Чи можливе прощення в україно-польських відносинах

опубліковано 3 серп. 2011 р., 03:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 серп. 2011 р., 02:50 ]

Інформація про наміри польського парламенту прийняти закон про, ніби-то геноцид поляків з боку УПА, систематичні необ’єктивні публікації в Польщі про українсько-польське протистояння викликають підозру в щирості заяв польських лідерів про примирення, стратегічне партнерство. Так нерідко злочинець люто ненавидить свою жертву, яка на рівні підсвідомості створює йому певний дискомфорт. Є й свої, доморощені духовні нащадки колишніх москофілів, які не на язичії, а українською, чи по московськи гудять все українське, домагаються, щоб українці просили у всіх прощення за те, що колись не мирилися з окупантами і що досі не погоджуються надіти нове-старе ярмо. Про історію україно-польських стосунків, підготовленою спільно українськими і польськими істориками, яка б дала змогу об’єктивно, без зайвих емоцій оцінювати ці стосунки, поки-що тільки балакають. Наразі в кожного своя правда.   

Не треба забувати, що не раз, коли Польща з Москвою ділили поневолену Україну, згодом наставала черга ділити і Польщу – наші долі взаємозалежні. Засадничими при дослідженні україно-польських стосунків є те, що вони відбувалися на етнічних українських землях. В умовах польської окупації людиною вважався той, хто відрікався від своєї нації, а незгідних зводили до стану рабів. Нерідко польські пани здавали українські села разом з церквами юдеям в оренду з правом кари смерти непокірних. Селянин мусів працювати на орендаря, платити йому за відвідування церкви, викупити встановлену норму горілки в його корчмі. Непокірних поляки садили на палю, здирали з живих шкіру, посипали рани сіллю. Це було давно, мова про помсту не йде, але попросити прощення мали б.

В ХХ столітті Польща знову за спиною свого союзника УНР домовилась з Москвою про черговий поділ України. Тодішній польський уряд Пілсудського мало відрізнявся від нацистського німецького: намагався анексувати частину Чехословаччини, запровадив етнічну чистку в окупованій Західній Україні. Українські землі заселялись поляками осадниками, які мали переважне право на купівлю землі. Українець, не зрікшись своєї нації, не перекинувшись на поляка, не мав змоги отримати престижну роботу. Запроваджено масовий терор проти українців під час так званої пацифікації: їх гноїли в тюрмах, концтаборах, переслідувались, закривались українські школи, читальні, спортивні товариства, заборонялись українські пісні, нищились, зокрема на Холмщині і Підляшші, українські православні церкви – Доми Божі.

Весь світ знає про трагедію в Катині. Доля полонених січовиків – галичан Карпатської України була трагічнішою. Після перебрання від мадярів в березні 1939 року, поляки повбивали їх. Василь Гренджа-Донський згадував: «Галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс… Тут їх розіп’яли на деревах. По-перше поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях. Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.»

В часи Другої світової війни польський еміграційний уряд видав наказ, щоби АК лояльно ставилась до Червоної армії та інших збройних формувань Москви. Спроби УПА домовитися з партизанськими формуваннями Москви і Варшави про спільні дії проти німецьких окупантів були безуспішними: перші не погоджувались на відродження української державності, другі вимагали згоди на анексію Західної України. В архівах Львівського обкому КП(б)У є документи про те, що на території Золочівщини польський партизанський загін влився в більшовицький з метою спільних дій як проти німців, так і проти українських формувань УПА.

Про мордування українців Стефан Домбскі, типовий, з його слів, вояк АК, в спогадах під назвою «Кат» (Stefan Dambski, “Egzekutor”) писав: «Саме цей «Твардий», друге псевдо якого було «Вілусько», …був призначений самим «Драже» разом зі мною, «Словікем» та «Луїсом», до спеціального карального відділу, створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня. На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушка»…не було в цих акціях жодної жалості, жодних вибачень…Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого… я з «Луїсом» переважно ставали під двері і вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножар зі львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на куски. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи різав горлянки, аж кров бризкала по стінах. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, мов макові голівки. Одного разу зібрали три українські родини в одному домі і «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело». Вдягнув знайденого на полиці капелюха і, взявши зі стола скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи і при звуках музики наказав їм співати «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна…» Під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту «Твардий» так жваво взявся до роботи, що ми з «Луїсом» втікли до сіней, щоб і нас помилково не зарізав… В ліквідації українців нам допомагала також місцева міліція обивательська. Ми мали один «свій» відділок, розташований на околиці Динова, близько Сяну, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювались в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає нас у відділку і може бути забраний. Тоді була робота лише для мене і «Твардого»… Коли ми верталися ввечері до свого помешкання у Ласкувці, «Твардий» зачепив чужого перехожого, що спокійно йшов, і запитав його, чи той часом не українець. Той, хоч і мав трохи дивний акцент, з абсолютною впевненістю сказав: «Я, панове, греко-католик, я не українець.» «Твардий», однак, попросив мене, щоби я потримав його під дулом пістолета, сам зняв пасок із штанів і почав немилосердно його бити по обличчю. Спочатку бідака навіть протестував та кричав, що, мовляв це за порядки, чому ми його катуємо, коли він не українець, а тільки греко-католик. Але «Твардий» бив його щораз сильніше. Зрештою біль, правдоподібно, був нестерпний, що перехожий, підскакуючи на одній нозі, як поранений заєць, погодився з ним у всьому: «Так, я українець, скурвий син я…» В цю хвилю допит закінчився, а вирок було виконано «Твардим», який звичним рухом перерізав приреченому горло. Був виняток, коли молодій дівчинці українці подарували життя. Перед тим «Твардий» з «Луїсом» зґвалтували її, потім розпеченою, до червоного, кочергою «Твардий» пообпікав її тіло, після чого викинув голу на тріскучий мороз. Прізвище «Твардого» – Вільгельм Цьвьок.

Постановою від 18 вересня 2002 року прокурор відділу Комісії переслідування карних злочинів проти польського народу в Ряшеві Елізабет Барнас-Любас припинила слідство в справі вбивства 9-10 листопада 1944 року 32 українців, мешканців сіл Любинець Новий, Любинець Старий та прилеглих хуторів Любачівського повіту. Арештували українців працівники польської міліції обивательської і уряду безпеки, якими керував комендант відділу цієї міліції в Руді Ружанецькій Ян Резеревіч, при цьому їх били, кричали: «ти, українцю!» Тіла замордованих, а також замордованої жінки з дитиною, були викинуті на розтерзання диким звірам. Прокурор визнає, що єдиною провиною було те, що вони були українцями, що це була добре спланована вищим польським керівництвом акція з метою витіснення українців та що це був злочин проти людяности, який не має терміну давності. Проте, посилаючись на брак архівних документів та те, що дехто з колишніх міліціонерів вже помер а інших не можуть розшукати, а ті, що живі, та на яких свідчать, що вони брали участь в арешті, кажуть, що вже все забули, прокурор припинила слідство в справі вбивства. Одночасно прокурор не вияснила хто спланував це мордування та хто мордував. Отже, мордування було таким масовим, що окремі його епізоди панове поляки не пам’ятають.

В архівах Львівського обкому КП(б)У зберігається 35 звернень мешканців Грубешівського і Томашівського повітів з Холмщини до керівників СССР з мольбою не віддавати ці українські землі полякам. При цьому наводяться факти нелюдських мордувань поляками українців, зокрема: в селі Потуржани замордовано 22 українці, з них 6 спалено живцем, в селі Посадів – 45, в Ощовій –45, в Ласкові з 444 мешканців вбито 209, перелік можна продовжити. При цьому нерідко частину мешканців спалювали живцем. Уповноважений від громад цих повітів в проханні від 02.08. 1944 року пише, що в тому році поляки вже спалили 150 сіл, вимордували до 15000 мирного населення. Далі він пише: «Спосіб мордування переходить всі поняття людськості і перевищує знущання, які колись приносили напади татарської дичи. Людям вибирано очі, жінкам відрізано груди і розпорювано животи, дітей рубано сокирами. На все маємо в достаті знимків з помордованих трупів, які при цьому долучаємо.» Так не робили навіть нацисти. Жертви мордувань вже погоджувались жити в ГУЛАГу, лиш би врятуватися від нелюдських польських мордувань. І це лише два повіти до серпня 1944 року!

Про масовий терор проти українців з боку поляків свідчать і радянські офіційні чинники. В одному з них пишеться (переклад з московської).

 Цілком таємно

Записка по «ВЧ» Київ ЦК КП(б)У

Товаришу Микиті Сергійовичу Хрущову

З відомостей, які надійшли останнім часом, польська влада і військослужбовці польського війська тероризують українське населення, яке проживає на території Польщі, здійснюють масові вбивства українців, палять їх будівлі і навіть цілі села, грабують майно, забирають худобу.

1. На території Грубешівського повіту с. Лужнів (4296) на підготовлених до евакуації українців напала група поліцейських – ранили 4-х осіб, забрали 2-і корови, одного коня, розграбували особисте майно.

26. ІІ. 45р. с. Городило (4492) польським комендантом того ж села і поліцейським на прізвище МАРЦИНЯК вбитий українець ПОЛІТІЙ, його два коні забрані.

27. ІІ. 45р. с. Кулаківці (4498) священику і його дружині, які евакуювалися, поліцейські вивернули руки, ноги, після чого розстріляли їх, а майно розграбували, худобу забрали.

2. На території Любачівського повіту військослужбовці польського війська розстріляли під маркою бандитів 51 українця і спалили с. Монастир (7474).

3. В Перемишльському повіті 23. ІІ. 45р. село Тройчиця (2826) поліцейськими вбито 10 українців.

24. ІІ. 45р. с. Руське (на карті нема) поліцейськими вбито більше 20 осіб українців.

25. ІІ. 45р. с. Підбуковинка (2096) поліцейськими вбито 12 українців.

26. ІІ. 45р. с. Косениця (2822) вбито 6 українців.

27. ІІ. 45р. с. Вельвин (2220) вбито 7 українців.

2. ІІІ. 45р. с. Зеліски (5660) військослужбовцями польського війська повністю спалене село, а українське населення розстріляне.

Доповідаємо про вищевикладене і просимо довести до відома польський уряд та вимагати припинення вбивств і грабунків українського населення.

ВР 032 Бурмак   Грушецький                                                                                                            

Начальник прикордонних військ                                                           Секретар Львівського

НКВД українського округу                                                                                      обкому КП(б)У

генерал-лейтенант БУРМАК                                                                                ГРУШЕЦЬКИЙ

Химери про заступництво Москви за вимордованих поляками українців скоро розвіялись: це була спланована Москвою і Варшавою політика витіснення корінного українського населення із споконвічних українських земель, які Москва передала Варшаві при черговому розподілі України. Домовились про це в Москві, а підписати зобов’язали московських ставлеників у Києві. Апогею це народовбивство досягло в часи сумнозвісної операції «Вісла», коли українців, які ще залишились живими, частково розсіяли на території СССР, решту – на території Польщі не більше 5 сімей в одне село, щоби пришвидшити їх спольщення. Наголошую: все це організовували переважно державні польські чинники.

Слід визнати, що з боку українців теж були жорстокі акції щодо поляків. Але ж поневолені завжди ненавидять окупантів, тим більше, якщо окупанти намагаються винищити поневолених. Українці не вдиралися з розбоєм до польських домівок на території Польщі. Це були відплатні акції.

Покласти край віковічному протистоянню українців і поляків життєво необхідно для обох народів. Для цього треба правдиво, без упереджень, дійти спільної думки про минуле. Неправда – це отрута в ранах, вони рано чи пізно знову відкриються. Прощення можливе через покаяння.

Публікації