Записки-спогади

опубліковано 6 черв. 2012 р., 01:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 черв. 2012 р., 09:07 ]


 Про події і людей

під час мого головування

у міській раді Львова

 

 

 ГЕТЬМАНСЬКА БУЛАВА ДЛЯ КРАВЧУКА


У листопаді 1991 року кандидат у Президенти України, тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук приїхав до Львова на зустріч з виборцями. Львів'яни вітали його щиро і тепло. Під час обіду вступне слово виголосив перший заступник п. В.Чорновола (п. Вячеслав теж боровся за президентство), в якому дуже курив фіміам супернику свого патрона. Не відстав від нього і тодішній голова облвиконкому.


За столом сиділи також І.Мотринець, З.Котик, Є.Марчук та охоронець голови ВР. Я теж побажав п. Л.Кравчуку перемоги,  що на той час було безсумнівним, здоров'я, добре керувати державою, але заявив, що голосувати за нього не буду, бо в кандидата «надто гнучкий хребет», що проявилося під час ГКЧП. Запанувала тиша, лише охоронець прохопився: «Вот это откровенно сказано!». Вже згодом Леонід Макарович у приватній бесіді пояснив, що за умов ГКЧП він інакше діяти не міг: відокремлення України від СРСР було ймовірним, але України комуністичної, з військовою диктатурою.

Леоніда Макаровича Кравчука я вперше побачив на телеекрані в 1989 році, коли він запекло переконував Івана Драча, що совєтська комуністична система добра і ніякого Народного Руху створювати не потрібно. Для мене і моїх друзів це була чужа і незрозуміла людина. І коли його ж обрали Головою Верховної Ради України (Івашко пішов у козачки до Горбачова), радості не додалося.

 

Минуло кілька місяців. Леонід Макарович все більше відходив від комуністів і схилявся до демократів. І ось він приїжджає з візитом до Львова. Львів'яни приймали його непогано. Ніхто не говорив про порожні прилавки в магазинах, про ковбасу чи шкарпетки. Просили тільки зберегти суверенітет і незалежність України. Було помітно, що п. Кравчук знаходиться на вістрі вибору: або надалі залишатися з комуністами, або стати справді виразником волі народу і демократичних сил. Потрібна остання пір'їнка...

 

На заключній прес-конференції у залі облради від імені львів'ян я вручив йому кришталеву булаву, супроводжуючи символічний подарунок відповідними побажаннями. Можливо, я надто переоцінюю цей вчинок. Але надалі Леонід Макарович уже був справжнім українським Президентом. Потім саме Леонід Кравчук виніс смертний вердикт грізній імперії СРСР, «протягнув» через ліву Верховну Раду тризуб як герб, синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла Україна». Сьогодні я собі думаю, чи не Боже провидіння забрало до Москви Івашка, бо він на таке був нездатний. Адже на камені його могили  напис російською мовою...

 

Та як цей факт обурив п.Чорновола! У своїх закордонних вояжах на зустрічах з діаспорою немилосердно «крив» мене за те, що я вручив символ гетьманської влади комуністові.  

*     *     *

Коли мене обрали головою міської ради, я попросив дружину та сина стати перед образом Матері Божої і сказав: «Знайте, я йду на цю роботу задля ідеї і ніколи нічого не візьму для себе й своєї сім’ї».

Можу запевнити, що слова я дотримав.  

*     *     *

Після виборів 1990 року я запросив до себе голову обласної організації Народного Руху пана Любомира Сеника і сказав йому:

– Пане Любомире! Рух обрав нас депутатами. Пропоную працювати разом і далі.

...Спрацювала генетика. Організація робила те, що вміла: від пасивної опозиції врешті-решт перейшла до цькування голови міської Ради. Дала себе знати вікова ненависть українця до влади, яка протягом століть була чужинською.  

*     *     *

Був і такий епізод у моїй роботі, що я покинув сесійний зал. Прийшов додому, випив чарку і вирішив подати у відставку. Мої запеклі «друзі» з Руху, делегатом установчих зборів якого, між іншим, я був у 1989 році, всіляко намагалися «з'їсти» мене.

 

Показовим був виступ Наталії Дяків, яка «виводила мене на чисту воду»: начебто я ввів у оману депутатів під час виборів голови міськради, сказавши, що закінчив школу з відзнакою, а це, мовляв, неправда.

 

Ввечері Львівське телебачення показало саме цей епізод із сесії. Ну, це вже занадто! Наступного дня засідання сесії продовжувалося. Я взяв свій атестат про закінчення середньої школи, де були тільки «п'ятірки», і показав депутатам. А у виступі різко заявив, що не буду поступатися нікчемам і пустобрехам. Більшість депутатів зустріли мою заяву оплесками, і до нових виборів мене вже не перевіряли на здатність «тримати удар».

*     *     *

Восени 1990 року змінилося законодавство щодо місцевих органів влади. Якщо раніше був голова міської Ради (Василь Шпіцер) та затверджений за його поданням сесією голова міськвиконкому (Богдан Котик), то тепер ці посади об'єднувалися і треба було проводити нові вибори. Реальних претендентів було два: пан Богдан і я. Деякі народні депутати, а надто обласне керівництво, переконували мене зняти свою кандидатуру. Чому? Адже я займався виконавською роботою фактично з квітня, оскільки Богдан Котик багато часу перебував у Києві як депутат Верховної Ради УРСР. Я вже вник у роботу і достеменно знав, що не піду манівцями, а зможу чесно і з великою віддачею працювати.

 

Та все ж десь за два тижні до виборів я сказав Богдану Дмитровичу, що зніму свою кандидатуру за умови, якщо він здасть мандат народного депутата і цілковито працюватиме лише на посаді мера. Богдан Котик відповів, що обміркує пропозицію і зробить вибір.

 

Однак цього не сталося. Його друзі і прихильники були певні, що виграють вибори. Результати таємного голосування: Шпіцер – 78 голосів, Котик – 47.

 

Отих 47 «голосів», плюс облначальство всі наступні роки затято намагалися при першій-ліпшій нагоді вставляти палиці в колеса, чатуючи на момент аби зробити мені якомога болючіше. Так була сформована перша опозиція новій львівській владі переважно з когорти демократичних сил.  

*     *     *

Один священик оповідав мені, як  львів`яни змальовують герб України: «Над ланом жовтої пшениці  голубе небо, на небі  Хмара. Посеред лану стоїть Чорний Віл, на ньому сидять Горині Орли і Шпіца, Шпіца...»

*     *     *

На одній з перших сесій в 1990 році у виступі я сказав:

– Я інженер і знаю, що таке коефіцієнт корисної дії, тож пропоную КГБ порахувати, скільки людей з його подачі було заарештовано, засуджено, репресовано, замордовано. Тепер вже ясно, хто з них був шпигуном чи  ворогом народу. Кількість потерпілих поділіть на кількість виявлених «злочинців», і одержана частка покаже, у скільки разів треба скоротити штат КГБ, щоб його к.к.д. наблизився до одиниці.

Наступного дня один з депутатів-кадебістів підійшов до мене:

Василий Иванович, не надо было говорить этих слов. Обычно мы такое не прощаем.

Натяк був дуже прозорим, повіяло холодом. Але я відчув, що не маю страху:

– Шановний! Якщо ви хочете сотворити ще одного національного героя, то я готовий. Я пройшов важкий, але великий для себе життєвий шлях: від сина обідраного радянською владою селянина до кандидата технічних наук і голови міської Ради Львова. Виростив гарного сина і дожив до демократичної суверенної  України. Тепер я вже нічого не боюся!

*     *     *

Наближалося 9 травня 1990 року. Цього дня зазвичай відбувався військовий парад у центрі міста. Ми зібралися у голови міськвиконкому порадитися, що робити, адже багато найбільш політично активних львів'ян цілком вмотивовано не вважають цей день святковим. Їхні спроби не допустити проведення параду могли б призвести до вуличних сутичок і навіть кровопролиття. А парад мусив відбутися така була вказівка «згори». Довго думали-гадали, нарешті хтось запропонував дати дозвіл на проведення параду не в центральній частині міста, а на вулиці Стрийській, біля Монумента Слави. Але ж як переконати командування ПрикВО, щоб воно пристало на цю пропозицію? Раптом до кабінету заходить командуючий округом Віктор Скоков – веселий, усміхнений і заявляє:

Ребята! Я пришел относительно парада. Давайте проведем его возле Монумента Славы на улице Стрыйской!

Спочатку ми полегшено зітхнули, а потім кожен задумався ...

 

*     *     *

Після ГКЧП в обласній Раді відбулася нарада активу області (голів обласної, районних та міських Рад) з керівництвом КГБ (а, може, вже й Служби безпеки України) за участю заступника міністра. Все йшло статечно і гладко. Наприкінці наради я попросив слова і звернувся до присутніх у залі:

– Ви державні люди, несете велику відповідальність і багато знаєте. Хто з вас впевнений, знає чи відчуває, що КГБ зробив хоча б щось доброго для України, прошу підняти руку,  ніхто в залі не ворухнувся.

–Бачите свою роботу? –  запитав я пана генерала.

– Бачу.

Незабаром Львівське обласне управління очолив інший керівник.  

 За погодженням нової влади начальником управління внутрішніх справ Львова був призначений Станіслав Вербицький – приємний, могутньої статури, сорокарічний підполковник. Частина депутатів вимагала увільнити його з посади, оскільки 1 травня 1989 року він стояв у лавах міліціонерів, котрі не пропускали людей з синьо-жовтими прапорами на демонстрацію. Раніше я не знав цього чоловіка, але відчував до нього довіру і симпатію, тому вирішив діяти на свій розсуд: написав до міністра внутрішніх справ клопотання про дострокове присвоєння С. Вербицькому звання полковника. Львів  велике місто, і не пасує, щоб начальником міліції був підполковник. Міністр врахував клопотання і підписав наказ...

 

19 серпня 1991 року я скликав у Ратуші нараду членів міськвиконкому за участю керівників міських силових структур, ознайомив присутніх зі своїм баченням подій і запитав, чиї команди вони виконуватимуть: мої чи антиконституційного «ГКЧП».

 

Усі члени міськвиконкому визнали «ГКЧП» незаконним органом. Керівники силових структур прямої відповіді не дали. Лише полковник Вербицький став струнко і відповів: «Ваші, Василю Івановичу, бо Вас обрав народ».

 

Прикро було потім, коли обласне начальство зняло С. Вербицького з посади за те, що він відмовився виконати усний наказ розігнати тисячі львів'ян, що прийшли 9 травня 1992 року до оперного театру, висловлюючи свій протест щодо святкування дня Перемоги. Виконати наказ  означало побити людей. Станіслав Володимирович радився тоді зі мною, і я підтримав його та Г. Шабаєва, які не вбачали потреби застосовувати силу. На жаль, я не зміг їх захистити, бо рішення приймав Київ з подачі керівництва області. Мого аргументу про позицію Вербицького під час «ГКЧП» не було взято до уваги.

 *     *     *

Вперше мене освистали на мітингу 9 травня 1990 року, коли я спробував подати ветеранам Великої Вітчизняної війни інший, а не класично-сталінський погляд на війну і ціну Перемоги.

 

Вдруге 1 листопада 1992 року щирі демократи – за відсутність державних прапорів на вічі біля Народного дому. Тоді в очах громади за все відповідав Шпіцер особисто, а не Парубій, Пограничний, Іськів. Хоча саме вони отримували державну плату за підготовку святкувань. Коли ж я оголосив їм догани за несумлінне виконання обов'язків, то аж до нових виборів мав тріо грізних недругів, закованих у лати депутатської недоторканості.

 *     *     *

У квітні 1990 року до Львова з візитом приїхав президент Польщі Войцех Ярузельський. Після обіду в Гербовому залі ресторану «Фестивальний» я підійшов до пана Ярузельського обмінятися думками щодо визнання польським сеймом операції «Вісла» як репресивної проти українського народу. Звернувся, звичайно, українською мовою. Перекладач сказав, що українською не володіє, на що пан Ярузельський зреагував: «Нєх пан мувє поволі. Я вшистко розумєм по-українску».

 

Відчувалося його приязне ставлення до України, як і, зрештою, наступного президента Лєха Валенси. Недаремно Польща першою визнала незалежність України.

 

Якось у дружній розмові один з польських урядовців подав думку, що якби Україна з Польщею уклала союз, то виникла б наймогутніша держава в Європі.

 

*     *     *

Після перейменування вулиці Суворова на честь академіка Сахарова з Московської  Думи до Львова приїхала делегація з вимогою повернути цій вулиці назву генералісимуса. Просили  також розмовляти російською, бо української вони, бачте, не розуміють. Я висловив здивування, що брати-слов`яни росіяни  такі тупі. Адже поляки, словаки, хорвати, чехи,  президент Польщі Ярузельський навіть просили розмовляти українською, яку вони без труднощів сприймали.

 

Щодо вул. Суворова, то я запропонував компроміс: Мосгордума недавно перейменувала вулицю Б. Хмельцицького, який свідомо чи ні, але віддав Україну Московії, на Маросєйку (спотворене від первісної назви Малоросєйка, яка виникла тому, що там першими замешкали переселенці з України). Тож нехай вони повернуть вулиці ім`я нашого гетьмана, а ми повернемось до «суворовського  питання». Обіцяли подумати...

Думають донині...

*     *     *

Через півроку після демократичних виборів на площі Ринок відзначалася вперше без заборони річниця проголошення Акту про самостійність України від 30 червня 1941 року. Тисячі святково вбраних львів'ян прийшли на мітинг, що відбувався під вікнами мого кабінету, а я в цей час змушений був «гасити» конфлікт між двома збудженими релігійними громадами, очолюваними своїми душпастирями: йшлося про передачу храму одній із них. Мене фактично силоміць тримали в приміщенні, вимагаючи прийняти рішення, але кожна сторона  на свою користь. Врешті я підвів священиків до вікна, показав на площу, заповнену людьми, і рішуче сказав:

– Дозвольте мені вийти і разом з людьми поклонитися світлій пам’яті тих, хто здійснив цю святу справу для України. Ви ж сьогодні гірші від одвертих ворогів, бо, тримаючи в руках Святе Письмо, розмовляючи вишуканою українською мовою, звороговуєте українців. Ви ведете до того, щоб тут знову владарювали чужинці, які позакривали ваші храми...

 

*     *     *

Великою проблемою було керування районами. Тодішній закон не визначав їхніх повноважень, а оскільки голів районних Рад обирали районні депутати, то вони були цілком незалежні і від міської Ради, і від її голови. Кожен з них робив те, що хотілося. Один будував цегельню, другий відкривав банки, третій реорганізовував ЖЕКи, четвертий їздив відстоювати Крим, п'ятий підвищував зарплату своїм двірникам (у чотирьох інших районах двірники, природно, оголошували страйк).

 

А всі негаразди списувалися на місто в особі Шпіцера. Раніше ці проблеми врегульовувала партійна дисципліна. Тепер же настала повна влада районних депутатів, що вилилося у безвідповідальність, бездіяльність, безгосподарність.

 

Якось я запросив усіх голів райрад до себе й запропонував обрати неформального голову міста, слово якого буде вирішальним. Відмовилися… Вольниця подобалася їм більше. Я розпочав важку і тривалу боротьбу за розпуск районних Рад і добився цього лише навесні 1994 року. Понині переконаний, що це пішло на користь місту.

 

*     *     *

Не знаю більш досконалих ворогів міської господарки, аніж «файні хлопці». Хоча «файний хлопець» не професія, але він завжди при ділі, яке обов'язково провалить.

 

Один з таких у 1990 році був обраний заступником голови міськвиконкому з питань комунального господарства. Його «досягнення» в тому, що зумів спорудити собі «пам'ятник» на вулиці Дорошенка перед переговорним пунктом головної пошти. Кожний, хто їде машиною, може відчути його не лише душею, а й сідницею – це справжній трамплін на бруківці. Його поява зумовлена спробою цього добродія відремонтувати вулицю. Запалу вистачило на якихось 25-30 метрів, далі  згаданий трамплін-пам'ятник, а ще далі  розбита, ямиста дорога. Потім «файний хлопець» перекрутився у сфері міської торгівлі, розподілу житла, побутового обслуговування, очленився в лавах деяких партій і вознісся на ще вищий щабель кар'єри у милій серцю сфері комунального господарства. А в царині футбольного життя став геть чисто покровителем львівських копунів.

Отже, стережіться, львівські фани, бо прийшли «файні хлопці» і до вас.

 

*     *     *

Піддавшись наполяганням фракції УРП в міській раді, я призначив на посаду заступника голови міськвиконкому з питань комунального господарства її висуванця. На черговий об'їзд об'єктів, що будуються, запросив свого нового заступника і заступника з питань будівництва. Оглянули один об'єкт, другий, а «новенький» сидить собі в машині й покурює.

– Чому не виходите з машини оглянути будівництво споруд, які незабаром підпорядковані вам служби будуть експлуатувати?

– А навіщо? Я й так знаю, що в усьому винні комуністи і будівельники.

 

Заступник з питань будівництва, досвідчений фахівець – колишній комуніст – спалахнув образою, але змовчав. Я ж зрозумів, що мій новопризначений заступник – не та людина, на яку можна покластися у роботі. Своїми подальшими діями він це підтвердив, але звільнити його як депутата обласної Ради я вже не міг. О, депутатська недоторканність! Скільки шкоди ти заподіяла!

 

*     *     *

Комуністи залишили після себе вкрай зруйновані, розбиті дороги. Особливо жахливий вигляд мала вулиця Леніна (теперішня Личаківська), яку демократи відремонтували першою. Львів`яни потім жартували: «Комуністи любили Леніна, а вулицю його імені відремонтував Шпіцер».

 

*     *     *

Влітку 1990 року я знайомився з роботою і перспективами підприємств, що займалися розробкою і виготовленням радіоелектронної апаратури. Сам кандидат наук у цій галузі, я знав, що наші технології безнадійно відстають від зарубіжних. Отож і продукція не може бути конкурентоздатною. Тривожило також, що на цих підприємствах працювало понад сто тисяч чоловік, яким маячила перспектива безробіття, якщо не перепрофілювати виробництво і не налагодити випуск дешевої і потрібної продукції. Та найбільше гнітила убогість пропозицій, які вдалося «витягнути» з керівників: дозиметри, сателітарні антени, електронні запалювання... Переповім одну розмову, що відбулася на заводі ФТА з досить високим начальником, «знавцем» конверсії:

– Які нові розробки можете запропонувати? – питаю.

– Утюг с електронным терморегулятором.

– Електронний регулятор на дискретних елементах чи на мікросхемах?

– На дискретных элементах. Он дешевле.

– А який прилад буде використано в силовому колі?

– Симистор, – похнюпившись, відповів співрозмовник.

– А знаєте, скільки він коштує?

Звичайно, представник заводської науки знав відповідь і на це запитання (понад три карбованці), але мовчав. Бо праска з біметалевим терморегулятором тоді коштувала всього 5 карбованців 40 копійок.

 

*     *     *

Майже сорок років львівські побутові відходи вивозили на звалище неподалік села Великі Грибовичі. Дорога і придорожня смуга, що вели до нього, були встелені сміттям. Сам «об'єкт» неймовірно, вибачте за негарне слово, смердів і безперестанно тлів, окутуючи село і місцевість їдким димом. Навколишні водойми і криниці були забруднені. Як тільки обрали нову демократичну владу, селяни поставили на трасі «рогачку» і не пропускали транспорт зі сміттям на звалище. Я приїхав до «бунтівників», вислухав їхні вимоги: побудувати для села школу, водогін з подачею води до кожної оселі, не допускати горіння сміттєзвалища, «окультурити» його і ще багато інших, безумовно, справедливих побажань. Варто зазначити, що протягом кількох наступних років усе це було зроблено. А того дня, погодившись з претензіями грибовицьких селян, я пообіцяв, що місто всі роботи виконає, але попрохав дозволити поки що скидати відходи на сміттєзвалище, бо стоїть спека, може виникнути епідемія. «Люди, – прошу, – місто гине!».

– Хай гине!!! – хором вигукнули десятки селян і щільніше зімкнули свої ряди.

 

*     *     *

Чи не найпекучішою проблемою Львова є вода. Місто бурхливо розвивалося. За тридцять повоєнних років втричі зросла кількість мешканців, а промисловість, особливо важка та електронна, ще вищими темпами. Це вимагало розширення сфери комунального господарства, в тому числі збільшення подачі води.

 

У 70-ті роки почалася активна забудова Сихівського масиву, на який планувалося подавати воду із Золочівщини. До місць водозабору проклали водогін, і 90 тис. кубометрів води щодоби мали надходити до Львова.

 

Але перші в СРСР демократичні вибори привели на Львівщині до відсторонення від влади комуністів, і з'ясувалося, що діюче законодавство (сталінсько-брежневська конституція) без комуністичних шор та вудил реально не спроможне регулювати відносини між населенням та владою, в тому числі між населеними пунктами. Сміття вивозити не можна, бо це територія сільської ради; радіоактивні та інші шкідливі відходи утилізувати в спеціально побудованому сховищі сільрада не дозволяє; очисні споруди будувати  також, бо це теж землі сільради; сільрада забороняє подавати до Львова воду і т. ін.

 

Невдоволення мешканців сіл, у яких забирали дане їм Богом багатство (землю, воду, ліс), а залишали засмічену, отруєну й обезводнену територію, зрозуміти можна. В результаті переговорів із Золочівським райвиконкомом було складено протокол, відповідно до якого наше місто зобов'язувалося виконати рекреаційні роботи. Лише після цього до Львова мала надійти вода.

 

Ми свою роботу виконали. Районна адміністрація дала згоду на забір води, але селяни і сільрада, якій належала невелика ділянка поля, де мала бути свердловина,  продовжували опиратися. Поч­лися суди-пересуди.

 

Врешті-решт навесні 1994 року міськвиконком одержав судове рішення про дозвіл на користування землею (а значить, і можливість подати на Сихів воду), і роботи розпочалися. Селяни трохи пообурювалися, але активної протидії вже не було. Саме тоді відбувалися вибори до Верховної Ради. Деякі претенденти знову підняли гасло «Не дамо Львову води». Особливо здивував керівник обласної організації УРП, який балотувався в цьому окрузі. Сам львів'янин, він розумів, що вода місту потрібна, і як керівник солідної партійної організації повинен би уміти визначати пріоритети міста і села. Як претендент на посаду державного мужа мав би мислити державними категоріями, а не категоріями міста чи села. Він же понад усе поставив власний інтерес – стати нардепом – і очолив бунт селян, роботи було зірвано.

 

Принцип «мета виправдовує засоби» спрацював частково: пан Олег депутатом не став, Львів води не одержав, а державні кошти у вигляді водогону «зарили» в землю.

 

*     *     *

Хоча Львів – місто невелике за площею, але транспортні проблеми, як і питання стану доріг, завжди стояли дуже гостро. Розроблялося багато рекомендацій і проектів, приймалося багато рішень, але успіхи були незначні. 

Якось зайшов до мене симпатичний добродій (на жаль, не запам'ятав прізвища, щоб висловити йому подяку) і сказав, що вже тривалий час виношує ідею про перевезення пасажирів від Головного вокзалу до Сихова (із зупинками біля великих підприємств) електричкою. Я обговорив це питання з начальником Львівської залізниці. З'ясувалося, що сформувати електричку і налагодити перевезення пасажирів – справа реальна, але саме ця ділянка дороги не електрифікована. За розпорядженням голови місто виділило кошти, а вже в травні 1994 року лінія була під напругою (роботою керував Мирон Широн) і поїзди почали перевозити львів'ян. Електричку львів'яни назвали «шпіцерівка».

 

*     *     *

А ось ідея про впорядкування залізничних переїздів, яких у Львові майже два десятки, моя. Пригадуєте оте вічне «гуп-гуп» через рейки і ями в асфальті з обох боків від колії на вулицях Шевченка, Зеленій, Батальній, Силікатній та інших?

 

Я звернувся з проханням до колишнього начальника залізниці Марата Грабського, а потім – до новопризначеного начальника Георгія Кірпи, і досить складну роботу було виконано протягом кількох років. Спеціалісти стверджують, що бетон простоїть без пошкоджень майже сорок років. Від імені львів'ян щире спасибі всім працівникам залізниці, причетним до цієї доброї справи.

 

Цей приклад засвідчує про небайдужість керівників підприємств до проблем міста. Слід тільки вміло звернутися і поставити конкретне завдання. Згадалося, що на початку 90-х років, коли місто не мало власної валюти, а запасні частини для електротранспорту можна було придбати тільки в Чехословаччині, 17 львівських підприємств погодилися їх виготовляти для потреб ЛТТУ. Зиск був взаємний: підприємства мали роботу та плату за неї, а місто – справні тролейбуси і трамваї. А дехто ще й сьогодні економічні негаразди пояснює: «Червоні директори, червоні директори...».

 

*     *     *

На мітингу, що відбувався на стадіоні «Україна» 1 травня 1990 року, я в числі перших привітав пана Богдана Гориня зі створенням Української республіканської партії – направду першої опозиційної до комуністичної партії. Для зміцнення її становища я наполіг, щоб передати УРП палац культури «Будівельник».

 

Невдовзі зайшов до мене один керівник особисто створеної патріотичної партії з проханням надати приміщення і для його організації. Ось наш діалог:

– Ви знаєте пана Богдана Гориня? – запитую я.

– Так, я з ним відсидів за антирадянську пропаганду.

– А чи знаєте, що він – один із засновників УРП?

– Знаю.

– Що ж вам не сподобалося в статуті цієї партії?

– О, там все гаразд!

– То чому б вам спільно, в лавах однієї партії, не працювати на благо України?

– Е, ні!

– Чому?

– Бо ні...

 

*     *     *

Звичайно, були певні порушення радянського законодавства в справах надання помешкань людям, які мають великі заслуги перед народом України. Наочним прикладом може стати рішення міської ради про надання житла голові проводу ОУН Славі Стецько, яка постійно проживала за кордоном. 

Одночасно було прийнято рішення про надання пані Славі українського громадянства (вона, до речі, ніколи не приймала громадянства іншої держави, вірячи в повернення до Самостійної України), а також – про видачу їй паспорта громадянина України і прописку в наданій квартирі.

 

Якщо надання помешкання – справа майнова і вирішується на рівні міської влади, то громадянство і паспорт – це вже компетенція держави. І тут відповідальність взяв на себе начальник міського управління внутрішніх справ пан Володимир Плукар і без погоджень з Києвом оформив і урочисто вручив пані Славі відповідні документи. За цей мужній вчинок полковник Плукар мав великі неприємності від так званих компетентних органів.

 

Ми зі своїм рішенням не поспішили. Ми просто відновили справедливість, про що свідчить подальша доля лідера КУНу, яку народ майже одностайно обрав до Верховної Ради.

 

Чи не повинна б так вчинити держава з усіма політв'язнями, репресованими, борцями проти комуністичної та гітлерівської системи, визнавши не тільки їхню невинність, але й заслуги перед Україною та світом?

 

*     *     *

Після проголошення суверенітету України до Львова приїжджало багато українських бізнесменів з діаспори, нібито зацікавлених інвестувати в українську економіку. Час показав, що здебільшого вони приглядалися, де можна було б добре заробити.

 

Якось я запитав чергового ділка, чому все закінчується розмовами і кавою за мій рахунок, на що одержав відповідь з явною претензією на дотеп:

– У нас, в діаспорі, часом співають: «Душу й тіло ми положим, але ні доляра...».

 

*     *     *

Мій вуйко Іван Андріїшин молодим хлопцем пішов в УПА розвідником, потрапив у полон, відбув каторгу і багато чого мене навчив, особливо що стосувалося виховання національної свідомості і гідності. Наприкінці 80-х, коли бурхливо йшли процеси демократизації і національного відродження, ми часто розмовляли про незалежність України та її майбутнє. Якось він сказав:

– То буде надзвичайно важко. Дивись, селянин зараз звик піти вночі до колгоспу і вкрасти мішок буряків. Якщо не стане колгоспів, люди ще довго будуть мати нуд, пам'ятаючи про той дармовий мішок буряків.

 

*     *     *

На початку 90-х років телефонний зв'язок із зарубіжжям був дуже поганий, на що не раз нарікали наші гості з діаспори.

 

Якось один з них почав скаржитися як важко зателефонувати з Америки в Україну. Я запитав американця номер його домашнього телефону, натиснув відповідну кнопку, зробив замовлення – і через двадцять секунд мій співрозмовник вже вітався з дружиною, яка мешкала в штаті Огайо.

 

Спантеличеному американцеві я пояснив, що це з Америки в Україну важко телефонувати, а навпаки – нема проблем.

 

Насправді в той час лише радянські високопоставлені чиновники мали такі ось персональні кнопки, машини, магазини, сауни, дачі, угіддя для полювання та рибалки і жили не гірше від американців.

 

*     *     *

Після створення у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті осередку Товариства української мови (мене обрали головою) «шовіністичний елемент» захвилювався. Один із начальників, кандидат наук, з прізвищем на три букви, зайшов у наш сектор і звернувся до росіянки:

– Ира! Мой отец украинец, мать полька, а поляки называли меня хам...

Ірина перервала «виклад національних тез» запитанням:

– А вы кем себя считаете?

Сектор вибухнув реготом, а «метис» прожогом вискочив з приміщення.

 

*     *     *

Після обрання мене головою міської Ради я проводив свій перший прийом виборців. Заходить статечний літній пан і каже:

– Пане Шпіцер! Я дуже радий, що головою обрали Вас, вченого-винахідника. Я працюю водієм і кілька років тому отримав свідоцтво на винахід. Та колишні чиновники не давали коштів на виготовлення діючого зразка.

 

Я перечитав опис винаходу і зрозумів, що відомий Всесоюзний інститут патентної державної експертизи видав цьому добродієві свідоцтво на винахід ... вічного двигуна.

– Куди Ви зверталися з проханням про виготовлення зразка? Питаю.

– У всі інстанції, які хоч щось вирішують.

– Пропоную такий варіант: Ви дасте мені креслення деталей і десять тисяч карбованців. Я знайду підприємство, яке за ці  гроші виконає Ваше замовлення. Якщо пристрій запрацює, я поверну Вам сто (!) тисяч карбованців, якщо ж ні, то Ваші гроші пропали.

– Пане Шпіцер! Якби воно могло працювати, я б за нього одержав десять мільйонів. І не карбованців, а доларів, з хитрою посмішкою відповів винахідник і пішов собі.

*     *     *

Згадка про винахідника-жартівника завжди викликає в мене веселу посмішку. Але були відвідувачі, які назавжди залишили про себе прикрі спомини.

 

Старенька повнотіла пані з паличкою прийшла просити квартиру, яку їй «мали надати» ще до демократичних виборів. Розглянувши справу, я дійшов висновку, що нове помешкання їй не належиться.

 

Відвідувачка наполегливо домагалася свого. Врешті-решт, хтось з працівників міськвиконкому показав мені листа за підписом начальника обласного управління КДБ, адресованого моєму попередникові, в якому було прохання надати житло І. К., оскільки в 40-50-х роках вона, працюючи вчителькою в одному із сіл Львівщини, активно сприяла «сотрудникам НКВД выявлять и обезвреживать бандеровцев».

 

Під час чергового візиту І. К. я поцікавився, що ж вона робить зараз.

– Співаю в церковному хорі...

 

*     *     *

На сесії міської Ради було винесено ухвалу про штрафи за користування брудними автомобілями. Її всіляко відхиляли депутати  власники авто, вигадуючи різні причини.

 

За третім заходом один депутат-художник, оброслий густою чорною бородою, переконував, що така ухвала передчасна, бо у місті не вистачає автомобільних мийниць. На той час все ще було дефіцитом, а на основні товари видавалися талони. Тому я відповів:

– Шановний, у магазинах не завжди знайдеш лезо для гоління, але всі мужчини, крім тебе, приходять на сесію чисто виголеними.

Зчинився сміх, ухвалу було прийнято.

 

*     *     *

Цей випадок я згадав, прочитавши про полковника Табачника і капітана Кучму. На урочистий вечір в Оперному театрі новопризначений прокурор області Зенон Котик прийшов у новому генеральському мундирі, який, до речі, йому дуже пасував. 

Я підійшов до командуючого округом, з яким стояв пан Зенон, і запитав:

– Пане командуючий, де ви взяли такого гарного генерала?

Пан Зенон виструнчився і (жартома, звичайно) випалив:

– Генерал-майор Зенон Котик!

На що я відразу ж, підтягнувшись, відповів:

– Старший лейтенант запасу Шпіцер!

... Наступного ранку до мене в Ратушу зайшов полковник з наказом командуючого ПрикВО про присвоєння мені звання капітана запасу. Тут же було вручено нову польову військову форму і чотиризірчаті погони.

 

Десь через п'ять років я випадково довідався, що в обліковій картці військового комісаріату і далі залишився запис: старший лейтенант. Форма пасувала за розміром, а ось звання дали навиріст.

 

*     *     *

У 1993 році з нагоди Дня перемоги командування ПрикВО організувало скромне прийняття. Тости виголошувалися українською мовою, але поміж собою деякі генерали досить голосно розмовляли російською. Коли надали слово мені, я сказав:

– Панове генерали! Відомо, що в Ізраїлі обов'язкова військова повинність і для юнаків, і для дівчат. Але в ізраїльську армію не беруть арабів. Бажаю вам, пане командуючий округом, щоб у вашій армії теж не було «арабів»!

Після цього за столом було чути лише українську мову.

 

*     *     *

Концерти, присвячені 50-річчю визволення від німецьких загарбників Запоріжжя, Дніпропетровська, чомусь закінчували Лев Лещенко, Йосиф Кобзон. У Кривому Розі наприкінці концерту на сцену вийшов Назарій Яремчук.

 

Величезний зал був переповнений в основному ветеранами війни, в тому числі й з Росії. Мери з інших міст мали центральні місця у третьому ряді партеру. Праворуч, ліворуч, наступний ряд – генерали та полковники діючої Української армії (Збройних Сил України).

 

Назарій виконав дві пісні, хвильку помовчав (помітне було його хвилювання) і заспівав своїм незабутнім голосом «Ще не вмерла Україна». Кількасекундне заціпеніння залу.

 

Вячеслав Негода – мер Тернополя, Ярослав Тайліх – мер Івано-Франківська та я піднялися й стали струнко. Минуло ще кілька секунд... заскрипіли крісла – піднімалися генерали й полковники, а за ними  увесь зал.

 

Зумів-таки буковинський соловейко своїм талантом розтопити лід несприйняття і принести українську весну в цей зал.

 

З Назарієм Яремчуком я познайомився на цьому пам'ятному вечорі. Він, до речі, був у дружніх стосунках із сьогоднішнім Прем'єр-міністром Павлом Лазаренком. Знайомлячи нас, Назарій сказав:

– Пане Василю, щойно ви потисли руку майбутньому президентові України.

 

Пригадується й коротка промова Назарія, в якій він підкреслив, що колись літературна мова прийшла в Галичину з Великої України, а тепер, він сподівається, ця мова повернеться на свою історичну Батьківщину.

 

*    *    *

Восени 1991 року делегація Львівської міської Ради поїхала на святкування дня міста Луганська. Гостей зібралося багато: з Донецька, Харкова, Ростова-на-Дону, Бєлгорода.

 

На прес-конференції, яку проводив голова Луганської міськради Пантюхін, майже у кожному виступі представників цих міст дещо іронічно вживалося слово «пан», яким ми, львів'яни, зверталися один до одного.

 

Свій виступ я закінчив словами:

– Допоки на крайньому заході України буде пан Шпіцер, а на крайньому сході Пан Тюхін, Україна буде соборною і незалежною!

 

Гра слів присутнім сподобалася, і ця фраза пізніше з'явилася в усіх засобах масової інформації Луганської області.

 

*    *     *

Часом можна почути, що людину обзивають лайном. Звичайно, це образливо. Але ж з лайна, соломи, та глини виходить досконалий будівельний матеріал. Важливо, щоб ці компоненти були у відповідній пропорції і добре перемішані.

 

Якщо забагато лайна, буде неприємний запах. Глина легко розсипається або стає болотом. Солома спалахне та й погасне.

 

Отак і для побудови держави потрібні різні люди. Важливо, щоб вони знайшли своє місце у суспільстві, а не смерділи чи влаштовували солом'яні бунти.

 

Добрий той лідер, що, незважаючи на запахи та інші негативні подразники, місить багно, лайно і солому, виготовляючи необхідний матеріал та будуючи державу.

 

*     *     *

Як новообраний голова міськвиконкому я успадкував три справи, до започаткування яких був непричетний, але про які багато писали і говорили, а саме:

– пам'ятник Т.Г.Шевченку;

– передача в оренду американським підприємцям «Гранд-готелю»;

– готель «Золотий Лев».

Отож за порядком.

 

Шевченко нарешті прийшов до Львова


Відомо, що вперше гроші на пам'ятник Кобзареві львів'яни починали збирати ще за бабці Австрії, а він все не приходив до нашого міста. У 1989-90 рр. львів'яни зібрали понад 500 тисяч карбованців на пам'ятник Тарасові Шевченку, що становило майже чверть його вартості за цінами 1990 року.

 

Кілька попередніх конкурсів переможця не визначили, але кращим був визнаний проект пам'ятника Тарасові Шевченку братів Сухорських.

 

Враховуючи, що ситуація тоді була непевною – ще існував Радянський Союз, надто впливовою залишалася влада комуністів, і в разі їх повернення ці роботи могли припинитися або ж було б прийняте рішення встановити якийсь недолугий монумент десь на околиці, оргкомітет вирішив розпочати будівництво і, як мене не «їли» деякі титуловані писуни та заздрісники братів Сухорських, за два з половиною роки Тарас навічно постав там, де цього бажали львів'яни.

 

Ще одне «делікатне» питання до цього сюжету: чому статую відливали в Аргентині? Така домовленість була досягнута моїм попередником, і я не міг її порушувати. Нам залишається тільки щиро подякувати панові Василю Іваницькому за якісну і вчасно виконану роботу. Вважаю це рішення правильним. А хто іншої думки, нехай прийде у свято чи в будень на проспект Свободи, де величавіє постать Пророка …

 

Потерпів Кобзар і від Товариства охорони пам'яток історії та культури, на розрахунковому рахунку котрого знаходилися зібрані львів'янами кошти. Керівництво Товариств не захотіло вчасно передати гроші виконавцеві робіт (вважали цей проект невдалим) і зібрана сума через інфляцію знецінилася в 14 разів. Пам`ятник фактично було збудовано за кошти міського бюджету.

 

Після цього львів`яни говорили: «Шпіцеру треба поставити пам`ятник за те, що поставив пам`ятник Т. Шевченкові».

 

А Ленін покинув Львів о 18.15...


   Напередодні сесії міської ради, на якій мало бути розглянуте питання про подальшу долю пам'ятника Леніну у Львові, захисники комуністичного ідола організували мітинг. Але на площі перед оперним і «стометрівці» зібралися десятки тисяч львів'ян, які вимагали демонтувати пам'ятник катові українського народу.

 

Незважаючи на прохання народних депутатів Ярослава Кендзьора, Михайла Батога, Олександра Ємця, багатолітнього політв'язня Юрія Шухевича та моє, щоб було надано можливість вислухати аргументи лєнінців (в дусі  плюралізму), юрба галасувала і мітинг було зірвано.

 

Наступного дня два московські кореспонденти з «Правды» брали в мене інтерв’ю й особливо «тиснули», що вчора натовп був некерований. Я відповів: «Якщо львів’яни не послухали навіть пана Шухевича, це означає лише одне: їхня ненависть до Леніна є безмежною».

 

Трохи статистики. Сесія відбулася 14 вересня 1990 року від 14.00 до 18.00. Виступили всі охочі: від оунівців до Секретарюка і Коцюби. За демонтаж пам’ятника проголосували 116 депутатів, проти – 8, утримався – 1.

О 18.15 Леніна не стало.

 

Як «Верховина» дотяглася до «Гранд-готелю»


Готель «Верховина», що на теперішньому проспекті Свободи, попереднє керівництво міста й області віддало в оренду на 15 років американській фірмі, президентом якої тоді була відома представниця української діаспори пані Марта Федорів. Легке здивування викликало тільки те, чому вона призначила виконавчим директором колишнього львів'янина, а на той час уже громадянина США пана Геннадія Геншафта. Пані Марта пояснювала, що взяла його на роботу лише з урахуванням професійних та ділових якостей.

 

Обійнявши посаду голови міськвиконкому, я сприяв цьому проекту, бо це була перша конкретна і ділова угода такого масштабу з іноземцем і, крім того, ремонт будинку проводився дуже якісно.

 

Минув час. Готель – уже під назвою «Гранд-готель» гостинно відчинив двері першим клієнтам. До мене на прийом прийшов п. Геншафт і ознайомив з документами, з яких стало зрозуміло, що саме він є власником американської фірми-орендаря, оскільки його частка становить 67%. Судові процеси між п. Мартою та п. Геннадієм, про які багато писали львівські газети, завершилися на користь п. Геншафта. Українська діаспора потрібна була йому у ролі ширми.

 

Я ж вважаю, що місто від цього не програло. Адже капітально відремонтовано будинок, який став окрасою міського центру.

 

«Золотий Лев» стрибнув у халепу


І, нарешті, «Золотий Лев» – чотиризірковий поліфункціональний шестиповерховий готель на 528 місць, який мав бути збудований спільним українсько-австрійським підприємством «Галінвест», створеним сімома засновниками. Найбільші частки мали міськвиконком й австрійська фірма «АВV…» – відповідно 28% і 35%.

 

Усі вітчизняні засновники зобов'язання виконали – вклали належні кошти. Місто надало земельну ділянку і знесло кілька будинків, а для відселення мешканців виділило понад півсотні квартир. Австрійський компаньйон обіцяв забезпечити кредитування проекту. Але за його кошти та за кошти решти засновників було збудовано лише два підземні поверхи. Пізніше австрійська фірма відмовилася від співпраці і примусити австрійців виконати свої обіцянки було неможливо, бо в договорі, підписаному головою облвиконкому та моїм попередником, стояло не «зобов'язується», а «сприяє» в забезпеченні фінансування.

 

Я дотепер не можу зрозуміти цього «бізнесу»: здається, що всі зазнали збитків. А хто ж все-таки мав зиск?

 

*     *     *

Особливим болем для львів'ян було знищення поховань Січових Стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря. Знаємо, наскільки цинічно діяли більшовицькі вандали-осквернителі могил. Сміливців, що намагалися протестувати, жорстоко карали і кидали до тюрем. За кілька сумної пам'яті десятиліть «хрущовської відлиги» та застою на стрілецьких костях виріс новий цвинтар – майже п'ять сотень свіжих поховань.

 

Міська рада першого демократичного скликання прийняла ухвалу про відновлення стрілецького меморіалу в первісному вигляді. Найскладнішою морально-етичною проблемою було перенесення праху з отих нових захоронень. Адже ми не могли чинити так зухвало й по-варварськи, як це робили руйнівники могил – безбожні комуністичні посіпаки. Не можу спокійно спостерігати, як вони сьогодні одягли ангельські маски і слізно-фальшиво «вболівають» за народ. Якби цим негідникам було відоме почуття сорому і каяття, то від однієї згадки про цю наругу вони мали б повторити останню дію Юди – повіситися.

 

Але підтвердилася істина, що добрих людей більшість: родичі померлих і похованих на 38-му полі сприйняли це рішення влади з розумінням і практично всі дали згоду на перезахоронення. Спасибі Вам, добрі люди!

 

До травня 1994 року поле було звільнене (належить особливо відзначити сумлінну роботу пана Івана Онисковця) і розпочато відновлення меморіалу. Я планував завершити цю роботу до 1 листопада 1995 року.

 

*     *     *

Стоїть, мов символ моєї ганьби і безгосподарності, на площі Міцкевича згорілий ще шість років тому будинок. Його свого часу розцяцькували організатори  молодіжного фестивалю «Вивих». Після пожежі підрахували, що відновлення будинку вимагатиме значних коштів. Тому погорільцям надали нове житло, а будинок вирішили здати в довгострокову оренду. Перший заступник голови міськвиконкому знайшов і орендаря – багатого, за його словами, канадця українського походження Юрка Чопівського. Довіру викликало й те, що його інтереси у Львові представляв колишній депутат СРСР пан Юрій Сорочик. Швидко було прийнято і підписано рішення міськвиконкому про оренду будинку, і ремонтні роботи мали розпочатися.

 

Саме тоді я дав дозвіл на використання стін будинку як рекламних щитів для фестивалю «Вивих», сподіваючись на скорий початок ремонту. Та минав місяць за місяцем. Юрій Сорочик знаходив різні пояснення щодо причин затримок, а будинок і далі руйнувався. Так минув майже рік, і я почав з'ясовувати, чи справді орендар такий багатий, як про це говорив мій заступник. Адже в ремонт треба було вкласти щонайменше мільйон доларів. Неофіційно вдалося з'ясувати, що таких грошей пани Юрії не мали (справді: «Душу й тіло ми положим, але ні доляра»).

 

Тоді було оголошено конкурс на оренду будинку. Боротьба точилася між трьома солідними претендентами: банком «Верховина», власником «Гранд-готелю» та фірмою «Галімпекс». Останній і виграв конкурс, запропонувавши містові найбільш вигідні умови. Фірма активно взялася до роботи: очистила будинок від бомжів та сміття, перекрила дах, забілила на стінах витвори художників «Вивиху», поставила огорожу.

 

А потім відбулися перевибори голови міської ради і я вже не міг впливати на хід робіт, які з 1994 року чомусь припинилися. Якось я зустрів директора фірми Богдана Дацка і почав докоряти, що він дуже підвів міську владу й мене особисто, але той тільки розвів руками й відповів, що не може дійти остаточної згоди з орендодавцем.

 

Шкода, що не використовується позитивний досвід, набутий під час оренди і ремонту дитячого магазину «Барвінок». Міська влада і президент фірми «Роксолана», яка взяла в оренду цей об'єкт, пан Ігор Добруцький тісно співпрацювали і сьогодні в центрі міста маємо красивий магазин, а не «розвалюху».

 

*     *     *

На одній з перших сесій було прийнято ухвалу про відновлення в ратуші давніх традицій пори самоврядування, а саме: міський голова повинен присягати на Святому Письмі, а під час урочистих церемоній одягати освячену мантію і ритуальний ланець з гербом міста. Через якийсь час атрибути мера міста Лева були готові. Розкішну мантію виготовив відомий художник пан Кипріян з театру імені Марії Заньковецької.

 

На зборах депутатів міської ради отець Чухній прочитав молитву й освятив мантію. Потім звернувся до залу: «Ви обрали собі голову, і нехай цей достойний громадянин міста одягне мантію». Так є в усіх, як часом полюбляємо казати, цивілізованих державах, де живуть розумні, добрі, незаздрісні люди.

 

Правда, процедура освячення мантії не обійшлася без ложки дьогтю. Перед ратушею зібралася зграйка юних «державотворців», які чомусь вважали, що Львів не достойний мати мера в мантії. Вони стояли на площі з опудалом в клоунській мантії і з плакатом «Сьогодні мантія,  коли корона?» Після того, як у залі освятили мантію, над опудалом на площі здійнялося полум'я.

 

Справжнісінькі дикуни з джунглів! Мабуть, вважали, що після спалення опудала Шпіцер з димом відправиться на той світ.

 

А що, якби й корона? Хіба погано мати гетьмана з короною і булавою (маю на увазі не себе, а найвищих державних посадників)? Щоб він уособлював державу, як мер у мантії мав би уособлювати місто. Чому ми не можемо мати своєї аристократії? Чому маємо бути «нендзними», неосвіченими, тупими і, вибачте на слові, «ходити за стодолу»?

 

Те ж вчинили й татари у XIII столітті. Вони почати нищити Київську Русь з того, що вирізали українську аристократію, а залишили бідний, пихатий плебс з його покірністю, скупістю, заздрістю до сусіда, з християнською мораллю лише в церкві і на свято. Тих геніїв, що народжувалися, рідний народ зазвичай не шанував, а вороги нищили чи використовували в своїх інтересах.

 

Посіяне сотні літ тому плодоносить ще й нині. Наш добрий український народ, як жоден у світі, обирає до вищого державного органу депутатів, які не знають його мови, не хочуть незалежності України, не визнають вояків УПА, насміхаються над нашою історією.

Нам не соромно, що не знаємо, де могили славних гетьманів України Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, зате пильно стежимо, щоб не занадто пошанували теперішнього Президента, голову обласної, міської чи сільської рад.

 

Прикро було бачити наочне підтвердження слів Кобзаря про нащадків «славних прадідів великих» у Львові. Наймолодша генерація львівського плебсу, влаштувавши акцію спалення опудала, не усвідомлювала, що насміхається не над Шпіцером. Так, вони зробили Шпіцеру боляче, осквернивши обряд і зневаживши священика, але насамперед вони висміяли львів'ян, свій народ, насміялися над своїм майбутнім. Бо після них, не дай Боже, також можуть прийти «правнуки погані».

 

ХАБАРІ, ЯКІ МЕНІ НЕСЛИ

З почутого:

– Ви знаєте, що Шпіцер і Гель

купили собі в Німеччині газету?

– А яку вона має назву?

– «Шпігель»

Про хабарі й про те. як я наживаюся на посаді голови міської ради, ходило багато пліток: від «без хабара до нього на прийом не потрапиш» до твердження, що пан Шпіцер будує триповерховий будинок чи не в кожному з навколишніх сіл. У мене склалося враження, що багато-хто сприймає ці нісенітниці за мірками власної захланності.

 

Не ображався, коли старенька брюховицька пліткарка оповідала всім зустрічним, що Шпіцер будує величезний особняк біля її будинку, а при зустрічі зі мною і з моєю дружиною в присутності кореспондента газети «Ратуша» відхрещувалася від своїх слів і говорила, що бачить мене вперше. Але як порадите реагувати на дружину одного академіка, яка, вирвавши не зовсім законним чином квартиру-"люкс" для себе, ходила потім і переказувала львівському бомонду, що Шпіцер хабарник? На запитання, чи від неї особисто Шпіцер взяв хабар, відповідала, що ні, але «ви не уявляєте, які суми йому дають».

 

Хочу нагадати слова Христа з Нагірної проповіді: «А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом… ні землею... та й головою твоєю теж не клянися... Хай буде ваше слово: так, так: ні, ні – а що більше цього, те від лихого». Як людина віруюча, кажу моє слово: хабарів не брав; житлових будинків ні я, ні мої близькі родичі (дружина, син, батьки, брати, сестра) не будували; магазинів та інших приміщень для себе не приватизовував; жодних фірм, які працювали б на мене, не створював і не маю. Хоча хабарі або їхні замінники пропонували. Ось деякі приклади.

 

*     *     *

Одразу після обрання мене головою міської ради попросився на зустріч відомий тоді діяч кооператорського руху й запропонував допомогу: умовно зарахувати когось із моїх знайомих на роботу і виплачувати йому платню. Мені, мовляв, потрібні гроші на прийняття та інші представницькі видатки. Для себе не просив наразі нічого. Я подякував йому і відповів, що житиму за ті кошти, які встановила держава і міська рада. Ось коли вже не буду при владі і він запропонує допомогу, то в разі потреби нею скористаюся. Після виборів я півроку був без роботи, але пропозицій від «доброзичливця» вже не надходило.

 

*     *     *

Перед вступними екзаменами мене відвідав один пан, з яким я востаннє бачився ще в дитинстві. Після нетривалої розмови про різні справи попросив посприяти його доньці, яка збиралася вступати до університету. Заскочений зненацька, я не пообіцяв сприяння, але й не відмовив категорично. Відбувся загальними фразами.

 

Через кілька тижнів цей добродій знову був у моєму кабінеті. Обличчя сяяло щастям і він повідомив, що доця – золота медалістка – вступила на омріяний факультет. Я привітав його, почастував кавою і щиро втішився успіхом розумної дівчини.

 

... Пізно ввечері, розібравши стоси паперів, почав збиратися додому. Раптом біля стола на підлозі помітив невеличкий поліетиленовий пакет. Розгортаю – там шампанське, цукерки і... пачка грошей. Із заціпеніння вивело рішення терміново знайти «друга». Того ж вечора я повернув цей «вияв вдячності», чесно зізнавшись, що до нікого не звертався за допомогою при вступі дівчини, а просто дитина має настільки добрі знання, що самотужки успішно склала іспити. Він був сконфужений. Я ж звертаюся до тих, хто давав хабара за вступ до вузу: чи не сталося чогось подібного і з вашими дітьми?

 

*     *     *

Інколи доводилося чути, що неможливо зареєструвати нове приватне підприємство без хабара. Протягом 1991 року, коли відділом реєстрацій керував пан Анатолій Пилипчук, я тричі просив своїх знайомих реєструвати підприємство, щоб з'ясувати, чи справді беруть. Результат був однаковий: працівники відділу вказували на помилки, які треба виправити, часом трохи затягували процес, але ніколи не натякали, що треба «підмастити» і, врешті-решт, видавали свідоцтво про реєстрацію. Я переконався, що можна зареєструвати підприємство без хабара (слід тільки правильно оформити документи), і вирішив вже не перевіряти, як реагують працівники відділу на спробу «віддячитися».

 

*     *     *

Нещодавно один бізнесмен оповів мені, що на початку 90-х звертався до мого заступника з проханням надати приміщення під офіс у центральній частині міста. Той погодився допомогти, але за сприяння попросив винагороду, а попросту – вимагав хабара. На зауваження бізнесмена, що названа сума надто висока, чиновник відповів: «Я не винен, що Шпіцер так багато бере».

 

*     *     *

Мій колишній співробітник попросив допомогти одержати закордонний паспорт, бо в нього, мовляв, вимагають у ВВІРі хабара на дві тисячі карбованців – на той час великі гроші.

 

Саме тоді в приймальні чекав на розмову полковник КДБ, який відповідав за боротьбу з організованою злочинністю. Я відразу запросив його до кабінету, й запитав полковника як діяти. Той порекомендував написати заяву, спецслужба видасть позначені гроші, і хабарника буде впіймано та віддано під суд. Мій колега відповів, що подумає й повідомить про своє рішення завтра. Зателефонувавши наступного дня, він сказав: «Я не хочу зв'язуватися з КДБ і міліцією. Але допоможи отримати паспорт, бо маю терміново їхати в Польщу».

 

*     *     *

Поговорити про хабарництво в міській раді полюбляли не тільки прості львів'яни, але й деякі народні депутати – здавалось би, кращі з кращих синів нашого народу. Наприклад, депутат Швайка, який до того наполегливо вимагав незаконно приєднати до помешкання його дочки квартиру, що звільнилася поруч, одержавши законну відмову міськвиконкому, писав у своєму листі від 12 січня 1993 року до Кабінету Міністрів, що «І.І. Бутрин (нині покійний заступник представника Президента у Львівській області, з яким у мене практично не було ані особистих, ані ділових контактів) прикриває злодійство і хабарництво з боку В.І.Шпіцера та інших посадових осіб». Очевидно, я не міг дозволити, щоб мене паплюжили на всю Україну, і подав позовну заяву до суду. Адже слова «хабарник» і «злодій» мають чітке юридичне визначення й можуть бути застосованими до громадянина лише за рішенням суду.

 

Відповідач жодного разу не приходив на судові засідання і, врешті-решт, рішенням Личаківського районного суду від 13.09.93 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 25.10.93р., мій позов було задоволено: зобов'язано відповідача відкликати з Кабінету Міністрів листа, у якому зазначені відомості, що плямують мою честь і гідність, і визначено компенсацію за моральні збитки в розмірі 1млн. 380 тис. крб. 

 

*     *     *

Траплялися й винятки. Генеральний директор СП «Галінвест» В. Холодило поскаржився, що працівники міськвиконкому зволікають з оформленням документів на земельну ділянку під готель «Золотий Лев». Закінчив словами: «Василю Івановичу! Я оббиватиму пороги кабінетів доти, доки не одержу необхідних документів. Але хабара не дам». Приємно вражений, я запросив керівників відповідних служб, щоб у його присутності дали пояснення. Зрозумілої і чіткої відповіді я не отримав, але за моєю прямою вказівкою до кінця наступного дня всі документи були готові.

 

*     *     *

До наведених вище прикладів хочу додати ще два дещо відоміші, оскільки про них поширювали чутки нардепи: що Юхим Звягільський, виїхавши до Ізраїлю, возить долари вантажівкою, і що Леонід Кравчук вивіз до Ізраїлю $30000000. Перший, як відомо, повернувся в Україну і жодних звинувачень проти нього не висунуто, а Леонід Макарович виграв суд у німецької газети-пліткарки й тепер чекає на матеріальну компенсацію за моральні збитки.

 

Не буду задавати питання: хто і з якою метою продукує ці плітки й наклепи. Запитую: чому така активно-позитивна реакція на всілякі смердючі справи у кожного з нас? Скидається на те, що наші сучасники мають значно нижчий рівень моралі, самооцінки, поваги до інших порівняно з тими, що жили дві тисячі років тому. З Євангелія відомо, що ніхто не кинув каменем у грішницю, визнаючи тим самим, що й сам не без гріха (чи є тепер така стовідсоткова самокритичність?). Знаємо й те, що в давньому Римі була «презумпція невинності» особа вважалася невинною, поки її вина не була доведена судом. Варто задуматися над цим, уважно оглянутися й керуватися тими давніми, але високими моральними засадами.

 

Що ж до хабарів, то я навіть не знаю, хто має більший гріх: той, хто дає, чи той, хто бере. Схиляюся до думки, що перший, бо саме він провокує відповідальну особу на негідний вчинок, він є ініціатором злочинної змови задля власної користі. Якщо ніхто не буде давати «в лапу», то не буде й хабарництва. А до вузів все одно прийматимуть (розумних) випускників шкіл, в магазинах торгуватимуть, транспорт возитиме пасажирів і вантажі.

 

Прошу зрозуміти мене правильно. Я не захищаю чиновника-хабарника. Але перемогти його зможемо тільки разом. І дуже простим способом: НЕ ДАВАТИ ХАБАРІВ! Допоки даватимемо, до тих пір у чиновницько-владні крісла прориватимуться нечесні люди, а нашу державу й надалі вважатимуть корумпованим суспільством.

 

*     *     *

Протягом останнього року на роботу переважно ходжу пішки: вулицею Зеленою і далі через центр. Багато зустрічних чемно вітаються, дехто пропонує підвезти, часто зупиняють, щоб хвильку поговорити. Співрозмовники, як правило, кажуть, що на виборах голосували за мене, радять брати участь у наступних виборах мера. Це приємно.

 

Однак трапляється й інакше. Йду вранці вузенькою стежкою поміж горами неприбраного снігу. Назустріч двоє чоловіків середнього віку. Задній щось шепоче колезі, той грубо, навмисно голосно відповідає: «Тепер він ніхто» і рішуче прямує на мене, займаючи всю ширину стежки. Я поступаюся, зійшовши в глибокий сніг.

 

Не скажу, що було боляче. Шкода тільки, що хтось може сказати про людину   «НІХТО».

 

*     *     *

Якось (вже не міський голова) я стояв у черзі, на що один літній чоловічок задоволено зауважив: «От і Шпіцер стоїть у черзі. А колись продукти йому привозили додому».

 

Після цього випадку на запитання чим зараз займаюся відповідаю: «Роблю приємність львів'янам – ходжу містом пішки з пісним виразом на обличчі».