Вперед у «щасливе» майбутнє!

ВПЕРЕД У «ЩАСЛИВЕ» МАЙБУТНЄ!

Автор: Михайлова (Циган) Євгенія Іванівна

Проживає у м. Львів по вул. Сокільницька, 73 (реабілітована)

 

Народилась я у с. Велике Поле Яворівського р-ну Львівської обл. 20 травня 1943р.

Батьки: Циган Іван Михайлович – 1915р.
               Циган Ганна Стефанівна – 1923р.

Бабуся: Циган Параскевія Олексіївна – 1883р.

Брат: Циган Михайло Іванович – 1945р.

Сестра: Циган Наталія Іванівна – 1948р.

 

У жовтні 1948р. батька заарештували (його розповідь подана нижче) як ворога народу. У 1950р. в травні місяці НКВД прибули за нами. О другій годині ночі мама з плачем підняла нас: «Вставайте діти, їдемо до тата». А він в той час вже перебував у таборі для в'язнів на Далекому Сході. До білого дня мама відповідала на їх запити. Дозволили взяти саме необхідне, посадили під дулом гвинтівки на машину і повезли на пересильний пункт.

 

7 травня вже обживали камеру Замарстинівської в'язниці. Приміщення настільки мале, що навіть не було де лягти на цементовану підлогу. Бабуся ледве притулила нас напівзігнутих у куточку, а сама і мама сиділи, притулившись до холодної стіни. Біля дверей стояла бочка (параша). Сморід стояв такий, що нічим було дихати. Маленьке заґратоване вікно давало трохи світла.

 

Через три дні усіх в'язнів камери перевели у просторішу камеру. А попередні мешканці цієї камери – в основному жінки і хворі діти – вже їхали у вагонах-телятниках і через щілини споглядали сибірські простори.

 

Нелюдські умови, біль душі за рідною домівкою, невідомість – як треба було пережити все це нашим мамам і бабусям. Діти, позбавлені волі, навіть не плакали. Ми тулились до бабусиної руки. Вона садила нас на коліна, обнімала і завжди втішала.

 

Антисанітарні умови, погане харчування, холодні кам'яні камери, воші – викликали інфекційну хворобу. Найперша захворіла сестричка (1,8 міс). Переодягати вже не було в що, пелюшок також. Мама легенько, по вузьких сходах, спустилась до води, щоб випрати дитяче. Почув наглядач, вихопив усе з рук і викинув у каналізацію. А маму штовхнув рушницею у бік сходів. Я плакала разом з мамою, бо залишились голі.

 

Через кілька днів нас усіх поклали в тюремний лазарет. Вижили усі.

 

У серпні того року разом з іншими сім'ями нас везли у вагонах-телятниках у напрямку Сибіру. Поруч на нарах з нами їхали: сім'я Кунанець з Яворівського р-ну с. Наконечне, родина Чучман з м.Золочева.

 

На великих станціях потяг зупинявся, щоб винести з вагонів покійників. Ніколи не забуду цих білих покривал на безлюдних перонах. Плач і стогін стояв у м. Красноярську на пересильному. Дві сестри плакали над тілом покійного батька. Великий барак і дуже довгі нари заповняли люди з потягу.

 

А на ранок наші три сім'ї з Львівщини (ми, сім'я Кунанець і родина Чучман) плили у невеликому пароплаві по Єнісею на південь Хакасії. Висадили нас на березі ріки у поселенні «Розвідка». Місцевість без лісу, з низькорослими кущами і невисокими пагорбами, з жовтою травою. Кілька бараків, п'ять землянок, конюшня і маленька крамничка з продуктами. Сюди – на каменоломні – привезли майже одних жінок.

 

Мама разом з іншими тяжко працювала у кам'яній шахті. Платили підневільним наполовину менше. Ледве зводили кінці з кінцями. Хворіла бабуся, потім жовтухою захворіла мама. Пізніше мама тимчасово осліпла після жовтухи. Ні продуктів, ні грошей. Бідували і голодували.

 

З сусіднього селища Кавказьке мене забрали у школу – перший клас. Поселили до старенької бабусі. Довге хлоп'яче пальто, підв'язане мотузкою, груба хустка на голові, великі черевики і незнання мови. У мене залишились найгірші спогади про першу вчительку, бо я майже місяць простояла в куточку. Отакі мої перші науки.

 

Мама знову працювала у шахті. З жовтим обличчям, знесилена, вона ледве стояла на ногах. І коли у шахті не стало світла (електричне) до електробудки охоронець повів маму. «Бери розірвані дроти голими руками», – наказав він. Мама зрозуміла все, але не послухалась. «Стріляй!, – відповіла, – смерті робити собі не буду». На тому інцидент закінчився.

 

У лютий холод повезли нас далі. Другим помешканням стала овеча кошара в лісі. Без вікон, земляна холодна підлога, нашвидкуруч зроблені нари і посередині стояла «буржуйка» – єдине тепло, єдине спасіння. Топили сніг і тим рятувались. Бабуся обкладала нас подушками і периною. Як ми усі вижили – один Господь знає. Мама працювала в двох кілометрах від кошари. З глибоких колодязів воротком (корбою) дерев'яним відром (баддя) витягали пісок на поверхню.

 

Після скарлатини я пережила ще одну хворобу. У кошарі я застудилась і мене обсипало чиряками. Вся голова і частина обличчя покрились струпами, під якими ворушились воші. Найтяжчими ставали ночі. Я не спала, плакала й іншим не було спокою. А ще ночами вили вовки.

 

Третє поселення нас чекало у Калмицькому селищі, серед людей. У бараку, де нас поселили, жили узбек, росіянин, українка – одинокі. Мама працювала на лісоповалі. Норми були настільки високі, що вона тільки на половину справлялась. Відповідно і зарплата мала. Місцеві добрі люди лікували мене і давали козяче молоко для сестрички.

 

Холодною весною нас привезли у велике селище Туїм. Ніч переночували у конюшні. Вдень ми вже обживали холодний клуб села Чалдиштак.

 

Четверте поселення вже на постійно. З нами завжди подорожували родини з Львівщини –  сім'ї Кунанець і Чучман. Ми були разом і це нас дуже поріднило. Жили у старій школі, в тісній коморі, новій школі до весни. Маленький дерев'яний будиночок, який нам віддав сільський ветеринар здавався нам раєм.

 

Мама працювала на великій свинофермі на кухні. Для нас дітей – спасіння від голоду. На правах старшої я брала за руки молодших і вела до мами на роботу. Вона пригощала нас молоком для поросят (перегін), а також оселедцем. З рибних заводів привозили браковані діжки з соленою рибою. І завжди серед них знаходилась якісна продукція. Єдине, що додому мама не мала права взяти – карали в'язницею. У селі проживали виселені родини з Кавказу, Прибалтики, Білорусії, німці з Поволжя, місцеві хакаси, калмики й інші народи. Всіх об'єднувала одні біда – вигнанці з рідних земель. Жили дружно і допомагали один одному по можливості.

 

Другий раз у перший клас прийшла з острахом. З однолітками я за літо знайшла спільну мову. Російською володіла досконало. Чотири роки навчала мене прекрасна людина – вчителька Дмитрієва Поліна Сергіївна.

 

Невтішні листи приходили від тітки Єви з України. Ми плакали за нашою хатою. Колгосп розібрав її і збудував телятник. А корова наша згинула через тиждень після виселення. Тітка Єва з чотирма дітьми бідувала. При новій владі працювала за трудодні. Чоловік тітки не повернувся з війни. Виселено сім'ю маминого брата Миколи Кизика у Томську обл. Батькова сестра – Таратула Ганна – ув'язнена на три роки і перебувала на зоні м. Ясинувата Донецької обл. Її чоловік загинув в Карпатах у 1943р.(44) у боях з німцями. Щоб прогодувати двох неповнолітніх дітей пекла і продавала пиріжки (незаконно).

 

Після смерті Сталіна одержали листа від батька. Про нього ми взагалі не знали – чи живий...

 

З десяти років я влітку працювала в полі. Гори Саяни – це храм природи. За три літні місяці виростала гарна картопля (єдине наше спасіння), капуста, в парниках – огірки. У лісі росла дика полуниця, понад рікою – кущі червоної і чорної смородини, дикої цибулі, щавлю. Я знала усі їстівні трави, які навесні першими появлялись. Тому влітку набирались сили від природи, щоб зимою легше переносити голод. У нас часто, по кілька місяців, не було хліба. Теплого одягу також. Я часто хворіла. Ангіна дала ускладнення і я два місяці лежала і не могла ходити. У Туїмі в лікарню мене не прийняли. Не було ліків. Врятувала місцева бабуся травами.

 

На Покрову – 14 жовтня 1955р. – до нас повернувся з Колими наш батько. Які ми були щасливі! Він зразу взявся господарювати. До року часу на подвір'ї бігали кури, гуси, порося і в стайні стояла корівка – наша годувальниця. А в колисці спав маленький Василько. Батько брав мене і брата Михайла на покоси. Сіно сушили і складали в копиці.

 

Влітку 1957р. я з бабусею повернулась на рідну землю. Батьки мої переїхали на Україну в 1962р. у с. Зелений Гай, Великоновосельківський район Донецької обл. Мама працювала в городній бригаді, батько – їздовим на телятнику. Невеликий блокнот і олівець – надійні друзі в кишені, які йому дуже допомогли. Двоє телят загинуло і вина впала на батька. Ворог народу, вбивця – судити треба. У будинок культури села приїхала виїзна колегія з Донецька. Вислухали керівників комуністів, потім слово дали батькові. З блокнота він прочитав дані, що одержав для телят і скільки завіз у двір своїм керівникам. Телята впали від недоїдання. Це все підтвердили і телятниці. Керівництво поміняли.

 

Після закінчення Львівського поліграфічного училища в 1962р., на моє прохання, я одержала направлення у м. Красноармійськ Донецької обл.. Працювала в друкарні лінотипістом.

 

У 1964р. в день 8 березня друкарню обікрали. Забрали шрифт ручного набору. Мною зайнявся слідчий відділ (слідчий Міносян). До батька в підпаски телят найнявся «тризірковий пастух». «Ти до смерті будеш під ковпаком і не буде тобі покоя», – говорили у райцентрі.

 

Батько був завжди спокійний, він ніколи не карав фізично неслухняних діток. А нас вже було шестеро. Прожив батько майже 95 років і спочиває у с. Зелений Гай.

Мамі – 88 років. Вона досі пам'ятає усі сибірські райони куди нас перевозили. Це Мінусінський, Баградський, Ширинський.

 

Наша сім'я налічує 32 людей. Діти, внуки, правнуки і правнучка.

 

Циган Іван Михайлович,

 зв'язковий УПА під проводом «Підкови»

 

Я, Циган Іван Михайлович, народився 19 лютого 1915 року в с. Велике Поле Яворівського району у селянській сім'ї. Закінчив 4 класи церковно-приходської школи. Працював на власній землі. Одружився у 1942 році. Виховував троє дітей. З 1944 року по 1946 я працював у залізничному депо міста Львова. Був членом організації Християнська молодь – Христові. Слухав проповіді владик Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого. Співав у церковному хорі села.

 

Хлопці з лісу неодноразово бували у нашій хаті. Я передавав їм потрібні ліки, а також розповсюджував листівки. Їх мені передавав односельчанин Федір Лапан. У Львові, при виході з депо, мене кожен день зустрічав працівник НКВД: «Працюй з нами і твоя сім'я буде забезпечена». За власним бажанням розрахувався і перейшов повністю під провід «Підкови».

 

У листопаді 1948 року мене заарештували. Два тижні тримали у Янові (зараз Івано-Франкове, слідчий Моляр). Згодом відправили до в'язниці на Лонського (головний вхід був з вулиці Сталіна), в якій був до 22 лютого 1949 року. На допити викликали тільки вночі. Зізнання вибивали, але я не признавався.

 

Від лютого до серпня того року перебував у Золочівській в'язниці. Мене підвішували головою вниз, били так, що на плечах запались рани.

 

Судила особлива трійка – десять років ув'язнення і навічне поселення. З Золочева перевели до Замарстинівської катівні, де в 1950 році знаходилась моя сім'я. Дружина, мама і троє неповнолітніх дітей.

 

Того року разом з іншими в'язнями відправили у Хабаровський край, бухта Ваніно. До Колими пливли пароплавом «Ногин». У дорозі знаходились вісім діб. За цей період воду пили з шапок, годували смердючою рибою. Дизентерія косила в'язнів сотнями. Я вижив, бо не пив води і не їв риби.

 

Табір, де я перебував, у Магаданській області Середноканського району налічував 40тис. в'язнів. Начальник табору Трофімов стільцем вбивав в'язнів.

 

Найближчими друзями стали Борис Гасанов з Азербайджану, Степан Назарчук з Львівської обл., Йоган Плітнікас з Прибалтики, Кашета Дмитро і Корецький Михайло – адреси не пам'ятаю. Мій номер у таборі 690. Працював у шахті «Енгельвуголь» 5 років.

 

У липні 1954 року був звільнений з-під варти і перейшов на вільне поселення. Працював у селі Верхній Сеймчан до 1955 року. У жовтні того року повернувся до сім'ї, виселеної у Красноярський край.

 

Р.S.: Мій батько, Циган Іван Михайлович, прожив 94 роки і 10 місяців. Похований у селі Зелений Гай Новоселківського району Донецької області. У цьому ж селі разом з сім'єю проживав від 1962 року.