Гола правда або аналогія

опубліковано 30 трав. 2011 р., 04:25 Степан Гринчишин

1 листопада 1918 року у Львові була проголошена Західноукраїнська народна республіка. З того ж дня почався збройний конфлікт між українцями та поляками. Українці змагались за свою незалежну Українську державу, поляки за загарбання українських земель, за панування над українцями. При сприянні Франції польській армії Галєра вдалось перемогти українців.

25 червня 1919 року Комісія для польських справ Версальської конференції передала Східну Галичину (Західну Україну) під тимчасову адміністрацію Польщі. Цей мандат мав тривати 25 років і при умові:

1. На тимчасово адміністративній території буде встановлено автономія, якої засади узгодить окрема угода між державами Антанти й Польщі.

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися, щодо державної приналежності тієї території.

28 червня 1919 року був підписаний Версальський трактат між Антантою і Польщею, для опису прав діяння Польщі на Західно – Українських землях.

2 стаття трактату. Польща шанує засадничі права національних меншин, яким не може суперечити жодний польський закон ані діяльність уряду.

3 стаття трактату. Не вводити національним меншинам жодних обмежень волі користуватися їхньою мовою у приватних, релігійних і торговельних справах, у пресі та всякого роду публікаціях і на публічних зборах.

9 стаття трактату. Польща зобов’язується облегшувати польським громадянам, що вживали мови іншої, як польська, навчання в загальних школах їхніх дітей у власній мові.

У першій польській конституції, яку схвалив сейм 17 вересня 1921 року було зобов’язання Польщі надати автономію Східній Малопольщі, так поляки називали Західну Україну.

109 стаття. Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості .

110 стаття. Надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

Все вище сказане було лише обіцянками.

15 березня 1923 року Рада послів у Парижі визнала повні суверенні права Польщі на всіх землях.

До 15 березня 1923 року шовіністична Польща ще робила вигляд правової держави по відношення до українців. Після цієї дати патологічна, так стверджував Микола Ковалевський (член уряду УНР), який у 1930-39 роках проживав у Варшаві, ненависть поляків до українців висвітлилась у повній силі. Проілюструємо це тільки в діяльність польської влади у галузі шкільництва.

Погляд польських шовіністів на українське питання в тих часах висвітлив голова “народових демократів” Марцеліго Прусинський: Головно від школи залежить розвиток польськости в східних воєводствах. Почалось нищення українських шкіл. У 1922 році на території Західної України було 2450 українських шкіл, а в 1926 році – 864 школи. Державних двомовних шкіл у 1922 році не було, а в 1926 році – 1130. Польських шкіл у 1922 році було 2343 школи, а в 1926 році – 2292 школи. У двомовних школах головні предмети викладались польською мовою, українською мовою – латина, руханка і т.д. Викладачами в українських та двомовних школах у переважній більшості були поляки та євреї. 2 березня 1924 року українська мова була усунена у внутрішньому і зовнішньому урядуванні усіх державних і приватних гімназіях, школах, тобто польською мовою необхідно було користуватися на конференціях, у протоколах, листуванні та шкільних свідоцтвах. Не було жодної учительської семінарії, ані однієї ремісничої, промислової, торговельної, або будь-якої іншої фахової школи в Польщі, де викладання велось би українською мовою. Заборонено і зліквідовано український університет у Львові.

Міністр освіти Польщі Станіслав Грабський 31 липня 1924 року на сеймі стверджував: “…Річпосполита Польська є польською державою, по друге – що в межах Польщі нема ані одного кусника землі, що був би насильно прилучений до польської держави ”. Законом у цей день було введено назви руський і русин замість українець”.

Зрозуміло, що українці стали на захист своєї мови, своєї культури та існування українців як нації. Для захисту своїх прав вони використовували як слово, так і кулю. Одні організації, партії вели легальними методами боротьбу за права українців, а інші організації стали на збройних шлях захисту прав українців. Так вчинила Організація Українських Націоналістів. Не забуваймо, що українці вели боротьбу на території даній їм Богом, а не на берегах Вісли. Отже, зрозуміло, що поляки на цій території були загарбниками. Проти німецьких загарбників у 1939-45 роках поляки теж боролись не тільки словом.

1 вересня 1939 року розпочалась ІІ світова війна. 17 вересня російські війська напали на Польщу. Українці на території Західної України зустрічали російські війська квітами. Чому? Відповідь доволі проста, оскільки польська окупація на українських землях була нестерпна. Українці, на жаль, не могли подумати, що російська окупація буде ще жахливішою. Настало 22 червня 1941 року, коли почалась війна між Німеччиною і Росією. ОУН(р) керована Степаном Бандерою сформувала похідні групи, яким була дана директива не приймати участі в антиєврейських і антипольських погромах, хоча майже всі члени ОУН(р) пройшли через жахи польських тюрем і концтабору “Береза Картузька”. У перших місяцях війни ОУН(р) намагались домовитись із керівництвом Армії Крайової про співпрацю в боротьбі проти Німеччини та непоборювання одних одними, однак досягнути згоди не вдалось. Чому? Польський уряд, котрий перебував у Лондоні, плекав надії, що після війни територія Західної України знову буде під пануванням Польщі. Зрозуміло, що ОУН(р) бачила цілком іншою долю Західної України. Незгода Армії Крайової до співпраці з ОУН(р) привела до збройних конфліктів між УПА та Армією Крайовою та проливання людської крові. Тільки наприкінці війни встановилась певна співпраця між ОУН(р) та польською організацією ”Вольность і неподлєглость. ”

Степан Бандера з осені 1941 року по осінь 1944 року перебував у німецькому концтаборі. Його братів Олексу і Василя у липні 1942 року німці завезли в концтабір Авшвіц (Освєнцім). У спогадах Миколи Климишина написано … поляки в Авшвіці мали великі можливості. При помочі німецьких бандитів і, головно, поляків – фольксдойчерів, вони опанували всю внутрішню адміністрацію табору. Коли хто входив у браму табору, то фактично попадав у безконтрольні руки польських в’язнів…Їх життєвим гаслом було Убивай, щоб не був убитий”. Скільки людей полягло від них одному Богу відомо. Вони замордували і братів Степана Бандери.

Завершилась війна. На території Польщі утворилась польська держава. Дії уряду держави Польщі були жахливі по відношенню до українців. Для них був створений концтабір в Явожне, де було замордовано тисячі українців. Уряд Польщі причетний до операції “Вісла ”, яка була по суті винищенням українців.

Мова фактів. На території Перемиської Єпархії у 1939 році жило 540 тисяч українців греко-католицької віри. Вони молились у 689 церквах і були об’єднані у 363 парохїях. На сьогоднішній день з 689 церков 346 вже зруйновані, або не придатні до реставрації, 245 церков перероблені в костели, 61 церква закрита, або використовується як склад, допоміжне приміщення, 28 церков перебрала православна церква, 9 церков використовуються як музеї української церковної архітектури. Населення, яке проживало на території Перемиської Єпархії, в 1939 році поділялось: 65% – українців, 25% – поляків, 8% – євреїв та 2% інших національностей.

У селі Павлокома була церква Покрови Пречистої Богородиці, збудована в 1909 році. 3 березня 1945 року поляки з сусідніх сіл обступили село, зігнали всіх українців до церкви. Потім виводили на кладовище, де їх мордували, різали і кидали у заздалегідь приготовлені ями. Тоді замучили 324 людини, навіть вбивали дітей віком 4 рочки. На сьогодні церкви немає, її розібрали польські “християни”.

20 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко присвоїв Степану Бандері звання “Героя України” за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу. Заява президента Польщі, що присвоєння Степану Бандері звання Героя України не сприяє порозумінню між Україною і Польщею, вказує на те, що польська людність сповідує до українців гасло “Огнєм і мечем”. Отже, щоб звинувачувати українців у злочинах проти поляків треба, по-перше, пам’ятати, що українці завжди воювали на землі даній їм Богом, а не на землях Варшавського воєводства; по-друге – читати хоч інколи історичні спогади, наукові праці написані українцями; по-третє, зрозуміти, що поляки на землях українських були окупантами. У тому, що поляки дозволяють собі вмішуватись в українські справи винуваті і українці, оскільки вони не нагадують їм про злодіяння завдані поляками українцям.