Розірвати прокляте коло

опубліковано 23 вер. 2011 р., 05:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 жовт. 2011 р., 01:05 ]

Українські громадяни сьогодні ставлять собі питання: до якого часу ходитимемо по колу, періодично обираючи в парламент одних і тих же «улюбленців мас»? А «улюбленці» замалим не повірили, що вони справді такі дорогі для тих же народних мас. Навіть дехто з «обранців народу», безперервно перебуваючи депутатами від першого демократичного скликання, свято переконані, що вони тут, у парламенті, мають перебувати аж до похилого віку, бо, мовляв, Україна мало що не загине без них…

Можна ставити просто елементарне питання: шановний обранцю, скажи, що ти конкретно зробив для України? Напевно, жоден громадянин України не захоче слухати відповіді, якщо така й була б… Не захоче, бо знає на власній шкурі, що важать демагогічні фрази та «урапатріотичні» гасла, за якими не стоять, бо їх немає, реальні справи. І найкраще підтвердження очевидної істини – це загальнонародні злидні, це той соціальний статус нації, яка опинилася впродовж незалежності поза межею бідності, визначеної тим же парламентом «улюбленців мас». Одвертий державний цинізм: визначений прожитковий мінімум аж ніяк не відповідає елементарному виживанню середньостатистичного громадянина України.

Але наступають чергові вибори до парламенту, і кожна (без перебільшення!) політична партія, позичивши очі в сірка, обіцяє золоті гори, тільки, будь ласка, оберіть їх… І обирають то за гроші (ніде гріха таїти), то за миску гречки, то з наївності, що, може, справді, ці люди щось таки змінять, то з досконалим фальшуванням голосів з боку владних «ресурсів», бо є тисяча засобів обвести виборця навколо пальця і далі перебувати в парламенті як законного «улюбленця мас».

Та приходить момент, коли виборець, походивши по заклятому колу і повторивши багато разів свою помилку, каже: «Стоп, панове, ваш механізм проходження в парламент треба поламати!» Це вже той стан суспільної свідомості, коли маси прозрівають, починають розуміти, що фактично усе залежить від них. Тим більше, урочисто в Конституції України записано, що творцем держави є народ. Якщо це так (можливо, в когось є сумніви за принципом – не вір написаному), то потрібен, наголошую, рух мас, який покликаний змінити стан речей.

І тільки на цій основі  я глибоко переконаний – можуть настати реальні зміни. І вони наступлять, як невідступно зима змінюється весною і буйним цвітінням.

На шпальтах газети, яку уважно читають громадяни України, очевидно, не потрібно переконувати, що саме рух мас, як локомотив історії (перепрошую за позичений метафоричний вислів), внесе суттєві зміни в життя українців. Варто наголосити, що українці не мають права на розчарування, на «традиційну» позицію – «моя хата скраю», на ганебну за своєю суттю думку «від мене нічого не залежить». Всі оці та інші висловлювання породжені історичним минулим, коли нація перебувала століття в неволі, коли планомірно винищувалася її інтелектуальна еліта, коли маси українців піддавалися планомірному і систематичному геноцидові у жахливих формах штучних голодоморів, жорстоких депортацій в Сибір несходиму, за висловом Тараса Шевченка, коли розстріли духовної еліти нації були правилом окупантів України впродовж усієї її історії і, особливо, в ХХ-му столітті, коли найближчі сусіди цинічно посягали на етнічні території України, і цей жорстоко несправедливий чин своїми наслідками тягнеться до наших днів… На ґрунті вищесказаного виникло ганебне відчуття в українців меншовартості, яке до сьогодні травмує психіку і гальмує природний розвиток національної ідентичності.

Причини наших невдач у державному будівництві слід уважно аналізувати, ще далеко не все розкрито, бо й засекречені архіви, на жаль, ще не до кінця розкриті.

І все ж, у ситуації «ходіння по колу», котре слід розірвати, потрібне зосередження інтелектуальних сил нації не лише на глибинний аналіз причин і наслідків сучасного нашого стану, але й на найважливіше – прогнозувати зміни, побачити і зреалізувати перші кроки, які ведуть до незворотних змін.

Очевидно, не все зразу осягнемо, але дуже важливо зробити перший крок, піднятися на такий ступінь, з якого вимальовується інша, ніж досі, історична перспектива.

Таким ступенем, напевно, є суттєва зміна виборчого закону. Деякі політичні організації мають свої виборчі  програми. Але в них, на жаль, в силу політичної заангажованості, немає кардинальних і необхідних змін у виборчому законі. В усіх без винятку партій (а їх уже начисляють до півтори сотні  – очевидний абсурд!) виборчий закон конструюється в такий спосіб, аби зберегти своє перебування в парламенті якнайдовше, незалежно від реальної здатності членів партії на конструктивні і, головне, справедливі закони в ім’я народу і для народу. Як правило, якщо заходить мова «про народ», з’являється одверта демагогія (особливо видно з виступів членів КПУ), що й є цинізмом, якщо мати на увазі – власне, завжди мати на увазі! – соціальний статус мас – і соціальний статус «улюбленців народу», тобто іншої породи.

Отож зміни виборчого закону. Міністр юстиції вніс на розгляд проект т.зв. «технічного» Закону про вибори депутатів Верховної Ради України. Наразі він ще не прийнятий, але, ймовірно, переданий на розгляд у відповідний орган Верховної Ради для розгляду, а відтак прийняття як закону.

Народ – дуже широке поняття – має право, гарантоване Конституцією України, внести свої зміни до цього проекту. Громадські організації, яких у Львові і на Львівщині навіть дуже багато, коли б включилися в процес згаданих змін, напевно, можуть надіятись на успіх.

Пропоновані зміни ґрунтуються на абсолютно зрозумілій для «мас» засаді – внести зміни, які випливають з прав і свобод людини, громадянина, закріплених нині діючою Конституцією України.

 1.  Кандидат у депутати Верховної Ради України, який відбув уже дві каденції, не має права балотуватися в депутати Верховної Ради України.

 2. Кандидат у депутати Верховної Ради, який впродовж року має підтверджені відповідною податковою адміністрацією доходи, що перевищують в 10 разів середньостатистичну заробітну плату громадянина України, не має права балотуватися в депутати Верховної Ради України.

  3. Під час реєстрації встановити відповідно до структури останнього Державного перепису громадян України пропорційно структуру кандидатів у депутати Верховної Ради України за національною ознакою. 

         4. Кандидат в депутати парламенту України зобов’язаний володіти українською мовою і, на випадок його обрання,  вільно користуватися у Верховній Раді і в службовій діяльності державною мовою. Незнання державної мови кандидата в депутати Верховної Ради України є перешкодою в його реєстрації в Центральній Виборчій Комісії.

5. Робоча мова Верховної Ради в усіх формах її діяльності – українська.

  6. Надати право висування кандидата в депутати Верховної ради України в мажоритарному окрузі громадським організаціям. Внесений грошовий збір, проведений громадською організацією, кандидата в депутати після завершення виборів, незалежно від їх результатів, повертають громадській організації.

 Вказані зміни вносяться до відповідних статей згаданого проекту «технічного» Закону Про вибори депутатів Верховної Ради України. 

З метою реального започаткування формування громадського суспільства вносяться пропозиції змін до Закону про Центральну Виборчу Комісію.

1. У поданні Президента України про призначення на посаду членів Комісії враховуються пропозиції на посади членів Комісії представників громадських організацій України, які прийняли ухвали на Всеукраїнській конференції повноважених представників і голів громадських організацій України. 

2.Кандидатури осіб на посади членів Комісії попередньо обговорюються в громадських організаціях, а їх призначення проводиться за наявності висновків на Всеукраїнській конференції повноважених представників і голів громадських організацій України.

3. Член Комісії не може бути членом будь-якої партії. Члени Комісії обираються з безпартійних громадян України. Члени комісії зобов’язані знати державну мову і користуватися нею в усій діяльності Комісії.

Названі зміни і поправки вносяться до відповідних статей Закону про Центральну Виборчу Комісію.

Не є великою таємницею, що запропоновані зміни, які зобов’язана затвердити Верховна Рада України, можуть бути прийняті лише під тиском народних мас. Отже, під час обговорення Закону про вибори депутатів Верховної Ради України на пленарному засіданні обов’язкова присутність великої кількості громадян України, яким набридло двадцять років ходити по колу, біля будинку Верховної Ради України з настійною і категоричною вимогою прийняти вказані зміни. «Велика кількість» громадян  – це справді багато, пам’ятаючи один лозунг: «нас багато – нас не подолати!» І стояти під стінами будинку до того часу, поки не будуть прийняті зміни. Очевидно, це чи не єдиний спосіб змусити парламент прислухатися до голосу народу. Рухівський досвід підтверджує, що «рух мас» подолати не можна.

Коли «улюбленці народу» розглядали на сесії парламенту зняття пільг з багатьох категорій населення, то запротестували чорнобильці та афганці під парламентом, всупереч ґратам та омонівцям. Після обіцянок – заспокоїлися. І тут же видано наказ збиратися під парламентом лише на віддалі 100 м. Символічна «віддаль» – «улюбленці народу» подалі від народу! Там, на віддалі, хоч сказіться, а ми, «улюбленці народу», будемо своє робити…

Останні події під парламентом, як і самоспалення під обласною адміністрацією Львова, вказують, що народ уже дозріває до масових протестів проти влади, яка, обіцяючи золоті гори під час виборчої кампанії, обмежує свободи людини, ставить середньостатистичного громадянина поза межею виживання. Антинародні дії влади, як правило, породжують спротив.

Невже пан Президент і його команда хочуть в Україні подій, подібних до арабських країн? Напевно, не хочуть, але своїми реальними вчинками та ухвалами прокладають дорогу до… пекла.