Північний Кавказ. Історія російського братолюбства

опубліковано 17 лют. 2012 р., 04:30 Степан Гринчишин

Росія напала на Кавказ, в тому числі і на Чечню, в 1817 році. Лише через 42 роки, в 1859 році, Чечня була переможена але не скорена й до нині. Свою державність вона відновила в 1918 році. Російські шовіністи, червоного кольору, пообіцяли чеченському народу державну незалежність, якщо вони допоможуть їм перемогти війська Денікіна. Зрозуміло, що після поразки Денікіна, російська імперія кинула свої війська проти чеченського народу і примусили його бути в складі «единой и неделимой». Отже, в 1920 році одно мільйонний чеченський народ був знову приєднаний до російської імперії. Внаслідок 20 річних репресивних дій червоних комісарів та енкаведистів (1920-1941) відбулося різке скорочення кількості чеченського народу до 500-600 тисяч.  

Наприкінці 1941 року німецькі війська окупували Чечню і чеченський народ відновив свою державність. З поверненням радянської влади на землі Чечні, російські шовіністи вирішили покарати чеченський народ за бажання своєї незалежності, за збереження самобутності, за намагання жити відповідно своїх традицій на своїх етнічних землях.

20 лютого 1944 року було приведено до виконання наказ про депортацію чечено-інгушського народу. Буквально за лічені години все населення рівнинної частини республіки зігнали на залізничні станції і повантажили в брудні, холодні товарні вагони та відправили в далекий Казахстан і Середню Азію. У випадку браку товарних вагонів використовували цестерни-вагони, в яких зрізали верхню частину, а в нижню частину цестерни-вагона заповнювали людьми. Зрозуміло, що шлях чеченців до Середньої Азії був усіяний трупами і трупами.

В горах, куди не могли доїхати «студебекери», ще залишались люди. Вони в своїх старовинних саклях не знали про події на рівнині. Як бути з ними? Вирішено частину здорового населення зігнати вниз і відправити в Казахстан. А решту, хто не міг зійти самостійно із гір вниз, тобто: хворих, дітей, жінок, людей старшого віку… спалити. Холодним днем в лютому місяці війська НКВД виступили в гори. Рештки людей із всіх хуторів Нашхоєвського округу зібрали в селі Хайбах. Їм твердили, що звідси їх повезуть до залізничних станцій. Людей, нібито тимчасово, розмістили в конюшні колгоспу ім. Лаврентія Берії, яка попередньо була обкладена соломою та сіном. Коли вже всіх зібрали, а це було біля 700 чоловік, ворота конюшні закрили. Начальник Далекосхідного крайового управління НКВД Гвєшіані віддав наказ підпалити. Коли конюшня була охоплена полум’ям, міцні двері конюшні раптом впали під натиском людей. Перестрашені люди почали вибігати із конюшні. Тоді пролунала команда «Огонь!». Із сотень автоматів та гвинтівок пролунали постріли. За лічені хвилини гора поранених і вбитих людей закрила вихід із конюшні. Всі згоріли. Ніхто не врятувався.