Калита Ольга



МІФИ ТА ПРАВДА ПРО ПСИХОЛОГІВ, АБО КОРОТКО ПРО СЕБЕ

Не зважаючи на те, що надворі ХХІ століття, в свідомості сучасних українців ще живуть далекі від реальності уявлення про практичного психолога. Наприклад, існує думка, що до психологів звертаються тільки «слабаки» або «психи», зрештою, що вони, психологи, можуть?

В сучасній Європі та Америці консультації психологів настільки популярні, що входять у базову програму медичного страхування. Ходити до психолога є модним. Це означає розвиватись і турбуватись про свій комфорт.

Хто такий психолог-практик?

Це – людина, якій Ви сміливо можете поскаржитись на маму, тата, друзів, коханого/ну, начальника, підлеглого, на всіх, на кого «накипіло». Різниця між ним і другом в тому, що психолог не тільки про це нікому не розкаже, але й допоможе продуктивно розв’язати проблему, наприклад, допоможе порозумітись з оточуючими Вас людьми. Психолог не буде Вас звинувачувати, осуджувати і вчити жити. Він сприймає Вас, як рівного з собою. Завданням його є допомогти Вашому особистісному зростанню, показати Ваші сильні та слабкі сторони, підтримати Вас.

Чому варто звернутись до психолога?

Насамперед тому, що свої проблеми Ви не принесете в сім’ю або на роботу.

По – друге, Ви, нарешті, почнете їх розв’язувати. Крім того, Ви отримаєте інформацію, як виглядаєте збоку. Таким чином, Ви отримуєте своєрідний тренажер, де зможете вдосконалювати свою самооцінку, комунікативні навички та емоційні реакції.

До цього додам, що кожному важливо, щоб його почули і сприйняли. Психотерапія – це турбота про себе. Вона необхідна кожному!

Про себе: практичний психолог вищої категорії.

Працюю психологом в освіті 16-й рік.

Спеціаліст із сімейного та індивідуального консультування.

Колективний портрет

опубліковано 30 трав. 2011 р., 00:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 серп. 2011 р., 00:16 ]


Ольга Калита, для УП _ Четвер, 12 листопада 2009, 14:00  Коментарі 162

Україна ніколи не мала мудрих провідників. Це раз за разом оберталось для неї страшними катастрофами, знищенням як матеріального, так і культурного і духовного надбання.

То через князівське, то через гетьманське безголів’я. Тепер вона стоїть на порозі третьої руїни через президентсько-парламентське.

Чим далі, тим більше поглиблюється прірва між невеликою купкою неймовірних скоробагатьків-мільярдерів і основною частиною народу, яку вони нахабно експлуатують.

А що народ? Мовчить.

Що ж, зрозуміло, що після століть такого глуму, грубого приниження національної честі і гідності, потрібно починати нове життя із найважливішого – самоствердження.

Для цього потрібно психологічно розвиватись, позбутись потворного "комплексу жертви і раба", який немов би ланцюгами спутав наші кроки. Час усвідомити, що не завжди тільки хтось інший винен у наших бідах, а ми заслуговували такої долі, яку мали і маємо нині.

Ніхто нам, українцям, не зробив більше шкоди, як зробили собі ми. Усвідомлення цього допоможе стати господарями відповідальними за власну долю і уникнути в майбутньому прикрих помилок, що ми робили в минулому.

Століттями залякувані, усунуті від активного суспільного життя чужинцями, ми стали пасивні і ліниві, звикли до інтелектуального й фізичного байдикування, до роботи, яка нам нерідко була непотрібна.

Звикли крадькома визирати, що в світі діється і заспокоювати себе тим, що наша хата скраю. Тепер вона стала крайньою зусібіч і нам потрібно терміново подолати вікову інертність мислення і дії кріпаків.

Ми, українці, надто легко впадаємо в ейфорію від слів, а не від справ, добровільно "вловлюємось на гачок", поводимось як той екзотичний птах страус…А потім, впадаємо в іншу крайність – тяжко розчаровуємось, нарікаючи на них, хоча самі погодились на маніпуляцію…

Кінця і краю не видно цьому зачарованому колу… Ось і зараз перед черговими виборами "батька чи мами нації" ми знову готові наступити на ці самі граблі.

Хто нам винен, що ми такі? Сьогодні найважливіше завдання нації – пізнати себе. Усвідомити, хто ми є: цивілізований європеєць чи окраїнний абориген.

У нас були колись два типи національного характеру: слабкий тип – хліборобів і сильний – козаків. Для першого порпатися в святій матінці-землі дорожче за волю, для другого свята воля дорожча за життя. Нині від другого типу маємо лише руїну.

Дмитро Донцов поділяв ще категоричніше: на козаків і свинопасів. Зрозуміло, що козаків завжди було замало. Їх забракло Хмельницькому, щоб виграти вирішальну битву за волю, їх забракло Мазепі, щоб порятувати Україну від загибелі.

Петлюра взагалі не мав ким воювати…

Вперше з гіркою категоричністю протиставив психіку козака психіці "свинопаса" Тарас Шевченко. Він був не проти селянського стану, а проти тих "хамовитих синів", які покірно хилилися перед панською пикою.

Іван Франко відверто іронізував з людини, яка, сидячи нишком під чужим ярмом, уважала, що "множачись серед мук, можна вирости в силу і забрати весь край в свої руки".

У вступі до книжки "Галицькі образки" він писав про українців, як про "расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду". Дуже гіркі слова.

Ще менше щадив самолюбство українця Донцов. "Свинопаси" у всі віки були, є і будуть з їх полохливою ненавистю до героїчного, до патріотичного націоналізму і кращих козацьких традицій, які кличуть до боротьби і заважають "зав’язуватись салу".

Трагедія України – не в розгулі чужих орд, а в тому, що вона сама не перестала бути ордою.

Власна орда винищила нас із середини. Жоден європейський народ так охоче не повертав зброю, призначену для ворогів, проти себе самого: брат проти брата, син проти батька.

Махновці нищили гетьманців, щорсівці – петлюрівців, бандерівці – бульбівців. А яка то була б грізна сила, якби разом стали проти спільного ворога!

Не москалі вигнали з України уряди Грушевського, Винниченка, Петлюри, а за твердженням того ж таки Винниченка, самі українці.

Не татари організували Голодомор 1933 року. Не німецькі фашисти виловлювали по галицьких селах молоденьких сестер милосердя УПА, стадом, немов пси, ґвалтували їх, а свої ординці на ймення Іваненки, Петренки, Ковальчуки…

За роки радянської влади вони видушили, витлумили з України все, чим може пишатись нація: таланти, інтелігенцію, мислячих людей, які мали власну думку.

Ні, не дикий татаро-монгол, а українець під час арешту зламав прикладом щелепу Максиму Рильському, не сталінські посіпаки, а Хвильовий з Тичиною підписували смертний присуд письменниці Старицькій-Чернихівській…

Найстрашніша орда та, що скалить зуби в нашому серці. В Україні вона винищила елітарний генофонд, перетворила велику націю на покірне бидло.

Пишу аби люди наші критично подивились на себе, на діла рук своїх і хоча б замислилися, чи можна  "на ментальності свинопасів збудувати міцну незалежну державу? Лише в незалежній державі можна відродити козацький генотип, який нам дуже потрібний.

За що нас, українців, не поважають?

По-перше, за простацтво

З нас насміхаються, що ми занадто конкретні, дріб’язкові, що наші ідеали не сягають вище корита й жолоба, а помисли заповнені лише салом і борщем, а сучасною термінологією – накопиченням матеріальних статків. Ніде правди діти – це справді так.

Проте, спочатку про причини цього. Перш за все в українця відняли державу, а з нею і почуття господаря на своїй землі і національну гордість. Другий удар – забрано майно, а з ним і почуття людської гідності.

Третій удар – його дітей у школах поколіннями напихали звульгаризованим, догматичним матеріалізмом. Внаслідок чого, задавлена вульгарною матерією, наша інтелігенція так і не змогла піднятись духовно вище рівня сільського дядька.

Дмитро Донцов називає найпоширеніший психологічний типаж остійським, який безнадійно прив’язаний до дрібних матеріальних благ, вульгарний у смаках, пристосуванець і кон’юнктурник, завжди біжить за вітром. Його власні інтереси нерідко дорожчі від такої "абстракції", як незалежність України…

Наша сучасна молодь виростає без душі, без почуття національної гідності. Це ми, старше покоління совків, виховуємо так своїх дітей. Нинішні молодики й гадки не мають гуртуватися в могутню партію, яка б витягла Україну з біди, не беруться до управління економікою, навпаки, стають на шлях розбою, пияцтва, наркоманії, ранніх дошлюбних стосунків.

За жіночий розум

Винищення козацького генотипу призвело до перегину українського інтелектуального потенціалу в бік "жіночого розуму". Це не докір жіноцтву, але це відвертий докір нашій чоловічій половині.

Прояв жіночого розуму в чоловічому виконанні – дивуватись несподіванкам та бідкатись. Сучасні чоловіки в Україні мовчки терплять коли місяцями їм не платять "пани" зароблені гроші, коли їх нещадно експлуатують, допускають свавілля купки олігархічних кланів, які захопили владу в державі і безсовісно обдирають народ як липку.

І це сильна половина людства!?

За крутійство

Щоб вижити, українець віками змушений був крутити, хитрувати, грати, миттєво змінювати свою думку і позицію залежно від "напрямку вітру". Та лихо в тому, що набувши генетичного вкорінення, таке крутійство нещадно б’є по нас самих.

Доки не переродимося генетично, не видавимо з себе наймита, ми ще довго будемо крутити, хитрувати, вдавати, носити камінь за пазухою, але на цей раз один проти одного.

Ще довго брутальна мораль буде панувати в наших душах: не вкрадеш – не проживеш, не зрадиш – не викрутишся, не підмастиш – не поїдеш, невміння дотриматись слова.

Крутійство бачимо в "кручених" постановах уряду, чим раз більше падає рейтинг всіх владних інституцій, росте недовіра до президента, парламенту, суду.

За лінивство

Найбільше дивує твердження про нібито надзвичайну працелюбність українців. З чого це видно? Може в нас поля не в бур’янах, дороги, як скло, міські вулиці прибрані, вимиті; села, немов міста – асфальтовані, газифіковані, телефонізовані?

Наважусь на висновок: ми, українці, генетично не можемо бути працелюбними. Бо народ, який триста літ працював не на себе, не на свою державу, свою національну честь, від природи не може бути ні працелюбним, ні працьовитим.

Це генетичний наймит. А наймит – це ледар, брехун і злодій, майстер крутити, чухати потилицю, шукати крайнього, робити за принципом: стук-грюк – аби з рук.

Переважна більшість наших керівників, спеціалістів, чиновницької братії навіть гадки не мають, що вони не вміють оперативно працювати.

Ще один з об’єктивних показників працьовитості народу – врожайність його полів. Так ось, наш споконвічний хлібороб вирощує в середньому вдвічі нижчі врожаї всіх культур, аніж його колеги з передових країн.

За панібратство

В ментальності українців панує такий мотив: вони вважають, що всі рівні, незалежно чи академіки, чи сторожі, всі з одного стада, ніхто немає права вивищуватись над "рідними братами".

Така настанова сформувалась тоді, коли народ змушений був миритися з чужими панами, верховодами, проте дуже болісно сприймав, як у число тих погоничів вибивались свої.

Однак палиця має два кінці. Де панує всезагальна рівність, там немає поваги до особи, її людської гідності. Українці не сприймають як належне Божої заповіді про те, що треба ставитись до ближнього, як самого себе.

Але, якщо немає поваги до себе, то яка ж повага до ближнього? Яке панує брутальне панібратство і неповага до ближнього: серед трудівників різних галузей, у військових залогах, навіть в стосунках народних обранців в залі під куполом!

Чому українець не терпить, щоб його побратим піднявся вище нього хоча б на щабель? Таке нездорове пантрування рівності сірої маси веде до спотвореного зміщення ідеалів, культурного розвитку цілої нації.

Треба визнати, що ми генетично ненавидимо інтелігенцію, буквально свідомо не виплекали її такою, яку мусив би мати чисельний європейський народ. А те, що стихійно засіялось, з натяком на інтелігентність, винищуємо з тупою брутальністю кирзака.

Українець українця за ніщо має…

Причиною неволі був брак національної самоповаги, брак довіри українця до українця – цього нам бракувало завжди.

Референдум 1991 року – перший великий історичний здвиг. Політики прагнули влади. Інтелігенція – прав, свобод, відродження національної культури, мови, символіки, перейменування вулиць.

А трудовий люд? Робітники з хліборобами на високі матерії не претендували, вони мріяли про добру зарплату, автомобіль, кольоровий телевізор, відповідний харч і одяг для родини.

Політики загалом влади домоглися, інтелігенція як не матеріально, то принаймні морально виграла теж. Трудовий люд у всій своїй масі зістав жорстоко обдурений.

Здається і президента маємо від Бога, такого, якого заслуговуємо, і уряд останньої довіри, кращого вже не знаєш з кого вибрати. Але нічого вони людям не дали – ні землі, ні приватної власності, ні правопорядку.

Бо добродій політик – це ж бо наш українець, у якого любов до рідної неньки починається з любові до самого себе, своєї особистої незалежності, своїх амбіцій. Він завше мав на оці передусім керівне крісло і себе в ньому з усіма приємними наслідками для його персони.

На сьогодні ми збудували олігархічне суспільство, в якому так звані бізнесмени не є тими людьми, які дбають про побудову держави, успіх реформ, відродження нації.

Переважна більшість з них – спритні крадії та махінатори, їм байдужі інтереси держави. Це патріоти лише власного шлунку та кишені. З такими "українцями" Україна ніколи не матиме сил піднятись вище варіанту третього світу.

Нашим високим посадовцям варто запам’ятати, що держава, котра платить робітнику таку ганебну зарплату, за робітника його не вважає. А він, своїм правом, не вважає її за державу.

Мудрий філософ Кант найбільше захоплювався "зоряним небом над собою і моральним законом в собі". Знав, що казав.

Кожна сильна нація міцна саме цим моральним законом "в собі", носієм якого є провідна верства. Де вона суворо вимоглива до себе, не піддається спокусам користолюбства і розпусти, понад усе ставить людську чесність і патріотичний обов’язок, там нація досягає своєї мети.

Моральний закон невблаганний: коли ментальні якості голоти стають "духовним багажем" всього народу – в суспільстві настає катастрофа.

Ми постійно відчуваємо брак ведучої, державотворчої формуючої суспільство сили. Хто поведе нас?

Поведе той, хто найкраще поєднає в собі три засадничі чесноти: мудрість, мужність і шляхетність. Поведе той, хто зуміє повернути народові втрачений оптимізм, віру в неминучість кращого життя, в своє славне призначення на землі.

Хто свою державну мудрість, лицарську мужність і шляхетність передасть усім верствам і станам, власним високим покликанням примусить людей перестати паскудити свою землю і свідомо взятись до чесної праці. Я вірю в це!

В 1998 році українська громадськість познайомилась з книжкою Арсена Паламаря "Третя руїна або роздуми над недолею". Минуло одинадцять років… проте, і досі вона є дуже актуальною.

Боляче - значить повчально

опубліковано 30 трав. 2011 р., 00:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 трав. 2011 р., 00:36 ]


Ольга Калита, для УП _ П'ятниця, 06 серпня 2010, 14:23   Коментарі 148

Життя,    як   відомо,    складається   із   низки   проблем. Більшість  людей  на  світі, і  українці в тому числі, погано розуміють,  що  життя  загалом складне. Вони переконані, що   їхні    труднощі    є    особливими,    що    ця   напасть несправедливо впала саме на їхні голови.

Протистояти проблемам, вирішувати їх - важкий і неприємний процес. Це тому, що проблеми викликають у нас цілий спектр почуттів та емоцій: сум, гіркоту, тугу, почуття провини, розчарування, біль, злість, неспокій, відчай тощо. Ці почуття породжують не тільки душевний, а й справжній фізичний біль.

Давно відомо, що сенсом життя людини є зіткнення з проблемами та успішне їх вирішення. Проблеми - це грань, яка відділяє успіх від невдачі. Насправді саме проблеми сприяють нашому духовному та розумовому розвитку.

Бенджамін Франклін так виразився: "Боляче - значить повчально". Тому мудра людина привчає себе не тільки не боятись проблем, але, навпаки, вітати їх. Проте більшість з нас боїться болі, що супроводжують проблеми  і прагне уникнути їх.

Ми ігноруємо їх, забуваємо, робимо вигляд, що їх немає. Ми намагаємось позбутись проблем замість того, щоб вистраждати їх до кінця.

Звичка уникати проблем та емоційних страждань, які їх супроводжують, лежить в основі всіх психічних захворювань людини. Більшість людей мають цю звичку і тому всім нам не вистачає душевного здоров'я.

Карл Густав Юнг про це влучно сказав: "Кожний невроз - це заміщення законного страждання". Тому дуже важливим є заклик культивувати в собі і в дітях засоби, що зміцнюють розумове та душевне здоров'я. Тобто, я закликаю виховувати в собі потребу зустрічати проблеми віч-на-віч і сміливо переживати біль, що їх супроводжує.

Чи існують способи конструктивного розв'язання життєвих проблем? Їх є декілька. Пропоную детальніше розглянути один з них.

Відповідальність. Вирішити свої проблеми зможемо тільки тоді, коли усвідомимо свою власну відповідальність за них: "це мої проблеми, і саме я маю їх розв'язувати".

Проте, більшість людей, прагнучи уникнути страждань через свої проблеми, говорить собі: "цю проблему мені нав'язали інші люди, зовнішні обставини, над якими я не владний; тому її потрібно вирішувати іншим".

Психологи поділяють людей на дві групи щодо порушень в їхньому розумінні власної відповідальності. До першої групи належать люди, яких називають "невротиками", другу групу називають "характеропатами".

Невротик бере на себе занадто багато відповідальності, в конфліктній ситуації він автоматично звинувачує себе. А характеропат - занадто мало, звинувачуючи у всьому весь світ.

В мові невротика переважають вислови "я повинен був", "я міг би", тобто він вважає себе незначущою людиною, яка завжди помиляється. Характеропати висловлюються так: "я не можу", "мені довелось", тобто вони вважаю себе істотою, яка немає вибору і цілком залежить від зовнішніх обставин.

Неврози і характеропатії, хоча б частково, притаманні майже всім. Однією з найважливіших проблем сучасної людини є вміння розрізнити за що в житті ми несемо відповідальність, а за що - ні.

Щоб зберегти відчуття цілісності життя, ми повинні безперервно визначати і перевизначати об'єкти нашої відповідальності в мінливому потоці подій та обставин. Саме цей процес визначення і перевизначення є дуже складним процесом, якщо до нього ставитись добросовісно.

Сумлінне виконання цього вимагає від нас вольових зусиль і здатності до постійного самоаналізу. Така здатність не вроджена. До слова, всі діти - загалом характеропати, тому що інстинктивно схильні заперечувати відповідальність за свої багаточисельні конфлікти.

Побившись, двоє дітей обов'язково звинуватять один одного: "він першим почав". Але разом з тим, всі діти - невротики, бо інстинктивно, ще не розуміючи цього, беруть на себе відповідальність за ті обмеження, які доводиться терпіти.

Наприклад, дитина, яку не люблять батьки, вважає себе не вартою любові, їй навіть не приходить думка, що її батьки мають дефект у здатності любити.

Батьки можуть допомогти дітям на шляху формування. Інколи необхідне втручання, коли посилюється схильність дітей уникати відповідальності, інколи діти потребують підтримки і підтвердження в тому, що вони не винні. Це вимагає від батьків любові і готовності взяти на себе відповідальність за розвиток своїх дітей.

Невротики можуть бути прекрасними батьками, якщо їх неврози відносно помірковані, тобто вони не завантажили себе непотрібними видами відповідальності.

Характеропати, навпаки, виявляються дуже поганими батьками, які не усвідомлюють того, що їх ставлення до дітей є руйнівним  і жорстоким. Своїм униканням відповідальності за проблеми характеропати служать зразком безвідповідальності своїм дітям: "Ви винні за мій невдалий шлюб, за моє душевне нездоров'я, за моє нещасливе життя".

Діти часто приймають цю вину на себе, не розуміючи, що це неправда і стають невротиками.

Характеропати не ефективні не тільки в ролі батьків, а й у подружніх, дружніх і ділових стосунках. Заперечуючи свою відповідальність, характеропат почувається достатньо комфортно, але він перестає вирішувати життєво важливі проблеми, зупиняється у розвитку і перетворюється на мертвий вантаж для суспільства.

Уникаючи відповідальності за власну поведінку, люди таким чином передають цю відповідальність в руки іншим людям, владі, суспільству. Але забувають при цьому, що одночасно віддають комусь свою силу.

На думку мислителя ХХ століття Еріха Фрома, причиною існування тоталітарних та авторитарних суспільств є "втеча від свободи".

Намагаючись уникнути відповідальності за своє власне життя, мільйони наших співвітчизників щоденно втікають від свободи. Вони звинувачують у своїх негараздах владу, забуваючи, що самі вручили в її руки свою долю.

Кажуть, що "ми вийшли із совдепії, але вона не вийшла з нас". Українці загалом живуть з відчуттям безпорадності, страху і внутрішнім переконанням, що нічого не змінити.

Корінною причиною цього почуття безсилля у більшості наших громадян є бажання уникнути тягаря свободи, а значить - і нездатність (часткова або повна) бути відповідальним за свої проблеми і своє життя. Вони відчувають свою безпорадність бо віддали свою владу і свою силу.

Якщо ми, українці, бажаємо вилікуватись від дитячих комплексів безпорадності, то маємо зрозуміти, що життя дорослої людини - це цілковита відповідальність за власний вибір і рішення.

Якщо ми навчимось цього, то станемо вільною нацією, тобто щасливою та успішною. В  протилежному випад- ку, завжди почуватимемося жертвами.

Архетипи свідомості сучасного українця

опубліковано 29 трав. 2011 р., 23:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 трав. 2011 р., 00:17 ]


Ольга Калита, для УП _ Вівторок, 01 грудня 2009, 13:00  Коментарі 91

Безперечною перевагою демократичних перетворень в Україні є інформаційна свобода в сучасному суспільстві. Однак, якщо десять років тому питання стояло про кількість інформації, то зараз це питання якості.

Сьогодні людська психіка, цей недосконалий апарат, витримує граничні інформаційні та емоційні навантаження. Телебачення, як основний інформаційний носій, стрімко збільшило демонстрацію агресії, гомосексуалізму, цинізму, жорстокості, культу грошей, цінностей кримінального світу.

А це, в свою чергу, призводить до формування викривленого світогляду та ціннісної дезорієнтації, особливо у дітей та підлітків.

Ще в середині ХХ століття відомий мислитель Юнг попереджав людство про настання стихійної інформаційної епохи – "ми значно краще захищені від неврожаїв, повеней, чим від власної духовної неповноцінності, що не сприяє опірності психічним епідеміям".

Для сучасної технологічної цивілізації здатність мислити підмінюється її імітацією – здатністю механічно накопичувати відомості (думки, факти, правила, зразки). У сучасному світі на психічні захворювання страждає майже половина мільярда людей, причому їх число зростає.

З’являються нові психічні захворювання. За останні 90 років ХХ століття поширеність психічних захворювань зросла в 6 разів, поширеність алкоголізму – в 40, а олігофренія в 29.

Про масову свідомість сучасних українців

Кожен з нас, з одного боку, є особистістю, суб’єктом, індивідуальністю, з іншого, ми з дитинства належимо до людської спільноти, живемо у певному психосоціальному просторі з необхідними поведінковими настановами.

Відчуття душевного комфорту людини залежить, по-перше, від рівня задоволеності її особистих потреб, а по-друге – від усвідомлення, що з нею все нормально, "як у людей".

Саме загальнолюдський досвід (колективне несвідоме) містить у собі психологічний матеріал, який має таке ж значення для людини, як і її особистий досвід.

Які ж особливості масової свідомості українців?

Українська душа, всупереч трагічному історичному досвіду, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення.

Переважає емоційно-почуттєва компонента над розумово-вольовою. Українське колективне несвідоме з великою довірою ставиться до доброї Неньки-природи, воно спонукає до впевненої співпраці з нею.

Звідси дивовижна працездатність і працелюбність українців. Схильність українців до індивідуалізму – загалом явище прогресивне – і є передумовою побудови громадянського суспільства в європейських традиціях.

Загальновідомою є українська ліричність і мрійливість, поетичність і релігійність, прагнення до ідеалу, повага до внутрішнього світу людини, її талантів та здібностей. Українці завжди були здатні до добровільного об’єднання в самоорганізовані й самокеровані структури і братства, артілі, гуртки, кооперативи, товариства, корпорації.

"Кордоцентричність", як риса українського національного характеру, означає сприймання життя більше серцем, емоційно-чуттєвою сферою, ніж раціональним розумом. Тиск на таку особистість призводить до емоційних травм.

Проте, доба соціалізму залишила в масовій свідомості сучасних українців відбитки та наслідки авантюрних соціальних експериментів. Спеціальні дослідження показують, що серед дорослих людей з вищою освітою переважають інфантильні особистості.

Інфантильність, є, напевно, домінуючою формою деформації суспільної свідомості в Україні. З неї випливають різні види не пристосованої до життя поведінки.

По-перше, це можливість роботи без оплати. Оскільки працьовитість усвідомлюється українцями як цінність, то робота без оплати – це така витончена форма втечі від реальності – замаскована нездатність щось змінювати у своєму житті, приймати рішення та нести за них повну відповідальність дорослої людини.

З іншого боку, українські працедавці всіх рівнів, підтверджуючи цю тезу, не поспішають оплачувати працю найманого робітника, порушуючи важливу християнську заповідь.

По-друге, це пошук "сурогатних батьків", який полягає в прагненні знайти у когось схвалення своїх дій, чи то на Сході чи на Заході.

По-третє, це схильність до думки, що хтось повинен організовувати життя, розв’язувати проблеми. Звичайно, що хибність такої позиції не усвідомлюється, а не підтвердження сподівань від життя сприймається гостро, навіть доходить до неврозів.

Тоталітарна система залишила ще один наслідок – криміналізація суспільної свідомості, яка проявляється в терпимому ставленні людей до кримінальних виявів.

Дещо про деструктивні думки, які мають більш глибоке коріння у масовій свідомості українців. Вони закріпились у приказках і прислів’ях.

Побудова життя на стратегії уникання негараздів, а не на стратегії досягнення успіхів. Українець полюбляє закінчувати свою промову "аби не гірше". Потрібно прагнути більшого.

Страждання виводяться в ранг основних цінностей. Успіх оцінюється не за досягнутими результатами, а за кількістю витраченої роботи та страждань. Звідси випливає забобонний страх добробуту та звичайних побутових зручностей.

Сумна віра у перемогу зла. На повідомлення про викриття хабарника чи злочинця, українці часто реагують виразом "відкупиться".

Таким чином, суспільна свідомість сучасних українців інтегрувала у собі ціннісні орієнтації західної цивілізації на чолі з активним способом життя, східний філософський підхід із притаманним йому спогляданням та численну кількість "вірусів" від тоталітарної системи.

Дослідження психологів доводять, що левову частку душевного життя людини складають уявлення, ілюзії, стереотипні судження і омани. Якщо людина переконана, що всі люди доброзичливі, то вона знайде безліч фактів, що доводять це. Якщо вона переконана, що світ жорстокий, то знайде безліч підтверджень цьому.

Тому важливу роль у регуляції поведінки сучасної людини, як і раніше, відіграє міфічна свідомість, яку можна розглядати як сполучну ланку індивідуальної і колективної психіки. Про роль ілюзій та міфів у процесі історії писав Фрейд. Він порівнював вплив міфів на психіку із впливом наркотиків.

Відомий психолог Юнг зазначав, що міф необхідний людині, він виводить її за межі щоденності, але в той же час створює безліч ілюзій. Міф не створювався свідомо, він "відбувся" і впливає на людину і людські маси.

Міфологія як збір міфів – це специфічний світогляд, що виник у давні часи. У ній відбиті погляди первісних людей на явища природи і життя, зачатки наукових знань, релігійні і моральні уявлення.

Міф – це породження колективу. У міфі почуття переважають над інтелектом, емоції – над думкою, вольові імпульси – над пізнанням. Основна функція міфу не пізнавально-теоретична, а соціально-практична, спрямована на забезпечення єдності і цілісності колективу.

Варто поговорити про двоїсту функцію міфу в суспільстві. В умовах невизначеності і нестабільності, деформованої інформованості людей міф, з одного боку, виступає як могутній захисний механізм, що перешкоджає повному розпаду, як людської особистості, так і соціуму.

З іншого боку, міф становить реальну небезпеку, тому що спотворює картину подій.

Отже, негативний вплив міфу на свідомість починається з того моменту, коли людина починає діяти на основі міфологем, будучи суб’єктивно впевненою, що вона діє на базі раціональних принципів.

Відомий американський психолог Тімоті Лірі вважав, що будь-які уявлення і засновані на них ілюзії є корисними, здоровими і плідними, якщо вони життєствердні.

Окремим різновидом міфу є тоталітарний міф. Ось його риси: чітке орієнтування на досягнення визначених завдань; зневажливе ставлення до конкретної людини; нетерпимість; агресивність; мета виправдовує засоби.

Приміром є міф про побудову безкласового суспільства загального благоденства. Негативний вплив останнього, що був створений в добу соціалізму, ми відчуваємо і сьогодні.

Втім, міфологічний спосіб пізнання світу є екологічним для людської психіки тому, що є первинною, цілісною формою пізнання.

Міфічний спосіб пізнання є провідним у процесі соціалізації і формування особистості у дитячому віці, але залишається актуальним на все життя.

Існують міфи, що підвищують енергетику, силу духу, підсилюють стійкість особистості стосовно зовнішніх примусових впливів, і міфи, що знижують енергетику людини, дезорганізують і деморалізують її, знижують потенціал самореалізації особистості.

Позитивні міфи, що притаманні українцям, є такими: поняття "кодекс честі", "лицарство" – для них справжня цінність. Дотримання правил, ретельність виконання своїх обов’язків, високий професіоналізм, компетентність.

Українці є прихильниками чесної праці, не терплять хитрощів і підступу, ненавидять злодіїв та шахраїв.

Проте, поряд з конструктивними міфами в колективному несвідомому українців функціонують дуже небезпечні міфи-чужинці, що насаджені чужими культурами, ось їх риси:

- комплекс меншовартості,

- Україна – це "окраїна",

- страх перед війною і як наслідок – дивовижний факт ядерного роззброєння України,

- зневіра, що від мене залежить якість життя, здоров’я, добробуту,

- рання втрата цнотливості як для юнаків, так і для дівчат, оцінюється як значне особисте досягнення, і навпаки – цнотливість сприймається, як пережиток.

(Спрацьовує проти генофонду України – адже перший сексуальний партнер має вирішальний енергетичний вплив на всіх наступних дітей жінки (явище телегонії),

- новоспечений міф – чим заможніший чоловік, тим більша вікова різниця з його сексуальною партнеркою,

- почуття щастя безпосередньо залежить від кількості грошей,

- обов’язковість статевих стосунків хоч з ким-будь є корисним для здоров’я,

- нормальність "гомосексуалізму",

- якщо любить, то зміниться,

- генетична нездатність українців до вольових вчинків і сильної політики,

- послухай "бабу" і зроби навпаки – зневажливо-шовіністичне ставлення до жінки.

Такий міф працює серед примітивних чоловіків – "раз я такий, то і жінка така, якщо я не можу покластись на себе, то не можу покластись і на неї".

Сучасні засоби масової інформації дають необмежені можливості для маніпуляції міфічним способом пізнання, порушуючи баланс інформаційного обліку й екологію масової свідомості.

В минулому XX сторіччі були відкриті закони впливу на психіку людини, що за своїм значенням можна зіставити з розщепленням атому.

Нажаль, ці знання використовуються виключно з метою маніпуляції.

Для попередження деструктивного впливу на психіку з боку інформаційного простору необхідно внести деякі зміни в систему сімейного виховання і шкільного навчання. Центральне місце тут займає формування інформаційної стійкості у підлітків та юнаків.

Передумовами формування такої якості в молоді є культурна ідентичність, соціальна зрілість, соціальна компетентність, впевненість у собі, здатність до виявів власної волі.

До необхідних та достатніх умов виховання соціально адаптованої людини додається ще й необхідність нерозривного духовного зв’язку батьків з дітьми.

Вільний час доведеться витрачати не на марне гаяння часу (телевізор, комп’ютерні ігри, алкоголь, наркотики), а віддавати більше уваги дітям.

А державна соціальна політика повинна бути спрямована на зменшення частини зайвої та вірусної інформації в інформаційному просторі України, бо ця проблема є питанням державної безпеки.

1-3 of 3