Наші герої: Володимир Тимчій - "Лопатинський"

опубліковано 18 лист. 2011 р., 03:42 Степан Гринчишин

Матеріал із газети «Нація і держава» 23 лютого 2010 р. 

Сімдесят років тому, у 28-річному віці, героїчно віддав своє життя за свободу України Крайовий Провідник ОУН на Західноукраїнських землях Володимир Тимчій–«Лопатинський». Він став першим полеглим зі складу Проводу ОУН (революційної). Варто зазначити, що до пантеону борців за волю України належить більшість членів великого роду Тимчіїв.

 Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець Стрийського району. Батько Іван, був професійним військовим. Він служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти). Мама Марія провадила велику сільську господарку та виховувала семеро дітей.

Уже в гімназії активно працював у патріотичних українських організаціях – "Просвіті", "Рідній школі", "Пласті", ОУН. Під керівництвом Степана Охримовича організував Першу ланку Юнацтва ОУН і став її Провідником. 1932 року Володимир закінчив Стрийську гімназію і вступив на гуманістичний факультет Львівського університету.

Дружив і тісно співпрацював зі Степаном Бандерою, Олексою Гасиним, Петром Мірчуком. Пізніше займав відповідальні пости в ОУН: організаційного референта повітового, а потім окружного Проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви на ЗУЗ (Західно-Українських землях) і, нарешті, Крайового Провідника та члена революційного Проводу ОУН.

ЧЕРЕЗ РОДИНУ ДО САМОПОСВЯТИ УКРАЇНІ

Патріотично налаштованою була вся велика родина Тимчіїв, і коли прийшла пора історичних випробувань, більшість із них стали в перших рядах борців за незалежність України.

Брати Стефан і Теодор Тимчії вели активну роботу в ОУН. Стефана в 1934 році польський суд засудив на три роки ув'язнення за розповсюдження націоналістичних листівок. Вийшовши з тюрми він продовжив підпільну діяльність. У 1938-39 роках боровся на Закарпатті проти угорських окупантів, потрапив у полон. Мадяри передали Стефана полякам, а ті без суду вбили його на території польської військової частини під Стриєм 1939 року. Стефан став першою жертвою у боротьбі за незалежність України, яку приніс рід Тимчіїв.

Теодор Тимчій навчався у Стрийській гімназії. Був членом ОУН від 1932 року. Після розколу ОУН в 1940 році, очолив місцевий осередок ОУН (революційної). Займався пропагандивною роботою. Від листопада 1945 року, під псевдонімом «Аркас», працював районним референтом пропаганди нафтового басейну міста Борислава та околиць. Під час облави 22 березня 1946 року НКВД виявило у двох кілометрах на північ від села Доброгостова Дрогобицького району підпільну друкарню, якою опікувався Теодор Тимчій-«Аркас». У той час, окрім нього, там було ще шестеро повстанців, які на пропозицію здатися відповіли кулеметним і автоматним вогнем. У нерівному бою Тимчій-«Аркас» та ще четверо повстанців загинули, а двоє його охоронців потрапили до ворожого полону. З криївки енкаведисти вилучили 1 кулемет, 2 автомати, 4 гвинтівки, 2 пістолети, 4 гранати, друкарську машинку, ротатор та різноманітну підпільну літературу.

Брати Іван та Богдан Тимчії були в дорості «Рідної Школи», а згодом стали членами ОУН. Івана після війни заарештувало НКВД. Його довго тримали у Стрийській тюрмі, жорстоко катували, вимагаючи, щоб видав криївки, прізвища і псевда повстанців. Він не зрадив друзів і тоді його вислали до Сибіру на каторжні роботи. Повернувся Іван додому вже після смерті Сталіна інвалідом і невдовзі помер на руках у старенької матері.

Двоюрідні брати Володимира Микита Опришко та Іван Тимчій ще юнаками складали кістяк грабовецької ОУН. Микита Опришко-«Медвідь» – організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ – відзначався винятковою силою і був найвірнішим побратимом і охоронцем для «Лопатинського». Вони і загинули разом в бою з енкаведистами.

Петра Тимчія, за діяльність в ОУН, 1943 року розстріляли німці на цвинтарі у Голобутові.

Михайло Денькевич (1924 р. н.) – син Ганни Тимчій, – навчаючись у Стрийській гімназії, пішов слідами свого двоюрідного брата Володимира. Під час німецької окупації організовував націоналістичну молодь для проведення проукраїнських акцій. Староста села Грабівця, за наказом окупантів, готував списки молодих людей, яких мали вивозити на роботи до Німеччини. Щоб врятувати своїх рідних, він заносив у ці списки бідняків і підпільників-націоналістів. Видав німцям і Михайла. У Німеччині юнак створив підпільну групу українських націоналістів, проте хтось їх видав. Михайла відправили у концтабір, однак йому вдалося втекти. Перейшовши західний фронт, він вступив до американської армії. Згодом виїхав до США, де здобув дві вищих освіти, став науковцем.

Петро Дмитришин – чоловік сестри Володимира Тимчія Розалії – був активістом ОУН, польська влада кількаразово кидала його до в’язниці, а більшовицька – відібрала життя.

ОСТАННЯ ГРАНАТА НА ЧОТИРЬОХ

У перші роки своєї діяльності В. Тимчій організовував походи українців на гору Маківку, де відбувалося вшанування пам'яті полеглих стрільців. Він започаткував будівництво читальні у селі Грабовець. За його ініціативи весілля на Стрийщині стали для молоді безалкогольними. Особливо успішною у Стрийському повіті була «шкільна акція», помітним учасником і організатором якої був Володимир Тимчій. Українські націоналісти розповсюджували листівки із закликом до українського народу боротися «з ляхами за душу української дитини, за українську школу». За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав В. Тимчія до в'язниці, в т.ч. й до концтабору «Береза Картузька».

Ставши улітку 1939 року Крайовим Провідником ОУН на Західно-Українських землях, він зміцнював і розширював Організацію всупереч вказівці ПУНу (Проводу Українських Націоналістів) про розпуск ОУН на Західно-Українських землях. Створював у Краю загони самооборони та організував військові вишколи. На початку Другої світової війни ці загони захистили український люд від мародерства і звірств відступаючої польської армії. Ще в серпні 1939 року В. Тимчій відправив на Полісся підпільників з Галичини та Волині із завданням налагоджувати контакти з місцевими українцями, що тоді перебували під російсько-большевицьким пануванням, та готувати збройне повстання на випадок війни. Робота, скерованих В.Тимчієм підпільників, значно посилила впливи ОУН на північних окраїнах українських земель, що згодом стало підґрунтям успішної боротьби відділів УПА, яка й творилася на Поліссі.

Степан Бандера й інші визначні діячі ОУН з великою симпатією і теплотою згадували про Володимира Тимчія. Ось що пише Адольф Гладилович у спогаді «Володимир Тимчій-Лопатинський», присвяченому 39-літтю його загину: «Ранньою весною 1938 року Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччини Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький, і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Нижніх. Незнайомий, якому ми відтепер підлягали, був кремезної будови, круглолиций, білявий, коротко обстрижений – доказ, що він недавно вийшов із тюрми. Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до справи. Кожної другої неділі пополудні ми троє матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

– Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я помер або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того хто не прийшов на сходини.

– Вам не треба знати хто я і як я називаюся, – заявив він нам. – Для вас я Провідник, і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте».

Під час так званого розколу ОУН на бандерівців і мельниківців у лютому 1940 року Тимчій-«Лопатинський» двічі зустрічався з головою ПУНу полковником А. Мельником, але не зміг схилити його до проведення кадрових змін та переходу до активної боротьби з опорою на власні сили. Тому він беззастережно підтримав тих членів Організації, які вважали за необхідне створити ОУН (революційну).  

Відразу після наради 9-10 лютого 1940 року і створення революційного Проводу ОУН Володимир Тимчій-«Лопатинський» разом із Зеновією Левицькою-«Зенею», Микитою Опришком-«Медведем» та Теодором Оленьчаком-«Васильківим» поверталися з Кракова до Львова. Вони перейшли німецько-радянський кордон, що пролягав тоді вздовж річки Сян, але червоні прикордонники помітили їхні сліди і влаштували погоню. В архіві СБУ збереглася довідка: "При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…".

Цей бій відбувся 13 лютого 1940 року в селі Устиянові біля Устриків Долішніх (зараз це територія Польщі). Володимир Тимчій-«Лопатинський» став першим полеглим з Проводу ОУН (революційної).

Цю четвірку героїв увіковічнив у камені скульптор Ярема Мисько. 30 жовтня 2011 року у селі Грабовець Стрийського району відкрито пам’ятник Володимиру Тимчію-«Лопатинському» та його друзям Зені Левицькій, Микиті Опришку і Теодору Оленьчаку.   

Про них народ склав пісню-баладу, яку на наших землях співали ще у 60-і роки. Початок балади такий:

Як Лопатинський з-за кордону

У рідний край у Львів вертав

І ніс він думи про повстання,

Тоді чекістам в руки впав.

Їх обступили на узліссі,

Кричали: “Здайсь, бандите, здайсь!”

А він стиснув в руці “Мавзера”,

“Медвідь” гранату готував.

Їх вів “Васильків” – знав дорогу

І перший в бою він упав.

Шуміли сосни у діброві,

І скоростріл тарахкотав.

Упала “Зена” край дороги

Із криком “Слава! Не здавайсь!”

Упав “Медвідь”, а Лопатинський

На Львів, на Львів все пробиравсь.