Павлишин Михайло

Гомоніла Україна про 9 травня

опубліковано 8 серп. 2011 р., 03:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 серп. 2011 р., 03:57 ]


«Росія породжена і вихована у потворній і принизливій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть тоді, коли Росія стала незалежною, вона й надалі залишилася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ… Політика Росії незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є і буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва»

                                                     Карл Маркс

З плином часу у сценарій відзначення 9 травня 1945 року, дня капітуляції соціал-націоналістичної Німеччини, Москвою не вноситься радикальних змін. Як заведено: зберуть ще живих учасників цієї війни, потім їх привітають перші особи держави, налиють по 100 «фронтових» грамів горілки, ЗМІ надрукують спогади про подвиги на фронті і в тилу, виділять якусь допомогу. Однак з часів часткового розпаду московської імперії появились матеріяли про нужденне життя колишніх фронтовиків, їх соціальну незахищеність.

Останнім часом Москва розпочала істеричну інформаційну атаку проти, за виразом її очільників, «спроб переписати висліди Другої світової війни» та історії Московії в цілому. Але без об’єктивного висвітлення цієї історії неможливо зрозуміти логіку політики московських правителів – білих, червоних, чи теперішнього невизначеного окрасу.

Володимиро-Суздальське князівство, чи як його називали в Київській Руси Залешанська земля, було улусом Золотої Орди. Дозвіл на заснування Москви дав хан Орди, йому ж, з ярмом на шиї та стоячи на колінах, присягали на вірність московські князі. Населяли цю землю фінські племена, які з хрещенням прийняли і слов’янську мову. Князівство відзначалося небачено жорстокими методами правління, жагою до завоювань і грабунку своїх сусідів. Так був завойований і знищений Київ, Новгород, де мужчин, жінок з прив’язаними до них дітьми, повкидали у річку. Тих, хто залишився живими, виселили на північ, а їх землі заселили вихідцями з Московії. Згодом такі методи застосовувались не раз, зокрема і в Україні. Московини стверджують, що все це робилось на благо жертв, навіть, якщо їх вимордовували впень. Приміром, після походу Хабарова в околиці Амуру, з появою наступних московських ватаг місцеві племена, рятуючись, з жахом, тікали до Китаю, Маньчжурії, або відчайдушно боронилися. Суть московської загарбницької політики яскраво висвітлюється у «наказной памяти» – інструкції, даній Хабарову для приведення у підданство Москви мітичного князя Богдая. Який, як виявилося згодом, не існував, а була земля Богдайська і правив в ній Алака Батурхан. Для збереження колориту, подаю її в оригіналі: «И Ерофею и ко князю Богдаю посылать посланников. А велеть им говорить, что князь Богдай с родом своим и с племенем своим и со всеми улусными людьми был под государевою нашого царя и великого князя Алексея Михайловича всея Руси високою рукою в холопстве, потому что государь наш страшен и велик, и многим государствам государь и обладатель, и от его государского ратного бою никто не мог стоять. А будет ты, Богдай, не будешь под его государевою високою рукою в вечном холопстве, и мы будем на тебя писать к великому государю своему царю и великому князю Алексею Михайловичу всея Руси в Москве, чтобы он, государь, велел быть своим государевым ратным многим людям, и тебя, Богдая, за твое непослушание велел государь разорить, и город твой взять на себя, государя, и всех вас и жен и детей ваших побить без остатка, чтоб, смотря на тебя, князя Богдая, и на твое непослушание, и иныя Даурския земли князи, которые не под твоим княженьем живут, видя государя нашого царя и великого князя Алексея Михайловича всея Руси смертную казнь и разорение, были бы покорны и послушны без бою…». А так діяли московити при загарбані Кавказу: «Прибыв он перед сим в Жамури, поймал осетинцев и, наливши в корыто, в коем кормят собак, молоко, после сыра оставшееся, и побив кошек, поклав в него же, да также положив в него кал человеческий и тем их накормил». Пригадаймо історію панування Московії в Україні, у багатостраждальній Ічкерії вже наприкінці ХХ та на початку ХХІ століть і поміркуймо, чи щось змінилось суттєво в загарбницькій московській політиці?

Ставлення Московії до України особливе. Для набуття статусу «породистости» московини цинічно твердили, що ніби-то Московія входила до складу Київської Руси, а не була улусом Золотої Орди і не згадували, що їх князі, стоячи на колінах з ярмом на шиї, випрошували у ханів ярлик на княжіння. З цієї фальші вони роблять висновок, що Москва є спадкоємницею Київської Руси, а відтак і Візантії. Тому за Петра І і Катерини ІІ були вилучені та знищені, або сфальшовані (повністю або частково) всі літописи, стародруки, а на основі цієї фальші скомпільована псевдоісторія з, як писав московський історик Карамзін, доважком брехні, яку дотепер вивчають в українських школах. При Петрі І ж, який на перших порах ще продовжував платити данину кримському ханові, Московію було наказано іменувати Росією. На цьому будується міт про Москву, як «третий Рим, а четвертому не бывать» і, відповідно, право на володіння Константинополем, Дарданеллами та всім світом. Існування українців як нації спростовує цю фальш. Тому був придуманий ще один міт про спільне походження «трьох братніх народів», або що українці – не нація, а провокативна вигадка чи то австріяків, чи то поляків, чи то німців. Звідси систематичні гоніння на українську мову – необхідну умову існування нації. Захопивши Галичину під час Першої світової війни, московські правителі заборонили лише українські школи, а польські школи мали право на існування.

Після Жовтневого перевороту в 1917 році, який щедро фінансувався юдейськими банкірами і німецьким урядом (у кожного з них був свій інтерес), стратегія Москви практично не змінилася. Зміцнівши завдяки вагомим кредитам США, большевицька Москва допомогла стати на ноги націонал-соціялістичній Німеччині з розрахунком, що та стане її молодшим партнером у завоювання світового панування. Це врешті і спричинило Другу світову війну. Оскільки хижаки не змогли погодитися при поділі здобичі, то вони посварились. Як сказав посол Німеччини в Україні А. Арно, коли під час візиту до Берліну московської делегації у 1940 році мова зайшла (цитую) «про вплив на південну частину Європи, перед усім на Середземноморський басейн. Молотов зажадав, щоб німецький рейх поступився цією зоною СРСР. Для нацистів це означало кінець взаємної співпраці, що до того моменту спричинило поділ Європи».

З початком війни московські карателі в нелюдський спосіб винищили десятки тисяч в’язнів: їх розпинали, розпорювали животи, жінкам відрізали груди, запихали в їх статеві органи пляшки.

Навіть під час війни московські правителі не припиняли винищення українців, які вижили в часи страхітливого голодомору-геноциду. Щоби упередити істерію, що це націоналістична пропаганда, подаю витяг із щоденника росіянина сержанта Петра Зоткіна (газета «Известия» від 8 травня 1998 року, №82-83): «Траншеєю йдуть осіб 20-25. Попереду і ззаду по три автоматники, а всередині майже одні генерали, серед них і Жуков Г. К. Один, у званні генерал-полковника, скаржиться на брак артилерії, відсутність авіації. Жуков обклав його трьохповерховим матюком і кинув (дослівно не пам’ятаю, а зміст не забуду): тобі п’ять маршових рот прислали? Пришлемо ще десять, але атакувати мусиш неперервно…     

Ставили міст через Дніпро. Німці пострілюють. І ось через наш міст пройшло батальйонів з два піхоти, всі виснажені, застрашені, пригнічені. Багато із шпиталів. Розгорнулись в розстрільну, пішли. За півкілометра до гори з німецьких ДОТів на горі вдарили декілька десятків скорострілів, заговорили міномети. За лічені хвилини поклали всю розстрільну. Знову через міст погнали таку ж піхоту. І точно так же всю розстрільну поклали. Пішла нова піхота. І тільки тут виринула дев’ятка наших літаків-штурмовиків. Вони засипали стріляючі ДОТи реактивними стрільнами і розстрільна безперешкодно захопила гору. Вбитих на наших очах роздягли до наготи і стосами склали в могилу...

Прийшли ночувати до села, біля якого були бої. Валяються наші вбиті, одягнуті в свитки, постоли. Місцеві мешканці серед вбитих знаходять своїх. Польовий військкомат забрав їх за два дні до бою, і вони прослужили у доблесній нашій армії рівно добу, і тут же – бій». Додам, що позаду приречених були «заградотряди» із скорострілами, СМЕРШ, політруки. І у випадку непокори ще б репресували сім’ю «ізменніка родіни».

За даними СМЕРШу тільки у боях за Сталінград було розстріляно біля 1100 різних «ізменніков», а протягом війни – більше мільйона. А як Жуков хвалився Айзегаверу своїм «новаторським» методом розміновування мінних полів – посилав на них в атаку ту ж піхоту!

Після капітуляції Німеччини військові операції Московії проти України продовжувались до 1955 року, а нищення української культури, утиски української мови та її носіїв не припинялись і продовжуються до сьогодні. В архівах обкомів КП(б)У під грифом «таємно» зберігаються документи про цю війну. Так під час обкомівської наради 11 січня 1945 року командир дивізії генерал-майор Князев доповідав, що лише за один день його підрозділом на Львівщині вбито більше 1000 осіб. Слід зазначити, що практично на кожній нараді ставилося завдання більше вбивати, виселяти. І вбивали. При тому кількість захопленої зброї завжди було значно меншою від кількості вбитих, отже вбивали і беззбройних. Для кількості, для хорошого рапорту. Під час однієї з нарад секретар обкому Гапочка наводив приклад, як військові заарештували у Ново-Милятинському районі 950 осіб, до району привезли 500, а НКВДисти залишили за підозрою лише 81-го. І радив секретарям райкомів у деяких випадках утримуватися від залучення військових підрозділів до каральних операцій. У селі Рогізна, як доповідали уповноважений обкому КП(б)У Фірсов і секретар Яворівського райкому Циган, під час каральної операції було спалено 97 дворів і вбито 147 людей. У доповідній до пленуму Львівського обкому КП(б)У повідомляється, що станом на 07 травня 1946 року «захоплено в полон бандитів, заарештовано банд посібників, членів ОУН – 47689, вбито – 25945, явилось з повинною 2388 осіб». Це без врахування Дрогобицької області. Особлива увага НКВДистів приділялася створенню спецбоївок, які діяли під виглядом бійців УПА. Про нелюдські тортури, які вчиняли ці спецбоївки, 15 лютого 1949 року доповідав Хрущову прокурор військ УВД українського округу Кошарскій. В одному з наведених прикладів він пише: «Допитуючи Репіцьку, учасники спецгрупи тяжко її били, підвішуючи ногами вверх, вводили в статевий орган палицю, а потім почергово зґвалтували. У безпорадному стані Репіцька була кинута в лісі, де її знайшов муж…». Наводячи й інші приклади звірств спецбоївок, прокурор висловлює стурбованість, що жертви нерідко знають, що їх мордували «особи, які мають відношення до МГБ». Прокурор пише, що такі звірства, грабунки виправдовуються міністром МГБ Савченком і робить висновок: «Органи МГБ, під керівництвом партії, проводять величезну роботу для викорчовування залишків українсько-націоналістичного, бандитського підпілля, у боротьбі з яким хороші всі засоби і потрібна хитрість і спритність». Нарком НКВД України Рясной доповідав Берії, що станом на 20 травня 1945 року в Західній Україні вже було створено 157 таких спецбоївок, у них налічувалось 1808 осіб, вони вже вбили 1980 і захопили живими 2013 осіб. Звірства, грабунки, зґвалтування вчиняли не тільки спецбоївки: як свідчать архіви обкомів КП(б)У, так поступали працівники всіх большевицьких відомств, нерідко знущаючись над мирними, не заарештованими людьми. Цю інформацію можна знайти у партійних архівах. Доступ до нацистських архівів відкритий в процесі денацифікації, архіви ж більшовицької армії, НКВД, МГБ у незалежній Україні засекречені, як державна таємниця.

На завершення декілька витягів із проміжного звіту робочої групи, створеної на виконання постанови від 01 лютого 1993 року президія Верховної Ради України «Про перевірку діяльності ОУН-УПА»: «Партизанська боротьба бійців УПА спрямовувалася, перш за все, на захист населення. Це не завжди рятувало мирних людей від помсти карателів, але різницю в тактиці повстанців і радянських партизан вони оцінили. УПА стала справді народною армією. Українська повстанська армія без допомоги із-зовні чинила опір могутній сталінській державі впродовж десятиліття. Єдиним джерелом сили повстанців була підтримка місцевого населення... Створена ОУН(Б) Українська повстанська армія воювала на трьох фронтах: з радянськими партизанами і силовими структурами Радянського Союзу, з польською Армією Крайовою і з окупаційними силами Німеччини…».

То чому ж нам нав’язують святкувати 9 травня?  

ОУН-УПА – воююча сторона! «Спецбоївки» НКВД – банда

опубліковано 8 серп. 2011 р., 02:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 серп. 2011 р., 03:01 ]


Цей факт, всупереч міжнародному праву заперечують шовіністичні кола Росії, Польщі, та їх апологети в Україні. Мета цієї інформаційної агресії – перешкодити об’єктивному, на базі архівних документів, висвітленню визвольних змагань українців в 30-50 роках ХХ століття та одночасно виправдати загарбницьку політику Москви і Варшави, замовчати і виправдати скоєні ними злочини.

Зацитую витяги з додатку до Конвенції про закони і звичаї суходільної війни ( ІV Гаагська конвенція):

Про воюючих

Глава І. Про те, хто признається воюючим.

Стаття І. Воєнні закони, права і обов’язки застосовуються не тільки до армії, але також до рушення і добровольчих загонів, якщо вони задовольняють всім поданим нижче умовам:

  • мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
  • мають певний і виразно видимий здалеку розпізнавальний знак;
  • відкрито носять зброю;
  • дотримуються в своїх діях законів і звичаїв війни.

Рушення чи добровольчі загони в тих країнах, де вони становлять армію або входять в її склад, розуміються під назвою армії.

Стаття ІІ. Населення незайнятої території, яке при наближенні супротивника добровільно візьметься за зброю для боротьби з військами, що вторглися, і яке не мало часу облаштуватися згідно статті І, буде признаватися в якості воюючого, якщо буде відкрито носити зброю і буде дотримуватись законів і звичаїв війни.

Стаття ІІІ. Збройні сили воюючих сторін можуть складатися з воюючих і невоюючих. У випадку захоплення супротивником як ті, так і другі користуються правами військополонених.

Положення про закони і звичаї суходільної війни.

Стаття ХХІІІ. Крім обмежень, встановлених особливими угодами, забороняється:

f) незаконно користуватися парламентським або національним прапором, військовими знаками та одностроями ворога, так само як і розпізнавальними знаками, встановленими Женевською конвенцією;

Стаття ХХVІ. Честь і права родинні, життя окремих осіб і приватна власність, рівно як і релігійні переконання та справляння обрядів віри, мають поважатися.

Приватна власність не підлягає конфіскації.

Стаття VІ. Власність громад, установ церковних, доброчинних та освітніх, художніх і наукових, навіть таких, що належать Державі, прирівнюються до приватної власності. Всіляке умисне загарбання, знищення чи пошкодження подібних установ, історичних пам’яток, творів художніх або наукових має переслідуватись.»

Отже, згідно з міжнародним правом ОУН-УПА безсумнівно воююча сторона.

Одночасно виникає питання: як же, виходячи з положень Конвенції, необхідно називати московсько-большевицьку владу та її збройні формування, які разом із створеними ними ж «спецбоївками» в одностроях УПА вбивали, депортували, грабували мирне населення і майно громад, руйнували історичні пам’ятники, репресували церкву, десятки тисяч книжок перетворили в макулатуру? А польську владу, яка робила те саме? Бандою!

Чи можливе прощення в україно-польських відносинах

опубліковано 3 серп. 2011 р., 03:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 серп. 2011 р., 02:50 ]


Інформація про наміри польського парламенту прийняти закон про, ніби-то геноцид поляків з боку УПА, систематичні необ’єктивні публікації в Польщі про українсько-польське протистояння викликають підозру в щирості заяв польських лідерів про примирення, стратегічне партнерство. Так нерідко злочинець люто ненавидить свою жертву, яка на рівні підсвідомості створює йому певний дискомфорт. Є й свої, доморощені духовні нащадки колишніх москофілів, які не на язичії, а українською, чи по московськи гудять все українське, домагаються, щоб українці просили у всіх прощення за те, що колись не мирилися з окупантами і що досі не погоджуються надіти нове-старе ярмо. Про історію україно-польських стосунків, підготовленою спільно українськими і польськими істориками, яка б дала змогу об’єктивно, без зайвих емоцій оцінювати ці стосунки, поки-що тільки балакають. Наразі в кожного своя правда.   

Не треба забувати, що не раз, коли Польща з Москвою ділили поневолену Україну, згодом наставала черга ділити і Польщу – наші долі взаємозалежні. Засадничими при дослідженні україно-польських стосунків є те, що вони відбувалися на етнічних українських землях. В умовах польської окупації людиною вважався той, хто відрікався від своєї нації, а незгідних зводили до стану рабів. Нерідко польські пани здавали українські села разом з церквами юдеям в оренду з правом кари смерти непокірних. Селянин мусів працювати на орендаря, платити йому за відвідування церкви, викупити встановлену норму горілки в його корчмі. Непокірних поляки садили на палю, здирали з живих шкіру, посипали рани сіллю. Це було давно, мова про помсту не йде, але попросити прощення мали б.

В ХХ столітті Польща знову за спиною свого союзника УНР домовилась з Москвою про черговий поділ України. Тодішній польський уряд Пілсудського мало відрізнявся від нацистського німецького: намагався анексувати частину Чехословаччини, запровадив етнічну чистку в окупованій Західній Україні. Українські землі заселялись поляками осадниками, які мали переважне право на купівлю землі. Українець, не зрікшись своєї нації, не перекинувшись на поляка, не мав змоги отримати престижну роботу. Запроваджено масовий терор проти українців під час так званої пацифікації: їх гноїли в тюрмах, концтаборах, переслідувались, закривались українські школи, читальні, спортивні товариства, заборонялись українські пісні, нищились, зокрема на Холмщині і Підляшші, українські православні церкви – Доми Божі.

Весь світ знає про трагедію в Катині. Доля полонених січовиків – галичан Карпатської України була трагічнішою. Після перебрання від мадярів в березні 1939 року, поляки повбивали їх. Василь Гренджа-Донський згадував: «Галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс… Тут їх розіп’яли на деревах. По-перше поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях. Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.»

В часи Другої світової війни польський еміграційний уряд видав наказ, щоби АК лояльно ставилась до Червоної армії та інших збройних формувань Москви. Спроби УПА домовитися з партизанськими формуваннями Москви і Варшави про спільні дії проти німецьких окупантів були безуспішними: перші не погоджувались на відродження української державності, другі вимагали згоди на анексію Західної України. В архівах Львівського обкому КП(б)У є документи про те, що на території Золочівщини польський партизанський загін влився в більшовицький з метою спільних дій як проти німців, так і проти українських формувань УПА.

Про мордування українців Стефан Домбскі, типовий, з його слів, вояк АК, в спогадах під назвою «Кат» (Stefan Dambski, “Egzekutor”) писав: «Саме цей «Твардий», друге псевдо якого було «Вілусько», …був призначений самим «Драже» разом зі мною, «Словікем» та «Луїсом», до спеціального карального відділу, створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня. На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушка»…не було в цих акціях жодної жалості, жодних вибачень…Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого… я з «Луїсом» переважно ставали під двері і вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножар зі львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на куски. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи різав горлянки, аж кров бризкала по стінах. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, мов макові голівки. Одного разу зібрали три українські родини в одному домі і «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело». Вдягнув знайденого на полиці капелюха і, взявши зі стола скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи і при звуках музики наказав їм співати «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна…» Під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту «Твардий» так жваво взявся до роботи, що ми з «Луїсом» втікли до сіней, щоб і нас помилково не зарізав… В ліквідації українців нам допомагала також місцева міліція обивательська. Ми мали один «свій» відділок, розташований на околиці Динова, близько Сяну, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювались в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає нас у відділку і може бути забраний. Тоді була робота лише для мене і «Твардого»… Коли ми верталися ввечері до свого помешкання у Ласкувці, «Твардий» зачепив чужого перехожого, що спокійно йшов, і запитав його, чи той часом не українець. Той, хоч і мав трохи дивний акцент, з абсолютною впевненістю сказав: «Я, панове, греко-католик, я не українець.» «Твардий», однак, попросив мене, щоби я потримав його під дулом пістолета, сам зняв пасок із штанів і почав немилосердно його бити по обличчю. Спочатку бідака навіть протестував та кричав, що, мовляв це за порядки, чому ми його катуємо, коли він не українець, а тільки греко-католик. Але «Твардий» бив його щораз сильніше. Зрештою біль, правдоподібно, був нестерпний, що перехожий, підскакуючи на одній нозі, як поранений заєць, погодився з ним у всьому: «Так, я українець, скурвий син я…» В цю хвилю допит закінчився, а вирок було виконано «Твардим», який звичним рухом перерізав приреченому горло. Був виняток, коли молодій дівчинці українці подарували життя. Перед тим «Твардий» з «Луїсом» зґвалтували її, потім розпеченою, до червоного, кочергою «Твардий» пообпікав її тіло, після чого викинув голу на тріскучий мороз. Прізвище «Твардого» – Вільгельм Цьвьок.

Постановою від 18 вересня 2002 року прокурор відділу Комісії переслідування карних злочинів проти польського народу в Ряшеві Елізабет Барнас-Любас припинила слідство в справі вбивства 9-10 листопада 1944 року 32 українців, мешканців сіл Любинець Новий, Любинець Старий та прилеглих хуторів Любачівського повіту. Арештували українців працівники польської міліції обивательської і уряду безпеки, якими керував комендант відділу цієї міліції в Руді Ружанецькій Ян Резеревіч, при цьому їх били, кричали: «ти, українцю!» Тіла замордованих, а також замордованої жінки з дитиною, були викинуті на розтерзання диким звірам. Прокурор визнає, що єдиною провиною було те, що вони були українцями, що це була добре спланована вищим польським керівництвом акція з метою витіснення українців та що це був злочин проти людяности, який не має терміну давності. Проте, посилаючись на брак архівних документів та те, що дехто з колишніх міліціонерів вже помер а інших не можуть розшукати, а ті, що живі, та на яких свідчать, що вони брали участь в арешті, кажуть, що вже все забули, прокурор припинила слідство в справі вбивства. Одночасно прокурор не вияснила хто спланував це мордування та хто мордував. Отже, мордування було таким масовим, що окремі його епізоди панове поляки не пам’ятають.

В архівах Львівського обкому КП(б)У зберігається 35 звернень мешканців Грубешівського і Томашівського повітів з Холмщини до керівників СССР з мольбою не віддавати ці українські землі полякам. При цьому наводяться факти нелюдських мордувань поляками українців, зокрема: в селі Потуржани замордовано 22 українці, з них 6 спалено живцем, в селі Посадів – 45, в Ощовій –45, в Ласкові з 444 мешканців вбито 209, перелік можна продовжити. При цьому нерідко частину мешканців спалювали живцем. Уповноважений від громад цих повітів в проханні від 02.08. 1944 року пише, що в тому році поляки вже спалили 150 сіл, вимордували до 15000 мирного населення. Далі він пише: «Спосіб мордування переходить всі поняття людськості і перевищує знущання, які колись приносили напади татарської дичи. Людям вибирано очі, жінкам відрізано груди і розпорювано животи, дітей рубано сокирами. На все маємо в достаті знимків з помордованих трупів, які при цьому долучаємо.» Так не робили навіть нацисти. Жертви мордувань вже погоджувались жити в ГУЛАГу, лиш би врятуватися від нелюдських польських мордувань. І це лише два повіти до серпня 1944 року!

Про масовий терор проти українців з боку поляків свідчать і радянські офіційні чинники. В одному з них пишеться (переклад з московської).

 Цілком таємно

Записка по «ВЧ» Київ ЦК КП(б)У

Товаришу Микиті Сергійовичу Хрущову

З відомостей, які надійшли останнім часом, польська влада і військослужбовці польського війська тероризують українське населення, яке проживає на території Польщі, здійснюють масові вбивства українців, палять їх будівлі і навіть цілі села, грабують майно, забирають худобу.

1. На території Грубешівського повіту с. Лужнів (4296) на підготовлених до евакуації українців напала група поліцейських – ранили 4-х осіб, забрали 2-і корови, одного коня, розграбували особисте майно.

26. ІІ. 45р. с. Городило (4492) польським комендантом того ж села і поліцейським на прізвище МАРЦИНЯК вбитий українець ПОЛІТІЙ, його два коні забрані.

27. ІІ. 45р. с. Кулаківці (4498) священику і його дружині, які евакуювалися, поліцейські вивернули руки, ноги, після чого розстріляли їх, а майно розграбували, худобу забрали.

2. На території Любачівського повіту військослужбовці польського війська розстріляли під маркою бандитів 51 українця і спалили с. Монастир (7474).

3. В Перемишльському повіті 23. ІІ. 45р. село Тройчиця (2826) поліцейськими вбито 10 українців.

24. ІІ. 45р. с. Руське (на карті нема) поліцейськими вбито більше 20 осіб українців.

25. ІІ. 45р. с. Підбуковинка (2096) поліцейськими вбито 12 українців.

26. ІІ. 45р. с. Косениця (2822) вбито 6 українців.

27. ІІ. 45р. с. Вельвин (2220) вбито 7 українців.

2. ІІІ. 45р. с. Зеліски (5660) військослужбовцями польського війська повністю спалене село, а українське населення розстріляне.

Доповідаємо про вищевикладене і просимо довести до відома польський уряд та вимагати припинення вбивств і грабунків українського населення.

ВР 032 Бурмак   Грушецький                                                                                                            

Начальник прикордонних військ                                                           Секретар Львівського

НКВД українського округу                                                                                      обкому КП(б)У

генерал-лейтенант БУРМАК                                                                                ГРУШЕЦЬКИЙ

Химери про заступництво Москви за вимордованих поляками українців скоро розвіялись: це була спланована Москвою і Варшавою політика витіснення корінного українського населення із споконвічних українських земель, які Москва передала Варшаві при черговому розподілі України. Домовились про це в Москві, а підписати зобов’язали московських ставлеників у Києві. Апогею це народовбивство досягло в часи сумнозвісної операції «Вісла», коли українців, які ще залишились живими, частково розсіяли на території СССР, решту – на території Польщі не більше 5 сімей в одне село, щоби пришвидшити їх спольщення. Наголошую: все це організовували переважно державні польські чинники.

Слід визнати, що з боку українців теж були жорстокі акції щодо поляків. Але ж поневолені завжди ненавидять окупантів, тим більше, якщо окупанти намагаються винищити поневолених. Українці не вдиралися з розбоєм до польських домівок на території Польщі. Це були відплатні акції.

Покласти край віковічному протистоянню українців і поляків життєво необхідно для обох народів. Для цього треба правдиво, без упереджень, дійти спільної думки про минуле. Неправда – це отрута в ранах, вони рано чи пізно знову відкриються. Прощення можливе через покаяння.

1-3 of 3