Величко Лев


Величко Лев Дмитрович народився 2 вересня 1947 року у місті Миколаєві Львівської області у сім’ї корінних миколаївчан.

Дитинство був змушений провести у далекому Красноярському краю на Сибірі, куди сім’я Величків була вивезена совєтами.

У 1965 році закінчив середню школу №1 у м. Миколаєві, у 1970 році - механіко-математичний факультет Львівського університету ім. І. Франка.

З 1974 до 2003 року працював у НУ «Львівська політехніка» на посадах асистента, доцента кафедри теоретичної механіки. Кандидат фізико-математичних наук.

Два роки працював у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності на посаді доцента кафедри наглядово-профілактичної діяльності.

Зараз працює в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного професором кафедри інженерної механіки. Один із провідних математиків-теоретиків у галузі оптимізації температурних режимів. На цю тематику опублікував близько 65 праць. Автор трьох навчальних посібників.

Бере активну участь у суспільно-політичному житті.


Пам’яті жертв тоталітаризму

опубліковано 11 трав. 2012 р., 05:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 трав. 2012 р., 05:48 ]


ХХ століття виявилось століттям людського божевілля. Одні утверджували казармову рівність, інші – власну вищість. І перші, і другі хотіли змінити світ на свій штиб і стати його володарями. Людське життя було зведене до ролі дрібної деталі в задуманих ними механізмах. «Єсть чєловєк – єсть проблєма. Нет чєловєка – нєт проблєми». Цей страшний лозунг став основою політичних дій – фізично знищувати своїх політичних конкурентів. Він об’єднує двох тоталітарних монстрів – російський шовінізм і німецький нацизм, які зчепилися у лютій борні за світове панування.

Ареною цієї боротьби у значній мірі була територія нашої Батьківщини. Російсько-німецький договір Молотова-Ріббентропа про поділ Європи відкрив до нас дорогу російським військам і кривавим чекістам.

Чорними круками накинулись вони на наших співвітчизників, вимордовуючи насамперед еліту, освічених людей, священників. Червона машина смерті послідовно нищила всіх, хто хоч трохи не вписувався в їх вихолощений образ «совєтської людини» – українців і поляків, естонців і латвійців, євреїв і литовців. Після відходу, під тиском німців, на схід енкаведисти залишили після себе заповнені закатованими тюрми та братські могили.

На їхнє місце із заходу прийшли німці. Нація, яка дала світові Гьоте і Канта, Гофмана і Лєйбніца, Бетговена і Шіллера, Баха і Шопенгауера та багатьох інших видатних діячів науки і культури. Однак, божевілля торкнулося і їх.

Ізоляція, використання та винищення інакомислячих чи просто інакших, цей метод політики, який характерний як для комуністичної, так і нацистської,  нелюдських політичних систем, процвітав по обидві сторони фронту. Совєтські ГУЛАГи і німецькі Stalag’и були місцем, де людей перетворювали на рабів, використовували їхню працю, а потім знищували.

Були такі табори і у Львові. Один з них – на Цитаделі. Пекло Stalag-328 пройшло більше 280 тисяч чоловік – українців, французів, євреїв, бельгійців та італійців. Більше половини з них навічно залишилися у нашій землі.

Божевілля двадцятого століття скоєні Німеччиною і Росією двома чорними смерчами світових воєн пройшлося територією і нашої Батьківщини, залишивши після себе руйнування, плач, стогін і гори трупів, повинно стати наукою для нас, живих, у ХХІ столітті.

Ми повинні все зробити, аби не допустити подібного божевілля. Стимулом до таких дій буде наша пам’ять про тисячі і мільйони загиблих у концентраційних таборах і на фронтах. Помолимось за них і віддамо шану всім загиблим у цьому страшному світовому протистоянні. Хай 8 травня – день закінчення Другої світової війни стане Днем пам’яті та днем ганьби російського шовінізму і німецького нацизму.

8-го травня 2012 року на місці концтабору Stalag-328 на Цитаделі у Львові, біля пам’ятного Хреста, було проведено Віче-реквієм пам’яті загиблим у Другій світовій війні. На жаль, присутність людей на віче-реквіємі не була численна. Одночасно на Пагорбі Слави у Львові їх було велике скупчення. Виникає запитання – чи замордовані в концтаборі Stalag-328 є менш шанованими, ніж ті, хто похований на Пагорбі Слави? Однак, зрозуміло, що відзначення події «Дня Побєди» у Львові носить повністю політичний характер і перегукується з подіями у Белфасті, де 12 липня відбувається парад протестантів (англійців), які відзначають річницю перемоги армії англійського короля Вільгельма III Оранського над військами поваленого ним ірландського монарха Якова II у  1690 році у битві на річці Бойн та подальшої окупації цих земель англійцями.  

Трусевич – герой чи сексот?

опубліковано 11 трав. 2012 р., 05:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 трав. 2012 р., 05:35 ]


Сьогодні відбувається активно-нахабне ознайомлення українців із фільмом «Матч». Сюжету цього фільму було присвячене телевізійне обговорення 9 травня 2012 року на Першому телеканалі у програмі Савіка Шустера. У фільмі російські пропагандисти, як завжди, формують образ українців у доволі непривабливому вигляді. «Ворог правди не розкаже». Одним з позитивних героїв фільму є Микола Трусевич. Шановним читачам пропонуються спогади Олександра Скоцення і читач сам вирішить: Трусевич – герой чи сексот.

З ФУТБОЛОМ У СВІТ

Автор: Олександр Скоцень

Передрук з книжки: Львівський «батяр» у київському «Динамо»,

Київ, 1992, 224 стор. (Подається скорочено)

Довідка. Олександр Скоцень найперший український футболіст, який отримав європейське визнання. Виступаючи у чемпіонаті СРСР за київське «Динамо» в 1941 році у шести іграх забив вісім голів. Згодом, за доносом гравця київського «Динамо» Миколи Трусевича, був заарештований НКВД. Капітан футбольної команди «Україна», яка розгромила мюнхенську «Баварію». Неодноразовий чемпіон Франції.

НЕСПОДІВАНА ВІЙНА

У неділю, 22 червня 1941 року, під ранок нас збудили глухі, різкі вибухи. Спершу один, а за ним другий, третій. Будинок, де ми проживали, кілька разів стрясло, задзвеніли шибки. За якусь хвилину це повторилося знову і раптом усе затихло. В хаті вже не спали. Господар хати, Леонов, як завжди, жартуючи пояснював, що напевно на заводі «Більшовик» щось трапилося.

О десятій ранку в брамі стадіону я зустрів Варновицького. Він виглядав переляканим: «Саша, бєда, бєда! Война! Германци напалі на нашу страну!». Цієї ж ночі бомбардували наші міста, залізничні станції, а також наш Київ. Бомби впали на споруди заводу «Більшовик» і також будинки Подолу.

На стадіоні зібралися вже всі спортовці. Тепер лиш одне питання їх тривожило: чи відбудеться матч? Усі чекали на промову Молотова. Після його виступу по радіо нам заявили, що переноситься відкриття стадіону. Почулися голоси про мобілізацію, бойові вигуки в бік невидимого ворога.

Перші дні війни в Києві пройшли спокійно. Щодня ми приходили сюди, нам же платили за те, але раптом я помітив дивовижну поведінку моїх друзів-співгравців супроти мене. На мене споглядали якось дивно, починали уникати мого товариства, не підтримували розмов, і що далі, то починали цуратися мене та обходити.

У пресі і в радіо найбільше повідомляли про фашистські знущання з безборонного населення на зайнятих ворогом територіях, а лише мимохіть про відступ Червоної Армії. Деяких спортовців-динамівців покликали до армії. У половині липня ми переїхали з нашої квартири на стадіон. Тут додалося ще п'ять спортовців-поляків, які повертаючись з Москви до Львова із всесоюзних велосипедних, фехтувальних і тенісних чемпіонських змагань затримались в Києві. Їхати далі було неможливо. Ми виходили щоранку на тренування, отримували свою платні й талони на харчування. Постачання міста продовольчим товарами почало утруднюватись.

Вулицями тяглись безкінечні валки виснажених вояків. Зі скреготом прокочувалися танки, гармати, обози підвод та санітарні автомашини. Напади німецьких літаків на місто частішали.

Одного дня на світанку всіх нас, «західників», які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до військкомату, щоб зареєструвати в армію. Наші конвоїр (два комсомольці) були одягнені в гімнастьорки, на рукавах зірка з червоної матерії, у випрасуваних штанях-галіфе, при боках нагани. На всяк випадок ми взяли із собою клунки з хлібом. За початковими літерами абетки нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К. Гурскі, Т. Єдинак і фехтувальник В. Бжедзєцкі, а далі – велика несподіванка! Українців із Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!

Я повернувся на стадіон копати, рити поблизу глибоке бомбосховище. Лопатами, сокирами, кайлами ми довбали, змінювали вигляд узгір'я, робили його на велику кротовину.

Цього дня пополудні, коли я повернувся з військкомату, мої друзі стали віч-на-віч переді мною. Воротар М. Трусевич дивився мені прямо у вічі: «Пачему ти нє в армії?» Я пробував дати пояснення. «Врьош, собака! – заверещав він люто, – стрєлять хочеш у доблєстних красноармєйцев із-за забора!» Комісар Кравченко, який ще єдиний не виїхав на Схід за Дніпро, пробубонів: «На вас і на вашу дружину тут вже пливуть до начальства безустанні доноси і скарги».

Повернувся я на квартиру зовсім розбитий. Змертвіла думка краяла серце. Цей воротар Трусевич! Ніхто б не подумав. Та ще ж недавно в Чернівцях він по-дружньому просив у мене позички грошей, щоб накупити, як він казав, «барахла»!

МІЙ АРЕШТ

Пройшла ще одна ніч. Київ у приступах гарячки, що межує з панікою, став містом цілковитої розгубленості. Скрізь метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах поспішно палять документи. Вночі небо перехрещують прожектори, шукаючи ворожих літаків. А вдень, немов великі срібні птахи, з'являються німецькі літаки. Вони пливуть високо, хвиля за хвилею, рівномірно, по двадцять-тридцять в одному з'єднанні. Незліченні ескадрильї. Між них, ніби на великій цирковій арені, увігнуться їхні малі, в'юнкі охоронці-винищувачі «Мессершмідти».

Цілий день працюємо без перерви в тунелі під горою. Вкопуємося в надра землі якнайглибше і обкладаємо середину природними заборолами.

Якраз по вечері постукали в наші двері. Три вояки у синіх кашкетах з червоними отоками. Старший, як виявилось пізніше, був Головою Всеукраїнського Спортивного Общества «Динамо». Майор Бордуков, високого зросту, років п'ятдесяти, товстий, у військовій уніформі прикордонника. Він підозріло глянув на мене і сказав: «Пайдьомтє!» Я повернувся обличчям до Мілі. Він це помітив і по хвилі звернувся до дружини: «Нє бєспокойтесь, Емілія Владіміровна, він зараз повернеться».

Ми зійшли вниз. При вході стояло авто, в якому сиділо двоє в цивільному і водій у напівсолдатській шинелі. Бордуков посадив мене до авто; зачинив дверцята, а сам з енкаведистом залишився надворі. Автомобіль рвонув з місця. Спитавши водія, куди ми їдемо, і не одержавши від нього відповіді, я повернувся до сидячих в авто, але почув гостре зауваження: «Сідітє спакойно, не поварачівайтєсь!»

Минули місто. Згодом виїхали на ґрунтову дорогу, повернули в якийсь яр і врешті зупинилися перед спорудами, біля яких ходили вартові з наїжаченими на рушницях багнетами. Завели мене в якийсь намет чи то комірчину, залишили біля вартового. Я сів на скриньку, а в голові, мов у вулику, думка за думкою. Нічого не розберу. Десь у лісі чи то у великому яру чути глухі постріли.

По добрій годині привели мене до більшої кімнати, в якій осліплює яскраве світло. За столом, накритим зеленим сукном, сиділо три старшини в уніформах військ НКВД. Хвилину мовчали. Вони дивилися на мене, а я на них. Один з них, середульший, худорлявий, з сигаретою і таким виглядом, неначе в нього не було передніх зубів, запитав:

– Ви Олександр Антонович Скоцень?

– Так, – відповідаю. – Але що це все означає?

– Прєкратітє разговор і нє валяйте дурака! – гаркнув той, середульший, за столом. Інші два сиділи, мов мумії; і мовчали.

– Ви арештовані і звинувачуєтесь, – продовжував він, – у контрреволюції та шпіонажі. Ось тут обвинувачення, ось тут донесення свідків. – При тому він підняв зі столу течку документів і почав нею вимахувати на всі сторони.

– Зізнавайтесь відверто, що ви прихований ворог народу. Вот на етой бумагє...

Я хотів щось сказати, та не встиг. Хтось зателефонував. Він ухопив слухавку, а по хвилі... «да… да... єсть... да». А потім раптом, звертаючись до конвоїра, гримнув: «Відвести!»

Відвели мене до сусідньої кімнати. По якомусь часі крізь стіну долітали голоси польською мовою і серед них я впізнав голоси Матіяса і приїжджого з спортовою групою з московських чемпіонатів Лабендзєвського. Прислухаюсь. Вони свідчили, говорили про Олександра Скоценя.

Тим самим авто перевезли мене до будинку НКВД; у якому було приміщення Варновицького. При згадці про нього надія вступила в душу. Він спортовець, він розуміє. Два енкаведисти повели мене довгим коридором униз до склепистого підвалу, впихнули до якоїсь темної малої камери і заперли двері на ключ. У відчаї я кинувся на лавку, так і заснув.

Грюкотом у двері мене розбудили. Був ранок, як мене повели нагору на допит. У великому просторому приміщенні одні озброєні енкаведисти виходили, другі приходили. Було враження, що мною ніхто не цікавився. Раптом я побачив Варновицького, він ішов у товаристві двох інших. Я кинувся до нього зі словами: «Товаришу начальник, дозвольте...» Але він навіть не поглянув у мій бік і вийшов з будинку.

З-за столу піднявся в цивільному одязі середнього зросту чоловік у вишитій полтавській сорочці. «Пашлі!» – звернувся він до мене. Ми увійшли до його кімнати.

– Что ви здєсь дєлаєте? – запитав він.

– Не знаю, – відповів я.

Він зареготав на все горло, а потім з усією серйозністю сказав:

– Добре, що ти тут, а не там, де був. – Він витяг течку з документами, знайшов аркуш списаного паперу і подав мені зі словами: « Маєш, прочитай, а тоді будеш знати».

Я жадібно схопив папір і почав читати. З кожним реченням мене охоплював дедалі більший жах.

Обвинувачувальний акт твердив, що за весь час мого перебування між спортсменами я вів шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду. У тій цілі я зустрічався з приїжджими зі Львова, посилав свою дружину до Львова по інструкції. У Чернівцях зустрічався з місцевими людьми і зводив наклепи на совєтський уряд, на партію, на її керівників. Те саме робив я в санаторії між пацієнтами. Навіть на праці при бомбосховищі я старався переконувати всіх, щоб не йшли в армію, що німці – це наші приятелі, і коли вони займуть Київ, то й при них будемо грати у футбол. Перший і головний свідок був воротар «Динамо» Микола Трусевич.

– Ну і що скажеш? – захрипло й допитливо спитав він.

Я не міг сказати ні слова. Чи можна шептати глухому й моргати сліпому? Заспокоївшись по кількох хвилинах, я склав заяву про повну непричетність до цих негідних вигадок.

– Чому ж тоді, коли я вів протидержавну пропаганду, чому тоді Трусевич не доносив нічого на мене? Все це брехня, справжнісінька брехня, виссана з пальця.

– Знаємо про це. У наших органах безпеки не сидять дураки, – процідив він крізь зуби. – Читай резолюцію.

На папері червоним чорнилом було написано: «Отпустіть маладого дурака домой!» – і підпис: Лев Ісакович Варновицький.

Згодом він відізвався чемніше і сказав: «Йди додому! Уважай тільки, щоб ти зник і щоб до двадцяти чотирьох годин тебе в Києві не було!» Він розумів, що я повинен перейти на лівий берег Дніпра. Похапцем забрав документ з моїх рук і наказав вийти.

Вирвавшись з енкаведистських лабет, я втікав з Києві чим швидше. В грудях давило, стало боляче за себе, за наддніпрянських братів-українців, за свою знедолену Батьківщину.

Життя моє було в руках всемогутнього енкаведиста Варновицького. Пізніше, повертаючись до Львова, поляк М. Матіяс признався мені в усьому, про що його під час мого арешту допитували. Він твердив, що від смерті врятував мене Варновицький.

Ми готувались, пакували, що могли, але постала велика проблема: чим і як виїхати з міста? Залізнична станція була переповнена людьми – годі пройти. Евакуюють у першу чергу начальство і їхні родини. Більшість потягів реквізували для військових потреб. Та з усією певністю на лівий берег Дніпра, на Схід не поїдемо. Залишалася одна можливість: плисти пароплавом у напрямі Одеси.

До нас з дружиною приєдналися ще кілька львів’ян-спортовців (між ними М. Матіяс), які аж ніяк не хотіли бути довше в Києві і другого дня ще в досвітніх годинах вийшли на Дніпрову пристань.  


Північний Кавказ. Історія російського братолюбства

опубліковано 17 лют. 2012 р., 04:30 Степан Гринчишин


Росія напала на Кавказ, в тому числі і на Чечню, в 1817 році. Лише через 42 роки, в 1859 році, Чечня була переможена але не скорена й до нині. Свою державність вона відновила в 1918 році. Російські шовіністи, червоного кольору, пообіцяли чеченському народу державну незалежність, якщо вони допоможуть їм перемогти війська Денікіна. Зрозуміло, що після поразки Денікіна, російська імперія кинула свої війська проти чеченського народу і примусили його бути в складі «единой и неделимой». Отже, в 1920 році одно мільйонний чеченський народ був знову приєднаний до російської імперії. Внаслідок 20 річних репресивних дій червоних комісарів та енкаведистів (1920-1941) відбулося різке скорочення кількості чеченського народу до 500-600 тисяч.  

Наприкінці 1941 року німецькі війська окупували Чечню і чеченський народ відновив свою державність. З поверненням радянської влади на землі Чечні, російські шовіністи вирішили покарати чеченський народ за бажання своєї незалежності, за збереження самобутності, за намагання жити відповідно своїх традицій на своїх етнічних землях.

20 лютого 1944 року було приведено до виконання наказ про депортацію чечено-інгушського народу. Буквально за лічені години все населення рівнинної частини республіки зігнали на залізничні станції і повантажили в брудні, холодні товарні вагони та відправили в далекий Казахстан і Середню Азію. У випадку браку товарних вагонів використовували цестерни-вагони, в яких зрізали верхню частину, а в нижню частину цестерни-вагона заповнювали людьми. Зрозуміло, що шлях чеченців до Середньої Азії був усіяний трупами і трупами.

В горах, куди не могли доїхати «студебекери», ще залишались люди. Вони в своїх старовинних саклях не знали про події на рівнині. Як бути з ними? Вирішено частину здорового населення зігнати вниз і відправити в Казахстан. А решту, хто не міг зійти самостійно із гір вниз, тобто: хворих, дітей, жінок, людей старшого віку… спалити. Холодним днем в лютому місяці війська НКВД виступили в гори. Рештки людей із всіх хуторів Нашхоєвського округу зібрали в селі Хайбах. Їм твердили, що звідси їх повезуть до залізничних станцій. Людей, нібито тимчасово, розмістили в конюшні колгоспу ім. Лаврентія Берії, яка попередньо була обкладена соломою та сіном. Коли вже всіх зібрали, а це було біля 700 чоловік, ворота конюшні закрили. Начальник Далекосхідного крайового управління НКВД Гвєшіані віддав наказ підпалити. Коли конюшня була охоплена полум’ям, міцні двері конюшні раптом впали під натиском людей. Перестрашені люди почали вибігати із конюшні. Тоді пролунала команда «Огонь!». Із сотень автоматів та гвинтівок пролунали постріли. За лічені хвилини гора поранених і вбитих людей закрила вихід із конюшні. Всі згоріли. Ніхто не врятувався. 


Співпраця ОУН з євреями

опубліковано 22 груд. 2011 р., 23:27 Степан Гринчишин


Представники російського шовінізму систематично докладають великі зусилля, щоб зобразити українців як ворогів єврейства. З якою метою це робиться? Відповідь очевидна. Заради панування: розділяй і владарюй. На совісті російських шовіністів, (чи вони її мають?) мільйони і мільйони поламаних, розтерзаних людських доль. Вони, мов чорні круки, щоденно викльовують мозок людей, сіючи розбрат і ненависть між ними. Твердження «Не убий» не для них, оскільки вони живуть за цинічним принципом «Нема людини – нема проблеми». Відомо, що «Ворог правди не розкаже». Тому мовою документів поглянемо на цю проблему.

Ярослав Стецько (найближчий соратник Степана Бандери) в книзі «30 червня 1941», на сторінці 122 писав:

«Провід ОУН(р) заборонив членам організації брати участь в польських і жидівських погромах. І коли тут і там летіли з наших рук голови енкаведистів чи сексот, які не вспіли втекти, чи думали зберегтися перед справедливою карою, то не є наша вина, що на другому місці після москалів в апараті НКВД кількостево стояли жиди.

На сторінці 178 стверджено:

«В документах процесу Оллєндорфа ч. 4134, Берлін 1941, читаємо: «В Житомирі, Кременчузі і Сталіно арештовано низку прихильників Бандери, які намагалися здобути народ для політичної незалежності України. При цьому стверджено, що ці «банди» забезпечували своїх членів і співпрацюючих з їх рухом жидів фальшивими паспортами».

Мойсей Фішбейн (сучасний громадський діяч).

1942 – 43 років дружина Головного командира УПА Романа Шухевича пані Наталія Шухевич переховувала в себе єврейську дівчину Іру Райхенберг. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли гестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. 2007 року Ірина Рижко померла в Києві.

«Антиєврейські акції УПА» –то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? Я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, який по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Норман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо Сам.

Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона пізніше написала спогади. Народилась в Бродах, була донькою рабина, сіоністка. Вона товаришувала з донькою греко-католицького священика, яку звали Олею. Від 1943 року Стелла була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім була тюрма, катування і смертний вирок. Її визволили вояки УПА. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: «Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській Повстанській Армії. … У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів…..Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе.»

Кость Панківський (громадський діяч, опонент бандерівського руху) так описує погром євреїв, здійснений поляками в перших числах липня 1941 року: «Міське шумовиння, майже без винятку польське, грабуючи та побиваючи жидів, причіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалося говорити по українськи. Я зустрівся особисто з тими справами, бо вуличники нападали на наших жидівських, а той нежидівських співробітників…Ранком 4 липня, ми довідалися, що вночі німці заарештували та розстріляли цілий ряд професорів високих шкіл, поляків… Як причину розстрілу знайомі німці подавали в розмовах співпрацю з большевиками, але це не відповідало правді».

Зеновій Книш. «Перед походом на схід», стор. 112. Степан Тупісь родом із села Слобода Золота, повіт Бережани згадує: «Коли лише була проголошена польська мобілізація, ми дістали організаційним шляхом доручення не йти до польського війська. Хто міг, той мав відразу скриватися в підпіллі… Я скривався в місцевого жида Якова Гамера, що мав у нашому селі невеличке сільське господарство».

 Його всі любили і берегли

(Розповідь про Шая Давидовича Варму)

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І.

Документ №268. (Надруковано 26 червня 1992 року). Автор Богдан Берекета

Нарешті ми дожили до часу, коли в архівах колишнього КДБ можна спокійно переглянути деякі особові справи, перечитати протоколи допитів тих, хто боровся за волю рідного краю в лавах Української Повстанської Армії. У моїх руках протокол допиту лікаря УПА Шая Варми, єврея за національністю, людини високої культури й інтелігентності. Прочитаймо цей документ, датований 9 серпня 1944 року.

Запитання. Розкажіть про свою трудову діяльність.

Відповідь. Я народився в 1909 році в сім’ї торговця у Варшаві. Безпартійний. До 10 років виховувався в сім’ї, а потім поступив у середню школу Союзу польських учителів, яку закінчив 1928 року. Поїхав до Франції в місто Гренобель, де поступив у медичний інститут. Провчився один рік. Коли приїхав на відпочинок до Варшави, захворів. Довго лікувався. У вересні 1930 року поступив на перший курс медичного інституту у Варшаві, де вчився до 1937 року. Одержав диплом лікаря. Працював у єврейському госпіталі у Варшаві до 1939 року. Тоді переїхав на Україну в місто Володимир-Волинський. Трудився епідеміологом у міськздороввідділі, лікарем у тубдиспансері, був начальником курсів медсестер, а з квітня 1941 року лікар сільської амбулаторії в селі Свійчів Вербського району.

Запитання. Що ви робили під час німецької окупації?

Відповідь. Три місяці мав власну практику, а потім амбулаторний лікар до травня 1943 року. З травня 1943 року, до мого затримання, я працював лікарем в УПА.

Запитання. Коли і за яких обставин ви потрапили в УПА?

Відповідь. Вночі у травні 1943 року до мене на квартиру прийшло двоє озброєних бандерівців. Один з них мав псевдонім «Сокіл», був комендантом поліції. Він заявив: «Нам потрібний лікар, поїдете з нами». Мої скромні пожитки поклали на підводу, взяли мене і мою дружину Броніславу. Завезли нас у село Вовчок Турійського району, дали нам квартиру. З того часу я почав працювати лікарем в УПА. Десь через тиждень почалися бої, з’явилися поранені. Тоді я працював при госпіталі у Вовчку, а в липні нас перебазували в ліс. До січня 1944 року ми кілька разів міняли місця. Коли з’явилися партизани, ковпаківці, то командири УПА боялися, щоб поранені повстанці не потрапили в полон, вирішили шпиталі з пораненими перевести на територію Ковельського району. Куди саме, я не знаю. В другій половині січня 1944 року разом з дружиною я відходив у загоні, яким командував «Сосенко». Ми йшли в напрямку Горохівського району. Загін «Сосенка» нараховував дві тисячі повстанців. Відходили організовано, по сотнях.

Запитання. Чим займалася банда? Де зараз знаходиться «Сосенко»?

Відповідь. У Берестечківському районі йшли бої з поляками, німцями. Де зараз знаходиться «Сосенко», я не знаю. Від багатьох стрільців УПА я чув, що «Сосенка» в березні 1944 року верхівка УПА засудила і розстріляла за те, що він зі своїм військом не зумів захистити Січ у Синаринському лісі. Це поблизу села Вовчок Турійського району, де знаходився штаб Січі.

Запитання. Коли ви розсталися з керівником банди «Сосенком»? Де і чому?

Відповідь. У січні 1944 року мене перевели у село Старий Порицьк, що на Волині. Де я пробув до березня, лікував поранених бандерівців. Потім за вказівкою верхівки УПА я був призначений лікарем у загін «Голубенка», який нараховував 500 чоловік. Там я обслуговував поранених і хворих. Загін розміщався в селі Божа Воля Вербського району.

Запитання. Розкажіть про діяльність загону «Голубенка».

Відповідь. Спочатку загін був у селі Божа Воля, потім ми перейшли в Порицький район, у травні біля Сокаля перейшли річку Буг. Більше одного тижня на місці загін не затримувався. Були неподалік Холма, знову повернулися на Волинь. Перечекали в лісі, поки фронт перейшов, з регулярними військами в бої не вступали. Пішли в напрямку Рожищ, Ковеля. Це було в серпні 1944 року.

Запитання. Куди зараз направляється загін «Голубенка»?

Відповідь. П’ять днів тому мені розповідав лікар «Білий», що ми повинні піти в Колківські й Цуманські ліси. А вчора, як тільки почало темніти, один чотовий сказав, що будемо йти в Камінь-Каширський район. Більше нічого я не знаю.

Запитання. Кого ви знаєте з керівників УПА?

Відповідь. Я чув, що є якийсь великий начальник УПА – верхівець під псевдонімом «Охрім», а по ліній Червоного Хреста УПА – жінка «Верба». Особисто я знаю «Голубенка», який має зараз інший псевдонім. Псевдонім сотенних «Ігор», «Хома», «Кодияр», «Узбек».

Запитання. Яка кількість банди і її озброєння?

Відповідь. Озброєння загін має на кожну сотню: 20 ручних кулеметів, по 3 диски з патронами до кожного, 15-18 кулеметів радянських. Автоматами озброєні командири: ройові, чотові, сотенні, у всіх інших – гвинтівки і по 100-120 патронів. Кожна сотня має 2-3 ротні міномети.

Запитання. Яка мета в «Голубенка»?

Відповідь. Вести пропаганду проти радянської влади, щоб населення не підтримувало комуністів.

Запитання. Наявність продуктів у банді? Де і яким шляхом вони дістають продукти?

Відповідь. У тих селах, де ще нема радянської влади, продукти загін «Голубенка» одержує через господарчих сіл. Там, де нова влада укріпилася, доводиться тяжко. Останні три дні продуктів було мало, повстанці ходили голодні.

Запитання. Як політично забезпечується загін?

Відповідь. У кожній сотні є політвиховник, прізвищ їхніх і псевдонімів я не знаю. Ведуться бесіди, що спрямовані проти радвлади.

Запитання. Коли і за яких обставин банда затримала машину з продуктами? Скільки там чого було?

Відповідь. Днів 5-6 тому в Порицькому районі поблизу лісу повстанці напали на одну машину. Шофер і ті, що супроводжували, втекли. З машини забрали хліб, сало, мед і зброю. Скільки чого було, я не знаю.

Запитання. За яких обставин в Озютичах були затримані 4 радянських офіцери і яка їхня доля?

Відповідь. Ми ночували в Озютичі. Біля 17-ї години по обіді наш патруль затримав на двох підводах чотирьох радянських офіцерів. Їх привезли до «Голубенка». Він їм висловив свою програму, розказав за що воює УПА, почастував їх горілкою і через дві години відпустив.

Запитання. Чи багато хворих і поранених у загоні?

Відповідь. Троє хворих і один поранений.

Запитання. Де і за яких обставин вас затримали?

Відповідь. Я їхав у лісі на коні, попереду трапився рів. Кінь почав противитися переходити. Зсунулося сідло, я вимушений був зіскочити, щоб поправити. Поки я все це робив, загін пішов, а я не помітив, куди саме. Так я відстав. Мені дуже хотілося натрапити на слід, бо із загоном пішла моя дружина, але я розгубився, тому вирішив їхати в напрямку станції. Коли приїхав, то коня прив’язав біля якогось будинку, а сам хотів дещо розвідати. Біля залізничної станції мене затримали.

*     *     *

На цьому протокол допиту закінчується. З документів, які знаходяться в луцьких архівах колишнього КДБ, мені показали протокол судового засідання від 16 вересня 1944 року, де військовий трибунал розглядав справу Шая Давидовича Варми. І я дізнався, що за час перебування в УПА лікар Варма не брав ніякої участі в боях – він вилікував 200 повстанців. Судове засідання закінчилося так. Дослівно. «Военный трибунал определил: меру пресечения осужденному оставить прежнюю – содержание под стражей».

Більше ніяких даних про долю цієї людини тут не збереглося. Але думка не давала спокою: невже серед колишніх повстанців немає таких, які б особисто не знали лікаря Варму? Деякий час мої пошуки не давали ніякого результату. Дехто говорив, що, мовляв, чув про такого лікаря, але особисто не знав.

Зовсім недавно я випадково у своєму записнику натрапив на телефонний номер квартири колишньої окружної розвідниці УПА Галини Островецької, котра мешкає в Луцьку. І зателефонував з надією…

– Я дуже добре знала лікаря Шая Варму, – спокійно сказала жінка. – він мене лікував, коли німці прострілили ногу. А моя мама була близько знайома з його дружиною Броніславою. 

Я тут же напросився на зустріч з Галиною Островецькою. В її квартирі ми розговорилися. Точніше вона розповідала, я слухав…

– Моя мама була адміністратором шпиталів на Січі, де працював лікар Варма. А начальником усіх шпиталів на Волині і курсів медсестер була «Верба». Крім того, що Варма був добрим лікарем, який у бункерних умовах робив складні операції, він чудово грав на скрипці, з якою ніколи не розлучався. Йому і псевдонім дали «Скрипаль». Коли випадала вільна хвилина, повстанці збиралися на галявині лісу, запрошували Варму, який грав для них. Його всі любили і берегли.

Вже коли я була засуджена, то чула, що Вармі дали 20 років каторги. І нібито євреї зверталися до відомого диктора Левітана, щоб той посприяв звільненню лікаря УПА. Наскільки це правда – не знаю.

Що ж стосується розстрілу «Сосенка», про якого розповідав цей лікар, то я знаю таке: згідно з вироком військово-польового суду УПА за суперечливі накази, які межували зі злочином, та за ведення, всупереч забороні командира УПА-Північ, переговорів зі штабом 16-ї танкової дивізії 4-ї танкової німецької армії «Сосенка» 6 березня 1944 року розстріляли. В УПА була сувора дисципліна.

Кілька слів про дружину Варми – Броніславу. Вона була гарною жінкою. Моя мама не раз допомогала їй, по війні переховувала, сприяла, щоб відправити її з євреями за Буг. Подальша доля Броніслави невідома.

Моя мама «одержала» 20 років каторги, а я – 15. І хоч з того часу пройшло чимало літ, все ж я пам’ятаю чуйні руки лікаря Варми, чую голос його скрипки. Знаєте, він дуже гарно грав Моцарта…


Про родину Бандер

опубліковано 17 жовт. 2011 р., 06:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 груд. 2011 р., 23:19 ]


Доволі часто можна почути різні твердження про сім’ю Андрія Бандери, в якій народився і виріс Степана Бандера. Чому так є? Можливо через незнання а можливо і свідоме оббріхування цієї родини? Подаємо короткі відомості про членів сім’ї Бандери.

Батько – Андрій Бандера був священиком в селі Старий Угринів, яке розташоване недалеко від Калуша. Енкаведисти арештували його 22 травня 1941 року і вивезли до Києва. 8 липня 1941 року священика Андрія Бандеру судили і через три дні розстріляли.

Мати – Мирослава Бандера (дівоче прізвище Глодзінська) померла в 1922 році від туберкульозу горла.

Донька – Марта Бандера народилася в 1907 році.

Донька – Оксана Бандера народилася в 1917 році.

Сестер разом з батьком арештували енкаведисти 22травня 1941 року і вивезли до Києва. Потім їх було заслано в Красноярський край на вічне поселення. Вони працювали на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. В 1953 році обох сестер доставили в Москву і там вимагали від них, щоб вони публічно зреклися свого брата. Їх протримали в Москві два місяці. Сестри відмовились і їх знову завезли в Красноярський край. Марта там померла. Оксана в 1989 році повернулась на рідну землю. В 1990 році тіло Марти було перевезено в Україну і поховано біля матері в Старому Угринові. Свого віку Оксана доживала в Стрию, де і померла.

Донька – Володимира Бандера народилася в 1913 році. Вона вийшла заміж за священика Теодора Давидюка. В неї народилась донька і п’ятеро синів. Теодор Давидюк і Володимира Бандера були арештовані в 1946 році. 7 вересня 1946 року суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. В 1949 році отець Давидюк помер у Мордовії. В 1953 році її теж привозили до Москви, де вимагали привселюдного зречення брата – Степана. Вона цього не зробила. В 1956 році вона повернулась на Батьківщину і жила при донці. Останні роки життя провела в Стрию разом із сестрою Оксаною. 

Син – Степан Бандера народився в 1909 році. 14 червня 1934-го року був арештований поліційними органами Польщі у місті Львові. В кінці 1935 – поч. 1936-го року судили за приналежність до ОУН та організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який керував процесом пацифікації (полонізації) Західної України. На Варшавському процесі засудили до кари смерті, яку замінено на довічне ув’язнення. Влітку 1936-го року судили вже як крайового керівника ОУН на Західно-Українських землях. Сидів в тюрмі Святий хрест та інших тюрмах Польщі. У 1939 році опинився у концтаборі Береза Картузька (Брестська область), звідки, внаслідок війни, вийшов на волю. 15 вересня 1941 року німці арештували Степана Бандеру. Він став в’язнем концтабору Саксенгавзен. 28 вересня 1944 року Бандера був звільнений з концтабору. З допомогою членів ОУН йому вдалося втекти з під нагляду Гестапо. 15 жовтня 1959 р. Степан Бандера був вбитий у Мюнхені співробітником КГБ. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський, котрий виконав наказ Шелєпіна і Хрущова.

Син – Олекса Бандера народився в 1911 році.

Син – Василь Бандера народився в 1915 році.

Брати закінчили свій земний шлях в концтаборі Авшвіц (Осьвєнцім). Про їх останні дні описує в’язень того ж концтабору Микола Климишин.

…Одного разу ми прийшли і я сповістив їх, що одна група, зложена з 24-х наших друзів, цього ранку була відправлена до Авшвіцу (Осьвєнцім). Це сталося 20 липня 1942 року.

У тій групі були: Василь Бандера, Володимир Дейчаківський, Леонтій Дяків, отець Микола Доманський, Теодор Галема, Михайло Гудима, Дмитро Яців, Гриць Яворів, Микола Коваль, Омелян Коваль, Степан Ленкавський, Євген Лозинський, Володимир Мартинець, Петро Мірчук, Андрій Пасічник, Василь Пасічник, Роман Полутранка, Василь Приймак, Олекса Пилипенко, Богдан Рибчук, Юліян Савицький, Михайло Семчишин, Олекса Вінтоняк, Борис Вітошинський. Всі вони дістали числа авшвіцького лягру від 49721 до 49744 включно, як я потім довідався. А через тиждень ми знову довідалися, що було відправлено також до Авшвіцу і Олексу Бандеру, що дістав там номер 51020. (Микола Климишин. В поході до волі, т ІІ, стор. 79.)

…Два брати Бандери вже від побоїв догоряють у шпиталі… Тут треба оповісти, що як ми довідалися трохи пізніше, поляки в Авшвіці (Осьвєнцім) мали великі можливості. При помочі німецьких бандитів і, головно, поляків-фольксдойчерів, вони опанували всю внутрішню адміністрацію табору. Коли хто входив у браму табору, то фактично попадав у безконтрольні руки польських в’язнів. Але не інтелігентів, а найгіршого шумовиння, яке тут вибилось догори. Їх життєвим гаслом було: «Убивай, щоб не був забитий». Коли в’язень в’язня забивав на смерть, нікому навіть не було до того діла. Подавали тільки до реєстру, що вмер, а причина – фізичне вичерпання. Того ніхто і ніколи не перевіряв. Вечером записали номер, кинули на віз, уже повний нагих трупів, завезли до крематорії, спалили… і все, кінець. Це давало різним садистам поле до роботи, а для німців тільки збільшувався реєстр знищених ворогів німецького народу…. (Микола Климишин. В поході до волі, т ІІ, стор. 85.)

…По дорозі я зустрів Олексу Бандеру. Він був змінений до невпізнання: почорнів, зісох, уста зовсім чорні, на одному боці обличчя – аж чорний синяк. Очі дивились безживно кудись уперед, понад мене. Він мене зовсім не впізнав. Я мусів йому повторити хто я два рази, бо за першим до нього не дійшло. На моє питання, що з ним трапилось, він відповів, що іде на «кранкенбав», тобто у шпиталь. Тоді я бачив його в останній раз. Убрання на ньому було дуже зім’яте і подерте, шапки не мав. На ногах у нього були деревняки, тобто видовбані з дерева начеб-то черевики. (Микола Климишин. В поході до волі, т ІІ, стор. 88.)

…Олекса Бандера був одружений з італійкою. Він написав їй перед від’їздом до Авшвіцу листа, що живий і здоровий, а вже через два тижні – вона дістає повідомлення, що він уже помер. Вона тоді представила ту справу в італійське міністерство зовнішніх справ. Тому, що це було на дипломатичній дорозі, політичний відділ Авшвіцу дістав доручення справу докладно перевірити. Коли ту справу перевіряли, то кликали на свідків двох наших друзів, яких саме – не пригадую, але які зізнали, що капо Краль і його заступник Пікульскі замордували Олексу під час праці на нойбав (нова будова). Ціла справа була докладно перевірена й вийшло, що поляки замордували не лише Олексу, але й Василя Бандеру, тільки за те – що вони рідні брати Степана Бандери. (Микола Климишин. В поході до волі, т ІІ, стор. 112.)

Син – Богдан Бандера народився в 1921 році. Пішов з похідними групами в 1941 році на Велику Україну. Пропав безвісті.

Сім’я Бандерів жила на Богом даній їм землі. Що загубили на цих землях німці, поляки і росіяни? Бандерівський рух не воював на берегах Рейну, Вісли чи Волги. Отже, вони були окупанти які, для встановлення свого панування, вбивали, мордували, вивозили людей.


23 серпня 1939 року. Чому за злочини проти людства покарано лише одну сторону?

опубліковано 12 серп. 2011 р., 00:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 серп. 2011 р., 00:56 ]


В книзі Ю.Л. Дьяков, Т.С. Бушуева «Фашистский меч ковался в СССР» 1992 року видання говориться: «Мало кто знает о том, что германский вермахт (рейхсвер) в обход версальских запретов набирал силу на нашей земле. В СССР в глубокой тайне строились и действовали совместные заводы, аэродромы, танковые и авиационные школы. Здесь обучался цвет фашистского вермахта. Основы советско-германского военного сотрудничества закладывали Ленин, Троцкий, Сталин.»  

З інших джерел відомо, що:

 – в листопаді 1931 року Еріх фон Манштейн (в подальшому генерал-фельдмаршал, один з найбільш відомих командувачів Вермахту) в складі делегації офіцерів Рейхсвера брав участь в переговорах з маршалом Тухачевским та Ворошиловим, які проходили в Москві. На цих переговорах німецькі і радянські офіцери обговорювали плани співробітництва. Після переговорів Манштейн пройшов перепідготовку в Московському та Ленінградському військових округах;

 – влітку 1932 року з метою проведення інспекції та обміну досвідом приїжджав в танкову школу «Кама» під Казанню Гайнц Вільге́льм Гуде́ріан (в подальшому генерал-полковник німецької армії, військовий теоретик.). Мета інспекції – перевірка учбового процесу навчання німецьких офіцерів.

В березні 1935 року Німеччина ввела загальну військову повинність для всіх громадян держави та й почала потужне переозброєння армії. На той час більшість технологій виробництва військової техніки були вже апробовані на території СРСР. Випробування військової техніки здійснювалось як на території Німеччини так і Росії.

Німеччині для нарощування військової потужності вкрай необхідна була сировина, тому між СРСР та Німеччиною неодноразово підписувались торговельні угоди. (Троцький, свого часу, назвав Сталіна головним інтендантом Німеччини.)

19 серпня 1939 року в Москві Молотов вручив німецькому послу в СРСР графу Шуленбургу проект пакту про ненапад, з одночасним проектом поділу тогочасної Європи. 21 серпня Сталін отримав гарантії підписання Німеччиною секретних додаткових протоколів, якими визнавались Радянські зони впливу на половину Польщі (кордон мав проходити вздовж ріки Вісла, тобто частина Варшави відходила під контроль СРСР), Латвію, Естонію, Фінляндію та Бессарабію. Цієї ночі, в своїй відповіді, Сталін повідомив Берлін про згоду Радянської сторони підписати пакт, та призначив зустріч з Ріббентропом на 23 серпня 1939 року. Ввечері 23 серпня Сталін заявив Ріббентропу: «До цього договору необхідні додаткові розділи про які ми нічого ніде публікувати не будемо.» Зі слів Ріббентропа Сталін «дав зрозуміти, що якщо він не отримає половини Польщі і прибалтійські країни, без Литви з портом Либава (Лієпая), то я можу відразу вилітати назад.»

Пізно вночі 23 серпня, а точніше в перші години 24 серпня, 1939 року договір між Сталіним і Гітлером був підписаний. Це зробили від Радянської сторони Молотов а від Німецької – Ріббентроп. Після підписання договору Сталін проголосив тост: «Я знаю, як німецький народ любить свого фюрера. Я хотів би тому випити за його здоров’я.» В другому тості Сталін побажав здоров’я Гіммлеру, «людини, яка забезпечує безпеку німецької держави.» (Гіммлер на той час керував всіма службами поліції, як воєнізованими так і цивільними, тобто гестапо було в його підпорядкуванні.) Представляючи Ріббентропу Лаврентія Берію, Сталін жартівливо сказав: «Це наш Гіммлер.».

Співробітництво між Росією і Німеччиною було надзвичайно широке і довірливе. Можна, зокрема, нагадати, що німецькі комуністи на вимогу нацистів були депортовані до гітлерівської Німеччини. Отже, договір підписаний 23 серпня 1939 року є наслідком їхньої тривалої співпраці а не випадковою подією.

Оскільки Німеччина 1 вересня 1939 року напала на Польщу, то 3 вересня Британія та Франція оголосили їй війну. Німеччині для успішного ведення війни були необхідні матеріальні ресурси і вона їх отримувала від СРСР. Про величину поставок, наприклад, можуть служити дані німецько-радянської торговельної угоди підписаної 11 лютого 1940 року Молотовим і Ріббентропом. Згідно цієї угоди Росія зобов’язувалася поставити Німеччині впродовж 18 місяців товарів на загальну суму понад 650 млн. рейхсмарок. Ось неповний перелік цих товарів:

1 000 000 тонн кормового збіжжя та бобових;

900 000 тонн нафти;

100 000 тонн бавовни;  

500 000 тонн фосфатів;

100 000 тонн хромової руди;

500 000 тонн залізної руди;

300 000 тонн чавуну;

2 000 тонн платини;

марганцеву руду, метали, пиломатеріали та ін.

(Виконання торговельної угоди було надзвичайно ретельне, оскільки вагони з вантажем йшли з СРСР до Німеччини аж до моменту нападу Німеччини на Радянський Союз.)

Нарком закордонних справ Молотов виступаючи на V сесії Верховної Ради СРСР, заявляв: «не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму, котра прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократію»». (газета «Правда» від 1 листопада 1939 року.)

Російсько-німецька співпраця була динамічною. В процесі зміни політичної ситуації в Європі зростали апетити Росії. Ось витяг із Секретного додаткового протоколу до Германо-Радянського договору про дружбу і границю, підписаного 28 вересня 1939 року Молотовим і Ріббентропом:

«Секретний додатковий протокол, підписаний 23 серпня 1939 року повинен бути виправлений у пункті 1, відбиваючи той факт, що територія Литовської держави відійшла в сферу інтересів СРСР, у той час коли з іншого боку, Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства відійшли в сферу інтересів Німеччини (див. карту прикладену до договору про дружбу і границю, підписану сьогодні).» Згідно з тим протоколом, частина Литви залишалися у складі Німеччини, а інша частина – відходила до Радянського Союзу. «Уряд Німеччини відмовляється від своїх домагань на частину території Литви, зазначену в Секретному Додатковому Протоколі від 28 вересня 1939 року…Уряд СРСР погоджується компенсувати Урядові Німеччини за територію, зазначений у пункті 1 дійсного Протоколу, сплатою Німеччини суми 7 500 000 золотих доларів, рівному 31 мільйонові 500 тисячам німецьких марок. Виплата суми в 31 500 000 німецьких марок буде зроблена… шляхом відрахування з німецьких платежів золота, що німецька сторона має зробити до 11 лютого 1941 року на підставі обміну листів, що відбувся між Народним Комісаріатом Зовнішньої торгівлі СРСР А. Мікояном і голів Німецької економічної делегації Г. Шнурре в зв’язку з підписанням «Угоди від 10 січня 1941 року про взаємні товарні постачання на другий договірний період за Господарською Згодою від 11 лютого 1940 року між СРССР і Німеччиною.»

В 1940 році Гітлер відмовився підтримати Росію у її загарбані Балкан, а Росія відкинула ідею Гітлера про поділ між ними Британської імперії. Після цього кожний із хижаків почав планувати кампанію знищення свого партнера.

В результаті змови між нацистською Німеччиною і шовіністичною Росією мільйони людей були вбиті, ще більше скалічених та мільйони людей були змушені мігрувати по цілому світу. Сучасна Росія уникає спогадів про 23 серпня 1939 року а здійснює бурхливе святкування «Дня Перемоги». «Свята» побудованого на змові та смертях. Чому за злочини проти людства покараною виявилась лише одна сторона?


Полювання на виборця

опубліковано 21 лип. 2011 р., 06:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лип. 2011 р., 06:49 ]


Цієї осені буде відкрито сезон полювання, тривалістю в один рік, на виборця. Щоб виборця не спіймали на «безкоштовний» сир, пропонуємо йому деяку інформацію і надіємось, що перечитавши статтю виборець почне розуміти на що його ловлять.

Спочатку подаємо коротку інформацію, котру піарщики доводять до відома кандидатів у депутати.

Методи пропаганди

Як виступаючий Ви представляєте інтереси великої кількості членів партії і те, що Ви говорите на виступі – стає новиною, предметом для обговорення. Аби досягнути успіху в аудиторії, необхідно кожного разу ретельно готуватись до виступу.

І. Представлення

1. Напишіть коротку інформацію про себе і передайте його особі, яка уповноважена Вас представити аудиторії.

2. Якщо виступи починаються з Вас, представте себе самі.

3. Представлення має висвітлити факти Вашої біографії, що мають спільність з аудиторією.

ІІ. На помості

Враження на аудиторію справляють наступні фактори:

Зовнішній вигляд – 55%, звучання – 38%, зміст виступу – 7%. Отже, на першому місці є те, як виступаючий виглядає і поводиться на сцені; на другому – як він говорить і останню роль відіграє те, про що говорить виступаючий.

Ідучи на сцену потрібно тримати спину рівно, не горбитись. Ваша постава на сцені має подобатись аудиторії, також Ви повинні дати зрозуміти аудиторії, що Ви про них думаєте. Аудиторія має відчути Вашу впевненість у своїх силах.

Виступаючи дивіться у вічі слухачів, переносячи свою увагу із однієї частини слухачів на іншу. Не ховайте своє обличчя у написаному тексті.

Коли Вам задають питання – покажіть своє зацікавлення ним.

ІІІ. Побудова виступу

Довільний виступ повинен містити у собі три компоненти: піклування, емоційність і полемічність.

Піклування. Йдучи на виступ, Ви повинні чітко знати, що в першу чергу хвилює аудиторію. Людям буде, до певної міри, байдужа ступінь Вашої поінформованості питанням, при умові, що Вони відчують Ваше піклування про них. Сьогодні звичайну аудиторію хвилюють:

Ціни на продукти харчування.

Зростання цін на газ та комунальні послуги.

Пенсійна реформа.

Діяльність правоохоронних структур: міліції, суддів, прокуратури.

і таке інше.

Виступаючи Ви можете сподіватися на підтримку аудиторії при умові, що у Вас спільні турботи і Ви хочете допомогти розв’язати їх проблеми.

Емоційність. Виступаючий повинен навчитися не просто апелювати до цінностей, турбот слухачів, а й викликати у них збудження емоційного стану. А щоб цього досягнути виступаючий повинен використовувати гумор, гнів, відданість, щирість та інші емоційні збудження.

Полемічність. Виступаючому необхідно показати чітко відмінність між своєю думкою, гіпотезою, твердженням і відповідною думкою, гіпотезою, твердженням опонента. Коли пояснюєте говоріть «ми», підкреслюючи, що і аудиторія так само думає. Опонента називайте «вони» - це віддаляє опонента від аудиторії.

Складання промови

Для того, щоб скласти хорошу промову необхідно:

1. Сформулювати питання, які необхідно висвітлити і визначити їх почерговість. Бажано висвітлювати 2-3 питання протягом виступу.

2. У кожному питанні виберіть декілька ключових пунктів.

3. Виступ повинен тривати не більше 20-30 хвилин.

4. Текст виступу напишіть великими літерами, щоб можна було підглянути при потребі.

5. Необхідно зробити репетицію виступу вдома вголос декілька разів.

 

Виступаючи Ви повинні усвідомлювати, що Вам необхідно переконувати аудиторію у Вашій правоті, а не займатись її просвітою. Зосереджуйте увагу на тому, що Ви турбуєтесь про потреби слухачів, тоді аудиторія Вам повірить. Під час виступу намагайтесь встановити емоційний, а не інтелектуальний контакт з аудиторією. 

Це варто знати виборцю

Методи впливу на розум людини

Пропагандистська діяльність скерована на створення у свідомості людини стереотипів, стандартів поведінки, політичних уподобань. Важкість процесу пізнання і сприйняття оточуючого середовища штовхають людину орієнтуватись у суспільстві, в повсякденному житті на основні, уже вироблені в свідомості людини, стереотипи. Стереотипізація тісно пов’язана з готовністю людини сприймати явище в певному світлі в залежності від попереднього досвіду людини, тобто має місце початкова упередженість людини. Отже, всіма процесами сприйняття довколишнього світу керують стереотипи – сформульовані оціночні думки. Стереотипи дозволяють орієнтуватися у потоці інформації. Стереотипи довготривалі. Процес пізнання, сприйняття нового, це підгонка нової інформації під уже сформований стереотип. Стереотип намагається спростити отриману інформацію і підігнати її під уже вироблений стандарт, іншими словами нова інформація порівнюється із уже виробленим стереотипом. Отже, стереотип характеризується упередженістю до нової інформації, котра не вписується в рамки стереотипу. Для закріплення стереотипу використовується багаторазове настирливе повторення одних і тих же слів, фраз, які зрештою стають символами. Виступаючий повинен знати аудиторію та її стереотипи.

Стереотипи формуються завдяки емоціям. Людина, в першу чергу, живе емоціями, а потім розумом. Отже, виступ повинен бути скерований не до розуму людини, а до її емоцій. Аргументи, скеровані до відчуттів, а не до розуму, створюють сприятливу атмосферу для переконання, зменшують можливий опір психіки, викликаний в силу різних причин. Або, іншими словами, аргументацію необхідно розраховувати на психіку людини, а не на її логіку. 

Прийоми пропаганди

1. Наклеювання ярликів. Коли будь-якій ідеї, події наклеюють негативний ярлик з метою, щоб аудиторія відкинула ідею, подію без вивчення доведення. Тобто ідею або подію опонента підводять під уже сформований у свідомості людини негативний стереотип, намагаючись викликати в людини негативну реакцію, страх, ненависть, огиду. Наприклад: «трутень», «олігарх», «рекетир», «шовініст».

2. Блискуча невизначеність. Опис явища словами, котрі не мають конкретного значення, але викликають у людини позитивні емоції і відчуття. Для цієї мети використовують слова, які мають вартість у даному суспільстві. Конкретність трактує слухач. Мета блискучої невизначеності, щоб людина прийняла ідею або подію без аналізу доведення. Наприклад: «прогресивна партія», «патріотичні сили», «об’єднавчі процеси», «сповідують християнську мораль» і т. д.

3. Прийом переносу. Коли престиж, авторитет популярної особи або ідеї переноситься на свою ідею, що сприяє створенню у слухача позитивної або негативної реакції. Приклад: «послідовник ленінізму», «ставленик Ющенка», «ця організація діє на засадах демократії».

4. Прийом «по рекомендації». Схвалення або заперечення ідеї, програми приписується популярному діячу. Приклад: «реформи отримали повне схвалення Венеціанської комісії», «західні експерти схвалили пенсійну реформу».

5. Прийом «простонародності» або «нейтрала». Для переконання аудиторії стверджують, що програми добрі тому, що вони належать простому люду. Здійснення оцінки з позиції «нейтрала». Приклад: «програма пройшла всенародне обговорення», «старий сивий дід сказав…», «я, як незацікавлена людина, скажу».

6. Прийом підтасовки фактів та метод монтажу фактів. Підбирають і підтасовують факти, використовуються логічні та алогічні твердження або доведення, щоб зганьбити програму, ідею опонента. Під час суперечки голослівні звинувачення. Наприклад: «завжди можна насмикати певні факти і побудувати необхідний ланцюжок тверджень, щоб звинуватити опонента», «вибирають тільки негативні вчинки особи і на них акцентують увагу, тим самим отримують негативне ставлення до особи».

7. Прийом «спільної платформи». Виступаючий стверджує, що його ідею, програму схвалюють усі в цьому залі, і тому є сенс іншим підтримати цю чи іншу ідею, програму. Приклад: «більшість людей в залі вітають рішення», «соціологічні опитування стверджують, що цю ідею більшість людей підтримує і тому Ви теж повинні підтримати її».

8. Використання напівправди та інсинуації. Інсинуація – це змішування брехні та правди, або вислів у вигляді недомовки. Певна доза брехні добавлена до правди може бути прийнята за віру, і зафіксована людиною, як дійсний факт. Наведення правдивих фактів створює кредит довіри до виступаючого, а потім маленька доза брехні. Свідоме висвітлення позиції противника як неправильної, тупої, дурної з подальшим її розвінчуванням. Приклад: «він стверджує, що судова реформа бездоганна», «наші судді є найбільш справедливими в світі».

9. Метод дифамації. Здійснення акцентування на неприємних фактах, котрі однак мали місце. Роздування другорядних явищ, вчинків, тобто часткове трактується як головне. Наприклад: «в дитинстві він отримував двійки, тому не має потреби йому вірити», «йому не можна довіряти, оскільки в нього пітні руки».

10. Використання статистики у пропаганді. Мова цифр завжди виглядає переконливою і створює ореол беззаперечної авторитетності. Останнє вагоме слово в суперечці. Найбільш ефективний засіб підтвердити, або приховати істину – це використати статистичні дані. Однак, організація збирання статистичних даних може бути організована так, щоб забезпечити ствердження необхідної істини. Наприклад: «проведення соціологічного опитування на тему «чи Вас щось поєднує з Росією», а потім ствердження, що народ хоче в митний союз братніх народів».

11. Метод навіювання. Навіювання адресується не до логіки і розуму людини, не до її готовності мислити, а до її готовності отримувати розпорядження або інструкцію до дії. Тому навіювання будується на використанні емоційних каналів впливу та не потребує системи логічних доведень, оскільки апелює в першу чергу до відчуттів, до емоцій особи і колективу та не потребує глибокого усвідомлення інформації. Навіювання можна здійснювати на вже підготовлений в свідомості  ґрунт при врахуванні важливості даної події. Навіювання добре діє на представників «простого люду». «Простий люд» не хоче керуватись логікою, доведенням, розумом. Ефективність навіювання суттєво залежить від довіри до виступаючого, від підбору аргументів, які хоче чути публіка. Правильний вибір головних мотивів для публіки сприяють тому, що публіка приймає їх як свої і тоді легко усвідомлює. Наприклад: «на базарах панують кавказці, покажемо, що там їм не місце!»

12. Метод підміни понять. Для доведення правдивості твердження використовують правдивість твердження, однак з іншої теми. Приклад: «Сухий: коли зуб болить ми повинні його вирвати, так і за пенсійний закон ми повинні проголосувати».

13. Семантика пропаганди «словоблуддя». Оскільки слово має не одне, а багато значень і не дає чіткої інформації про подію – воно відіграє важливу роль.

13.1 Створення спеціальних термінів, щоб заховати істину. Наприклад: «процес пацифікації», «федеральні війська», «примусити до миру».

13.2 Використання слів широкого змісту, які дають нечітку інформацію про подію. Наприклад: «відбулось багато масових демонстрації», «податковий майдан підтримала невеличка купка людей».

13.3 Використання у виступах слів, які сприймаються аудиторією як позитивні або негативні для висвітлення своєї ідеї або програми. «Вони перебували у концентраційному таборі», «через 20 років Україна буде однією із наймогутніших держав світу», «через два роки економічні реформи принесуть покращення життя людей».

13.4 Використання буденних слів для опису надзвичайних подій (але не корисних для Вас). Наприклад: «Я раніше брехав – Ви не правильно потрактували мої слова, я допустив неточність під час висвітлення подій, мої слова не відповідають в повну об’ємі істині».

13.5 Використання специфічних термінів не для точного опису та однозначності інформації, а для повного схову інформації. Наприклад: «обмежений контингент», «собирательница земель».

13.6 Слова-символи від частого користування втрачають свою силу і тому необхідно творення нових слів-символів. Наприклад: «націоналіст», «олігарх».

14. У виступах перед аудиторією не можна говорити мудро. Необхідно ідеї, програми висвітлювати якомога простіше. І чим більше скупчення людей, тим аргументація повинна бути простіша, тобто розрахована на людей з 5-8 класовою освітою.

15. Двохстороння аргументація. Це висвітлення своєї точки зору і точки зору опонента. Одностороння аргументація більш ефективна в аудиторії з низьким освітнім рівнем. Двохстороння аргументація дає більш глибокі зміни у вироблені стереотипів і важче цей стереотип порушити тим, хто стоїть на інших позиціях по даному питанню. Двохстороння аргументація сприяє навіюванню слухачам про об’єктивність виступаючого. Спочатку треба висвітлювати позицію та аргументи на свою користь, а потім позицію та аргументи опонента. Якість і сприйняття аргументів першого доведення, їх розташування і висока ступінь емоційності приводять до того, що наступна аргументація є мало переконливою і не сприяє емоційному заряду аудиторії. Позиція противника висвітлюється абстрактно.

16. Міфи та їх подача через різні джерела інформації. Позитивне або негативне твердження із різним забарвленням оприлюднюється через різні джерела інформації. Це створює ілюзію достовірності твердження і слухач сприймає твердження без внутрішнього аналізу. 

17. Принцип дуже великої брехні. Пересічна людина впродовж свого життя не раз і не два збреше. Однак її брехня є незначна. Наприклад. «Мене болить голова». Хоча її вона може і не боліти. Тому коли виступаючий здійснює малу брехню, то людина розпізнає її і не вірить словам виступаючого. Однак коли виступаючий бреше без обмежень, тобто реалізовує дуже велику брехню, то людина при всій очевидності неправди починає сумніватись і думає, що «диму без вогню не буває». Отже, принцип дуже великої брехні дозволяє виступаючому посіяти зерна сумніву в людський розум, тобто виступаючий своєї мети досягає.

До питання про Українську Головну Визвольну Раду

опубліковано 6 лип. 2011 р., 23:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 лип. 2011 р., 23:13 ]


В 1944 році вже було зрозуміло, що Німеччина програє війну. Радянська влада поверталась в Україну. Необхідно було дати відповідь на одвічне питання: «Що робити українцям?»

Можливими були два шляхи: мобілізувати фізичні та духовні сили для протистояння окупантові або капітулювати і пристосуватись до нього. Обрати шлях необхідно було пам’ятаючи: про голодомор 1932-33 років, колективізацію, розстріли та вивезення в Сибір здійсненими російською владою на Великій Україні; розстрілами та вивезенням в Сибір здійсненими «першими совєтами» на Західній Україні; аналогічними діями німецьких окупантів, тільки з тою відмінністю, що вони вивозили в Європу. Отже, ці окупанти здійснили масове винищення українських громадян і тому українська нація на той час була сильно знекровлена.

До цього необхідно було додати, що в політичних колах світу взагалі не розглядалась можливість існування незалежної держави Україна. Англія, Франція, США та інші західні країни були в співпраці з Російською імперією. Влада імперії в цей час в інформаційному просторі поширювала наклепи на український визвольний рух, звинувачуючи його в співпраці з нацистською Німеччиною. Хоча наш опір фашизмові був безпрецедентний. Українці були єдиним народом у світі, котрий зброєю протистояв двом загарбникам: нацистській Німеччині та шовіністичній Росії. Українці не отримували допомоги від будь якої держави світу а опиралися виключно на свої власні сили.

З метою дати відповідь на це питання було покликано до життя Українську Головну Визвольну Раду. На Першому Великому Зборі УГВР, що відбувся 11 – 15 липня 1944 року біля села Сприня на Самбірщині брали участь: галичани Роман Шухевич, Микола Лебідь, Мирослав Прокоп, Василь Мудрий, Ярослав Біленький, Павло Турула, Анатоль Камінський, Євген Стахів, Микола Дужий, Дарія Ребет, Лев Шанковський, отець Іван Гриньох, волиняни Ростислав Волошин і Павло Шумовський, кияни Кирило Осьмак і Василь Потішко, житомирянин Петро Чуйко, Іван Вовчук з Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська. Згодом були кооптовані Петро Федун-Полтава і Осип Дяків-Горновий.

Керівником УГВР став представник Великої України Кирило Осьмак – політичний діяч, безпартійний. (Він помер 16 травня 1960 року у Володимирській тюрмі.) Ідея незалежності України поєднала «східняків» і «західняків». Обрано було вірний шлях – боротьба проти окупанта. На цьому Зборі відійшло на другий план гасло «Україна для українців», оскільки прийшло розуміння, що головним має бути гасло «Воля народам – воля людині». Дехто може твердити, що УГВР це плід фанатів а не рішення «практичних» політиків. Однак ці фанати зберегли свою гідність у концтаборах німецьких чи російських. Вони не зреклись ідеї незалежної України навіть після завершення Другої Світової війни. Їх життєві шляхи були різні: одних – обірвався в часи війни, другі – загинули в російських концтаборах, інші – опинились в еміграції…Однак «зерна» посіяні ними проросли і дали плоди. Обраний ними шлях показав світові, що держава Україна є і буде гравцем на політичній карті світу.


Ціна питання

опубліковано 30 трав. 2011 р., 04:57 Степан Гринчишин


Всередині березня 2011 року екс-президента України Леоніда Кучму запросили до Прокуратури України у справі вбивства Георгія Гонгадзе. Ця подія стала новиною номер один в Україні. Всі засоби масової інформації переключили свою увагу на неї. Однак, майже всі громадяни України знають, що з цього вийде. Екс-президент не поспить спокійно пару ночей, з дискомфортом походить на допити, його сімейство витратить певну суму грошей на адвокатів і працівники прокуратури скажуть: «Леоніда Даниловича Кучму підлеглі службовці не правильно зрозуміли. Він навіть не допускав, що його критичні вислови на адресу Георгія Гонгадзе приведуть до таких трагічних наслідків. В усьому винуваті підлеглі». Але чому тепер і з якою метою було здійснено цей крок правителями країни. Іншими словами, яка ціна цього питання?

У березні місяці настає активна фаза посівної кампанії. Селянам необхідне пальне, мінеральні добрива. А ціни на них не повзуть, а скачуть вгору. Зрозуміло, що взяті тепер селянами кредити, з великими проблемами, будуть погашені вирощеним врожаєм. У листопаді-грудні селянин почне задумуватися над своєю долею. «Гірко працював весну, літо та осінь – а заробітку немає. Земля перестала бути матір’ю-годувальницею. А ну її, краще продати свій пай». І не буде розуміти, що цю його дію «певні особи» запрограмували ще в березні місяці.

Зараз в Україні залишилась одна велика цінність, котру ще не приватизували «певні особи» – це земля. Експерти оцінюють її вартість в 400-500 мільярдів доларів. Однак, українські чорноземи це не нафта, це не газ, які можуть вичерпатись. Чорнозем є практично на вічно. І земля українська сьогодні виступає як безцінна вартість, так і територія проживання українського народу.

На сьогоднішній день українці відносяться до одного з найбідніших народів Європи. Продовольче питання з кожним днем постає все гостріше у світі. Через підставних осіб землю за євро, за долари скуплять в українських селян англосакси, німці, євреї, китайці, росіяни, арабські багачі. Українець буде працювати на них. Українець буде додатком до землі, а не господарем на ній. Постане реальність «українці будьте батраками, або мігруйте звідси, бо ви заважаєте нам жити». Наприклад, у деяких селах, поблизу Києва, селяни продали свої земельні паї та відразу почали їздити на “крутих тачках”. Подумали люди, що життя вдалось. Однак, минуло для когось два, для когось три роки і «круті тачки» були замінені на тачки одноколісні, а їзда в маршрутках стала нормою. Навколо села колись була їх земля, а тепер жителі села можуть тільки на неї споглядати. Земля не може вже бути для них матір’ю-годувальницею.

В адміністрації президента розробляється план приватизації землі через право її купівлі-продажу. Акімова: «Необхідно терміново розробити закони, щоб до 2012 року можна розпочати процес приватизації землі». Піховшек заявляв, що в адміністрації президента йде посилена робота над законом, котрий би дозволив землю продавати і купувати. «Певні особи» хочуть подальшого свого збагачення, але збагачення не через працю, не через створення нових заводів, не через впровадження новітніх технологій. Вони хочуть збагатитись шляхом загарбання землі, котру можна взяти у свою власність завдяки тому, що вони захопили правління державою, що селянин доведений до такого стану, коли земля для нього стає тягарем. Отже, шляхом домовленості між пінчуками, ахметовим, коломойським, рабіновичами і їм подібними земля буде приватизована аналогічно як приватизували підприємства, заводи і рухоме та нерухоме майно, тобто українці залишаться з паперами на право власності на землю, паперами-доларами, але без землі. Приватизацію землі буде підтримувати Росія. Існування шовіністичної Росії без України неможливе. Росія приватизувала велику кількість українських підприємств. Приватизувавши землю Росія фактично приєднає Україну до себе. По суті Росія через власність в Україні буде керувати суспільним життям українців. У бажаний для Росії момент, вона створить різке погіршення умов життя людей, а люди в переважній більшості скажуть «Колбаса, чи ковбаса, аби тільки вона була». Отже, приватизація землі – це неминуча втрата незалежності України.

З іншої сторони приватизація землі необхідна, як необхідно, щоб український селянин став хазяїном на ній. Отже, враховуючи бідність українського селянина, необхідно спочатку продавати землю на 5-7 років, що з однієї сторони дасть можливість скласти дійсну вартість землі а з іншої – дозволить селянину заробити гроші для її купівлі.


Фінансування президентських виборів у 2010 році

опубліковано 30 трав. 2011 р., 04:53 Степан Гринчишин


Згадуючи вибори 1999 і 2004 років можна твердити, що кандидати на президента держави майже ніколи не тратили своїх грошей на виборчі кампанії. Не є винятком і виборча кампанія 2009 року. Претенденти почали готуватись до неї заздалегідь.

Перша стадія оборудки. Фінансові оборудки найкраще проводити влітку, коли громадяни держави йдуть у відпустки, коли на базарі дешеві продукти харчування і комунальні платежі не тиснуть на людину. На початку 2008 року в Україні було два державних банки і близько 190 приватних банків. Навесні 2008 року Пинзеник, Стельмах, Тимошенко, Азаров заявляли: “Гривня сильна як ніколи”, “Зберігайте свої заощадження у гривнях ”, “Економічна криза нам не загрожує ”, ”Долар знецінюється ”. Вони свідомо говорили неправду. Вони знали, що економічна криза нас зачепить, що долар знецінюється, але знецінювання гривні йде набагато швидшими темпами. Все це говорилось з метою створення інформаційного підґрунтя для фінансової оборудки. На початку літа 2008 року почалось скуповування долара у населення, яке супроводжувалось різким падінням долара. Його вартість впала з 5,05 до 4,20 гривні. Одночасно за скуплені у громадян долари здійснювалась закупівля золотих злитків за кордоном. За перших дев’ять місяців 2008 року золотих злитків було закуплено в чотири рази більше ніж за 2007 рік.

Друга стадія оборудки. Прийшла осінь. Фінансова діяльність після літніх канікулів ожила. Виникла потреба розплачуватись з інвесторами валютою. Виникла потреба доларів для закупівлі товару за кордоном, необхідно було сплачувати доларові кредити взяті в банках, а їх, доларів, на ринку немає, оскільки одні скупили їх у громадян, а інші за долари купили золоті злитки. Вартість долара різко пішла вгору і досягала навіть 10 гривень за долар. Одночасно в інформаційному просторі стверджувалось, що банки є банкрути. Але це була неправда, оскільки за 10 місяців 2008 року прибутки банків зросли на 70% порівняно з 2007 роком. Свідоме поширення інформації про банкрутство банків створило умови для вкидання у товарообіг папірців – гривень. Про це свідчить зростання вартості російського рубля з 2,10 гривень за 10 російських рублів до 2,60 – 2,70 гривень за 10 рублів.

Отже, за літо і осінь 2008 року відбулось потрійне пограбування громадян України: через різке знецінення долара влітку, коли громадяни здавали долари в обмінні пункти; наступним різким їх подорожанням восени, коли громадяни скуповували долари, намагаючись зберегти свої заощадження у зв’язку із  знеціненням гривні. Одночасно, заробітна плата громадян у доларовому еквіваленті впала на 40%. Щоб відволікти увагу населення від їхнього пограбування, восени 2008 року, в парламенті розпочались гострі суперечки “чи є коаліція в парламенті, чи її немає ”. Йшла гостра словесна війна в парламенті між БЮТ і Партією регіонів, війна в якій і слова не було про потрійне пограбування громадян. Отже, наприкінці 2008 року фінансова оборудка отримала своє завершення: громадяни були пограбовані, а фінансові накопичення на виборчу компанію були створені.

Оскільки це пограбування відбулось без суттєвих людських збурень, то потім пішло в рух фінансування кандидатами своїх виборчих кампаній грішми з банків, яке характеризувалось неповерненням депозитів вкладникам. Словосполучення “банк збанкрутував ” означало тільки те, що банк перестав повертати громадянам їх депозити. У парламенті БЮТ і Партія регіонів створюють юридичне підґрунтя для діяльності колекторів, котрі силою, залякуванням відбиратимуть борги у населення перед банками. Але, скажіть, чи вони ставили питання про конфіскацію майна власників банків із подальшим скеруванням отриманих коштів на виплату депозитів? Якщо банк “Надра” збанкрутував, то не важко здогадатись, чию виборчу кампанію він фінансував. Якщо один із кандидатів у банку “Родовід” взяв позику під 2% річних, то звідки банк може виплатити громадянам їхні депозити. Якщо внаслідок рекапіталізації банків зникли десятки мільярдів гривень, то не важко відповісти, на чию виборчу кампанію вони пішли.

Висновок: отже, виборча кампанія кандидатів на президента України в 2009-2010 роках відбулась за наші гроші.


1-10 of 16