Синдром Провансу, або застереження для українців

опубліковано 15 трав. 2012 р., 23:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2012 р., 01:18 ]

На початку – інформація про сучасну провінцію Франції – Прованс.

У 18 столітті, будучи самостійною державою, Прованс втратив свій політичний статус – статус національної держави. Наслідки виявилися для етнічної одиниці в, приблизно 10 млн. населення, якщо не катастрофічними, то принаймні далекими від елементарно сприятливих. Адже на території нинішнього Провансу існує єдина – державна мова французька. Коли я запитав жителя  Марселя – племінника с. п. моєї дружини – Марка, чи хтось говорить у Марселі, столиці Провансу, провансальською мовою, відповідь була негативна.

А втім, у цьому місті стоїть величний пам’ятник класикові провансальської літератури, лауреату Нобелівської премії (1904) Фридерику Містралю (1830-1914), який максимально разом з своїми друзями-поетами, що створили творчу групу фелібрів, інтенсивно працював над відродженням провансальської мови та літератури. Праця цих людей, зокрема видання Словника провансальської мови, укладачем якого був поет Містраль, водночас постійним і незмінним редактором альманаху провансальської літератури «Провансальці», можливо, не пропала марне (адже ми сьогодні знаємо про подвиг цих творчих людей, повних самопосвяти в умовах бездержавності), але мовна ситуація нині на цій загальновідомій території, тепер як провінції Франції, можна сказати, далека від ідеального стану: тут розмовляє невелика кількість людей рідною мовою – провансальською, шкільництво, що ведеться провансальською мовою, мінімальне і мінімальна кількість літератури видається провансальською мовою. Іншими словами, Французька імперія проковтнула 10-мільйонну націю. І це саме сталося з іншими «місцевими» мовами, як бургунська та ін., яких було понад десяток…

Факт зникнення з політичної карти Європи досить таки великого народу з своїми традиціями і, головне, мовою, історією, культурою наводить на ряд роздумів, наштовхує на певні паралелі з нашими, суто українськими проблемами. Ми свідомі того, що коли  українці за останнім переписом населення нараховують більше 80% від загальної кількості населення України, але говорять українською мовою і вважають її рідною вже менше вказаного відсотка, коли максимально існують умови, скеровані на знищення української мови, – то мусимо пам’ятати гіркий, може, навіть трагічний випадок з провансальською мовою. Пам’ятати для того, щоб нас не спіткала доля провансальців!

Чому так сталося в Провансі? Наскільки мені відомо, Франція не застосовувала репресивних заходів, аби обов’язково перевести все населення на державну мову. Тобто тут не здійснювався терор ні до письменників, ні до культурно-просвітних діячів, ні до політичних організацій і т.д. Тут ніколи не було чогось подібного до того, що, наприклад, пережила українська культура після насильного обірвання національного відродження в 20-х роках минулого століття, що увійшло в історію як «доба розстріляного відродження». Тут не було страшних репресій, які переживали українці в 1937 році, як і, зрештою, впродовж всього існування московсько-більшовицької окупації України, аж до проголошення Незалежності. Тут не було жахливих і спланованих режимом голодоморів 20-21, 32-33, 47 років ХХ століття. Тут не існувало мільйонних депортацій на схід і північ з національно усталених, рідних для етносу українців територій України… Перелік злочинів окупаційних влад України вимальовує надзвичайно контрастну картину, коли там і тут існують люди в різних умовах і життя складається в прямо протилежних параметрах.

І все ж, чому загинула 10-мільйонна нація Провансу? Найголовнішою причиною її загибелі, очевидно, слід вважати втрату незалежності, втрату своєї державності. Можливо, самі провансальці на початках навіть не могли передбачити наслідків втрати. Адже провансальська мова належить до групи романських мов, і її близькість до французької мови, напевно, сприяла т.зв. об’єднавчим тенденціям. Якщо вірити авторові статті в «Краткой  литературной энциклопедии», Ф. Містраль начебто прагнув такого об’єднання, хоч це перечить здоровому глузду, знаючи, як інтенсивно працював поет для збереження і розвитку провансальської мови та літератури. (Для повної відповіді на це питання потрібні ґрунтовні студії над творчістю Ф,Містраля та його однодумців із групи фелібрів).

Отже, гине нація, самотужки і без примусу входить у смугу мовного занепаду, а далі вже, як по маслу, відбувається денаціоналізація етносу, який проживає у відносно (немає ідеалу) сприятливих умовах життя і праці. Виходить, більш-менш добре налагоджені економічні та інші обставини життя роблять процес асиміляції вповні «демократичним», який і не викликає застережень з боку будь-яких суб’єктів спільного, тут – провансальсько-французького, співжиття.

Ця «ідилія», очевидно, мала б теж стати застереженням для нас, українців, які сьогодні дуже прагнуть нормального життя, а не такого, як  маємо нині. І тут же недобра думка: коли б нинішній режим був би в стані створити такі умови життя, то що – українці заспокоїлися б: подумаєш, міністр-монстр переслідує українство, ліквідує українські школи, а «донєцкіє» насаджують по всій Україні свої (тобто бандитські) «правила гри»… Але ж  головне – «дають жити», тобто набити шлунок галушками, «є за що і випити, і закусити»… І тоді невже українці не протестували б? А нині ще не піднялися на протести! То чому ж би їх щоденно не заспокоювати: потерпіть, миленькі, вже скоро буде все «по-іншому». І українець мовчить і терпить.

А мова? «А що мова, то нині не найголовніша проблема» – це можна почути з уст навіть тих, що себе вважають патріотами. Може, така самісінька ситуація була у Провансі після втрати незалежності? Якось жили, бо новітній окупант дав можливість «жити»… І мова щезла, і не стало етносу (народу)!

Можливість і прагнення іншого, кращого життя, як воно реалізується, досить переконливо демонструє наша, українська еміграція – остання хвиля, що піднялася, коли розвалилася «залізна завіса», впала імперія, і Україна проголосила (відновлення державності – саме цього офіційно не відбулося!) незалежність. Мільйони людей хлинули на Захід. В час проголошення незалежності офіційно, за останнім переписом, населення України становило понад 50 млн. За час нової еміграції, зниження народжуваності населення зменшується швидкими темпами і нині становить приблизно біля 40 млн.! Є причини такої численної еміграції. Але… Питання: хто ж, заробивши гроші, повернеться в Україну? Звісно, далеко не всі! А на рідному материку у зв’язку з цим масовим виїздом з’явилися проблеми сім’ї, невлаштованості дітей і т. ін. Нині керівництво держави не в стані забезпечити нормальне життя і працю в Україні. Зрештою, загальновідомо, чому це стається.

Не треба великого аналітичного розуму, щоб зрозуміти перспективу України – зниження кількості населення викличе також незворотній мовний негативний процес: занепад мови, а це водночас в цілому і занепад культури. До цього додати політику русифікації, яку під прикриттям президента проводить міністр-монстр з освіти і т. ін. А освіта, наука, особливо гуманітарна, – основа формування національної свідомості підростаючого покоління. Такими способами обривається природний процес зростання насамперед в якісних показниках – приросту населення, освіти, перспектив молоді в її професіональному облаштуванні. А до цього комплексу культурно-духовного додаються соціальні проблеми: забезпечення молодих спеціалістів, які закінчують щороку вищі школи, не лише гарантованою працею, а й помешканнями…

За двадцять років незалежності влада не спромоглася прийняти молодіжну програму і не тому, що нікому і ніколи було це зробити, а тому, що влада пильнувала і нині пильнує власні інтереси. І ніколи вона не буде цього робити (хотів би помилитись), бо є «світовий» план довести населення до певної кількості (т.зв. «золотий мільйон чи мільярд», якщо говорити в глобальних масштабах), і цей проект успішно реалізується в Україні, бо влада в особі «вибраних» потребує не народу, а рабів, яким кинуть кістку, а зате вимагають праці на них, на їхні надприбутки, на фантастичні доходи, які пливуть в офшорні зони, на гроші, за які «вибрані» купують палаци (звісно, за кордоном) і озброюють світові арсенали, аби потім спостерігати, як одні на одних стають і взаємно себе знищують. А третій, той наймудріший, потирає руки із надзвичайним задоволенням і будує реальні плани світового панування…

Певна річ, перешкодою цим шизофренічним намірам є національна держава, а тим більше, якщо вона створена для всебічного забезпечення і гарантії життєдіяльності народу, який дав назву цій державі. Якщо в цій державі не реалізуються щойно названі головні постулати, то громадяни цієї держави приречені, а держава не має майбутнього!

Є над чим задуматися, коли постає трагедія вже нині поволі забутого провансальського народу, що жив і творив на прекрасній, Богом благодатній, щедрій землі, під прекрасним підсонням, а нині – просто територія провінції... Народу не стало, але є провінція великої держави з її державною мовою на всій неподільній території, де громадяни цієї держави здвигають плечима: «Невже була якась мова, якийсь народ?..»

Історія вчить. Але ніхто не засвоює її науки. Лише інколи хтось з романтиків згадає такі неприємні, трагічні речі. І пробує застерегти ще живих, ще обнадієних, ще тих, хто не втратив ні історичної пам’яті, ні своїх національних традицій, ні –тим більше! – власної мови навіть тоді, коли, в силу обставин, змушений був виїхати з рідної Батьківщини…

Синдром Провансу має пекти кожного українця, пробудити його до такої активної діяльності, щоб ніколи, за ніяких обставин ми не повторили долі Провансу. 

Comments