Трусевич – герой чи сексот?

опубліковано 11 трав. 2012 р., 05:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 трав. 2012 р., 05:35 ]

Сьогодні відбувається активно-нахабне ознайомлення українців із фільмом «Матч». Сюжету цього фільму було присвячене телевізійне обговорення 9 травня 2012 року на Першому телеканалі у програмі Савіка Шустера. У фільмі російські пропагандисти, як завжди, формують образ українців у доволі непривабливому вигляді. «Ворог правди не розкаже». Одним з позитивних героїв фільму є Микола Трусевич. Шановним читачам пропонуються спогади Олександра Скоцення і читач сам вирішить: Трусевич – герой чи сексот.

З ФУТБОЛОМ У СВІТ

Автор: Олександр Скоцень

Передрук з книжки: Львівський «батяр» у київському «Динамо»,

Київ, 1992, 224 стор. (Подається скорочено)

Довідка. Олександр Скоцень найперший український футболіст, який отримав європейське визнання. Виступаючи у чемпіонаті СРСР за київське «Динамо» в 1941 році у шести іграх забив вісім голів. Згодом, за доносом гравця київського «Динамо» Миколи Трусевича, був заарештований НКВД. Капітан футбольної команди «Україна», яка розгромила мюнхенську «Баварію». Неодноразовий чемпіон Франції.

НЕСПОДІВАНА ВІЙНА

У неділю, 22 червня 1941 року, під ранок нас збудили глухі, різкі вибухи. Спершу один, а за ним другий, третій. Будинок, де ми проживали, кілька разів стрясло, задзвеніли шибки. За якусь хвилину це повторилося знову і раптом усе затихло. В хаті вже не спали. Господар хати, Леонов, як завжди, жартуючи пояснював, що напевно на заводі «Більшовик» щось трапилося.

О десятій ранку в брамі стадіону я зустрів Варновицького. Він виглядав переляканим: «Саша, бєда, бєда! Война! Германци напалі на нашу страну!». Цієї ж ночі бомбардували наші міста, залізничні станції, а також наш Київ. Бомби впали на споруди заводу «Більшовик» і також будинки Подолу.

На стадіоні зібралися вже всі спортовці. Тепер лиш одне питання їх тривожило: чи відбудеться матч? Усі чекали на промову Молотова. Після його виступу по радіо нам заявили, що переноситься відкриття стадіону. Почулися голоси про мобілізацію, бойові вигуки в бік невидимого ворога.

Перші дні війни в Києві пройшли спокійно. Щодня ми приходили сюди, нам же платили за те, але раптом я помітив дивовижну поведінку моїх друзів-співгравців супроти мене. На мене споглядали якось дивно, починали уникати мого товариства, не підтримували розмов, і що далі, то починали цуратися мене та обходити.

У пресі і в радіо найбільше повідомляли про фашистські знущання з безборонного населення на зайнятих ворогом територіях, а лише мимохіть про відступ Червоної Армії. Деяких спортовців-динамівців покликали до армії. У половині липня ми переїхали з нашої квартири на стадіон. Тут додалося ще п'ять спортовців-поляків, які повертаючись з Москви до Львова із всесоюзних велосипедних, фехтувальних і тенісних чемпіонських змагань затримались в Києві. Їхати далі було неможливо. Ми виходили щоранку на тренування, отримували свою платні й талони на харчування. Постачання міста продовольчим товарами почало утруднюватись.

Вулицями тяглись безкінечні валки виснажених вояків. Зі скреготом прокочувалися танки, гармати, обози підвод та санітарні автомашини. Напади німецьких літаків на місто частішали.

Одного дня на світанку всіх нас, «західників», які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до військкомату, щоб зареєструвати в армію. Наші конвоїр (два комсомольці) були одягнені в гімнастьорки, на рукавах зірка з червоної матерії, у випрасуваних штанях-галіфе, при боках нагани. На всяк випадок ми взяли із собою клунки з хлібом. За початковими літерами абетки нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К. Гурскі, Т. Єдинак і фехтувальник В. Бжедзєцкі, а далі – велика несподіванка! Українців із Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!

Я повернувся на стадіон копати, рити поблизу глибоке бомбосховище. Лопатами, сокирами, кайлами ми довбали, змінювали вигляд узгір'я, робили його на велику кротовину.

Цього дня пополудні, коли я повернувся з військкомату, мої друзі стали віч-на-віч переді мною. Воротар М. Трусевич дивився мені прямо у вічі: «Пачему ти нє в армії?» Я пробував дати пояснення. «Врьош, собака! – заверещав він люто, – стрєлять хочеш у доблєстних красноармєйцев із-за забора!» Комісар Кравченко, який ще єдиний не виїхав на Схід за Дніпро, пробубонів: «На вас і на вашу дружину тут вже пливуть до начальства безустанні доноси і скарги».

Повернувся я на квартиру зовсім розбитий. Змертвіла думка краяла серце. Цей воротар Трусевич! Ніхто б не подумав. Та ще ж недавно в Чернівцях він по-дружньому просив у мене позички грошей, щоб накупити, як він казав, «барахла»!

МІЙ АРЕШТ

Пройшла ще одна ніч. Київ у приступах гарячки, що межує з панікою, став містом цілковитої розгубленості. Скрізь метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах поспішно палять документи. Вночі небо перехрещують прожектори, шукаючи ворожих літаків. А вдень, немов великі срібні птахи, з'являються німецькі літаки. Вони пливуть високо, хвиля за хвилею, рівномірно, по двадцять-тридцять в одному з'єднанні. Незліченні ескадрильї. Між них, ніби на великій цирковій арені, увігнуться їхні малі, в'юнкі охоронці-винищувачі «Мессершмідти».

Цілий день працюємо без перерви в тунелі під горою. Вкопуємося в надра землі якнайглибше і обкладаємо середину природними заборолами.

Якраз по вечері постукали в наші двері. Три вояки у синіх кашкетах з червоними отоками. Старший, як виявилось пізніше, був Головою Всеукраїнського Спортивного Общества «Динамо». Майор Бордуков, високого зросту, років п'ятдесяти, товстий, у військовій уніформі прикордонника. Він підозріло глянув на мене і сказав: «Пайдьомтє!» Я повернувся обличчям до Мілі. Він це помітив і по хвилі звернувся до дружини: «Нє бєспокойтесь, Емілія Владіміровна, він зараз повернеться».

Ми зійшли вниз. При вході стояло авто, в якому сиділо двоє в цивільному і водій у напівсолдатській шинелі. Бордуков посадив мене до авто; зачинив дверцята, а сам з енкаведистом залишився надворі. Автомобіль рвонув з місця. Спитавши водія, куди ми їдемо, і не одержавши від нього відповіді, я повернувся до сидячих в авто, але почув гостре зауваження: «Сідітє спакойно, не поварачівайтєсь!»

Минули місто. Згодом виїхали на ґрунтову дорогу, повернули в якийсь яр і врешті зупинилися перед спорудами, біля яких ходили вартові з наїжаченими на рушницях багнетами. Завели мене в якийсь намет чи то комірчину, залишили біля вартового. Я сів на скриньку, а в голові, мов у вулику, думка за думкою. Нічого не розберу. Десь у лісі чи то у великому яру чути глухі постріли.

По добрій годині привели мене до більшої кімнати, в якій осліплює яскраве світло. За столом, накритим зеленим сукном, сиділо три старшини в уніформах військ НКВД. Хвилину мовчали. Вони дивилися на мене, а я на них. Один з них, середульший, худорлявий, з сигаретою і таким виглядом, неначе в нього не було передніх зубів, запитав:

– Ви Олександр Антонович Скоцень?

– Так, – відповідаю. – Але що це все означає?

– Прєкратітє разговор і нє валяйте дурака! – гаркнув той, середульший, за столом. Інші два сиділи, мов мумії; і мовчали.

– Ви арештовані і звинувачуєтесь, – продовжував він, – у контрреволюції та шпіонажі. Ось тут обвинувачення, ось тут донесення свідків. – При тому він підняв зі столу течку документів і почав нею вимахувати на всі сторони.

– Зізнавайтесь відверто, що ви прихований ворог народу. Вот на етой бумагє...

Я хотів щось сказати, та не встиг. Хтось зателефонував. Він ухопив слухавку, а по хвилі... «да… да... єсть... да». А потім раптом, звертаючись до конвоїра, гримнув: «Відвести!»

Відвели мене до сусідньої кімнати. По якомусь часі крізь стіну долітали голоси польською мовою і серед них я впізнав голоси Матіяса і приїжджого з спортовою групою з московських чемпіонатів Лабендзєвського. Прислухаюсь. Вони свідчили, говорили про Олександра Скоценя.

Тим самим авто перевезли мене до будинку НКВД; у якому було приміщення Варновицького. При згадці про нього надія вступила в душу. Він спортовець, він розуміє. Два енкаведисти повели мене довгим коридором униз до склепистого підвалу, впихнули до якоїсь темної малої камери і заперли двері на ключ. У відчаї я кинувся на лавку, так і заснув.

Грюкотом у двері мене розбудили. Був ранок, як мене повели нагору на допит. У великому просторому приміщенні одні озброєні енкаведисти виходили, другі приходили. Було враження, що мною ніхто не цікавився. Раптом я побачив Варновицького, він ішов у товаристві двох інших. Я кинувся до нього зі словами: «Товаришу начальник, дозвольте...» Але він навіть не поглянув у мій бік і вийшов з будинку.

З-за столу піднявся в цивільному одязі середнього зросту чоловік у вишитій полтавській сорочці. «Пашлі!» – звернувся він до мене. Ми увійшли до його кімнати.

– Что ви здєсь дєлаєте? – запитав він.

– Не знаю, – відповів я.

Він зареготав на все горло, а потім з усією серйозністю сказав:

– Добре, що ти тут, а не там, де був. – Він витяг течку з документами, знайшов аркуш списаного паперу і подав мені зі словами: « Маєш, прочитай, а тоді будеш знати».

Я жадібно схопив папір і почав читати. З кожним реченням мене охоплював дедалі більший жах.

Обвинувачувальний акт твердив, що за весь час мого перебування між спортсменами я вів шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду. У тій цілі я зустрічався з приїжджими зі Львова, посилав свою дружину до Львова по інструкції. У Чернівцях зустрічався з місцевими людьми і зводив наклепи на совєтський уряд, на партію, на її керівників. Те саме робив я в санаторії між пацієнтами. Навіть на праці при бомбосховищі я старався переконувати всіх, щоб не йшли в армію, що німці – це наші приятелі, і коли вони займуть Київ, то й при них будемо грати у футбол. Перший і головний свідок був воротар «Динамо» Микола Трусевич.

– Ну і що скажеш? – захрипло й допитливо спитав він.

Я не міг сказати ні слова. Чи можна шептати глухому й моргати сліпому? Заспокоївшись по кількох хвилинах, я склав заяву про повну непричетність до цих негідних вигадок.

– Чому ж тоді, коли я вів протидержавну пропаганду, чому тоді Трусевич не доносив нічого на мене? Все це брехня, справжнісінька брехня, виссана з пальця.

– Знаємо про це. У наших органах безпеки не сидять дураки, – процідив він крізь зуби. – Читай резолюцію.

На папері червоним чорнилом було написано: «Отпустіть маладого дурака домой!» – і підпис: Лев Ісакович Варновицький.

Згодом він відізвався чемніше і сказав: «Йди додому! Уважай тільки, щоб ти зник і щоб до двадцяти чотирьох годин тебе в Києві не було!» Він розумів, що я повинен перейти на лівий берег Дніпра. Похапцем забрав документ з моїх рук і наказав вийти.

Вирвавшись з енкаведистських лабет, я втікав з Києві чим швидше. В грудях давило, стало боляче за себе, за наддніпрянських братів-українців, за свою знедолену Батьківщину.

Життя моє було в руках всемогутнього енкаведиста Варновицького. Пізніше, повертаючись до Львова, поляк М. Матіяс признався мені в усьому, про що його під час мого арешту допитували. Він твердив, що від смерті врятував мене Варновицький.

Ми готувались, пакували, що могли, але постала велика проблема: чим і як виїхати з міста? Залізнична станція була переповнена людьми – годі пройти. Евакуюють у першу чергу начальство і їхні родини. Більшість потягів реквізували для військових потреб. Та з усією певністю на лівий берег Дніпра, на Схід не поїдемо. Залишалася одна можливість: плисти пароплавом у напрямі Одеси.

До нас з дружиною приєдналися ще кілька львів’ян-спортовців (між ними М. Матіяс), які аж ніяк не хотіли бути довше в Києві і другого дня ще в досвітніх годинах вийшли на Дніпрову пристань.