Один рік життя колишнього в`язня сумління

опубліковано 18 лист. 2011 р., 00:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 06:55 ]

Зарплата, котра принижує людську гідність

Осінь 2010 року. На ринку праці звична ситуація: більшість роботодавців встановили вікові обмеження. Людям старшого віку пропонують працювати місяць за 1000 гривень. Це 40 гривень за робочий день. Якщо вирахувати проїзд та "тормозок", то на прожиття залишаться одні сльози. Тут навіть 1500 не набагато покращує калькуляцію. От чому, усі у кого є можливість, намагаються працевлаштуватися за кордоном.
Зателефонував знайомим й, завдяки їхньому протеже, влаштувався на приватне підприємство різноробочим. Не по трудовій, ясна річ. Розцінки такі: 10 гривень за годину праці різноробочого, зведення стін та їх штукатурення  – 13.
Один із мулярів-штукатурів розповів таке: "Літом працювали в розрахунку 12 гривень за годину. Нещодавно запропонували: "Низькі розцінки отож давайте ми будемо працювати від виробітку. Ви порахуєте об’єм виконаної роботи й заплатите по загальноприйнятих розцінках. І ми заробимо і фірма розбудується значно швидше…"
Шеф тільки засміявся у відповідь й ми зрозуміли: "Не подобається – звільняйтесь. Я свисну й біля воріт черга бажаючих працювати за такі гроші вистроїться". Щоправда після тієї розмови в розцінки гривню добавив".
А втім, господаря можна зрозуміти: навіщо поспішати коли не знаєш яка завтра буде влада, політика та податки?
Оббиваю штукатурку й згадую епізоди роботи на овочебазі. Якось директор відрядив мене в один із колгоспів за морквою. Приїхав. Тридцятирічні колгоспниці, котрі длубались у кагаті, виглядали на усі п’ятдесят і це зрозуміло: важка праця на землі з ранку до ночі на морозі, під дощем, вітром та снігом виснажує організм. Та й дома не відпочинеш – слід дати лад в городі, попорати худобу, нагодувати птицю, прибрати хату, наварити їжі, випрати одяг та білизну, доглянути дітей та ще й до того ж, падаючи від втоми, чоловіка смачно сексуально задовольнити...
Привітався й запитав за життя. Почув у відповідь: "Та хіба ми живемо? Добиваємо віку…"
Від падаючої штукатурки пил стоїть стовпом, все як в тумані. Кисло посміхнувся й сказав сам собі: "Та не штукатурку я оббиваю, а добиваю віку".
В сусідньому приміщенні двоє робітників руйнували внутрішні стіни. Під час перекуру розговорились. Старший повідав таке: "Минулого року із односельчанами в Пітері на будовах працював. Настала криза й я схитрував: із двома друзями перейшов працювати до приватників. За 7 місяців заробив 11000$. І це все при тому, що двічі додому приїздив. А тих односельчан, котрі на фірмі залишилися, надурили – недоплатили 1200000 російських рублів.
Цього року в Пітері розцінки впали, роботи немає. Весною знайомий посередник пообіцяв гарні заробітки в Києві. Як взяв на дорогу тисячу гривень, так через два місяці із тисячею в кишені й повернувся... Надивився там всякого й  якщо хто знову запропонує поїхати працювати в Київ, плюну в обличчя... Ех, якби була в Росії чи у іншій державі хоч якась робота, то ми б тут за такий мізер не працювали…"

Поїздка на заробітки у московську область

Ось так і працював я за щоденну лепту - 80 гривень. Та хіба зараз це гроші? Витрачаєшся на проїзд, на "тормозок". А тут ще й іноді мінералки чи пива випити хочеться, поповнити рахунок мобільника, купити мамі цукерок, онукові іграшку тощо. Гроші тануть, як сніг, та мусиш терпіти – іншої роботи немає. Пізніше став працювати у бригаді будівельників та попри пропозиції платити як і їм господар й далі платив як різноробочому – знав, що діватись мені нікуди. Наступив 2011 рік. На початку лютого господар відправив усіх у неоплачувану відпустку. У березні відпустку продовжив й я знову нудьгував дома без копійки у гаманці.. Аж тут родич запропонував поїхати на заробітки у московську область.
Я запропонував їхати пізніше, коли потеплішає. У відповідь почув:
- Якщо запізнимось то наші робочі місця займуть інші.
Виходу не було отож був вимушений погодитися. Позичив гроші на поїздку. Замовили рейсовий мікроавтобус, розмістилися й рушили. Перезнайомилися. Бригада, у котру я потрапив, нещодавно втекла із Білорусії. Заманили гарними заробітками у Мінськ та от реальність виявилася іншою. За приватну квартиру, у котрій проживало 16 будівельників, власниця брала із кожного по 50$. Вставали о 6:00. Готували сніданок, а там дві пересадки й о 8:00 вони на будові. Сніг розтає й стікає із поверху на поверх, у роздягалці повно води отож доводиться одягати вологий робочий одяг. За два тижні праці та спілкування із земляками зрозуміли – лажа повна. Отримали аванс й таємно із речами на вокзал. Витрати на поїздку покрив аванс а от зайвої копійки не було – два тижні працювали даремно значиться. Констатували факт: Білорусія активно розбудовується… руками українців. Робота через посередників отож відсоток одурення, казали, досить високий. Чому ж самі білоруси не там працюють? А навіщо місцевому світловий день горбатитись на будові коли він ті 500-600$ у комфортних умовах на виробництві заробить?
Всю дорогу, як то у нас прийнято, пиячили. Несподівано серед ночі один із нашої компанії став голосно брудно лаяти водіїв та присутніх коханок. (?!) Пізніше ситуацію прояснила його сповідь: "Дивлюсь: водії займаються сексом із розпусними жінками! Мікроавтобус летить, кермо кинуте напризволяще! От я й став їх лаяти!" Стало зрозуміло: чоловіка гризанула "білочка".
Прибули й у прорабську буквально ввалилися. Засмородили приміщення перегаром й цим справили доволі погане враження. Та все ж нас прийняли на будову. Забрали паспорти й цим перетворили у рабів. Видали матраци, поселили в гуртожитку, поставили в список на харчування. Розпорядок такий: Підйом на сніданок о 6:00. О 7:30 вихід на "розвод". Робота розпочинається о 8:00. Обід із 13:00 до 14:00. Закінчення роботи о 20:00. Цікаво, що попри цей графік зарплата нараховується від виробітку. Наступного дня, пообідавши, вийшли із кімнати о 14:00. Нашу затримку вже передбачили представники адміністрації й влаштували засідку. Брудно вилаяли й розтлумачили: "Западэнцы, зарубите себе на носу: Здесь порядок такой: обед с 13:00 до 14:00 а это значит что в 13:00 вы ещё на  работе, а в 14:00 уже на работе!"
На будові заробіток нараховується від виробітку але режим порушувати заборонено. Чи мороз, чи хуртовина, чи немає розчину а все-одно усі мусять бути на робочому місці до 20:00.
І відношення як до рабів: авансу не дали, одноразові рукавиці видають на… два тижні.
У кімнаті холодно. Мусили спати одягненими та ще й поверх ковдр накидати куртки, спецівки.
Темп роботи на будові шалений – бригада мусить дати норму. У крана ще до нашого прибуття заклинило каретку отож він подавав вантаж по радіусу повороту стріли. Це, ясна річ, створювало незручності. З цегли збивали лід, у замерзлий розчин  додавали гарячу воду. Мусили крутитися, тому що умова така: якщо не заробляєш 1000$ в місяць – звільнять. Також діє система штрафів: паління у непристосованому для того місці – 20$, праця без каски - 20$, невихід на роботу – 1000 рублів, сновигання територією напідпитку - 100$, мордобій – звільнення або 100$ штрафу.
За повільне пересування територією можуть вилаяти – чому, мовляв, в робочий час ти не на робочому місці!?
Туалетів на поверхах немає, спускатися вниз облом отож справляли природні потреби хто де зміг усамітнитися.
Покидати територію будови в робочий час не дозволено. Поза територією теж не легше – безпаспортних трудяг пасуть міліціянти. Сновигання без документів наказуєме затриманням та штрафом. Також карається штрафом у 1000 рублів розпивання пива "в общественном месте".
До нас підійшов земляк, котрий роками на тій будові працює й повчально злив інформацію: "Позаминулого року мулярів було мало і тому їх шанували, платили щедро. Зараз же вас, як грязюки, отож не рвіть жили бо всього заробленого не дадуть – зріжуть. А й справді: якщо сьогодні 900 - 1000$ українцеві щастя то навіщо платити зайве?"
Мороз, пронизливий вітер, мокрий сніг, завірюха. У повітрі висять пил цементу та скловати, вихлопи двигунів, запахи бітуму, розчинників, звуки роботи механізмів та добірний мат працівників. Найбільше було чути кранівника – мусив перекричати шум двигунів та інші звуки будови. Перший раз гучно пояснить як краще зачепити вантаж нормальними словами, наступного добряче покриє матом – нерви ж то не залізні... І хоча на будові працюють таджики, узбеки та українці матюки всюди українською та російською. Вони всюди та скрізь – спіткнувся, чхнув, пукнув, цеглина відбилась не так і миттєво: й.. й… мать!
Типова сцена у бригаді українців. Один майстер кличе іншого: - Саша! Саша!
Той не чує.
- Саша, й.. т… мать! Подай молоток!
Те ж саме за столом: борщ холодний чи надто гарячий, чай не солодкий, хліб чи ніж випав з руки – й.. й…. мать!
Колега під час сніданку до мене за звичкою: - Посунься, й.. тв… мать!
Я обурено: - Ти на мою мать не лізь!
Той виправдовуючись: - Так я ж сказав "й.. твою медь!"
Лаються навіть крізь сон. Чоловік ще очі не продер а вже: - Бл.., тільки 5 година, й… й… мать!
Навіть якщо наші позасинали то матюки продовжують лунати із сусідніх кімнат.
Я зауважував нашим раз, другий, третій, що лаятись некультурно але ті дивилися на мене як на якогось дивака. Бригадир на те філософськи: "Матюки у нас вже у крові. Матюкнувся й розрядився, зняв стрес!"
Я в тон: - І цим самим зарядив ним іншого співвітчизника…
Просив хлопців не лаятися хоча б при мені. І бачили ж як мене добиває лайка та… нуль уваги.
Наприкінці березня в переддень вихідного видали зарплату за лютий. Наш поверх, у котрому проживали українці, "гудів". Недільного ранку із сусідньої кімнати було чути веселі голоси, дзенькіт склянок, сміх. Опівдні голоси стали сердитими, було чути погрози, брязкання дверима. Відчувалося: назріває гроза. В той час я вийшов у коридор й, щоб заспокоїтися, став за табірною звичкою ходити коридором туди-сюди. Тасуватись, якщо на жаргоні. Відкрилися двері сусідньої кімнати і один із жильців суворо запитав: "Чого ти тут ходиш!?" (!)
Я був ошелешений таким нахабством та якось таки промовчав. Стемніло. Образно кажучи, хмари ненависті насувалися невпинно і несподівано, як перший грім, у коридорі спалахнула бійка. Звуки ударів, матюки, знову звуки ударів. Затихло. Як виявилося, то була пауза між першим та другим раундом. Скоро із кімнати, що зліва почулося: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!? Хто!? Признавайтесь, суки, бляді, підарасти!"
Розпочався другий раунд. Хиталися фанерні перетинки, по кімнаті бою "гуляв" телевізор, у коридорі падали столи.
Та от знову пауза. З часом із кімнати зліва почувся винуватий благальний голос: "В'їби, в'їби мене!"
Ми розуміли: чоловік протверезів й, відчуваючи свою вину, просить вдарити його навзаєм й тим самим вибачити.
Третій раунд виявився затяжним. Лише опівночі рефері у формі охоронців припинили побоїще. Мертву тишу порушували приглушені голоси та звуки блювання. Тим часом я вийшов у туалет й побачив як тверезіші із учасників того побоїща змивають кров зі стін та підлоги.
Ліг в ліжко й здогадався чому із "Помаранчевої революції" вийшов пшик. Спиртного не було! Було вивези на Майдан доволі спиртного і веселуха гарантована за сценарієм: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?"
Вранці на "розводі" повідомили, що адміністрація виганяє шестеро винуватців побоїща. Хлопці хто в бинтах, хто в синцях пошкутильгали спаковувати речі. (Певно дома будуть розповідати байки про безпредєл московських рекетирів.)
Один із нашої кімнати довідався першопричини того побоїща. Розклад перед боєм був таким: спочатку волиняки подружилися із нікопольськими – пиячили разом. Пізніше волиняки ще раз забухали та от зробили це таємно - не запросили кентів. Ті затаїли образу. Опівдні один волиняка зайшов в умивальник а там нікопольчанин палить. Зробив кенту зауваження: ти, мовляв, припух - палити тут заборонено. Нікопольчанин у відповідь пихнув димом в обличчя повчальника. Ошелешений таким нахабством волиняка послав кента матом й… отримав удар в обличчя. Скривавлений постраждалий побіг у свою кімнату, зібрав колег і почалося…
Аналізував я події й доходив висновку: Образи та приниження накопичуються й ми, українці, своє невдоволення політичною ситуацією та власною долею виплескуємо на "Його" та "твою мать" й на таких же знедолених співвітчизників.
(Скільки я не запитував: "Його мать" – це чию матір маєте на увазі?" та ніхто ніколи не дав вичерпної відповіді.)
Від такого існування поволі людина опиняється на грані нервового зриву й, щоб не збожеволіти, п’є спиртне. Спиртне ж діє підступно: загострює проблеми, затуманює розум, розв’язує язик, робить напрочуд сміливим. От і досада, біль, розпука й лють виплескуються на першого стрічного.  І це моє щастя, що тоді після слів "Чого ти тут ходиш!?" я промовчав й завдяки тій стриманості не отримав, як то кажуть, у "в диню". Тоді за мене, ясна річ, заступилися б колеги отож та "веселуха" була б ще веселішою.
Видно неозброєним оком: на будові працюють таджики, узбеки та українці. Росіян на будові немає. А навіщо їм 12 годин горбатитись на будові коли вони на виробництві за восьмигодинний день більше заробляють? Немає навіть молдаван! Тільки ми - тупі, дебільні хохли!
Брудна лайка на будові є звичною. Ось на розводі Генеральний картає підлеглу: "Ты, наверное, и подмываешься так, как полы моешь!? Размазала грязь и, думаешь, исполнила работу!?" І продовжує у тій же тональності…
Прибиральниця стоїть перед строєм червона, як буряк. Виправдовуватися безглуздо – звільнить. Керівник поводить себе брутально тому, що знає: ображений не швирне йому на стіл заяву на звільнення бо де він дома роботу із житлом, харчуванням та такою зарплатою знайде?
Підійшов до інших й продовжує: "Вот бригада хахлов отличились – пропили сварочный аппарат, болгарку, шуруповёрт. Думали, никто не заметит но не прошёл номер! Не рассчитаем, не вернём паспорта пока все 96 тысяч рублей за сварочный апарат не высчитаем! Плюс за болгарку и шуруповёрт!
А вот ещё одна бригада хахлов халтурщиков стоит. Ржавчину с металлоконструкций не счищают, красят по ржавчине. Зачем мне халтурщики? Увидят начальство – работают, начальство отошло - халтурят. Нормальные же деньги плачу! Так будет продолжатся – поедете нах.. на Украину там халтуру гнать за вашу нищенскую зарплату!
Та ось планерка закінчена. До виконроба українця підходить наш муляр й просить підписати обхідний лист.
- Не підпишу – ти робоче місце не прибрав!
- Куски піноблоків залишилися від попередньої бригади. На х.. воно мені? Ні, чуже прибирати не буду!
- А хто буде прибирати? Я!? Не підпишу, доки не прибереш!
- Та не буду я чуже прибирати!
- А не підпишу!
Розвертається бідолаха й голосно згадуючи "мать, рот, нах.., блядь" йде прибирати своє робоче місце. Він знає: не підпише виконроб обхідний – не повернуть паспорт. Не повернуть паспорт – не виїдеш із Росії!
Чому ж ми такі занудні? Це ж твій брат українець насмітив. Прибери тихенько – корона ж не спаде. Пізніше відшукаєш винуватця й той тобі так чи інакше віддячить. А так он довелося прибирати із скандалом…
Якось на будову завітав Генеральний зі свитою. На весь поверх лунало: "Почему не следите за качеством? За что я вам деньги плачу... … в Бога мать!!!.   (!)
Бригадир нас заспокоїв: - Не дивуйтесь – це в Росії звичне явище!
Підійшла та свита і до нас. Шеф оглянув нашу роботу й накинувся на Сашу – стіна "завалена". Посипалися докори та погрози. Саша ж стояв як першокласник перед директором школи – не смів заперечити. Знав: розсердиш шефа – заставить переробити або вижене. Нарешті комісія пішла далі. Ми були шоковані – Саша зайняв призове місце на конкурсі мулярів отож такий брак допустити аж ніяк не міг. Заміряли стіну і так, і сяк – нормально вона змурована. Одне із двох: чи то у шефа око криве, чи то тінь із вікна викликала ілюзію кривизни.
Дивлюсь: навпроти  нас працюють шпаклювальниці й щебечуть українською. Вони в штанах, куртках, поясні  монтажні ремені пристебнуті до риштувань, на голові каски. Чомусь подумалося: вам би на Україні надягати модні плаття, працювати у офісах, ходити в театри, відвідувати виставки, салони краси, народжувати та виховувати дітей, вести домашнє господарство, доглядати онуків…  Пригадалося із Кобзаря:

А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мобільник бригадира обривали земляки – на роботу просилися. Точніше на цю каторгу!
Подумалося тоді: - Певно дуже кепські справи на Україні із роботою…
Давно задавався питанням: що робити із таким народом? Міняти кров, віру, чи ще раз хрестити у Дніпрі?
Робота важка, хлопці озлоблені на весь світ і тому матюкові, кімната не оштукатурена, взимку холодно, весною душно – гаряча вода в трубах постійно тому що, із вікна дме, із-за поганої звукоізоляції (перетинки із ДСП) чути голоси та сварки сусідів, хропіння та бурмотіння крізь сон колег, клопи стали звичним явищем. Ще й до того у мене розвинулася алергія на пил скловати – кашляв вдень та вночі доки нею утеплювали стіни. Стомлювався і фізично, і морально. Морально добиває брудна лайка земляків та прилюдне акцентування начальством нашої другосортності – де ви, мовляв, на вашій бідній, безробітній Україні роботу із такою зарплатою знайдете?..
Заробітчани на чужині загалом працюють нелегально – не по трудовій тобто. Іншими словами "на віру". Віриш що тобі заплатять – працюй. Стаж не йде, на пенсію не "капає", лікарняних не виплачують. А куди діватися – працюємо.
Прийшов з роботи, повечеряв і провалився у небуття. Вранці таке відчуття ніби не спав зовсім. Стало боліти серце. Розумів: це не серце хворе а даються взнаки фізичні та нервові перевантаження. І, як виявилося, не я один опинився на грані нервового зриву. Одного дня Володимир, котрий не з нами приїхав але із нами жив, позичив у земляка 500 рублів й таємно купив горілки. Уночі виходив у туалет й там потайки пиячив. Сновигав кімнатою як зомбі, щось шукав, лаявся, натикався на перешкоди, перекидав табуретки. Вранці поліном лежав на ліжку, калюжа сечі під ним.
Залишили колегу а в обід кімната… не відкривалася - Володя не міг вставити ключ в замок! (!) Відігнули лист фанери й найхудіший із нас протиснувся у кімнату. Спочатку хотіли алканавтові навішати "люлей" та пожаліли – обмежилися штрафом в літр горілки.
Здається один тільки я розумів: у чоловіка настало фізичне та нервове перевантаження от і "зірвався". Напився й усе стало "по барабану". (Пізніше невдаха в день видачі зарплати виставив нам і то зі скрипом пляшку горілки. Мусили додавати свої гроші, тому що на таку ораву пляшка - тільки роти заскородити… Випивали, ясна річ, разом.
Перебравші дозу колеги вели себе по різному. Хто завалюється спати, хто шукає пригод. Вийшов підпилий чоловік у коридор а там наряд охоронців. От і отримуєш штраф. Запалив цигарку у туалеті – штраф. У кімнаті теж не скучно – один колега мав моду сп'яну мочитися у кутках кімнати. Добре що хоч не на сплячих колег...
Нервові перевантаження дістали й мене. Вихід був один: піти до церкви. Виявилося: в кімнаті 9 жильців і з кожним можна було сходити в магазин по горілку а от до церкви - із одним. Помітили: узбіччя шосе, як у нас слов'ян прийнято, засмічене – маємо звичку викидати сміття із авто на ходу.
У храмі серед інших виявилася ікона блаженної стариці Матрони. Я про ту святу багато читав отож кожного богослужіння ставив свічки й молився – просив допомоги перетерпіти все, протриматись. Таки, як от бачите, допомогла мені блаженна стариця Матрона…
У перших числах квітня каретку крана відремонтували, виділили двох постійних стропальників та видали їм портативні радіостанції. З огляду на це добірну лайку кранівника стало чути рідше...
В середині квітня відчутно потеплішало отож керівництво продовжило робочий день до 21:00. Раніше по суботах працювали до 15:00 а тут продовжили до 17:00.
Помітив: у мусульман зовсім інше світосприймання. Вони запрограмовані поспішати робити добро. Доброзичливість є нормою поведінки. Якщо іновірець бачить, що тобі важко – кине все й допоможе. Якщо ти новачок, звернеться до тебе "брат" й порадить як робити краще. У вузькому проході відступиться й дасть дорогу. Це не самоприниження, не запопадливість – це доброзичливість. Нам цього не зрозуміти. Чомусь на "розводі" лають лише нас, українців – украли, напилися, билися, хуліганили, виконали неякісно роботу тощо.
Один із нашої кімнати нарікав на впливового товариша: була вакансія асенізатора та працевлаштував чужинця. Обурювався: "Не зателефонував же гад – думав я гордий отож відмовлюсь. А чого відмовлятися, там краще ніж на цій довбаній будові: зарплата висока, воля - машина в твоєму розпорядженні, є на викачці приватних туалетів чималий калим, є зекономлений бензин, запчастини…"
Трьом землякам після трьохмісячної праці (каторги) дали десятиденну відпуску. От якраз на Великдень ті й повернулися. Чому ж не відсвяткували Воскресіння Христове дома? А тоді б запізнилися й цим накликали на себе гнів начальства. Виженуть без розмов й тоді шукай роботу із мізерною оплатою дома…
Бригада із Волинської області покинула будову – знайшли приватника, узгодили ціну й стали зводити будинок. Невдовзі ходили в синцях – місцеві будівельники побили за те, що ті збивають ціни тамтешніх будівельних послуг…
Із розповідей колег-заробітчан можна було вивчати географію. Де тільки вони не були… Ось монолог Миколи:
"Мене позаминулого року родич заманив працювати на будову, що у Хімках. Сам же не працював фізично – посередником був. За перший місяць заплатив усім працівникам добре і, головне, своєчасно. Далі плакався на проблеми із готівкою проте щотижня таки видавав усім авансом по 1000 рублів. Чотири місяці обіцяв остаточно розрахуватися по завершенні будівництва і... І надурив усіх.
Та не одного мене - усіх 200 працівників той посередник надурив.  І що цікаво: новачки живуть з нами в одній кімнаті, чують наші розмови, бачать як добиваємось виплати заборгованості і… виходять  на роботу! От який у нас менталітет: "Усіх їх надурили а от мене якось пронесе – мені то заплатять…"
Родич раніше гостював у мене, я у нього. У Москві він зняв квартиру, придбав авто за 200000$ і підвозив мене іноді. Якось за порушення правил авто зупинив наряд ДПС. Той опустив скло й повчально сказав автоінспектору: "Если не хочешь проблем то запомни этот автомобиль и больше его не останавливай!" Це ж які потрібно мати зв’язки та владу, щоб сказати такі слова!
Техніка безпеки на тій будові у Хімках ігнорувалася. Риштування тримаються, як то кажуть "на соплях". Генеральний привселюдно заявив: "Меня не волнует разобьется кто настройке или покалечится. Мне важно чтоб стены при падении не поцарапали!"
В решті-решт ошукані українці зібралися на будові й стали в очікуванні посередника пиячити - хотіли таки якось вибити зароблені гроші. Посипались погрози, обіцянки розправитись. Один із тієї компанії так бив себе в груди, що я боявся: ребра собі поламає. А вранці хлопці проснулися й… тихенько роз'їхалися по домівках.  Ось такі у нас херої…
Ошуканство як у нас, так і в Росії, є звичним явищем. От чоловік виконав роботу а крутелик, пославшись на фінансові проблеми, просить зайти за грошима пізніше. Той заходить, а охоронець щоразу повідомляє, що господаря немає дома. В решті-решт охоронцю це набридає й він проганяє настирливого прохача з погрозою наступного разу відлупцювати гумовим кийком. І нікому не поскаржишся – скрізь у того крутелика "схвачено"…
Я пішов у кадрову агенцію й там мені підшукали роботу у Києві. Заплатив за послугу й поїхав. На місці мені ошелешено: "Хто Вам наплів про такі наші розцінки?"
Повернувся й у тій кадровій агенції заявив: "В суд на вас подам!"
Ті мені примирливим тоном: "Тихо. Тихо. Ми вам повернемо гроші". Взяті за послугу гроші то повернули а от за квитки на потяг пропали. Пізніше односельчани в подібну історію потрапили. Набрали харчів, мішки картоплі й у Києві  понесли її на ринок продавати. Не вести ж назад в село картоплю із Києва…
Не вірте, хлопці про величезні заробітки за кордоном. Насправді за усіма вирахуваннями відправите рідним щомісяця по 700$. У Польщі не раджу погоджуватись на працю у фермерів – заплатять але усі жили витягнуть. Краще йти на фабрику чи завод. Восьмигодинний робочий день, гарантована зарплата. Там на відміну від Росії цивілізація – жоден поліцейський тебе просто так не зупинить. Мене за стільки років жодного разу не зупинили, не ошукали роботодавці. Зазвичай поляки працівників не ошукують – не так покари властей як поганої слави бояться. От прийде ошуканий  в костел й розповість хто і як його ошукав. Священнослужитель повідомить пастві і ганьба забезпечена".
Борг Миколі складав 120000 рублів. Той при нас телефонував і родич лагідним тоном говорив стандартні слова: "Я зараз не у Москві. Зателефонуй післязавтра, ми зустрінемось і я розрахуюсь із тобою". Післязавтра номер не відповідав – був в ігнорі. Микола телефонував із іншого мобільника і знову чув звичні слова. Через день і той номер вже не висвічувався. Останнього разу Микола сказав у слухавку: "Мені набридло гратися з тобою у телефони. Чув, що зараз твоя жінка гостює у тебе. Дай їй ті 120000 рублів а вона вже дома моїй передасть".
Коли ж через два тижні Микола зателефонував жінці то виявилося: ніяких грошей ніхто їй не передавав. Почувши таке, вилаявся із прокльоном, плюнув й розтер ногою.
Під час перекурів Микола розповідав багато чого із свого заробітчанського життя-буття. Ось ще одна повчальна розповідь: "На будові у Хімках чесно виплатили першу зарплату. Хлопці моєї бригади зняли на окружній повію таджичку по національності й влаштували пиятику із сексуальними розвагами. Добряче напившись, дали їй чоботи, мітлу й примусили голу танцювати на столі "танок будівельниці". За якусь провину побили так, що живого місця не було. Та вранці зателефонувала "мамці", сутенеру тобто. Приїхало сім машин міліціянтів. "Героїв" пошикували й постраждала вказала на усіх шістьох своїх кривдників. Порадившись, міліцейські тузи поставили кожного перед вибором: арешт, слідство, суд, в’язниця або 3500$ відступного. Їздили хлопці по черзі додому, позичали гроші й стали працювати далі, щоб було чим повернути борги. Отака то ціна сексу із присмаком садизму…"
Щовечора я жартома декламував армійський вірш: "Дембель стал на день короче…" (продовження багатьом відоме) й таки дочекався закінчення дозволеного владою Росії трьохмісячного безпроблемного перебування іноземців на її території.
Замовили мікроавтобус. В очікуванні сиділи на пакунках. Послали гінця за пляшкою. Саша поспіхом побіг а от паспорта забув. Повернувся сам не свій – міліціянти затримали й примушували їхати з ними. (Затримати й тримати три години до вияснення особи мають повне право.) Мусив відкупитися тисячею рублів. (282 гривні)
Всю дорогу заправлялися спиртним й "гуділи". Водії у дев'ятимісний автобус помістили 14 пасажирів. Та це нікого не обурило – ми звиклі до свинських умов життя та пересування. Водії за кожного зайвого пасажира відстібали спочатку російським ДПСникам, пізніше українським. І не тільки їм але ще й митникам чужим та нашим. Та попри все вони в кінцевому рахунку були у виграші.
Один із колег, котрий раніше возив контрабанду, поділився секретом: "Стражі порядку завжди "на лапу" беруть в міру, щоб не відбити охоту возити контрабанду, порушувати закон".
Я погодився: якщо надто обдирати водіїв то ті перестануть брати зайвих пасажирів. Тоді й автоінспекторам та митникам навару не буде. А так усі в шоколаді...
Під час подорожі ми неабияк заливали сліпи. Один із чужих пасажирів так сп'яну дістав усіх своїми понтами, що інші хотіли добряче нам'яти йому боки. Вилаяли нахабу й той якось вгамувався.
Сусід запитує мене в момент бухаловської паузи: - Чому у мене штани мокрі?
- Так ти ж обпісявся!
- Чому ж тоді сидіння сухе?
- А воно поролонове отож всмоктало вологу як промокашка!
Поволі хміль пройшов. Подружилися із чужинцями, обмінялися номерами телефонів. І той понтовий нахаба виявився цілком адекватною людиною. Декотрі із колег домовилися зустрітися у барі.
Інфа до відома: ціна проїзду мікроавтобусом та потягом однакова. Плюси подорожі потягом: спиш на чистій постелі як людина, розвозять напої, провідники пропонують гарячий чай тощо.
Плюси подорожі мікроавтобусом. Водії заберуть з дому й висадять під воротами будови. Не витрачаєшся на переїзди до вокзалу та із вокзалу, тебе не оббирають міліціянти. Те ж саме при подорожі у зворотному напрямку. Мінуси: сидиш та спиш затиснутий з усіх боків. Кондиціонера та телевізора немає. Одна розрада: напитися й тоді незручності не помічаються…
А от я розумію нашого Президента та урядовців – із таким нашим менталітетом можна наплювати на народ, не проводити жодних реформ й спокійно жити у власне задоволення. Чому? А доки для українців є робота у ближньому та далекому зарубіжжі, доти вони самі собі раду дадуть. А стане нестерпно – понапиваються, ребра собі під час погроз на адресу урядовців та крутеликів поламають, поб'ються, проспляться й знову поїдуть батрачити на чужину…

"Лише той гідний життя і свободи, хто кожен день іде за них на бій".  Й.В.Гете

Чи є у нас нація, національна ідея? Ні, нас 45 мільйонів абсолютно байдужих людей. А втім національна ідея у кожного своя й вона у більшості приблизно така: Не міняти життя а будь-якою ціною пристосуватись до нього тут або поїхати заробляти достойні гроші на чужину.
У пам'яті сплили слова поета:

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.  (Олександр Олесь. 1908р.)

Пригадалося як на одному із політ форумів, де патріоти України так б'ють себе в груди, що аж ребра тріщать, я запропонував таке: "Бажаю вдруге відбити носа Леніну. Хто згоден потримати драбину? Миколу Коханіського та хлопців не посадили, отож не посадять і нас".
Відгукнулася тільки знайома молода тендітна жінка. Серед тих, хто носить штани мужчин не виявилося. (!)
Десять років тому написав та розмістив в Інтернеті цю автобіографічну книгу і… І усім байдуже - відгуки по пальцях перерахував. В кінці книги є номер мого мобільника та от жоден не зателефонував. Мо тому, що немає в мене харизми, внутрішнього магнетизму. Здається дрібниця: по-людськи просив хлопців не лаятися хоча б при мені та… нуль уваги. Загальновідомо: щастя – коли тебе розуміють та поважають...
Пригадалося із Ліни Костенко:

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні.

Працювати на каторзі за нормальні гроші чи за мізерну платню на вільній Україні?

Повернувся до хати морально та фізично виснаженим. Хотілося відіспатися та не виходить – накопичилася хатня робота, городи зіллям позаростали, жуки картоплю об'їдають. Де тут до відпочинку?
Зателефонував на попереднє місце роботи й почув: "Розцінки не змінилися, на твоє місце вже прийняли чоловіка".
Нещодавно колеги проклинали ту каторгу, били себе в груди й клялися вдруге не їхати у Росію - дома планували роботу знайти. Сьогодні телефонують – повідомляють, що їдуть знову й запитують чи поїду я. Що робити? Знаю: буде ще гірше! Буде спека у прямому та переносному значенні цього слова. У прямому, гадаю, зрозуміло. У переносному: усі будови Росії "горять" – графіки здачі неабияк піджимають. Не здаси об’єкт своєчасно – заплатиш величезний штраф. От і біситься начальство, вимотує із робітників (таджиків, узбеків та українців) останні сили…
Не поїхав. Втома страшенна тому що. Не так фізична, як моральна…
У мій вік на Україні високооплачувану роботу знайти важко – скрізь (крім роботи сторожем) віковий ценз. Хоч-не-хоч, а мусиш найматися до приватників.
Навівши лад у господарстві, влаштувався на будову до впливового держслужбовця. Виявилося, що у нас й там не заробиш - на ринку праці море безробітних, котрі збивають один одному розцінки. Ось як це виглядає на практиці. Господар ставить бригаду перед фактом: будете працювати за такими ось розцінками а ні, то я інших найму. Доводиться погоджуватися. Відмовишся – наступного дня у нього вже інші працюють…
Із вулиці возили тачкою пісок, цемент, щебінку, вручну замішували розчин, заносили по крутій драбині на другий поверх, мурували, заливали бетон, штукатурили. Там я й відчув перші симптоми грижі. При розрахунку господар вмикнув дурника: "Розвантаження цементу, клею, щебінки входить в ціну роботи а за замішування розчину вручну накину лише сотню... А потрібно було раніше сказати й я замість бетономішалки найняв би вам двох студентів". От і вся розмова…
Це ж загальновідома істина: будівництво завжди обходиться значно дорожче запланованого, у магазинах будматеріалів не поторгуєшся отож забудовники, як заведено, всіляко одурюють працівників.
Повчальний приклад: виставили опалубку над гаражними дверима, вручну замішали бетон й в обід перемичка була залита. Господар 50 гривень тицяє. Ми обурилися – це ж мізер! Я зауважив, що у Росії встановлення готової перемички при допомозі крана чи вручну коштує 10$. Господар скривився й ще 50 гривень дав.
Митник їздить на престижній іномарці, зводить наворочений будинок і… плачеться на катастрофічну відсутність грошей – це так натякає, що хабарів не бере. Признається, що у вільний час займається перепродажем дорогих авто і щоразу на кожній "наварює" по 5-7000$. Ага, так ми й повірили…
Якось порахували обсяг виконаної роботи згідно узгоджених розцінок й назвали ціну – 1000 гривень. Господар дістав пачку гривень, відрахував 900 й жартівливо проказав: "Більше не дам – мені теж за щось жити потрібно…"
Третього дня навідався і ошелешено: "Я місця собі не знаходжу – за що ж я вам 900 гривень заплатив?!" (!?)
А втім це стандартна ситуація: кожен роботодавець тільки й думає як того трудягу надурити...
Прийшов час узгодити ціну покриття даху. Господар заявив, що найдорожча фірма зводить дахи по 30 гривень за квадрат. На понт брав – знав, що фірми зводять по 80, приватники дешевше ніж за 60 не погоджуються. Торгувалися до останнього й зійшлися на 52,50. А не було іншої роботи тому що...
Пізніше по сусідству майстри стали зводити гараж. Пісок поряд, бетономішалка є, зарплата в кінці тижня. Призналися, що дах домовилися звести у розрахунку 65 гривень за квадрат. Подумалося тоді: їм пощастило знайти порядного роботодавця, а от нам – ні…
Спересердя розповіли ситуацію. Один із тих працівників сумно зауважив: "Багато де я працював але не було такого місця де б не надурили…"
Зустрів односельчанина котрий літом на околиці Москви будинок покривав по ціні 50$ за квадрат. Розцінки за кордоном значно вищі от по цій причині українці й їздять на заробітки…
Видавав наш господар дочку заміж. У понеділок підійшов, стрільнув цигарку й із виглядом щедрого благодійника обіцяне "піцькове" вручив – дві напівповні півлітрові пляшки горілки та дві літрові пляшки солодкої води. Був в гарному настрої. Попихкуючи димом, розповідав антиурядові анекдоти, критикував рішення Президента посадити Юлю. Розповів про кадрові перестановки на митниці. Запам'яталася фраза: "Ех, якби ви тільки, хлопці, знали якими чемоданами начальство пачки доларів у Київ відправляє…"
У пориві відвертості признався: "Я навмисне вам недодаю зароблене… Якби я зараз з вами повністю розрахувався то де б я завтра вас шукав?"
Я ж під цей настрій змовницьки нашептав йому на вухо: "Надіюсь, з нами то Ви розрахуєтесь по-людськи? Якщо ні, то сфотографую Вас на фоні авто та будинку й скину історію "кидка" в Інтернет. Тоді Вам буде соромно перед колегами…"  На мій подив господар проігнорував ультиматум й цим самим розв’язав мені руки…
Працедавець наш є людиною віруючою – дітей хрестив і сам до церкви молитися та сповідатися ходить... Якось перед врочистим святом сказав усім працюючим: "Завтра велике церковне свято, отож щоб жодного на будові не було. Заїду й побачу кого – покараю. Знайте: зароблене в свято не йде на користь працівникам, та ще й до того в тій хаті щастя не буде. От я й хочу, щоб діти мої та онуки щасливими росли…"
Матеріалу для даху не вистачало отож мусили доточувати балки, на крокви розпускати необрізні дошки а це зайва заморока, витрата часу. Закінчували кроквяну систему й просили аванс та господар все посилався на відсутність грошей – тягнув час. Коли ж настав день крити дах, з'явився й, не моргнувши оком, заявив: "Найдорожчі фірми криють дахи по 40 а ви щось занадто дорого з мене запросили! Я за зведення кроквяної системи зараз дам вам половину ціни а металочерепицю мені інші постелять!"
Ми були ошелешені почутим. Оригінальний хід – за 90% виконаної роботи заплативши 50% ціни й відправити нас геть… Сперечалися до хрипу, нервового зриву. Митника аж трясло, почервонів весь, з вуст злітало: "Мать, рот, блядь…" Пригадався вислів: "Чим довше спілкуюся з митниками, тим більше подобаються автоінспектори".
Мусили скинути ще 350 гривень. А нікуди не дінешся – він обіймає високу посаду на митниці, син міліцейський офіцер. Працювали по усній домовленості отож судитися із мафією безглуздо.
Огидний тип. На купівлю будматеріалів, меблів, кухні, ванни, пральної машини, холодильника гроші то є, а от нам - немає. Розрахунок простий: покинуть спересердя майстри будову – втратять недоплачені гроші.
Плачеться, що на митниці мало заробляє. Я зауважив: "Якби то воно було так, то такого будинку б не будували…"
Роботодавець щоразу намагається до чогось причепитися, зробити зауваження, покритикувати. Ось повчальний епізод. Слідом за мною в двір зайшла жінка, котра ревізором міськводоканалу виявилася. Господаря не було отож ми, пославшись на відсутність ключів, не пустили її у в будинок. Тоді панянка дала нам квитанцію на оплату заборгованості й попросила передати власнику. Пізніше мали що вислуховувати за те, що впустили сторонню людину в двір. Розумів причину того обурення: господар врізався у водогін поза лічильником от й переживає, щоб не виявили. Я на те  зауважив: "А мо краще чесно розрахуватися з державою та нами й спати спокійно!?"
Після кожного візиту погано почуваємось. Запідозрили, що він є енергетичним вампіром.
Сумно стало: праці у приватників немає альтернативи – на виробництві не більша зарплата тому що… Ще й до того там жорсткий графік, дисципліна а тут то всі свої - можна запізнитись, раніше піти, відпроситись коли треба...
Від переживань розболілося серце. Боляче – і то за волю, добробут, процвітання таких покидьків я стільки років розпинався!? І на перший погляд усі вони ніби нормальні люди - у кожного золотий хрестик на шиї сяє, ікони в хаті висять. В Бога вірують, значиться… Лають владу, розповідають анекдоти про урядовців. У придбаних за неправедні гроші дорогих авто жовто-блакитні прапорці возять – демонструють патріотизм… Як же набридло борсатися у цьому нашому океані лицемірства… Пригадується із Кобзаря:

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: "Нехай, каже,
Може, так і треба".

Загалом в середньому за день кожному десь по 60 гривень виходило. Якщо два роки тому 100 гривень були варті 21$, то сьогодні - 12$. І ціни зросли відповідно. Якщо вирахувати проїзд, вартість харчування та напоїв то залишаються кошти, про котрі кажуть: "Як кіт наплакав"... І це вже третє літо поспіль така ж історія!
Нарешті вся робота була завершена. Бригадир вийшов на роботу сам й став чекати господаря. Наступного дня розповідав: "Господар довго перевіряв якість – хотів придертися до якоїсь дрібнички, щоб нічого не заплатити. Ходив я за ним із рівником та рулеткою й доводив, що все зроблено якісно. Шукаючи до чого придертись, заявив, що то ми спалили його шуруповерт й він вирахує з нас ціну ремонту. Я показав власний й переконав, що усі інструментів ми мали свої. Тоді став гарячково шукати сокиру, молоток, ізоляційну стрічку – думав, що ми їх поцупили отож це стане мотивом покарання штрафом. Я показав, що все є. Переконавшись, що придертись немає до чого, зі словами: "Я порахував вашу роботу і ось все що ви заробили", дав 1200 гривень. Добре, що перед тим я погодився стіну у ванні плиткою обкласти а то б і того не дав…"
За останні 12 робочих днів мені вийшло 300 гривень - по 25 гривень (3$) в день. Мінус проїзд та "тормозок". Якби не домашнє господарство то при такій оплаті помер би з голоду...
Якось так не по-людськи у нас все робиться. Бандитська влада тому що… У громадянському суспільстві ми б звернулися до суду і господар мусив би по завершенні роботи заплатити нам по розцінках будівельних фірм. Плюс штраф за непорядність та розголос у ЗМІ.
Усі ж оті олігархи, спритники, крутелики колись, як і ми, у радянській школі вчилися. Були жовтенятами, піонерами, комсомольцями, більшість навіть комуністами. Говорили гарні слова про відданість ідеалам рівності, братерства та волі а як комуністична система згинула – вмить в буржуїв перетворилися й стали усіляко утискувати менш успішний прошарок простих трудяг, котрими самі нещодавно були…
З огляду на подібні життєві епізоди можна зрозуміти причини спалаху революції, громадянської війни, програшу Білої армії, розгулу масових репресій. А злиденна оплата праці, корупція, вседозволеність багатших громадян довела до кипіння інші верстви населення. І озлоблені пролетарі вже не зважали на гарні слова своїх жертв, на золоті хрестики на грудях, на ікони в оселях, на національні прапорці. Знали: то є прикриття гнилості, лицемірство, фальш...

"Я живу як у раю…"

До хати завітав приятель із котрим давно не бачились. Іван раніше пиячив і, як і я, мав залізні зуби. Обнялися, поцілувалися. Гість осліпив домашніх голлівудською посмішкою.
Спілкувалися, гомоніли про сучасне життя. Приятель розповідав життєві пригоди. Якщо стисло, історія його життя-буття така: Бідував дома, з відчаю пиячив та от випала нагода поїхати на заробітки в Італію. Спочатку без знання мови було важко та якось пристосувався. Згодом пощастило працевлаштуватися кінологом – став доглядати собак впливового сеньйора. За графіком випала відпустка. От й відвідав рідний край.
А втім це не дивина. Більшість бідних, хуліганистих, випиваючих односельчан, котрі (на відміну від мене) відразу зрозуміли, що добра, процвітання в нашій державі ще ой як довго не буде, від безвиході наважилися виїхати за кордон і… стали там заможними, серйозними людьми. Працевлаштувалися, заробили грошей, придбали житло, автомобілі й радикально поміняли стиль життя… Беруть відпустки й іноді провідують край свого дитинства та юності.
Спілкувалися й я бачив перед собою справді щасливу людину. Запитав:
- Ваня, тобі добре там в Італії живеться?
- Добре – це не те слово… Живу як у раю – там справжня цивілізація… Не перетруджуюсь, 1300 євро отримую своєчасно. Купив квартиру у центрі міста й маю все що побажаю...
Я опустив очі й подумки запитав себе:
- А як на нашій славній Україні після всього пережитого живу я?.. Іноземці чужинцям платять щедро та своєчасно а я на рідній Україні мозолями зароблені копійки із наших панів вириваю зі скандалом…

"Правда, рай?"

Ніхто не розуміє причин нашої кризи. Є в нас Україна, конституція, прапор, гімн, армія, власні гроші. І свобода ніби є: безперешкодно розвішуй на будинках чи балконах жовто-блакитні прапори, співай повстанських пісень, розмовляй українською, подорожуй світом, пиши, мели, варнякай все, мітингуй, голосуй за кого хочеш тощо…
Чому ж тоді злиденні зарплати, корупція, брехня й такі кислі обличчя перехожих?
А тому, що ми вороги самі собі! Ми кричимо про любов до свого ближнього а насправді його ненавидимо!
Оту нашу ілюзію ідилії талановито описав Кобзар:

…Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
Та, якщо придивитися ретельніше:
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радість та хвала!
Тобі, єдиному, святому,
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

А в нас украли Україну. (Ю.Сегеда)
Сучасний поет описав сьогодення дещо інакше:

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп.
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
І був холуй і є холуй.
Чи двохголового орла
У центрі кожного села
Постав на радість «господіну»,
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки,
Із награбованих грошей
Дають на храм і на музей…
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня…
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.
                                    

Хто буде поважати чоловіка котрий заробляє на підтримку злиденного існування?

Ось так я вже вкотре літо-осінь змарнував, нерви зіпсував та ще й до того дома продовжуються непорозуміння – хто ж буде поважати чоловіка, котрий заробляє лише на підтримку злиденного існування?
А тут ще й із сусідкою, котра доводиться кумою проблеми. Мама помітила як вдосвіта та, щось шепочучи, воду (певно котрою обмивали мерця) нам під браму виливала. І нікому ж не поскаржишся – виливання під браму ворога води не є карним злочином...
Онук, посперечавшись із однолітками, забіг у двір плачучи. Кума проказала злорадно: "Тут ще не такий плач буде!" Значить вона знає яку воду і навіщо виливала…
Перестріла мою жінку на базарі й влаштувала скандал із прокляттями. Вигукувала: "Давно "швидка" до хати приїздила!? Навіщо розповсюджуєте чутки, що я вашу корову зурочила, молоко забрала!?"
Моя на те резонно: "Ти з глузду з'їхала! Вже чотири роки минуло як ми корову продали!"

Гірко пожалкував, що вдруге не поїхав із колегами на ту каторгу

З огляду на ці усі обставини я гірко пожалкував, що вдруге не повернувся на ту каторгу – там би нормальні гроші заробив та й душа була б спокійніша… Там жодних побутових та сімейних проблем: в кінці робочого дня  стомлений приповзаєш до ліжка й провалюєшся у небуття. В суботу короткий робочий день, пізніше вечеря, баня, прання білизни. У неділю, як заведено, п’янка. Життя без проблем: житло, роботу та харчі дають, гроші нормальні виплачують. Що ще рабу для щастя потрібно?
Сумно: колись мріяв не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави працювати у нас й за зароблені гроші побудувати будинок, купити авто, відпочити на курорті. Вистраждав Незалежність, важко працюю і от таке життя маю… Весь час задаюся питанням: якби емігрував то невже десь там на чужині мені було б гірше?..