині трьох патріотів з Росохуватця.

 

Я обмину тут розповідь про квартирування 22 травня 1944 року куреня «Бистрого», бо про це вже сказано в інших статях, як і про те, хто з наших вступив туди і як склалася їх доля. Тоді, у перестрілці москалі втратили 11 чоловік. Вони й підпалили село з двох сторін. Своїх спочатку закопали біля «трьох лип», а пізніше перевезли їх на військове кладовище до Підволочиська. Большевики знищили на могилі березовий хрест і поставили там червону пірамідку з зіркою.

 

Часи були страшні. Вдень власть совєцка, а в ночі – наша. Перед виборами 1946 року понавозили до села гарнізонників, десь було їх з 20. Ми добре бачили, як вони, а це переважно офіцери, вешталися селом, щось винюхували, шантажували людей вивозом на Сибір, замикали до льоху, котрий був на подвір'ї, де стояв гарнізон. Дівчат катували, випитуючи, де повстанці і з ким мають зв'язок. Потім москалі забралися з села, стало трохи вільніше. Прийшли повстанці, викинули ту пірамідку і спалили її на радість нам усім, полум'я було видно на все село, відновили березовий хрест.

 

На Зелені свята повстанці великим підрозділом прийшли до села і організували віче. Там виступали політвиховники УПА Петро Поцілуйко з Хмелиськ, на псевдо «Богдан» і Ярослав Кулай з Іванчан на псевдо «Дмитро». Темою їх виступу було – хто ми і за що боремось.

 

14 жовтня 1947 року, якраз на Покрову, випав сніг, а тут до села наїхало гарнізонників (стараючись взнати, хто ж таки ними командував у районному гарнізоні я постійно питав про це М. Зякіна – єдиного, хто залишився на поч. 90-х років мешкати у Підволочиську).

 

Щодо поховань на сільському цвинтарі, то тут поховані В. Кізима і П. Данилевич з Супранівки, четверо коршилівських – О. Луб'янецький, Д. Зембик, Є. Ямковий, В. Луб'янецький, котрого мама перепоховала, а також застрілений облавниками Г. Цепко.

 

Восени, 1948 року енкаведисти розгромили – розкопали аптечний склад УПА, що мав вхід з дзвіниці. Однак, наша служба встигла перенести його в інше місце, яке сипач НКВД «Здоровий» не знав. В 1948 році в селі зав'язали колгоспи. Це одна з найчорніших сторінок історії нашого села, як і нашого народу взагалі. Людей заарештовували на якийсь час, катували, ламали і викручували руки.