Родина Семена Шпіцера служила і служить Україні

опубліковано 28 груд. 2011 р., 00:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2011 р., 04:04 ]

Значну, чи не вирішальну роль у збереженні українства на Галичині відігравали греко-католицькі священики. Саме вони сотні літ працювали серед народу, несли до галичан та зберігали українське слово і у молитві, і в буденному житті; були для русинів-українців просвітителями, захисниками, справедливими суддями, покровителями. Тільки через них українська мова линула до Бога. Адже російська православна церква, яка діяла на решті українських земель, завжди і понині веліла українцям молитися російською.

Галицькі міста в часи австро-польського панування були далеко не українськими, що наочно проілюстровано у книзі “Шематизм[1] греко-католицького  духовенства Львівської Архієпархії на рік 1932/33”: Болехів – 2257 душ гр.- кат., 1246 лат., 3655 жид.; Броди – відповідно 1078, 2128, 8415; Буськ – 1650, 3450, 4600; Долина – 3200, 3400, 2800; Калуш – 3507, 4023, 3987; Львів, ц. св. Миколая 1000, 5000, 25000; Перемишль 890, 1500, 3000, Радехів 1634, 800, 1900; Сколе 1835, 1700, 2400; Стрий 5582, 9502, 10613.

Очевидно, що нечисельне міське українське населення було неспроможне надавати духовну та інтелектуальну допомогу селянам. Цю функцію взяла на себе Українська Греко-Католицька Церква. В Галичині сформувався прошарок священичої інтелігенції як оберіг душі нашого народу. Особливої ваги діяльність греко-католицьких священиків набрала в першій половині ХХ-го століття, коли геній митрополита Андрея Шептицького підніс авторитет церкви до небувалих висот. В цей період посилився український  національно-визвольний рух, наслідком чого стало проголошення Західно-Української Народної Республіки, а відтак привело до організованої українськими націоналістами боротьби за незалежність України.

Після жорстокої розправи над УГКЦ, більшовики передали греко-католицькі храми російській православній церкві, а священики з родинами були репресовані або замордовані. Історія і діяльність знищеної церкви висвітлювалася радянськими ідеологами неправдиво, винятково у похмурих барвах. Навіть західно-українські письменники, які знали правду, у своїх творах якщо не негативно, то дещо іронічно змальовували образи греко-католицьких священиків, часто протиставляючи їм «чесних, благородних» діячів КПЗУ.

Доля греко-католицького священика Семена Шпіцера, Долинського декана, доросле життя якого припадає на першу половину ХХ-го століття, є характерною для галицьких священичих родин і буде цікавою та пізнавальною для читача.

Він народився 1879 року на Стрийщині у невеликому селі Нижня Лукавиця, що зручно вмостилося на західному березі річки Жижава. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв´ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили у підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу. Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти та інших припасів для столу. На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду там можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня – милуватися вкритими снігом вершинами. В центрі села вабить зір світла споруда мурованої церкви, обгородженої чепуристими липами.

З північної сторони посеред парку розташувався палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом. Неподалік стояли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 га орної землі, якою володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню. Про дідичів Баранських мої родичі говорили з симпатією і згадували про них тільки добре. Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих в суботу пополудні пригощували чарчиною. За часів кріпаччини Баранські приймали та захищали втікачів від лихих панів і не зловживали правом першої ночі. Хоча були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема виділили кошти на церкву, будівництво якої розпочалося в 1810 році і яка справно служить греко-католикам донині. Під їхнім патронатом були греко-католицькі церкви в селах Нижня Лукавиця, Верхня Лукавиця, Семигинів, Жулин, Братківці, Розгірче. На Різдв´яні свята приймали сільських колядників, частували їх і робили щедрі внески на церкву. З 1876 по 1939 роки патронами лукавицької греко-католицької церкви послідовно були Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські. Гірко згадувати, але їхню родину знищили більшовики. Сорокалітнього Володимира Баранського стратили в Катині разом з польськими офіцерами, а місцевий капезеушник Оніфро розтрощив сімейну гробницю Баранських та розкидав їхні кості по всьому цвинтареві.

Однак, повернімося до нашого персонажа. Відомо, що у XVIII столітті в селі мешкали брати Василь, Яць та Андрій, які були предками великої родини Шпіцерів. Василь був прапрадідом Семена. Дід Семена Прокіп входив до числа доволі заможних господарів і залишив синам Андрієві та Степанові крім будинків, худоби, реманенту по десять гектарів землі. Семен уродився четвертим, наймолодшим сином в сім’ї Степана Шпіцера та Катерини Шмігельської. Старші брати Прокіп та Григорій-Микита мали хист до господарки і залишилися в селі. Василь волів стати ремісником, навчався трохи в Стрию, а потім виїхав до Канади. Там одружився з українкою Катериною, з якою мали чотирьох синів.

Дитинство Семена, як на ті часи, було благополучним. Люблячі заможні батьки, три старші брати-захисники, прихильні родичі-сусіди. Навколо  новозбудованої хати зеленів-квітував город, за садком дихав спокоєм згадуваний панський ставок. Що ще потрібно дитині для щастя? Змалечку хлопцеві подобалися церковні відправи, особливо Великодні та Різдв´яні. Поступово зацікавився книжками і батьки попросили сільського священика Романа Шепаровича, щоб той вчив їхнього сина грамоти. Незабаром у селі відкрили початкову школу, яку Семен успішно закінчив, і восени 1892 року батьки віддали  його до Стрийської ґімназії, яка вже тоді була осередком українства.

Хоча українське населення в Стрию становило лише п´яту частину, національний дух тут постійно зростав та посилювався вплив українського фактору на суспільне і політичне життя. Цьому сприяла невтомна робота таких визначних громадських діячів Стрийщини як д-р Євген Озаркевич, отець Олекса Бобикевич, композитор Остап Нижанківський, а особливо д-р Євген Олесницький, який оселився в Стрию у 1891 році і вже незабаром заснував філію Просвіти. Потім цей видатний організатор Стрийщини став фундатором Народного Дому, молочарських, кредитних та інших спілок, твердо й наполегливо впроваджував українську мову в судове діловодство. Духовним взірцем Стрийщини був о. Андрій Білецький – Генеральний вікарій[2] і офіціял[3], Архіпресвітер і Предсідатель Митрополичої Капітули[4], папський Прелат[5], радник і референт Митрополичої Консисторії[6], Комісар Митрополичої Ординатури до науки релігії в школах міста Львова. Саме він заміщав митрополита Андрея Шептицького в часі, коли царський уряд депортував главу УГКЦ до Росії. Сестра Андрія Білецького Розалія була бабцею Степана Бандери.

Посилення українства, зростання національної свідомості, жертовна праця передових стриян-українців позитивно позначалися на світогляді ґімназистів. Семен не тільки старанно вчився, але й переймався новими ідеями, починав розуміти, що українське на рідній землі повинно брати верх, а не прислуговувати зайдам.

На зламі століть він закінчив Стрийську ґімназію і вступив до Руської католицької духовної семінарії. З ним в одній групі вчився Андрій Бандера – батько Степана Бандери, племінник о. Андрія Білецького. Потім їхні діти навчалися разом у Стрийській ґімназії.  В 1933-1936 р.р. вони були парохами сусідніх сіл: о. Семен у с. Солукові, а о. Андрій у с.с. Воля Задеревецька та Тростянець Долинського деканату. Напевно, що близькі стосунки цих українських патріотів позитивно впливали на формування світогляду їхніх дітей.

Серйозний, здібний, активний семінарист Семен Шпіцер швидко здобув загальну повагу і довіру серед нових товаришів та викладачів. Йому доручили розпоряджатися коштами, які надходили до читальні українських богословів і він відповідально виконував цю роботу з 25 жовтня 1902 року до 3 липня 1904 року, про що свідчать записи контрольної комісії у дивом збереженому рукописному примірнику “Книги доходів і росходів читальні українських богословів”, де зафіксовані надходження і витрати кожної корони, кожного сотика.

У 1904 році накладом Товариства Власна поміч вийшов перший випуск нового річника Католицький Всхід – друкованого органу руської католицької богословської молоді. В цій книзі вміщено звернення про встановлення пам´ятника Маркіяну Шашкевичу:

«Вже в попередньому випуску подали ми до загальної відомости, що богослови рішили занятися виставленням пам´ятника нашому незабутньому Маркиянови з нагоди недалекого всенародного сьвята – сотних роковин уродин поета. Дїло красне, час короткий (ледви 5 лїт), а гроша – дасть Бог …

Ми розпочали вправдї оживлену акцію між питомцями, та дарма! Они мимо найщирійшої волї не могуть зложити дрібними датками потрібної суми.

Тож звертаємося отсе до кождого, кому дорога память Подвижника национальної ідеї, з уклінною просьбою о вселаскаві датки. Годило-б ся, щоби передовсїм Впр. Сьвященьство поспішило з жертвами в цїли здвигнення памятника Маркиянови-сьвященикови…

Імена Впв. Жертводавцїв містимо в виказї жертв. Доси зібрали ми 47 кор. 43 сот. – Редакция «Кат. Всходу»».

Далі подано список осібних (14 чоловік) і колективних жертводавців, серед яких і Семен Шпіцер (1 кор.). В книзі також можна прочитати віршовану молитву, складену майбутнім священиком.





У “Католицькому Всході” за 1906 рік Семен Шпіцер знову серед жертводавців, також надруковано його вірш: 

 
Цього ж року він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою о. крилошанина[7] Дмитра Ксьонжека – багатолітнього пароха с. Кокошинець Грималівського деканату на Тернопільщині і був висвячений на душпастиря. На превелику радість молодої дружини чоловік отримав направлення у с. Буцики Грималівського деканату, що недалеко від парохії її батька. В селі разом з дочірніми Білинівкою і Лепсанівкою мешкало 1282 греко-католики, отже роботи було багато. Сорокап´ятирічний парох Корнилій Слюзар працював тут вже тринадцять років, добре знав своїх парафіян і радо допомагав молодому помічникові освоювати науку духівника. Через кілька років о. Семена з сім´єю перевели до Буського деканату завідувати парохією села Гумниська. Патроном церкви св. Михайла в Гумниськах був Людвик граф Бадені. До парохії також входили церква св. Володимира в с. Вербляни з присілками Чучмани Гумниські, Чучмани Заболітні та Мірочин – всього 1815 душ греко-католиків. Тут він почав працювати самостійно, набирався досвіду і поступово формувався у поважного, шанованого парафіянами священика.

Між тим Господь не обділяв своєю ласкою молоду священичу сім´ю, і в перший день нового 1910 року у них появилося третє дитятко. Після Ореста і Дарії народився Мирон. Через рік о. Семена призначили парохом села Манаїв у Зборівському повіті, на що він радо погодився. В цьому селі його немалій уже родині надали в користування парохіальний будинок з городом площею 1 морг8 780 сажнів9 квадратних.

Власністю манаївської парохії були орні поля, сіножаті та ліс загальною площею більше сорока моргів. Прихожанами великої мурованої церкви Собору Пречистої Діви Богородиці були понад півтори тисячі віруючих, а патронами – заможні селяни і поміщиця Єлена Зелинська. Крім греко-католиків в Манаєві мешкали 160 римо-католиків та 60 юдеїв. Сільські діти мали змогу ходити до початкової школи, в якій працювали два вчителі. Викладання велося українською мовою. В цій школі почали своє навчання старші діти Орест і Дарія.

Мабуть, манаївський період був найкращим, найспокійнішим, найсвітлішим у житті цих добрих людей. Тут сім´я поповнилася ще двома синами – Модестом і Ярославом. А потім почалася Перша світова війна. Фронт наближався, довкруг точилися щораз жорстокіші бої і о. Семен з сім´єю перебрався до Перемишля. Доля ж села Манаєва була гіркою. В «Шематизмі Львівської Архієпархії на рік 1918» читаємо: «8. Манаїв. Парох: о. Семен Шпіцер, р. 1879, о.1906, ж., перебуває як курат10 при Feldsuperiorat-ї в Празі. Прим.: Село цілком знищене, що знаку з нього нема».

Недовго довелося їм втішатися мирним життям і в  Перемишлі. На початку травня 1916 року немолодого уже священика, австоро-угорська влада, мобілізували на військову службу і він змушений був покинути дружину та малолітніх дітей.

Подібна доля спіткала ще понад півсотні греко-католицьких священиків, як і його старшого брата Прокопа, котрий також покинув дружину Ганну і дітей Розалію, Семена та Івана.

Семену Шпіцеру видали під розписку полкове майно – надруковане старослов´янською мовою Євангеліє, видане 1788 року, і відправили до піхотного полку №55 (тут воювали українські січові стрільці) душпастирем греко-католицьких воїнів. Внук Семен зберіг це Євангеліє і, глянувши на нього, можна тільки здогадуватися, скільки разів о. Семен розгортав святу книгу, скільки молитов прочитав на фронті, як часто звертався до Бога, бо середня частина зовнішнього краю кожної сторінки від частого перегортання витерта його пальчиками на глибину до одного сантиметра.

Збереглося й чимало фотографій, які краще ніж слова оповідають про фронтові будні військового священика.

На звороті цієї світлини о. Семен написав листа до братовóї Ганни:

 
Прибуття цісаря Карла І на фронт

Понад рік Семен Шпіцер мужньо і сумлінно виконував на фронті обов´язки духівника українських жовнірів, за що йому присвоїли військове звання майора та нагородили державними відзнаками: 1) Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами – за доблесні вчинки, 2) Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл., 3) Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах більше трьох місяців, 4) Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста, 5) Медаллю ранених, 6) Ювілейним хрестом з 1908 року, я.в.

Наприкінці 1917 року він отримав важке поранення у груди та ще й надихався отруйних газів, що почали застосовуватися в ході бойових дій. Лише висока фаховість фронтових лікарів, які зробили надзвичайно складну операцію на легенях, врятувала йому життя. Коли рана трохи зажила і здоров´я почало поправлятися, його відіслали в Прагу до центру вищого військового духівництва. Після розвалу Австро-Угорської імперії о. Семен повернувся на Батьківщину. Оскільки село Манаїв, де він працював до війни, було стерте з лиця землі, його призначили парохом села Солукова, що біля Долини.

В Солукові сім´я прожила вісімнадцять років. Йому доводилося багато працювати не тільки на духовній, але й на громадській ниві, про що згадує місцевий історик Микола Крайник: «Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер, не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і січових стрільців, і вояків УПА. Справа в тому, що хитрим промосковським агітаторам вдалось частину населення цих сіл перетягнути у москвофільську читальню імені Качковського. Москвофіли існували на гроші російського царизму, щоб приєднати Галичину до Росії. Такі села дісталися пароху о. Семену Шпіцеру, де він проводив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його праці в наших селах організувалася українська «Просвіта» і підпільна ОУН. Свого будинку товариство «Просвіта» не мало, в селі були лише три єврейські корчми. За ініціативою і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у 1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців. Він був шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної Ради Повітової. В роки штучного голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації. У Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися служби Божі за голодуючих і вмираючих наших братів українців, виголошувались промови з інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим.»

Сімейне, службове і громадське життя на новому місці складалося якнайкраще. Тут у них народилися ще Оксана, близнята Євген та Ірена і наймолодший син Юрій. Невдовзі після приїзду до Солукова він одержав крилошанські відзнаки, став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом.

Проте все частіше нагадувало про себе фронтове поранення. Боліли груди, нападав кашель, дошкуляли простудні захворювання. Восени здоров´я різко погіршилося і 27 грудня 1936 року милосердний Господь забрав його до себе, то ж йому не довелося пережити та побачити страждання галицького люду і своєї родини в часи Другої світової війни, особливо в часи більшовицької окупації. Солуківчани поховали свого душпастиря на місцевому кладовищі і щороку на Великдень, коли процесією приходять на цвинтар помолитися за душі померлих, першу спільну молитву складають на могилі Долинського декана отця крилошанина Семена Шпіцера.

*   *   *

За життя о. Семена його старші діти Орест, Дарія та Мирон вчилися у Стрийській ґімназії. Їхніми однокласниками і друзями були такі визначні діячі ОУН як Степан Бандера, Лев Ребет, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Осип Грицак. Стрийська ґімназія в цей період міцно утвердилася як осередок молодіжного націоналістичного руху. Тут створювалися національні спортивні гуртки, товариства, організації. Ґімназисти займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори і багато інших культурних, освітніх, політичних та спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців. Саме тут було створене перше молодіжне звено ОУН, Провідником якого став Володимир Тимчій – «Лопатинський».

Діти о. Семена були активними пластунами, а Орест став одним із засновників 2-го окремого куреня УСПП (Улад Українських Старших Пластунів) у Стрию, що засвідчено в історично-мемуарному збірнику «Стрийщина», том І: «Для збереження 14 імен засновників подаємо їх тут в поазбучному порядку: Юліян Гошовський – Мак, Осип Грицак – Камізелька, Володимир Ерденбергер – Дуко, Омелян Івасик – Мелько, Осип Карачевський – Юзик, Володимир Калинович – Сват, Петро Калитовський – Пусьо, Осип Лех, Степан Новицький – Спец, Володимир Ничай – Крокодиль, Євген Пеленський – Банєк, Богдан Петріна – Бодьо, Богдан Рак – Дада і Орест Шпіцер – Орися. Більшість з них в Стрию на ділі далі були юнаками, а справжніми старшими пластунами стали щойно навесні 1926 р. після матури.» По закінченні гімназії Орест Шпіцер вступив до гірничої академії у Кракові. Одержавши диплом гірничого інженера, залишився працювати у Польщі, бо в Галичині отримати відповідну посаду українцеві було неможливо. Не могло бути мови про повернення пластуна «Орисі» додому і після приходу на Західно-Українські землі більшовиків.

Дарія Шпіцер вийшла заміж за священика Володимира Коваля, який був парохом церкви Воскресіння Христового в с. Мединя коло Галича. В липні 1944 року сім´я Ковалів вирішила виїхати на Захід, щоб не опинитися під комуністичним режимом. Через Словаччину, Австрію вони перебралися до Америки, де пустили нове коріння. У десяту річницю смерті о. крилошанина В. Коваля в газеті «Свобода» від 2-го серпня 1986 року вміщена велика стаття про нього, з якої дізнаємося: «У жовтні 1955 року дістав (о. В. Коваль – авт.) парохію в Редінг, ПА. Тут 20 років працював жертвенно над розбудовою парохії. Як перший крок, до двох років сплатив 90 000 дол. довгу, який лежав на новозбудованій церкві. Опісля запросив артиста Святослава Гординського до розмальовання церкви та побудови і розмальовання іконостасу».

З кончиною о. Семена Шпіцера його сім´я змушена була звільнити парохіальний будинок, і вдова Ольга перебралася з дітьми до Львова. Старші працювали, молодші вчилися, посильну допомогу на виплату купленого помешкання надавали старший син Орест та зять о. Володимир. Першу більшовицьку окупацію вдалося пережити без втрат, хоча сім´я Шпіцерів відчула і побачила в дії страшну енкаведистську машину. Взимку 1941 року перестудилася і померла Оксана, яка після закінчення учительської семінарії працювала у Львові вчителькою. Поховали її на Янівському цвинтарі. Юрко все частіше пропадав з дому, врешті зізнався, що він є членом підпільної української організації, а восени 1943 року попрощався з мамою, братами, сестрами і пішов в УПА. Мама просила його не йти з дому, казала, що він іще замолодий на партизанку, але не могла завернути сина з обраної дороги. Вона все життя страждала за найменшеньким Юрасем, плакала й молилась за нього.

Коли стало очевидно, що друга більшовицька окупація неминуча, сім´я, в якій старший син увійшов в історію Пласту, а наймолодший став вояком УПА, постановила покинути Україну. Орест допоміг матері, братам Ярославу і Євгену та сестрі Ірені перебратися до Польщі. Там вони прожили решту життя, народили дітей, дочекалися внуків. Саме в Польщі зараз найбільше нащадків о. Семена, які носять прізвище Шпіцер. Мирон, який одружився ще до війни і мав сина Семена, залишився у Львові.

Про долю Юрія Шпіцера відомо небагато. Мешканець с. Солуків п. Михайло, його одноліток і друг дитинства, оповідав, що Юрчик появився в селі на початку 50-х років. Він діяв в складі партизанського загону з п´яти чоловік і мав псевдо «Ромко». Спочатку п. Михайло його не впізнав, а Юрчик не признавався. Якось «Ромко» попросив позначити могилу о. Семена Шпіцера. Михайло обмотав хрест білим папером, а сам сховався в кущах. Вночі партизан прийшов на могилу і дуже молився, аж тоді стало зрозуміло, що то Юрій Шпіцер на могилі свого батька. 14 січня 1953 року під Болеховом відбувся бій, в якому загинули чотири побратими «Ромка». Після цього його бачили у Скольому, а потому Юрій Шпіцер пропав безвісти.

Бойовий загін УПА. Зліва сидить Юрій Шпіцер

Ось така сумна історія ще однієї галицької родини. Українці були беззахисними, бо не мали своєї держави. Сьогодні, в Незалежній Україні, слід згадати і вшанувати пам´ять усіх наших предків за те, що вони жили, боролись, вистояли і зберегли українське слово та українську національну ідею.


[1] Шематизм (з грецької - схема) – список усіх духовних осіб, парохій, церков, число вірних в архієпархії, тощо.

[2]Вікарій - заступник митрополита.

[3]Офіціял -службова особа, яка здійснює церковно-судові функції.

[4]Капітула – колегія духовенства вищого рангу.

[5]Прелат – почесна назва вищого католицького духівництва (кардинала, архиєпископа, єпископа тощо).

[6]Консисторія – нарада єпископів під головуванням Митрополита.

[7] Крилошанин – вищий титул священика в єпархії, член єпископської капітули.

8 Морг – міра землі, що дорівнює 0,56 га.

9 Сажень – лінійна міра, що дорівнює 2,134 м.

10 Курат – військовий священик.