Проблема остаточного утвердження держави

опубліковано 6 жовт. 2011 р., 01:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 жовт. 2011 р., 01:03 ]

Від самого початку проголошення незалежности України існувала і досі існує проблема остаточного утвердження держави. Очевидно, слід уточнити поняття  – «остаточне утвердження держави».

По-перше, йде мова про повне, без будь-якого обмеження встановлення прав і свобод українців в усіх без винятку сферах життєдіяльности. Цього не сталося. Причини різні, але одна, найголовніша – програш нації в час національного зриву 1917-1920, що в наступні роки призвело до національних катаклізмів, як, наприклад, голодомор-геноцид  21-22, 32-33, 47 років, як систематичне і планомірне духовне і фізичне нищення українців, зокрема творчої, інтелектуальної еліти нації, внаслідок чого був насильно змінений генофонд українців.

По-друге, національні втрати викликали ряд негативних явищ: зокрема перервність національної політичної традиції, в результаті чого українці усунені від політичної діяльности у важливих структурах держави в час незалежности і найголовніше – опинилися в парламенті України, як національна меншина при абсолютній перевазі інонаціоналів. Такого немає в жоднім парламенті європейських держав!

Внаслідок національних втрат окупаційний московско-більшовицький режим систематично і послідовно здійснював русифікацію і колонізацію: на місце вимерлих під час голодомору 32-33 територій сіл і хуторів населялися росіяни із РФ. Колонізація продовжувалась фактично до розпаду імперії зла. Найкраще свідчення цієї окупаційної політики є населення українських міст і їх мова; особливо це стосується східних регіонів.

Таким чином, змінився т.зв. електорат, на якого працюють усі без винятку політичні групи під час виборів. Проте, враховуючи закритість виборчого процесу, що дає змогу фальсифікувати результати виборів, створений механізм утримування статусу кво українців як саме національної меншини. Парадокс у тому, що зовнішньо начебто демократична форма виборчого процесу фактично, за своєю суттю, є колоніальна (або постколоніальна) – залежно від того, як сприймається той чи інший режим після чергових виборів.

Якщо неможливо було докорінно змінити ситуацію в користь українців на початку незалежности, то чому ж після двадцятирічного існування України цього, все ж таки,  не вдалося зробити? Питання не риторичне.

Маючи на увазі постколоніальну (а за своєю суттю, все ж таки, продовжену колоніальну) політику щодо головних проблем української спільноти – остаточного державного утвердження (не формального, а реального), тобто виконання найголовнішого – встановлення справедливого соціального й національного стану українців у власній державі, безперешкодного розвитку як економіки, так і культурно-духовного життя, то слід констатувати, що саме в цих параметрах існування нації не зроблено за двадцять років державности рішучих, кардинальних змін. Геноцид України в ХХ столітті «потягнув» донині і неоколоніалізм, і нищення українства новими засобами. Засоби різні, а наслідки одні:

1.Неможливість виживання малозабезпечених громадян; це переважна більшість!

2. Інтенсивна еміграція українців в часи незалежности, викликана соціальними причинами разом із штучно створеним дефіцитом робочих місць у багатьох ділянках життєдіяльности, в т.ч. і в культурно-духовній сфері. Скільки цих людей повернеться в Україну? Песимісти говорять, що майже ніхто! 

3.Свідомо організована, цілеспрямована політика «пересотворення» суспільства з духовно-творчого на споживацьке. Цьому інтенсивно сприяють соціальні негаразди широких верств населення, знову ж таки, викликані системним усуненням від політичного життя, насамперед, національно-патріотичної молоді, а також середньої вікової групи людей, здатних працювати не на власне збагачення, а передусім для повного утвердження держави;

4. Цілеспрямоване усунення української інтелігенції від політики. Навіть вважають, що це самоусунення у зв’язку з тим, що у своїй професійній діяльности українська інтелігенція знайшла «віддушину» для реалізації своїх професійних можливостей. Тут є певна рація: держава немислима без власних професіоналів, але саме український приклад говорить про те, що перервані політичні традиції призвели до, умовно кажучи, зміщення акцентів за полярним принципом: або політична, або професійна діяльність, третього не дано.

З іншого боку, ця ситуація висвітлює рівень свідомости саме інтелектуальних сил суспільства. І тут досить широка панорама аспектів: якою мовою розмовляє інтелігенція різних професійних профілів? Якою є їхня політична орієнтація? Конфесійна? Що становить для неї «святая святих», від чого ніколи, ні за будь-яких обставин, не відступиться?

Ці питання далеко не вичерпні, але в цілости кидають світло на природу і характер дуже важливого чинника суспільного розвитку.

Активізація інтелектуальних сил залежить і від загального стану українського суспільства, в цей момент розчарованого втратами надій і сподівань після Майдану, а сьогодні приниженого непомірними видатками за комунальні послуги, низькою заробітною платою, фактично злиденною, якщо її порівнювати з європейськими країнами. Прозрінню цього суспільства, очевидно, сприятиме й обмеження свободи слова, згортання демократичних здобутків за останні роки, повернення керівництва держави до авторитарних засобів і методів, що є предтечею тоталітаризму.

Не треба великих досліджень, щоб зрозуміти головні причини того, що двадцять років барахтаємось у багні, не можемо вийти із злиднів.

І все ж, вихід є. Він вимагає цілий ряд системних заходів, які покликана провести насамперед національна спільнота . Вимагати від держави, від того чи іншого режиму, який почергово змінюється відповідно до результатів виборів, введення закону/законів, які забезпечили б об’єктивну результативність виборів, – це право народу. Але цим правом фактично держава нехтує.

1. Отож насамперед національна спільнота зобов’язана сконсолідуватись політично – без такої консолідації, як показує попередній досвід, наступає програш. Заклики до консолідації сьогодні мають всього на всього риторичний характер. Ця риторика вкрай застаріла, обмертвіла і ні до чого не приведе. Потрібні реальні кроки для такої консолідації.

2. Тільки за умов активної масовости заходів національної спільноти можливі політичні зміни. Досвід Руху на самому початку його існування з масовими демонстраціями і категоричними вимогами дав блискучий результат, коли вся тоталітарна система, перебуваючи в стані глибокої кризи, відступила. Інша річ, як далі розвивалися події. Ставлю акцент на масових заходах, проти яких абсолютно безсила навіть зброя в руках режиму.

3. Сконсолідована національна спільнота знаходить союзників, власне, у загаданому строкатому електораті, якому вкрай допекли непомірні оплати за комунальні послуги, за квартплату, за стрибки цін на продукти харчування, що ставить величезні маси людей на грань виживання. Це та маса, яка вимагає кардинальних змін у сфері соціального захисту не у формі подачок і пільг, а твердого забезпечення нормального життя. Цього вже сьогодні домоглися наші сусіди, наприклад, Польща, Словаччина та ін.

4. Зміна виборчого закону. Тільки під тиском мас така зміна можлива. Геноцид України в ХХ столітті і всі наступні етапи нищення України призвели до того, що в політичне життя, керуючись не державними, а насамперед власними інтересами,  прийшли багаті, як правило, інонаціонали і фактично захопили владу в свої руки. Зміна виборчого закону має бути спрямована на встановлення справедливости, яка є в законодавстві європейських країн: парламент (сейми, сенат і т.д.) обраний з представників народу, який дає назву державі, а для національних меншин вводиться відповідна квота.

5. У виборчому законі має бути вписана конституційна норма: депутат, який не знає або свідомо нехтує державну мову, не має права балотуватись.

6. Усунути бізнес від політики. Як це зробити, відкривається ряд питань, відповідь на які зобов’язана дати сконсолідована нація. Тоді, напевно, буде усунено криміналітет, який увійшов у парламент. З цього погляду досвід боротьби Італії з організованою злочинністю, що зачепила верхи влади, вартий уважного вивчення. Парадоксальним є те, що формування  партійного списку до виборів (як і, зрештою, утворення партії), як правило органічно зв’язане з бізнесом: купівля-продаж – ганебне явище. Звідси й інші дивовижні явища, як абсолютна байдужість купленого члена партії до, власне, національних проблем (почавши від мови як невід’ємного феномена існування нації і кінчаючи соціальним статусом «простих» громадян (слово «простих» свідомо беру в лапки, бо дуже чітко в політичній системі держави на сучасному етапі проведена межа між депутатом і народом, цією «простою» людиною, яка бореться за своє виживання. Знову ж таки, для певної частини «народних обранців» це всього на всього «біомаса», а в гіршому вислові – «бидло». Ця межа, про яку йде мова, існуватиме до того часу, допоки в політиці олігархи гратимуть першу скрипку.

Цих мінімальних 6 правил і умов, про які йшла мова вище, звісно, не вичерпують ще інших проблем, які заховані в самій системній сутности сучасного політикуму: серед них і приналежність до масонських організацій, про що майже не ведеться розмова на сторінках української преси як «делікатна» тема, яка зачіпає дуже суттєві проблеми українських втрат впродовж усього ХХ і початку ХХІ століття. Цей аспект проблеми, поза всяким сумнівом, має відношення і до геноциду України в ХХ столітті і його продовження на сучасному етапі.

На завершення необхідно підкреслити, що ідеологічна підстава, як стрижень головної проблеми – утвердження української державности в повному і необмеженому обсязі, є серцевиною успіху і перемоги. Національна ідея опрацьована у повній мірі нашим попередниками, сучасне покоління зобов’язане її реалізувати. Тимчасом, на рівні держави не ведеться ідеологічна робота, бо й сама держава не прийняла будь-якої ідеологічної програми: ні школа (за спорадичними винятками), ні вищі навчальні заклади, ні суспільно-громадські організації (може, також за невеликими винятками) фактично не займаються ідеологічною роботою.

З уст Президента В.Януковича вдалося почути, що український націоналізм є неприйнятний в державному будівництві. Майже анекдотичний випадок, коли другий президент України дозволив собі сказати, що національна ідея «не спрацювала». І немає найменших спроб хоча б на елементарному рівні зрозуміти, що ж воно таке отой виклятий у минулому націоналізм з обов’язковим епітетом «буржуазний». І в той же час недавно проведена в столиці конференція на тему національної ідеї. А вона в головній масі громадян сприймається абстрактно, не осмислено, причому начебто забувають, що без національної ідеї неможливо створити і розбудувати національну державу. Усі нині держави Європи були б неможливі якраз без національної ідеї.

Треба відзначити надзвичайну інертність чи навіть байдужість національно-демократичних партій України до цієї проблеми. З незрозумілих причин фактично вони не займаються проведенням у життя серед найширшого громадянства власне патріотичного виховання або того ж таки націоналізму як ідеологічної основи національної ідеї. Якщо державні чинники усунулися від цієї роботи, бо переслідують зовсім інші цілі – насамперед власне збагачення, то інші, не державні структури мали б заповнити цю нішу в законний спосіб і показати сутність історичного моменту, коли держава підмінює поняття з метою обездуховлення мас, притуплення і знищення історичної пам’яті і т.д., вирощуючи майбутніх манкуртів і яничарів. На кін тоді виходить одіозний міністр освіти, який називає російську мову в Україні мовою «міжнаціонального спілкування» і тим самим автоматично нівелює значення державної мови.

Змінити цю ситуацію, як і найголовніше – привести державу до остаточного утвердження залежить від самих українців, від їх політичної консолідації.

Нарешті, всі національно-демократичні партії, громадські організації, товариства, творчі спілки зобов’язані в одному ритмі адекватно діяти на виклики, що їх ставить перед нацією сучасність. Це надзвичайно актуальне завдання, на превеликий жаль, досі залишається лише добрим побажанням. Політичні організації, роздроблені і в більшости пересварені, роблять фатальну помилку, не консолідуючись, не об’єднуючись в один фронт боротьби за остаточне утвердження української держави. Вожді і вождики цих організацій пройняті хворобливими амбіціями, манікіальним індивідуалізмом, що не дає їм можливости переступити через себе, прислухатись до людей, які гостро відчувають потреби корінних змін. Напрошується питання, чи відчувають ці вожді гостру потребу корінних змін? Якщо не відчувають, то, може, мають хоча б відчуття відповідальности за все, що чинять і що не вчинили?

Виходить, що і цього немає, коли досі заклик до об’єднання, до єдности, бо тільки в ній сила, повисає у вакуумі і десь щезає в пісках непорозуміння.

Не хотілося б закінчувати на цій песимістичній ноті. Я вірю в націотворчу силу українців. Близьке майбутнє покаже, коли, яким чином наступить День гніву, про який пише українська поетеса Ліна Костенко – духовний лідер нації. Що він, День гніву, наступить, немає сумніву.