Сеник Любомир

Синдром Провансу, або застереження для українців

опубліковано 15 трав. 2012 р., 23:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2012 р., 01:18 ]


На початку – інформація про сучасну провінцію Франції – Прованс.

У 18 столітті, будучи самостійною державою, Прованс втратив свій політичний статус – статус національної держави. Наслідки виявилися для етнічної одиниці в, приблизно 10 млн. населення, якщо не катастрофічними, то принаймні далекими від елементарно сприятливих. Адже на території нинішнього Провансу існує єдина – державна мова французька. Коли я запитав жителя  Марселя – племінника с. п. моєї дружини – Марка, чи хтось говорить у Марселі, столиці Провансу, провансальською мовою, відповідь була негативна.

А втім, у цьому місті стоїть величний пам’ятник класикові провансальської літератури, лауреату Нобелівської премії (1904) Фридерику Містралю (1830-1914), який максимально разом з своїми друзями-поетами, що створили творчу групу фелібрів, інтенсивно працював над відродженням провансальської мови та літератури. Праця цих людей, зокрема видання Словника провансальської мови, укладачем якого був поет Містраль, водночас постійним і незмінним редактором альманаху провансальської літератури «Провансальці», можливо, не пропала марне (адже ми сьогодні знаємо про подвиг цих творчих людей, повних самопосвяти в умовах бездержавності), але мовна ситуація нині на цій загальновідомій території, тепер як провінції Франції, можна сказати, далека від ідеального стану: тут розмовляє невелика кількість людей рідною мовою – провансальською, шкільництво, що ведеться провансальською мовою, мінімальне і мінімальна кількість літератури видається провансальською мовою. Іншими словами, Французька імперія проковтнула 10-мільйонну націю. І це саме сталося з іншими «місцевими» мовами, як бургунська та ін., яких було понад десяток…

Факт зникнення з політичної карти Європи досить таки великого народу з своїми традиціями і, головне, мовою, історією, культурою наводить на ряд роздумів, наштовхує на певні паралелі з нашими, суто українськими проблемами. Ми свідомі того, що коли  українці за останнім переписом населення нараховують більше 80% від загальної кількості населення України, але говорять українською мовою і вважають її рідною вже менше вказаного відсотка, коли максимально існують умови, скеровані на знищення української мови, – то мусимо пам’ятати гіркий, може, навіть трагічний випадок з провансальською мовою. Пам’ятати для того, щоб нас не спіткала доля провансальців!

Чому так сталося в Провансі? Наскільки мені відомо, Франція не застосовувала репресивних заходів, аби обов’язково перевести все населення на державну мову. Тобто тут не здійснювався терор ні до письменників, ні до культурно-просвітних діячів, ні до політичних організацій і т.д. Тут ніколи не було чогось подібного до того, що, наприклад, пережила українська культура після насильного обірвання національного відродження в 20-х роках минулого століття, що увійшло в історію як «доба розстріляного відродження». Тут не було страшних репресій, які переживали українці в 1937 році, як і, зрештою, впродовж всього існування московсько-більшовицької окупації України, аж до проголошення Незалежності. Тут не було жахливих і спланованих режимом голодоморів 20-21, 32-33, 47 років ХХ століття. Тут не існувало мільйонних депортацій на схід і північ з національно усталених, рідних для етносу українців територій України… Перелік злочинів окупаційних влад України вимальовує надзвичайно контрастну картину, коли там і тут існують люди в різних умовах і життя складається в прямо протилежних параметрах.

І все ж, чому загинула 10-мільйонна нація Провансу? Найголовнішою причиною її загибелі, очевидно, слід вважати втрату незалежності, втрату своєї державності. Можливо, самі провансальці на початках навіть не могли передбачити наслідків втрати. Адже провансальська мова належить до групи романських мов, і її близькість до французької мови, напевно, сприяла т.зв. об’єднавчим тенденціям. Якщо вірити авторові статті в «Краткой  литературной энциклопедии», Ф. Містраль начебто прагнув такого об’єднання, хоч це перечить здоровому глузду, знаючи, як інтенсивно працював поет для збереження і розвитку провансальської мови та літератури. (Для повної відповіді на це питання потрібні ґрунтовні студії над творчістю Ф,Містраля та його однодумців із групи фелібрів).

Отже, гине нація, самотужки і без примусу входить у смугу мовного занепаду, а далі вже, як по маслу, відбувається денаціоналізація етносу, який проживає у відносно (немає ідеалу) сприятливих умовах життя і праці. Виходить, більш-менш добре налагоджені економічні та інші обставини життя роблять процес асиміляції вповні «демократичним», який і не викликає застережень з боку будь-яких суб’єктів спільного, тут – провансальсько-французького, співжиття.

Ця «ідилія», очевидно, мала б теж стати застереженням для нас, українців, які сьогодні дуже прагнуть нормального життя, а не такого, як  маємо нині. І тут же недобра думка: коли б нинішній режим був би в стані створити такі умови життя, то що – українці заспокоїлися б: подумаєш, міністр-монстр переслідує українство, ліквідує українські школи, а «донєцкіє» насаджують по всій Україні свої (тобто бандитські) «правила гри»… Але ж  головне – «дають жити», тобто набити шлунок галушками, «є за що і випити, і закусити»… І тоді невже українці не протестували б? А нині ще не піднялися на протести! То чому ж би їх щоденно не заспокоювати: потерпіть, миленькі, вже скоро буде все «по-іншому». І українець мовчить і терпить.

А мова? «А що мова, то нині не найголовніша проблема» – це можна почути з уст навіть тих, що себе вважають патріотами. Може, така самісінька ситуація була у Провансі після втрати незалежності? Якось жили, бо новітній окупант дав можливість «жити»… І мова щезла, і не стало етносу (народу)!

Можливість і прагнення іншого, кращого життя, як воно реалізується, досить переконливо демонструє наша, українська еміграція – остання хвиля, що піднялася, коли розвалилася «залізна завіса», впала імперія, і Україна проголосила (відновлення державності – саме цього офіційно не відбулося!) незалежність. Мільйони людей хлинули на Захід. В час проголошення незалежності офіційно, за останнім переписом, населення України становило понад 50 млн. За час нової еміграції, зниження народжуваності населення зменшується швидкими темпами і нині становить приблизно біля 40 млн.! Є причини такої численної еміграції. Але… Питання: хто ж, заробивши гроші, повернеться в Україну? Звісно, далеко не всі! А на рідному материку у зв’язку з цим масовим виїздом з’явилися проблеми сім’ї, невлаштованості дітей і т. ін. Нині керівництво держави не в стані забезпечити нормальне життя і працю в Україні. Зрештою, загальновідомо, чому це стається.

Не треба великого аналітичного розуму, щоб зрозуміти перспективу України – зниження кількості населення викличе також незворотній мовний негативний процес: занепад мови, а це водночас в цілому і занепад культури. До цього додати політику русифікації, яку під прикриттям президента проводить міністр-монстр з освіти і т. ін. А освіта, наука, особливо гуманітарна, – основа формування національної свідомості підростаючого покоління. Такими способами обривається природний процес зростання насамперед в якісних показниках – приросту населення, освіти, перспектив молоді в її професіональному облаштуванні. А до цього комплексу культурно-духовного додаються соціальні проблеми: забезпечення молодих спеціалістів, які закінчують щороку вищі школи, не лише гарантованою працею, а й помешканнями…

За двадцять років незалежності влада не спромоглася прийняти молодіжну програму і не тому, що нікому і ніколи було це зробити, а тому, що влада пильнувала і нині пильнує власні інтереси. І ніколи вона не буде цього робити (хотів би помилитись), бо є «світовий» план довести населення до певної кількості (т.зв. «золотий мільйон чи мільярд», якщо говорити в глобальних масштабах), і цей проект успішно реалізується в Україні, бо влада в особі «вибраних» потребує не народу, а рабів, яким кинуть кістку, а зате вимагають праці на них, на їхні надприбутки, на фантастичні доходи, які пливуть в офшорні зони, на гроші, за які «вибрані» купують палаци (звісно, за кордоном) і озброюють світові арсенали, аби потім спостерігати, як одні на одних стають і взаємно себе знищують. А третій, той наймудріший, потирає руки із надзвичайним задоволенням і будує реальні плани світового панування…

Певна річ, перешкодою цим шизофренічним намірам є національна держава, а тим більше, якщо вона створена для всебічного забезпечення і гарантії життєдіяльності народу, який дав назву цій державі. Якщо в цій державі не реалізуються щойно названі головні постулати, то громадяни цієї держави приречені, а держава не має майбутнього!

Є над чим задуматися, коли постає трагедія вже нині поволі забутого провансальського народу, що жив і творив на прекрасній, Богом благодатній, щедрій землі, під прекрасним підсонням, а нині – просто територія провінції... Народу не стало, але є провінція великої держави з її державною мовою на всій неподільній території, де громадяни цієї держави здвигають плечима: «Невже була якась мова, якийсь народ?..»

Історія вчить. Але ніхто не засвоює її науки. Лише інколи хтось з романтиків згадає такі неприємні, трагічні речі. І пробує застерегти ще живих, ще обнадієних, ще тих, хто не втратив ні історичної пам’яті, ні своїх національних традицій, ні –тим більше! – власної мови навіть тоді, коли, в силу обставин, змушений був виїхати з рідної Батьківщини…

Синдром Провансу має пекти кожного українця, пробудити його до такої активної діяльності, щоб ніколи, за ніяких обставин ми не повторили долі Провансу. 

Проблема остаточного утвердження держави

опубліковано 6 жовт. 2011 р., 01:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 жовт. 2011 р., 01:03 ]


Від самого початку проголошення незалежности України існувала і досі існує проблема остаточного утвердження держави. Очевидно, слід уточнити поняття  – «остаточне утвердження держави».

По-перше, йде мова про повне, без будь-якого обмеження встановлення прав і свобод українців в усіх без винятку сферах життєдіяльности. Цього не сталося. Причини різні, але одна, найголовніша – програш нації в час національного зриву 1917-1920, що в наступні роки призвело до національних катаклізмів, як, наприклад, голодомор-геноцид  21-22, 32-33, 47 років, як систематичне і планомірне духовне і фізичне нищення українців, зокрема творчої, інтелектуальної еліти нації, внаслідок чого був насильно змінений генофонд українців.

По-друге, національні втрати викликали ряд негативних явищ: зокрема перервність національної політичної традиції, в результаті чого українці усунені від політичної діяльности у важливих структурах держави в час незалежности і найголовніше – опинилися в парламенті України, як національна меншина при абсолютній перевазі інонаціоналів. Такого немає в жоднім парламенті європейських держав!

Внаслідок національних втрат окупаційний московско-більшовицький режим систематично і послідовно здійснював русифікацію і колонізацію: на місце вимерлих під час голодомору 32-33 територій сіл і хуторів населялися росіяни із РФ. Колонізація продовжувалась фактично до розпаду імперії зла. Найкраще свідчення цієї окупаційної політики є населення українських міст і їх мова; особливо це стосується східних регіонів.

Таким чином, змінився т.зв. електорат, на якого працюють усі без винятку політичні групи під час виборів. Проте, враховуючи закритість виборчого процесу, що дає змогу фальсифікувати результати виборів, створений механізм утримування статусу кво українців як саме національної меншини. Парадокс у тому, що зовнішньо начебто демократична форма виборчого процесу фактично, за своєю суттю, є колоніальна (або постколоніальна) – залежно від того, як сприймається той чи інший режим після чергових виборів.

Якщо неможливо було докорінно змінити ситуацію в користь українців на початку незалежности, то чому ж після двадцятирічного існування України цього, все ж таки,  не вдалося зробити? Питання не риторичне.

Маючи на увазі постколоніальну (а за своєю суттю, все ж таки, продовжену колоніальну) політику щодо головних проблем української спільноти – остаточного державного утвердження (не формального, а реального), тобто виконання найголовнішого – встановлення справедливого соціального й національного стану українців у власній державі, безперешкодного розвитку як економіки, так і культурно-духовного життя, то слід констатувати, що саме в цих параметрах існування нації не зроблено за двадцять років державности рішучих, кардинальних змін. Геноцид України в ХХ столітті «потягнув» донині і неоколоніалізм, і нищення українства новими засобами. Засоби різні, а наслідки одні:

1.Неможливість виживання малозабезпечених громадян; це переважна більшість!

2. Інтенсивна еміграція українців в часи незалежности, викликана соціальними причинами разом із штучно створеним дефіцитом робочих місць у багатьох ділянках життєдіяльности, в т.ч. і в культурно-духовній сфері. Скільки цих людей повернеться в Україну? Песимісти говорять, що майже ніхто! 

3.Свідомо організована, цілеспрямована політика «пересотворення» суспільства з духовно-творчого на споживацьке. Цьому інтенсивно сприяють соціальні негаразди широких верств населення, знову ж таки, викликані системним усуненням від політичного життя, насамперед, національно-патріотичної молоді, а також середньої вікової групи людей, здатних працювати не на власне збагачення, а передусім для повного утвердження держави;

4. Цілеспрямоване усунення української інтелігенції від політики. Навіть вважають, що це самоусунення у зв’язку з тим, що у своїй професійній діяльности українська інтелігенція знайшла «віддушину» для реалізації своїх професійних можливостей. Тут є певна рація: держава немислима без власних професіоналів, але саме український приклад говорить про те, що перервані політичні традиції призвели до, умовно кажучи, зміщення акцентів за полярним принципом: або політична, або професійна діяльність, третього не дано.

З іншого боку, ця ситуація висвітлює рівень свідомости саме інтелектуальних сил суспільства. І тут досить широка панорама аспектів: якою мовою розмовляє інтелігенція різних професійних профілів? Якою є їхня політична орієнтація? Конфесійна? Що становить для неї «святая святих», від чого ніколи, ні за будь-яких обставин, не відступиться?

Ці питання далеко не вичерпні, але в цілости кидають світло на природу і характер дуже важливого чинника суспільного розвитку.

Активізація інтелектуальних сил залежить і від загального стану українського суспільства, в цей момент розчарованого втратами надій і сподівань після Майдану, а сьогодні приниженого непомірними видатками за комунальні послуги, низькою заробітною платою, фактично злиденною, якщо її порівнювати з європейськими країнами. Прозрінню цього суспільства, очевидно, сприятиме й обмеження свободи слова, згортання демократичних здобутків за останні роки, повернення керівництва держави до авторитарних засобів і методів, що є предтечею тоталітаризму.

Не треба великих досліджень, щоб зрозуміти головні причини того, що двадцять років барахтаємось у багні, не можемо вийти із злиднів.

І все ж, вихід є. Він вимагає цілий ряд системних заходів, які покликана провести насамперед національна спільнота . Вимагати від держави, від того чи іншого режиму, який почергово змінюється відповідно до результатів виборів, введення закону/законів, які забезпечили б об’єктивну результативність виборів, – це право народу. Але цим правом фактично держава нехтує.

1. Отож насамперед національна спільнота зобов’язана сконсолідуватись політично – без такої консолідації, як показує попередній досвід, наступає програш. Заклики до консолідації сьогодні мають всього на всього риторичний характер. Ця риторика вкрай застаріла, обмертвіла і ні до чого не приведе. Потрібні реальні кроки для такої консолідації.

2. Тільки за умов активної масовости заходів національної спільноти можливі політичні зміни. Досвід Руху на самому початку його існування з масовими демонстраціями і категоричними вимогами дав блискучий результат, коли вся тоталітарна система, перебуваючи в стані глибокої кризи, відступила. Інша річ, як далі розвивалися події. Ставлю акцент на масових заходах, проти яких абсолютно безсила навіть зброя в руках режиму.

3. Сконсолідована національна спільнота знаходить союзників, власне, у загаданому строкатому електораті, якому вкрай допекли непомірні оплати за комунальні послуги, за квартплату, за стрибки цін на продукти харчування, що ставить величезні маси людей на грань виживання. Це та маса, яка вимагає кардинальних змін у сфері соціального захисту не у формі подачок і пільг, а твердого забезпечення нормального життя. Цього вже сьогодні домоглися наші сусіди, наприклад, Польща, Словаччина та ін.

4. Зміна виборчого закону. Тільки під тиском мас така зміна можлива. Геноцид України в ХХ столітті і всі наступні етапи нищення України призвели до того, що в політичне життя, керуючись не державними, а насамперед власними інтересами,  прийшли багаті, як правило, інонаціонали і фактично захопили владу в свої руки. Зміна виборчого закону має бути спрямована на встановлення справедливости, яка є в законодавстві європейських країн: парламент (сейми, сенат і т.д.) обраний з представників народу, який дає назву державі, а для національних меншин вводиться відповідна квота.

5. У виборчому законі має бути вписана конституційна норма: депутат, який не знає або свідомо нехтує державну мову, не має права балотуватись.

6. Усунути бізнес від політики. Як це зробити, відкривається ряд питань, відповідь на які зобов’язана дати сконсолідована нація. Тоді, напевно, буде усунено криміналітет, який увійшов у парламент. З цього погляду досвід боротьби Італії з організованою злочинністю, що зачепила верхи влади, вартий уважного вивчення. Парадоксальним є те, що формування  партійного списку до виборів (як і, зрештою, утворення партії), як правило органічно зв’язане з бізнесом: купівля-продаж – ганебне явище. Звідси й інші дивовижні явища, як абсолютна байдужість купленого члена партії до, власне, національних проблем (почавши від мови як невід’ємного феномена існування нації і кінчаючи соціальним статусом «простих» громадян (слово «простих» свідомо беру в лапки, бо дуже чітко в політичній системі держави на сучасному етапі проведена межа між депутатом і народом, цією «простою» людиною, яка бореться за своє виживання. Знову ж таки, для певної частини «народних обранців» це всього на всього «біомаса», а в гіршому вислові – «бидло». Ця межа, про яку йде мова, існуватиме до того часу, допоки в політиці олігархи гратимуть першу скрипку.

Цих мінімальних 6 правил і умов, про які йшла мова вище, звісно, не вичерпують ще інших проблем, які заховані в самій системній сутности сучасного політикуму: серед них і приналежність до масонських організацій, про що майже не ведеться розмова на сторінках української преси як «делікатна» тема, яка зачіпає дуже суттєві проблеми українських втрат впродовж усього ХХ і початку ХХІ століття. Цей аспект проблеми, поза всяким сумнівом, має відношення і до геноциду України в ХХ столітті і його продовження на сучасному етапі.

На завершення необхідно підкреслити, що ідеологічна підстава, як стрижень головної проблеми – утвердження української державности в повному і необмеженому обсязі, є серцевиною успіху і перемоги. Національна ідея опрацьована у повній мірі нашим попередниками, сучасне покоління зобов’язане її реалізувати. Тимчасом, на рівні держави не ведеться ідеологічна робота, бо й сама держава не прийняла будь-якої ідеологічної програми: ні школа (за спорадичними винятками), ні вищі навчальні заклади, ні суспільно-громадські організації (може, також за невеликими винятками) фактично не займаються ідеологічною роботою.

З уст Президента В.Януковича вдалося почути, що український націоналізм є неприйнятний в державному будівництві. Майже анекдотичний випадок, коли другий президент України дозволив собі сказати, що національна ідея «не спрацювала». І немає найменших спроб хоча б на елементарному рівні зрозуміти, що ж воно таке отой виклятий у минулому націоналізм з обов’язковим епітетом «буржуазний». І в той же час недавно проведена в столиці конференція на тему національної ідеї. А вона в головній масі громадян сприймається абстрактно, не осмислено, причому начебто забувають, що без національної ідеї неможливо створити і розбудувати національну державу. Усі нині держави Європи були б неможливі якраз без національної ідеї.

Треба відзначити надзвичайну інертність чи навіть байдужість національно-демократичних партій України до цієї проблеми. З незрозумілих причин фактично вони не займаються проведенням у життя серед найширшого громадянства власне патріотичного виховання або того ж таки націоналізму як ідеологічної основи національної ідеї. Якщо державні чинники усунулися від цієї роботи, бо переслідують зовсім інші цілі – насамперед власне збагачення, то інші, не державні структури мали б заповнити цю нішу в законний спосіб і показати сутність історичного моменту, коли держава підмінює поняття з метою обездуховлення мас, притуплення і знищення історичної пам’яті і т.д., вирощуючи майбутніх манкуртів і яничарів. На кін тоді виходить одіозний міністр освіти, який називає російську мову в Україні мовою «міжнаціонального спілкування» і тим самим автоматично нівелює значення державної мови.

Змінити цю ситуацію, як і найголовніше – привести державу до остаточного утвердження залежить від самих українців, від їх політичної консолідації.

Нарешті, всі національно-демократичні партії, громадські організації, товариства, творчі спілки зобов’язані в одному ритмі адекватно діяти на виклики, що їх ставить перед нацією сучасність. Це надзвичайно актуальне завдання, на превеликий жаль, досі залишається лише добрим побажанням. Політичні організації, роздроблені і в більшости пересварені, роблять фатальну помилку, не консолідуючись, не об’єднуючись в один фронт боротьби за остаточне утвердження української держави. Вожді і вождики цих організацій пройняті хворобливими амбіціями, манікіальним індивідуалізмом, що не дає їм можливости переступити через себе, прислухатись до людей, які гостро відчувають потреби корінних змін. Напрошується питання, чи відчувають ці вожді гостру потребу корінних змін? Якщо не відчувають, то, може, мають хоча б відчуття відповідальности за все, що чинять і що не вчинили?

Виходить, що і цього немає, коли досі заклик до об’єднання, до єдности, бо тільки в ній сила, повисає у вакуумі і десь щезає в пісках непорозуміння.

Не хотілося б закінчувати на цій песимістичній ноті. Я вірю в націотворчу силу українців. Близьке майбутнє покаже, коли, яким чином наступить День гніву, про який пише українська поетеса Ліна Костенко – духовний лідер нації. Що він, День гніву, наступить, немає сумніву.

Розірвати прокляте коло

опубліковано 23 вер. 2011 р., 05:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 жовт. 2011 р., 01:05 ]


Українські громадяни сьогодні ставлять собі питання: до якого часу ходитимемо по колу, періодично обираючи в парламент одних і тих же «улюбленців мас»? А «улюбленці» замалим не повірили, що вони справді такі дорогі для тих же народних мас. Навіть дехто з «обранців народу», безперервно перебуваючи депутатами від першого демократичного скликання, свято переконані, що вони тут, у парламенті, мають перебувати аж до похилого віку, бо, мовляв, Україна мало що не загине без них…

Можна ставити просто елементарне питання: шановний обранцю, скажи, що ти конкретно зробив для України? Напевно, жоден громадянин України не захоче слухати відповіді, якщо така й була б… Не захоче, бо знає на власній шкурі, що важать демагогічні фрази та «урапатріотичні» гасла, за якими не стоять, бо їх немає, реальні справи. І найкраще підтвердження очевидної істини – це загальнонародні злидні, це той соціальний статус нації, яка опинилася впродовж незалежності поза межею бідності, визначеної тим же парламентом «улюбленців мас». Одвертий державний цинізм: визначений прожитковий мінімум аж ніяк не відповідає елементарному виживанню середньостатистичного громадянина України.

Але наступають чергові вибори до парламенту, і кожна (без перебільшення!) політична партія, позичивши очі в сірка, обіцяє золоті гори, тільки, будь ласка, оберіть їх… І обирають то за гроші (ніде гріха таїти), то за миску гречки, то з наївності, що, може, справді, ці люди щось таки змінять, то з досконалим фальшуванням голосів з боку владних «ресурсів», бо є тисяча засобів обвести виборця навколо пальця і далі перебувати в парламенті як законного «улюбленця мас».

Та приходить момент, коли виборець, походивши по заклятому колу і повторивши багато разів свою помилку, каже: «Стоп, панове, ваш механізм проходження в парламент треба поламати!» Це вже той стан суспільної свідомості, коли маси прозрівають, починають розуміти, що фактично усе залежить від них. Тим більше, урочисто в Конституції України записано, що творцем держави є народ. Якщо це так (можливо, в когось є сумніви за принципом – не вір написаному), то потрібен, наголошую, рух мас, який покликаний змінити стан речей.

І тільки на цій основі  я глибоко переконаний – можуть настати реальні зміни. І вони наступлять, як невідступно зима змінюється весною і буйним цвітінням.

На шпальтах газети, яку уважно читають громадяни України, очевидно, не потрібно переконувати, що саме рух мас, як локомотив історії (перепрошую за позичений метафоричний вислів), внесе суттєві зміни в життя українців. Варто наголосити, що українці не мають права на розчарування, на «традиційну» позицію – «моя хата скраю», на ганебну за своєю суттю думку «від мене нічого не залежить». Всі оці та інші висловлювання породжені історичним минулим, коли нація перебувала століття в неволі, коли планомірно винищувалася її інтелектуальна еліта, коли маси українців піддавалися планомірному і систематичному геноцидові у жахливих формах штучних голодоморів, жорстоких депортацій в Сибір несходиму, за висловом Тараса Шевченка, коли розстріли духовної еліти нації були правилом окупантів України впродовж усієї її історії і, особливо, в ХХ-му столітті, коли найближчі сусіди цинічно посягали на етнічні території України, і цей жорстоко несправедливий чин своїми наслідками тягнеться до наших днів… На ґрунті вищесказаного виникло ганебне відчуття в українців меншовартості, яке до сьогодні травмує психіку і гальмує природний розвиток національної ідентичності.

Причини наших невдач у державному будівництві слід уважно аналізувати, ще далеко не все розкрито, бо й засекречені архіви, на жаль, ще не до кінця розкриті.

І все ж, у ситуації «ходіння по колу», котре слід розірвати, потрібне зосередження інтелектуальних сил нації не лише на глибинний аналіз причин і наслідків сучасного нашого стану, але й на найважливіше – прогнозувати зміни, побачити і зреалізувати перші кроки, які ведуть до незворотних змін.

Очевидно, не все зразу осягнемо, але дуже важливо зробити перший крок, піднятися на такий ступінь, з якого вимальовується інша, ніж досі, історична перспектива.

Таким ступенем, напевно, є суттєва зміна виборчого закону. Деякі політичні організації мають свої виборчі  програми. Але в них, на жаль, в силу політичної заангажованості, немає кардинальних і необхідних змін у виборчому законі. В усіх без винятку партій (а їх уже начисляють до півтори сотні  – очевидний абсурд!) виборчий закон конструюється в такий спосіб, аби зберегти своє перебування в парламенті якнайдовше, незалежно від реальної здатності членів партії на конструктивні і, головне, справедливі закони в ім’я народу і для народу. Як правило, якщо заходить мова «про народ», з’являється одверта демагогія (особливо видно з виступів членів КПУ), що й є цинізмом, якщо мати на увазі – власне, завжди мати на увазі! – соціальний статус мас – і соціальний статус «улюбленців народу», тобто іншої породи.

Отож зміни виборчого закону. Міністр юстиції вніс на розгляд проект т.зв. «технічного» Закону про вибори депутатів Верховної Ради України. Наразі він ще не прийнятий, але, ймовірно, переданий на розгляд у відповідний орган Верховної Ради для розгляду, а відтак прийняття як закону.

Народ – дуже широке поняття – має право, гарантоване Конституцією України, внести свої зміни до цього проекту. Громадські організації, яких у Львові і на Львівщині навіть дуже багато, коли б включилися в процес згаданих змін, напевно, можуть надіятись на успіх.

Пропоновані зміни ґрунтуються на абсолютно зрозумілій для «мас» засаді – внести зміни, які випливають з прав і свобод людини, громадянина, закріплених нині діючою Конституцією України.

 1.  Кандидат у депутати Верховної Ради України, який відбув уже дві каденції, не має права балотуватися в депутати Верховної Ради України.

 2. Кандидат у депутати Верховної Ради, який впродовж року має підтверджені відповідною податковою адміністрацією доходи, що перевищують в 10 разів середньостатистичну заробітну плату громадянина України, не має права балотуватися в депутати Верховної Ради України.

  3. Під час реєстрації встановити відповідно до структури останнього Державного перепису громадян України пропорційно структуру кандидатів у депутати Верховної Ради України за національною ознакою. 

         4. Кандидат в депутати парламенту України зобов’язаний володіти українською мовою і, на випадок його обрання,  вільно користуватися у Верховній Раді і в службовій діяльності державною мовою. Незнання державної мови кандидата в депутати Верховної Ради України є перешкодою в його реєстрації в Центральній Виборчій Комісії.

5. Робоча мова Верховної Ради в усіх формах її діяльності – українська.

  6. Надати право висування кандидата в депутати Верховної ради України в мажоритарному окрузі громадським організаціям. Внесений грошовий збір, проведений громадською організацією, кандидата в депутати після завершення виборів, незалежно від їх результатів, повертають громадській організації.

 Вказані зміни вносяться до відповідних статей згаданого проекту «технічного» Закону Про вибори депутатів Верховної Ради України. 

З метою реального започаткування формування громадського суспільства вносяться пропозиції змін до Закону про Центральну Виборчу Комісію.

1. У поданні Президента України про призначення на посаду членів Комісії враховуються пропозиції на посади членів Комісії представників громадських організацій України, які прийняли ухвали на Всеукраїнській конференції повноважених представників і голів громадських організацій України. 

2.Кандидатури осіб на посади членів Комісії попередньо обговорюються в громадських організаціях, а їх призначення проводиться за наявності висновків на Всеукраїнській конференції повноважених представників і голів громадських організацій України.

3. Член Комісії не може бути членом будь-якої партії. Члени Комісії обираються з безпартійних громадян України. Члени комісії зобов’язані знати державну мову і користуватися нею в усій діяльності Комісії.

Названі зміни і поправки вносяться до відповідних статей Закону про Центральну Виборчу Комісію.

Не є великою таємницею, що запропоновані зміни, які зобов’язана затвердити Верховна Рада України, можуть бути прийняті лише під тиском народних мас. Отже, під час обговорення Закону про вибори депутатів Верховної Ради України на пленарному засіданні обов’язкова присутність великої кількості громадян України, яким набридло двадцять років ходити по колу, біля будинку Верховної Ради України з настійною і категоричною вимогою прийняти вказані зміни. «Велика кількість» громадян  – це справді багато, пам’ятаючи один лозунг: «нас багато – нас не подолати!» І стояти під стінами будинку до того часу, поки не будуть прийняті зміни. Очевидно, це чи не єдиний спосіб змусити парламент прислухатися до голосу народу. Рухівський досвід підтверджує, що «рух мас» подолати не можна.

Коли «улюбленці народу» розглядали на сесії парламенту зняття пільг з багатьох категорій населення, то запротестували чорнобильці та афганці під парламентом, всупереч ґратам та омонівцям. Після обіцянок – заспокоїлися. І тут же видано наказ збиратися під парламентом лише на віддалі 100 м. Символічна «віддаль» – «улюбленці народу» подалі від народу! Там, на віддалі, хоч сказіться, а ми, «улюбленці народу», будемо своє робити…

Останні події під парламентом, як і самоспалення під обласною адміністрацією Львова, вказують, що народ уже дозріває до масових протестів проти влади, яка, обіцяючи золоті гори під час виборчої кампанії, обмежує свободи людини, ставить середньостатистичного громадянина поза межею виживання. Антинародні дії влади, як правило, породжують спротив.

Невже пан Президент і його команда хочуть в Україні подій, подібних до арабських країн? Напевно, не хочуть, але своїми реальними вчинками та ухвалами прокладають дорогу до… пекла.

1-3 of 3