Шпіцер Василь

Записки-спогади

опубліковано 6 черв. 2012 р., 01:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 черв. 2012 р., 09:07 ]



 Про події і людей

під час мого головування

у міській раді Львова

 

 

 ГЕТЬМАНСЬКА БУЛАВА ДЛЯ КРАВЧУКА


У листопаді 1991 року кандидат у Президенти України, тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук приїхав до Львова на зустріч з виборцями. Львів'яни вітали його щиро і тепло. Під час обіду вступне слово виголосив перший заступник п. В.Чорновола (п. Вячеслав теж боровся за президентство), в якому дуже курив фіміам супернику свого патрона. Не відстав від нього і тодішній голова облвиконкому.


За столом сиділи також І.Мотринець, З.Котик, Є.Марчук та охоронець голови ВР. Я теж побажав п. Л.Кравчуку перемоги,  що на той час було безсумнівним, здоров'я, добре керувати державою, але заявив, що голосувати за нього не буду, бо в кандидата «надто гнучкий хребет», що проявилося під час ГКЧП. Запанувала тиша, лише охоронець прохопився: «Вот это откровенно сказано!». Вже згодом Леонід Макарович у приватній бесіді пояснив, що за умов ГКЧП він інакше діяти не міг: відокремлення України від СРСР було ймовірним, але України комуністичної, з військовою диктатурою.

Леоніда Макаровича Кравчука я вперше побачив на телеекрані в 1989 році, коли він запекло переконував Івана Драча, що совєтська комуністична система добра і ніякого Народного Руху створювати не потрібно. Для мене і моїх друзів це була чужа і незрозуміла людина. І коли його ж обрали Головою Верховної Ради України (Івашко пішов у козачки до Горбачова), радості не додалося.

 

Минуло кілька місяців. Леонід Макарович все більше відходив від комуністів і схилявся до демократів. І ось він приїжджає з візитом до Львова. Львів'яни приймали його непогано. Ніхто не говорив про порожні прилавки в магазинах, про ковбасу чи шкарпетки. Просили тільки зберегти суверенітет і незалежність України. Було помітно, що п. Кравчук знаходиться на вістрі вибору: або надалі залишатися з комуністами, або стати справді виразником волі народу і демократичних сил. Потрібна остання пір'їнка...

 

На заключній прес-конференції у залі облради від імені львів'ян я вручив йому кришталеву булаву, супроводжуючи символічний подарунок відповідними побажаннями. Можливо, я надто переоцінюю цей вчинок. Але надалі Леонід Макарович уже був справжнім українським Президентом. Потім саме Леонід Кравчук виніс смертний вердикт грізній імперії СРСР, «протягнув» через ліву Верховну Раду тризуб як герб, синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла Україна». Сьогодні я собі думаю, чи не Боже провидіння забрало до Москви Івашка, бо він на таке був нездатний. Адже на камені його могили  напис російською мовою...

 

Та як цей факт обурив п.Чорновола! У своїх закордонних вояжах на зустрічах з діаспорою немилосердно «крив» мене за те, що я вручив символ гетьманської влади комуністові.  

*     *     *

Коли мене обрали головою міської ради, я попросив дружину та сина стати перед образом Матері Божої і сказав: «Знайте, я йду на цю роботу задля ідеї і ніколи нічого не візьму для себе й своєї сім’ї».

Можу запевнити, що слова я дотримав.  

*     *     *

Після виборів 1990 року я запросив до себе голову обласної організації Народного Руху пана Любомира Сеника і сказав йому:

– Пане Любомире! Рух обрав нас депутатами. Пропоную працювати разом і далі.

...Спрацювала генетика. Організація робила те, що вміла: від пасивної опозиції врешті-решт перейшла до цькування голови міської Ради. Дала себе знати вікова ненависть українця до влади, яка протягом століть була чужинською.  

*     *     *

Був і такий епізод у моїй роботі, що я покинув сесійний зал. Прийшов додому, випив чарку і вирішив подати у відставку. Мої запеклі «друзі» з Руху, делегатом установчих зборів якого, між іншим, я був у 1989 році, всіляко намагалися «з'їсти» мене.

 

Показовим був виступ Наталії Дяків, яка «виводила мене на чисту воду»: начебто я ввів у оману депутатів під час виборів голови міськради, сказавши, що закінчив школу з відзнакою, а це, мовляв, неправда.

 

Ввечері Львівське телебачення показало саме цей епізод із сесії. Ну, це вже занадто! Наступного дня засідання сесії продовжувалося. Я взяв свій атестат про закінчення середньої школи, де були тільки «п'ятірки», і показав депутатам. А у виступі різко заявив, що не буду поступатися нікчемам і пустобрехам. Більшість депутатів зустріли мою заяву оплесками, і до нових виборів мене вже не перевіряли на здатність «тримати удар».

*     *     *

Восени 1990 року змінилося законодавство щодо місцевих органів влади. Якщо раніше був голова міської Ради (Василь Шпіцер) та затверджений за його поданням сесією голова міськвиконкому (Богдан Котик), то тепер ці посади об'єднувалися і треба було проводити нові вибори. Реальних претендентів було два: пан Богдан і я. Деякі народні депутати, а надто обласне керівництво, переконували мене зняти свою кандидатуру. Чому? Адже я займався виконавською роботою фактично з квітня, оскільки Богдан Котик багато часу перебував у Києві як депутат Верховної Ради УРСР. Я вже вник у роботу і достеменно знав, що не піду манівцями, а зможу чесно і з великою віддачею працювати.

 

Та все ж десь за два тижні до виборів я сказав Богдану Дмитровичу, що зніму свою кандидатуру за умови, якщо він здасть мандат народного депутата і цілковито працюватиме лише на посаді мера. Богдан Котик відповів, що обміркує пропозицію і зробить вибір.

 

Однак цього не сталося. Його друзі і прихильники були певні, що виграють вибори. Результати таємного голосування: Шпіцер – 78 голосів, Котик – 47.

 

Отих 47 «голосів», плюс облначальство всі наступні роки затято намагалися при першій-ліпшій нагоді вставляти палиці в колеса, чатуючи на момент аби зробити мені якомога болючіше. Так була сформована перша опозиція новій львівській владі переважно з когорти демократичних сил.  

*     *     *

Один священик оповідав мені, як  львів`яни змальовують герб України: «Над ланом жовтої пшениці  голубе небо, на небі  Хмара. Посеред лану стоїть Чорний Віл, на ньому сидять Горині Орли і Шпіца, Шпіца...»

*     *     *

На одній з перших сесій в 1990 році у виступі я сказав:

– Я інженер і знаю, що таке коефіцієнт корисної дії, тож пропоную КГБ порахувати, скільки людей з його подачі було заарештовано, засуджено, репресовано, замордовано. Тепер вже ясно, хто з них був шпигуном чи  ворогом народу. Кількість потерпілих поділіть на кількість виявлених «злочинців», і одержана частка покаже, у скільки разів треба скоротити штат КГБ, щоб його к.к.д. наблизився до одиниці.

Наступного дня один з депутатів-кадебістів підійшов до мене:

Василий Иванович, не надо было говорить этих слов. Обычно мы такое не прощаем.

Натяк був дуже прозорим, повіяло холодом. Але я відчув, що не маю страху:

– Шановний! Якщо ви хочете сотворити ще одного національного героя, то я готовий. Я пройшов важкий, але великий для себе життєвий шлях: від сина обідраного радянською владою селянина до кандидата технічних наук і голови міської Ради Львова. Виростив гарного сина і дожив до демократичної суверенної  України. Тепер я вже нічого не боюся!

*     *     *

Наближалося 9 травня 1990 року. Цього дня зазвичай відбувався військовий парад у центрі міста. Ми зібралися у голови міськвиконкому порадитися, що робити, адже багато найбільш політично активних львів'ян цілком вмотивовано не вважають цей день святковим. Їхні спроби не допустити проведення параду могли б призвести до вуличних сутичок і навіть кровопролиття. А парад мусив відбутися така була вказівка «згори». Довго думали-гадали, нарешті хтось запропонував дати дозвіл на проведення параду не в центральній частині міста, а на вулиці Стрийській, біля Монумента Слави. Але ж як переконати командування ПрикВО, щоб воно пристало на цю пропозицію? Раптом до кабінету заходить командуючий округом Віктор Скоков – веселий, усміхнений і заявляє:

Ребята! Я пришел относительно парада. Давайте проведем его возле Монумента Славы на улице Стрыйской!

Спочатку ми полегшено зітхнули, а потім кожен задумався ...

 

*     *     *

Після ГКЧП в обласній Раді відбулася нарада активу області (голів обласної, районних та міських Рад) з керівництвом КГБ (а, може, вже й Служби безпеки України) за участю заступника міністра. Все йшло статечно і гладко. Наприкінці наради я попросив слова і звернувся до присутніх у залі:

– Ви державні люди, несете велику відповідальність і багато знаєте. Хто з вас впевнений, знає чи відчуває, що КГБ зробив хоча б щось доброго для України, прошу підняти руку,  ніхто в залі не ворухнувся.

–Бачите свою роботу? –  запитав я пана генерала.

– Бачу.

Незабаром Львівське обласне управління очолив інший керівник.  

 За погодженням нової влади начальником управління внутрішніх справ Львова був призначений Станіслав Вербицький – приємний, могутньої статури, сорокарічний підполковник. Частина депутатів вимагала увільнити його з посади, оскільки 1 травня 1989 року він стояв у лавах міліціонерів, котрі не пропускали людей з синьо-жовтими прапорами на демонстрацію. Раніше я не знав цього чоловіка, але відчував до нього довіру і симпатію, тому вирішив діяти на свій розсуд: написав до міністра внутрішніх справ клопотання про дострокове присвоєння С. Вербицькому звання полковника. Львів  велике місто, і не пасує, щоб начальником міліції був підполковник. Міністр врахував клопотання і підписав наказ...

 

19 серпня 1991 року я скликав у Ратуші нараду членів міськвиконкому за участю керівників міських силових структур, ознайомив присутніх зі своїм баченням подій і запитав, чиї команди вони виконуватимуть: мої чи антиконституційного «ГКЧП».

 

Усі члени міськвиконкому визнали «ГКЧП» незаконним органом. Керівники силових структур прямої відповіді не дали. Лише полковник Вербицький став струнко і відповів: «Ваші, Василю Івановичу, бо Вас обрав народ».

 

Прикро було потім, коли обласне начальство зняло С. Вербицького з посади за те, що він відмовився виконати усний наказ розігнати тисячі львів'ян, що прийшли 9 травня 1992 року до оперного театру, висловлюючи свій протест щодо святкування дня Перемоги. Виконати наказ  означало побити людей. Станіслав Володимирович радився тоді зі мною, і я підтримав його та Г. Шабаєва, які не вбачали потреби застосовувати силу. На жаль, я не зміг їх захистити, бо рішення приймав Київ з подачі керівництва області. Мого аргументу про позицію Вербицького під час «ГКЧП» не було взято до уваги.

 *     *     *

Вперше мене освистали на мітингу 9 травня 1990 року, коли я спробував подати ветеранам Великої Вітчизняної війни інший, а не класично-сталінський погляд на війну і ціну Перемоги.

 

Вдруге 1 листопада 1992 року щирі демократи – за відсутність державних прапорів на вічі біля Народного дому. Тоді в очах громади за все відповідав Шпіцер особисто, а не Парубій, Пограничний, Іськів. Хоча саме вони отримували державну плату за підготовку святкувань. Коли ж я оголосив їм догани за несумлінне виконання обов'язків, то аж до нових виборів мав тріо грізних недругів, закованих у лати депутатської недоторканості.

 *     *     *

У квітні 1990 року до Львова з візитом приїхав президент Польщі Войцех Ярузельський. Після обіду в Гербовому залі ресторану «Фестивальний» я підійшов до пана Ярузельського обмінятися думками щодо визнання польським сеймом операції «Вісла» як репресивної проти українського народу. Звернувся, звичайно, українською мовою. Перекладач сказав, що українською не володіє, на що пан Ярузельський зреагував: «Нєх пан мувє поволі. Я вшистко розумєм по-українску».

 

Відчувалося його приязне ставлення до України, як і, зрештою, наступного президента Лєха Валенси. Недаремно Польща першою визнала незалежність України.

 

Якось у дружній розмові один з польських урядовців подав думку, що якби Україна з Польщею уклала союз, то виникла б наймогутніша держава в Європі.

 

*     *     *

Після перейменування вулиці Суворова на честь академіка Сахарова з Московської  Думи до Львова приїхала делегація з вимогою повернути цій вулиці назву генералісимуса. Просили  також розмовляти російською, бо української вони, бачте, не розуміють. Я висловив здивування, що брати-слов`яни росіяни  такі тупі. Адже поляки, словаки, хорвати, чехи,  президент Польщі Ярузельський навіть просили розмовляти українською, яку вони без труднощів сприймали.

 

Щодо вул. Суворова, то я запропонував компроміс: Мосгордума недавно перейменувала вулицю Б. Хмельцицького, який свідомо чи ні, але віддав Україну Московії, на Маросєйку (спотворене від первісної назви Малоросєйка, яка виникла тому, що там першими замешкали переселенці з України). Тож нехай вони повернуть вулиці ім`я нашого гетьмана, а ми повернемось до «суворовського  питання». Обіцяли подумати...

Думають донині...

*     *     *

Через півроку після демократичних виборів на площі Ринок відзначалася вперше без заборони річниця проголошення Акту про самостійність України від 30 червня 1941 року. Тисячі святково вбраних львів'ян прийшли на мітинг, що відбувався під вікнами мого кабінету, а я в цей час змушений був «гасити» конфлікт між двома збудженими релігійними громадами, очолюваними своїми душпастирями: йшлося про передачу храму одній із них. Мене фактично силоміць тримали в приміщенні, вимагаючи прийняти рішення, але кожна сторона  на свою користь. Врешті я підвів священиків до вікна, показав на площу, заповнену людьми, і рішуче сказав:

– Дозвольте мені вийти і разом з людьми поклонитися світлій пам’яті тих, хто здійснив цю святу справу для України. Ви ж сьогодні гірші від одвертих ворогів, бо, тримаючи в руках Святе Письмо, розмовляючи вишуканою українською мовою, звороговуєте українців. Ви ведете до того, щоб тут знову владарювали чужинці, які позакривали ваші храми...

 

*     *     *

Великою проблемою було керування районами. Тодішній закон не визначав їхніх повноважень, а оскільки голів районних Рад обирали районні депутати, то вони були цілком незалежні і від міської Ради, і від її голови. Кожен з них робив те, що хотілося. Один будував цегельню, другий відкривав банки, третій реорганізовував ЖЕКи, четвертий їздив відстоювати Крим, п'ятий підвищував зарплату своїм двірникам (у чотирьох інших районах двірники, природно, оголошували страйк).

 

А всі негаразди списувалися на місто в особі Шпіцера. Раніше ці проблеми врегульовувала партійна дисципліна. Тепер же настала повна влада районних депутатів, що вилилося у безвідповідальність, бездіяльність, безгосподарність.

 

Якось я запросив усіх голів райрад до себе й запропонував обрати неформального голову міста, слово якого буде вирішальним. Відмовилися… Вольниця подобалася їм більше. Я розпочав важку і тривалу боротьбу за розпуск районних Рад і добився цього лише навесні 1994 року. Понині переконаний, що це пішло на користь місту.

 

*     *     *

Не знаю більш досконалих ворогів міської господарки, аніж «файні хлопці». Хоча «файний хлопець» не професія, але він завжди при ділі, яке обов'язково провалить.

 

Один з таких у 1990 році був обраний заступником голови міськвиконкому з питань комунального господарства. Його «досягнення» в тому, що зумів спорудити собі «пам'ятник» на вулиці Дорошенка перед переговорним пунктом головної пошти. Кожний, хто їде машиною, може відчути його не лише душею, а й сідницею – це справжній трамплін на бруківці. Його поява зумовлена спробою цього добродія відремонтувати вулицю. Запалу вистачило на якихось 25-30 метрів, далі  згаданий трамплін-пам'ятник, а ще далі  розбита, ямиста дорога. Потім «файний хлопець» перекрутився у сфері міської торгівлі, розподілу житла, побутового обслуговування, очленився в лавах деяких партій і вознісся на ще вищий щабель кар'єри у милій серцю сфері комунального господарства. А в царині футбольного життя став геть чисто покровителем львівських копунів.

Отже, стережіться, львівські фани, бо прийшли «файні хлопці» і до вас.

 

*     *     *

Піддавшись наполяганням фракції УРП в міській раді, я призначив на посаду заступника голови міськвиконкому з питань комунального господарства її висуванця. На черговий об'їзд об'єктів, що будуються, запросив свого нового заступника і заступника з питань будівництва. Оглянули один об'єкт, другий, а «новенький» сидить собі в машині й покурює.

– Чому не виходите з машини оглянути будівництво споруд, які незабаром підпорядковані вам служби будуть експлуатувати?

– А навіщо? Я й так знаю, що в усьому винні комуністи і будівельники.

 

Заступник з питань будівництва, досвідчений фахівець – колишній комуніст – спалахнув образою, але змовчав. Я ж зрозумів, що мій новопризначений заступник – не та людина, на яку можна покластися у роботі. Своїми подальшими діями він це підтвердив, але звільнити його як депутата обласної Ради я вже не міг. О, депутатська недоторканність! Скільки шкоди ти заподіяла!

 

*     *     *

Комуністи залишили після себе вкрай зруйновані, розбиті дороги. Особливо жахливий вигляд мала вулиця Леніна (теперішня Личаківська), яку демократи відремонтували першою. Львів`яни потім жартували: «Комуністи любили Леніна, а вулицю його імені відремонтував Шпіцер».

 

*     *     *

Влітку 1990 року я знайомився з роботою і перспективами підприємств, що займалися розробкою і виготовленням радіоелектронної апаратури. Сам кандидат наук у цій галузі, я знав, що наші технології безнадійно відстають від зарубіжних. Отож і продукція не може бути конкурентоздатною. Тривожило також, що на цих підприємствах працювало понад сто тисяч чоловік, яким маячила перспектива безробіття, якщо не перепрофілювати виробництво і не налагодити випуск дешевої і потрібної продукції. Та найбільше гнітила убогість пропозицій, які вдалося «витягнути» з керівників: дозиметри, сателітарні антени, електронні запалювання... Переповім одну розмову, що відбулася на заводі ФТА з досить високим начальником, «знавцем» конверсії:

– Які нові розробки можете запропонувати? – питаю.

– Утюг с електронным терморегулятором.

– Електронний регулятор на дискретних елементах чи на мікросхемах?

– На дискретных элементах. Он дешевле.

– А який прилад буде використано в силовому колі?

– Симистор, – похнюпившись, відповів співрозмовник.

– А знаєте, скільки він коштує?

Звичайно, представник заводської науки знав відповідь і на це запитання (понад три карбованці), але мовчав. Бо праска з біметалевим терморегулятором тоді коштувала всього 5 карбованців 40 копійок.

 

*     *     *

Майже сорок років львівські побутові відходи вивозили на звалище неподалік села Великі Грибовичі. Дорога і придорожня смуга, що вели до нього, були встелені сміттям. Сам «об'єкт» неймовірно, вибачте за негарне слово, смердів і безперестанно тлів, окутуючи село і місцевість їдким димом. Навколишні водойми і криниці були забруднені. Як тільки обрали нову демократичну владу, селяни поставили на трасі «рогачку» і не пропускали транспорт зі сміттям на звалище. Я приїхав до «бунтівників», вислухав їхні вимоги: побудувати для села школу, водогін з подачею води до кожної оселі, не допускати горіння сміттєзвалища, «окультурити» його і ще багато інших, безумовно, справедливих побажань. Варто зазначити, що протягом кількох наступних років усе це було зроблено. А того дня, погодившись з претензіями грибовицьких селян, я пообіцяв, що місто всі роботи виконає, але попрохав дозволити поки що скидати відходи на сміттєзвалище, бо стоїть спека, може виникнути епідемія. «Люди, – прошу, – місто гине!».

– Хай гине!!! – хором вигукнули десятки селян і щільніше зімкнули свої ряди.

 

*     *     *

Чи не найпекучішою проблемою Львова є вода. Місто бурхливо розвивалося. За тридцять повоєнних років втричі зросла кількість мешканців, а промисловість, особливо важка та електронна, ще вищими темпами. Це вимагало розширення сфери комунального господарства, в тому числі збільшення подачі води.

 

У 70-ті роки почалася активна забудова Сихівського масиву, на який планувалося подавати воду із Золочівщини. До місць водозабору проклали водогін, і 90 тис. кубометрів води щодоби мали надходити до Львова.

 

Але перші в СРСР демократичні вибори привели на Львівщині до відсторонення від влади комуністів, і з'ясувалося, що діюче законодавство (сталінсько-брежневська конституція) без комуністичних шор та вудил реально не спроможне регулювати відносини між населенням та владою, в тому числі між населеними пунктами. Сміття вивозити не можна, бо це територія сільської ради; радіоактивні та інші шкідливі відходи утилізувати в спеціально побудованому сховищі сільрада не дозволяє; очисні споруди будувати  також, бо це теж землі сільради; сільрада забороняє подавати до Львова воду і т. ін.

 

Невдоволення мешканців сіл, у яких забирали дане їм Богом багатство (землю, воду, ліс), а залишали засмічену, отруєну й обезводнену територію, зрозуміти можна. В результаті переговорів із Золочівським райвиконкомом було складено протокол, відповідно до якого наше місто зобов'язувалося виконати рекреаційні роботи. Лише після цього до Львова мала надійти вода.

 

Ми свою роботу виконали. Районна адміністрація дала згоду на забір води, але селяни і сільрада, якій належала невелика ділянка поля, де мала бути свердловина,  продовжували опиратися. Поч­лися суди-пересуди.

 

Врешті-решт навесні 1994 року міськвиконком одержав судове рішення про дозвіл на користування землею (а значить, і можливість подати на Сихів воду), і роботи розпочалися. Селяни трохи пообурювалися, але активної протидії вже не було. Саме тоді відбувалися вибори до Верховної Ради. Деякі претенденти знову підняли гасло «Не дамо Львову води». Особливо здивував керівник обласної організації УРП, який балотувався в цьому окрузі. Сам львів'янин, він розумів, що вода місту потрібна, і як керівник солідної партійної організації повинен би уміти визначати пріоритети міста і села. Як претендент на посаду державного мужа мав би мислити державними категоріями, а не категоріями міста чи села. Він же понад усе поставив власний інтерес – стати нардепом – і очолив бунт селян, роботи було зірвано.

 

Принцип «мета виправдовує засоби» спрацював частково: пан Олег депутатом не став, Львів води не одержав, а державні кошти у вигляді водогону «зарили» в землю.

 

*     *     *

Хоча Львів – місто невелике за площею, але транспортні проблеми, як і питання стану доріг, завжди стояли дуже гостро. Розроблялося багато рекомендацій і проектів, приймалося багато рішень, але успіхи були незначні. 

Якось зайшов до мене симпатичний добродій (на жаль, не запам'ятав прізвища, щоб висловити йому подяку) і сказав, що вже тривалий час виношує ідею про перевезення пасажирів від Головного вокзалу до Сихова (із зупинками біля великих підприємств) електричкою. Я обговорив це питання з начальником Львівської залізниці. З'ясувалося, що сформувати електричку і налагодити перевезення пасажирів – справа реальна, але саме ця ділянка дороги не електрифікована. За розпорядженням голови місто виділило кошти, а вже в травні 1994 року лінія була під напругою (роботою керував Мирон Широн) і поїзди почали перевозити львів'ян. Електричку львів'яни назвали «шпіцерівка».

 

*     *     *

А ось ідея про впорядкування залізничних переїздів, яких у Львові майже два десятки, моя. Пригадуєте оте вічне «гуп-гуп» через рейки і ями в асфальті з обох боків від колії на вулицях Шевченка, Зеленій, Батальній, Силікатній та інших?

 

Я звернувся з проханням до колишнього начальника залізниці Марата Грабського, а потім – до новопризначеного начальника Георгія Кірпи, і досить складну роботу було виконано протягом кількох років. Спеціалісти стверджують, що бетон простоїть без пошкоджень майже сорок років. Від імені львів'ян щире спасибі всім працівникам залізниці, причетним до цієї доброї справи.

 

Цей приклад засвідчує про небайдужість керівників підприємств до проблем міста. Слід тільки вміло звернутися і поставити конкретне завдання. Згадалося, що на початку 90-х років, коли місто не мало власної валюти, а запасні частини для електротранспорту можна було придбати тільки в Чехословаччині, 17 львівських підприємств погодилися їх виготовляти для потреб ЛТТУ. Зиск був взаємний: підприємства мали роботу та плату за неї, а місто – справні тролейбуси і трамваї. А дехто ще й сьогодні економічні негаразди пояснює: «Червоні директори, червоні директори...».

 

*     *     *

На мітингу, що відбувався на стадіоні «Україна» 1 травня 1990 року, я в числі перших привітав пана Богдана Гориня зі створенням Української республіканської партії – направду першої опозиційної до комуністичної партії. Для зміцнення її становища я наполіг, щоб передати УРП палац культури «Будівельник».

 

Невдовзі зайшов до мене один керівник особисто створеної патріотичної партії з проханням надати приміщення і для його організації. Ось наш діалог:

– Ви знаєте пана Богдана Гориня? – запитую я.

– Так, я з ним відсидів за антирадянську пропаганду.

– А чи знаєте, що він – один із засновників УРП?

– Знаю.

– Що ж вам не сподобалося в статуті цієї партії?

– О, там все гаразд!

– То чому б вам спільно, в лавах однієї партії, не працювати на благо України?

– Е, ні!

– Чому?

– Бо ні...

 

*     *     *

Звичайно, були певні порушення радянського законодавства в справах надання помешкань людям, які мають великі заслуги перед народом України. Наочним прикладом може стати рішення міської ради про надання житла голові проводу ОУН Славі Стецько, яка постійно проживала за кордоном. 

Одночасно було прийнято рішення про надання пані Славі українського громадянства (вона, до речі, ніколи не приймала громадянства іншої держави, вірячи в повернення до Самостійної України), а також – про видачу їй паспорта громадянина України і прописку в наданій квартирі.

 

Якщо надання помешкання – справа майнова і вирішується на рівні міської влади, то громадянство і паспорт – це вже компетенція держави. І тут відповідальність взяв на себе начальник міського управління внутрішніх справ пан Володимир Плукар і без погоджень з Києвом оформив і урочисто вручив пані Славі відповідні документи. За цей мужній вчинок полковник Плукар мав великі неприємності від так званих компетентних органів.

 

Ми зі своїм рішенням не поспішили. Ми просто відновили справедливість, про що свідчить подальша доля лідера КУНу, яку народ майже одностайно обрав до Верховної Ради.

 

Чи не повинна б так вчинити держава з усіма політв'язнями, репресованими, борцями проти комуністичної та гітлерівської системи, визнавши не тільки їхню невинність, але й заслуги перед Україною та світом?

 

*     *     *

Після проголошення суверенітету України до Львова приїжджало багато українських бізнесменів з діаспори, нібито зацікавлених інвестувати в українську економіку. Час показав, що здебільшого вони приглядалися, де можна було б добре заробити.

 

Якось я запитав чергового ділка, чому все закінчується розмовами і кавою за мій рахунок, на що одержав відповідь з явною претензією на дотеп:

– У нас, в діаспорі, часом співають: «Душу й тіло ми положим, але ні доляра...».

 

*     *     *

Мій вуйко Іван Андріїшин молодим хлопцем пішов в УПА розвідником, потрапив у полон, відбув каторгу і багато чого мене навчив, особливо що стосувалося виховання національної свідомості і гідності. Наприкінці 80-х, коли бурхливо йшли процеси демократизації і національного відродження, ми часто розмовляли про незалежність України та її майбутнє. Якось він сказав:

– То буде надзвичайно важко. Дивись, селянин зараз звик піти вночі до колгоспу і вкрасти мішок буряків. Якщо не стане колгоспів, люди ще довго будуть мати нуд, пам'ятаючи про той дармовий мішок буряків.

 

*     *     *

На початку 90-х років телефонний зв'язок із зарубіжжям був дуже поганий, на що не раз нарікали наші гості з діаспори.

 

Якось один з них почав скаржитися як важко зателефонувати з Америки в Україну. Я запитав американця номер його домашнього телефону, натиснув відповідну кнопку, зробив замовлення – і через двадцять секунд мій співрозмовник вже вітався з дружиною, яка мешкала в штаті Огайо.

 

Спантеличеному американцеві я пояснив, що це з Америки в Україну важко телефонувати, а навпаки – нема проблем.

 

Насправді в той час лише радянські високопоставлені чиновники мали такі ось персональні кнопки, машини, магазини, сауни, дачі, угіддя для полювання та рибалки і жили не гірше від американців.

 

*     *     *

Після створення у Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті осередку Товариства української мови (мене обрали головою) «шовіністичний елемент» захвилювався. Один із начальників, кандидат наук, з прізвищем на три букви, зайшов у наш сектор і звернувся до росіянки:

– Ира! Мой отец украинец, мать полька, а поляки называли меня хам...

Ірина перервала «виклад національних тез» запитанням:

– А вы кем себя считаете?

Сектор вибухнув реготом, а «метис» прожогом вискочив з приміщення.

 

*     *     *

Після обрання мене головою міської Ради я проводив свій перший прийом виборців. Заходить статечний літній пан і каже:

– Пане Шпіцер! Я дуже радий, що головою обрали Вас, вченого-винахідника. Я працюю водієм і кілька років тому отримав свідоцтво на винахід. Та колишні чиновники не давали коштів на виготовлення діючого зразка.

 

Я перечитав опис винаходу і зрозумів, що відомий Всесоюзний інститут патентної державної експертизи видав цьому добродієві свідоцтво на винахід ... вічного двигуна.

– Куди Ви зверталися з проханням про виготовлення зразка? Питаю.

– У всі інстанції, які хоч щось вирішують.

– Пропоную такий варіант: Ви дасте мені креслення деталей і десять тисяч карбованців. Я знайду підприємство, яке за ці  гроші виконає Ваше замовлення. Якщо пристрій запрацює, я поверну Вам сто (!) тисяч карбованців, якщо ж ні, то Ваші гроші пропали.

– Пане Шпіцер! Якби воно могло працювати, я б за нього одержав десять мільйонів. І не карбованців, а доларів, з хитрою посмішкою відповів винахідник і пішов собі.

*     *     *

Згадка про винахідника-жартівника завжди викликає в мене веселу посмішку. Але були відвідувачі, які назавжди залишили про себе прикрі спомини.

 

Старенька повнотіла пані з паличкою прийшла просити квартиру, яку їй «мали надати» ще до демократичних виборів. Розглянувши справу, я дійшов висновку, що нове помешкання їй не належиться.

 

Відвідувачка наполегливо домагалася свого. Врешті-решт, хтось з працівників міськвиконкому показав мені листа за підписом начальника обласного управління КДБ, адресованого моєму попередникові, в якому було прохання надати житло І. К., оскільки в 40-50-х роках вона, працюючи вчителькою в одному із сіл Львівщини, активно сприяла «сотрудникам НКВД выявлять и обезвреживать бандеровцев».

 

Під час чергового візиту І. К. я поцікавився, що ж вона робить зараз.

– Співаю в церковному хорі...

 

*     *     *

На сесії міської Ради було винесено ухвалу про штрафи за користування брудними автомобілями. Її всіляко відхиляли депутати  власники авто, вигадуючи різні причини.

 

За третім заходом один депутат-художник, оброслий густою чорною бородою, переконував, що така ухвала передчасна, бо у місті не вистачає автомобільних мийниць. На той час все ще було дефіцитом, а на основні товари видавалися талони. Тому я відповів:

– Шановний, у магазинах не завжди знайдеш лезо для гоління, але всі мужчини, крім тебе, приходять на сесію чисто виголеними.

Зчинився сміх, ухвалу було прийнято.

 

*     *     *

Цей випадок я згадав, прочитавши про полковника Табачника і капітана Кучму. На урочистий вечір в Оперному театрі новопризначений прокурор області Зенон Котик прийшов у новому генеральському мундирі, який, до речі, йому дуже пасував. 

Я підійшов до командуючого округом, з яким стояв пан Зенон, і запитав:

– Пане командуючий, де ви взяли такого гарного генерала?

Пан Зенон виструнчився і (жартома, звичайно) випалив:

– Генерал-майор Зенон Котик!

На що я відразу ж, підтягнувшись, відповів:

– Старший лейтенант запасу Шпіцер!

... Наступного ранку до мене в Ратушу зайшов полковник з наказом командуючого ПрикВО про присвоєння мені звання капітана запасу. Тут же було вручено нову польову військову форму і чотиризірчаті погони.

 

Десь через п'ять років я випадково довідався, що в обліковій картці військового комісаріату і далі залишився запис: старший лейтенант. Форма пасувала за розміром, а ось звання дали навиріст.

 

*     *     *

У 1993 році з нагоди Дня перемоги командування ПрикВО організувало скромне прийняття. Тости виголошувалися українською мовою, але поміж собою деякі генерали досить голосно розмовляли російською. Коли надали слово мені, я сказав:

– Панове генерали! Відомо, що в Ізраїлі обов'язкова військова повинність і для юнаків, і для дівчат. Але в ізраїльську армію не беруть арабів. Бажаю вам, пане командуючий округом, щоб у вашій армії теж не було «арабів»!

Після цього за столом було чути лише українську мову.

 

*     *     *

Концерти, присвячені 50-річчю визволення від німецьких загарбників Запоріжжя, Дніпропетровська, чомусь закінчували Лев Лещенко, Йосиф Кобзон. У Кривому Розі наприкінці концерту на сцену вийшов Назарій Яремчук.

 

Величезний зал був переповнений в основному ветеранами війни, в тому числі й з Росії. Мери з інших міст мали центральні місця у третьому ряді партеру. Праворуч, ліворуч, наступний ряд – генерали та полковники діючої Української армії (Збройних Сил України).

 

Назарій виконав дві пісні, хвильку помовчав (помітне було його хвилювання) і заспівав своїм незабутнім голосом «Ще не вмерла Україна». Кількасекундне заціпеніння залу.

 

Вячеслав Негода – мер Тернополя, Ярослав Тайліх – мер Івано-Франківська та я піднялися й стали струнко. Минуло ще кілька секунд... заскрипіли крісла – піднімалися генерали й полковники, а за ними  увесь зал.

 

Зумів-таки буковинський соловейко своїм талантом розтопити лід несприйняття і принести українську весну в цей зал.

 

З Назарієм Яремчуком я познайомився на цьому пам'ятному вечорі. Він, до речі, був у дружніх стосунках із сьогоднішнім Прем'єр-міністром Павлом Лазаренком. Знайомлячи нас, Назарій сказав:

– Пане Василю, щойно ви потисли руку майбутньому президентові України.

 

Пригадується й коротка промова Назарія, в якій він підкреслив, що колись літературна мова прийшла в Галичину з Великої України, а тепер, він сподівається, ця мова повернеться на свою історичну Батьківщину.

 

*    *    *

Восени 1991 року делегація Львівської міської Ради поїхала на святкування дня міста Луганська. Гостей зібралося багато: з Донецька, Харкова, Ростова-на-Дону, Бєлгорода.

 

На прес-конференції, яку проводив голова Луганської міськради Пантюхін, майже у кожному виступі представників цих міст дещо іронічно вживалося слово «пан», яким ми, львів'яни, зверталися один до одного.

 

Свій виступ я закінчив словами:

– Допоки на крайньому заході України буде пан Шпіцер, а на крайньому сході Пан Тюхін, Україна буде соборною і незалежною!

 

Гра слів присутнім сподобалася, і ця фраза пізніше з'явилася в усіх засобах масової інформації Луганської області.

 

*    *     *

Часом можна почути, що людину обзивають лайном. Звичайно, це образливо. Але ж з лайна, соломи, та глини виходить досконалий будівельний матеріал. Важливо, щоб ці компоненти були у відповідній пропорції і добре перемішані.

 

Якщо забагато лайна, буде неприємний запах. Глина легко розсипається або стає болотом. Солома спалахне та й погасне.

 

Отак і для побудови держави потрібні різні люди. Важливо, щоб вони знайшли своє місце у суспільстві, а не смерділи чи влаштовували солом'яні бунти.

 

Добрий той лідер, що, незважаючи на запахи та інші негативні подразники, місить багно, лайно і солому, виготовляючи необхідний матеріал та будуючи державу.

 

*     *     *

Як новообраний голова міськвиконкому я успадкував три справи, до започаткування яких був непричетний, але про які багато писали і говорили, а саме:

– пам'ятник Т.Г.Шевченку;

– передача в оренду американським підприємцям «Гранд-готелю»;

– готель «Золотий Лев».

Отож за порядком.

 

Шевченко нарешті прийшов до Львова


Відомо, що вперше гроші на пам'ятник Кобзареві львів'яни починали збирати ще за бабці Австрії, а він все не приходив до нашого міста. У 1989-90 рр. львів'яни зібрали понад 500 тисяч карбованців на пам'ятник Тарасові Шевченку, що становило майже чверть його вартості за цінами 1990 року.

 

Кілька попередніх конкурсів переможця не визначили, але кращим був визнаний проект пам'ятника Тарасові Шевченку братів Сухорських.

 

Враховуючи, що ситуація тоді була непевною – ще існував Радянський Союз, надто впливовою залишалася влада комуністів, і в разі їх повернення ці роботи могли припинитися або ж було б прийняте рішення встановити якийсь недолугий монумент десь на околиці, оргкомітет вирішив розпочати будівництво і, як мене не «їли» деякі титуловані писуни та заздрісники братів Сухорських, за два з половиною роки Тарас навічно постав там, де цього бажали львів'яни.

 

Ще одне «делікатне» питання до цього сюжету: чому статую відливали в Аргентині? Така домовленість була досягнута моїм попередником, і я не міг її порушувати. Нам залишається тільки щиро подякувати панові Василю Іваницькому за якісну і вчасно виконану роботу. Вважаю це рішення правильним. А хто іншої думки, нехай прийде у свято чи в будень на проспект Свободи, де величавіє постать Пророка …

 

Потерпів Кобзар і від Товариства охорони пам'яток історії та культури, на розрахунковому рахунку котрого знаходилися зібрані львів'янами кошти. Керівництво Товариств не захотіло вчасно передати гроші виконавцеві робіт (вважали цей проект невдалим) і зібрана сума через інфляцію знецінилася в 14 разів. Пам`ятник фактично було збудовано за кошти міського бюджету.

 

Після цього львів`яни говорили: «Шпіцеру треба поставити пам`ятник за те, що поставив пам`ятник Т. Шевченкові».

 

А Ленін покинув Львів о 18.15...


   Напередодні сесії міської ради, на якій мало бути розглянуте питання про подальшу долю пам'ятника Леніну у Львові, захисники комуністичного ідола організували мітинг. Але на площі перед оперним і «стометрівці» зібралися десятки тисяч львів'ян, які вимагали демонтувати пам'ятник катові українського народу.

 

Незважаючи на прохання народних депутатів Ярослава Кендзьора, Михайла Батога, Олександра Ємця, багатолітнього політв'язня Юрія Шухевича та моє, щоб було надано можливість вислухати аргументи лєнінців (в дусі  плюралізму), юрба галасувала і мітинг було зірвано.

 

Наступного дня два московські кореспонденти з «Правды» брали в мене інтерв’ю й особливо «тиснули», що вчора натовп був некерований. Я відповів: «Якщо львів’яни не послухали навіть пана Шухевича, це означає лише одне: їхня ненависть до Леніна є безмежною».

 

Трохи статистики. Сесія відбулася 14 вересня 1990 року від 14.00 до 18.00. Виступили всі охочі: від оунівців до Секретарюка і Коцюби. За демонтаж пам’ятника проголосували 116 депутатів, проти – 8, утримався – 1.

О 18.15 Леніна не стало.

 

Як «Верховина» дотяглася до «Гранд-готелю»


Готель «Верховина», що на теперішньому проспекті Свободи, попереднє керівництво міста й області віддало в оренду на 15 років американській фірмі, президентом якої тоді була відома представниця української діаспори пані Марта Федорів. Легке здивування викликало тільки те, чому вона призначила виконавчим директором колишнього львів'янина, а на той час уже громадянина США пана Геннадія Геншафта. Пані Марта пояснювала, що взяла його на роботу лише з урахуванням професійних та ділових якостей.

 

Обійнявши посаду голови міськвиконкому, я сприяв цьому проекту, бо це була перша конкретна і ділова угода такого масштабу з іноземцем і, крім того, ремонт будинку проводився дуже якісно.

 

Минув час. Готель – уже під назвою «Гранд-готель» гостинно відчинив двері першим клієнтам. До мене на прийом прийшов п. Геншафт і ознайомив з документами, з яких стало зрозуміло, що саме він є власником американської фірми-орендаря, оскільки його частка становить 67%. Судові процеси між п. Мартою та п. Геннадієм, про які багато писали львівські газети, завершилися на користь п. Геншафта. Українська діаспора потрібна була йому у ролі ширми.

 

Я ж вважаю, що місто від цього не програло. Адже капітально відремонтовано будинок, який став окрасою міського центру.

 

«Золотий Лев» стрибнув у халепу


І, нарешті, «Золотий Лев» – чотиризірковий поліфункціональний шестиповерховий готель на 528 місць, який мав бути збудований спільним українсько-австрійським підприємством «Галінвест», створеним сімома засновниками. Найбільші частки мали міськвиконком й австрійська фірма «АВV…» – відповідно 28% і 35%.

 

Усі вітчизняні засновники зобов'язання виконали – вклали належні кошти. Місто надало земельну ділянку і знесло кілька будинків, а для відселення мешканців виділило понад півсотні квартир. Австрійський компаньйон обіцяв забезпечити кредитування проекту. Але за його кошти та за кошти решти засновників було збудовано лише два підземні поверхи. Пізніше австрійська фірма відмовилася від співпраці і примусити австрійців виконати свої обіцянки було неможливо, бо в договорі, підписаному головою облвиконкому та моїм попередником, стояло не «зобов'язується», а «сприяє» в забезпеченні фінансування.

 

Я дотепер не можу зрозуміти цього «бізнесу»: здається, що всі зазнали збитків. А хто ж все-таки мав зиск?

 

*     *     *

Особливим болем для львів'ян було знищення поховань Січових Стрільців на 38-му полі Янівського цвинтаря. Знаємо, наскільки цинічно діяли більшовицькі вандали-осквернителі могил. Сміливців, що намагалися протестувати, жорстоко карали і кидали до тюрем. За кілька сумної пам'яті десятиліть «хрущовської відлиги» та застою на стрілецьких костях виріс новий цвинтар – майже п'ять сотень свіжих поховань.

 

Міська рада першого демократичного скликання прийняла ухвалу про відновлення стрілецького меморіалу в первісному вигляді. Найскладнішою морально-етичною проблемою було перенесення праху з отих нових захоронень. Адже ми не могли чинити так зухвало й по-варварськи, як це робили руйнівники могил – безбожні комуністичні посіпаки. Не можу спокійно спостерігати, як вони сьогодні одягли ангельські маски і слізно-фальшиво «вболівають» за народ. Якби цим негідникам було відоме почуття сорому і каяття, то від однієї згадки про цю наругу вони мали б повторити останню дію Юди – повіситися.

 

Але підтвердилася істина, що добрих людей більшість: родичі померлих і похованих на 38-му полі сприйняли це рішення влади з розумінням і практично всі дали згоду на перезахоронення. Спасибі Вам, добрі люди!

 

До травня 1994 року поле було звільнене (належить особливо відзначити сумлінну роботу пана Івана Онисковця) і розпочато відновлення меморіалу. Я планував завершити цю роботу до 1 листопада 1995 року.

 

*     *     *

Стоїть, мов символ моєї ганьби і безгосподарності, на площі Міцкевича згорілий ще шість років тому будинок. Його свого часу розцяцькували організатори  молодіжного фестивалю «Вивих». Після пожежі підрахували, що відновлення будинку вимагатиме значних коштів. Тому погорільцям надали нове житло, а будинок вирішили здати в довгострокову оренду. Перший заступник голови міськвиконкому знайшов і орендаря – багатого, за його словами, канадця українського походження Юрка Чопівського. Довіру викликало й те, що його інтереси у Львові представляв колишній депутат СРСР пан Юрій Сорочик. Швидко було прийнято і підписано рішення міськвиконкому про оренду будинку, і ремонтні роботи мали розпочатися.

 

Саме тоді я дав дозвіл на використання стін будинку як рекламних щитів для фестивалю «Вивих», сподіваючись на скорий початок ремонту. Та минав місяць за місяцем. Юрій Сорочик знаходив різні пояснення щодо причин затримок, а будинок і далі руйнувався. Так минув майже рік, і я почав з'ясовувати, чи справді орендар такий багатий, як про це говорив мій заступник. Адже в ремонт треба було вкласти щонайменше мільйон доларів. Неофіційно вдалося з'ясувати, що таких грошей пани Юрії не мали (справді: «Душу й тіло ми положим, але ні доляра»).

 

Тоді було оголошено конкурс на оренду будинку. Боротьба точилася між трьома солідними претендентами: банком «Верховина», власником «Гранд-готелю» та фірмою «Галімпекс». Останній і виграв конкурс, запропонувавши містові найбільш вигідні умови. Фірма активно взялася до роботи: очистила будинок від бомжів та сміття, перекрила дах, забілила на стінах витвори художників «Вивиху», поставила огорожу.

 

А потім відбулися перевибори голови міської ради і я вже не міг впливати на хід робіт, які з 1994 року чомусь припинилися. Якось я зустрів директора фірми Богдана Дацка і почав докоряти, що він дуже підвів міську владу й мене особисто, але той тільки розвів руками й відповів, що не може дійти остаточної згоди з орендодавцем.

 

Шкода, що не використовується позитивний досвід, набутий під час оренди і ремонту дитячого магазину «Барвінок». Міська влада і президент фірми «Роксолана», яка взяла в оренду цей об'єкт, пан Ігор Добруцький тісно співпрацювали і сьогодні в центрі міста маємо красивий магазин, а не «розвалюху».

 

*     *     *

На одній з перших сесій було прийнято ухвалу про відновлення в ратуші давніх традицій пори самоврядування, а саме: міський голова повинен присягати на Святому Письмі, а під час урочистих церемоній одягати освячену мантію і ритуальний ланець з гербом міста. Через якийсь час атрибути мера міста Лева були готові. Розкішну мантію виготовив відомий художник пан Кипріян з театру імені Марії Заньковецької.

 

На зборах депутатів міської ради отець Чухній прочитав молитву й освятив мантію. Потім звернувся до залу: «Ви обрали собі голову, і нехай цей достойний громадянин міста одягне мантію». Так є в усіх, як часом полюбляємо казати, цивілізованих державах, де живуть розумні, добрі, незаздрісні люди.

 

Правда, процедура освячення мантії не обійшлася без ложки дьогтю. Перед ратушею зібралася зграйка юних «державотворців», які чомусь вважали, що Львів не достойний мати мера в мантії. Вони стояли на площі з опудалом в клоунській мантії і з плакатом «Сьогодні мантія,  коли корона?» Після того, як у залі освятили мантію, над опудалом на площі здійнялося полум'я.

 

Справжнісінькі дикуни з джунглів! Мабуть, вважали, що після спалення опудала Шпіцер з димом відправиться на той світ.

 

А що, якби й корона? Хіба погано мати гетьмана з короною і булавою (маю на увазі не себе, а найвищих державних посадників)? Щоб він уособлював державу, як мер у мантії мав би уособлювати місто. Чому ми не можемо мати своєї аристократії? Чому маємо бути «нендзними», неосвіченими, тупими і, вибачте на слові, «ходити за стодолу»?

 

Те ж вчинили й татари у XIII столітті. Вони почати нищити Київську Русь з того, що вирізали українську аристократію, а залишили бідний, пихатий плебс з його покірністю, скупістю, заздрістю до сусіда, з християнською мораллю лише в церкві і на свято. Тих геніїв, що народжувалися, рідний народ зазвичай не шанував, а вороги нищили чи використовували в своїх інтересах.

 

Посіяне сотні літ тому плодоносить ще й нині. Наш добрий український народ, як жоден у світі, обирає до вищого державного органу депутатів, які не знають його мови, не хочуть незалежності України, не визнають вояків УПА, насміхаються над нашою історією.

Нам не соромно, що не знаємо, де могили славних гетьманів України Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, зате пильно стежимо, щоб не занадто пошанували теперішнього Президента, голову обласної, міської чи сільської рад.

 

Прикро було бачити наочне підтвердження слів Кобзаря про нащадків «славних прадідів великих» у Львові. Наймолодша генерація львівського плебсу, влаштувавши акцію спалення опудала, не усвідомлювала, що насміхається не над Шпіцером. Так, вони зробили Шпіцеру боляче, осквернивши обряд і зневаживши священика, але насамперед вони висміяли львів'ян, свій народ, насміялися над своїм майбутнім. Бо після них, не дай Боже, також можуть прийти «правнуки погані».

 

ХАБАРІ, ЯКІ МЕНІ НЕСЛИ

З почутого:

– Ви знаєте, що Шпіцер і Гель

купили собі в Німеччині газету?

– А яку вона має назву?

– «Шпігель»

Про хабарі й про те. як я наживаюся на посаді голови міської ради, ходило багато пліток: від «без хабара до нього на прийом не потрапиш» до твердження, що пан Шпіцер будує триповерховий будинок чи не в кожному з навколишніх сіл. У мене склалося враження, що багато-хто сприймає ці нісенітниці за мірками власної захланності.

 

Не ображався, коли старенька брюховицька пліткарка оповідала всім зустрічним, що Шпіцер будує величезний особняк біля її будинку, а при зустрічі зі мною і з моєю дружиною в присутності кореспондента газети «Ратуша» відхрещувалася від своїх слів і говорила, що бачить мене вперше. Але як порадите реагувати на дружину одного академіка, яка, вирвавши не зовсім законним чином квартиру-"люкс" для себе, ходила потім і переказувала львівському бомонду, що Шпіцер хабарник? На запитання, чи від неї особисто Шпіцер взяв хабар, відповідала, що ні, але «ви не уявляєте, які суми йому дають».

 

Хочу нагадати слова Христа з Нагірної проповіді: «А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом… ні землею... та й головою твоєю теж не клянися... Хай буде ваше слово: так, так: ні, ні – а що більше цього, те від лихого». Як людина віруюча, кажу моє слово: хабарів не брав; житлових будинків ні я, ні мої близькі родичі (дружина, син, батьки, брати, сестра) не будували; магазинів та інших приміщень для себе не приватизовував; жодних фірм, які працювали б на мене, не створював і не маю. Хоча хабарі або їхні замінники пропонували. Ось деякі приклади.

 

*     *     *

Одразу після обрання мене головою міської ради попросився на зустріч відомий тоді діяч кооператорського руху й запропонував допомогу: умовно зарахувати когось із моїх знайомих на роботу і виплачувати йому платню. Мені, мовляв, потрібні гроші на прийняття та інші представницькі видатки. Для себе не просив наразі нічого. Я подякував йому і відповів, що житиму за ті кошти, які встановила держава і міська рада. Ось коли вже не буду при владі і він запропонує допомогу, то в разі потреби нею скористаюся. Після виборів я півроку був без роботи, але пропозицій від «доброзичливця» вже не надходило.

 

*     *     *

Перед вступними екзаменами мене відвідав один пан, з яким я востаннє бачився ще в дитинстві. Після нетривалої розмови про різні справи попросив посприяти його доньці, яка збиралася вступати до університету. Заскочений зненацька, я не пообіцяв сприяння, але й не відмовив категорично. Відбувся загальними фразами.

 

Через кілька тижнів цей добродій знову був у моєму кабінеті. Обличчя сяяло щастям і він повідомив, що доця – золота медалістка – вступила на омріяний факультет. Я привітав його, почастував кавою і щиро втішився успіхом розумної дівчини.

 

... Пізно ввечері, розібравши стоси паперів, почав збиратися додому. Раптом біля стола на підлозі помітив невеличкий поліетиленовий пакет. Розгортаю – там шампанське, цукерки і... пачка грошей. Із заціпеніння вивело рішення терміново знайти «друга». Того ж вечора я повернув цей «вияв вдячності», чесно зізнавшись, що до нікого не звертався за допомогою при вступі дівчини, а просто дитина має настільки добрі знання, що самотужки успішно склала іспити. Він був сконфужений. Я ж звертаюся до тих, хто давав хабара за вступ до вузу: чи не сталося чогось подібного і з вашими дітьми?

 

*     *     *

Інколи доводилося чути, що неможливо зареєструвати нове приватне підприємство без хабара. Протягом 1991 року, коли відділом реєстрацій керував пан Анатолій Пилипчук, я тричі просив своїх знайомих реєструвати підприємство, щоб з'ясувати, чи справді беруть. Результат був однаковий: працівники відділу вказували на помилки, які треба виправити, часом трохи затягували процес, але ніколи не натякали, що треба «підмастити» і, врешті-решт, видавали свідоцтво про реєстрацію. Я переконався, що можна зареєструвати підприємство без хабара (слід тільки правильно оформити документи), і вирішив вже не перевіряти, як реагують працівники відділу на спробу «віддячитися».

 

*     *     *

Нещодавно один бізнесмен оповів мені, що на початку 90-х звертався до мого заступника з проханням надати приміщення під офіс у центральній частині міста. Той погодився допомогти, але за сприяння попросив винагороду, а попросту – вимагав хабара. На зауваження бізнесмена, що названа сума надто висока, чиновник відповів: «Я не винен, що Шпіцер так багато бере».

 

*     *     *

Мій колишній співробітник попросив допомогти одержати закордонний паспорт, бо в нього, мовляв, вимагають у ВВІРі хабара на дві тисячі карбованців – на той час великі гроші.

 

Саме тоді в приймальні чекав на розмову полковник КДБ, який відповідав за боротьбу з організованою злочинністю. Я відразу запросив його до кабінету, й запитав полковника як діяти. Той порекомендував написати заяву, спецслужба видасть позначені гроші, і хабарника буде впіймано та віддано під суд. Мій колега відповів, що подумає й повідомить про своє рішення завтра. Зателефонувавши наступного дня, він сказав: «Я не хочу зв'язуватися з КДБ і міліцією. Але допоможи отримати паспорт, бо маю терміново їхати в Польщу».

 

*     *     *

Поговорити про хабарництво в міській раді полюбляли не тільки прості львів'яни, але й деякі народні депутати – здавалось би, кращі з кращих синів нашого народу. Наприклад, депутат Швайка, який до того наполегливо вимагав незаконно приєднати до помешкання його дочки квартиру, що звільнилася поруч, одержавши законну відмову міськвиконкому, писав у своєму листі від 12 січня 1993 року до Кабінету Міністрів, що «І.І. Бутрин (нині покійний заступник представника Президента у Львівській області, з яким у мене практично не було ані особистих, ані ділових контактів) прикриває злодійство і хабарництво з боку В.І.Шпіцера та інших посадових осіб». Очевидно, я не міг дозволити, щоб мене паплюжили на всю Україну, і подав позовну заяву до суду. Адже слова «хабарник» і «злодій» мають чітке юридичне визначення й можуть бути застосованими до громадянина лише за рішенням суду.

 

Відповідач жодного разу не приходив на судові засідання і, врешті-решт, рішенням Личаківського районного суду від 13.09.93 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Львівського обласного суду від 25.10.93р., мій позов було задоволено: зобов'язано відповідача відкликати з Кабінету Міністрів листа, у якому зазначені відомості, що плямують мою честь і гідність, і визначено компенсацію за моральні збитки в розмірі 1млн. 380 тис. крб. 

 

*     *     *

Траплялися й винятки. Генеральний директор СП «Галінвест» В. Холодило поскаржився, що працівники міськвиконкому зволікають з оформленням документів на земельну ділянку під готель «Золотий Лев». Закінчив словами: «Василю Івановичу! Я оббиватиму пороги кабінетів доти, доки не одержу необхідних документів. Але хабара не дам». Приємно вражений, я запросив керівників відповідних служб, щоб у його присутності дали пояснення. Зрозумілої і чіткої відповіді я не отримав, але за моєю прямою вказівкою до кінця наступного дня всі документи були готові.

 

*     *     *

До наведених вище прикладів хочу додати ще два дещо відоміші, оскільки про них поширювали чутки нардепи: що Юхим Звягільський, виїхавши до Ізраїлю, возить долари вантажівкою, і що Леонід Кравчук вивіз до Ізраїлю $30000000. Перший, як відомо, повернувся в Україну і жодних звинувачень проти нього не висунуто, а Леонід Макарович виграв суд у німецької газети-пліткарки й тепер чекає на матеріальну компенсацію за моральні збитки.

 

Не буду задавати питання: хто і з якою метою продукує ці плітки й наклепи. Запитую: чому така активно-позитивна реакція на всілякі смердючі справи у кожного з нас? Скидається на те, що наші сучасники мають значно нижчий рівень моралі, самооцінки, поваги до інших порівняно з тими, що жили дві тисячі років тому. З Євангелія відомо, що ніхто не кинув каменем у грішницю, визнаючи тим самим, що й сам не без гріха (чи є тепер така стовідсоткова самокритичність?). Знаємо й те, що в давньому Римі була «презумпція невинності» особа вважалася невинною, поки її вина не була доведена судом. Варто задуматися над цим, уважно оглянутися й керуватися тими давніми, але високими моральними засадами.

 

Що ж до хабарів, то я навіть не знаю, хто має більший гріх: той, хто дає, чи той, хто бере. Схиляюся до думки, що перший, бо саме він провокує відповідальну особу на негідний вчинок, він є ініціатором злочинної змови задля власної користі. Якщо ніхто не буде давати «в лапу», то не буде й хабарництва. А до вузів все одно прийматимуть (розумних) випускників шкіл, в магазинах торгуватимуть, транспорт возитиме пасажирів і вантажі.

 

Прошу зрозуміти мене правильно. Я не захищаю чиновника-хабарника. Але перемогти його зможемо тільки разом. І дуже простим способом: НЕ ДАВАТИ ХАБАРІВ! Допоки даватимемо, до тих пір у чиновницько-владні крісла прориватимуться нечесні люди, а нашу державу й надалі вважатимуть корумпованим суспільством.

 

*     *     *

Протягом останнього року на роботу переважно ходжу пішки: вулицею Зеленою і далі через центр. Багато зустрічних чемно вітаються, дехто пропонує підвезти, часто зупиняють, щоб хвильку поговорити. Співрозмовники, як правило, кажуть, що на виборах голосували за мене, радять брати участь у наступних виборах мера. Це приємно.

 

Однак трапляється й інакше. Йду вранці вузенькою стежкою поміж горами неприбраного снігу. Назустріч двоє чоловіків середнього віку. Задній щось шепоче колезі, той грубо, навмисно голосно відповідає: «Тепер він ніхто» і рішуче прямує на мене, займаючи всю ширину стежки. Я поступаюся, зійшовши в глибокий сніг.

 

Не скажу, що було боляче. Шкода тільки, що хтось може сказати про людину   «НІХТО».

 

*     *     *

Якось (вже не міський голова) я стояв у черзі, на що один літній чоловічок задоволено зауважив: «От і Шпіцер стоїть у черзі. А колись продукти йому привозили додому».

 

Після цього випадку на запитання чим зараз займаюся відповідаю: «Роблю приємність львів'янам – ходжу містом пішки з пісним виразом на обличчі».



1-ша російська або 29-та гренадерська дивізія СС

опубліковано 21 трав. 2012 р., 01:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 трав. 2012 р., 01:09 ]


Суд над Іваном Дем’янюком показав, що в Європі існують антиукраїнські сили, які намагаються власні злочини, вчинені в часи панування нацистського і більшовицького режимів, «повісити» на українців. Якщо навіть Іван Дем’янюк був негідником, який своєю власною зброєю таємно від нацистських охоронців табору знищив 28 тисяч євреїв, то у мене виникає логічне запитання: «А хто відібрав життя у решти 5 млн. 972-х тисяч євреїв?»

У повоєнний період колишні вірні друзі нацистів – радянські комуністи – також звинувачували українців у співпраці з німцями, особливо ж підкреслювали службу наших хлопців у дивізії СС «Галичина». Не перестають про це верзти навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Проте у радянські часи замовчувалося, що проти Радянського Союзу на боці нацистської Німеччини воювало немало росіян, в тому числі й у військах СС.

Вважаю своїм обов’язком хоч трохи виправити цю несправедливість і подати доступну сьогодні інформацію про І-у російську або 29-у гренадерську дивізію СС.

Війська СС

В часи перебудови і гласності багато раніше закритої інформації почало появлятися в газетах, журналах, на телебаченні і радіо. Дуже показове повідомлення про співпрацю росіян з німцями було надруковане в «Учительской газете» за 19.09.1989 р.: «Понад мільйон радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною чисельністю понад 20 тисяч чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена в 29-у гренадерську дивізію СС, разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні Варшавського повстання».

Війська CC виникли на базі утворених у 1925 році захисних загонів Націонал-Соціалістичної Німецької Робітничої партії, до яких тоді вдалося завербувати небагато людей. Але після приходу Гітлера до влади чисельність цієї військово-поліцейської сили нацистів почала зростати і з 280 осіб у січні 1929 року зросла до 52 000 чоловік у травні 1933 року. Спочатку набір до СС проводився з числа «справжніх арійців» ростом понад 180 см.

Після Польської кампанії, де перші есесівські частини повелися з надзвичайною жорстокістю, було вирішено формувати нові дивізії. На початку 1940 року у війська СС вступила велика кількість добровольців і їх стало 100 тисяч чоловік. Вимоги моменту й прагнення нескінченно нарощувати міць своєї армії змусили нацистів відмовитися від знаменитих «правил крові». До військ СС почали залучати представників споріднених германських народів – данців, голландців, норвежців, фламандців. Потім до них приєдналися валлони, фіни, шведи, французи. Рослі біляві арійці поступово стали відтискуватися на задній план, в тому числі досить несподіваними формуваннями: в 1943 році була створена мусульманська дивізія «Хандшар»; в 1944 – албанська дивізія «Скандербег» й угорська кавалерійська дивізія; в 1945 – хорватська дивізія «Кама».

На жовтень 1944 року чисельність військ СС була найвищою – у них входило понад мільйон чоловік (38 дивізій). З них дві дивізії були російськими: 29-та гренадерська дивізія СС (1-ша російська) під командуванням генерал-майора Броніслава Камінського та 30-а гренадерська дивізія СС (2-а російська/1-ша білоруська) під командуванням оберштурмбанфюрера Ганса Зійлінга. Крім того сюди входив російський 15-ий козачий кавалерійський корпус СС, який у лютому 1945 року налічував 30-35 тисяч чоловік під командуванням генерал-лейтенанта Гельмута фон Паннвіца.

Броніслав Камінський і його 29-а дивізія СС

Розповідь про 29-у гренадерську дивізію СС досить сповна подана у статті головного редактора воєнно-історичного журналу «Последний довод» Михайла Льовіна під назвою «Броніслав Камінський і його армія». У вступному слові до статті сказано, що вона присвячена маловідомим сторінкам історії Великої Громадянської війни 1941-45 рр. і одному із її найцікавіших персонажів – Броніславу Камінському та створеній ним Російській Визвольній національній армії. Епіграфом до статті стали слова Камінського: «Ідеї націонал-соціалістичної Німеччини та ідеї нової Росії єдині». Багато інформації про цю дивізію СС і про Броніслава Камінського можна знайти і в Інтернеті.

Історія 29-ї гренадерської дивізії СС розпочинається із жовтня 1941 року, коли німецькі війська зайняли Брянську та Орловську області. На окупованих теренах німцями було санкціоновано утворення Локотського району, невдовзі розширеного до округу (Локоть – селище у Брянській області, відоме з ХVІІ століття). Керівником округу німці призначили учителя Костянтина Воскобойника, а його заступником – Броніслава Камінського. Нове керівництво створило воєнізовану міліцію чисельністю 200 чоловік, щоби боротися з радянськими партизанами.

За дорученням зверхника Б. Камінський поїхав у відрядження до командування 2-ою німецькою танковою армією (тоді її очолював знаменитий батько німецьких танкових військ Гейнц Гудеріан) і через 12 днів щасливо повернувся з почуттям добре виконаного обов’язку. Результатом поїздки стало те, що німці надали Локотському району автономні права. Залишивши декілька офіцерів для зв'язку, забезпечивши місцевих жителів трофейною зброєю і оподаткувавши його, німці вивели з території району всі свої війська і комендатури. Надалі ці території із загальним населенням 581 тисяча чоловік стали називатися Локотською республікою, а збройні сили Локотської республіки отримали назву «Російська Визвольна Народна Армія» (РОНА). Ця армія була укомплектована етнічними росіянами, що мали антирадянські погляди та солдатами-червоноармійцями, котрі опинились в оточенні німецьких військ. На початок 1943 року чисельність РОНА сягала 12 000 воїнів. Хоча головним завданням РОНА була боротьба з партизанами, окремі її частини брали участь у боях із регулярною радянською армією.

Костянтин Воскобойник 8-го січня 1942 року загинув у бою з партизанами, але його справу продовжив Броніслав Камінський, який розгорнув проти партизанів активні дії і незабаром очистив від них значну територію. Зобов'язавши призначеного обер-бургомістром Камінського піклуватися про спокій і порядок на території довіреної Локотської республіки і здійснювати постачання продовольства для німецьких військ, німецьке командування надало йому повну свободу дій. Фактично це означало надання Камінському необмеженої влади. Слід відмітити, що про Локотську республіку і РОНА знало не тільки військове командування, про її існування знав сам Адольф Гітлер, не кажучи вже про рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.

Офіційною ідеологією Локотської республіки став націоналізм, правлячою партією – Російська націонал-соціалістична партія на чолі з Камінським, а важливим пунктом її програми – антисемітизм. В основному ж програма партії була схожою з програмою нацистської партії. Один з пунктів цієї програми так і називався «Євреї – вороги народу». По суті в Локотській республіці були встановлені націонал-соціалістичні порядки. Шлюби між євреями і неєвреями заборонялися, були заборонені аборти і велася усіляка боротьба за збереження сім'ї, заборонялися розлучення, признавалися тільки церковні шлюби і заохочувалася народжуваність.

На початку 1943 року радянські війська почали звільняти від німців окуповані території. Коли вони підійшли до Локотської республіки, РОНА Камінського взяла участь у боях проти радянських військ, у яких зазнала великих втрат. Була проведена друга мобілізація, внаслідок якої чисельність РОНА зросла і досягла 20 тисяч вояків.

Що ж до антипартизанської боротьби, то вона не припинялася ні вдень, ні вночі. Усю весну і літо 1943 роки армія Камінського провела у боротьбі з партизанами. Найбільшою і найуспішнішою операцією була «Циганський барон», в ході якої загинуло понад 1500 партизанів і стільки ж було узято в полон. Окрім цього було знищено 200 партизанських баз.

У серпні обстановка стала загрозливою через наближення радянської армії і Камінський після узгодження з німецьким командуванням віддав наказ про евакуацію РОНА у Вітебську область Білорусії. Михайло Льовін пише: «26 серпня, повантаживши танки, артилерію та іншу техніку, частини РОНА разом з цивільною адміністрацією округу і членами сімей – загальним числом до 30 тис. чоловік – виїхали залізницею у Білорусію. Ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і подібно до УПА протистояли більшовикам до кінця 40-х років».

Солдати РОНА під командуванням Броніслава Камінського, що прибули у Білорусію, відразу ж були кинуті німецьким командуванням у боротьбу з місцевими партизанами, в якій їм вдалося добитися успіху – заволодіти дорогою на Лепель і очистити навколишні райони від партизанів. З 11 по 17 квітня 1944 року німці провели операції «Злива» і «Весняне свято», в ході яких партизанські угрупування мали бути повністю знищені (було заявлено про знищення 7011 і 7697 партизанів). У цих двох операціях РОНА Камінського відзначилася величезними успіхами, дуже швидко просуваючись і наносячи відчутні втрати партизанам. За участь у цих боях Б. Камінський був нагороджений Залізним Хрестом I класу. Всього на території Брянської і Вітебської областей в 1941-43 рр. бригада РОНА знищила понад 10 тисяч чоловік, дотла спалила 24 села.

Влітку 1944 року Броніслава Камінського викликали до польової ставки рейхсфюрера СС у Східній Прусії, де Гіммлер особисто виразив йому свою вдячність за успішні дії його воїнів на благо Німеччини, а сама РОНА за розпорядженням Гіммлера була включена до складу військ СС як 29 гренадерська дивізія військ СС (російська №1). Самому комбригові Б. Камінському був присвоєний чин бригаденфюрера СС і генерал-майора військ СС. У своїй промові 4 серпня 1944 року в Познані Гіммлер особливо відмітив заслуги бійців бригади Камінського у боротьбі з білоруськими партизанами.

Російська 29-а дивізія СС на придушенні Варшавського повстання

1 серпня 1944 року польська «Армія Крайова» у Варшаві піднімає повстання проти німців. Поляки були упевнені в підтримці радянських військ. Проте Сталіну було вигідніше сидіти і спостерігати за тим, як поляки і німці спливають кров'ю у боях на вулицях Варшави. Окрім того, Сталін побачив у ситуації, що склалася, можливість розправитися руками німців з тими поляками, які пізніше могли в силу своєї антирадянської орієнтації завдати йому серйозних неприємностей.

На придушення повстання були кинуті німецькі частини СС, а також 29 гренадерська дивізія СС Броніслава Камінського. Саме дивізія Камінського, яка брала участь у приборканні повстанців у варшавському районі Охота, проявила надзвичайну жорстокість. За свідченнями генерал-лейтенанта німецької армії Р. Штагеля російські есесівці ґвалтували жінок, розстрілювали цивільне населення, грабували будинки. За даними архівного управління ФСБ у кожного бійця 29 гвардійської дивізії СС після повернення з операції було по 15-20 золотих годинників. Під час різанини, влаштованої вояками РОНА 5 серпня 1944 року, було убито 15 тисяч мирних жителів. Цю цифру подають і польські історики. Всього в процесі упокорення повстанців загинуло 235 тисяч чоловік, з яких 200 тисяч – мирні жителі.

На вимогу німецького командування угамувати своїх підлеглих Камінський відповів, що його люди втратили у боротьбі з більшовизмом усе своє майно і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок поляків, ворожих німцям. Звірства солдатів і офіцерів РОНА не мали меж.

Ось як описує у своїх мемуарах ситуацію з Варшавським повстанням Гейнц Гудеріан, тодішній начальник штабу німецьких військ: «Бригада Камінського складалася з колишніх військовополонених, головним чином російських, таких, що вороже відносилися до поляків; бригада Дирлевангера складалася з німецьких штрафників, які повинні були спокутувати свою провину. Сам фон дем Бах одного разу, доповідаючи про наявність озброєння в його частинах, повідомив мене про безчинства своїх підлеглих, присікти які він не в змозі (Еріх фон дем Бах-Зелевський 21 липня 1943 року був призначений відповідальним за розробку і здійснення спеціального завдання по знищенню польських партизанів. У 1944-45 рр. командував різними підрозділами СС, брав найактивнішу участь у придушенні Варшавського повстання – В.Ш.). Від його повідомлень волосся ставало дибки, тому я був вимушений того ж вечора доповісти про все Гітлеру і вимагати видалення обох бригад з Варшави. Спочатку Гітлер не погодився задовольнити мої вимоги. Але навіть офіцер зв'язку Гіммлера з Гітлером бригаденфюрер СС Фегелейн вимушений був заявити на підтвердження моїх слів: «Так точно, мій фюрере, вони дійсно босяки!» Гітлеру не залишалося нічого іншого, як прийняти мою пропозицію. Фон дем Бах потурбувався про те, щоб Камінського розстріляли – цим він позбавився і від небажаного свідка».

Навіть бездушні нацисти були настільки вражені звірячою жорстокістю російських вояків та їхнього командира генерал-майора Броніслава Камінського, що обергруппенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський видав наказ про розстріл командира дивізії Камінського, начальника штабу Шавикіна, дивізійного лікаря і шофера. Було оголошено, що це зробили польські партизани, на підтвердження чого продемонстрували подірявлений кулями і перекинутий в кюветі автомобіль Камінського. На Нюрнберзькому процесі фон дем Бах-Зелевський підтвердив факт розстрілу Камінського у своїх свідченнях, заявивши, що той був розстріляний за мародерство відповідно до законів військового часу.

У листопаді 1944 року особовий склад 29-ої гренадерської дивізії СС було влито до 1-ої дивізії Російської визвольної армії (РОА) під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта Андрія Власова.

Отаку страшну історію залишили після себе 29-а гренадерська дивізія СС, яку ще називали 1-ою російською дивізією СС, та її командир Броніслав Владиславович Камінський.

Але радянська пропаганда, історія, освіта, які щедро змальовували у чорних барвах українську дивізію СС «Галичина», в жодних джерелах не згадували про Камінського та його солдатів. І це тоді, коли українці головний свій бій провели з армією більшовиків, які вчинили незліченні злочини проти нашого народу у 1939-41 рр., а РОНА воювала проти рідних російських та білоруських партизанів і вкрила себе вічною ганьбою під час придушення Варшавського повстання.

Теперішні російські шовіністи пішли далі. Після падіння більшовицької імперії у Росії знайшлися політичні сили, що вже не замовчують, а навіть намагаються реабілітувати Камінського та багатьох інших російських військових злочинців-колаборантів, згаданих у цій статті.

6 червня 2005 року Собор російської Катакомбної Церкви Істинних Православних Християн (старого і нового обрядів) під епіграфом «І настав час, щоб царство опанували святі» затвердив такий документ:

«…після уважного вивчення агіографічних пам’ятників, ВИЗНАЧИТИ:

1. На виконання попереднього Визначення від 16.05.1999 р. про збір даних про К. Воскобойника і Б. Камінського і у зв’язку з явною вказівкою Божою про їх безперечну святість, вчинити їх у лик Святих Новомучеників».

22 квітня 1996 року рішенням Головної військової прокуратури (ГВП) Російської Федерації реабілітований, відповідно до ст. 3 Закону Російської Федерації «Про реабілітацію жертв політичних репресій», командир 15-го кавалерійського корпусу військ СС генерал-лейтенант Гельмут фон Паннвіц. У 1998 році фон Паннвіцу, Шкуро, Краснову, Султан-Гирею Кличу, Доманову, Кутєпову та іншим у Москві біля храму Всіх Святих був встановлений пам’ятник під назвою «Воїнам російського загальновійськового союзу, російського корпусу, козачого стану, козакам 15 кавалерійського корпусу (про належність корпусу до СС промовчали – В.Ш.), полеглим за віру і вітчизну».


Митрат Андрій Білецький

опубліковано 25 квіт. 2012 р., 00:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 трав. 2012 р., 01:14 ]


Генеральний вікарій о. митрат Андрій Білецький був помітною фігурою на Святоюрській горі, де майже півстоліття служив на відповідальних посадах для блага Української греко-католицької церкви. Йому довелося працювати з чотирма митрополитами, в тому числі 25 років із митрополитом Андреєм Шептицьким. Користувався великою повагою як у духовенства, так і у світської української інтелігенції. Разом з тим два тогочасні громадсько-політичні діячі несправедливо звинуватили його у москвофільстві. Мета цієї статті – пояснити причини тих абсолютно безпідставних звинувачень, ознайомити читача з надзвичайно цікавими спогадами А. Білецького, а також показати, що між поняттями "старорусин" і "москвофіл" знаходиться прірва.

Андрій Білецький належав до греко-католицької священичої родини – прадід о. Лев Білецький мав парохію у селі Шманьківці Чортківського деканату, а дідусь о. Василь Білецький був парохом у селі Гузієві Болехівського деканату.

У Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається величезна папка під заголовком "Дело об использовании капиталов, пожертвованных Белецким Андреем в пользу капиталов" (1814-1827). Таку абракадабричну назву папка отримала після війни, коли вчені з Радянського Союзу, що понаїхали до Львова "піднімати науку і культуру", переклали заголовок даної архівної справи з латинської мови на російську. Насправді йдеться про пожертву на користь митрополичої капітули. Хоча заголовок папки стосується іншого Андрія Білецького (можливо навіть родича), але саме у ній знаходяться численні матеріали, що стосуються нашого персонажа. Крім того, про нього є багато згадок у церковних виданнях та працях популярних діячів Галичини.

Наприклад, Євген Олесницький – видатний український громадсько-політичний діяч, правник, публіцист, дійсний член НТШ, один із засновників Національно-демократичної партії (серед засновників були Іван Франко та Михайло Грушевський), член редакції газети "Діло" у книзі спогадів "Сторінки з мого життя" пише: "… о. Андрій Білецький – канцлер та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…"

А ось що було написано про Андрія Білецького в часописі "Нива" за 1926 рік, ч. 1-4 на сторінці 186:

Посмертна згадка

§ Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули. По довгій недузі упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреп. о. Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули, дня 19.травня с. р. Величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків, 22.травня. З небіщиком зійшла до гробу одна з історичних постатей нашого народу.

Уродився він 1847 р. в Стрию в міщанській сім’ї. Ґімназію покінчив у Львові, а богословські науки у Відні. До тайни священства приступив у жонатому стані, але вже по двох роках повдовів. Небавом дістався до Львова, де прожив около сорок літ. Ще молодим став капітульним крилошанином і з часом осягнув у капітулі найбільші степені архипрезвитера і препозита капітули. Тричі правив він львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій по смерти кард. Сильвестра Сембратовича і митроп. Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурливих роках світової війни, коли митрополит (Андрей Шептицький – В. Ш.) пробував на засланню в Росії. Відзначався незвичайним спритом, що йому й придалось, коли мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею, і якими способами він відпирав їх посягання. Вів життя правильне — все після годинника і аж до передсмертної недуги тішився кріпким здоровлям. Як настоятель, був вимагаючий. Був се чоловік старого типу – цілою душею відданий законови і авторитетови". По переконанням був „старорусин", але підчас війни щиро погодився з українським рухом. Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку „Науковому Богослов. Т-ву". Певно, що його сильно зарисована індивідуальність ще довгі літа остане в памяти нашого галицького духовенства.

                                                             Вічна Йому память!

Як бачимо, соратник Івана Франка народовець Євген Олесницький дав Андрієві Білецькому найвищу оцінку, назвавши його "гордістю та окрасою" стрийських Ланів.

Автори "Посмертної згадки" відзначили українськість митрата Андрія, назвавши його "однією з історичних постатей нашого народу". Відмітили також, що він вів "нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями", за що "йому Москалі грозили шибеницею" і що "величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків".

Однак трапляються і звинувачення цієї "сильно зарисованої індивідуальності" у москвофільстві. Андрій Шкраб’юк у праці "Митрополит" (фактографічні нотатки), посилаючись на Володимира Дорошенка, пише: "Звичайно ж, у тодішній австро-угорській займанщині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український. Тож “русинство” митрополита Шептицького аж ніяк не означало москвофільства".

А далі продовжує: "Українське громадянство, розбите перш за все на два ворожі табори: москвофіли – які, до речі, мали великий вплив при св. Юрі (по-москвофільськи настроєні ґенеральні вікарії о. Андрій Білецький та о. Олександр Бачинський відзначалися ще й непересічним довгожительством); народовці, радикали і соціялісти".

Слід пояснити, що москвофіли заперечували існування української нації, натомість переконували, що українці, білоруси й росіяни належать до одного – російського народу, в якого має бути одна – російська мова. Народовці ж вели непримиренну боротьбу проти москвофільства, вони виходили з того, що українці – окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат і виступали за єдність українських земель та розвиток єдиної української мови. Тому не міг би народовець Євген Олесницький з такою любов’ю говорити про митрата Андрія Білецького, якби той був москвофілом.

Щодо звинувачення у довгожительстві, то хочу звернути увагу А. Шкраб’юка, що митрополит Андрій Шептицький також "відзначився непересічним довгожительством", проживши понад 78 років – стільки ж, що й о. митрат Андрій Білецький.

А стосовно москвофільства, то чи міг би митрополит Андрей Шептицький, який за словами А. Шкраб’юка не був москвофілом, 25 років тримати біля себе за генерального вікарія (першого заступника) "москвофіла" Білецького?

Не терпів би при Святоюрській горі за капітульного вікарія "москвофіла" Білецького й Сильвестр Сембратович, який належав до прихильників певної співпраці з поляками, за що його люто ненавиділи справжні москвофіли. Саме галицький митрополит Сембратович в 1890 році разом з народовцями Ю. Романчуком, О. Барвінським при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Вони вважали, що «Краще щось, ніж нічого».

У "Пам’ятній записці" читаємо, що А. Білецький був чоловік "старого типу", за переконаннями "старорусин". Андрій Шкраб’юк сам пише, що слово русин було рівнозначне слову українець. Отже, коренем слова старорусин таки є українець, а не москвин.

Якби автор праці "Митрополит" поставився до свого обов’язку з належною відповідальністю, то не повинен би писати про "довгожительство" о. митрата Андрія Білецького та про його "москвофільство", навіть коли щось подібне з тих чи інших причин було кимсь написане багато років тому.

Називає митрата Андрія Білецького москвофілом і Степан Баран (1879-1953) – політичний та громадський діяч у Галичині, публіцист, адвокат, член Української Національно-Демократичної партії, посол до Варшавського сойму в 1928-1939 рр., оборонець Православної церкви у польській державі в 1930-і рр., дійсний член НТШ.

У статті "Заповіт Івана Франка" він описав останні місяці життя великого Каменяра та деякі деталі його похорону. Подаю витяги з цієї праці:

"В політичному житті, яким Франко давніше так дуже цікавився, вже до 1900 року не брав широкої активної участі. З кінцем 1899 року вступив разом з професором М. Грушевським до утвореної тоді Української Народно-Демократичної Партії і разом з ним увійшов навіть до першої верховної управи цієї партії – Ширшого Народного Комітету, – але ніякої більшої політичної праці не розвинув і фактично усунувся від активної політики.

В часі окупації Галичини і Львова царськими військами з початком вересня 1914 р. І. Франко залишився у Львові. Оба сини – Тарас і Петро – пішли під зброю, дочка Анна ще перед тим виїхала до Києва. В хаті була психічно хвора дружина. До нього навідувалися земляки з Наддніпрянщини і звичайно в російських військових одностроях. Все українське національне життя було припинене. Нова влада не зачіпала Франка. Через знайомих пересилав він листи до дочки в Києві із проханням, щоб повернулася до Львова. Та дочка не схотіла вертатися і недужий остався сам аж до приходу австрійців у червні 1915 р. 

Недуга Франка робила дальші поступи і він потребував опіки і лікарського догляду. У Львові створено станицю Українських Січових Стрільців, що влаштувалася в дяківській бурсі, великому новому будинкові при вул. Петра Скарги біля Св. Юра, збудованому недавно митрополитом А. Шептицьким, відпочинкову оселю для виздоровців У.С.С. і для тих усусусів, що приїздили до Львова здавати іспити. Там восени 1915 р. в окремій сонячній кімнаті поміщено хворого поета.

Франко вже не довго побув у стрілецькому приюті. Десь у квітні 1916 р., за кілька тижнів перед своєю смертю, перенісся до своєї домівки по вул. Понінського і там як самітник закінчив своє життя. З оповідання Бандрівського знаю, що зробив це майже потайки, можливо, півшпитальна обстановка в приюті діяла на нього гнітуче і він захотів бути на самоті й свободі у себе дома, хоч без постійної опіки, яку мав у приюті. Занепадав щораз більше в спокійне духове замрячення. Ясні хвилини бували щораз рідші. Там відвідав його товариш з гімназійних часів о. Василь Давидяк, колишній москвофільський посол до австрійської палати послів, парох т. зв. Волоської церкви при Руській вулиці у Львові. Була це освічена й талановита людина, довголітній парох у Тухлі в скільських Карпатах, добрий промовець, т.зв. твердий русин – як і другий парламентарний посол, д-р Михайло Король, адвокат із Жовкни. Давидяк прихильно ставився до Франка, якого особисто високо цінив. Він його відвідав невдовзі перед його смертю та намовляв, щоб висповідався. Франко не захотів, і о. Давидяк пішов з нічим. Це й було причиною, що тодішній генеральний вікарій львівської греко-католицької архієпархії мітрат о. Андрій Білецький – москвофіл, що завідував тоді архієпархією на місці вивезеного в глибину Росії митрополита Андрея Шептицького, заборонив влаштувати християнські похорони для Франка, себто з участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

Інтервенція відділу Наукового Товариства ім. Шевченка у нього залишилась безуспішна. Аж о. В. Давидяк на свою руку згодився післати на похорон свого співпрацівника о. Гургулу, теж москвофіла, бо вулиця, на якій жив й помер Франко, належала до його парафії. Так і похорони 31 травня 1916 р. відбулися з церковною асистою, о. Гургула відправив панахиду при труні в домівці Франка, вів зі священиків сам один похорон і відправив другу".

Степан Баран з великою повагою ставився до Івана Франка, якого знав і з яким спілкувався від студентських років. Тому можна зрозуміти його негативне ставлення до митрата Андрія Білецького, який на його думку "заборонив влаштовувати християнські похорони для Франка", хоча насправді такої категоричної заборони не було. Разом з тим дещо із написаного у статті якраз показує українськість А. Білецького.

Австрійці, які звільнили Львів від росіян у червні 1915 року, дуже строго переслідували москвофілів і не залишили б А. Білецького на посаді генерального вікарія, якщо була б щонайменша підозра у його москвофільстві.

Будинок, збудований А. Шептицьким належав церкві, якою у той час керував Андрій Білецький, бо митрополит знаходився у російському полоні. Якби він насправді був москвофілом, то знайшов би тисячу причин, щоб не віддати споруду під відпочинкову оселю для усусусів, оскільки вони воювали проти росіян.

Чомусь "оборонець Православної церкви у польській державі" Степан Баран москвофільського посла до австрійської палати послів Франкового товариша з гімназійних часів о. Василя Давидяка називає "твердий русин", а "старорусина" митрата Андрія Білецького – "москвофіл".

Якщо Іван Франко не захотів висповідатися навіть у свого давнього приятеля о. Василя Давидяка, про що той доповів генеральному вікарую, то не дивно, що виконувач обов’язків правителя Львівської архідієцезії Андрій Білецький не міг дати згоду на похорон з широкою участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

І останнє: чому о. Василь Давидяк не відправив панахиду по своєму товаришеві Іванові Франку сам, а доручив це зробити співпрацівникові його парохії москвофілу о. Гургулі? Врешті-решт С. Баран не був присутнім при перемовинах з митратом А. Білецьким щодо похорону Івана Франка і міг подати дещо спотворену інформацію.

Більш детально, з цитуванням безпосередніх учасників перемовин про поховання Івана Франка за християнським обрядом написано у статті Євгена Нахліка і Оксани Нахлік "В Інтелектуальній орбіті Івана Франка: Іван Копач".

Насамперед із неї дізнаємося, що о. Тит Теодозій Галущинський (1880-1952), який 1916 року працював доцентом Львівського університету, стверджує про заборону митратом А. Білецьким християнського похорону Івана Франка. Він засвідчив, що сам пояснив справу о. офіціялу Білецькому і той після його "реляції" "виразно заявив, що неможливо позволити на похорон", а необхідно "поступити після припису церковних канонів".  Правильність такого рішення о. Галущинський обгрунтовує так: "…чей же І. Франко не лиш оспорював правди віри Католицької церкви, але просто заявляв себе, й то не раз, атеїстом-безвірком та з цинізмом і богохульством висказувався про Бога й Божого Сина Ісуса Христа й ніколи сього не відкликав і не направив, отже, тим себе виключив з Католицької церкви, й йому як публічному апостатові не належалися і не належаться публічні християнські церковні молитви й суфраґії…"

Що ж то була за "реляція" від о. Галущинського, яка переконала о. офіціяла Білецького в неможливості позволити на похорон? Про це можемо судити із спогаду Антона Крушельницького "Про похорон Івана Франка":

 

"Коли Іван Франко був уже при смерті, приходили до нього всякі хитруни, що то хотіли мати перед історією заслугу, що навернули на ложі смерті безбожника Франка до бога!..


Ось що з приводу смерті І. Франка пише М. Каровець у 41 ч. "Нової зорі" за 1932 р.:

"Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: "А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?" Помер невисповіданий і нерозкаяний".

 

Ми мусимо ствердити, що відповідь Франка Галущинському була трохи інакша. Франко говорив про нього, як про людину, що прийшла спекулювати на його "навертанні", відправив його безцеремонно, що він не знав, куди тікати від немічного тіла Івана Франка.

Очевидно, що о. Тит Теодозій доповів керівництву Святого Юра про поведінку Івана Франка і генеральному вікарію не залишалося нічого іншого, як тільки виконати останню волю помираючого генія. Тим паче, що Іван Франко не захотів висповідатися навіть своєму приятелеві о. Василеві Давидяку.

Однак повернімося до статті Євгена і Оксани Нахліків, у якій серед іншого висвітлена роль Івана Копача у похованні Івана Франка за християнським обрядом. І. Копач (1870-1952) – український публіцист, критик, філософ, громадсько-освітній діяч, дійсний член НТШ багато спілкувався з Іваном Франком і у 1933 році написав спогади про позицію греко-католицького духовенства під час похорону письменника. Він писав, що вважає "своїм громадянським обов’язком совісно посвідчити" про те, що знає з приводу поширюваної чутки, ніби Франка поховано без дозволу Церковної Влади чи навіть проти її волі. Його спогади і стали найбільш об’єктивним висвітленням тої сумної події, описаної безпосереднім учасником перемовин з найвищою церковною владою:

"Уже на вокзалі від катехита середніх шкіл і директора дівочої василіянської гімназії у Львові Теодозія Лежогубського довідався про смерть письменника і про те, що парох греко-католицької Успенської церкви о. Василь Давидяк "має сумніви щодо того, чи небіжчикові Франкові можна зробити християнський похорон".

Копач "здивувався дуже", бо Франко "ані не був ніколи з Церкви урядово виключений, ані сам аж до самої смерти з Неї не виступив". Тому Копач вирішив поговорити з о. Давидяком "як парохом небіжчика". Виявилося, що сумніви пароха мали не канонічний (церковний) характер, а політичний підклад. Особисто о. Давидяк був за християнським похороном Франка, проте, як відомий русофіл і колаборант з російською окупаційною владою, у ситуації після недавнього вигнання російських військ зі Львова поводився обережно, остерігаючись дати привід для переслідувань його з боку австрійської та церковної влади, а тому "боявся, щоби Ординаріят не схотів його потім потягати до відвідальности з огляду на те, що небіжчик був, як звісно, лібералом і радикалом".

Тоді Копач пішов до генерального вікарія (першого заступника) Львівської архієпархії (архідієцезії і водночас Галицької митрополії) Андрія Білецького (1847-1926) (бо "митрополит Андрей Шептицький був іще в російській неволі"), і той "справді почав підносити промахи і прогріхи небіжчика супроти Церкви". Коли ж Копач зауважив, що "усі ми є грішні перед Богом" і що навіть сам Франко сказав виразно до нього: "Ми ж прецінь усі є дурними перед Господом Богом", то о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка, а "справа відправи похорону належить до компетентного пароха".

Копач повідомив про це о. Давидяка, а той доручив відправу похорону своєму сотрудникові (помічникові) о. Ґорґулі (точніше Володимирові Ґурґулі), "але без усяких церковних парад". За свідченням Копача, "так і сталося", і, на його погляд, "добре сталося".

Як бачимо, Іван Копач твердо заявляє, що о. Давидяк був відомим русофілом і колаборував з російською окупаційною владою. Про ніяке ж москвофільство о. митрата А. Білецького він не говорить і на відміну від тих, що не були на перемовинах але говорили різні неправди щодо москвофільства та заборони християнського похорону, написав: "о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка".

Антон Крушельницький також підтвердив, що Андрій Білецький дав дозвіл на християнський похорон Івана Франка:

"Про свій вчинок Копач розповів Антонові Крушельницькому, який потім злісно, насмішкувато, з атеїстичних засад згадував: "Др. Іван Копач оповідав авторові цих стрічок як про найбільше досягнення свого життя про те, як то йому пощастило врятувати Івана Франка для майбутніх українських поколінь!" Ішлося про те, що Церква не хотіла влаштувати Франкові "католицького похорону": "Стривожився цим тодішній шкільний інспектор др. Іван Копач, що шкільна молодь не зможе брати організовано участи у похороні атеїста І. Франка! Довго добивався того, щоб св. Юр прислав попа на похорон Франка. Тодішній адміністратор капітули (генеральний вікарій А. Білецький – В.Ш.) не хотів дати своєї згоди на католицький похорон атеїста, який не тільки своїми творами (найсильніше в "Леґендах" і в "Страшному Суді") порвав з католицькою церквою, але ще й проганяв попів, які намагалися його навертати на смертному ложі на католицтво! Врешті, мотивуючи своє прохання педагогічними мотивами, др. І. Копач таки добився того, що адміністратор парохії післав на похорон Івана Франка одного помічного священика!" Про якесь москвофільство митрата А. Білецького у А. Крушельницького не знаходимо жодного натяку.

Паче того, із статті Наталії Колб "Громадські акції Греко-католицької церкви у Львові в 90-х роках XІХ століття" дізнаємося, що А. Білецький був заступником голови Комітету, який мав виразно народовський характер, тобто був антимосквофільським:

"За задумом С. Сембратовича, до Апостольської столиці мала вирушити чисельна українська делегація. Отримавши згоду папи її прийняти, митрополит зібрав представників львівської духовної і світської інтелігенції, які створили ювілейний комітет. До нього ввійшли 24 особи, зокрема О. Барвінський, Анатоль Вахнянин, Ізидор Шараневич, Дем'ян Савчак, священики І. Дольницький, Омелян Огоновський та ін. Комітет очолив митрополит, а його заступником став о. А. Білецький. Комітет мав виразно народовський характер, русофіли були свідомо відсторонені від участі в ньому, як від святкувань загалом. Це дало їм привід для звинувачень митрополита й членів комітету в політизації заходу й поширенні нетерпимості".

* * *

У Державному архіві Львівської області зберігаються спогади митрата Андрія Білецького, які подаю у дещо скороченому вигляді:

СПОМИНИ

о. Андрія Білецького про виїзд митрополита Андрея Шептицького до Росії та інші події 1914 –  1917 рр.

"По моїм повороті до Львова в місяці червні 1914 року згромадилися вже на небосклоні Європи тяжкі хмари страшної війни. День 28 червня, в котрім доконано страшного убійства на насліднику австрійського престолу Франці Фердинанді і його супрузі Софії, є тим днем, в котрім нагромаджені хмари видали іскру, що запалила весь світ.

В середині серпня заявив мені наш митрополит Андрей Шептицький, що я єсьм конфінований (обмежений в праві переміщення – від англ. confined. Це було наслідком антиукраїнської діяльності поляків при цісарському дворі, яка привела до недовіри греко-католикому духовенству – В.Ш.). Коли я огірчений тим прийшов до Митрополита, отримав я відповідь, що та постанова звернена властиво проти нього. В тій справі написав я до намісника Коритовського письмо, в котрім заявив, що я в цілім моїм життю поступав коректно і лояльно, що я мав право до узнання і що отсе конфінованнє моє єсть не тільки великою несправедливістю, але також зарядженням таким, котрим мою щиру працю для добра держави і церкви так болісно нагороджено.

В серпні і вересні вступили росіяни до Галичини, 4 вересня були вже російські війська у Львові. 5 вересня около 11-ої ночі зложив командант міста Шереметьєв візиту Митрополитові. Зараз по тій візиті автомобілем забрали Митрополита і завезли до Бібрки, де генерал Брусилов мав тоді головну квартиру. На другий день я пішов до маґістрату до Шереметьєва та питаю, де ви поділи Митрополита? Відповіли: "Ідіть до готелю Жоржа, там суть генерали. Від них довідаєтеся". Приходжу до одного, другого, а кожний каже, що не знає.

Митрополит повернув з Бібрки, де переночував, зранку мав Службу Божу і промову до вірних. 6 вересня в неділю Митрополит був на вечері в Успенській церкві і висказався, що кордони вже упали і ми маєм надію, що наші браття разом з нами щодо віри злучаться і будуть так як і ми членами греко-католицької церкви. Дня 10 вересня около 5-ої години предприняли росіяни ревізії в Митрополичій палаті. 13, 14 і 15 вересня відбували росіяни ревізії в Канцелярії і регістратурі. Найбільше шукали письма з Риму…

Ще перед скінченням ревізії 15 вересня прийшов капітан з 22-ма солдатами і двома жандармами, щоби Митрополита інтернувати. В цей день около пів до 1-ої год. я явився до Митрополита і він в присутності російського капітана заявив мені, що є інтернований і що віддає мені заряд (урядування, управління – В.Ш.) архідієцезії і що та передача наступить ще на письмі о 2-ій годині. Я кинувся підписувати клопотання про звільнення Митрополита до інших конфесій, але то нічого не дало. По другій я пішов з Митрополитом на гору і там в присутності капітана віддав мені Митрополит письмо такого змісту: "Я передаю о. Мітрату Білецькому гроші і прошу о опіку над садибою. Не позволяють мені з ніким видітися, мене вивозять в глубину Росії, єсли я кого образив – перепрошую, моліться за мене. З нами Бог, Андрей Митрополит" (чи доручив би митрополит Андрей опікуватися Львівською Архідієцезією москвофілові, за якого мали А. Білецького Степан Баран та Андрій Шкраб’юк, після окупації Львова росіянами? Адже це був би вирок смерті для УГКЦ – В.Ш.). Вивозили Митрополита автомобілем на Броди, а звідти залізницею до Києва. 21 вересня вивезено його до Новгорода Сіверського, а звідтам – до Курська.

Час російської інвазії (вторгнення – В.Ш.) був для греко-католицької церкви часом тяжкої проби. Забрали мені церкви в Бродах, в Щирці, Лешневі і Поморянах (в цих парохіях примусово запроваджували православ'я – В.Ш.). Намагалися забрати церкву в Золочеві, щоб передати православним. Протестуючи, пишу губернатору: "Як за таке перед Судом Божим будете відповідати?" Постійно погрожували інтернованням. До найбільших неприємностей належали ревізії. Особенно тоді, коли на зраду якоїсь особи з оточення забирали росіяни дорогоцінності, котрі були скриті в півниці митрополичої палати – сховані і замуровані. Там було сховано 22 бляшаних скриночок, а в них були дорогоцінності. Я зауважив, що ці речі не належать до Митрополита, але є власністю Митрополії. Підполковник Лукіянов розлютився і сказав з досадою: "Я вас або повішу, або вивезу до Курська". Взагалі росіяни були на мене озлоблені, говорили, що я не слухаю губернатора. Полковнику Мезенцеву я відповів, що маю іншого губернатора – і показав рукою догори, до Бога. В ревізіях було задіяно до чотирьох сот солдатів. Не було спокою ні вдень, ні вночі.

Священикам я наказував і просив, щоби обов'язки якнайточніше сповняли, а в трудностях щоби на мене відкликувалися.

До комісії, яка списувала митрополичу бібліотеку, входив священик Туркевич – парох православної церкви у Львові на площі Кармелітській. Взагалі православні священики допомагали росіянам забирати греко-католицькі церкви.

Перед святом Миколая Консисторія вирішила у Службі Божій многоспівно вітати царя Миколу ІІ – вважали, що росіяни вже з Галичини не вступляться. Я відправив Богослуження, але про російського царя не згадав ані слова (так міг поступити не москвофіл, а тільки справжній, мужній патріот України і рідної церкви – В.Ш.). Потім дістав я від визначних членів Консисторії (о. пралата Йосифа Кобилянського) письмо, в котрім було сказано: "Понеже Ви тої ухвали не виконали, то Росіяни зітруть нашу Унію на порох". Я однако ж відповів: "Най діє ся воля Божа". Єсли би я був виконав тоту ухвалу, то наразив бим був справу Церкви, народа і себе на великі несподіванки і неприємности. Були би мене австрійці ув'язнили, а о Церкві і народі сказали би, що то є правдиві схизмати і москвофіли.

На святкування Йордану треба було згоди коменданта міста полковника Скалона на обхід на Ринку. О.о. Давидяк і Давидович відмовилися йти до нього з листом. Тоді я написав листа до президента міста д-ра Рутовського (росіяни інтернували і вивезли до Росії митрополита-українця, а президент Львова – поляк Тадеуш Рутовський – правив собі містом, мирно співпрацюючи з окупантами – В.Ш.). І сей муж вдоволив моєму прошеню. При тій нагоді сказав слова: "Коли в вересни прийшли росіяни до Галичини, то казали, що всі за ними підуть – не буде ні Унії, ані народности вашої, а тепер вже того не кажуть. Але не ставайте з ними шпічасто, треба дипломатично".

Росіяни домагалися від мене відступлення церков для війська на Богослуження – Преображенку і Успенську. Я відповів, що зробити того не можу, бо канони церковні того не позволяють. Врешті 11 лютого 1915 року прийшов до мене князь Кочубей і сказав, що мене запрошує губернатор Бобринський. Губернатор категорично вимагав відступити Преображенську церкву. Домовилися, щоби крім Богослужіння для російського війська відбувалися Богослужіння парохіяльні за взаємною згодою. Щодо церкви Успенської, то інститут Ставропігійський, а властиво д-р Дудикевич згодився на то, щоби відступити тую церков для війська російського. Зі сторони Митрополичої Консисторії не можна було нічого іншого зробити, як прийняти той акт насильства до болісної відомости.

Крім того належить тут іще додати, що коли до Церкви Непорочного Зачатія Пр.Д.М. на Стрийській улиці за позволеням совіта Народного Дому увійшов православний священик, тутешній відступник Тягнибок (тепер навернувся як всі подібні), то Митрополичий Ординаріат запротестував і відповів, що крім церкви Преображенської, насильно забраної, ніякої іншої церкви відступити не може і не відступить. Духовенство і вірні опиралися всім спокусам та насильству і осталися твердо і незрушимо так при своїй греко-католицькій церкві, як і при українсько-руській народности. Так що карта історії нашого народа є чиста і несплямована.

19 червня 1915 року по уступленню росіян зі Львова входили до нашого міста австрійські війська. На привитанє їх чекала процесія святоюрська на улици Скарги, там де она лучиться з Городецькою. А перед тим десь около 16-го червня прийшла до мене мати о. Дикого і в своїй доброті серця радила мені, щоби я десь скрився, бо чула, що росіяни мають мене забрати. Пішов я отже до т. зв. Дяківської Бурси при улици Скарги і там ночував я на підлозі з неділі на понеділок і з понеділка на вівторок 16-18 червня.. Коли наші війська увійшли, зібрав я дня 20 червня депутацію Духовенства і повитав сердечною промовою заступника коменданта генерала Tseitenberga.

Дня 21 падолиста 1916 р. упокоївся цісар Франц Йосиф. На похороні духовенство Галицької церковної Провінції репрезентували Єпископ Нараді, о. мітрат Жук і я".

Вважаю, що написаного більш ніж достатньо аби переконатися у тому, що о. митрат Андрій Білецький ніколи не мався москвофілом, а був славним сином українського народу і вірним служителем Української греко-католицької церкви. Родина Білецьких дала нашій землі немало достойних особистостей. Досить сказати, що Розалія Білецька – рідна сестра о. митрата Андрія Білецького – була матір’ю борця за Україну о. Андрія Бандери і бабусею очільника національно-визвольної боротьби Степана Бандери.

* * *

"СТАРОРУСИН"

"По переконанням був "старорусин", але підчас війни щиро погодився з українським рухом" – так сформулювали політичні погляди о. Андрія Білецького у "Посмертній згадці". То хто ж такі старорусини: патріоти чи вороги українського народу? Різні історики трактують це по-різному. Нещодавно один відомий львівський професор історії (не греко-католик) у радіопередачі сказав дослівно так: "Шептицький спочатку був старорусином, тобто москвофілом".

Подібну спорідненість визначень "старорусин" і "москвофіл" подає Володимир Дорошенко у книзі "Великий Камняр", написаній з нагоди 100-ліття народження і 40-ліття смерті Івана Франка (Дорошенко Володимир (1879-1963) – літературознавець, бібліограф, громадський та політичний діяч. Член Українського наукового товариства, НТШ. Походив з бічної гілки козацько-старшинського роду Дорошенків. Навчався в Московському та Петербурзькому університетах (1898-1905). Закінчив Львівський університет (1913). Член РУП (революційної Української партії), згодом Української соціал-демократичної робітничої партії):

"Українство (у Галичині – В.Ш.) було дуже слабеньке, а на додаток ділилося на два ворожі табори. Більший – це були москвофіли, "старорусини", що тягнули до Росії, сподіваючися рятунку від царя. Вони заявилися за приналежністю до "одного великого русского народу" від Карпат аж до Камчатки, погорджували народньою мовою, як мовою мужицькою, згори дивилися на простий народ і не дбали за його розвиток.

Другий табір, тоді ще незначний це були так звані "народовці". Вони стояли на українському національному ґрунті, дбали за розвиток рідної мови, думали про працю для народу й заснували для цього товариства "Просвіту" (1868 р.) й "Товариство ім. Шевченка" (1873) та інші".

Можливо зазначені вище особи почерпнули це із Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, у якому свідомо чи ні, але перекинуто місточок між старорусинами та москвофілами: "Наступил полный и окончательный разрыв между двумья партиями: украинофилами, или "народовцами", и "москалефилами"… В руках "старорусов" оказалось большинство общественных учреждений и, между прочим, заведование "Народным домом"… В 1875 г. старорусы учредили общество "Имени М. Качковского". То є абсолютна неправда і нісенітниця, оскільки це робили "москалефіли", а щодо "старорусів", яких було немало серед греко-католицького священицтва, то в тому ж словнику читаємо: "…однако, "св. Юр", т.е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма, недоброжелательно глядел на новое движение (москвофільство – В.Ш.)".  

Старорусини – це були ті, що підтримували митрополита Григорія Яхимовича, який через Головну Руську Раду ще у 1848 році заявив: "Ми – русини, самостійне слов'янське плем'я, відмінне від поляків і росіян, частина малоросійського племені". Якщо врахувати, що слова малорос і українець в ті часи були синонімами, то русини вважали себе частиною українського народу.

Російський мандрівник В. Кельсієв, який побував у Галичині й встановив дуже близькі контакти із Я. Головацьким, А. Петрушевичем та іншими діячами "староруської партії", так окреслив їхній національно-політичний  світогляд у 1848 році: "Наша мова руська, а не русска-російська; ми русини, а в Росії росіяни; ми пишемо слово руський з одним "с", а росіяни з двома "с"; ми належимо до двох різних племен; російська мова нам не зрозуміла, російська церква – чужа, ми вірні сини престолу св. Петра, ми віддані слуги Австрійської монархії, тому що тільки в ній наше греко-католицьке віросповідання (унія) втішається належним захистом, тоді як у Росії нас переслідують. Чого нам бажати від Росії, де панують батіг і адміністративне свавілля!?. Наші одноплемінники, що проживають на Поділлі, Волині й Україні… позбавлені святої віри батьків наших, унії, російською наругою. Ми не росіяни, ми русини".

З часом виникали нові рухи, течії, партії і послідовників митрополита Яхимовича стали називати старорусинами. Як це буває в українській політиці, кожне нове утворення найперше бралося за очорнювання своїх попередників та українців з інших партій. Святому Юру нові українські патріоти "пришили" москвофільство, а поляки і росіяни це радо підтримали.

Не перестають щось "шити" Святому Юру і наші сучасники. У книзі Віри Огієнко "Наш родич Іван Огієнко" читаємо: "Прискіпливість полонофілів з оточення А. Шептицького змушує його (І. Огієнка – В.Ш.) залишити Львів та переїхати до Варшави." Мабуть, у тогочасній Варшаві полонофілів було менше, аніж на Святоюрській горі?

Виглядає так, що коли керівники УГКЦ заявляли: "Ми не поляки", то їх обзивали москвофілами, коли ж говорили: "Ми не росіяни", то їх називали полоно- чи австрофілами.

Насправді греко-католицька церква завжди твердо стояла на проукраїнських позиціях. Саме ця і лише ця церква зберегла на території своєї багатосотлітньої діяльності справжніх українців з українською мовою спілкування. УГКЦ беззастережно засудила діяльність москвофіла о. Івана Наумовича (саме він, а не староруси, заснував "общество им. М. Качковского") і позбавила його парохії. Вона постійно була з українським народом, активно брала участь у роботі українських організацій – від "Просвіти" до ОУН.

Олег Турій у праці "Українська ідея в Галичині в середині ХІХ" століття пише, що нове трактування процесу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Мачогій. На його думку галицькі русини в 1848 році усвідомлювали, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:

– чи окремою східнослов'янською русинською нацією;

– чи частиною окремої української нації;

– чи частиною "общерусскої" нації.

Залежно від відповіді на це питання утворилось три групи: старорусини, народовці й москвофіли. Очевидно, що ані страрорусини, ані народовці на мали нічого спільного з москвофілами, ба більше: зневажали їх і вважали запроданцями. 


Українські державотворці: Володимир Тимчій-"Лопатинський"

опубліковано 15 лют. 2012 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лют. 2012 р., 05:19 ]


м. Львів, лютий 2012 р.

Українці належать до найдревніших народів на нашій прекрасній, але багатостраждальній Землі. Трипільська культура на наших землях набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до нашої ери, тобто сім з половиною тисяч років тому наші пращури вже вміли виготовляти досконалі гончарні вироби – великі господарські посудини, горщики, миски, ложки, друшляки. З глини ліпили жіночі статуетки, намисто, амулети. З міді виготовляли прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.

Як сьогоднішні греки є спадкоємцями Древньої Греції, італійці – спадкоємцями Римської імперії, так і українці є спадкоємцями народів, держав та подій, що відбувалися на наших землях протягом тисячоліть.

Відомо, що доля народу дуже залежить від того, хто його очолює, а також від того, чи спроможний народ породжувати видатних державних діячів – лідерів, які вміють і бажають віддавати всі свої сили, таланти, розум для блага рідного народу. За останнє тисячоліття Русь-Україна мала багато славних державотворців, героїв, інтелектуалів. Згадаймо про декого з них.

Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої доби історії України. Він був розумним політиком, хоробрим воїном, здійснив багато успішних походів. Святослав збільшив територію Київської Русі, зміцнив кордони, взяв під контроль торгові шляхи. Він переміг в’ятичів, волзько-камських булгар, взяв 80 міст по Дунаю, вів успішну війну з Візантією. Найвидатнішою перемогою князя Святослава безумовно була ліквідація Хозарського каганату, який 300 років становив загрозу для Давньоруської держави. Були розгромлені міста Ітіль і Семендер, а Саркел разом з Тмутороканським князівством приєднано до Київської держави.

Його син Володимир (християнське ім’я Василь), відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І, Володимир Красне Сонечко, охрестив Київську Русь і перетворив її у могутню європейську державу.

Володимир Святославович приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів, в’ятичів, радимичів та інших. Територія держави Володимира охоплювала близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя Оки та Волги і на заході – до Дністра, Західного Бугу, Неману, Західної Двіни. Особливу військову славу Володимир здобув у війнах проти печенігів. Він першим з руських князів розпочав карбувати власну монету.

Серебряник князя Володимира

Проте, слід згадати і про дещо менш позитивне у діяльності Володимира Святого. Згідно з літописом «Повість времінних літ» Володимир мав 12 синів. Можна було б радіти, якби вони були народжені від однієї матері. Але їх привели на світ шість офіційних дружин Володимира. Тому після смерті батька сини від різних матерів почали між собою жорстоку братовбивчу боротьбу за владу. Міжусобні війни синів, а потім і нащадків Володимира Великого ослаблювали державу і з плином часу Київська Русь була загарбана татаро-монголами, литовцями, поляками, московитами.

Сотні літ Україною правили чужоземці, але наш народ зберіг свою ідентичність, традиції, культуру і не покидав надії на звільнення з-під окупаційного ярма. Періодично появлялися герої, які піднімали народ на боротьбу проти загарбників, найславнішими з котрих були Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Потім Господь послав нам пророка Тараса Шевченка, який геніально змалював тодішнє положення України, що була «стоптана ляхами», «москалями обідрана», «степи запродані жидові, німоті», а «могили москаль розриває». Нагадав українцям їхню історію: «Було колись – на Вкраїні – ревіли гармати; було колись – запорожці вміли панувати» і запитує: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами московські ребра?».

Нарешті, дав нам великий Заповіт:

«…вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте».

Після Тараса національно-визвольна боротьба українців посилилася і досягла апогею в часи Першої світової війни, коли були проголошені Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Особливо в цей період відзначилися головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР Симон Петлюра та полковник армії УНР Євген Коновалець, які своїми діями намагалися здобути незалежність України.

І хоча славний Симон Петлюра у 1926 році був підступно убитий агентом НКВД іудеєм Шварцбардом, проте Євген Коновалець зумів справу національного визволення  підняти на високий політичний, ідеологічний та організаційний щабель, створивши Організацію Українських Націоналістів. Під гасло ОУН «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» стали тисячі українців, які повели систематичну відкриту та підпільну боротьбу за визволення рідної землі від російських, польських, румунських та угорських окупантів. Ця боротьба породила плеяду видатних синів України і врешті-решт стала вирішальним фактором нашої теперішньої Незалежності.

Сьогодні нам стали відомі імена багатьох героїв цієї знаменитої борні, серед яких Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав і Слава Стецьки, Степан Охримович, Лев Ребет, Олекса Гасин та багато інших самовідданих борців за Незалежну Україну. В цьому ряді гідне місце займає і Крайовий Провідник ОУН на Західно-Українських Землях Володимир Тимчій-«Лопатинський».

Ім'я Крайового Провідника Організації Українських Націоналістів на Західно-Українських Землях Володимира Тимчія увічнене народом. Пісня про його трагічну смерть – «Як Лопатинський з-за кордону...» – користувалася великою популярністю серед українців. Співали її повстанці, йдучи у бій проти німецьких та більшовицьких окупантів, співали мешканці совєтської УССР, відчуваючи всі щедроти «щасливого» і «вільного» комуністичного життя. Вона пережила сталінські, хрущовські та брежнєвські табори.

В архівах КГБ зберігся запис пісні, зроблений донощиком у селі Тулуків Снятинського повіту.

Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець Стрийського району. Батько Іван був професійним військовим, служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти). Мама Марія провадила велику сільську господарку та виховувала семеро дітей.

1932 року Володимир закінчив Стрийську гімназію і вступив на гуманістичний факультет Львівського університету. Уже в гімназії активно працював у патріотичних українських організаціях – «Просвіті», «Рідній школі», «Пласті», ОУН. Під керівництвом Степана Охримовича організував Першу ланку Юнацтва ОУН і став її Провідником. Дружив і тісно співпрацював зі Степаном Бандерою, Олексою Гасиним, Петром Мірчуком. Пізніше займав відповідальні пости в ОУН: організаційного референта повітового, а потім окружного Проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви на ЗУЗ і, нарешті, Крайового Провідника та члена революційного Проводу ОУН.

Володимир ТИМЧІЙ (стоїть крайній зліва) з друзями після закінчення Стрийської гімназії.

Крайній справа стоїть Степан БАНДЕРА, другий зліва сидить Лев РЕБЕТ

Ось що згадує про нього історик Петро Мірчук: «…провідний організатор українського націоналістичного руху Степан Охримович звернув увагу на здібного юнака і під його опікою Володимир Тимчій виростав у Пласті і згодом в Юнацтві ОУН на виробленого ідейно і твердого в праці провідного українського націоналіста. Саме у Стрийській гімназії зорганізував Охримович перше звено Юнацтва ОУН при помочі Володимира Тимчія і призначив його провідником того звена. В 1932 році, по матурі, Володимир став дійсним членом ОУН, зайнявши відразу пост організаційного референта Повітової Екзекутиви ОУН Стрийщини. Одночасно з працею в ОУН, Тимчій віддався пристрасно праці в «Просвіті», «Соколі» та «Рідній Школі». Цим звернув на себе увагу польської поліції і коли 5 липня 1934 року було відкрито в Польщі концентраційний табір у Березі Картузькій, то в першу хвилю арештованих попав і Володимир Тимчій. У тому таборі він пробув від липня 1934 до березня 1935 і вдруге від травня 1935 до червня 1936 року».

І далі: «…в половині серпня 1939 року Тимчій переймає пост Крайового Провідника ОУН, прийнявши організаційне псевдо «Лопатинський». Як Крайовий Провідник ОУН Володимир Тимчій-«Лопатинський» організував партизанські загони для охорони українського населення з вибухом війни перед бандами польського утікаючого війська.

Коли Західну Україну зайняли большевики, Тимчій-«Лопатинський» почав розбудову сітки ОУН на Центральних і Східних Землях України».

Загалом наш герой пробув у Березі Картузькій близько сімнадцяти місяців. Історик Володимир Мороз пише, що вперше польська влада заарештувала Володимира Тимчія у вересні 1933 року за так звану шкільну акцію-протест проти полонізації українських дітей. На цьому тюремні покарання не завершилися. Другого серпня 1936 року галицькі комуністи – п'ята колона Москви, які згодом продавали НКВД українських патріотів, – зробили спробу зірвати традиційні урочистості, присвячені боям січових стрільців на Маківці. Така зухвалість настільки обурила людей, що комуністів прогнали та ще й побили, причому кількох до смерті. Це стало для польської поліції приводом до масових арештів серед присутніх на святі, зокрема і Володимира Тимчія. Більшість з них незабаром вийшли на волю, але Володимира Тимчія безпідставно протримали за гратами більше чотирьох місяців і випустили з ув'язнення аж на початку січня 1937 року. Ще раз його заарештували в серпні 1938 року.

Після підписання англійцями, італійцями, німцями та французами у 1938 році Мюнхенської угоди, яка розірвала на шматки державу Чехословаччину, на Закарпатті посилився національно-визвольний рух, що викликало широкий резонанс і в Західній Україні. Тисячі патріотів прагнули допомогти своїм братам за горами в боротьбі за волю. Багато членів ОУН перейшли через польсько-чехословацький кордон на Закарпаття, незважаючи на незрозумілу і шкідливу заборону Головного Проводу Українських Націоналістів не робити цього. Серед них були Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Ярослав Гайвас та багато інших, які вкрили себе та Україну безсмертною славою. Організацією переходів через кордон займався Володимир Тимчій.

В умовах назрівання воєнної ситуації він розпочав інтенсивні військові вишколи серед членів ОУН і підготовку їх до партизанської боротьби та захисту мирного населення на випадок вибуху війни. Спеціальна група була вислана в околиці Дорогичина (Берестейщина) із завданням творити бойові групи та готувати переходи підпільників до СРСР.

 Вишкіл української націоналістичної молоді

Степан Бандера та інші визначні діячі ОУН з великою симпатією і теплотою згадували про Володимира Тимчія. Ось що пише повітовий Провідник ОУН Калуша Адольф Гладилович у спогаді «Володимир Тимчій-Лопатинський»: «Ранньою весною 1938 року Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччини Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Вижніх. Незнайомий, якому ми відтепер підлягали, був кремезної будови, круглолиций, білявий, коротко обстрижений – доказ, що він недавно вийшов із тюрми. Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до справи. Кожної другої неділі пополудні ми троє матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

- Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я помер, або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того, хто не прийшов на сходини.

- Вам не треба знати, хто я і як я називаюся, – заявив він нам. – Для вас я Провідник, і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте».

Наприкінці серпня 1939 року Провідник «Лопатинський» провів надзвичайне засідання Крайової Екзекутиви ОУН. Референт розвідки повідомив, що польський уряд готує в найближчі години оголосити мобілізацію, тобто існує велика ймовірність початку війни. Того ж дня було розіслано накази та інструкції про проведення мобілізації членів ОУН.

Першого вересня 1939 року нацистська Німеччина і Совєтський Союз розпочали черговий поділ Польщі, що вилився у Другу світову війну. Крайова Екзекутива оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація, що дозволило врятувати багато молоді від проливання крові в чужинецькій армії. Натомість сформовано т. зв. «Самооборону». Це перші, хоч і невеликі, військові формування ОУН, які брали участь в бойових діях. Створення відділів самооборони виправдало себе: селяни в багатьох місцях були врятовані від грабежів та терору деморалізованих вояків розбитих польських військових частин та й взагалі поляків. Заготовлено багато зброї та боєприпасів. Сам факт ведення досить успішної збройної боротьби силами ОУН у вересні 1939 року згодом позитивно вплинув на творення і розбудову Української Повстанської Армії.

Знову повернемося до спогадів Адольфа Гладиловича: «Дня 31-го серпня я зустрівся із Провідником, як звичайно, у Львові, на відкритому просторі коло Кульпарківської дороги. Я навіть не припускав, що це наше останнє побачення. Дорогою тягнулися одна за одною підводи з польськими вояками. Доріжкою, що перетинала оболонь, на якій ми два сиділи, йшло кілька вояків. Раптом один із них відлучився від своїх і попростував у наш бік.

- І чого він іде до нас? – шепнув до мене Провідник. В його руці блиснув невеликий револьвер.

«Буде халепа, – подумав я собі, – бо револьвер у жмені Провідника не ворожив нам нічого доброго». Тим часом вояк задержався на півдорозі до нас, постояв хвилину, а потім обернувся і пішов до свого гурту. Коли вояки були вже далеко від нас, ми піднялися із землі, умовилися, коли знову зустрінемося, попрощалися й розійшлися. Другого дня вибухла польсько-німецька війна…

…Теодора Муйлу поляки арештували навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

- Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу. – Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я. Муйла всміхнувся:

- Він Володимир Тимчій, а його «псевдо» – «Лопатинський».

Після ліквідації Польщі витворилася така ситуація, що ОУН в Україні та частина активу за кордоном не підпорядковувалася А. Мельникові. Надамо слово С.Бандері:

-«При кінці 1939 року, або в перші дні 1940 року до Відня приїхав теж Провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Прибуття крайового Провідика ОУН зактуалізувало поїздку до полковника Андрія Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. З полковником Андрієм Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим Провідником Тимчієм-Лопатинським. Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію».

Необхідність змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій. Знову говорять документи:

-«Дня 10 лютого 1940 року зібралися передові націоналісти, майже всі дотогочасні Провідники Краєвих Екзекутив та члени тих же Екзекутив, Провідники бувших і теперішніх окружних екзекутив та Провідники і деякі члени теперішньої Краєвої Екзекутиви. Всі вони розглянули трудну ситуацію в Організації по невдалій місії Степана Бандери і сл. п. Лопатинського у полковника Мельника і вирішили, що добро ОУН вимагає передати наразі бузпосередню керму організаційних справ Степанові Бандері і покликаному ним проводові».

Володимир Тимчій далі виконував обов'язки крайового провідника, але вже від імені Революційного Проводу ОУН. Було вирішено: ті члени КЕ ОУН, що брали участь в нарадах 9 і 10 лютого 1940р., повернуться в край для ведення протибольшевицької боротьби і підготовку всенародного повстання. Перша група в складі: Володимир Тимчій, Микита Опришко, Зеновія Левицька і Теодор Оленьчак, переходила кордон наприкінці лютого або на початку березня 1940 р. у Лемківщині. Вони вийшли з села Бахлова на території німецького Генерал-Губернаторства. Річку Сян перейшли в районі села Угерців і взяли напрям на схід верхом гори Жуків. Справа були села Орельці і Бібрки, зліва-Угерці, Вільшаниця, Стефків, Устіянів. Совєтські прикордонники виявили їх сліди на кордонній смузі і встановили за ними погоню. Група зайшла в село Устіянів і заховалася на горищі однієї з хат. Проте їх виявили. Щоб не потрапити в руки ворога у безвихідному становищі безстрашні герої підірвалися гранатами. В другу річницю смерті Володимира Тимчія-«Лопатинського» біля хати, де це сталося, було висипано пам'ятну могилу, відправлено панахиду і прочитано пам'ятний реферат. Те ж повторялося і в 1943 та 1944 роках. В другій половині 1944 р. повз саму могилу прокладено кордон між Польщею та СССР. Прикордонники зрубали березовий хрест, а на місці могили поставили оглядову вежу. В 1950 році кордон посунули далі на схід і тепер місце смерті «Лопатинського» знаходиться на території Польщі.

В архіві СБУ збереглася довідка: "При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…".

Цей бій відбувся 13 лютого 1940 року в селі Устиянові біля Устриків Долішніх.

Після війни всіх українців із цих українських земель переселили до Радянського Союзу, хоча декому вдалося повернутися в рідну оселю. До таких належить і Ганна Кавчак (1929 р. н.) та родина її брата, яким через 8 років після виселення вдалося повернутися з Одеської області. Пані Ганна добре пам’ятає ту трагічну подію. Оповідає, що кілька молодих людей втікали від прикордонників через села Телешницю і Лобозів попри хату Кавчаків і повернули наліво по розчищеній від снігу дорозі. За ними гналися прикордонники на конях і загнали в такий закуток, що не було куди дітися: зліва і попереду – потічок і гори, вкриті глибоким снігом. Праворуч – дорога і колія, які прострілювалися. Тому підпільники сховалися на стриху у хаті Марусяків. Хату оточили прикордонники, а через деякий час, як стверджує Ганна Кавчак, навіть підігнали два чи три танки. Війська було дуже багато. Підпільники опинились у безвихідній ситуації і покінчили з собою. Опісля люди звернули увагу, що залишилося багато документів, карт, грошей, подертих на дрібненькі шматочки – щоб не дісталися ворогам.

Дорогу до Ганни Кавчак показала старенька полька (мешкає в хаті, що колись належала українській сім’ї). У відповідь на запитання про могилу Тимчієві вона посміхнулася і сказала: «Ну, знаєте, в історії було всіляке. Є така леґенда…, про могилу казали, що там похована Польща». Мабуть, йшлося про те, що могила, насипана на честь Крайового Провідника, символізувала визвольну протипольську боротьбу Організації Українських Націоналістів.

До увіковічення пам’яті Тимчія-Лопатинського причетно багато людей і це дійство не припиняється і в наш час. На Зелені Свята в 1943 році у рідному селі героя була урочисто, в присутності тисяч людей, освячена могила, насипана на увічнення пам’яті Володимира Тимчія-«Лопатинського». Знищена в часи «хрущовської відлиги» і відновлена у 1988 році, вона стала символічною могилою жертв визвольних змагань, де вдячні краяни щороку, 28 жовтня (день народження Володимира Тимчія), збираються на поминальну Службу Божу.

Зберігся чудовий портрет Володимира Тимчія-«Лопатинського», виконаний на полотні невідомим художником. Цей портрет довго знаходився в церковному будиночку, а коли хрущовські посіпаки почали масово нищити і закривати церкви, його забрав додому і переховував до кращих часів брат Петро.

Протягом 1946-1949 рр. технічне звено окружного осередку пропаґанди ОУН Дрогобиччини носило назву «Друкарня імені Лопатинського в Стрию».

Родич Тимчія-Лопатинського Василь Шпіцер та історик Володимир Мороз написали і у 2004 році видали книгу «Крайовий Провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський»».

Стрийською районною радою 2011 рік був проголошений роком Володимира Тимчія-«Лопатинського».

До сторіччя від дня народження Володимиру Тимчію, Зені Левицькій, Микиті Опришку та Теодору Оленьчаку у селі Грабовець Стрийський відкрито високомистецький пам’ятник роботи скульптора Яреми Миська.

Володимир Тимчій увійшов в історію як один з найвидатніших діячів ОУН, співтворець Революційного Проводу і тієї політичної лінії, яка згодом вилилася у всенародню збройну боротьбу ОУН-УПА в 1940-1960 роках.

Знання молодими людьми свого минулого дозволяє їм зрозуміти, що вони належать до древнього, цивілізованого, мужнього, висококультурного, благородного народу. Що вони не зобов’язані, ба більше – не мають морального права поклонятися іншим народам, мовам, культурам, а повинні пишатися своїм українством. 


ДИВНІ ДІЛА ТВОЇ… (відкритий лист ректору Українського католицького університету отцю Борису Гудзяку)

опубліковано 2 лют. 2012 р., 07:24 Степан Гринчишин


Всечесніший отче, шановний пане ректоре!

Ваш працівник – начальник відділу інформації та зовнішніх зв'язків Володимир Павлів – написав статтю «Перейменування вулиць і комплекс меншовартості», з якою можна ознайомитися в Інтернеті (zaxid.net). Дозвольте подати кілька цитат і дещо з написаного Вашим працівником прокоментувати.

Цитата: «На тему безглуздого перейменовування вулиць у Львові на Західнеті уже сказали немало розумних і справедливих слів».

«Їм примітивам невтямки, що від називання вулиць іменами незнаних партизанів, графоманів і бджолярів, вони не вносять нічого потрібного ні до історії, ні до культури, ні до репутації міста. В нормальних містах вулицям дають імена людей чи назви подій, про які знають багато поколінь мешканців міста і країни – ці імена вивчають у школах, цінують і шанують громадяни. Імена неприйнятні чи невідомі зазвичай ніхто не запам’ятовує, тому перейменовані вулиці називають по-старому, або дають принагідні прізвиська».

Коментар: Важко зрозуміти, чому людина, яка навчалася у Львівському політехнічному інституті та на факультеті філології Львівського університету ім. І.Франка, журналіст, що працював у самвидавному «Поступі» і газеті «Post-Поступ», який понад п'ять років мешкав і працював у Варшаві перейменування вулиць депутатами Львівської міської ради першого демократичного скликання називає безглуздям. Хочу нагадати йому, що, зліквідувавши разом з нацистами Польщу, більшовики негайно поміняли історичні назви вулиць Львова на імена своїх комуністичних вождів та відомих росіян, які не мали жодного відношення до нашого міста.

Чи може він вважає, що потрібно було залишити назви вулиць Леніна, Маркса, Енгельса,  Ворошилова, Ватутіна, головного організатора голодомору 1932-33 рр. Косіора, бо про них знали всі львів'яни, змушені навчатися у радянських школах?

Усі країни, які звільнилися від московського поневолення 25-30 років тому також перейменували вулицю відомого у всьому світі уособлення зла – Володимира Леніна та інших дуже відомих комуністичних діячів.

У 1990-92 рр. міські депутати не тільки відновили історичні назви вулиць у місті Львові. Вони заборонили пануючу перед тим російськомовну рекламу, наочну агітацію, афіші, зрівняли кількість учнів в україномовних і російськомовних класах. Також позносили відомі Володимиру Павліву пам'ятники:

- Леніну, який, обдуривши народи, заснував жорстоку, безбожну більшовицьку імперію;

- Галану, який вірно служив комуністичній партії і який засуджував греко-католицьку церкву, написав статтю «Плюю на Папу», писав неправду про взаємну підтримку нацистів та Ватикану;

- Кузнєцову – радянському диверсанту-розвіднику, агенту НКВД, який вбивав керівників окупаційної німецької адміністрації у Рівному та Львові і підкидував сфабриковані Москвою документи, що до цього причетні УПА та ОУН. Після цього німці розстрілювали українців і спалювали українські села.

Цитата: «Добрим прикладом тут може бути вулиця Дудаєва у Львові, яка для людей культурних надалі залишається вулицею Лєрмонтова, а для невігласів – вулицею якогось чувака з російським прізвищем і невідомо якими заслугами».

Коментар: Якщо на думку Павліва «чувак з російським прізвищем (хоча студент філологічного факультету мав би знати, що Дудаєв, Дасаєв, Басаєв, Газзаєв, Алієв і т.п. – не російські прізвища)» має перед Львовом невідомо які заслуги, то і Лєрмонтов, мабуть, навіть не догадувався про існування такого міста. Але той і той мають великі заслуги перед своїми народами. Лермонтов геніально описав, що таке Росія:

Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ,

И вы, мундиры голубые,

И ты, покорный им народ.

Быть может, за хребтом Кавказа

Укроюсь от твоих царей,

От их всевидящего глаза,

От их всеслышащих ушей.

А Джохар Дудаєв, до відома Павліва, зважився підняти чеченський народ на боротьбу за незалежність від «немитої Росії», яка сотні літ гнобила кавказців. Він боровся і загинув як герой, тому львів'яни вирішили увічнити його пам'ять.

Цитата: «Якщо прийде покоління людей цивілізованих, то повернуть старі назви. Якщо прийде чергове покоління кретинів, то перейменують на своїх «героїв», бо не матимуть ні знання цивілізованих правил, ні поваги до попередників».

Коментар: Справді, «якщо прийде чергове покоління кретинів», подібних до тих, що були перед першими демократами, то вони «повернуть старі назви» (Леніну, Сталіну, Марксу, Енгельсу), які і дотепер панують у деяких містах морально і психологічно сплюндрованої московитами України.

Цитата: «До того ж, Україна не є цивілізованою європейською державою, отже й перейменовування вулиць не супроводжує той процес, який при цьому мав би проходити в світі культурному. Тож в нас цілком реальною є ситуація, коли в паспорті в людини значиться вулиця Великого Комуніста, в рішеннях депутатів – вулиця Великого Націоналіста, а на табличках, на зміну яких з першого на другого немає грошей – взагалі вулиця Великого Німого».

Коментар: Без коментарів.

Цитата: «Черговий приклад можемо отримати, якщо все ж відбудеться перейменування вулиці відомого польського письменника Бой-Желенського на невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського, бо це не стане торжеством національного духу, а ганебною демонстрацією комплексу меншовартості. Причина цього комплексу зрозуміла – примітивні нікчеми з обох боків Збруча, що волею обставин стали «господарями» у цьому місті, надалі почуваються у ньому тимчасовими і другосортними. Тож із гідною зневаги поквапливістю вони намагаються «помітити» тут свою присутність приблизно так, як песики мітять територію на розі кожної кам'яниці».

Коментар: Не беруся судити, наскільки польський письменник Бой-Желенський є відомим, бо ні в радянський період, ні в наші часи не зустрічав у книжкових магазинах черг за його творами, тому й нічого з написаного ним не читав. Паче того, вважаю, що він не настільки відомий як Генрик Сенкевич, Адам Міцкевич, Юзеф Ігнатій Крашевський чи Станіслав Лем. Не називаю вже всесвітньо відомих англійських, американських, французьких, німецьких і т.д. письменників, іменами яких не названі львівські вулиці.  

Тому просто подаю коротку біографічну довідку:

Tadeusz Boy-Żeleński w latach 18921900 studiował medycynę na Uniwersytecie Jagiellońskim. Uczył się wprawdzie, ale też jednocześnie prowadził hulaszczy tryb życia, nie stroniąc od alkoholu i gry w karty. Na rok nawet przerwał studia, wpadł w nałóg karciarstwa hazardowego i najważniejszą kwestią życiową stały się dla niego pieniądze. Kiedy w 1901 roku otrzymał ostatecznie dyplom rozpoczął pracę w Szpitalu św. Ludwika. Myliłby się jednak ten, kto by pomyślał, że zmieni tryb życia, nadal często przebywał "u Turlińskiego" (w hotelu Pod Różą), czy Jamie Michalika, gdzie wesoło płynęło życie krakowskiej cyganeriі. 

Źródło „http://pl.wikipedia.org/wiki/Tadeusz_Boy-.

Тадеуш Бой-Желенський в 1892-1900 рр. навчався медицини в Ягеллонському університеті. Але разом з тим був гульвісою, зловживав алкоголем і грою в карти. На рік навіть перервав навчання, впав у залежність від картярського азарту і найважливішим життєвим питанням для нього стали гроші. Коли в 1901 р. отримав нарешті диплом, розпочав працю в шпиталі св. Людвіка. Помилиться, однак, той, хто б подумав, що змінив спосіб життя, надалі часто перебував "у Турлінського" (в готелю "Під Ружею"), чи Ямі Михалика, де весело текло життя краківської циганерії» – переклад мій).

Останні його праці про Бальзака й Стендаля і особливо Міцкевича проклали шлях марксистській літературній критиці в Польщі. (Українська радянська енциклопедія. У 12–ти томах. / За ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К., 1974–1985).

Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, коли більшовицька Росія і нацистська Німеччина напали на Польщу, Тадеуш Бой-Желенський не пішов воювати проти загарбників, як це зробили «незнані» українські партизани, не емігрував до Англії чи якоїсь нейтральної країни, а втік до Львова, який уже був окупований більшовиками, що разом з нацистами зліквідували його рідну Батьківщину як державу.

Більшовики, що знищили в Катині десятки тисяч польських офіцерів та інтелігентів, з якогось дива не тільки тепло прийняли Тадеуша Бой-Желенського, але  призначили його на посаду професора Львівського університету. Чому? Очевидно мав цей марксист якісь заслуги перед комуністичною Москвою.

У Львові він також став членом редакційної колегії журналу Спілки радянських письменників "Nowe Widnokręgi", публікував статті у "Червоному Прапорі" та брав участь у промосковських пропагандистських заходах.

Окупувавши Львів, гітлерівці стратили на Вулецьких горбах у липні 1941р. відомих науковців та членів їх родин. Усього 46 осіб, переважно поляків, в тому числі й Тадеуша Бой-Желенського. Після війни іменем Бой-Желенського назвали львівську вулицю, а московська і польська влади аж до Перебудови лукаво інформували, що цих професорів розстріляли українські буржуазні націоналісти.

Цікаво було б дізнатися, чому комуністи назвали вулицю лише іменем Бой-Желенського, а не вшанували всіх загиблих науковців (назвали ж колись радянські комуністи вулицю іменем Бакинських Комісарів)?

Або чому не назвали вулицю іменем Казимира Бартеля, який народився у Львові, тричі займав пост прем’єр-міністра Польщі, з 1930 року – ректор Львівської політехніки, натомість іменем Бой-Желенського, який у перші місяці 1940р. писав: “Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою”.

Щодо «невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського», то можна зрозуміти Володимира Павліва – уродженця Казахстану, що здобув середню освіту у радянській школі. Адже тоді на уроках згадувалося лише про Бандеру, при цьому називали його українським буржуазним націоналістом та зрадником і ворогом українського народу. Імена інших чільних діячів ОУН-УПА, м’яко кажучи, замовчувалися. Хоча, працюючи у самвидавному «Поступі», Павлів повинен би щось знати про національно-визвольну боротьбу.

Отож подаю коротку біографічну довідку і на В. Тимчія, про якого у своїх працях згадують Степан Бандера, Петро Мірчук, Микола Климишин, Адольф Гладилович, Ярослав Стецько, Зиновій Книш, а також сучасні науковці Володимир Мороз, Ярослав Сватко, Микола Посівнич та інші.

Володимир Тимчій-Лопатинський – Крайовий Провідник на Західно-Українських Землях у 1939-40 рр. Він був ініціатором та співорганізатором проведення конгресу, на якому 9-10 лютого 1940 року створено революційну ОУН. Вже навчаючись у Стрийській гімназії він активно працював у патріотичних українських організаціях “Просвіті”, “Рідній школі”, “Пласті”, ОУН.

 Стоять: зліва – Володимир Тимчій, справа – Степан Бандера,

Другий зліва сидить Лев Ребет

Перед початком Другої світової війни Крайова Екзекутива, яку очолював Володимир Тимчій-Лопатинський, оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація, що дозволило врятувати багато молоді від проливання крові в чужинецькій армії. Натомість сформовано т. зв. „Самооборону". Це перші військові формування ОУН, які брали участь в бойових діях. Створення відділів самооборони виправдало себе: селяни в багатьох місцях були врятовані від грабежів та терору деморалізованих вояків розбитих польських військових частин. Заготовлено багато зброї та боєприпасів. Це згодом позитивно вплинуло на творення і розбудову Української Повстанської Армії.

За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав В. Тимчія до в’язниці, в т.ч. тричі до Берези Картузької. Він загинув у бою з енкаведистами 13 лютого 1940 року, коли за дорученням Степана Бандери і революційного Проводу повертався в Україну для підготовки повстання.

В архіві СБУ збереглася довідка: "При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вы­шли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…".

Про них народ склав пісню-баладу «Як Лопатинський з-за кордону», яку на наших землях співали ще у 60-і роки. До століття від дня його народження вдячні селяни 30 жовтня 2011 року встановили у селі Грабовець Стрийський пам’ятник Володимиру Тимчію-Лопатинському та загиблим разом з ним товаришам.

Відкриття пам’ятника Крайовому Провідникові ОУН на ЗУЗ

Володимирові Тимчію-Лопатинському

Велика родина Тимчіїв була патріотично налаштована і коли прийшла історична пора більшість із них стали в перших рядах борців за незалежність України. Багато Тимчіїв загинуло від рук польських, німецьких та більшовицьких катів.

Високодостойний всечесніший отче Борисе!

З глибокою повагою ставлюся до Вашої участі у справі освіти і виховання української молоді. Захоплююся Вашою самовідданою працею на благо Української греко-католицької церкви та рідного народу. Високо ціную Вашу позицію коли Ви, на відміну усіх решти ректорів, не тільки відмовилися співпрацювати з спецслужбами, але й повідомили громадськість про спробу вербувати Вас.

Разом з тим хвилюють деякі справи, які виходять від викладачів Вашого університету.

Що може навчити молодого українця Володимир Павлів, для якого Володимир Тимчій-Лопатинський – «невідомий український націоналіст», а Джохар Дудаєв – «якийсь чувак з російським прізвищем і невідомо якими заслугами»? Хіба личить працівникові УКУ у своїх статтях називати депутатів Львівської міської ради «примітивами», «поколінням кретинів», а заслужених людей – «незнаними партизанами, графоманами і бджолярами», стверджувати, що «Україна не є цивілізованою європейською державою»?

Один із Ваших істориків переконує, що воїни УПА були різунами та антисемітами. Але мовчить про те, що ще у 1939 році польська армія, побита німцями, зганяла свою злість на беззбройних селянах вирізуючи і спалюючи українські села; мовчить про те, що йшла війна і були жертви з обох сторін, в т. ч. серед мирного населення; мовчить про звірства Армії Крайової по відношенню до українців; мовчить про те, що УПА воювала на етнічних українських територіях – за визволення України від всіх загарбників: поляків, німців, росіян; мовчить про операцію «Вісла» і не вимагає від Польщі компенсації для українців. Щодо антисемітизму, то історик тут переборщив – на час створення УПА німці вже, як це не сумно говорити, «єврейське питання» вирішили. Ті ж євреї, що вижили, якраз в загонах УПА і переховувалися.

Певний резонанс отримало звернення Ваших викладачів щодо вилучення зі складу Вертепу Жида, бо цей персонаж нібито принижує євреїв, демонструючи притаманні їм негативні риси. Кожна логічно мисляча людина скаже, що в такому разі треба йти далі і відмовитися від Старого Завіту, оскільки там іудеї – пращури євреїв – показані в дуже негативному на сьогодній день образі: винищили багато народів, були підступними, жадібними, жорстокими, навіть схвалюється інцест.

Хтось із викладачів УКУ написав, що не слід шукати негативу у сусідів, потрібно вдосконалюватися нам самим. Отож пропоную Вашому Павліву вивчити правдиву історію національно-визвольної боротьби рідного народу та збагатити свій лексикон справжньою інтелігентною українською мовою, якою розмовляють більшість львів’ян. Вашому історику – писати про свій народ те добре, на що він заслуговує, а погане про нас писали і писатимуть наші «запеклі друзі», які мріють і далі панувати на поневолених колись українських землях. Врешті-решт, могли б зайнятися ремонтом напівзруйнованої гробниці Львівської капітули на Личаківському цвинтарі, у якій покояться три митрополити (Григорій Яхимович, Юліан Сас-Куїловський, Спиридон Литвинович) та кілька десятків єпископів і крилошан, а також гробниці останнього греко-католицького єпископа Холмського Михайла Куземського. Бо на фоні могили Гавриїла Костельника, польських та вірменських єпископів, могили російських журналістів названі гробниці справляють гнітюче враження.

Щиро Ваш, Василь Шпіцер

Міський голова Львова у 1990-94 рр.,

кандидат технічних наук.

31.01.2012, м. Львів


Родина Семена Шпіцера служила і служить Україні

опубліковано 28 груд. 2011 р., 00:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2011 р., 04:04 ]


Значну, чи не вирішальну роль у збереженні українства на Галичині відігравали греко-католицькі священики. Саме вони сотні літ працювали серед народу, несли до галичан та зберігали українське слово і у молитві, і в буденному житті; були для русинів-українців просвітителями, захисниками, справедливими суддями, покровителями. Тільки через них українська мова линула до Бога. Адже російська православна церква, яка діяла на решті українських земель, завжди і понині веліла українцям молитися російською.

Галицькі міста в часи австро-польського панування були далеко не українськими, що наочно проілюстровано у книзі “Шематизм[1] греко-католицького  духовенства Львівської Архієпархії на рік 1932/33”: Болехів – 2257 душ гр.- кат., 1246 лат., 3655 жид.; Броди – відповідно 1078, 2128, 8415; Буськ – 1650, 3450, 4600; Долина – 3200, 3400, 2800; Калуш – 3507, 4023, 3987; Львів, ц. св. Миколая 1000, 5000, 25000; Перемишль 890, 1500, 3000, Радехів 1634, 800, 1900; Сколе 1835, 1700, 2400; Стрий 5582, 9502, 10613.

Очевидно, що нечисельне міське українське населення було неспроможне надавати духовну та інтелектуальну допомогу селянам. Цю функцію взяла на себе Українська Греко-Католицька Церква. В Галичині сформувався прошарок священичої інтелігенції як оберіг душі нашого народу. Особливої ваги діяльність греко-католицьких священиків набрала в першій половині ХХ-го століття, коли геній митрополита Андрея Шептицького підніс авторитет церкви до небувалих висот. В цей період посилився український  національно-визвольний рух, наслідком чого стало проголошення Західно-Української Народної Республіки, а відтак привело до організованої українськими націоналістами боротьби за незалежність України.

Після жорстокої розправи над УГКЦ, більшовики передали греко-католицькі храми російській православній церкві, а священики з родинами були репресовані або замордовані. Історія і діяльність знищеної церкви висвітлювалася радянськими ідеологами неправдиво, винятково у похмурих барвах. Навіть західно-українські письменники, які знали правду, у своїх творах якщо не негативно, то дещо іронічно змальовували образи греко-католицьких священиків, часто протиставляючи їм «чесних, благородних» діячів КПЗУ.

Доля греко-католицького священика Семена Шпіцера, Долинського декана, доросле життя якого припадає на першу половину ХХ-го століття, є характерною для галицьких священичих родин і буде цікавою та пізнавальною для читача.

Він народився 1879 року на Стрийщині у невеликому селі Нижня Лукавиця, що зручно вмостилося на західному березі річки Жижава. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв´ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили у підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу. Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти та інших припасів для столу. На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду там можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня – милуватися вкритими снігом вершинами. В центрі села вабить зір світла споруда мурованої церкви, обгородженої чепуристими липами.

З північної сторони посеред парку розташувався палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом. Неподалік стояли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 га орної землі, якою володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню. Про дідичів Баранських мої родичі говорили з симпатією і згадували про них тільки добре. Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих в суботу пополудні пригощували чарчиною. За часів кріпаччини Баранські приймали та захищали втікачів від лихих панів і не зловживали правом першої ночі. Хоча були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема виділили кошти на церкву, будівництво якої розпочалося в 1810 році і яка справно служить греко-католикам донині. Під їхнім патронатом були греко-католицькі церкви в селах Нижня Лукавиця, Верхня Лукавиця, Семигинів, Жулин, Братківці, Розгірче. На Різдв´яні свята приймали сільських колядників, частували їх і робили щедрі внески на церкву. З 1876 по 1939 роки патронами лукавицької греко-католицької церкви послідовно були Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські. Гірко згадувати, але їхню родину знищили більшовики. Сорокалітнього Володимира Баранського стратили в Катині разом з польськими офіцерами, а місцевий капезеушник Оніфро розтрощив сімейну гробницю Баранських та розкидав їхні кості по всьому цвинтареві.

Однак, повернімося до нашого персонажа. Відомо, що у XVIII столітті в селі мешкали брати Василь, Яць та Андрій, які були предками великої родини Шпіцерів. Василь був прапрадідом Семена. Дід Семена Прокіп входив до числа доволі заможних господарів і залишив синам Андрієві та Степанові крім будинків, худоби, реманенту по десять гектарів землі. Семен уродився четвертим, наймолодшим сином в сім’ї Степана Шпіцера та Катерини Шмігельської. Старші брати Прокіп та Григорій-Микита мали хист до господарки і залишилися в селі. Василь волів стати ремісником, навчався трохи в Стрию, а потім виїхав до Канади. Там одружився з українкою Катериною, з якою мали чотирьох синів.

Дитинство Семена, як на ті часи, було благополучним. Люблячі заможні батьки, три старші брати-захисники, прихильні родичі-сусіди. Навколо  новозбудованої хати зеленів-квітував город, за садком дихав спокоєм згадуваний панський ставок. Що ще потрібно дитині для щастя? Змалечку хлопцеві подобалися церковні відправи, особливо Великодні та Різдв´яні. Поступово зацікавився книжками і батьки попросили сільського священика Романа Шепаровича, щоб той вчив їхнього сина грамоти. Незабаром у селі відкрили початкову школу, яку Семен успішно закінчив, і восени 1892 року батьки віддали  його до Стрийської ґімназії, яка вже тоді була осередком українства.

Хоча українське населення в Стрию становило лише п´яту частину, національний дух тут постійно зростав та посилювався вплив українського фактору на суспільне і політичне життя. Цьому сприяла невтомна робота таких визначних громадських діячів Стрийщини як д-р Євген Озаркевич, отець Олекса Бобикевич, композитор Остап Нижанківський, а особливо д-р Євген Олесницький, який оселився в Стрию у 1891 році і вже незабаром заснував філію Просвіти. Потім цей видатний організатор Стрийщини став фундатором Народного Дому, молочарських, кредитних та інших спілок, твердо й наполегливо впроваджував українську мову в судове діловодство. Духовним взірцем Стрийщини був о. Андрій Білецький – Генеральний вікарій[2] і офіціял[3], Архіпресвітер і Предсідатель Митрополичої Капітули[4], папський Прелат[5], радник і референт Митрополичої Консисторії[6], Комісар Митрополичої Ординатури до науки релігії в школах міста Львова. Саме він заміщав митрополита Андрея Шептицького в часі, коли царський уряд депортував главу УГКЦ до Росії. Сестра Андрія Білецького Розалія була бабцею Степана Бандери.

Посилення українства, зростання національної свідомості, жертовна праця передових стриян-українців позитивно позначалися на світогляді ґімназистів. Семен не тільки старанно вчився, але й переймався новими ідеями, починав розуміти, що українське на рідній землі повинно брати верх, а не прислуговувати зайдам.

На зламі століть він закінчив Стрийську ґімназію і вступив до Руської католицької духовної семінарії. З ним в одній групі вчився Андрій Бандера – батько Степана Бандери, племінник о. Андрія Білецького. Потім їхні діти навчалися разом у Стрийській ґімназії.  В 1933-1936 р.р. вони були парохами сусідніх сіл: о. Семен у с. Солукові, а о. Андрій у с.с. Воля Задеревецька та Тростянець Долинського деканату. Напевно, що близькі стосунки цих українських патріотів позитивно впливали на формування світогляду їхніх дітей.

Серйозний, здібний, активний семінарист Семен Шпіцер швидко здобув загальну повагу і довіру серед нових товаришів та викладачів. Йому доручили розпоряджатися коштами, які надходили до читальні українських богословів і він відповідально виконував цю роботу з 25 жовтня 1902 року до 3 липня 1904 року, про що свідчать записи контрольної комісії у дивом збереженому рукописному примірнику “Книги доходів і росходів читальні українських богословів”, де зафіксовані надходження і витрати кожної корони, кожного сотика.

У 1904 році накладом Товариства Власна поміч вийшов перший випуск нового річника Католицький Всхід – друкованого органу руської католицької богословської молоді. В цій книзі вміщено звернення про встановлення пам´ятника Маркіяну Шашкевичу:

«Вже в попередньому випуску подали ми до загальної відомости, що богослови рішили занятися виставленням пам´ятника нашому незабутньому Маркиянови з нагоди недалекого всенародного сьвята – сотних роковин уродин поета. Дїло красне, час короткий (ледви 5 лїт), а гроша – дасть Бог …

Ми розпочали вправдї оживлену акцію між питомцями, та дарма! Они мимо найщирійшої волї не могуть зложити дрібними датками потрібної суми.

Тож звертаємося отсе до кождого, кому дорога память Подвижника национальної ідеї, з уклінною просьбою о вселаскаві датки. Годило-б ся, щоби передовсїм Впр. Сьвященьство поспішило з жертвами в цїли здвигнення памятника Маркиянови-сьвященикови…

Імена Впв. Жертводавцїв містимо в виказї жертв. Доси зібрали ми 47 кор. 43 сот. – Редакция «Кат. Всходу»».

Далі подано список осібних (14 чоловік) і колективних жертводавців, серед яких і Семен Шпіцер (1 кор.). В книзі також можна прочитати віршовану молитву, складену майбутнім священиком.





У “Католицькому Всході” за 1906 рік Семен Шпіцер знову серед жертводавців, також надруковано його вірш: 

 
Цього ж року він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою о. крилошанина[7] Дмитра Ксьонжека – багатолітнього пароха с. Кокошинець Грималівського деканату на Тернопільщині і був висвячений на душпастиря. На превелику радість молодої дружини чоловік отримав направлення у с. Буцики Грималівського деканату, що недалеко від парохії її батька. В селі разом з дочірніми Білинівкою і Лепсанівкою мешкало 1282 греко-католики, отже роботи було багато. Сорокап´ятирічний парох Корнилій Слюзар працював тут вже тринадцять років, добре знав своїх парафіян і радо допомагав молодому помічникові освоювати науку духівника. Через кілька років о. Семена з сім´єю перевели до Буського деканату завідувати парохією села Гумниська. Патроном церкви св. Михайла в Гумниськах був Людвик граф Бадені. До парохії також входили церква св. Володимира в с. Вербляни з присілками Чучмани Гумниські, Чучмани Заболітні та Мірочин – всього 1815 душ греко-католиків. Тут він почав працювати самостійно, набирався досвіду і поступово формувався у поважного, шанованого парафіянами священика.

Між тим Господь не обділяв своєю ласкою молоду священичу сім´ю, і в перший день нового 1910 року у них появилося третє дитятко. Після Ореста і Дарії народився Мирон. Через рік о. Семена призначили парохом села Манаїв у Зборівському повіті, на що він радо погодився. В цьому селі його немалій уже родині надали в користування парохіальний будинок з городом площею 1 морг8 780 сажнів9 квадратних.

Власністю манаївської парохії були орні поля, сіножаті та ліс загальною площею більше сорока моргів. Прихожанами великої мурованої церкви Собору Пречистої Діви Богородиці були понад півтори тисячі віруючих, а патронами – заможні селяни і поміщиця Єлена Зелинська. Крім греко-католиків в Манаєві мешкали 160 римо-католиків та 60 юдеїв. Сільські діти мали змогу ходити до початкової школи, в якій працювали два вчителі. Викладання велося українською мовою. В цій школі почали своє навчання старші діти Орест і Дарія.

Мабуть, манаївський період був найкращим, найспокійнішим, найсвітлішим у житті цих добрих людей. Тут сім´я поповнилася ще двома синами – Модестом і Ярославом. А потім почалася Перша світова війна. Фронт наближався, довкруг точилися щораз жорстокіші бої і о. Семен з сім´єю перебрався до Перемишля. Доля ж села Манаєва була гіркою. В «Шематизмі Львівської Архієпархії на рік 1918» читаємо: «8. Манаїв. Парох: о. Семен Шпіцер, р. 1879, о.1906, ж., перебуває як курат10 при Feldsuperiorat-ї в Празі. Прим.: Село цілком знищене, що знаку з нього нема».

Недовго довелося їм втішатися мирним життям і в  Перемишлі. На початку травня 1916 року немолодого уже священика, австоро-угорська влада, мобілізували на військову службу і він змушений був покинути дружину та малолітніх дітей.

Подібна доля спіткала ще понад півсотні греко-католицьких священиків, як і його старшого брата Прокопа, котрий також покинув дружину Ганну і дітей Розалію, Семена та Івана.

Семену Шпіцеру видали під розписку полкове майно – надруковане старослов´янською мовою Євангеліє, видане 1788 року, і відправили до піхотного полку №55 (тут воювали українські січові стрільці) душпастирем греко-католицьких воїнів. Внук Семен зберіг це Євангеліє і, глянувши на нього, можна тільки здогадуватися, скільки разів о. Семен розгортав святу книгу, скільки молитов прочитав на фронті, як часто звертався до Бога, бо середня частина зовнішнього краю кожної сторінки від частого перегортання витерта його пальчиками на глибину до одного сантиметра.

Збереглося й чимало фотографій, які краще ніж слова оповідають про фронтові будні військового священика.

На звороті цієї світлини о. Семен написав листа до братовóї Ганни:

 
Прибуття цісаря Карла І на фронт

Понад рік Семен Шпіцер мужньо і сумлінно виконував на фронті обов´язки духівника українських жовнірів, за що йому присвоїли військове звання майора та нагородили державними відзнаками: 1) Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами – за доблесні вчинки, 2) Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл., 3) Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах більше трьох місяців, 4) Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста, 5) Медаллю ранених, 6) Ювілейним хрестом з 1908 року, я.в.

Наприкінці 1917 року він отримав важке поранення у груди та ще й надихався отруйних газів, що почали застосовуватися в ході бойових дій. Лише висока фаховість фронтових лікарів, які зробили надзвичайно складну операцію на легенях, врятувала йому життя. Коли рана трохи зажила і здоров´я почало поправлятися, його відіслали в Прагу до центру вищого військового духівництва. Після розвалу Австро-Угорської імперії о. Семен повернувся на Батьківщину. Оскільки село Манаїв, де він працював до війни, було стерте з лиця землі, його призначили парохом села Солукова, що біля Долини.

В Солукові сім´я прожила вісімнадцять років. Йому доводилося багато працювати не тільки на духовній, але й на громадській ниві, про що згадує місцевий історик Микола Крайник: «Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер, не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і січових стрільців, і вояків УПА. Справа в тому, що хитрим промосковським агітаторам вдалось частину населення цих сіл перетягнути у москвофільську читальню імені Качковського. Москвофіли існували на гроші російського царизму, щоб приєднати Галичину до Росії. Такі села дісталися пароху о. Семену Шпіцеру, де він проводив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його праці в наших селах організувалася українська «Просвіта» і підпільна ОУН. Свого будинку товариство «Просвіта» не мало, в селі були лише три єврейські корчми. За ініціативою і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у 1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців. Він був шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної Ради Повітової. В роки штучного голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації. У Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися служби Божі за голодуючих і вмираючих наших братів українців, виголошувались промови з інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим.»

Сімейне, службове і громадське життя на новому місці складалося якнайкраще. Тут у них народилися ще Оксана, близнята Євген та Ірена і наймолодший син Юрій. Невдовзі після приїзду до Солукова він одержав крилошанські відзнаки, став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом.

Проте все частіше нагадувало про себе фронтове поранення. Боліли груди, нападав кашель, дошкуляли простудні захворювання. Восени здоров´я різко погіршилося і 27 грудня 1936 року милосердний Господь забрав його до себе, то ж йому не довелося пережити та побачити страждання галицького люду і своєї родини в часи Другої світової війни, особливо в часи більшовицької окупації. Солуківчани поховали свого душпастиря на місцевому кладовищі і щороку на Великдень, коли процесією приходять на цвинтар помолитися за душі померлих, першу спільну молитву складають на могилі Долинського декана отця крилошанина Семена Шпіцера.

*   *   *

За життя о. Семена його старші діти Орест, Дарія та Мирон вчилися у Стрийській ґімназії. Їхніми однокласниками і друзями були такі визначні діячі ОУН як Степан Бандера, Лев Ребет, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Осип Грицак. Стрийська ґімназія в цей період міцно утвердилася як осередок молодіжного націоналістичного руху. Тут створювалися національні спортивні гуртки, товариства, організації. Ґімназисти займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори і багато інших культурних, освітніх, політичних та спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців. Саме тут було створене перше молодіжне звено ОУН, Провідником якого став Володимир Тимчій – «Лопатинський».

Діти о. Семена були активними пластунами, а Орест став одним із засновників 2-го окремого куреня УСПП (Улад Українських Старших Пластунів) у Стрию, що засвідчено в історично-мемуарному збірнику «Стрийщина», том І: «Для збереження 14 імен засновників подаємо їх тут в поазбучному порядку: Юліян Гошовський – Мак, Осип Грицак – Камізелька, Володимир Ерденбергер – Дуко, Омелян Івасик – Мелько, Осип Карачевський – Юзик, Володимир Калинович – Сват, Петро Калитовський – Пусьо, Осип Лех, Степан Новицький – Спец, Володимир Ничай – Крокодиль, Євген Пеленський – Банєк, Богдан Петріна – Бодьо, Богдан Рак – Дада і Орест Шпіцер – Орися. Більшість з них в Стрию на ділі далі були юнаками, а справжніми старшими пластунами стали щойно навесні 1926 р. після матури.» По закінченні гімназії Орест Шпіцер вступив до гірничої академії у Кракові. Одержавши диплом гірничого інженера, залишився працювати у Польщі, бо в Галичині отримати відповідну посаду українцеві було неможливо. Не могло бути мови про повернення пластуна «Орисі» додому і після приходу на Західно-Українські землі більшовиків.

Дарія Шпіцер вийшла заміж за священика Володимира Коваля, який був парохом церкви Воскресіння Христового в с. Мединя коло Галича. В липні 1944 року сім´я Ковалів вирішила виїхати на Захід, щоб не опинитися під комуністичним режимом. Через Словаччину, Австрію вони перебралися до Америки, де пустили нове коріння. У десяту річницю смерті о. крилошанина В. Коваля в газеті «Свобода» від 2-го серпня 1986 року вміщена велика стаття про нього, з якої дізнаємося: «У жовтні 1955 року дістав (о. В. Коваль – авт.) парохію в Редінг, ПА. Тут 20 років працював жертвенно над розбудовою парохії. Як перший крок, до двох років сплатив 90 000 дол. довгу, який лежав на новозбудованій церкві. Опісля запросив артиста Святослава Гординського до розмальовання церкви та побудови і розмальовання іконостасу».

З кончиною о. Семена Шпіцера його сім´я змушена була звільнити парохіальний будинок, і вдова Ольга перебралася з дітьми до Львова. Старші працювали, молодші вчилися, посильну допомогу на виплату купленого помешкання надавали старший син Орест та зять о. Володимир. Першу більшовицьку окупацію вдалося пережити без втрат, хоча сім´я Шпіцерів відчула і побачила в дії страшну енкаведистську машину. Взимку 1941 року перестудилася і померла Оксана, яка після закінчення учительської семінарії працювала у Львові вчителькою. Поховали її на Янівському цвинтарі. Юрко все частіше пропадав з дому, врешті зізнався, що він є членом підпільної української організації, а восени 1943 року попрощався з мамою, братами, сестрами і пішов в УПА. Мама просила його не йти з дому, казала, що він іще замолодий на партизанку, але не могла завернути сина з обраної дороги. Вона все життя страждала за найменшеньким Юрасем, плакала й молилась за нього.

Коли стало очевидно, що друга більшовицька окупація неминуча, сім´я, в якій старший син увійшов в історію Пласту, а наймолодший став вояком УПА, постановила покинути Україну. Орест допоміг матері, братам Ярославу і Євгену та сестрі Ірені перебратися до Польщі. Там вони прожили решту життя, народили дітей, дочекалися внуків. Саме в Польщі зараз найбільше нащадків о. Семена, які носять прізвище Шпіцер. Мирон, який одружився ще до війни і мав сина Семена, залишився у Львові.

Про долю Юрія Шпіцера відомо небагато. Мешканець с. Солуків п. Михайло, його одноліток і друг дитинства, оповідав, що Юрчик появився в селі на початку 50-х років. Він діяв в складі партизанського загону з п´яти чоловік і мав псевдо «Ромко». Спочатку п. Михайло його не впізнав, а Юрчик не признавався. Якось «Ромко» попросив позначити могилу о. Семена Шпіцера. Михайло обмотав хрест білим папером, а сам сховався в кущах. Вночі партизан прийшов на могилу і дуже молився, аж тоді стало зрозуміло, що то Юрій Шпіцер на могилі свого батька. 14 січня 1953 року під Болеховом відбувся бій, в якому загинули чотири побратими «Ромка». Після цього його бачили у Скольому, а потому Юрій Шпіцер пропав безвісти.

Бойовий загін УПА. Зліва сидить Юрій Шпіцер

Ось така сумна історія ще однієї галицької родини. Українці були беззахисними, бо не мали своєї держави. Сьогодні, в Незалежній Україні, слід згадати і вшанувати пам´ять усіх наших предків за те, що вони жили, боролись, вистояли і зберегли українське слово та українську національну ідею.


[1] Шематизм (з грецької - схема) – список усіх духовних осіб, парохій, церков, число вірних в архієпархії, тощо.

[2]Вікарій - заступник митрополита.

[3]Офіціял -службова особа, яка здійснює церковно-судові функції.

[4]Капітула – колегія духовенства вищого рангу.

[5]Прелат – почесна назва вищого католицького духівництва (кардинала, архиєпископа, єпископа тощо).

[6]Консисторія – нарада єпископів під головуванням Митрополита.

[7] Крилошанин – вищий титул священика в єпархії, член єпископської капітули.

8 Морг – міра землі, що дорівнює 0,56 га.

9 Сажень – лінійна міра, що дорівнює 2,134 м.

10 Курат – військовий священик.   


Спогади про Славу Стецько

опубліковано 23 груд. 2011 р., 00:08 Степан Гринчишин


Напередодні повернення Слави Стецько в Україну у Львові вже понад рік плідно і самовіддано працювала демократична міська влада. Слід нагадати, що комуністи за свого півстолітнього панування довели Львів до руїни: місто було завалене сміттям, яке не вивозилося тижнями; вода, а тим паче гаряча, подавалася зрідка; теплотраси були в жалюгідному стані, що призводило до частих перебоїв теплопостачання; тотальний дефіцит продуктів харчування і промислових товарів – більшість краму реалізовували за карточками; брак громадського транспорту; розбиті дороги, брудні тротуари, залиті грязюкою бордюри; сірі, облуплені, давно не фарбовані фасади будинків, значна частина яких була в аварійному стані. Комуністи пророкували, що наша влада не протримається і ста днів. А ми засукали рукави і відважно взялися до роботи.

За рік вдалося покращити ситуацію в комунальному господарстві, торгівлі та інших сферах міського життя. Разом з тим було багато зроблено для відновлення історичної справедливості та національно-культурного відродження: 3 квітня 1990 року над Ратушею урочисто підняли національний синьо-жовтий прапор; очистили місто від комуно-більшовицької символіки; відновили історичні назви і перейменували вулиці, названі іменами людей, непричетних до Львова або й ворогів українського народу; демонтували пам’ятники ідолам злочинного режиму (Леніну, Галану, Кузнєцову та ін.) і почали роботи над встановленням пам’ятника Тарасові Шевченку; повернули храми віруючим і мирно залагоджували міжконфесійні конфлікти.

 

Ленін таки діждався зашморгу: демонтаж пам’ятника Леніну у Львові – вересень 1990 р.

Особливо радісною подією стало повернення в Україну Глави Української греко-католицької церкви Мирослава Івана Любачівського. До того відроджену УГКЦ на Львівщині очолював владика Володимир Стернюк. Львівська міська рада ухвалила рішення просити кардинала Любачівського повернутися до Львова, надавши йому відповідні гарантії, що стосувалися безпеки та сприяння у подальшій діяльності щодо відродження знищеної Сталіним Церкви (тоді ще існувала московська імперія, комуністи міцно тримали владу в руках, не дрімали і вірні пси більшовиків – кагебісти). Крім того, міська влада Львова надала йому почесне громадянство.

 

Кардинал Мирослав Іван Любачівський та владика Володимир

Стернюк благословляють львів’ян на площі перед Оперним театром

 

Міський голова Львова Василь Шпіцер вручає грамоту почесного громадянина міста

кардиналу Мирославу Іванові Любачівському

Разом з тим в Україні, а насамперед у Львові, почали як гриби після дощу виникати все нові і нові партії, громадські рухи, організації, спілки, що декларували націоналістичні ідеали. Знаючи вправність радянських спецслужб, не важко було здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху (адже вони досягли колосальних успіхів у розколі християнських українських громад – трапляються малесенькі села без сільрад, у яких діють дві-три церкви різних конфесій, в тому числі і московського патріархату).

Депутати Львівської міської ради, більшість яких були щирими патріотами та націоналістами, розуміли необхідність повернення в Україну всесвітньо відомого політичного діяча, Голови проводу Організації Українських Націоналістів Слави Стецько. Її авторитет, розум, досвід повинні були відсіяти зерно від полови і спрямувати національно-визвольний рух у правильному напрямі. Тому було ухвалене рішення запросити Славу Стецько в Україну і надали їй помешкання та почесне громадянство. Крім того, міський голова звернувся до начальника міліції м. Львова Володимира Плукара з проханням видати пані Славі паспорт громадянина УРСР, на що той дав згоду.

Приїзд Голови проводу ОУН був запланований до визначної дати – 50-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави. В цей період більшовицька імперія доживала свої останні дні і чинила спроби врятувати себе будь-якою ціною (зрештою, через три тижні верхівка КПРС оголосила про запровадження в країні надзвичайного стану – ГКЧП). Насамперед, центральне московське телебачення вело неприкриту інформаційну війну. Програма «ВЗГЛЯД» щовечора подавала інформацію про те, що в Галичині створюються озброєні загони бойовиків, які в лісах активно проводять вишколи і готуються вчинити збройний антиконституційний переворот.

Репортажі зі Львова готував московський кореспондент на прізвище Голубєв, якого мені вдалося розшукати. На мої зауваження, що він подає неправдиву інформацію, пан Голубєв запропонував мені висловитися з цього приводу і дав гарантію, що «ВЗГЛЯД» покаже мій виступ, але не довше трьох хвилин. Він дотримав слова і мені вдалося на увесь Союз звернутися до глядачів і спростувати вигадки Москви про підготовку до перевороту. Та й справді: що могли ті хлопчаки в одностроях заподіяти більшовицькій імперії? Але скористатися їхньою діяльністю як мотивом для проголошення надзвичайного стану могли (і скористалися) гекачепісти.

Відразу після приїзду до Львова Слава Стецько виступила у сесійному залі Львівської міської ради. Там же, під бурхливі оплески присутніх Володимир Плукар вручив славній українці паспорт громадянина УРСР.

Через декілька днів у переповненому залі Оперного театру відбулася урочиста зустріч Голови проводу ОУН Слави Стецько з львів’янами. Свій виступ вона почала словами: «Достойна святочна громадо! Дорогі львів’яни! Боже провидіння дозволило мені у 50-річчя відновлення Української Державности Актом 30 червня приїхати на Батьківщину, щоб разом з вами, дорогі львів’яни, вшанувати цю велику дату в нашій історії і її творців».

Виступ Слави Стецько в Оперному театрі

Через пильні справи, яких не бракує в міській господарці, мені довелося покинути зал до закінчення зустрічі. На своє здивування перед Оперним театром я помітив вже згадуваного московського журналіста Голубєва. Підійшов і питаю: «Що Ви тут робите? Адже в театрі виступає найлютіший, найзапекліший ворог Радянського Союзу, найголовніша бандерівка – Слава Стецько». Голубєв загадково посміхнувся і відповів: «Погодите, Василий Иванович, сейчас Вы увидите нечто интересное». І справді: з бокової вулички на площу, де ми стояли, вийшла колона молодиків в одностроях і міцних кованих солдатських черевиках, з запаленими факелами (вже вечоріло) і з величезним хрестом попереду. Хрест поставили вертикально і підпалили. Яскраве полум’я шугонуло у вечірнє небо, здивовані люди шарахнулися від вогню, лише московський телеоператор сумлінно знімав це видовище. А за годину всесоюзне телебачення показало цю акцію з коментарями від «націоналісти» до «ку-клус-кланівці». Про Славу Стецько – ані слова…

Можна тільки здогадуватися, хто стояв за різними групами хлопців у одностроях, які діяли під прикриттям гучних націоналістичних ідей. Адже у тодішній більшовицькій імперії контролювалося абсолютно все – мисливські рушниці, друкарські машинки до кожної літери включно, не кажучи вже про бойові припаси та набої. То ж звідки, яким чином всі ці «варти» та «оборонці» здобували зброю? До того ж в магазинах не було нічого, навіть лезо для гоління чи сірники придбати було проблемою. Де вони купували матеріал і шили свої однострої та шкіряні солдатські черевики? Мабуть, комусь з великими можливостями вони були потрібні для виконання таких провокацій, які йшли на шкоду українській справі.

В ювілейний день 30 червня 1991 року на площі Ринок відбулося багатолюдне віче, присвячене Акту проголошення незалежності України. Міський голова виголосив вступне слово і відкрив меморіальну дошку, присвячену цій події. Коли ж ведучий запросив до слова Славу Стецько, багатотисячна громада тривалий час захоплено скандувала: «Слава!..», «Слава!..», «Слава!..». Здавалося, що той могутній клич об’єднував у собі гасла і «Слава Україні!», і «Слава ОУН!», і «Слава Славі Стецько!».

Виступ Слави Стецько 30 червня 1991 року на площі Ринок у Львові

(позаду Слави Стецько –Ганна Стеців старанно записує все сказане)

Піднявшись на трибуну, пані Слава почала свою промову: «Всечесніші отці! Дорога молоде! Патріоти України! 30 червня – це не лише історія наша, це – сучасність і майбуття. Не всі співтворці і оборонці оновленої державності погинули у завзятих боях, що їх зводила ОУН-УПА проти двох тоталітарних держав». Радісні, щасливі львів’яни уважно вислухали виступ лідера ОУН і висловили славній дочці українського народу свою вдячність та любов довгими, палкими оплесками.

Слава Стецько і Василь Шпіцер з дружиною Наталією на могилі Ярослава Стецька

За якийсь час мені довелося побувати у Мюнхені, де зустрічався з п. Славою. Побував у штаб-квартирі ОУН на вулиці Цепелінштрассе. Що кинулося у вічі – це надзвичайна, м’яко кажучи, скромність побуту. Досить сказати, що Слава Стецько, якій тоді пішов восьмий десяток, власноруч керувала автомобілем, якщо треба було кудись поїхати. До сліз зворушливо було спостерігати, коли вона виконувала складні маневри, намагаючись запаркувати свій автомобіль у перенасиченому автотранспортом місті.

Для мене Слава Стецько завжди була прикладом справжнього українця: щирого патріота, витонченого інтелігента, розумного політика, беззаперечного лідера. 


Ой, не смішно, ні …

опубліковано 16 груд. 2011 р., 04:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 груд. 2011 р., 04:39 ]


Поляки кажуть: "пункт відзеня залєжи од пункту сідзеня" (точка зору залежить від посади). Це правило підтвердили і чотири наші президенти.

Леонід Кравчук, коли працював ідеологом компартії, переконував у теледебатах Івана Драча, що тільки комуністи можуть зробити людей щасливими і ніякого Руху чи інших партій не потрібно. Проте на посадах Голови Верховної Ради і Президента України саме він зліквідував українську компартію, розвалив совєцьку імперію, затвердив символи Держави: гімн "Ще не вмерла України…", синьо-жовтий прапор, тризуб.

Леонід Кучма – за часів комсомольської молодості бреньканням на гітарі забавляв партійних босів, був яскраво-червоним директором, забув материнську мову – ну, справжнісінький тобі російськомовний інтернаціоналіст радянського штибу. І хоча президентські вибори він виграв за сприяння Росії, в тому числі і матеріального, ставши Президентом України, працював для блага власного народу: прийняв нову Конституцію з державністю української мови, затвердив закони про вступ до Євросоюзу і НАТО, ніде і нікому не поступався у справах, що стосувалися інтересів України. Щоправда, помінявши "пункт сідзеня" у 2005 році, нагло забув українську мову, знову вхопився за гітару і почав співати "Подмосковные вечера" у "вишуканому товаристві" Івана Табачника.  Отаку "честь имеет" українець з прадавнім козацьким прізвищем Кучма.

Віктор Ющенко – ніколи раніше не був помічений у особливій прихильності до націонал-патріотизму. Але на посаді Президента України його почало боліти те, чим жив і живе рідний народ. Запровадив вивчення істинної, а не комуно-більшовицької, цензурованої Москвою, історії України; відкрив правду про геноцид українського народу у 1932-33 роках; віддав належне Героям української нації.

А ось для Віктора Януковича найголовнішим "пунктом сідзеня" стала, очевидно, перша "відсидка" на зоні. Надалі він живе і діє за її правилами: прислуговувати сильнішим і гнобити слабших, користуватися чужим як своїм власним. Звідси подарунки нашої з вами власності Обамі і Медведєву, ігнорування суспільної думки, побиття парламентської меншості, заяви про НАТО, геноцид.

Отже: Віктор Янукович – виняток, який підтверджує правило.

* * *

Після старанного прочитання президентської "Програми…" у залі палацу "Україна"  залунала велична мелодія гімну "Боже великий, єдиний, нам Україну храни", але "помазаник" Кіріла блискавично майнув за лаштунки. Подумалося – не дивно: старший чоловік, важке дитинство, наїзди радянських каральних органів, обмивання свободи, який міхур це витримає? Та під бурхливі оплески частини присутніх у залі порфіроносець тут же повернувся на сцену і почав з очевидним задоволенням відповідати вдячними оплесками, а потім не втримався і рвонув у центр залу, щоб уже конкретно потиснути руки братві. І все це відбувалося під урочисте виконання Церковного гімну України – мотиву, який змушує українця щонайменше стати струнко та прикласти руку до серця.

Отже: це не брак патріотизму чи виховання, це – неотеси.

16.06.2010

* * *

З настанням ери радіо і телебачення творці ідеї зближення націй і створення нової радянської російськомовної людини почали використовувати черговий спосіб приниження українця – на естраду вийшли Штепсель і Тарапунька. Перший – російськомовний "умный еврей", а другий – україномовний (з рясною приправою русизмів) простакуватий, ледь не придуркуватий, хохол. Під впливом їхніх виступів дехто з молодих слухачів і глядачів волів стати розумним, тобто російськомовним. Таких сьогодні серед українських футболістів – хоч гать гати.

В незалежній Україні на приватних телеканалах в тій чи іншій формі знову широко розквітнула "штепсель-і-тарапуньківщина". Багато кумирів української молоді без особливих труднощів крім російської вивчають мови різних народів світу, проте вперто ігнорують материнську мову. Не для них писав великий Тарас: "… бо хто матір забуває, того Бог карає"…

Нове слово у справі "штепсель-і-тарапуньківщини" сказав і перший Національний канал. Якщо Тарапунька мав певну перевагу над Штепселем у зрості, дотепності, практичному розумі, то сьогоднішні русифікатори дует поміняли на тріо: російськомовний "умный еврей", російськомовний професіонал-футболіст (прізвища "професіоналів", щоправда, якісь не російські – Саленко, Євтушенко, Ващук, Головко, Мунтян) і юний українець, якого два перші зовуть Петя. Це тріо коментує футбольні поєдинки чемпіонату світу, за якими спостерігає багатомільйонна українська аудиторія, особливо молодь. І що телеглядачі чують? Крім домінування російської мови та російськомовних коментарів – грубе обривання Петра на півслові, мовчанка у відповідь на звертання до них Петра, що "Петя вболіває за слабших, бо він сам слабак", щоб Петя замовк, "бо він не в церкві", що вони (о, бідолахи!) змушені слухати українську мову і т.п. Тобто, створюють у слухача враження, що українець Петя – не рівня їм, русскоязычным. А де обіцянки Шустера вивчити українську мову протягом кількох місяців, які він давав, приїхавши на добре оплачувану працю в Україну? Мабуть, заплатили більше, щоб не було прецеденту.

 Отже: якщо політику Національного і далі визначатимуть бенкендорфи, арфуші, савіки, то "продвінута" українська молодь не тільки остаточно відречеться від мови батьків, але навіть почне форсовано вивчати іврит, а там, гляди, й арабську.

18.06.2010

* * *

Недавно у передачі радіо "Ера" брав участь колишній голова Верховної Ради України Олександр Мороз – людина, яка за посадою мала б уособлювати ідеал українця, державотворця, захисника традицій, мови, культури рідного народу. На жаль, це лише наші мрії, адже і його дочка, і його внуки публічно категорично зневажають українську мову, а послуговуються тільки російською – подібно до багатьох громадян нашої держави з комплексом меншовартості.

Але повернімося до радіопередачі. На запитання про подальшу долю соцпартії О. Мороз відповів, що його наступником на посаді голови стане В Цушко.

– А чому не Микола Рудьковський? – поцікавився журналіст, – на що Сан Санич відповів, що хоча Рудьковський знає три мови (іспанську, німецьку та англійську), він не здатний керувати партією, хіба що виконувати окремі завдання.

Для довідки:

Васілій Цушко закінчив восьмирічну школу, технікум механізації і електрифікації сільського господарства, Одеський сільськогосподарський інститут.

Володіє однією – недержавною – мовою.

Микола Рудьковський закінчив середню школу з золотою медаллю, закінчив з червоним дипломом Чернігівський державний педагогічний інститут імені Тараса Шевченка. У 1990 році закінчив школу бізнесу при МГІМО м. Москва. Через рік склав екзамен з мови та став студентом Віденського економічного університету на факультеті «Торговельна наука».

Володіє державною мовою і чотирма іноземними: англійською, іспанською, німецькою, російською.

Отже: для Мороза одномовний русскоязычний важить більше, аніж п'ятимовний українець.

21.07.2010

* * *

Часто держави і політичні сили у своїй діяльності використовують жупел (це слово має такі значення: 1. Кипляча смола, що, за уявленнями християнської релігії, підготовлена для покарання грішників у пеклі, 2. Те, що наводить страх; опудало). Найвідоміший жупел сьогодні – Осама Мухаммед бен Ладен. Щедро штампували жупели Російська царська і більшовицька імперії. Стосовно України це були "мазепинці", "католики", "петлюрівці", "українські буржуазні націоналісти", "самостійники" і т.п.

Особливо більшовики-енкаведисти вправлялися на очорнюванні бандерівського руху і формуванні жупела "бандерівець". Це їм легко вдавалося, поки існувала більшовицька імперія. Адже говорити правду було заборонено, можна було Бандеру і бандерівців тільки лаяти. Коли ж Україна проголосила суверенітет, відкрилися архіви, проявилася правдива історія, повернулася в Україну і розповіла правду з трибуни Верховної Ради Слава Стецько, комуняцька брехня зів'яла і осипалася як торішнє листя. Телевізійне опитування показало, що Бандера увійшов у трійку найвизначніших українців за всю історію (кажуть, що він набрав найбільше голосів, але Табачник сфальсифікував результати).

Кагебісти передбачали, що незабаром Бандера стане для українців героєм, а не жупелом, тому почали творити нові пострахи – унсовців Вітовича, братчиків Корчинського та інших "крутих націоналістів".

Дуже ефективно скористався цим засобом Кучма, коли йшов на другий президентський термін – зробив жупел із комуніста Симоненка і виграв вибори.

Щось подібне повторюється і тепер – творять жупел із ВО "Свобода": дають широкий доступ до всіх каналів телебачення, широко висвітлюють кожну, навіть найдрібнішу їхню акцію, широко коментують їхні вчинки і заяви націоналістичного спрямування.

Отже: Віктор Янукович на виборах до місцевих органів влади напевно звернеться до своїх виборців: "Якщо не проголосуєте за регіоналів, то будете мати "Свободу".

А чим іще можна обдурити неодноразово одурених братів наших зі Східної України?

21.08.2010

* * *

"Люби ближнього твого,

як себе самого".

Марко, 12.31

Чи можуть ті українці, які соромляться свого походження, відмовляються від рідної материнської мови, відрікаються від свого народу, живуть з чужого розуму, – себто не люблять себе самих як народжених з Божої волі українцями, – любити ближнього свого – того ж русского, єврея чи мусульманина?

Та ні! Такі люди є покручами, ладні зрадити, як зрадили батьків і рідний народ, вчинити підлість, зло задля власної користі. Бо ж сказано святим апостолом Іоанном: "Якщо хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, котрого не бачить"?

11.01.02

* * *

Анекдот до теми:

Ніксон питає Брежнєва, якої той національності:

– Русскій, – відповідає Брежнєв.

Ніксон трохи подумав і зізнався:

– А я – американській.

Сьогодні оці "русскіє" – від московита Путіна і покруча Табачніка до останнього кацапського бомжа і безродної української потолочі – з усією ненавистю їхньої примітивно-рабської душі намагаються принизити Незалежну Україну і всіх українських патріотів. Дурні імпермоскалі забули третій закон Ньютона: "Сила дії дорівнює силі протидії".

11.02.08

* * *

Русскому в высшей степени свойственен возвышенный образ мысли,

но почему же в жизни хватает он так невысоко?

Антон ЧЕХОВ

Бувають люди глухі, бувають німі, бувають сліпі, бувають глухо-німі. А російський шовініст – глухо-сліпий. Він нічого не хоче бачити ані чути, лише бездумно твердить те, чому його навчили імперські ідеологи:

– про свою тисячолітню історію та про три братні народи, хоча (цитую з "МК в Украине", 27.02-04.03. 2008): Александр Минкин "Русская душа":

"…А где была русская душа, когда русских не было? Ведь они не так давно появились. Энциклопедический словарь суров: "Русские сложились в народность в XIV-XV вв., в нацию – ко 2-й половине ХІХ века". И правда – совсем недавно (при Иване Грозном) москвичи не считали новгородцев братьями, резали не задумываясь. Чуть ли не до конца XVIII века иностранцы говорили и писали о московитах";

– про якусь особливу місію Російської Православної Церкви, хоча, якби тисячу років тому священики з українських земель не пішли в угро-фінські ліси-болота і не прилучили місцевий люд до християнства, вони і понині покланялися б своїм поганським божкам. Смішно виглядає сьогодні очільник 100-мільйонної пастви РПЦ, надуваючи щоки перед 2-мільярдним християнським світом, який до того ж на 1000 років старший. 

11.02.11

* * *

Москва і "московскоє врємя"

Ще в ранньому дитинстві я зненавидів оте "московскоє время". Коли маленьким невиспаним хлопчиком ішов по холодній вранішній росі, виганяючи на пасовисько корову, чув як з гучномовця, що ревів на все село, лунало: "Ґаваріт Масква! Масковскоє врємя сємь часов!"

Не дивно, що був невиспаний: адже часова різниця між Саранськом і Львовом становить аж 81 хвилину, тобто мене змушували прокидатися майже на півтора години раніше, аніж це закладено для нашого краю матінкою-природою. Якщо ж врахувати, що я ще й до того ортодоксальна "сова", то вранішнє розбудження було для мене справжньою мукою.

Ви запитаєте, до чого тут Саранськ, якщо говоримо про "московскоє время"? Справа в тому, що, строго кажучи, московського часу не існує. З шкільної лави відомо, що відлік географічної довготи починається від нульового (гринвіцького) меридіана, який проходить через Гринвіцьку обсерваторію в Англії. А години, які відбиває Біг Бен у Лондоні, визначаються як "час по Гринвічу".

Далі щоп'ятнадцять градусів на схід час зростає на одну годину. Наприклад, у Празі, яка розташована на 14°25′ східної довготи, Відні – на 16°11′ сх. д., Стокгольмі – на 17°57′ сх. д. / 59.355347° пн. ш. 17.956847° сх. д., Осло, Варшаві, Римі годинники показують на одну годину більше. Щоб ніхто не ображався, цей часовий пояс назвали Центральний Європейський час.

Ще на годину більше показує годинник у Києві, який вмостився на 30°31′ сх. д. – отже, логічно називати час Київським.

Щодо наступного часового поясу, то для його назви ідеально підходить столиця древньої Мордовії Саранськ – 45°10′ сх. д., тому слід було б назвати Саранський час. Можна було б назвати і Муромський час (42°01′ сх.д.), і Астраханський час (48°сх. д.). і це було б більш справедливо, ніж "московскоє время". Адже Москва як центр московського улусу постала на 37°37′03.48″ східної довготи – якраз посередині між Києвом і Саранськом, тому-то й не існує в природі московського часу.

Можна сказати, що Москва від Саранська відірвалася, а до Києва не прилипла.

Не треба дивуватися, бо москалі уміють, висловлюючись путінським лексиконом, тирити: вкрали назву Русі, сфальшували історію – зреклися свого угро-фінського роду-племені і записали себе слов'янами, "потягнули" до Москви Київську Митрополію, от і час у єдинокровних братів-мордвинів тиранули.


Українська церква - стрижень української нації

опубліковано 1 груд. 2011 р., 07:16 Степан Гринчишин


ТРИРАЗОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ

ЛЬВІВСЬКОЇ АРХІДІЄЦЕЗІЇ [1]

… о. Андрій Білецький – канцлер та архипресвитер [2]

митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість

та окраса стрийських Ланів…

Євген ОЛЕСНИЦЬКИЙ

Так приязно згадує про одного з визначних стриян у книзі спогадів "Сторінки з мого життя" Євген Олесницький. Той самий Олесницький, що описував мешканців тогочасного Стрия і його передмістя Ланів як людей національно байдужих, малокультурних і апатичних, а святий Юр, де одну з найвищих посад займав згаданий в епіграфі отець митрат Андрій Білецький, вважав осідком москвофільства. Очевидно, заслужив своїми діяннями стриянин о. Андрій Білецький на таку високу похвалу з уст видатного українського політика, економіста, публіциста, науковця, дійсного члена НТШ, посла до галицького сейму, посла до віденського парламенту, члена редакції газети “Діло”, борця з москвофілами.

Дуже коротко, але чи не найбільш повно звичайно подається характеристика і життєпис людини у некролозі. Тому варто ознайомитися, що було написано про Андрія Білецького в часописі "Нива" за 1926 рік, ч. 1-4 на сторінці 186:

Посмертна згадка

§ Андрей Білецький, мітрат[3], препозит львівської капітули[4]. По довгій недузі упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреп. о. Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули, дня 19.травня с. р. Величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків, 22.травня.            З небіщиком зійшла до гробу одна з історичних постатей нашого народу.

Уродився він 1847 р. в Стрию в міщанській сімї. Ґімназію покінчив у Львові, а богословські науки у Відні. До тайни священства приступив у жонатому стані, але вже по двох роках повдовів. Небавом дістався до Львова, де прожив около сорок літ. Ще молодим став капітульним крилошанином[5] і з часом осягнув у капітулі найбільші степені архипрезвитера і препозита капітули. Тричі правив він львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій[6] по смерти кард. Сильвестра Сембратовича і митроп. Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурливих роках світової війни, коли митрополит (Андрей Шептицький – В. Ш.) пробував на засланню в Росії. Відзначався незвичайним спритом, що йому й придалось, коли мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею, і якими способами він відпирав їх посягання. Вів життя правильне — все після годинника і аж до передсмертної недуги тішився кріпким здоровлям. Як настоятель, був вимагаючий. Був се чоловік старого типу – цілою душею відданий законови і авторитетови". По переконанням був „старорусин", але підчас війни щиро погодився з українським рухом. Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку „Науковому Богослов. Т-ву". Певно, що його сильно зарисована індивідуальність ще довгі літа остане в памяти нашого галицького духовенства.

.           Вічна Йому пам’ять! 

Вражають посадові титули о. Андрія Білецького, перераховані також у газеті "Діло" за 22.05.1926 року: "мітрат, генеральний вікарій, офіціял[7], архипрезвітер, предсідник греко-каталицької митрополичої капітули, пралат[8] домовий його святості папи, совітник митрополичої консисторії[9] і пр. і пр…"

Справді, – "сильно зарисована індивідуальність", але, на жаль, досить-таки призабута. Хочеться, щоб такі постаті залишалися в пам'яті українців, для чого й написана отся робота.

БІЛЕЦЬКІ

15 червня 1847 року у сім'ї греко-католиків Михайла та Марії (з Чабанів) Білецьких народився син, якого охрестили Андрієм. Прийняла немовля повитуха Софія Держко. За хресних запросили Івана Щербинського та Анну – дружину Андрія Наглюка. Білецькі мешкали у будинку № 311 на Ланах – передмісті Стрия, – де посідали значні земельні наділи. Сім'я була багатою не тільки матеріально, але й дітьми – Бог дав їм шестеро синів і чотирьох дочок. Усі вони одержали відповідну освіту, а чотири сини стали священиками, що й не дивно, бо належали до давнього священичого роду Білецьких. Прадід Андрія – отець Лев Білецький – мав парохію у селі Шманьківці Чортківського деканату, де у 1776 році народився дідусь  – отця Василь Білецький, – що потім став парохом у селі Гузієві Болехівського деканату (помер на Різдвяні Свята у 1843 році). Можливо, до цього ж коліна належали й інші Білецькі, згадки про яких можна знайти в старовинних документах:

– збереглися акти опису нерухомого майна  Бурштинської церкви від 8 серпня 1789 року і підписані місцевим парохом отцем Миколою Білецьким, де вказано, що церква побудована на "мурованих фундаментах, стіни дерев'яні, дах ґонтовий". Легендарна дерев'яна церква на "мурованих фундаментах", яка пам'ятала єпископа Йосипа Шумлянського і зберігала прах козацького гетьмана Григорія Тискиневича, знаходилась на майдані "Пріска" поблизу річки Гнилої Липи. Тепер це місце залите водами Бурштинського водосховища;

– із "Шематизмів Львівської греко-католицької Митрополичої Архієпархії" довідуємося, що парохом села Нивочин Богородчанського району був Симеон Білецький (1825 р. н.). Багато літ посідав парохію у селі Пациків Долинського деканату отець Микола Білецький (1857 р. н.). В 1870-х – 80-х роках парохією у Страдчі завідував о. Василь Білецький (1823 р. н.), а о. Еміліан Білецький (1844 р. н.) спочатку був священиком у селі Довге (недалеко від Болехова), а потім перебрався ближче до о. Василя Білецького (о. Василь за віком міг бути батьком Еміліана) на парохію у село Вороців (біля Страдча).  Відомо також, що у 1850-х роках священиком у Городку був о. Михайло Білецький;

– у Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається папка під заголовком "Дело об использовании капиталов, пожертвованных Белецким Андреем в пользу капиталов" (1814 – 1827). Таку абракадабричну назву папка отримала після війни, коли вчені з Радянського Союзу, що понаїхали до Львова "піднімати науку і культуру", переклали заголовок даної архівної справи з латинської мови на російську. Насправді йдеться про пожертву на користь митрополичої капітули. Очевидно, що пожертва була немалою, оскільки завели окрему справу про використання цих капіталів. Жертводавець Андрій Білецький (1769 – 1820) був сином о. Івана – пароха в Биличах Самбірського деканату. П'ять років – з 1792 по 1797 – викладав історію церкви у Львівському університеті на богословському факультеті.

Немало Білецьких та їх порідні стали священнослужителями пізніше: молодший брат митрата о. Андрія Білецького – Теодор – став священиком, закінчивши богословський факультет Віденського університету; інший брат – о. крилошанин Микола – був Долинським деканом; напевно, що священиком був і брат Василь – надворний совітник – це звання в австро-угорській імперії відповідало посаді священика; зять – о. доктор Діонісій Дорожинський – відомий професор церковного права в Духовній Семінарії і Богословській Академії у Львові, автор трудів із канонічного права, підручників, праці "Історія унії нашої греко-католицької церкви", у 1900-1903 роках видавав "Богословський Вісник"; священиками були чоловіки племінниць – Климентини Бандери – о. Микола Ліщинський та Антоніни Білецької – о. Осип Мартинків.

Священиком став також син сестри о. Андрія – Розалії Білецької. Вона вийшла заміж за Михайла Бандеру і подружжя назвало свого первістка на честь дядька. Митрат Андрій у всьому був взірцем для Андрія Бандери, мав великий вплив на формування його світогляду, моралі, громадянської позиції. Саме тому молодий Андрій після закінчення Стрийської гімназії поступив до Духовної Семінарії у Львові, саме в такій родині народився, змужнів, набрався духовних сил майбутній лідер української нації славетний Степан Бандера. 

Усипальниця Михайла і Розалії Бандерів розташована на тихій бічній алеї зліва від входу до Стрийського міського цвинтаря неподалік гробниці Остапа Нижанківського. З батьками покоїться і дочка Климентина, а також брат Розалії – отець Микола. У часи комуністичного режиму на могилі залишалися тільки написи "Климентина Ліщинська" та "Микола Білецький", – щоб більшовицькі варвари не зруйнували поховання та не знущалися над прахом покійних, як це вони чинили на могилах відомих патріотів України або їхніх близьких. Яскравим прикладом червоного дикунства була акція НКВД у Прилбичах  27 вересня 1939 року: брата митрополита Андрея – Лева – з 13 членами сім’ї і слугами енкаведисти закатували, викинули з гробівця кості батьків, зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.

ОСВІТА, ДОРОГА НА СВЯТИЙ ЮР

Після закінчення початкової школи у Стрию батьки відправили Андрія до Львівської гімназії (des k.k. zweiten Ober Gymnasiums), де він навчався протягом 1859 – 1866 років. Обов'язковими предметами для вивчення були релігія, латинська, грецька, німецька та українська мови, географія, математика, природа, філософія. По матурі, 14 липня 1866 року одержав відповідний диплом про успішне закінчення гімназії, оформлений німецькою мовою.

Далі продовжив здобувати знання у Віденському університеті на теологічному факультеті. Цікаво, що при вступі до цього університету крім документа про гімназійну освіту треба було подати ще й таке: 

свідоцтво лікарське – "Посвідчую сим, що господин Теодор Бђлецкий (збереглося свідоцтво Андрієвого брата – В.Ш.), слушатель св. Богословія, ніякої вади на тілі не імієть, котора би преп'ятствовала принятію в стан духовний, яко також посвідчаю, що силами умственними владієт порядочно. Львів 11 марта 1874 р.";  

свідоцтво нравственности – "Чим посвідчаєм, що Теодор Бђлецкий, син Михайла Бђлецкого, предміщанина Стрийского, нравственно со всім прилично заховувався… Вознаміреному стану священическому въ полні отвітну жизнь велъ."

Одержавши диплом про закінчення Віденського університету (facultatis theologicoe C.R. universitatis literarum Viennensis), у якому переважають оцінки "відмінно" (eminentem), юний Андрій повернувся додому. Після напруженого життя студента-богослова втішався спілкуванням з рідними та близькими, зустрічався з друзями, навіщав знайомі священичі родини, був своїм у колах стрийської інтелігенції. На одній гостині він зустрів вродливу, розумну дівчину Наталію Горалевич. Її батько належав до відомого на Стрийщині священичого роду Горалевичів. Юні серця покохали одне одного, батьки їхню дружбу підтримували і сталося так, як ведеться у добрих людей – молодята побралися. Щоб завершити тему сімейного життя нашого героя, зауважимо, що воно було недовгим і тривало всього два роки. Після народження дочки Олександри молода мати важко захворіла і незабаром померла. Опечалений Андрій поринув у роботу і все своє життя віддав служінню Богові та рідній Українській греко-католицькій церкві.   

Одразу з настанням Нового року випускник Віденського університету Андрій Білецький отримав належні йому церковні чини. Про це є запис на митрополичому бланку, де мовиться:

"…Андрея Бђлецкого… возведено і благословлено: перше в Чтеця і Півця і в Подъдїакона дня 4 Jануарія 1872 р. Також возведено і благословлено на степень Дїаконскій дня 8 Jануарія 1872, а накінець на степень Пресвітерскій лђта Божого 1872 місяця Jануарія дня 14 в церкви Архикатедральной Св. В. М. Георгія во Львовђ.

15 Jануарія 1872 р.

Іосифъ Митрополит"

/власноручний підпис Йосифа Сембратовича– В.Ш./

А вже через п'ять днів нововозведений пастир отримав свою першу парохію:

"Возлюбленному Нам во Христђ Преподобному Андрію Бђлецкому новопоставленому Пресвитеру миръ о Господђ и Архїєрєйскоє благословенїє!

Соотвђтно Твоєму прошенїю намъ подъ днемъ 19 Jануарія 1872 … надаємъ тобђ завђдательство опорожненой Парохіи Монастирець в Деканатђ Журавенскомъ.

20 Jануарія 1872 р.

Іосифъ Митрополит"

Молодий панотець у Монастирці набирався досвіду, добре справлявся зі своїми обов'язками, але після втрати дружини надалі завідувати парохією, де кожна річ, кожна стежина, кожне богослужіння нагадували про неї, було тяжко, – і він подав клопотання про переведення в інше місце. Митрополит Йосиф Сембратович клопотання вдовільнив:

"Преподобному Господину Андрею Бђлецкому дотеперішньому завідателю въ Монастирцы… Митрополича Консисторія ухвалила Ваше Преподобіе перенести на завђдателя греко-католицкой капеляніи в Новошинахъ Деканата Журавеньского.

30 декабря 1874

Іосифъ Митрополит"

Невеличке спокійне село Новошини, в якому на той час проживало всього 270 греко-католиків, прийшлося до вподоби Його Преподобію і він пробув там понад три роки. Час загоїв глибоку душевну рану і енергійному о. Андрієві захотілося взятися за більш напружену і відповідальну роботу. Якраз на той час звільнилася більша парохія у Болехівському деканаті  неподалік від Гузіїва, де тридцять п'ять років тому парохом був його дідусь Василь, тож він попросився туди, на що дістав позитивну відповідь:

"Соотвђтно Твоєму прошенію від 9-го марта 1878… надаємъ Тобђ Завђдательство опорожненой парохіи въ Воли Задеревецкой съ прилуч.

12 Марта 1878

Іосифъ Митрополит"

Розум, освіченість, працьовитість молодого священика Андрія Білецького були помічені на Святоюрській Горі і ще цього ж року його перевели до Львова:

"Возлюбленному нам во Христђ Преподобному Андрею Бђлецкому, Завідателю въ Воли Задеревецкой… соотвђтно Твоєму прошенію нам подъ днемъ 11 Ноября 1878 призначаемъ Тебе на Сотрудника ІІІ-го и Префекта закрестіи при Архикатедральной церкви св. Велико Мученика Георгія во Львовђ.

21 Ноября 1878

Іосифъ Митрополит"

Так почалося майже півстолітнє служіння о. Андрія Білецького в стінах Собору святого Юрія. Новопризначений сотрудник легко управлявся з визначеними повинностями, і на нього лягало все більше роботи. Незабаром отця Андрія призначили капітульним вікарієм, згодом – вікарієм-канцлером та першим проповідником. Майже два роки був адміністратором парохії Зарваниця, що залишилася без пароха, на цій посаді був удостоєний крилошанських відзнак:

"Возлюбленному нам во Христі Всеч. О. Андрею Бђлецкому адміністратору въ Зарваниці миръ о Господі и Наше Архієрейское благословеніе!

Увзглядняючи Ваши совђстныи труды на поприщи душпастирства, не менше Ваше образцевое честное богоугодное веденіеся, которыи то похвальныи свойства удостоили Васъ возведенія на посаду первого Проповђдника при Нашей Архикатедральной Церквђ, послђ повђренія Вамъ важной задачи веденія администраціи опорожненной парохіи въ Зарваницђ. Мы хотячи дати еще больший доказъ Нашего полного къ Вамъ благоволенія, надаемъ Вамъ силою настоящей грамоты право употребляти сутанну іерейску съ експозиторіами крылошанскими, удђляючи Вам заразомъ ко дальшому спасительному дђйствованію Наше Архіерейское благословеніе.

Дано во Львовђ при Нашей Архикатедральной Церкви св. В.М. Георгія

дня 14 Вересня 1882 Іосифъ Митрополит".

ЗАМІСНИК МИТРОПОЛИТІВ

Напружена діяльність митрата Андрія Білецького на високих церковних посадах ускладнювалася непростою суспільно-політичною ситуацією, що панувала в Галичині у другій половині ХІХ століття. Місцевий люд тоді ще не мав твердого національного самоусвідомлення і довіряв насамперед Церкві, на яку намагалися поширити свій вплив і Польща, і Росія, і, звісно, Австрія як державний чинник. Невідомо за які гріхи сотні літ терпів український народ наругу від своїх найближчих сусідів-слов'ян. Найбільшим їхнім прагненням було переробити західних українців на поляків, а східних – на москалів. Для цього не шкодували ані грошей, ані вкраїнської крові.

Єдиною силою, яка тоді твердо охороняла національні інтереси русинів-українців і стояла на заваді до ополячення галичан, була Українська греко-католицька церква і її митрополити. Оскільки деякі громадські і політичні діячі Галичини закидали греко-католицькій церкві схильність до москвофільства, вважаю за необхідне коротко оповісти про діяльність галицьких митрополитів на ниві українського питання. Одним з перших керівників церкви, що розпочав боротьбу за підняття української мови на державний рівень, був Михайло Левицький – галицький митрополит впродовж 42-х років (1816 – 1858), перший кардинал-українець. З його ініціативи у 1818 році відбувся синод перемишльської єпархії, на якому прийнято постанову закладати парафіяльні школи з українською мовою викладання. Він видав український буквар і катехизм. Як галицький митрополит Михайло Левицький зобов'язав греко-католицькі консисторії опікуватися українськими народними школами, готувати для них вчителів і підручники.

Активним захисником українського народу і його мови був митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства під час загальноєвропейської демократичної революції звернувся 19 квітня 1848 р. до австрійського імператора з петицією. У передмові до неї подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) 15 мільйонної нації, всі члени якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою. Далі висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій. 2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою, а стараннями греко-католицьких священиків протягом кількох тижнів по Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних філій ГРР. За національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Відтоді русинський (український) фактор набув у Галичині поважного значення, і Відень вже чудово орієнтувався, що українці є окремою нацією, а ніякими поляками чи росіянами.

Зростання політичної активності українців, їхнє небажання вважати себе "русинами польської нації" спричиняло загострення українсько-польського антагонізму. Поляки дивилися на появу українського руху як на серйозну загрозу і робили різні спроби нейтралізувати Головну Руську Раду. Зі своєї сторони щодо поляків Григорій Яхимович був непримиренний і відкидав будь-які пропозиції компромісу. Тож нічого дивного, що поляки Яхимовича ненавиділи, а за керівництво українською політикою зі Святоюрської гори її творців стали називати “святоюрці”. Яхимович помер несподівано – 29 квітня 1863 року. Він не прокинувся у своєму палаці на Святому Юрі. Ще довго після його похорону львів’яни говорили про отруєння митрополита, оскільки він вкрай негативно поставився до польського повстання 1863 року. Митрополита Яхимовича поховали на "Городецькому цвинтарі" (знаходився приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на вул. Городоцькій). Наприкінці XIX ст. цвинтар ліквідували, а труну Яхимовича з великими почестями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар.

Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. З 1852 року він ректор духовної семінарії у Відні, після смерті митрополита Михайла Левицького (1858 – 1860) – адміністратор Львівської Архієпархії, з 1863 року – галицький митрополит, член сейму у Львові та член Державної Ради у Відні. Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя. В 1850-х роках прихильники москвофільства почали піддаватися впливам "погодінської колонії" і замість народної української мови стали запроваджувати у церкві і школі церковно-слов'янську мову. Єпископ Литвинович розумів небезпеку поширення такої течії в українському середовищі і 25 жовтня 1859 року видав куренду: "Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилиться до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі. Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержуватися строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави, і церкви. Було би шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу. Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержала б усякий його духовий розвиток і піддаючися неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусіла б або знов уступити або, піддержувана насильно письменниками, довела б до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія. Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові".

Проте з польської сторони на адресу віденського уряду і надалі безперестанно тиражувалися наклепи, доноси, звинувачення греко-католицького духівництва у прихильності до православ'я і до Росії.

А ось російський погляд на тогочасну ситуацію на Галичині, поданий в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона: "На вопрос, предложенный австрийской администрацией: "Что вы за народ?", "Русская головная рада" ответила единогласно: "Мы – русины, самостоятельное славянское племя, отличное от поляков и русских, часть малорусского племени"… В центре галицийского общественного движения по-прежнему оставался, однако, "св. Юр", т. е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма… "Св. Юр" недоброжелательно глядел на новое движение (поява і поширення москвофільства – В.Ш.), заподозривая его то в нигилизме и атеизме, то в симпатиях к православию. Галицкие деятели 60-х годов были ничуть не лучше деятелей 48-го года и даже, отчасти, хуже. Из украинофильства были взяты худшие его стороны: тоска по "колышней славе", мечты о самостоятельной "гетмании", сладкие надежды на политическую особность и независимость". Як бачимо, Святий Юр не був любий і православній Росії. Треба було покладатися тільки на власні сили…

Водночас Москва щедро оплачувала діяльність москвофілів, над якими 1882 року відбувся суд за звинуваченням у намірах відірвати Галичину від Австрії. На суді оприлюднили інформацію, що московська пропаганда серед галицьких русинів почалася ще 45 років тому, одночасно у Львові – за посередництвом російського історика Михайла Погодіна, який у 1835 році відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією (Денисом Зубрицьким, Яковом Головацьким) та Відні – за участю священика московського посольства серед вихованців духовної семінарії, греко-католиків з Галичини. У 1863 році була визначена постійна сума 100 000 рублів на агентів і московську пропаганду в Галичині. В кожному повіті щонайменше був один агент. На субвенції москвофільській газеті "Слово" виділялось 7 000 рублів щорічно.

Після придушення польського повстання (1863) пастирям, які переходили у православ'я на Холмщині, російський уряд встановив місячне утримання до 100 рублів (платня чиновника середнього рівня). Особливо масовий перехід греко-католицьких священиків відбувся в 1874 р., коли на Холмщину перейшло біля 200 панотців на чолі з Маркелом Попелем. Що було далі, описав Сергій Голованов у праці "Судьба униатов в Российской и Австрийской империях": "Галицкие перебежчики, присоединившие Холмскую епархию к Синоду, стояли за украинскую самобытность. Поэтому вскоре их стали отстранять от дел и переводить в великороссийские епархии. Маркелла Попеля возвели в сан архиепископа и отозвали в Петербург. На освободившиеся места назначали "истинных русаков", которые презирали украинство и требовали от мирян и духовенства говорить только по-русски".

Підтверджує щедре московське фінансування галицьких прихильників Росії і житіє відомого москвофіла Михайла Качковського. Він народився в сім'ї священика, після закінчення університету служив суддею у Самборі. Та ж Енциклопедія Брокгауза і Ефрона інформує: "Михаил Алексеевич Качковский во всем себе отказывал и копил из своего небольшого жалованья средства на общественные нужды. В 1861 году Михаил Качковский основал в Львове газету «Слово», первую независимую большую политическую русскую газету в Галиции... Михаил Качковский считал малорусский народ частью триединого русского народа… Всё свое состояние, 80 000 гульденов (около 60 000 рублей), Михаил Качковский завещал на народные цели". Неважко здогадатися, відкіля взялися аж такі великі гроші у скромного судді невеличкого містечка.

В надзвичайно непростих умовах діяла Українська греко-католицька церква у Львові. Очевидне посилення платного москвофільства серед галицької інтелігенції і духовенства викликало невдоволення під'юджуваної поляками австрійської влади Святоюрським керівництвом.

Особливо постраждав Йосиф Сембратович – галицький митрополит з 1870 по 1882 роки, – який свого часу благословив о. Андрія Білецького у духовний сан і призначив його вікарієм митрополичої капітули. В своїй діяльності митрополит Йосиф зберігав традиції і привілеї Греко-католицької церкви, вживав рішучих заходів проти пияцтва, яке ширилося серед українського селянства, закликав священиків засновувати братства тверезості, сільські ощадні каси, громадські магазини. О. Субтельний пише: "Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство (очолюване митрополитом Й. Сембратовичем – В.Ш.) розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень". Це не подобалося польським дідичам та лихварям і шинкарям, бо позбавляло їх чималих прибутків і вони вели проти нього постійні інтриги при цісарському дворі. А тут ще й спроба громади села Гнилички на Тернопільщині, заохочуваної священиком-москвофілом Іваном Наумовичем, перейти у православну віру – і на домагання цісаря Франца Йосифа митрополит Йосиф Сембратович у 1882 році був відкликаний до Риму. Змушений був подати у відставку і намісник Королівства Галичини і Лодомерії граф Альфред Потоцький (саме він замовив побудову резиденції, знаної сьогодні як Палац Потоцьких у Львові).

На місце митрополита Йосифа призначили його племінника Сильвестра Сембратовича (з 1882 по 1885 роки – апостольський адміністратор Львівської Архієпархії, з 1885 по 1898 – митрополит), який на супроти агресивного москвофільства став пропагувати гасло польсько-української співпраці. Це викликало не сприйняття не тільки москвофілів, які влаштовували йому гучні обструкції, але й народовців, що вважали Сембратовича полонофілом. Не знаходив митрополит цілковитої підтримки і поміж членів митрополичої капітули. Для посилення свого впливу він робить деякі кадрові зміни і вже восени 1883 року повертає на Святоюрську Гору працьовитого і рішучого о. Андрія Білецького. Довіряє йому, як засвідчує "Службова табеля", високі посади: "яко крилошанин Митрополичої Капітули – до 1887 року, яко Пралат Канцлер Митрополичої Капітули – до 1890 року, яко Пралат Схоластик Митрополичої Капітули – до 1894 року, яко Архідіякон Митрополичої Капітули – до 1895 року, далі – яко Архіпрезвітер Митрополичої Капітули". Крім того о. Білецький виконував інші не менш важливі завдання Митрополичої Капітули, що потверджує наступний документ:

"До Высокопреподобного Господина Андрея Бђлецкого

Предстоятеля Понтификального Дому, каноника-пралата-канцлера, Совђтника и Референта Митрополичої Косисторії, Испытователя просинодального, Мђстопредсђдателя церковного Суда в справах сопружих и Суда инстанцийного, Предсђдателя Комисіи управляющой священичим вдовичо-сиротинскимъ фондомъ

Дописъ

/Въ залученью/ пересилається Вашому Високопреподобію Посланіє Святійшого Отца Льва ХІІІ Папи Римского, благоизволившого по Своєй Милости заименовати Вас Сенатором мђста або Предсђдателем Понтификального Дому, то есть Своимъ домовимъ Пралатомъ съ щирымъ желаныемъ – да благословитъ Васъ Богъ во многая лђта.

Львовъ 4 жолтня 1888 Сильвестр Митрополит"

Голова йде обертом від кількості та обсягу посадових звань! Відзначимо, що о. Андрій користувався цілковитою довірою Папи Римського, оскільки був призначений його представником у Львові. Згодом був нагороджений митрою (на фото: о. митрат Андрій Білецький) – позолоченим головним убором вищого греко-католицького духовенства, а також звичайних священиків, що мають особливі заслуги перед церквою, – і до його численних титулів додався ще один – митрат.

За дорученням митрополита Сильвестра Сембратовича у 1895 році митрат Андрій Білецький уклав зразок присяги:

"Я Андрей Бђлецкій, Препозит Львовской Митрополитальной Церкви греко-руского обряда од сей хвилі вірний і послушний буду святому Петру Апостолови і Святой Апостольской Римской Церкві и Господину Нашому Господину Льву Папђ ХІІІ и Его Наслідникам канонічно вступаючим… Так нехай мені Бог поможе".

Крім духовних, канцлер о. А. Білецький, виконував і світські обов'язки – голови церковного суду, голови вдовичо-сиротинського фонду, управителя "Дому презвитеріального", голови екзаменаційної комісії:

"До Высокопреподобного Отца Андрея Білецкого

Прелата Канцлера Капитули,

Совітника Митрополитальной Консисторіи и проч.

Поручаючи Вашому Высокопреподобію по упокоившомуся Схоластику Jоанні Величко опорожнене управительство тутейшого Дома презвитеріального взываю Вас въ должности настоятеля презвитеріи зараз обняти и съ обыкновенновъ точностевъ полнити…

Львовъ 2 Вересня 1889

Сильвестр Митрополит"

"До Високопреподобного і Всесвітлійшого о. Андрія Білецкого

Архипресвитера-Митрата

греко-католицької Митрополичої Капітули и пр.

Митрополичий ординаріят заіменовав Ваше Високопреподобіє Містопредсідателем екзименаційної комісії при іспиті кваліфікаційному для катихитів шкіл середніх (т.є. гімназій, школъ реальних) і учительских семінарій, який отбуде ся письменно в днях 29 і 30 цвітня і устно дня 1 мая (нов. ст.) с.р…

Львів 8 цвітня 1897 Сильвестр"

З плином часу навколо митрополита Сильвестра Сембратовича сформувалося оточення духовних провідників, які з однієї сторони протистояли москвофілізації церкви, а з іншої – чинили гідний опір тиску польської сторони.

Одне із зібрань "мужів довіри", яких скликав владика, відбулося 29 жовтня 1896 року. На світлині у часописі "Богословія" за 1926 р., Т4, кн. 1-2 збереглися відображення її учасників. До фотографії молодий (31 рік) ігумен Андрій Шептицький став поряд з митратом Андрієм Білецьким.

            

На горі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський.

В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий.

Внизу – прелат Бачинський, канонік Білинський, прелат Дольницький.

У цей важкий, і не завжди об'єктивно трактований період, церква багато зробила для зміцнення свого становища: "Саме на час керування С. Сембратовичем митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882); 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок; 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові; заснував товариство св. Павла, що займалося місіонерською працею; товариство св. Петра, яке допомагало бідним парафіям; 1892 р. санкціонував заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р. Саме С. Сембратович домігся від уряду реалізації давньої обіцянки утворити нову єпархію з центром у Станіславові (1885) й скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.). У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму" (Ігор Чорновол, "Незбагненний митрополит. Сильвестр Сембратович" – "Львівська газета", 13 серпня 2004).

Не надто дужий фізично Сильвестр Сембратович – "Божою і Святого Апостольського Престолу милістю митрополит галицький, архиєпископ львівський, радник і представник митрополичої консисторії, віце-маршал і член провінційної ради королівств Галичини й Володимирії та Великого Краківського князівства, доктор найсвятішої теології" – у 1897 році важко захворів і полишив будь-яку працю. Вся організаційна, фінансова, господарська робота лягла на плечі капітульного вікарія Андрія Білецького. На початку вересня 1898 року Галицька митрополія залишилася без митрополита. На цей час австрійський уряд, який мав певні підозри щодо москвофільських настроїв "святоюрців", не бачив серед галицьких єпископів єдиного надійного кандидата на митрополичий престол. Не було в цьому питанні однозгідності і у членів митрополичої капітули. Тому правити львівською архідієцезією вперше довірили архіпресвитерові митрату Андрію Білецькому.

Аж наступного року за погодженням Святого Апостольського Престолу галицьким митрополитом став очільник Станіславівської єпархії Юліан Куїловський. Основну роботу і надалі виконував Андрій Білецький, оскільки новий митрополит був уже похилого віку, а тому що прийшов з іншої єпархії, не міг відразу ефективно взятися до праці. Та й час його перебування на високій посаді був недовготривалим. Газета „Діло” в № 3 від 4/17 січня 1901 року відзначила, що "короткий час митрополювання Куїловського минув непомітно, не лишивши по собі й сліду". Щоправда, чужі люди ("Братство Христа Господня") писали про покійного більш доброзичливо: "В 1899-1900 г. недолго правил митрополией Юлиан Сас-Куиловский. Во времена бурной молодости, он участвовал в боях за польскую независимость против Австрии, служил в венгерской и турецкой армиях. Потом обратился к Богу, учился в семинарии, стал священником латинского обряда. По заступничеству греко-католического епископата он вернулся в Австрию, где перешел в византийский обряд. При выборах митрополита он считался выдвиженцем польских кругов, но после посвящения открыто выступил в защиту прав галицких украинцев".

По смерті Куїловського 4 травня 1900 року митрополича корона знову залишилася без господаря. Історія повторилася – капітульний вікарій о. А. Білецький вдруге став правителем львівської архідієцезії і очолював її протягом восьми місяців.

Наступний рік, який був початком ХХ століття, став переломним у житті Української греко-католицької церкви. Напередодні Йорданських свят на престол галицьких митрополитів вступає молодий єпископ Андрей Шептицький. О. Іван Рудович у статті "Вступлення Митрополита Андрія Шептицького на митрополичий престол у Львові" так описує цю подію: "…О пів до першої години в полудне загомоніли дзвони у всіх львівських церквах. Се в'їхав на дворець поїзд, котрим приїхав митрополит… Питомці Духовної Семинарії привітали його піснею "Слава во всевишніх Богу"…, а завідатель епархії, капітульний вікарій Андрій Білецький виголосив привітну промову. Висловив радість цілої митрополії, що саме цей князь Церкви засяде на митрополичім престолі".

Понад чверть століття пліч-о-пліч служили Богові та українському народові митрополит Андрей Шептицький і митрат Андрій Білецький. У всіх великих діяннях, що звершив преосвященний Андрей граф на Шептицях Шептицький, якась частка належить і відданому служителеві Церкви о. Андрію Білецькому.

Митрополит Андрей Шептицький міцно взяв у свої могутні руки кермо святоюрського корабля. Разом з найближчими помічниками, серед яких одним з перших був генеральний вікарій Андрій Білецький, він визначив курс на зміцнення українства у стані Греко-католицької церкви, підняття національного духу і просвіту українського народу. За сприяння греко-католицького духівництва відкривалися нові українські школи, читальні, будинки "Просвіти", музеї, лічниці, сиротинці.

У першу чергу митрополит взявся за виховання духовенства. Очевидною була нагальна потреба реформи руської духовної семінарії у Львові. Щоб дізнатися все про хиби у діяльності семінарії та створити собі цілісну картину, він кілька місяців відвідував у визначені години семінарію, приймав вихованців, про все розпитував, а тоді приступив до реформи. За зразком європейських семінарій був створений новий статут, в якому між іншим були розглянуті всі можливі відносини між вихованцями семінарії і викладачами, запроваджений настільки строгий режим дня, що крім годин необхідного відпочинку семінаристам не залишалося жодної хвилини на неробство. Категорично заборонена традиційна для духовної семінарії гра в карти. Велику увагу митрополит Андрей приділяв також роботі з священиками, рівень освіти і культури яких не завжди відповідав, як тепер кажуть, європейським стандартам. Окрім нарад, персональних бесід з панотцями митрополит організовував поїздки до Риму, що, звичайно, давало їм великий поштовх до самовдосконалення. Про одну таку подорож читаємо у спогадах пароха села Деревня о. Володимира П'ясецького ("Український Родовід". Матеріали другої та третьої міжобласних генеалогічних конференцій. Товариство "Просвіта"): "На дни 22 жовтня 1902 виїхалисьмо в середу о 7 год. вечером з Львова на Стрий, Лавочне, Пешт з путниками около 100 людей в супроводі Високопреосвящ. Митрополита Андрея Шептицького в подорож до Риму… В понеділок рано дня 27.10.902 булисьмо всі разом на аудієнції у Папи – поцілував єм Папу в руки, Папа м'я поблагословив і лице поласкав. В середу 29.10.1902 всісьмо ся сповідали в костелі св. Петра. Потом оба наші Архієреї разом з о. Митратом Білецким мали в підземнім костелі на гробі св. Петра читану Службу Божу, а всі люди тут причащалися…"

Русофіли принишкли і поступово стали втрачати свої позиції, незважаючи на ще більші дотації царського уряду. Зате активізувалися поляки. Вони не хотіли знати ніяких українців – греко-католиків: галичани по-їхньому мали бути або русинами – римо-католиками, підпорядкованими польським ксьондзам, або вже краще православними: "Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина". Щоб посіяти серед українців розбрат, а також ослабити вплив Святого Юра, польські аристократи почали підтримувати москвофілів. Українська ідея поширювалася, розвивалася і підтримувалася лише українським народом, українською інтелігенцією та Українською греко-католицькою церквою. Москвофіли разом з поляками утворили у Галичині потужну "п'яту колону".

Так тривало до окупації Львова російськими військами на початку Першої світової війни. Про діяльність Львівської митрополії під гнітом православного московського загарбника митрат Андрій Білецький написав у своїх спогадах, які ми пропонуємо читачеві з деякими скороченнями та авторськими корективами.

СПОМИНИ

о. Андрія Білецького про виїзд митрополита Андрея Шептицького до Росії та інші події 1914 –  1917 рр.

По моїм повороті до Львова в місяці червні 1914 року згромадилися вже на небосклоні Європи тяжкі хмари страшної війни. День 28 червня, в котрім доконано страшного убійства на насліднику австрійського престолу Франці Фердинанді і його супрузі Софії, є тим днем, в котрім нагромаджені хмари видали іскру, що запалила весь світ.

В середині серпня заявив мені наш митрополит Андрей Шептицький, що я єсьм конфінований (обмежений в праві переміщення – від англ. confined. Це було наслідком антиукраїнської діяльності поляків при цісарському дворі, яка привела до недовіри греко-католикому духовенству – В.Ш.). Коли я огірчений тим прийшов до Митрополита, отримав я відповідь, що та постанова звернена властиво проти нього. В тій справі написав я до намісника Коритовського письмо, в котрім заявив, що я в цілім моїм життю поступав коректно і лояльно, що я мав право до узнання і що отсе конфінованнє моє єсть не тільки великою несправедливістю, але також зарядженням таким, котрим мою щиру працю для добра держави і церкви так болісно нагороджено.

В серпні і вересні вступили росіяни до Галичини, 4 вересня були вже російські війська у Львові. 5 вересня около 11-ої ночі зложив командант міста Шереметьєв візиту Митрополитові. Зараз по тій візиті автомобілем забрали Митрополита і завезли до Бібрки, де генерал Брусилов мав тоді головну квартиру. На другий день я пішов до маґістрату до Шереметьєва та питаю, де ви поділи Митрополита? Відповіли: "Ідіть до готелю Жоржа, там суть генерали. Від них довідаєтеся". Приходжу до одного, другого, а кожний каже, що не знає.

Митрополит повернув з Бібрки, де переночував, зранку мав Службу Божу і промову до вірних. 6 вересня в неділю Митрополит був на вечері в Успенській церкві і висказався, що кордони вже упали і ми маєм надію, що наші браття разом з нами щодо віри злучаться і будуть так як і ми членами греко-католицької церкви. Дня 10 вересня около 5-ої години предприняли росіяни ревізії в Митрополичій палаті. 13, 14 і 15 вересня відбували росіяни ревізії в Канцелярії і регістратурі. Найбільше шукали письма з Риму…

Ще перед скінченням ревізії 15 вересня прийшов капітан з 22-ма солдатами і двома жандармами, щоби Митрополита інтернувати. В цей день около пів до 1-ої год. я явився до Митрополита і він в присутності російського капітана заявив мені, що є інтернований і що віддає мені заряд (урядування, управління – В.Ш.) архідієцезії і що та передача наступить ще на письмі о 2-ій годині. Я кинувся підписувати клопотання про звільнення Митрополита до інших конфесій, але то нічого не дало. По другій я пішов з Митрополитом на гору і там в присутності капітана віддав мені Митрополит письмо такого змісту: "Я передаю о. Мітрату Білецькому гроші і прошу о опіку над садибою. Не позволяють мені з ніким видітися, мене вивозять в глубину Росії, єсли я кого образив – перепрошую, моліться за мене. З нами Бог, Андрей Митрополит". Вивозили Митрополита автомобілем на Броди, а звідти залізницею до Києва. 21 вересня вивезено його до Новгорода Сіверського, а звідтам – до Курська.

Час російської інвазії (вторгнення – В.Ш.) був для греко-католицької церкви часом тяжкої проби. Забрали мені церкви в Бродах, в Щирці, Лешневі і Поморянах (в цих парохіях примусово запроваджували православ'я – В.Ш.). Намагалися забрати церкву в Золочеві, щоб передати православним. Протестуючи, пишу губернатору: "Як за таке перед Судом Божим будете відповідати?" Постійно погрожували інтернованням. До найбільших неприємностей належали ревізії. Особенно тоді, коли на зраду якоїсь особи з оточення забирали росіяни дорогоцінності, котрі були скриті в півниці митрополичої палати – сховані і замуровані. Там було сховано 22 бляшаних скриночок, а в них були дорогоцінності. Я зауважив, що ці речі не належать до Митрополита, але є власністю Митрополії. Підполковник Лукіянов розлютився і сказав з досадою: "Я вас або повішу, або вивезу до Курська". Взагалі росіяни були на мене озлоблені, говорили, що я не слухаю губернатора. Полковнику Мезенцеву я відповів, що маю іншого губернатора – і показав рукою догори, до Бога. В ревізіях було задіяно до чотирьох сот солдатів. Не було спокою ні вдень, ні вночі.

Священикам я наказував і просив, щоби обов'язки якнайточніше сповняли, а в трудностях щоби на мене відкликувалися.

До комісії, яка списувала митрополичу бібліотеку, входив священик Туркевич – парох православної церкви у Львові на площі Кармелітській. Взагалі православні священики допомагали росіянам забирати греко-католицькі церкви.

Перед святом Миколая Консисторія вирішила у Службі Божій многоспівно вітати царя Миколу ІІ – вважали, що росіяни вже з Галичини не вступляться. Я відправив Богослуження, але про російського царя не згадав ані слова. Потім дістав я від визначних членів Консисторії (о.пралата Йосифа Кобилянського) письмо, в котрім було сказано: "Понеже Ви тої ухвали не виконали, то Росіяни зітруть нашу Унію на порох". Я однако ж відповів: "Най діє ся воля Божа". Єсли би я був виконав тоту ухвалу, то наразив бим був справу Церкви, народа і себе на великі несподіванки і неприємности. Були би мене австрійці ув'язнили, а о Церкві і народі сказали би, що то є правдиві схизмати і москвофіли.

На святкування Йордану треба було згоди коменданта міста полковника Скалона на обхід на Ринку. Отці Давидяк і Давидович відмовилися йти до нього з листом. Тоді я написав листа до президента міста д-ра Рутовського (росіяни інтернували і вивезли до Росії митрополита-українця, а президент Львова – поляк Тадеуш Рутовський – правив собі містом, мирно співпрацюючи з окупантами – В.Ш.). І сей муж вдоволив моєму прошеню. При тій нагоді сказав слова: "Коли в вересни прийшли росіяни до Галичини, то казали, що всі за ними підуть – не буде ні Унії, ані народности вашої, а тепер вже того не кажуть. Але не ставайте з ними шпічасто, треба дипломатично".

Росіяни домагалися від мене відступлення церков для війська на Богослуження – Преображенку і Успенську. Я відповів, що зробити того не можу, бо канони церковні того не позволяють. Врешті 11 лютого 1915 року прийшов до мене князь Кочубей і сказав, що мене запрошує губернатор Бобринський. Губернатор категорично вимагав відступити Преображенську церкву. Домовилися, щоби крім Богослужіння для російського війська відбувалися Богослужіння парохіяльні за взаємною згодою. Щодо церкви Успенської, то інститут Ставропігійський, а властиво д-р Дудикевич згодився на то, щоби відступити тую церков для війська російського. Зі сторони Митрополичої Консисторії не можна було нічого іншого зробити, як прийняти той акт насильства до болісної відомости.

Крім того належить тут іще додати, що коли до Церкви Непорочного Зачатія Пречистої Діви Марії на Стрийській улиці за позволеням совіта Народного Дому увійшов православний священик, тутешній відступник Тягнибок (тепер навернувся як всі подібні), то Митрополичий Ординаріат запротестував і відповів, що крім церкви Преображенської, насильно забраної, ніякої іншої церкви відступити не може і не відступить. Духовенство і вірні опиралися всім спокусам та насильству і осталися твердо і незрушимо так при своїй греко-католицькій церкві, як і при українсько-руській народности. Так що карта історії нашого народа є чиста і несплямована.

19 червня 1915 року по уступленню росіян зі Львова входили до нашого міста австрійські війська. На привитанє їх чекала процесія святоюрська на улици Скарги, там де она лучиться з Городецькою. А перед тим десь около 16-го червня прийшла до мене мати о. Дикого і в своїй доброті серця радила мені, щоби я десь скрився, бо чула, що росіяни мають мене забрати. Пішов я отже до т.зв. Дяківської Бурси при улици Скарги і там ночував я на підлозі з неділі на понеділок і з понеділка на вівторок 16-18 червня. Коли наші війська увійшли, зібрав я дня 20 червня депутацію Духовенства і повитав сердечною промовою заступника коменданта генерала Tseitenberga.

Дня 21 падолиста 1916 р. упокоївся цісар Франц Йосиф. На похороні духовенство Галицької церковної Провінції репрезентували Єпископ Нараді, о. мітрат Жук і я.

"СТАРОРУСИН"

"По переконанням був "старорусин", але підчас війни щиро погодився з українським рухом" – так сформулювали політичні погляди о. Андрія Білецького у "Посмертній згадці". То хто ж такі «старорусини»: патріоти чи вороги українського народу? Різні історики трактують це по-різному. Нещодавно один відомий львівський професор історії у радіопередачі сказав дослівно так: "Шептицький спочатку був старорусином, тобто москвофілом". Можливо, він це почерпнув із Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, у якому свідомо чи ні, але перекинуто місточок між старорусинами та москвофілами: "Наступил полный и окончательный разрыв между двумья партиями: украинофилами, или "народовцами", и "москалефилами"… В руках старорусов оказалось большинство общественных учреждений и, между прочим, заведование "Народным домом"… В 1875 г. старорусы учредили общество "Имени М. Качковского". Це абсолютна неправда і нісенітниця, бо в тому ж словнику читаємо: "…однако, "св. Юр", т.е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма, недоброжелательно глядел на новое движение (москвофільство – В.Ш.)". Старорусини – це були ті, що підтримували митрополита Григорія Яхимовича, який через Головну Руську Раду ще у 1848 році заявив: "Ми – русини, самостійне слов'янське плем'я, відмінне від поляків і росіян, частина малоросійського племені". Якщо врахувати, що слова малорос і українець в ті часи були синонімами, то русини вважали себе частиною українського народу.

Російський мандрівник В. Кельсієв, який побував у Галичині й встановив дуже близькі контакти із Я Головацьким, А. Петрушевичем та іншими діячами "староруської партії", так окреслив їхній національно-політичний  світогляд у 1848 році: "Наша мова руська, а не русска-російська; ми русини, а в Росії росіяни; ми пишемо слово руський з одним "с", а росіяни з двома "с"; ми належимо до двох різних племен; російська мова нам не зрозуміла, російська церква – чужа, ми вірні сини престолу св. Петра, ми віддані слуги Австрійської монархії, тому що тільки в ній наше греко-католицьке віросповідання (унія) втішається належним захистом, тоді як у Росії нас переслідують. Чого нам бажати від Росії, де панують батіг і адміністративне свавілля!?. Наші одноплемінники, що проживають на Поділлі, Волині й Україні… позбавлені святої віри батьків наших, унії, російською наругою. Ми не росіяни, ми русини".

З часом виникали нові рухи, течії, партії і послідовиків митрополита Яхимовича стали називати старорусинами. Як це буває в українській політиці, кожне нове утворення найперше бралося за очорнювання своїх попередників та українців з інших партій. Святому Юру нові українські патріоти "пришили" москвофільство, а поляки і росіяни це радо підтримали. Насправді греко-католицька церква завжди твердо стояла на проукраїнських позиціях, беззастережно засудила діяльність москвофіла о. Івана Наумовича (саме він – а не староруси – заснував "общество им. М. Качковского") і позбавила його парохії, постійно була з українським народом, активно брала участь у роботі українських організацій – від "Просвіти" до ОУН.

Хіба можна дорікнути у москвофільстві митрату Білецькому після прочитання цієї майже документальної праці? Він був вікарієм при чотирьох митрополитах, і ніхто з них, навіть категорично протимосковськи настроєний митрополит Сильвестр, не бачив у ньому москвофіла. Йому довіряв Папа Римський, призначивши своїм прелатом, двадцять п'ять років він займав посаду генерального вікарія за митрополита Андрея Шептицького. Врешті-решт, походив з давнього українського священичого роду, тож не міг захоплюватися духовними, культурними, побутовими, звичаєвими та іншими цінностями не надто цивілізованої царської Росії.

Що ж стосується "москвофільства" Андрея Шептицького, то він у першому пастирському листі, коли став станіславівським єпископом, справді написав: "Я з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем". У тодішній австро-угорській Галичині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український, тож "русинство" митрополита зовсім не означає, що він належав до москвофілів, які вважали, що українці, білоруси і росіяни то є єдиний "руський народ". Він сприймав "руський світ" як такий, що населений трьома різними великими східнослов'янськими народами і який треба привести до унії з Римом. Сергій Голованов у історичному нарисі "Греко-калицька церква" пише, що російська влада завжди вважала Шептицького одним із головних ворогів Росії, натхненником українського націоналізму. Підтвердження цьому знаходимо в Українському радянському енциклопедичному словнику за 1968 рік: "Шептицький Андрій (1865 – 1944) – глава греко-католицької церкви, один з ідейних натхненників українського буржуазного націоналізму… боровся за відрив України від Росії". Недаремно відразу після окупації Львова в часі Першої світової війни росіяни одним із перших заарештували митрополита Андрея Шептицького, вивезли вглиб Росії і утримували в монастирській тюрмі аж до розвалу імперії. За діяльність на благо українського народу митрополит Шептицький зазнав репресій і від австрійської влади – був негласно конфінований, і від польської – утримувався під домашнім арештом. Познущалася над ним та його родиною і нова російська влада – більшовицька. Тож хоч ми – українці, за яких він молився Богу, страждав і невтомно працював, низьким поклоном віддаймо належне нашому Митрополитові.

Олег Турій у праці "Українська ідея в Галичині в середині ХІХ" століття пише, що нове трактування процесу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Мачогій. На його думку галицькі русини в 1848 році усвідомлювали, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:

– чи окремою східнослов'янською русинською нацією;

– чи частиною окремої української нації;

– чи частиною "общерусскої" нації.

Залежно від відповіді на це питання утворилось три групи: старорусини, народовці й москвофіли. Очевидно, що ані страрорусини, ані народовці на мали нічого спільного з москвофілами, ба більше: зневажали їх і вважали запроданцями.

* * *

Після повернення митрополита Андрея Шептицького з російського полону у вересні 1917 року о. Андрій Білецький залишався генеральним вікарієм Митрополичої Капітули до самої смерті. В день 17 січня 1926 року на урочистостях з нагоди "25-літнього ювілею обняття управи Митрополитальної Львівської Архідієцезії Митрополитом гр. А. Шептицьким" вітальну промову виголосив архіпресвитер митрат Андрій Білецький, у якій він відзначив досягнення Церкви за останню чверть століття (подається скорочено):

"…Через поглиблення душпастирської ревности підчиненого духовенства піднесено релігійний дух в народа. Митрополит відвідує вірних богатих і убогих, смутних потішає, хорих ободряє, немічних і потрібних рятує, дітей научивши правд віри, голубить, заохочує до відправи щоденних молитов спільно цілими родинами, щоби в домах царював Дух Святий, Дух Божий.

Приходить Люта війна. Митрополит невстрашимо стоїть на сторожі греко-католицької церкви і свого народа. Сміло голосить і завзиває вірних, щоби кріпко держалися Церкви і своєї народности. І були такі прекрасні случаї, як приклад коло Бібрки і Щирця, що вірні самі не позволили православному священикови відправляти Богослуження в церкві. А коли наїздники взяли його в полон, то духовенство і вірні стяг віри і народности кріпко в руках держали. Згадувати будуть, що в Архікатедрі Богослуження православного ніколи не відправлено…"

Це був останній публічний виступ важко хворого о. митрата Білецького.

Спочатку високопреподобного архіпресвитера о. митрата Андрія Білецького поховали на Янівському цвинтарі у гробниці Турчинів, а в березні 1928 року домовину з його прахом зі всіма ушануваннями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар, у якій він покоїться разом з митрополитами Григорієм Яхимовичем, Юліаном Сас-Куїловським, Спиридоном Литвиновичем та кількома десятками єпископів і крилошан Митрополичої Капітули.

            

ГРОБІВЕЦЬ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИХ ЄПИСКОПІВ І КРИЛОШАН

Напис на пам'ятній дошці: "ГРОБНИЦЯ бл. п. ГРИГОРІЯ Барона ЯХИМОВИЧА Митрополита Галицкого, Архієпископа Львовского, Єпископа Каменецкого, Єго ц.к. Апостольского Величества дійствительного тайного Совітника и проч. оупокоївшогося р. 1863".

Зі статті п. Івана Гречка у часописі "ПАТРІЯРХАТ" за жовтень 1998 року відомо, хто покоїться у Гробівці греко-католицьких єпископів і крилошан:

Це Галицькі Митрополити:

Григорій Яхимович (1792-1863),

Спиридон Литвинович (1810-1869),

Юліян Сас Куїловський (1826-1900),

Священослужителі:

Мартин Барвінський (1784-1865) — крилош., проф. і ректор ун-ту, посол до Гал. Сейму,

Іван Ізак (+1869),

Дуткевич (+1866),

Михайло Лотоцький (+1893) — поч. крилошанин,

Бачинський (+1894),

Величко (+1889, 53 р.),

Лев Готеровський (+1893, 80 р.),

Михайло Малиновський (1812-1894) — крилош., посол до Гал. Сейму,

Михайло Сінґалевич (+1894, 73 р.) — архіпресв. митроп. консисторії,

Михайло Карачевський (+1904, 60 р.),

Теодор П'юрко (1847-1906) — крилош., ректор Дух. Семінарії у Відні 1883-92, поет,

Йосиф Кобилянський (+1917. 80 р.),

Ісидор Дольницький (1830-1924) прелат, проф. Колегії св. Атанасія в Римі,

Андрій Білецький (1847-1927) – митрат, архіпресвитер, папський прелат, генеральний вікарій, офіціял митрополичої капітули,

Іван Чапелький (1850-1919) — свящ., педагог, ред., гром. діяч,

Лев Туркевич (+1920, 74 р.) — ректор Дух. Семінарії,

мітрат, Теофіл Бобикевич (+'і929, 64 р.),

Іван Блексевич (+1923, 49 р.),

Олександр Бачинський (1844-1933) — крилош., ген. вікарій, письменник і перекладач,

Тит Євген Столобут Войнаровський (1856-1938) — кустос капітули, мітрат, нащадок козацького роду, адміністратор митроп. дібр і пр.

Все своє майно вірний служитель церкви митрат А. Білецький заповів сиротам, хоча залишилися рідна дочка, яка жила далеко не в розкошах, а після смерті її чоловіка – о. д-ра Діонісія Дорожинського – просто бідувала. В часописі "Богословія" можна знайти такий запис: "Пожертви для бібліотеки. Митрополит А. Шептицький подарував 221 томів лат. патрольоґії. О. офіціал Андрій Білецький, архипресвитер Митр. Капітули, що помер 19 мая с.р., записав у свойому завіщанню майже цілу свою бібліотеку Богословському Науковому Т-ву, м. ин. цінний твір Ґоара "Rituale Graecorum" із тим застереженням, що мається позичати Капітулі на її бажання".

 Василь ШПІЦЕР

"Дзвін", № 11–12, 2008, м. Львів



[1] дієцезія (або єпархія) – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом)

[2] пресвітер (з грец. – старший, старійшина) – священик

[3] митрат – нагороджений за особливі заслуги перед церквою митрою, – позолоченим головним убором для вищого духовенства

[4] капітула – рада при митрополиті, яку утворює колегія вищого духовенства кафедрального собору для управління дієцезією

[5] крилошанин – вищий титул священика в єпархії, як правило члена єпископської капітули

[6] вікарій – заступник єпископа або митрополита. Генеральний вікарій має виконавчу владу над всією архідієцезією

[7] офіціал – церковний суддя

[8] прелат – почесний титул, який надають вищому духовенству

[9] консисторія – орган церковно-адміністративного управління при митрополиті 


Гірка правда або доповнення до портрета Гавриїла Костельника

опубліковано 1 груд. 2011 р., 06:51 Степан Гринчишин


Опубліковано в журналі «Дзвін», №3, 2009

Останнім часом хорошим тоном стало писати солодкуваті спогади про українських діячів сумнівної слави. Недавно в кількох числах газети «Літературна Україна» був поміщений величезний за обсягом, рясно политий патокою, матеріал про Петра Шелеста. Була спроба гучно відсвяткувати ювілей іншого «добродія» України – Щербицького. Відзначився і журнал «Дзвін»: в числі 11-12 за 2008 рік маємо змогу прочитати милий спогад про митрофорного протопресвітера Російської Православної Церкви Гавриїла Костельника.

Оскільки у демократичній країні, якою безумовно є Україна, мають право на існування різні думки, погляди та уподобання, то дозволю собі подати для читачів шановного журналу й інший спогад про цього служителя церкви, а саме – витяг із книги Отця Митрата Миколи Пристая «Львівська Греко-Католицька Духовна Семінарія. » – Львів – Рудно, 2003. – С. 384-386:

«Г. Костельник був багатогранно обдарованою особистістю, мав хист науковця, проповідника, письменника, громадського діяча. За підрахунками проф. Ю. Томаша, автора просторої монографії про Г. Костельника, бібліографія праць Г.Костельника (опублікованих і рукописних) налічує 261 позицію. Г. Костельник – автор кількох драматичних творів, багатьох прозових і поетичних. У 1904 р. 18-річним юнаком видав збірку поезій «З мойого села». Вірші писав спершу хорватською, потім українською мовами.»

Автор цієї книжки (о. митрат Микола Пристай) особисто знав о. Г. Костельника, працював разом з ним у комісії з перекладу Святої Літургії, яку свого часу створив архиєпископ Йосиф Сліпий (до складу комісії входили преосвященний владика Йосиф, о. д-р Костельник, о. Новосад і о. Пристай). Г. Костельник був одним з найактивніших членів комісії. Пригадується, переклавши українською мовою певний фрагмент, о. Костельник любив цей текст читати (нерідко і співати) перед членами комісії, щоб показати як звучить Свята Літургія в його перекладі. Отець Костельник запрошував автора цих рядків (о. митрата Миколу Пристая) також на богослужіння в Преображенській церкві.

Останні роки перед війною, незважаючи на настійливі вмовляння свого найближчого товариша о. Василя Лаби, о. Костельник займався стигматиками. Під час одного з сеансів стиґматичка Настя Волошин заповіла в екстазі, що о. Г. Костельник стане зрадником, але тому тоді ніхто не надав ваги.

Після відвідин Москви у висловлюваннях Г. Костельника з'явилися нотки, які свідчили про його готовність до компромісу з православними. Ще за часів німецької окупації, коли у Львові було багато біженців з України, Г. Костельник дозволив у Преображенській церкві, у якій був парохом, православному єпископові та православним священикам відправити панахиду за Тараса Шевченка (до тих пір ніхто не відправляв богослужіння за православних). Цей факт також можна потрактувати як одну з ознак тяжіння о. Костельника до православ'я.

І ще один момент. Г. Костельник, незважаючи на те, що був прекрасним проповідником, кваліфікованим викладачем значно вищого рівня, ніж багато його колег, у Богословській академії займав тільки посаду заступника професора, у Митрополичій капітулі мав титул почесного крилошанина. Натомість за «заслуги» перед Православною Церквою він отримав титул митрофорного протопресвітера.

Після арешту митрополита Йосифа Сліпого (11 квітня 1945 р.) о. Костельник очолив «ініціативну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою». Організував та провів 8-10 березня 1946 р. у катедральнім соборі св. Юра у Львові так званий «Собор повороту до віри батьків». На цьому соборі було 216 делегатів-священиків та 19 світських учасників. Собор ухвалив: «Відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, ліквідувати Унію, відірватись від Риму і повернутись до нашої батьківської святої Православної Руської Церкви». Греко-Католицька Церква офіційно перестала існувати.

«Єпархіяльний вісник» за травень-червень 1947 р. (№ 5-6) помістив список священиків, які возз'єдналися із Православною Церквою: з Львівської єпархії – 523, Станіславівської – 270, Дрогобицької – 295, усього: 1038 священиків. До возз'єднання із православ'ям у згаданих єпархіях було 2950 священиків.

Куди поділися 1862 священики? Частина була ув'язнена, частина знайшла «притулок» у Сибіру, «тоже русской земле», решта шукали собі безпечніших світських посад у надії, що там їх не досягне караюча рука московського більшовизму.

Що спонукало о. Костельника стати відступником? Найвірогідніше, страх за себе й родину (два його сини були воїнами української дивізії «Галичина»). Можливо, і особисті переконання. Про це свідчать його пізніші твори, опубліковані після переходу на православ'я.

20 вересня 1948 р. після Служби Божої о. Г. Костельник був убитий. Його невідомого вбивцю постигла така ж доля (через кілька хвилин після злочину, коли він утікав по вул. Корняктів).

Хто вбив Г. Костельника? – здогадів не бракувало. Хтось навіть пустив поголос, буцімто о. Костельника вбив його власний син, інші звалювали вину на українських партизан. Але ті, що вміло організували вбивство, не зуміли заховати слід убивці. Вбивцями о. Костельника були ті самі, що спричинилися до смерті двох інших представників «ініціативної групи» – Пелвецького та Мельника. Отець Гавриїл Костельник свою місію виконав, тепер він був уже непотрібний. На владичому престолі у Львові засів православний митрополит».

Доповнює портрет Г. Костельника його виступ на сумнозвісному Соборі:

ДОПОВІДЬ ПРО МОТИВИ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ З РУСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ
Митрофорний протоієрей, доктор Гавріїл Костельник

Всечесні отці і Високоповажані панове, делегати Собору! 350 літ минає від унії в Берестю, якої наша галицька греко-католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалось в її насінню. За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником для християнства. За 300 літ протестантизм всадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія? Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, /.../.

Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляцьке ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати «господарем домовитим». Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? /…/.

Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов'янських і англосакських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов'янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту романського світу, який уже нидіє? А не будемо працювати для слави і розросту слов'янського світу, час якого настав?

Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними. Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації. /…/.

Треба пам'ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові. Унія це «Ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну? /…/.

Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже ж православіє є історичною вірою слов'ян, бо слов'яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов'янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі. /…/.

Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.

Ще мушу спинитися над назвою «Всеруська Церква». Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція «соєдиненіє всіх церквей» — тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від православної Церкви Київської Русі, звідки походить і назва «Русь», і з'єднує в собі православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з'єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь — це колиска історії усіх цих народів. Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає (Всеруська Православна Церква, Руська Православна Церква – це недолугі спроби Костельника заморочити голови делегатам Собору. Насправді, тоді існувала єдина і незаперечна назва – Російська Православна Церква з центром у Москві . Про ніяке ж «релігійне серце в Києві, який є матір'ю всієї Русі», тоді не йшлося. Це також вигадка Костельника або тих, хто писав цю доповідь. – В. Ш.).

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель. Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже раз стати на великий шлях возз'єднання з Церквою всього нашого народу.

*   *   *

Повернуся до таких слів Г. Костельника: «Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян». Дивне хотіння, бо Рим хоча не зробив нам нічого доброго (хіба-що коронував князя Данила на короля), але й не заподіяв ніякого зла. Натомість, комуністична Москва тільки з 1939 по 1941 рр. депортувала до Сибіру майже мільйон галичан; поарештувала всіх національно свідомих українців, серед них багато греко-католицьких священиків і їхніх дітей; замордувала сім'ю брата Андрея Шептицького і батька Степана Бандери о. Андрія; втікаючи на початку війни на схід, не «забула» по-варварськи закатувати без суду і слідства десятки тисяч в'язнів та познущатися над їхніми бездиханними тілами. А люба серцю Костельника Російська Православна Церква ані муркнула на захист безневинних жертв-християн.

Після повернення до Львова більшовицькі бузувіри продовжили терор. Цитую з книги о. М. Пристая: «11 квітня 1945 р. заарештували митрополита Йосифа Сліпого, львівських єпископів – Никиту Будку та Миколая Чарнецького, станіславівських – Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а також о. канцлера Миколу Ґалянта, о. Омеляна Горчинського, пароха церкви св. Юра, та ще 20 священиків. /…/

Зранку 14 квітня полковник Алєксеєв, скликавши всіх настоятелів Духовної й Малої семінарій оголосив: «С этой минуты ваша семинария и академия не существуют. » /…/

Заарештували ректора Духовної семінарії о. Івана Чорняка, префектів – о. Степана Сампару та о. Йосифа Труша. /…/

Суд над українськими ієрархами відбувся тільки в березні 1946 р. Єпископів звинуватили у «ворожій діяльності проти радянської влади та у співпраці з німецькими фашистами» (іншої причини не придумали). Митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Будка та Лятишевський отримали по 8 років тюремного ув'язнення, єпископ Хомишин – 10 років, єпископ Чарнецький – 5 років. Окрім митрополита Йосифа Сліпого, який відбув 18-річну каторгу та єпископа Чарнецького, решта померла в тюрмах Росії.»

Тоді ж, у березні 1946 року, розігрався фарс під проводом Г. Костельника, на якому відступники прийняли ухвалу про відлучення від Римського престолу та об'єднання з Московською Православною Церквою. Як міг інтелігентний парох Преображенської церкви поміняти цивілізований Рим на дику московську орду, яка за тридцять років знищила у власній державі тисячі церков, серед яких було багато пам'яток архітектури світового значення, виморила голодом мільйони власних громадян-християн, мордувала священицтво і інтелігенцію, обібрала і перетворила в рабів селян, заселила Сибір в'язнями концтаборів?..   


1-10 of 14