Mea culpa

опубліковано 17 черв. 2011 р., 04:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2011 р., 05:53 ]

Ніколи не вважав себе циніком, але дві події, які трапились весною 2010 року, заставили глибше заглянути собі в душу. Першою була жахлива авіакатастрофа біля Смоленська. Разом з інформацією про трагедію, із секундною затримкою, у голові промайнули дві думки. Другою думкою було співчуття польському народу, рідним та близьким загиблих. Першою була обнадійлива думка. А поляки бува не залітали до Києва? Вони часом не прихопили із собою українську урядову делегацію? Ця думка зовсім не має оправдання. Не дивлячись на те, що сотні тисяч українців у цей день думали так само… Чи багато урядів на протязі історії людства заслуговували подібного? Не знаю. З рештою, як і не знаю урядів, які би так цинічно плювали на національні інтереси своєї держави, пропагували за власний кошт державну релігію агресивного сусіда; пускали на територію держави людей, які виступають за порушення її територіальної цілісності. Цинізм влади породжує цинізм народу… Добром таке не закінчується… І в першу чергу для влади.

Другим тестом «на цинізм» по відношенню до існуючої влади для мене став горезвісний ялиновий вінок… після його блискучого нападу на «гаранта». Я не вірю в прикмети. Хоча складається враження, що у прикмети вірить найближче оточення президента. Інакше як пояснити таку швидку та інтенсивну здачу національних інтересів України.

Щоденно, слідкуючи за ганебними діями влади (знищення української мови, коректування національної історії), які відбуваються за благословенства першої особи держави, вже вдесяте задаю собі одне і те ж питання: «Якщо на політика впав поминальний вінок, наскільки довгим і щасливим буде його політичне життя?». Я вперто не вірю у прикмети. Хоча часом - так хотілось би…