До питання про Українську Головну Визвольну Раду

опубліковано 6 лип. 2011 р., 23:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 лип. 2011 р., 23:13 ]

В 1944 році вже було зрозуміло, що Німеччина програє війну. Радянська влада поверталась в Україну. Необхідно було дати відповідь на одвічне питання: «Що робити українцям?»

Можливими були два шляхи: мобілізувати фізичні та духовні сили для протистояння окупантові або капітулювати і пристосуватись до нього. Обрати шлях необхідно було пам’ятаючи: про голодомор 1932-33 років, колективізацію, розстріли та вивезення в Сибір здійсненими російською владою на Великій Україні; розстрілами та вивезенням в Сибір здійсненими «першими совєтами» на Західній Україні; аналогічними діями німецьких окупантів, тільки з тою відмінністю, що вони вивозили в Європу. Отже, ці окупанти здійснили масове винищення українських громадян і тому українська нація на той час була сильно знекровлена.

До цього необхідно було додати, що в політичних колах світу взагалі не розглядалась можливість існування незалежної держави Україна. Англія, Франція, США та інші західні країни були в співпраці з Російською імперією. Влада імперії в цей час в інформаційному просторі поширювала наклепи на український визвольний рух, звинувачуючи його в співпраці з нацистською Німеччиною. Хоча наш опір фашизмові був безпрецедентний. Українці були єдиним народом у світі, котрий зброєю протистояв двом загарбникам: нацистській Німеччині та шовіністичній Росії. Українці не отримували допомоги від будь якої держави світу а опиралися виключно на свої власні сили.

З метою дати відповідь на це питання було покликано до життя Українську Головну Визвольну Раду. На Першому Великому Зборі УГВР, що відбувся 11 – 15 липня 1944 року біля села Сприня на Самбірщині брали участь: галичани Роман Шухевич, Микола Лебідь, Мирослав Прокоп, Василь Мудрий, Ярослав Біленький, Павло Турула, Анатоль Камінський, Євген Стахів, Микола Дужий, Дарія Ребет, Лев Шанковський, отець Іван Гриньох, волиняни Ростислав Волошин і Павло Шумовський, кияни Кирило Осьмак і Василь Потішко, житомирянин Петро Чуйко, Іван Вовчук з Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська. Згодом були кооптовані Петро Федун-Полтава і Осип Дяків-Горновий.

Керівником УГВР став представник Великої України Кирило Осьмак – політичний діяч, безпартійний. (Він помер 16 травня 1960 року у Володимирській тюрмі.) Ідея незалежності України поєднала «східняків» і «західняків». Обрано було вірний шлях – боротьба проти окупанта. На цьому Зборі відійшло на другий план гасло «Україна для українців», оскільки прийшло розуміння, що головним має бути гасло «Воля народам – воля людині». Дехто може твердити, що УГВР це плід фанатів а не рішення «практичних» політиків. Однак ці фанати зберегли свою гідність у концтаборах німецьких чи російських. Вони не зреклись ідеї незалежної України навіть після завершення Другої Світової війни. Їх життєві шляхи були різні: одних – обірвався в часи війни, другі – загинули в російських концтаборах, інші – опинились в еміграції…Однак «зерна» посіяні ними проросли і дали плоди. Обраний ними шлях показав світові, що держава Україна є і буде гравцем на політичній карті світу.