Горбатюк Микола

Рік життя пересічного заробітчанина

опубліковано 21 січ. 2013 р., 03:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2013 р., 10:24 ]

Працевлаштування по знайомству

 

Настав 2012 рік. Дома нудьгував без роботи. Ось вже й Різдвяні свята промайнули. Приходять рахунки за комунальні послуги, потрібні харчі, одяг, ліки. Де брати гроші?

Аж тут дзвоник із Росії – бригадир та декілька хлопців відсвяткували Різдвяні свята й повернулися на будову у московську область. Мороз до -30, в очікуванні потепління роблять то се, то те але гроші по довіреності таки отримали й переслали. Отримав я 4750 рублів та й обміняв по курсу вже 1000 рублів = 263 гривні. Якраз на оплату комунальних послуг вистачило. А одягатись та харчуватися за що? 

Влаштувався по знайомству різноробочим на будову за 10гр/год. А не знайти у нас людині передпенсійного віку більший заробіток…

Приступив до роботи. Дивлюсь: на будові висотного будинку працюють три зварювальники, чотири бетонярі, два підсобники, кранівник та два виконроби. Кранівник за день зробив лише шість підйомів. Ага, значить такими темпами роботи там років на три. Якщо не на більше…

Вже не звертав уваги на добірну лайку – вона у нас є звичним явищем навіть якщо поблизу школа.

Наступного дня на роботі було троє різноробочих і виконроб. Кранівник потинявся до обіду й пішов геть.

Раз так, то такими темпами роботи тут років на п’ять. Якщо не на більше…

Поцікавився датою виплати зарплати. Почув: "Як заведено, в кінці місяця платять за попередній. За листопад лише 60% заплатили".

Запитав виконроба: "Рукавиці раз в тиждень видаєте?"

Почув вичерпну відповідь: "Раз в місяць. Якщо є…" Запитань більше не було.

Робітники під час праці обговорювали перспективи заробітку у теплий період в різних регіонах Росії. Висновок логічний: весною роз'їдуться хто куди. Дирекції доведеться набирати новачків. Значить, роботи тут більше, ніж на п'ять років…

В кінці дня при переодяганні один із зварювальників вовтузився, щось перекладав із кишені в кишеню й нарікав на колегу за те, що той встиг спритно перед ним визбирати більші куски арматури. Ага, так хлопці ради пачки цигарок чи то квитка на маршрутку один перед одним кусочки заліза збирають для здачі їх в пункт прийому металобрухту.

Наступного дня ажіотаж із-за кусків металу мало не переріс у кривавий мордобій.

Наймолодший із колег мені довірливо: "Розлучився, батьки померли, живу сам отож теж тут кусочки арматури, огризки електродів, іржаві цвяхи збираю. Тільки от збираю не на горілку, як вони, а ради купівлі куска хліба…"

Дожилися, якщо одним словом…

І тут доволі заробітчанських історій наслухався: "Прибули восьмеро односельчан в Москву. Роботодавець посадовив у закрите авто. Через чотири години висадив у лісі. Вийшли а там: розрита земля, вагончики, колючий дріт, охоронці із собаками. Запитали за розцінки.

- Какие ещё расценки? Работайте а там посмотрим…

Коли ж хлопці обурилися, на них накинулися охоронці з кулаками. Їм на допомогу рвалися вівчарки. Так і пропрацювали три місяці від зорі до зорі під наглядом охоронців за миску баланди. Режим суворий: щось не так – отримуєш порцію стусанів.

Настав Великдень. Господар не відпустив додому але ящик горілки таки привіз. Хлопці переморгнулися й підпоїли охоронців. Коли ж ті поснули, утекли світ за очі в чому були. Пригодовані собаки пропустили – вже вважали годувальників своїми. Надибали село, розпитали дорогу до залізничної станції й поспіхом сіли в перший потяг. Виявилося, що він йде в напрямі Уралу. Зійшли на вузловій станції й стали працювати де прийдеться, щоб заробити на квитки додому. Вибрали маршрут котрий оминає Москву. Прибули й зареклися їздити заробляти на чужину…"

Одного ранку мене підібрав односельчанин. Розговорилися. Виливаю душу: "На будові то є робота, то ні. Немає фінансування от і вже тиждень простоюємо із-за відсутності будматеріалів. А от в Росії немає перебоїв із будматеріалами. Серед будівельників мат-перемат, пиятика, прогули, переробляння із-за неуважності виконробів. Он вже квітень настав а ще за січень половини зарплати не видали отож майстри лають всіх і все та підшуковують шабашки. Іноді думаю: от сталося б чудо й опинилися ми, українці, в раю. І… І за звичкою звідусіль лунало б наше: "Й.. т…. мать, яка ж красота, й…, рот, нах.., блядь!"

Односельчанин кисло посміхнувся і довірливо: "Працював і я на будові. Крали все: цемент, дошки, арматуру, цеглу, металобрухт й виторг пропивали. Щоб працівники не розбігалися, директор раз в тиждень давав техніку для лівого заробітку. І що ти думаєш? Все зароблене пропивали. З вагончика тільки й чути п’яні голоси та добірну лайку. Знаєш, Микола, із шістдесяти працівників лише п’ятеро серйозними людьми виявилися. Яку Україну ти хочеш побудувати з таким нашим народом!?"

І я погодився: "Ось тому то із Майдану й вийшов пшик!"

Леонід продовжив: "Іноді по справах буваю в селах. Картина жахлива: на фоні зруйнованих, розкрадених, зарослих бур'янами колишніх колгоспних ферм сновигають спиті селяни. А де ж поділися розумні та вродливі? А емігрували або виїхали на заробітки. А що робити? Роботи немає от і пропивають пенсії, вкрадене або зароблене у односельчан. В селах же розрахунок за будь-що стандартний – самогон. Хлопці спиті, молоді ще жінки спрацьовані, згорьовані отож й виглядають, як старі баби. Більшість із них вже вдови або розлучені..."

Я додав: "Мого напарника карета швидкої допомоги відвезла в лікарню – серце прихопило. І це не дивно: день працюємо, він на ніч залишається охороняти будову, вранці знову приступає до роботи. А мусить - гроші потрібні. Піднімає тонус, працездатність чаркою та цигаркою. От і…"

Прибув на будову. Хлопці потупцювали до обіду й розійшлися – не проплатило керівництво доставку цегли тому що.  Став й сам думати про іншу роботу або чергову шабашку. Зателефонував своєму давньому бригадирові. Той відповів, що роботи немає й повідав сумні новини: бригада із 27 чоловік, в котрій працював син, повернулася із Москви без грошей. Обіцяють переслати але, напевно, то марні надії. Колеги, котрі працювали в Києві теж повернулися без грошей - ошуканство на київських будовах є звичним явищем.

Увечері дзвоник – виконроб повідомляє, що до Великодня на будові роботи не буде і пропонує замінити Олега. Погодився – гроші ой як потрібні. Щоб не нудьгувати, начепив на шнурок магніт й став збирати розкидані шматочки арматури, викинені бетонярами зігнуті цвяхи, кусочки дротів. Криміналу в цьому не бачив – все-одно ж пропаде.

Вранці з'явився виконроб й попрохав у вільний час прибрати у вагончику будівельників. Відмовити було незручно і я там за чверть години назбирав півтора мішка горілчаних пляшок.

На прийомному пункті металобрухту натовп спитих людей із погаслими поглядами. Біля купи зданого металу помітив господарські ломи, гирі, гантелі - міняють хлопці спорт на спирт. Повернувся, поглянув у дзеркало і… побачив таке ж стомлене обличчя, погаслий погляд – в очах ніби вимкнули світло а ключ загубили…

 Перед Великоднем видавали зарплату. Зателефонував Олегові й стрів біля каси – ради грошей його відпустили з лікарні. Той признався,  що витратив на ліки зароблене чергуваннями та ще й не одну зарплату жінки. Нервові та фізичні перевантаження таки далися взнаки.

Повернулися будівельники на будову й стали качати права. Одна бригада на прямих стінах отримала по 200 гривень за день, інші на усуванні недоробок – по 60. Декотрі забрали інструменти й попрощалися з начальством. Микола, котрий клав цеглу, до мене сумно:

- Мабуть поїду в Київ.

- Майданити? – поцікавився я.

- Та ні, роботу на будові висоток шукати…

Я кисло посміхнувся – доволі наслухався про одурення на київських будовах тому що.

Подивився я на оцей хаос й дійшов висновку: пора шукати пристойніший заробіток. Зателефонував колегам із котрими зимою шабашив. Запевнили, що накльовується робота поблизу Москви але повної гарантії не давали. Уночі наснилося ніби іде набір команди на підводний човен. Перевірка анкет, здоров'я, і я… проходжу конкурс! Вранці дзвоник: "Пропонують зводити паркан. Обіцяють 1000$ в місяць,  безкоштовне проживання та харчуванням. Спаковуй речі. Завтра виїжджаємо".

 
Чергова шабашка


Прибули, розмістилися у вагончиках. Диспозиція така: котеджне містечко призначене для проживання людей дуже не бідних огороджене високим парканом. На в'їзді охорона. Всередині огороджена житлова зона, котра складається із поставлених в два поверхи переобладнаних під проживання заробітчан морських контейнерів. Врізали двері та вікно, зовні оббили металопрофілем, всередині фанерою, провели світло, розмістили двоповерхові ліжка. Туалет, душ та їдальня теж у переобладнаних вагончиках. На вході ще одна охорона. Комендантська година від 22:00 до 7:30. За будь-яке порушення штраф. І в таких умовах наші живуть роками. Сидять безвилазно, щоб робоче місце не втратити. Загалом це високопрофесійні бульдозеристи та покрівельники. Інших спеціалістів безліч отож їх не цінують.

На наш подив замість зведення паркану поставили завершити зведення котеджу. Здогадалися: нас заманили обіцянкою хорошого заробітку. Мусили погодитися – грошей на повернення ж то не було.

Олексій із нашої бригади зауважив: "Хлопці, роботи на Україні немає. Маю море знайомих на усіх підприємствах та будовах міста так ті не працевлаштовують навіть по старій дружбі. Один висловився щиро: "Усі гроші на об'єктах використані. Я можу поставити тебе усувати недоробки але ж не заплачу – немає грошей тому що. От і втрачу твою дружбу. Воно тобі та мені потрібно?"

Я дома до жінки: "Твій же родич працює виконробом в Москві. Чому ж мене у себе не працевлаштує?"

Почув логічну відповідь: "Навіщо йому платити тобі 1000$, коли ту ж роботу йому таджик виконає за 300$?

У нашому вагончику не було ні радіо, ні телевізора отож усі розповідали свої заробітчанські поневіряння. Найбільш просоленим вовком виявився щойно згаданий Олексій. Де він тільки не побував!

Минулого року він працював на тій же фірмі що й ми тільки пізніше. Розповідав пригоди, котрі трапилися після нашого від'їзду:

"Водій попрохав генерального видавати йому щомісяця на прожиття по 100$. Мовляв, усе накопичене заберу коли додому поїду. Керівник радо погодився. Проштрафився раз. Оштрафували на 100$. В кінці року проштрафився вдруге й його вигнали зі скандалом, не заплативши зароблених грошей. Плакав усю дорогу.

Злетів круг із болгарки й працівнику перерізало сухожилля. Розрахували вмить – каліки на будові не потрібні. На лікування грошей не виділили. Сам винен тому що.

Проводили демонтаж старих будівель. Пенель розламалася й покалічила трудязі хребет, зламала ногу. Чоловік два тижні ходив по будові на костилях – чекав дня виплати зарплати.

Новачкам запропонували заробіток 1000$. Через два тижні керівництво заявляє: "Вы сокращены".

- Тоді давайте розрахунок!

- Пишите доверености и деньги в день получки получат ваши друзья.

- А як же нам додому добиратися?

- Это уже ваши проблемы.

Пізніше хлопці отримали по 300$.

А ось його новини із інших будов:

- Піднімав трудяга розчин. Гачок, абияк зроблений підсобником розігнувся от і, втративши рівновагу, чоловік полетів вниз. Зламав ногу, роздробив стопу. Господар будови добрим виявився – оплатив маршрутку. Дома лікувався за жінчині гроші. Зараз ходить із паличкою. Посередник виправдовується стандартно: "Сам винен!

А пам'ятаєте Лящука? У Мінську на будові кран цеглу піднімав. Піддон розламався і того бідолаху засипало. Розрахували, дали гроші на повернення і… І все. Зараз лежить пластом в ліжку.

В Сочі при прийомі на роботу довірливо пропонують: "Ваша месячная зарплата 1000$ но из неё вычитают огромний податок поэтому мы делаем так: В договоре указываем 300$ а осталные деньги в конце работы доплачиваем отдельно".

Чоловік погоджується – втрачати кровні ж то не хочеться. Отримує щомісяця  авансом по 300$ й в кінці трьохмісячного терміну просить розрахунок.

Йому здивовано: "Так мы же вам всё заплатили!

- Як це так заплатили? Ми ж домовлялися на більшу оплату!

- А Вы договор то читали когда подписывали!?

- Тоді я до вас більше не приїду!

- Ничего, другие приедут!

Мені ж самому в Сочі при розрахунку недодали 200$. Пообіцяли переслати переказом. Телефоную виконробу й чую: "Директор ще не дав мені твоїх грошей!" Телефоную директору. Чую: "А я отдал все деньги прорабу!"  Все, круг замкнувся. На те й розрахунок: чоловік не стане витрачати на проїзд туди-сюди 300$ ради повернення двох сотень. Скільки ж то я по світі так кровних грошей залишив! Там 200, там 300… Ось так на нас тупих хохлах й наживаються…

Затямте, хлопці, істину: якщо вам заявляють: "У нас не обманывают!", то це 100% гарантія, що надурять. Перевірено сотні разів.

Посередники теж крутять, мутять неабияк. Ось стандартний приклад: замість замовлених на стяжку 10 мішків цементу привіз три. Шпаклювальники поставили столи й ніжки вгрузли. А кого звинуватять? Нас!

Є популярною і така тактика: За перший місяць заплатять своєчасно згідно домовленості. За другий місяць господар не платить – посилається на проблеми, вибачається, обіцяє виплатити пізніше. В кінці третього місяця історія повторюється. От і все – немає у нього грошей. І хоч убий його, хоч іди скаржитись. Зазвичай в таких ситуаціях українці спльовують, розтирають ногою й спаковують сумки…

І побутова тематика в його розповідях була присутньою:

- Мій кум Микола був вірний дружині. Сам же розповідав, як після випровадин гостей опинився в чужій квартирі сам-на-сам із вродливою іменинницею. Та розстелила ліжко й пішла приймати душ. Микола ж тим часом… втік! Кохав свою дружину безтямно тому що. Пізніше він авто продав, щоб придбати коханій візу та квитки на роботу в Італію. На гроші, що залишилися вивіз будматеріали на хату. Через рік кохана повернулася, щоб… розірвати шлюб – покохала італійця тому що. Висновок логічний: спробувала жінка розкошів й плюнула на наше злиденне життя. Микола ж від того шоку став пиячити й рік із запою не виходив...

Чоловік в Тюмені закрутив роман із бухгалтеркою будови. Через певний час повернувся на Україну в рідну сім'ю. Через тиждень на порозі з'явилася кохана – не витримала довгої розлуки. Законна жінка з огляду на явну зраду спакувала чоловікові речі і виставила за поріг.

Той повернувся в Тюмень а його колишня після від'їзду… перейшла жити до крутелика. Значить у відсутність чоловіка теж не гаяла часу дарма. А втім, як усі здогадалися: бухгалтерка на те й розраховувала. Кожен бореться за своє щастя як може – правил гри немає.

У 1994 році в хлопця, котрий повертався із заробітків митники знайшли не задекларовані 1600$ й конфіскували. Той у шоковому стані передсмертну записку написав й повісився.

Після смерті батьків приїхала дочка додому, продала хату за 10000$ а з родичами не поділилася.  Ті повідомили в СБУ день повернення, номер потяга, вагону та кількість доларів – догадувалися, що родичка їх не задекларує. Все за принципом: не поділилася то й сама без грошей будеш. При перетині кордону гроші знайшли й конфіскували.

- Перед розпадом СРСР – продовжував Олексій, - я узяв кредит в 20000 рублів,  більше не міг – зарплата не дозволяла. Вивіз матеріал на хату. Повернув кредит коли інфляція перетворила гроші на папірці. Отримав 500000 зарплати й розрахувався із державою. Пам'ятаю пляшка горілки тоді коштувала вже 26000 купоно-карбованців. Чому пам’ятаю? Довелося під час розрахунку занести бухгалтеркам могорич.

Доглядала українка в Італії хворого італійця. Повернулася, купила квартиру одній дочці, другій і… повісилася. Лише через рік її найкраща подруга розкрила рідним таємницю: "Італієць примушував її обслуговувати його сексуально. В тому числі робити мінет. І жінка італійця бачила це але мовчала. Захворіла на СНІД. Лікарі сказали, що жити їй залишилося у кращому випадку пів року. От і, щоб не мучитися, наважилася на самогубство. "

У Чехові-2 бригада українців ціле літо підводила водогін та інші комунікації до військового містечка. Настав час здачі об’єкта. В день здачі в експлуатацію урочисто відкрили крани а вода в містечку не полилась. (!) Був неабиякий конфуз. Бракоробів вигнали зі скандалом. Звісно, не заплативши навіть копійки. І лише через рік один із місцевих видав таємницю: за наказом начальства довірені люди прокопалися до труби, заварили й засипали те місце землею. Після від'їзду "бракоробів" розкопали й привели все в належний стан. Вода пішла. Звісно,  гроші заробітчан хитруни поділили між собою.

У Хімках потрібно було виконати будівельні роботи. Місцева будівельна організація запросила з фірми за роботу 18000$. Тоді ті пообіцяли двом українцям за ту роботу 2000$. За місяць хлопці справилися. Отримали по 700$.

Двоє братів та їхній товариш поїхали в Москву на заробітки. Потрапили до приватника. Аж тут приходить якийсь чоловік й просить продати частину будматеріалів. Продали. Увечері виявилося, що то був підісланий чоловік. Господар забрав у крадіїв паспорти й ті до глибокої осені працювали як раби. Восени дружина одного із тих бідолах продала врожай картоплі, бичка й поїхала викупляти хлопців".

Інший доповнив тему:

- Працювала бригада у приватника. Той пообіцяв розрахуватися в кінці роботи. Щоправда годував непогано, на цигарки давав та ще й спиртним інколи пригощав. В день закінчення роботи спакували хлопці робочий одяг та інструменти в сумки, завантажили в багажник. Господар завіз трудяг на вокзал й став допомагати вивантажувати. Одна із сумок виявилася підозріло важкою. Відкрив а там викрадене з його будови відро фарби. Аж почервонів від образи. Каже: "Разве я вас обижал? Теперь так: вот вам деньги как договаривались, а тебе, ворюга, лишь 100$ на билет домой!" Хлопець проплакав усю дорогу.

Василь із нашої бригади додав своє наболіле: "А мене в Пітері на вокзалі загребли.

- Предъявите Ваши документы! Что то здесь не так! Пройдемте на проверку.

Обшук. Розтянгули час так, що ось-ось потяг відійде. Запитують:

- Как решать будем?

- Даю 500.

- Мало. Давай 1000.

Дав. А куди діватися? Згріб зі столу в сумку гроші, мобільник, документи, квиток й чимдуж до вагону. Коли потяг рушив перерахував зароблене. Третини заробленого - 5000 рублів не вистачало! Проплакав усю дорогу…

Були й такі свідчення колег:

- Працював я в підпільному цеху – розбавляли спирт та заливали у пляшки. 20 ящиків за зміну закорковували. Одного дня наш "ара" (вірменин) скупався у ванній, виліз і… залив туди спирт. Ми розмішали й те пійло розлили по пляшках". Інший кисло посміхнувся й доповнив тему: - На нашому молокозаводі працівниці купалися в чані з молоком а потім розливали його у пляшки.

Володимир із бригади покрівельників, котрі жили під нами, розповів як його тесть із односельчанами в Москві віллу високопосадовцю будував. В кінці роботи господар дістав пістолет: "Даю пол-часа на сборы. И что б ноги вашей здесь больше не я видел!"

Один із наших ошелешено:

- Та такого бути не могло!

Я ж на те:

- Чому ж то? Он я в складі бригади у 2006 році будував розважальний комплекс в маєтку особистого охоронця Путіна. Той пістоля відкрито носив й у нього теж дах з’їжджав від абсолютної, нічим не обмеженої влади. В друзях уся еліта Москви отож міг би нас так само витурити та от не посмів. Чому? Нашу працю бачило все село. Деревня, якщо російською. Барин боявся втратити авторитет серед холопів…

У перші роки нашої незалежності бригаду мого приятеля в Москві на будові надурили. Щоб заробити на повернення, крали на будові плитку й лицювали ванни приватникам. Таким чином й здобули гроші на квитки додому…

Нічого дивного в подібній розповіді не було. Звичне явище: на вокзалі українці в синцях та подряпинах мовчки купують білети додому.  Здогадатись не важко: виконали роботу, при розрахунку виник конфлікт, стали качати права, отримали стусанів...

На вихідний випало свято Юрія отож наш бригадир Юрій вирішив пригостити нас. Не усі магазини торгують спиртним – ліцензія дорого коштує. Проблема вирішується просто: пошепки запитуєш продавщицю чи є горілка й оплачуєш загорнуту в чорний пакет покупку. На прохідній нарвалися на обшук. Розмова коротка:

- Пишем протокол и 3000 вычитают из зарплаты или даёшь 1500 и забираешь водку.

Позичили у поварихи рублі, розрахувалися, відсвяткували. Звісно, пізніше склалися й повернули борг.

Кран давали з перебоями отож, щоб не було простою, носили віконні перемички та цемент на другий поверх вручну. Від непосильної праці у Саші вилізла грижа. Просив аванс на повернення. Нуль емоцій. Стали наполягати. Тоді виконроб поліз у кишеню й дав власні гроші – мовляв, отримаєте за нього по довіреності й повернете. Дав свої тому, що бюрократизм страшенний.

Розцінки на кладку цегли такі: 1150-1370 рублів за куб. Ці розцінки були хорошими років шість тому, коли долар коштував 18 рублів. Ми вирушали коли долар коштував 29, а тут скочив до 33. Бачили, що мало нам вийде й скаржилися виконробові. Той погоджувався, співчував й обіцяв після завершення дати на цьому ж котеджі штукатурку та стяжку. От і надолужимо, - заспокоювали ми один одного.

Цеглу мусили різати – кладка на ребро та товсті шви комісія бракує. Виконроб примушував закидати щілини між цеглинами. Ми на те резонно: "А навіщо? Так же ж штукатурка краще пристає. Он навіть у Польщі не замазують шви".

Романович на це повчально: "Ребята, да я сам наполовину поляк и вас понимаю но приёмку то у меня проводят москали!"

Саша лаяв заробітчанство й клявся більше вже ніколи на заробітки не їхати. Казав, що при його то зв’язках роботу дома знайти не проблема. Виставив могорич й ми провели бідолаху до маршрутки.

Олексій часто телефонував друзям – кращу роботу шукав та варіанти купівлі російського громадянства із пропискою в Москві. "Жодних проблем, - переконували його друзі - 200000 на лапу і ти москвич".

Кликав нас на будову до товариша в Пітер – там за світловий день стабільно 800, безкоштовне проживання та дворазове харчування. Я ж відговорював, переконував, що при нинішньому курсу рубля це мало. Переконав.

Тоді Олексій роботу на окраїні Москви (у Митіщах) знайшов. Умовив Леоніда. Пізніше із трубки мобільника було чути радісне:

- Вирвалися із концтабору в санаторій! Розцінки вдвічі вищі, кожному 1000 авансом щотижня дають, живемо в гуртожитку, в кімнаті душ, телевізор. Комендантської години немає – гуляй вільно скільки хочеш…

Через три тижні із слухавки радісний голос:

- Ми вже у іншій фірмі працюємо. Видали по 20000 рублів авансом й направили на будову висотки у Воронеж! Обіцяють 150 за годину.

- А у Митіщах з вами розрахувалися? – поцікавився я.

- Обіцяли переслати гроші…

- А як надурять?

- Ой, скільки то ми там пропрацювали… Дев'ять днів...

Під час вечері почув пиповий для нас вислів: "Все життя на заробітках. Не помітив як діти виросли!"

В житловій зоні з'явився Василь, із котрим працювали на будові дома. Помітив мене, привітався, напросився переночувати. Розповів те, про що я й сам догадувався: дома фінансування будови припинилося, робітники розбіглися. Констатував факт: "160 гривень за куб силікатної кладки. Повертаєшся до хати й падаєш як убитий…"

В свою чергу я розкрив колезі очі на реалії цієї фірми. А втім, він ще до мене зробив екскурс по будові та взяв декілька інтерв’ю.

Вранці ми на каторгу а він… став замовляти маршрутку на Рівне. А втім, це логічне рішення – краще гріти пузо на сонці дома, ніж батрачити за миску баланди на чужині.

  Українці кучкуються й обговорюють важке заробітчанське життя, з їхніх вуст тільки й чути брудну лайку. І все те при тому, що кожен із них носить натільного хрестика. Таджики ж та узбеки один із вагончиків перетворили у імпровізований будинок молитви. Крізь прочинені двері чути молитви та величаве "Аллах акбар!" Мусульмани не усі є високопрофесійними спеціалістами але вони дружні, доброзичливі один до одного та іновірців. Вони - хороші люди. Звісно, якщо не йти на них війною... 

Як я не напружував уяву та от уявити молитовний вагончик українських заробітчан так і не зміг - не в’яжеться лайка із молитвою тому що. Сам же під час подорожі на роботу та назад йшов так, щоб опинитися в зоні нечутності добірної лайки. Воно то так, але у вагончику від матюків куди дінешся?


"Вкрадене ніколи не йде на користь"

 

Якось у кабіні маніпулятора зайшла мова про зниклі болторізи, котрі ми роздобули неправедним шляхом. Вкрадене ніколи не йде на користь – робили ми висновок. Несподівано (не очікували, що той розуміє українську) тему підхопив водій:

- В прошлом было нас семеро друзей. Занимались воровством. Нет, простых трудяг мы не трогали – обворовывали базы, склады, офисы. Три раза в неделю выходили на дело и каждый за ночь имел от 1000 до 1500$. Всё шло как по маслу но недобрые предчувствия стали преследовать меня. Заявил коллегам: "Друзья мои, не могу больше, не моё это, выхожу из нашего бизнеса!" Друзья поняли. Позже все они один за другим сели. Самое интересное, что наворованные деньги мне пользы не принесли. Они как пришли так и ушли - растворились, исчезли без следа. Позже я занял деньги, машину эту купил. Зарабатываю честным трудом, строю дом. А друзья по старой дружбе иногда звонят из заключения, просят то счёт мобильника пополнить, то посылку переправить. Нет, что ни говори а какая то сила, какой то разум есть над нами…

Після паузи додав: - Партнёр по бизнесу кинул меня на пол лимона да ещё и предупредил чтобы я не рыпался искать на него управу. Сейчас он сидит. Я могу сообщить друзьям и за такой беспредел его там опустят. Не знаю что делать: отомстить или простить?

Я на те повчально: - Не мстися – його вже Бог й так покарав. Знаєш, тюрма багатьох знімає з ручника. Там переосмислить своє життя й пізніше поверне тобі борг та ще й вибачиться.

Замовк водій. З виразу обличчя зрозумів: переварює почуте.                              

 

Наш ворог… всередині нас

 

Бригадир наказав вийти недільного дня на будову й попрацювати до обіду. Я запропонував: "А мо краще відпочити до обіду, доки в церквах служба йде. Он навіть поляки і самі в неділю не працюють і заробітчанам забороняють".

Нуль емоцій.

От скільки не пояснюю людям причини нашої руїни, кризи та жоден не розуміє. Наш ворог не в поганому президентові, уряді, парламенті, не в дебільних законах а… всередині кожного із нас!

Маленький епізод. Місцевий кранівник розвантажує піддони з цеглою а ми вказуємо один одному куди ставити. І тут чути: "Прямо на х.. став і мать його в й... !"

Ми подібною поведінкою показуємо своє безкультур’я й викликаємо відповідне до нас відношення... Як ми ставимося один до одного та до нами ж вибраної влади, так й чужинці ставляться до нас...

За місяць завершили ми побудову котеджу 1-058. Вся підступність в тому, що зароблене видають не відразу – доки комісія прийме, доки бухгалтерія нарахує то й два тижні минає. На наш подив обіцяне нам штукатурення віддали таджикам. Нам же запропонували продовжити побудову котеджу 3-006, від котрого інші бригади відмовилися. Мусили погодитися – інакше знайдуть брак й заплатять лише копійки.

                                    

"Хозяина этого участка расстрелять давно пора а мы ему дом строим!"


Прибули на місце. Слідом прибув бульдозер розрівняти розриту землю навкруги, засипати ями.

Керівник, котрий давав команди бульдозеристові, гірко зауважив: "Хозяина этого участка расстрелять давно пора а мы ему дом строим! А невозможно заработать честным трудом таких денег потому что!"

Працювали не поспішаючи – мовляв, кинемо все коли отримаємо зарплату. Ага, не так то все просто – виплата переносилася. Тоді вирішили звести перший поверх котеджу до перемичок й отримати 70% від кошторисних 392000 рублів. Порахували: нормально вийде.

Нарешті нас повезли зарплату отримувати. Черга, тиснява – усе як в СРСР. За місяць праці отримали кожен на руки по 14846 рублів. Запитав у таджика, котрий сидів поряд про їхні заробітки. Той довірливо: "Я получил 9000, товариш мой 5000".

Багато це чи мало? А ось на зупинці об'ява висить: "Предлагаем работу продавцу продтоваров. Пол и возраст значения не имеют. Зарплата от 25000 до 30000 рублей. Внизу примітка "Только гражданам России". А що, вони дома й порядки встановлюють які хочуть…

Аж тут Саша телефонує. Грижу, каже, зашили та от роботи дома немає. Хоче повернутися до нас в бригаду та от жінка не пускає.

Та ось будова завершена. Виконроб нас ошелешив: "Нет, ребята, 70% не пройдёт – пересчитаем работу по кубатуре вашей кладки".

В результаті замість 274400 закрив на бригаду із семи чоловік 150000.

Один із наших спересердя заявив: "На одурених таджиках, узбеках та нас, тупих українцях й тримається будівництво та комунальне господарство Росії!"

Я додав: "Якби на батьківщині таджиків та узбеків сталися серйозні реформи то ті б покинули Росію. Тоді й ми були б на вагу золота..."

А втім, я прекрасно розумів істину: Корупція в Росії, я і у нас, фантастична. Щоб виграти тендер (дозвіл) на побудову потрібно дати "на лапу". Також, щоб без проблем під'єднатися до центрального опалення, електромережі, водогону, документально оформити акт здачі будинку потрібні неабиякі гроші на хабарі. От і обдирає начальство заробітчан на хабарі та ради власного збагачення як тільки може.

На сусідню ділянку зводити будинок крутелику, котрого давно розстріляти пора прибула бригада українців. Хлопці спочатку побудували собі вагончик, кухню, душ, туалет – працювали не від фірми тому що. Посередник обіцяв по завершенні заплатити кожному по 140 рублів за годину праці. Хотілося вірити, що не надурить...

 

А у нас на Україні хіба не так?

 

Накльовувалася робота у Москві. Пішли в офіс писати довіреності – хай краще один з роботи за зарплатою відірветься, ніж увесь кагал.

Зайшов в офіс. Тим часом там на вакансію бухгалтерки претендувала молода жінка. Новеньку ввели в курс справ й запитали чи є питання. Та поцікавилася: "Иностранцы работают у вас как: по трудовому соглашению,  имея разрешение на работу или совсем  нелегально?"

Почувши таке бухгалтерки ошелешено закліпали очима.

Коли претендентка вийшла молода бухгалтерка Катя набрала номер колеги й ошелешено: "Блядь, она такая борзая! Спрашиваєт работают ли у нас иностранцы по трудовых книжках. После этого она или очень умная или полная дура. Нет, мы с ней не сработаемся. Ей под любым предлогом нужно отказать".

Кранівник Генадий підсумував цю історію так: "Ещё не так давно наша фирма процветала. Платили хорошо, о людях заботились. Устроится сюда можно было только по блату. Та вот поменялось начальство а с ним и порядки. Новое начальство крутит, мутит, гребёт под себя. Расценки на других фирмах уже вдвое выше вот и бегут отсюда люди…"

Я чомусь подумав: - А у нас на Україні хіба не так?

У вагончику привселюдно заявив: "Любі друзі, стомився я як фізично, так і морально. Їду додому. Мою зарплату перешліть переказом. Освоїтеся на новому місці, сподобається робота та зарплата то можливо я ще повернусь!"

 

Дорога додому


Зібрав речі, потис руки й рушив на зупинку. Знав, що з квитками на потяг завжди проблеми та вирішив ризикнути.

По дорозі до зупинки, у маршрутці та метро молився за щасливий збіг подій. На мій подив в залізничних касах квитків на Україну не було – чемпіонат Євро 2012 підняв попит тому що.  Просився у провідників але ті не брали лівих пасажирів – боялися втратити роботу.

Що робити? Їхати на автостанцію? Та там така ж ситуація...

Настала ніч. Через годину метро закриється. Якщо не станеться чудо, про котре я благав Бога, доведеться перебути тут до ранку й повертатися зворотнім маршрутом назад у бригаду. Усе так, але в душі було відчуття, що обставини таки складуться сприятливо – я поїду.

Навпроти вокзалу українці ремонтували асфальтове покриття – було чути уривки розмов українською. А що, розумно придумали: вночі не заважають потоки автотранспорту, не дошкуляє спека.  

З надією, що хтось здасть квиток підійшов до каси вдруге. Квитків не було. З останньою надією підійшов втретє а там технічна перерва. Дівчина, котра чекала відкриття каси повідомила: "Только что спрашивали. Билетов на Украину нет!"

Молодий чоловік позаду мене ошелешено: - Який облом! Що ж робити?

Аж тут поряд голос: - Раз так, доведеться їхати в Київ машиною. Мушу в обід там бути за будь-яких обставин тому що.

Ми з молодим чоловіком переглянулися й я запропонував власнику авто: "Чоловіче, візьми двох попутників. Заплатимо щедро".

Той погодився. Сторгувалися по 2500 рублів з кожного. Познайомилися, сіли в авто, рушили. Генадій до дівчини на побачення поспішав – тягучки облітав справа по ґрунтовці, на трасі витискував 120-160 й при тому ще й умудрявся набирати номери на мобільнику. Про засідки автоінспекторів його попереджував антирадар. Пізніше сів на хвіст іномарці й довго тримав дистанцію. Аж ось пікає антирадар. Пригальмував а водій попереду як їхав 160 так і продовжував їхати. Автоінспектори зупинили того лихача – не мав антирадара тому що.  Та рано раділи – зупинили просто так і нас. Виявилося: то контроль ступеня затемнення скла. Прилад показав, що скло темніше дозволеного на 1%. Довелося Генадію відстібнути сотню.

Попереду нас чекав неабиякий геморой – митниця. Артем стривожено:

- Я прострочив трьохмісячний термін дозволеного перебування в Росії. Стару еміграційну карту викинув, взамін купив на вокзалі нову. Переживаю, боюсь на тій фальшивці спалитись!

Я заспокоїв панікера:

- Зараз виробники фальшивок усіх мастей працюють професійно – підробки роблять ідеально та ще й у комп’ютер вносять. Міліціянти, ясна річ, в долі. Не переживай – навіть їхні фальшиві долари кращі за справжні…

На кордоні багатокілометрова черга. Ой, бачимо, стояти тут годин шість. Це в кращому випадку.

Аж ту пенсіонер підходить: - Ребята, проведу на соседний пост. 22 километра грунтовкой и очередь максимум машин три- четыре.

- А цена?

- Тысяча.

Задумався Генадій. Аж тут Артем подав голос: "Я після операції і епікріз маю".

Почувши таке Генадій робить морду цеглиною, оминає чергу і летить вперед. Зупиняється перед шлагбаумом, надягає футболку фаната Євро 2012 й мчить до митника: "Спешу на чемпионат, к тому же со мной родственник после операции долечиватся едет! Вот эпикриз!

Зі скрипом, правда, але діяло. Та ось і перевірка еміграційних карт. Митник звірив наші фізіономії із фотографіями в паспортах, повертів наші картки, звірив їх по комп’ютеру й… побажав щасливої дороги.

Завдяки такому нахабству ми пройшли митницю за дві з половиною години. Замість шести. Це ще в кращому випадку...

Їхали ми далі а мені весело не було. Який же це дебілізм, яка дрімучість: ні в Євросоюз не увійшли, ні в митний союз із Росією. Витрачаємо мільярди народних гривень на побудову митниць, зарплату службовцям. Що б сказав європеєць якби на кордоні із сусідньою державою йому довелося б вистояти в черзі в кращому для нього випадку шість годин?

І ось рідний Київ. Розрахувалися, потиснули руки, попрощалися.

          

Українці за гроші платників податків охороняють ката народів 1/6 частини нашої планети


Давно не був в столиці. Хотілося пройтися знайомими вулицями, оцінити переміни на краще. Ноги понесли на Бесарабську площу – кортіло поглянути на колись пошкоджений патріотами пам’ятник вождю світового пролетаріату, оцінити якість реставрації. По одних чутках Ідола охороняють старі більшовики, по інших проплачені компартією пенсіонери. Цікаво було побачити правду. Підходжу.  Якийсь фотограф розклав штатив й фільмує того сатанинського Ідола. Стоїть палатка із написом "Комуністична партія України". Троє ЗМОПівців нудьгують поблизу постаменту. Було видно, що то не фанати комуністичної ідеї а звичайні українці, котрі від безвиході пішли в правоохоронці. І несуть тут службу по черзі, і чергування це їм самим огидне. Присів позаду постаменту біля літньої жінки. На лаві навпроти з кимось по мобільнику розмовляв четвертий охоронець.

Затіяв розмову:

- А у нашому місті ще у 1991 році рішенням міськради Леніна зняли з постаменту й відвезли на звалище історії. А тут…

- А тут цей пам’ятник нікому не мішає, усі до нього звикли. Ленін, яким би він не був - він є історичною особистістю, частиною історії.

  Жінка помовчала хвилинку й продовжила:

- Колись була рівність, робота, стабільна зарплата. Та як розвалили Союз…

Одне із двох: або це фанатка комуністичної ідеї, або ностальгія по молодості: "Колись мене мужчини хотіли і спина не боліла".

 На мій подив жінка сумно додала: - Скільки я теплих речей, скільки продовольства я у дні "Помаранчевої революції" людям винесла…  І, в результаті жодних реформ. Скрізь одна брехня та розкрадання... Дарма вірили, надіялись, дарма мерзли… 

Ні, це не підсадна качка а звичайна, стомлена від такого нашого життя українська жінка - зробив висновок..

Я вже довірливо:

- Із Мавзолею зняли двох охороняючих тіло Леніна вартових а у нас йому пам’ятник від народу ось четверо охороняють...

Тільки я проказав останнє слово як із палатки вийшов п’ятий.

Жінка теж це помітила й додала:

- Напевно не тисячу гривень отримують...

Якось так гидко стало на душі - якби того вождя охороняли старі більшовики то я би їх зрозумів.  А тут он свої…

Я сердито промовив: - Українці за гроші платників податків охороняють від народного гніву ката народів 1/6 частини нашої планети…

Жінка до мене заспокійливим тоном: - Ніхто не хоче псувати відносини із Путіним. Час усе розставить на свої місця. Росіяни винесуть тіло Леніна із усипальниці, похоронять за християнським звичаєм тоді й у нас проведуть демонтаж…

Пригадалося із прочитаного в Інтернеті як 1990 року у Болгарії народ масово висипав на центральну площу Софії вимагати знищення мавзолею та захоронення Георгія Димитрова. На двері мавзолею почепили плакат: "Димитров, с богом! Ильич, будь готов!"  Народ не захотів терпіти комуністичного ідола – влада мусила підкоритися. Ми ж інші - нам байдуже…


"Ничего, другие приедут!"

 

Сів у маршрутку. Дивлюсь: навкруги такі ж як і я заробітчани: засмаглі, худі обличчя, стомлені погляди. Це життя таке: дома роботи немає отож на чужину виштовхує невиплачений кредит, хвороба родича, навчання дитини, побудова житла тощо.

Щасливчики виробляють закордонні паспорти, відкривають робочі візи й освоюють Європу, невдахи ж по звичайному паспорту їдуть піднімати сусідню Росію.

Водій поставив відео "Вечірнього кварталу". "Квартальщики" висміювали обмежених, корумпованих політиків, нашу ментальність та ніхто не сміявся -  стомлено дрімали на м'яких кріслах тому що. Мене завжди шокує у наших людях абсолютна байдужість, рабська покірність долі. Був правда сплеск патріотизму у 2004 році та весь запал вилився у пустопорожню балаканину.

Подумалося, що залишений котедж не довго пробуде без наших заробітчан. Безробіття примусить шукати будь-де будь-яку роботу. Заплатять хлопці по 800 гривень а то й більше кадровій агенції за направлення на роботу, стільки ж витратять на дорогу і… І замість обіцяної по телефону високооплачуваної огорожі стануть завершувати будівництво нами розпочатого котеджу.

Виконроби будуть загравати із ними, хвалити українську працелюбність, розповідати антимоскальські анекдоти а в кінці надурятять. Як і нас. На погрози більше не повернутися пролунає звичне: "Ничего, другие приедут!" 

                                                    

На території будови виросли… лише бур'яни

 

Дома зліг із простудою. Чи то протягнуло в транспорті, чи то простуду спричинили випиті дома на радощах два келихи холодного пива.  Скоріше всього те й інше плюс погана енергетика будинку. На чужині не хворів а тут довелося використати привезені назад  медикаменти.

Оклигав й наступного ранку завітав на покинуту мною будову – там мені були винні 292 гривні за січень та 280 за квітень. Дивлюсь: за два з половиною місяці на території будови виросли… лише бур'яни. Виконроб до мене: "Половину зарплати за квітень й досі усім нам не заплатили. За січень же сам добивайся в офісі. Тут роботи немає – припинилося фінансування тому що. Он по сусідству нову будову розпочали. Вчора десять міксерів бетону в подушку залили. Йди, може приймуть". 

Пішов. Одинадцять бетонників нарахував. О, ні, зайві працівники їм не потрібні. Працевлаштовуватися на високооплачувану роботу кожен приведе друга, кума, брата, свата тому що. 

Двері офісу виявилися закритими. А й справді: хто буде сидіти в офісі збанкрутілої фірми?

Тим одинадцятьом я не заздрив. Чому? Погіршення економічної ситуації видно неозброєним оком: із-за бездарної політики наших урядовців Україна стає краєм ржавіючи висотних кранів. Скоріше всього і те будівництво зупиниться із за відсутності фінансування. Добре якщо трудяги ще встигнуть отримати зароблені гроші.

Зайшов в універмаг, пройшовся промтоварним ринком. Там і тут продавці нудьгують за прилавками, третина контейнерів закрита. Покупців обмаль тому що. Мало їх тому, що роботи немає а відповідно і грошей на обнови. Та я би й сам і там, і тут скупився якби відразу отримав розрахунок у московській фірмі чи дома за січень та квітень. А так…

Минув місяць. За січень 292 гривні із місцевої фірми мені сусідка, котра там охоронцем працює, передала. За квітень грошей не було. Повідомила новину: "А ти щасливчик – своєчасно звільнився. В ніч твого наступного чергування будову обікрали – розрізали ножівкою прути й поцупили зварювальний апарат".

Надійшли вістки із Москви: вагончик, у котрому мешкають недавні колеги пограбували – поцупили ноутбук та два гаманці. Була ще одна новина: розрахунок хлопці таки отримали. Правда, пославшись на брак, фірма переглянула об’єми й зменшила нараховані нам 150000 на третину. І нікому нічого не доведеш – ми на чужині абсолютно безправні. А втім якісь гроші вони таки мусили заплатити. Не заплатили б нічого – був би скандал, розголос а так…

Отримав за останніх п’ять тижнів праці переказом 14000 рублів й подумки провів облік відпрацьованих нами 65 робочих днів.  Вирахував проїзд, кишенькові витрати й за кожен одинадцятигодинний день каторги виходило по 80 гривень. Дожилися, значиться…


Хотілося дома заробляти на пристойне життя

 

Дома виконав накопичену роботу, відпочив й став шукати заробіток. Тим часом мій приятель - Василь Андрійович домовився робити ремонт будинку колишнього колгоспного управлінця, котрий проживає за 30 кілометрів. Запросив мене. Прибули. Господар виділив кімнату, дружина нас смачно годувала. Облицювали плиткою ванну, фундамент, східці, відремонтували дах. Домашнім якість нашої праці подобалася. Отримували щотижня по 200 гривень авансу. Відпрацювали з ранку до ночі 16 днів й робота призупинилася – господар став організовувати весілля племінниці. Домовилися, що він нас викличе після весілля.

                                                  

Поїздка з колегами на інше місце роботи

 

Колеги в Москві освоїлися на новому місці, робота та зарплата сподобалася. Приїхали у відпустку й покликали мене з собою. На Пречисту (21.09) у нас був престольний празник отож я пішов до церкви благати Господнього благословення. Наступного дня виїхали. Нас поселили у гуртожитку, видали спецодяг, надали роботу з пристойною погодинною оплатою.  Третього дня видали кожному по 3000 рублів авансу.

Робота як робота. Паспорти не вимагали та на вік не дивилися – головне, щоб ти  сумлінно працював. Оплата погодинно та от не дуже то й посачкуєш – мусиш в кінці дня продемонструвати об’єм виконаних робіт.

Безгосподарність вражає: дошки, труби та інші будматеріали вдруге не використовують – вивозять на сміттєзвалище. Якось водій сміттєвоза повчально проказав: "Я из строительных отходов дом построил. Двухэтажный!"

В жовтні видали зарплату за 6 днів вересня. Радів: нарешті пощастило знайти роботу де платять пристойно та своєчасно.

Колеги по різному використовували зароблені гроші: одні відправляли рідним, інші пропивали й наступного дня тинялися перед начальством напідпитку. З огляду на побачене, керівник сказав: "В следующий раз зарплату будем выдавать в субботу – пусть пьют вечером и в воскресенье, но чтоб в понедельник все были, как огурчики!".

П'яничок, котрі потрапили на очі начальству, відправили на іншу дільницю де умови праці та побуту важчі.

Найбільше відзначився Сергій – напився, купив дорогий мобільник, теплі кросівки. Ввечері несподівано заявив: "Еду домой в Карелию – бабушка очень больна!" й рушив на вокзал. Хлопці йому: "Проспись сперва! В таком состоянии тебя менты гребанут или гопники разденут!"

Той у відповідь: "Почему вы за меня решаете мою судьбу!?", і в двері. Я кричу вслід: "Сергей, одумайся!" та той не зреагував…

Вранці повернувся в шкарпетках та сльозах. Пропали гроші (15000 рублів), мобільник, кросівки а він… нічого не памятає! (!)

Став просити 4000 авансу. Керівник дав. З огляду таку поведінку надали Сергію супроводжуючого. Ввечері Назім розповідав: "Опять Сергей нажрался! Проводник не хотел его в таком состоянии в вагон пускать. Еле уговорил…"

14 жовтня була Покрова і я із колегою відвідав храм. Подякував Богові за таке щастя (платять добре та своєчасно) й просив благодаті без проблем допрацювати дозволені російською владою 90 днів.

Робота як робота: бетономішалка, пісок, цемент, розчин, кельня, лопата, лом, кувалда, перфоратор, завантаження – вивантаження, обід у битовці, сон-дрімота хвилин 20, а там знову праця до вечора.

До центру Москви хвилин 30 пішки. Нависають гарні висотні будинки, магазини, ресторани та кафе манять блиском реклами, розкішні авто летять безперервно – мусиш іти на перехрестя й чекати зеленого світла на світлофорі. У пам'яті спливали слова із пісні Віллі Токарєва: "Небоскрёбы, небоскрёбы а я маленький такой…"

Якось так боляче стало, тугий комок стиснув горло: Ще при СРСР планував теракт й просив на те у Бога благословення. Та попри все у молитві не забував наголошувати: "Проте нехай буде не так як я хочу, а як Ти!"

Далі був підісланий Іуда із КДБ, котрий професійним чорнокнижником виявився, арешт, слідство, закритий суд, 5 років таборів в тому числі й сибірських. І ось, в результаті, на схилі літ я нікому на Україні не потрібний, на чужині шмат хліба ради виживання заробляю. Ні, не люблять мене українці, а люблять В. Ф. Януковича та його команду. Перідично йдуть на виборчі дільниці й обирають свого Месію. Ех, не тією дорогою я пішов – шапки та сережки потрібно було колись зривати а у таборі співпрацювати із адміністрацією. На волі естафетну паличку прийняло б КДБ а після розвалу СРСР мене - свою маріонетку пригріли б впливові владні особи України та Росії. А там, диви, профінансували б, пропіарили й у президентське крісло всадовили…"

Ходжу до церкви, молюсь, хрестика ношу та попри все те постійно нутром відчуваю присутність незримих істот із паралельного світу, котрі мені усе роблять на шкоду. Не щастить всюди та скрізь! І хоч розіпнись, хоч головою об стінку бийся…

У пориві відчаю проказав: " Як же ти, пропідар сатана, мене дістав! Ну чого ти до мене причепився? Диявол, іди на х.. в призначене тобі Богом пекло й більше не діставай мене!"

Якось заспокоївся. Повечеряв. Ліг спати. Вночі сниться ніби якесь високе начальство безпідставно звинувачує мене у якихось серйозних провинах та гнівно погрожує покарою.

Вранці почувався зле. Закашлявся, виплюнув слину й у ній помітив згусток крові. Сон в руку - зробив висновок. З кожним днем зростала слабкість, температура, кількість крові у виплюнутій мокроті. Конячі дози пігулок... не допомагали!

І тут я здогадався за що мене у сні владні урядовці сердито лаяли, за що обіцяли серйозно покарати: облаяв диявола – кров'ю заплатив!  

В суботу вихаркував одну кров, температура сягнула 39,5. Конячі дози пігулок не допомагали! В неділю хлопці викликали карету швидкої. Поглянув із салону в небо й взмолився: "Елі, Елі, лама савах-тані!?" (Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув!?)

Боляче було. 10 днів до Покрови працював комірником а це не робота, а кайф. Містика якась: хвороба виникла із нічого, на голому місці!

В лікарні поставили діагноз: правостороння пневмонія й стали інтенсивно шпигати антибіотики.

Лікарня переповнена – у відділенні призначеному на 60 ліжок добавили ще 30 в коридорі. Правда, персонал привітний, харчування дещо краще, ніж у нас. На десерт дають апельсини, кефір, фруктовий сік. Кусочків хліба та нарізаної булочки бери скільки хочеш. Якось навіть пролунала пропозиція: "Кому добавки?".

У вівторок на ліжку, що на коліщатах, привезли стареньку й припаркували навпроти мене. Поряд знаходилися дві дорослі дочки. Скоро молодша пішла. Увечері старенькій стало погано. Дочка зняла ґвалт. Позбігалися лікарі, поприносили апаратуру. Робили штучне дихання, кололи стимулятори. Припиняли – амплітуда серцебиття на екрані переходила у горизонтальну лінію. Тоді знову нещасну трясли аж ліжко хиталося.

При цьому і лікарі, і дочка, і усі глядачі прекрасно розуміли, що то гра на публіку. Точніше на прибиту горем дочку. Усі прекрасно розуміли: чим швидше старенька помре, тим швидше звільниться від мук сама, звільнить від страждань рідних та від зайвого клопоту лікарів.

Хтось із хворих дістав мобільник й став фільмувати це дійство. Почувся сердитий голос: "Как вам не стыдно! Прекратите фотографировать!"

Невдовзі нещасну переклали на ліжко-каталку й відвезли геть. Через 5 хвилин до прибитої горем дочки підійшла лікарка й сумним тоном заявила: "Мы сделали всё, что могли… Вашей маме 87, у неё туберкулез последней стадии плюс пневмония и целий букет болезней.. Вы же видели, мы боролись за жизнь вашей матери до последнего…"

Обличчя молодої лікарки блондинки випромінювало скорботу та щире співчуття.

Через десять хвилин перед ясні очі медперсоналу з'явився Діма – один із товаришів по нещастю, з котрим я убивав час за різними анекдотами та спогадами. Діму штормило – він поза територією знайшов магазин і там "причастився". Прибувши, Діма відразу вмикнув на мобільнику запис поеми про билинного молодця, котрий мав величезного пісюна і ним переміг усіх казкових ворогів та ще й серце принцеси завоював. Далі сцена виглядала так: Діма на понтах та шарнірах, його штормить, незапалена цигарка теліпається в губах. Огризається на репліки медперсоналу.

В момент, коли із мобільника лунало: "…а в трусах, на лобковых волосах…" з'явилася знайома нам чергова лікарка із свитою. Владним тоном: "Я вас немедленно выписываю! Прошу собрать манатки и покинуть территорию больницы!"

Діма зібрався й пішов геть. Навіть помахом руки з коллегами не попрощавшись…

Третього дня лікар мені заявив: "Мы не можем вас дальше лечить!"

Суть його вислову проста: я іноземець – людина без громадянства та страхової картки. Таких лікують три дні й випускають напризволяще. Отримав я рентгенівські знімки, витяг із історії хвороби, попрощався з колегами й попрямував на вокзал.

Стою в очікуванні посадки. Чую розмову жінок: "Старший сын занимается производством мебели. 3000 гривень в месяц имеет. Младший ремонтирует доменные печи. Имеет в месяц 1500. Что б они делали если бы я их 15 лет из Москвы не поддерживала!?"

Інша на те сердито: "Янукович – дебил! (Покрутила пальцем біля скроні) Нихрена не делает, никаких реформ не проводит. Ни к России не присоединяется, ни к Европе! Забетонировал Юлю навечно и успокоился!"

Потяг обслуговує українська бригада та от пісні у вагоні лунають переважно російськомовні. До того ж застарілі та абияк підібрані. Це що: відсутність патріотизму, байдужість чи лінь скачати із Інтернету модні пісні?

Всю дорогу вагонами ходять "коробейники" – пропонують різноманітні товари. Я до попутників повчально: "Минулого року я вже купив у них недорого гарний сенсорний мобільник. Через місяць викинув – не беруть китайський контрабандний мотлох в ремонт тому що. Пізніше побачив такий же мобільник за ту ж ціну в магазині. Там то хоч гарантію на рік дають отож у випадку чого обміняли б… Хто ж у вагонах буде продавати куплене у магазині? Продають крадене або завезене контрабандним шляхом..."

Прибув й до вечора по лікарнях ходив. На мій подив, лікарі не дали направлення в лікарню а понавиписували гору пігулок. Доведеться пролікуватися й знову рушати на Москву. Немає роботи дома тому що…

Заглянув на гостьову своєї книги та форуми, на котрих її рекламував. Відгуків нуль. Питання: навіщо страждати за волю, писати книги, дописи, когось у чомусь переконувати коли сьогодні нікому нічого не цікаво? Крім грошей, ясна річ…

"Уйди оттуда, старое ЧМО!"

В домашніх клопотах сплило 10 діб. Прибув на попереднє місце. Хлопці були раді – привіз замовлений спирт, м’ясопродукти, консервацію. На радощах влаштували банкет.

Робота як робота – теплий одяг видали отож працюй раз вже від безпросвітного існування приїхав на чужину гроші заробляти. Одного разу кран вивантажував пучки арматури. Одна із арматури зачепилась за дерево отож я поспіхом кинувся її відтягнути. Кранівник до мене гнівно: "Уйди оттуда, старое ЧМО!" Якось так боляче стало: міг же якось делікатніше пояснити небезпечність моїх дій… А втім наше безкультур’я вже нікого не дивує - є звичним явищем тому що...

А мо я дійсно "старе ЧМО"? Пильно поглянув в дзеркало. Ні, як на мої роки, виглядаю навіть молодше. Так в чому ж річ? У свідомості викристалізувалася логічна відповідь: Якщо ти дожив до пенсійного віку й, не досягнувши достойного рівня життя дома, поневіряєшся світами то ти й є оте ЧМО! Як і усі наші безправні заробітчани... І не тільки вони…

Працювали, вечорами пиячили. Правда не поголовно – були винятки та от не в нашій кімнаті. До "білочки" навіть доходило. Іронізували: До п’янички прийшов хом’як. Чоловік вирячився а той: "На вас, п’янюг, вже білочок не вистачає – нам доводиться їхню місію виконувати…"

Сплили два місяці. Прийшов час замовляти квитки на потяг та от не знали коли ж то буде день виплати зарплати. Та ось і гроші привезли.

Квитків на потяг немає. Залишається надіятись на рейсовий мікроавтобус – там проблем бути не повинно. Ліг спати. Сниться ніби я у виправно-трудовому таборі чекаю завтрашнього дня звільнення. Приліг на даху вагона й заснув. Проснуся на тому ж даху але вже на волі! Який жах! Завтра законне звільнення а я сьогодні втік! Це ж 3 роки добавки за втечу. Далі снилось ніби сам прийшов на табірну прохідну й пояснив ситуацію. Мене зрозуміли, вибачили й пустили назад в табір.

Що ж означає цей сон? Певно не судилося мені сьогодні виїхати…

Гроші є отож усі наші на радощах ще з ранку "гужбанять". 

Денис до мене довірливо: "В мене немає грошей на рахунку. Дай свій мобільник замовити місця".

Дав. Водій обіцяв прибути о 15 годині. Денис телефонував та водій щоразу на годину переносив час прибуття. Усі нервували а особливо Денис. О 23 водій ще на годину переніс час прибуття. Тоді п’яний Денис спересердя зірвався: "Підараси! Та я вам… рот, мать, блядь!.... ….!

У відповідь пролунало: "Тоді ми вас зовсім не заберемо!"

Оце так ситуація! Через день Новий рік. Якщо завтра не виїдемо то у свята транспорт годі й шукати. Вранці пішов до церкви молитися, свічку поставив за від’їзд та щасливу дорогу. Поповнив рахунок мобільника й став спокійно вести перемовини. Ситуація повторилася та я поводив себе стримано – вірив, що молився не дарма отож водії не надурять. Так і сталося: о 2 годині ночі маршрутка таки прибула.

У Мерседес Спринтер водії запхали 21 заробітчанина із нехитрим багажем – викраденим на місці роботи та викиненою на смітник морально застарілою але справною технікою. Валерію довелося сидіти у проході на пилесмоку. Жалів колегу – час від часу мінявся з ним місцем. Ніч якось промайнула непомітно – вдалося задрімати тому що. Всю дорогу заробітчани пиячили та буянили. Не усі поголовно, ясна річ. Давно ж відомо: щоб зіпсувати колектив достатньо лише частини неадекватних громадян.

Через кожні півгодини лунали п’яні голоси: "Зупини! Хочемо сцяти!", "Хочемо курити!", "Хочемо купити горілки!" тощо… Мат стоїть, хоч вуха затикай. І це все при тому що в салоні є жінка! Заробітчанка, ясна річ…

І водії мусили зупинятися бо інакше буде гірше - тут ще тільки бійки в салоні не вистачало! Сміливців поставити нахаб на місце не знаходилося – нікому не потрібний мордобій тому що. Я сидів позаду водіїв й бачив: вони не дуже тим всім переймаються. Певно тому, що вже звикли до подібного. Після чергової зупинки на вимогу: "Треба купити бухла!" один із водіїв зворушливо похитав головою. Колега помітив цей жест й заспокоїв: "Це квіточки! Іноді в салоні ще й не таке буває…"

І зупинив авто. Тут логіка проста: Нехай понапиваються, вирубляться й тоді хоч на якийсь час в салоні тиша настане…

Прибули. На вечірніх вулицях людно – неділя як-не-як, українці готуються Новий рік зустрічати. На розвішених плакатах: "З Новим роком! З Новим щастям!"

Отримати зароблене

Зателефонував приятелеві з котрим 16 днів відпрацювали у колишнього управлінця. Почув: "Був я в нього - хотів отримати розрахунок.  Господар обізвав нас лежнями, бракоробами. Сказав, що ми його розорили! Пізніше телефонував та той не бере слухавку".

Ну що робити з такими людьми? Приїхати й влаштувати скандал із мордобоєм? Так це ж кримінал!

От усі лають недолугу владу за відсутність реформ. А які ми, така й наша влада! Що ж тут дивного!? Хіба ми варті кращого життя? 

Один рік життя колишнього в`язня сумління

опубліковано 18 лист. 2011 р., 00:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 06:55 ]


Зарплата, котра принижує людську гідність

Осінь 2010 року. На ринку праці звична ситуація: більшість роботодавців встановили вікові обмеження. Людям старшого віку пропонують працювати місяць за 1000 гривень. Це 40 гривень за робочий день. Якщо вирахувати проїзд та "тормозок", то на прожиття залишаться одні сльози. Тут навіть 1500 не набагато покращує калькуляцію. От чому, усі у кого є можливість, намагаються працевлаштуватися за кордоном.
Зателефонував знайомим й, завдяки їхньому протеже, влаштувався на приватне підприємство різноробочим. Не по трудовій, ясна річ. Розцінки такі: 10 гривень за годину праці різноробочого, зведення стін та їх штукатурення  – 13.
Один із мулярів-штукатурів розповів таке: "Літом працювали в розрахунку 12 гривень за годину. Нещодавно запропонували: "Низькі розцінки отож давайте ми будемо працювати від виробітку. Ви порахуєте об’єм виконаної роботи й заплатите по загальноприйнятих розцінках. І ми заробимо і фірма розбудується значно швидше…"
Шеф тільки засміявся у відповідь й ми зрозуміли: "Не подобається – звільняйтесь. Я свисну й біля воріт черга бажаючих працювати за такі гроші вистроїться". Щоправда після тієї розмови в розцінки гривню добавив".
А втім, господаря можна зрозуміти: навіщо поспішати коли не знаєш яка завтра буде влада, політика та податки?
Оббиваю штукатурку й згадую епізоди роботи на овочебазі. Якось директор відрядив мене в один із колгоспів за морквою. Приїхав. Тридцятирічні колгоспниці, котрі длубались у кагаті, виглядали на усі п’ятдесят і це зрозуміло: важка праця на землі з ранку до ночі на морозі, під дощем, вітром та снігом виснажує організм. Та й дома не відпочинеш – слід дати лад в городі, попорати худобу, нагодувати птицю, прибрати хату, наварити їжі, випрати одяг та білизну, доглянути дітей та ще й до того ж, падаючи від втоми, чоловіка смачно сексуально задовольнити...
Привітався й запитав за життя. Почув у відповідь: "Та хіба ми живемо? Добиваємо віку…"
Від падаючої штукатурки пил стоїть стовпом, все як в тумані. Кисло посміхнувся й сказав сам собі: "Та не штукатурку я оббиваю, а добиваю віку".
В сусідньому приміщенні двоє робітників руйнували внутрішні стіни. Під час перекуру розговорились. Старший повідав таке: "Минулого року із односельчанами в Пітері на будовах працював. Настала криза й я схитрував: із двома друзями перейшов працювати до приватників. За 7 місяців заробив 11000$. І це все при тому, що двічі додому приїздив. А тих односельчан, котрі на фірмі залишилися, надурили – недоплатили 1200000 російських рублів.
Цього року в Пітері розцінки впали, роботи немає. Весною знайомий посередник пообіцяв гарні заробітки в Києві. Як взяв на дорогу тисячу гривень, так через два місяці із тисячею в кишені й повернувся... Надивився там всякого й  якщо хто знову запропонує поїхати працювати в Київ, плюну в обличчя... Ех, якби була в Росії чи у іншій державі хоч якась робота, то ми б тут за такий мізер не працювали…"

Поїздка на заробітки у московську область

Ось так і працював я за щоденну лепту - 80 гривень. Та хіба зараз це гроші? Витрачаєшся на проїзд, на "тормозок". А тут ще й іноді мінералки чи пива випити хочеться, поповнити рахунок мобільника, купити мамі цукерок, онукові іграшку тощо. Гроші тануть, як сніг, та мусиш терпіти – іншої роботи немає. Пізніше став працювати у бригаді будівельників та попри пропозиції платити як і їм господар й далі платив як різноробочому – знав, що діватись мені нікуди. Наступив 2011 рік. На початку лютого господар відправив усіх у неоплачувану відпустку. У березні відпустку продовжив й я знову нудьгував дома без копійки у гаманці.. Аж тут родич запропонував поїхати на заробітки у московську область.
Я запропонував їхати пізніше, коли потеплішає. У відповідь почув:
- Якщо запізнимось то наші робочі місця займуть інші.
Виходу не було отож був вимушений погодитися. Позичив гроші на поїздку. Замовили рейсовий мікроавтобус, розмістилися й рушили. Перезнайомилися. Бригада, у котру я потрапив, нещодавно втекла із Білорусії. Заманили гарними заробітками у Мінськ та от реальність виявилася іншою. За приватну квартиру, у котрій проживало 16 будівельників, власниця брала із кожного по 50$. Вставали о 6:00. Готували сніданок, а там дві пересадки й о 8:00 вони на будові. Сніг розтає й стікає із поверху на поверх, у роздягалці повно води отож доводиться одягати вологий робочий одяг. За два тижні праці та спілкування із земляками зрозуміли – лажа повна. Отримали аванс й таємно із речами на вокзал. Витрати на поїздку покрив аванс а от зайвої копійки не було – два тижні працювали даремно значиться. Констатували факт: Білорусія активно розбудовується… руками українців. Робота через посередників отож відсоток одурення, казали, досить високий. Чому ж самі білоруси не там працюють? А навіщо місцевому світловий день горбатитись на будові коли він ті 500-600$ у комфортних умовах на виробництві заробить?
Всю дорогу, як то у нас прийнято, пиячили. Несподівано серед ночі один із нашої компанії став голосно брудно лаяти водіїв та присутніх коханок. (?!) Пізніше ситуацію прояснила його сповідь: "Дивлюсь: водії займаються сексом із розпусними жінками! Мікроавтобус летить, кермо кинуте напризволяще! От я й став їх лаяти!" Стало зрозуміло: чоловіка гризанула "білочка".
Прибули й у прорабську буквально ввалилися. Засмородили приміщення перегаром й цим справили доволі погане враження. Та все ж нас прийняли на будову. Забрали паспорти й цим перетворили у рабів. Видали матраци, поселили в гуртожитку, поставили в список на харчування. Розпорядок такий: Підйом на сніданок о 6:00. О 7:30 вихід на "розвод". Робота розпочинається о 8:00. Обід із 13:00 до 14:00. Закінчення роботи о 20:00. Цікаво, що попри цей графік зарплата нараховується від виробітку. Наступного дня, пообідавши, вийшли із кімнати о 14:00. Нашу затримку вже передбачили представники адміністрації й влаштували засідку. Брудно вилаяли й розтлумачили: "Западэнцы, зарубите себе на носу: Здесь порядок такой: обед с 13:00 до 14:00 а это значит что в 13:00 вы ещё на  работе, а в 14:00 уже на работе!"
На будові заробіток нараховується від виробітку але режим порушувати заборонено. Чи мороз, чи хуртовина, чи немає розчину а все-одно усі мусять бути на робочому місці до 20:00.
І відношення як до рабів: авансу не дали, одноразові рукавиці видають на… два тижні.
У кімнаті холодно. Мусили спати одягненими та ще й поверх ковдр накидати куртки, спецівки.
Темп роботи на будові шалений – бригада мусить дати норму. У крана ще до нашого прибуття заклинило каретку отож він подавав вантаж по радіусу повороту стріли. Це, ясна річ, створювало незручності. З цегли збивали лід, у замерзлий розчин  додавали гарячу воду. Мусили крутитися, тому що умова така: якщо не заробляєш 1000$ в місяць – звільнять. Також діє система штрафів: паління у непристосованому для того місці – 20$, праця без каски - 20$, невихід на роботу – 1000 рублів, сновигання територією напідпитку - 100$, мордобій – звільнення або 100$ штрафу.
За повільне пересування територією можуть вилаяти – чому, мовляв, в робочий час ти не на робочому місці!?
Туалетів на поверхах немає, спускатися вниз облом отож справляли природні потреби хто де зміг усамітнитися.
Покидати територію будови в робочий час не дозволено. Поза територією теж не легше – безпаспортних трудяг пасуть міліціянти. Сновигання без документів наказуєме затриманням та штрафом. Також карається штрафом у 1000 рублів розпивання пива "в общественном месте".
До нас підійшов земляк, котрий роками на тій будові працює й повчально злив інформацію: "Позаминулого року мулярів було мало і тому їх шанували, платили щедро. Зараз же вас, як грязюки, отож не рвіть жили бо всього заробленого не дадуть – зріжуть. А й справді: якщо сьогодні 900 - 1000$ українцеві щастя то навіщо платити зайве?"
Мороз, пронизливий вітер, мокрий сніг, завірюха. У повітрі висять пил цементу та скловати, вихлопи двигунів, запахи бітуму, розчинників, звуки роботи механізмів та добірний мат працівників. Найбільше було чути кранівника – мусив перекричати шум двигунів та інші звуки будови. Перший раз гучно пояснить як краще зачепити вантаж нормальними словами, наступного добряче покриє матом – нерви ж то не залізні... І хоча на будові працюють таджики, узбеки та українці матюки всюди українською та російською. Вони всюди та скрізь – спіткнувся, чхнув, пукнув, цеглина відбилась не так і миттєво: й.. й… мать!
Типова сцена у бригаді українців. Один майстер кличе іншого: - Саша! Саша!
Той не чує.
- Саша, й.. т… мать! Подай молоток!
Те ж саме за столом: борщ холодний чи надто гарячий, чай не солодкий, хліб чи ніж випав з руки – й.. й…. мать!
Колега під час сніданку до мене за звичкою: - Посунься, й.. тв… мать!
Я обурено: - Ти на мою мать не лізь!
Той виправдовуючись: - Так я ж сказав "й.. твою медь!"
Лаються навіть крізь сон. Чоловік ще очі не продер а вже: - Бл.., тільки 5 година, й… й… мать!
Навіть якщо наші позасинали то матюки продовжують лунати із сусідніх кімнат.
Я зауважував нашим раз, другий, третій, що лаятись некультурно але ті дивилися на мене як на якогось дивака. Бригадир на те філософськи: "Матюки у нас вже у крові. Матюкнувся й розрядився, зняв стрес!"
Я в тон: - І цим самим зарядив ним іншого співвітчизника…
Просив хлопців не лаятися хоча б при мені. І бачили ж як мене добиває лайка та… нуль уваги.
Наприкінці березня в переддень вихідного видали зарплату за лютий. Наш поверх, у котрому проживали українці, "гудів". Недільного ранку із сусідньої кімнати було чути веселі голоси, дзенькіт склянок, сміх. Опівдні голоси стали сердитими, було чути погрози, брязкання дверима. Відчувалося: назріває гроза. В той час я вийшов у коридор й, щоб заспокоїтися, став за табірною звичкою ходити коридором туди-сюди. Тасуватись, якщо на жаргоні. Відкрилися двері сусідньої кімнати і один із жильців суворо запитав: "Чого ти тут ходиш!?" (!)
Я був ошелешений таким нахабством та якось таки промовчав. Стемніло. Образно кажучи, хмари ненависті насувалися невпинно і несподівано, як перший грім, у коридорі спалахнула бійка. Звуки ударів, матюки, знову звуки ударів. Затихло. Як виявилося, то була пауза між першим та другим раундом. Скоро із кімнати, що зліва почулося: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!? Хто!? Признавайтесь, суки, бляді, підарасти!"
Розпочався другий раунд. Хиталися фанерні перетинки, по кімнаті бою "гуляв" телевізор, у коридорі падали столи.
Та от знову пауза. З часом із кімнати зліва почувся винуватий благальний голос: "В'їби, в'їби мене!"
Ми розуміли: чоловік протверезів й, відчуваючи свою вину, просить вдарити його навзаєм й тим самим вибачити.
Третій раунд виявився затяжним. Лише опівночі рефері у формі охоронців припинили побоїще. Мертву тишу порушували приглушені голоси та звуки блювання. Тим часом я вийшов у туалет й побачив як тверезіші із учасників того побоїща змивають кров зі стін та підлоги.
Ліг в ліжко й здогадався чому із "Помаранчевої революції" вийшов пшик. Спиртного не було! Було вивези на Майдан доволі спиртного і веселуха гарантована за сценарієм: "Хто, хто суки, бляді, підарасти, Васі, братові моєму голову розбив!?"
Вранці на "розводі" повідомили, що адміністрація виганяє шестеро винуватців побоїща. Хлопці хто в бинтах, хто в синцях пошкутильгали спаковувати речі. (Певно дома будуть розповідати байки про безпредєл московських рекетирів.)
Один із нашої кімнати довідався першопричини того побоїща. Розклад перед боєм був таким: спочатку волиняки подружилися із нікопольськими – пиячили разом. Пізніше волиняки ще раз забухали та от зробили це таємно - не запросили кентів. Ті затаїли образу. Опівдні один волиняка зайшов в умивальник а там нікопольчанин палить. Зробив кенту зауваження: ти, мовляв, припух - палити тут заборонено. Нікопольчанин у відповідь пихнув димом в обличчя повчальника. Ошелешений таким нахабством волиняка послав кента матом й… отримав удар в обличчя. Скривавлений постраждалий побіг у свою кімнату, зібрав колег і почалося…
Аналізував я події й доходив висновку: Образи та приниження накопичуються й ми, українці, своє невдоволення політичною ситуацією та власною долею виплескуємо на "Його" та "твою мать" й на таких же знедолених співвітчизників.
(Скільки я не запитував: "Його мать" – це чию матір маєте на увазі?" та ніхто ніколи не дав вичерпної відповіді.)
Від такого існування поволі людина опиняється на грані нервового зриву й, щоб не збожеволіти, п’є спиртне. Спиртне ж діє підступно: загострює проблеми, затуманює розум, розв’язує язик, робить напрочуд сміливим. От і досада, біль, розпука й лють виплескуються на першого стрічного.  І це моє щастя, що тоді після слів "Чого ти тут ходиш!?" я промовчав й завдяки тій стриманості не отримав, як то кажуть, у "в диню". Тоді за мене, ясна річ, заступилися б колеги отож та "веселуха" була б ще веселішою.
Видно неозброєним оком: на будові працюють таджики, узбеки та українці. Росіян на будові немає. А навіщо їм 12 годин горбатитись на будові коли вони на виробництві за восьмигодинний день більше заробляють? Немає навіть молдаван! Тільки ми - тупі, дебільні хохли!
Брудна лайка на будові є звичною. Ось на розводі Генеральний картає підлеглу: "Ты, наверное, и подмываешься так, как полы моешь!? Размазала грязь и, думаешь, исполнила работу!?" І продовжує у тій же тональності…
Прибиральниця стоїть перед строєм червона, як буряк. Виправдовуватися безглуздо – звільнить. Керівник поводить себе брутально тому, що знає: ображений не швирне йому на стіл заяву на звільнення бо де він дома роботу із житлом, харчуванням та такою зарплатою знайде?
Підійшов до інших й продовжує: "Вот бригада хахлов отличились – пропили сварочный аппарат, болгарку, шуруповёрт. Думали, никто не заметит но не прошёл номер! Не рассчитаем, не вернём паспорта пока все 96 тысяч рублей за сварочный апарат не высчитаем! Плюс за болгарку и шуруповёрт!
А вот ещё одна бригада хахлов халтурщиков стоит. Ржавчину с металлоконструкций не счищают, красят по ржавчине. Зачем мне халтурщики? Увидят начальство – работают, начальство отошло - халтурят. Нормальные же деньги плачу! Так будет продолжатся – поедете нах.. на Украину там халтуру гнать за вашу нищенскую зарплату!
Та ось планерка закінчена. До виконроба українця підходить наш муляр й просить підписати обхідний лист.
- Не підпишу – ти робоче місце не прибрав!
- Куски піноблоків залишилися від попередньої бригади. На х.. воно мені? Ні, чуже прибирати не буду!
- А хто буде прибирати? Я!? Не підпишу, доки не прибереш!
- Та не буду я чуже прибирати!
- А не підпишу!
Розвертається бідолаха й голосно згадуючи "мать, рот, нах.., блядь" йде прибирати своє робоче місце. Він знає: не підпише виконроб обхідний – не повернуть паспорт. Не повернуть паспорт – не виїдеш із Росії!
Чому ж ми такі занудні? Це ж твій брат українець насмітив. Прибери тихенько – корона ж не спаде. Пізніше відшукаєш винуватця й той тобі так чи інакше віддячить. А так он довелося прибирати із скандалом…
Якось на будову завітав Генеральний зі свитою. На весь поверх лунало: "Почему не следите за качеством? За что я вам деньги плачу... … в Бога мать!!!.   (!)
Бригадир нас заспокоїв: - Не дивуйтесь – це в Росії звичне явище!
Підійшла та свита і до нас. Шеф оглянув нашу роботу й накинувся на Сашу – стіна "завалена". Посипалися докори та погрози. Саша ж стояв як першокласник перед директором школи – не смів заперечити. Знав: розсердиш шефа – заставить переробити або вижене. Нарешті комісія пішла далі. Ми були шоковані – Саша зайняв призове місце на конкурсі мулярів отож такий брак допустити аж ніяк не міг. Заміряли стіну і так, і сяк – нормально вона змурована. Одне із двох: чи то у шефа око криве, чи то тінь із вікна викликала ілюзію кривизни.
Дивлюсь: навпроти  нас працюють шпаклювальниці й щебечуть українською. Вони в штанах, куртках, поясні  монтажні ремені пристебнуті до риштувань, на голові каски. Чомусь подумалося: вам би на Україні надягати модні плаття, працювати у офісах, ходити в театри, відвідувати виставки, салони краси, народжувати та виховувати дітей, вести домашнє господарство, доглядати онуків…  Пригадалося із Кобзаря:

А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мобільник бригадира обривали земляки – на роботу просилися. Точніше на цю каторгу!
Подумалося тоді: - Певно дуже кепські справи на Україні із роботою…
Давно задавався питанням: що робити із таким народом? Міняти кров, віру, чи ще раз хрестити у Дніпрі?
Робота важка, хлопці озлоблені на весь світ і тому матюкові, кімната не оштукатурена, взимку холодно, весною душно – гаряча вода в трубах постійно тому що, із вікна дме, із-за поганої звукоізоляції (перетинки із ДСП) чути голоси та сварки сусідів, хропіння та бурмотіння крізь сон колег, клопи стали звичним явищем. Ще й до того у мене розвинулася алергія на пил скловати – кашляв вдень та вночі доки нею утеплювали стіни. Стомлювався і фізично, і морально. Морально добиває брудна лайка земляків та прилюдне акцентування начальством нашої другосортності – де ви, мовляв, на вашій бідній, безробітній Україні роботу із такою зарплатою знайдете?..
Заробітчани на чужині загалом працюють нелегально – не по трудовій тобто. Іншими словами "на віру". Віриш що тобі заплатять – працюй. Стаж не йде, на пенсію не "капає", лікарняних не виплачують. А куди діватися – працюємо.
Прийшов з роботи, повечеряв і провалився у небуття. Вранці таке відчуття ніби не спав зовсім. Стало боліти серце. Розумів: це не серце хворе а даються взнаки фізичні та нервові перевантаження. І, як виявилося, не я один опинився на грані нервового зриву. Одного дня Володимир, котрий не з нами приїхав але із нами жив, позичив у земляка 500 рублів й таємно купив горілки. Уночі виходив у туалет й там потайки пиячив. Сновигав кімнатою як зомбі, щось шукав, лаявся, натикався на перешкоди, перекидав табуретки. Вранці поліном лежав на ліжку, калюжа сечі під ним.
Залишили колегу а в обід кімната… не відкривалася - Володя не міг вставити ключ в замок! (!) Відігнули лист фанери й найхудіший із нас протиснувся у кімнату. Спочатку хотіли алканавтові навішати "люлей" та пожаліли – обмежилися штрафом в літр горілки.
Здається один тільки я розумів: у чоловіка настало фізичне та нервове перевантаження от і "зірвався". Напився й усе стало "по барабану". (Пізніше невдаха в день видачі зарплати виставив нам і то зі скрипом пляшку горілки. Мусили додавати свої гроші, тому що на таку ораву пляшка - тільки роти заскородити… Випивали, ясна річ, разом.
Перебравші дозу колеги вели себе по різному. Хто завалюється спати, хто шукає пригод. Вийшов підпилий чоловік у коридор а там наряд охоронців. От і отримуєш штраф. Запалив цигарку у туалеті – штраф. У кімнаті теж не скучно – один колега мав моду сп'яну мочитися у кутках кімнати. Добре що хоч не на сплячих колег...
Нервові перевантаження дістали й мене. Вихід був один: піти до церкви. Виявилося: в кімнаті 9 жильців і з кожним можна було сходити в магазин по горілку а от до церкви - із одним. Помітили: узбіччя шосе, як у нас слов'ян прийнято, засмічене – маємо звичку викидати сміття із авто на ходу.
У храмі серед інших виявилася ікона блаженної стариці Матрони. Я про ту святу багато читав отож кожного богослужіння ставив свічки й молився – просив допомоги перетерпіти все, протриматись. Таки, як от бачите, допомогла мені блаженна стариця Матрона…
У перших числах квітня каретку крана відремонтували, виділили двох постійних стропальників та видали їм портативні радіостанції. З огляду на це добірну лайку кранівника стало чути рідше...
В середині квітня відчутно потеплішало отож керівництво продовжило робочий день до 21:00. Раніше по суботах працювали до 15:00 а тут продовжили до 17:00.
Помітив: у мусульман зовсім інше світосприймання. Вони запрограмовані поспішати робити добро. Доброзичливість є нормою поведінки. Якщо іновірець бачить, що тобі важко – кине все й допоможе. Якщо ти новачок, звернеться до тебе "брат" й порадить як робити краще. У вузькому проході відступиться й дасть дорогу. Це не самоприниження, не запопадливість – це доброзичливість. Нам цього не зрозуміти. Чомусь на "розводі" лають лише нас, українців – украли, напилися, билися, хуліганили, виконали неякісно роботу тощо.
Один із нашої кімнати нарікав на впливового товариша: була вакансія асенізатора та працевлаштував чужинця. Обурювався: "Не зателефонував же гад – думав я гордий отож відмовлюсь. А чого відмовлятися, там краще ніж на цій довбаній будові: зарплата висока, воля - машина в твоєму розпорядженні, є на викачці приватних туалетів чималий калим, є зекономлений бензин, запчастини…"
Трьом землякам після трьохмісячної праці (каторги) дали десятиденну відпуску. От якраз на Великдень ті й повернулися. Чому ж не відсвяткували Воскресіння Христове дома? А тоді б запізнилися й цим накликали на себе гнів начальства. Виженуть без розмов й тоді шукай роботу із мізерною оплатою дома…
Бригада із Волинської області покинула будову – знайшли приватника, узгодили ціну й стали зводити будинок. Невдовзі ходили в синцях – місцеві будівельники побили за те, що ті збивають ціни тамтешніх будівельних послуг…
Із розповідей колег-заробітчан можна було вивчати географію. Де тільки вони не були… Ось монолог Миколи:
"Мене позаминулого року родич заманив працювати на будову, що у Хімках. Сам же не працював фізично – посередником був. За перший місяць заплатив усім працівникам добре і, головне, своєчасно. Далі плакався на проблеми із готівкою проте щотижня таки видавав усім авансом по 1000 рублів. Чотири місяці обіцяв остаточно розрахуватися по завершенні будівництва і... І надурив усіх.
Та не одного мене - усіх 200 працівників той посередник надурив.  І що цікаво: новачки живуть з нами в одній кімнаті, чують наші розмови, бачать як добиваємось виплати заборгованості і… виходять  на роботу! От який у нас менталітет: "Усіх їх надурили а от мене якось пронесе – мені то заплатять…"
Родич раніше гостював у мене, я у нього. У Москві він зняв квартиру, придбав авто за 200000$ і підвозив мене іноді. Якось за порушення правил авто зупинив наряд ДПС. Той опустив скло й повчально сказав автоінспектору: "Если не хочешь проблем то запомни этот автомобиль и больше его не останавливай!" Це ж які потрібно мати зв’язки та владу, щоб сказати такі слова!
Техніка безпеки на тій будові у Хімках ігнорувалася. Риштування тримаються, як то кажуть "на соплях". Генеральний привселюдно заявив: "Меня не волнует разобьется кто настройке или покалечится. Мне важно чтоб стены при падении не поцарапали!"
В решті-решт ошукані українці зібралися на будові й стали в очікуванні посередника пиячити - хотіли таки якось вибити зароблені гроші. Посипались погрози, обіцянки розправитись. Один із тієї компанії так бив себе в груди, що я боявся: ребра собі поламає. А вранці хлопці проснулися й… тихенько роз'їхалися по домівках.  Ось такі у нас херої…
Ошуканство як у нас, так і в Росії, є звичним явищем. От чоловік виконав роботу а крутелик, пославшись на фінансові проблеми, просить зайти за грошима пізніше. Той заходить, а охоронець щоразу повідомляє, що господаря немає дома. В решті-решт охоронцю це набридає й він проганяє настирливого прохача з погрозою наступного разу відлупцювати гумовим кийком. І нікому не поскаржишся – скрізь у того крутелика "схвачено"…
Я пішов у кадрову агенцію й там мені підшукали роботу у Києві. Заплатив за послугу й поїхав. На місці мені ошелешено: "Хто Вам наплів про такі наші розцінки?"
Повернувся й у тій кадровій агенції заявив: "В суд на вас подам!"
Ті мені примирливим тоном: "Тихо. Тихо. Ми вам повернемо гроші". Взяті за послугу гроші то повернули а от за квитки на потяг пропали. Пізніше односельчани в подібну історію потрапили. Набрали харчів, мішки картоплі й у Києві  понесли її на ринок продавати. Не вести ж назад в село картоплю із Києва…
Не вірте, хлопці про величезні заробітки за кордоном. Насправді за усіма вирахуваннями відправите рідним щомісяця по 700$. У Польщі не раджу погоджуватись на працю у фермерів – заплатять але усі жили витягнуть. Краще йти на фабрику чи завод. Восьмигодинний робочий день, гарантована зарплата. Там на відміну від Росії цивілізація – жоден поліцейський тебе просто так не зупинить. Мене за стільки років жодного разу не зупинили, не ошукали роботодавці. Зазвичай поляки працівників не ошукують – не так покари властей як поганої слави бояться. От прийде ошуканий  в костел й розповість хто і як його ошукав. Священнослужитель повідомить пастві і ганьба забезпечена".
Борг Миколі складав 120000 рублів. Той при нас телефонував і родич лагідним тоном говорив стандартні слова: "Я зараз не у Москві. Зателефонуй післязавтра, ми зустрінемось і я розрахуюсь із тобою". Післязавтра номер не відповідав – був в ігнорі. Микола телефонував із іншого мобільника і знову чув звичні слова. Через день і той номер вже не висвічувався. Останнього разу Микола сказав у слухавку: "Мені набридло гратися з тобою у телефони. Чув, що зараз твоя жінка гостює у тебе. Дай їй ті 120000 рублів а вона вже дома моїй передасть".
Коли ж через два тижні Микола зателефонував жінці то виявилося: ніяких грошей ніхто їй не передавав. Почувши таке, вилаявся із прокльоном, плюнув й розтер ногою.
Під час перекурів Микола розповідав багато чого із свого заробітчанського життя-буття. Ось ще одна повчальна розповідь: "На будові у Хімках чесно виплатили першу зарплату. Хлопці моєї бригади зняли на окружній повію таджичку по національності й влаштували пиятику із сексуальними розвагами. Добряче напившись, дали їй чоботи, мітлу й примусили голу танцювати на столі "танок будівельниці". За якусь провину побили так, що живого місця не було. Та вранці зателефонувала "мамці", сутенеру тобто. Приїхало сім машин міліціянтів. "Героїв" пошикували й постраждала вказала на усіх шістьох своїх кривдників. Порадившись, міліцейські тузи поставили кожного перед вибором: арешт, слідство, суд, в’язниця або 3500$ відступного. Їздили хлопці по черзі додому, позичали гроші й стали працювати далі, щоб було чим повернути борги. Отака то ціна сексу із присмаком садизму…"
Щовечора я жартома декламував армійський вірш: "Дембель стал на день короче…" (продовження багатьом відоме) й таки дочекався закінчення дозволеного владою Росії трьохмісячного безпроблемного перебування іноземців на її території.
Замовили мікроавтобус. В очікуванні сиділи на пакунках. Послали гінця за пляшкою. Саша поспіхом побіг а от паспорта забув. Повернувся сам не свій – міліціянти затримали й примушували їхати з ними. (Затримати й тримати три години до вияснення особи мають повне право.) Мусив відкупитися тисячею рублів. (282 гривні)
Всю дорогу заправлялися спиртним й "гуділи". Водії у дев'ятимісний автобус помістили 14 пасажирів. Та це нікого не обурило – ми звиклі до свинських умов життя та пересування. Водії за кожного зайвого пасажира відстібали спочатку російським ДПСникам, пізніше українським. І не тільки їм але ще й митникам чужим та нашим. Та попри все вони в кінцевому рахунку були у виграші.
Один із колег, котрий раніше возив контрабанду, поділився секретом: "Стражі порядку завжди "на лапу" беруть в міру, щоб не відбити охоту возити контрабанду, порушувати закон".
Я погодився: якщо надто обдирати водіїв то ті перестануть брати зайвих пасажирів. Тоді й автоінспекторам та митникам навару не буде. А так усі в шоколаді...
Під час подорожі ми неабияк заливали сліпи. Один із чужих пасажирів так сп'яну дістав усіх своїми понтами, що інші хотіли добряче нам'яти йому боки. Вилаяли нахабу й той якось вгамувався.
Сусід запитує мене в момент бухаловської паузи: - Чому у мене штани мокрі?
- Так ти ж обпісявся!
- Чому ж тоді сидіння сухе?
- А воно поролонове отож всмоктало вологу як промокашка!
Поволі хміль пройшов. Подружилися із чужинцями, обмінялися номерами телефонів. І той понтовий нахаба виявився цілком адекватною людиною. Декотрі із колег домовилися зустрітися у барі.
Інфа до відома: ціна проїзду мікроавтобусом та потягом однакова. Плюси подорожі потягом: спиш на чистій постелі як людина, розвозять напої, провідники пропонують гарячий чай тощо.
Плюси подорожі мікроавтобусом. Водії заберуть з дому й висадять під воротами будови. Не витрачаєшся на переїзди до вокзалу та із вокзалу, тебе не оббирають міліціянти. Те ж саме при подорожі у зворотному напрямку. Мінуси: сидиш та спиш затиснутий з усіх боків. Кондиціонера та телевізора немає. Одна розрада: напитися й тоді незручності не помічаються…
А от я розумію нашого Президента та урядовців – із таким нашим менталітетом можна наплювати на народ, не проводити жодних реформ й спокійно жити у власне задоволення. Чому? А доки для українців є робота у ближньому та далекому зарубіжжі, доти вони самі собі раду дадуть. А стане нестерпно – понапиваються, ребра собі під час погроз на адресу урядовців та крутеликів поламають, поб'ються, проспляться й знову поїдуть батрачити на чужину…

"Лише той гідний життя і свободи, хто кожен день іде за них на бій".  Й.В.Гете

Чи є у нас нація, національна ідея? Ні, нас 45 мільйонів абсолютно байдужих людей. А втім національна ідея у кожного своя й вона у більшості приблизно така: Не міняти життя а будь-якою ціною пристосуватись до нього тут або поїхати заробляти достойні гроші на чужину.
У пам'яті сплили слова поета:

Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.  (Олександр Олесь. 1908р.)

Пригадалося як на одному із політ форумів, де патріоти України так б'ють себе в груди, що аж ребра тріщать, я запропонував таке: "Бажаю вдруге відбити носа Леніну. Хто згоден потримати драбину? Миколу Коханіського та хлопців не посадили, отож не посадять і нас".
Відгукнулася тільки знайома молода тендітна жінка. Серед тих, хто носить штани мужчин не виявилося. (!)
Десять років тому написав та розмістив в Інтернеті цю автобіографічну книгу і… І усім байдуже - відгуки по пальцях перерахував. В кінці книги є номер мого мобільника та от жоден не зателефонував. Мо тому, що немає в мене харизми, внутрішнього магнетизму. Здається дрібниця: по-людськи просив хлопців не лаятися хоча б при мені та… нуль уваги. Загальновідомо: щастя – коли тебе розуміють та поважають...
Пригадалося із Ліни Костенко:

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні.

Працювати на каторзі за нормальні гроші чи за мізерну платню на вільній Україні?

Повернувся до хати морально та фізично виснаженим. Хотілося відіспатися та не виходить – накопичилася хатня робота, городи зіллям позаростали, жуки картоплю об'їдають. Де тут до відпочинку?
Зателефонував на попереднє місце роботи й почув: "Розцінки не змінилися, на твоє місце вже прийняли чоловіка".
Нещодавно колеги проклинали ту каторгу, били себе в груди й клялися вдруге не їхати у Росію - дома планували роботу знайти. Сьогодні телефонують – повідомляють, що їдуть знову й запитують чи поїду я. Що робити? Знаю: буде ще гірше! Буде спека у прямому та переносному значенні цього слова. У прямому, гадаю, зрозуміло. У переносному: усі будови Росії "горять" – графіки здачі неабияк піджимають. Не здаси об’єкт своєчасно – заплатиш величезний штраф. От і біситься начальство, вимотує із робітників (таджиків, узбеків та українців) останні сили…
Не поїхав. Втома страшенна тому що. Не так фізична, як моральна…
У мій вік на Україні високооплачувану роботу знайти важко – скрізь (крім роботи сторожем) віковий ценз. Хоч-не-хоч, а мусиш найматися до приватників.
Навівши лад у господарстві, влаштувався на будову до впливового держслужбовця. Виявилося, що у нас й там не заробиш - на ринку праці море безробітних, котрі збивають один одному розцінки. Ось як це виглядає на практиці. Господар ставить бригаду перед фактом: будете працювати за такими ось розцінками а ні, то я інших найму. Доводиться погоджуватися. Відмовишся – наступного дня у нього вже інші працюють…
Із вулиці возили тачкою пісок, цемент, щебінку, вручну замішували розчин, заносили по крутій драбині на другий поверх, мурували, заливали бетон, штукатурили. Там я й відчув перші симптоми грижі. При розрахунку господар вмикнув дурника: "Розвантаження цементу, клею, щебінки входить в ціну роботи а за замішування розчину вручну накину лише сотню... А потрібно було раніше сказати й я замість бетономішалки найняв би вам двох студентів". От і вся розмова…
Це ж загальновідома істина: будівництво завжди обходиться значно дорожче запланованого, у магазинах будматеріалів не поторгуєшся отож забудовники, як заведено, всіляко одурюють працівників.
Повчальний приклад: виставили опалубку над гаражними дверима, вручну замішали бетон й в обід перемичка була залита. Господар 50 гривень тицяє. Ми обурилися – це ж мізер! Я зауважив, що у Росії встановлення готової перемички при допомозі крана чи вручну коштує 10$. Господар скривився й ще 50 гривень дав.
Митник їздить на престижній іномарці, зводить наворочений будинок і… плачеться на катастрофічну відсутність грошей – це так натякає, що хабарів не бере. Признається, що у вільний час займається перепродажем дорогих авто і щоразу на кожній "наварює" по 5-7000$. Ага, так ми й повірили…
Якось порахували обсяг виконаної роботи згідно узгоджених розцінок й назвали ціну – 1000 гривень. Господар дістав пачку гривень, відрахував 900 й жартівливо проказав: "Більше не дам – мені теж за щось жити потрібно…"
Третього дня навідався і ошелешено: "Я місця собі не знаходжу – за що ж я вам 900 гривень заплатив?!" (!?)
А втім це стандартна ситуація: кожен роботодавець тільки й думає як того трудягу надурити...
Прийшов час узгодити ціну покриття даху. Господар заявив, що найдорожча фірма зводить дахи по 30 гривень за квадрат. На понт брав – знав, що фірми зводять по 80, приватники дешевше ніж за 60 не погоджуються. Торгувалися до останнього й зійшлися на 52,50. А не було іншої роботи тому що...
Пізніше по сусідству майстри стали зводити гараж. Пісок поряд, бетономішалка є, зарплата в кінці тижня. Призналися, що дах домовилися звести у розрахунку 65 гривень за квадрат. Подумалося тоді: їм пощастило знайти порядного роботодавця, а от нам – ні…
Спересердя розповіли ситуацію. Один із тих працівників сумно зауважив: "Багато де я працював але не було такого місця де б не надурили…"
Зустрів односельчанина котрий літом на околиці Москви будинок покривав по ціні 50$ за квадрат. Розцінки за кордоном значно вищі от по цій причині українці й їздять на заробітки…
Видавав наш господар дочку заміж. У понеділок підійшов, стрільнув цигарку й із виглядом щедрого благодійника обіцяне "піцькове" вручив – дві напівповні півлітрові пляшки горілки та дві літрові пляшки солодкої води. Був в гарному настрої. Попихкуючи димом, розповідав антиурядові анекдоти, критикував рішення Президента посадити Юлю. Розповів про кадрові перестановки на митниці. Запам'яталася фраза: "Ех, якби ви тільки, хлопці, знали якими чемоданами начальство пачки доларів у Київ відправляє…"
У пориві відвертості признався: "Я навмисне вам недодаю зароблене… Якби я зараз з вами повністю розрахувався то де б я завтра вас шукав?"
Я ж під цей настрій змовницьки нашептав йому на вухо: "Надіюсь, з нами то Ви розрахуєтесь по-людськи? Якщо ні, то сфотографую Вас на фоні авто та будинку й скину історію "кидка" в Інтернет. Тоді Вам буде соромно перед колегами…"  На мій подив господар проігнорував ультиматум й цим самим розв’язав мені руки…
Працедавець наш є людиною віруючою – дітей хрестив і сам до церкви молитися та сповідатися ходить... Якось перед врочистим святом сказав усім працюючим: "Завтра велике церковне свято, отож щоб жодного на будові не було. Заїду й побачу кого – покараю. Знайте: зароблене в свято не йде на користь працівникам, та ще й до того в тій хаті щастя не буде. От я й хочу, щоб діти мої та онуки щасливими росли…"
Матеріалу для даху не вистачало отож мусили доточувати балки, на крокви розпускати необрізні дошки а це зайва заморока, витрата часу. Закінчували кроквяну систему й просили аванс та господар все посилався на відсутність грошей – тягнув час. Коли ж настав день крити дах, з'явився й, не моргнувши оком, заявив: "Найдорожчі фірми криють дахи по 40 а ви щось занадто дорого з мене запросили! Я за зведення кроквяної системи зараз дам вам половину ціни а металочерепицю мені інші постелять!"
Ми були ошелешені почутим. Оригінальний хід – за 90% виконаної роботи заплативши 50% ціни й відправити нас геть… Сперечалися до хрипу, нервового зриву. Митника аж трясло, почервонів весь, з вуст злітало: "Мать, рот, блядь…" Пригадався вислів: "Чим довше спілкуюся з митниками, тим більше подобаються автоінспектори".
Мусили скинути ще 350 гривень. А нікуди не дінешся – він обіймає високу посаду на митниці, син міліцейський офіцер. Працювали по усній домовленості отож судитися із мафією безглуздо.
Огидний тип. На купівлю будматеріалів, меблів, кухні, ванни, пральної машини, холодильника гроші то є, а от нам - немає. Розрахунок простий: покинуть спересердя майстри будову – втратять недоплачені гроші.
Плачеться, що на митниці мало заробляє. Я зауважив: "Якби то воно було так, то такого будинку б не будували…"
Роботодавець щоразу намагається до чогось причепитися, зробити зауваження, покритикувати. Ось повчальний епізод. Слідом за мною в двір зайшла жінка, котра ревізором міськводоканалу виявилася. Господаря не було отож ми, пославшись на відсутність ключів, не пустили її у в будинок. Тоді панянка дала нам квитанцію на оплату заборгованості й попросила передати власнику. Пізніше мали що вислуховувати за те, що впустили сторонню людину в двір. Розумів причину того обурення: господар врізався у водогін поза лічильником от й переживає, щоб не виявили. Я на те  зауважив: "А мо краще чесно розрахуватися з державою та нами й спати спокійно!?"
Після кожного візиту погано почуваємось. Запідозрили, що він є енергетичним вампіром.
Сумно стало: праці у приватників немає альтернативи – на виробництві не більша зарплата тому що… Ще й до того там жорсткий графік, дисципліна а тут то всі свої - можна запізнитись, раніше піти, відпроситись коли треба...
Від переживань розболілося серце. Боляче – і то за волю, добробут, процвітання таких покидьків я стільки років розпинався!? І на перший погляд усі вони ніби нормальні люди - у кожного золотий хрестик на шиї сяє, ікони в хаті висять. В Бога вірують, значиться… Лають владу, розповідають анекдоти про урядовців. У придбаних за неправедні гроші дорогих авто жовто-блакитні прапорці возять – демонструють патріотизм… Як же набридло борсатися у цьому нашому океані лицемірства… Пригадується із Кобзаря:

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: "Нехай, каже,
Може, так і треба".

Загалом в середньому за день кожному десь по 60 гривень виходило. Якщо два роки тому 100 гривень були варті 21$, то сьогодні - 12$. І ціни зросли відповідно. Якщо вирахувати проїзд, вартість харчування та напоїв то залишаються кошти, про котрі кажуть: "Як кіт наплакав"... І це вже третє літо поспіль така ж історія!
Нарешті вся робота була завершена. Бригадир вийшов на роботу сам й став чекати господаря. Наступного дня розповідав: "Господар довго перевіряв якість – хотів придертися до якоїсь дрібнички, щоб нічого не заплатити. Ходив я за ним із рівником та рулеткою й доводив, що все зроблено якісно. Шукаючи до чого придертись, заявив, що то ми спалили його шуруповерт й він вирахує з нас ціну ремонту. Я показав власний й переконав, що усі інструментів ми мали свої. Тоді став гарячково шукати сокиру, молоток, ізоляційну стрічку – думав, що ми їх поцупили отож це стане мотивом покарання штрафом. Я показав, що все є. Переконавшись, що придертись немає до чого, зі словами: "Я порахував вашу роботу і ось все що ви заробили", дав 1200 гривень. Добре, що перед тим я погодився стіну у ванні плиткою обкласти а то б і того не дав…"
За останні 12 робочих днів мені вийшло 300 гривень - по 25 гривень (3$) в день. Мінус проїзд та "тормозок". Якби не домашнє господарство то при такій оплаті помер би з голоду...
Якось так не по-людськи у нас все робиться. Бандитська влада тому що… У громадянському суспільстві ми б звернулися до суду і господар мусив би по завершенні роботи заплатити нам по розцінках будівельних фірм. Плюс штраф за непорядність та розголос у ЗМІ.
Усі ж оті олігархи, спритники, крутелики колись, як і ми, у радянській школі вчилися. Були жовтенятами, піонерами, комсомольцями, більшість навіть комуністами. Говорили гарні слова про відданість ідеалам рівності, братерства та волі а як комуністична система згинула – вмить в буржуїв перетворилися й стали усіляко утискувати менш успішний прошарок простих трудяг, котрими самі нещодавно були…
З огляду на подібні життєві епізоди можна зрозуміти причини спалаху революції, громадянської війни, програшу Білої армії, розгулу масових репресій. А злиденна оплата праці, корупція, вседозволеність багатших громадян довела до кипіння інші верстви населення. І озлоблені пролетарі вже не зважали на гарні слова своїх жертв, на золоті хрестики на грудях, на ікони в оселях, на національні прапорці. Знали: то є прикриття гнилості, лицемірство, фальш...

"Я живу як у раю…"

До хати завітав приятель із котрим давно не бачились. Іван раніше пиячив і, як і я, мав залізні зуби. Обнялися, поцілувалися. Гість осліпив домашніх голлівудською посмішкою.
Спілкувалися, гомоніли про сучасне життя. Приятель розповідав життєві пригоди. Якщо стисло, історія його життя-буття така: Бідував дома, з відчаю пиячив та от випала нагода поїхати на заробітки в Італію. Спочатку без знання мови було важко та якось пристосувався. Згодом пощастило працевлаштуватися кінологом – став доглядати собак впливового сеньйора. За графіком випала відпустка. От й відвідав рідний край.
А втім це не дивина. Більшість бідних, хуліганистих, випиваючих односельчан, котрі (на відміну від мене) відразу зрозуміли, що добра, процвітання в нашій державі ще ой як довго не буде, від безвиході наважилися виїхати за кордон і… стали там заможними, серйозними людьми. Працевлаштувалися, заробили грошей, придбали житло, автомобілі й радикально поміняли стиль життя… Беруть відпустки й іноді провідують край свого дитинства та юності.
Спілкувалися й я бачив перед собою справді щасливу людину. Запитав:
- Ваня, тобі добре там в Італії живеться?
- Добре – це не те слово… Живу як у раю – там справжня цивілізація… Не перетруджуюсь, 1300 євро отримую своєчасно. Купив квартиру у центрі міста й маю все що побажаю...
Я опустив очі й подумки запитав себе:
- А як на нашій славній Україні після всього пережитого живу я?.. Іноземці чужинцям платять щедро та своєчасно а я на рідній Україні мозолями зароблені копійки із наших панів вириваю зі скандалом…

"Правда, рай?"

Ніхто не розуміє причин нашої кризи. Є в нас Україна, конституція, прапор, гімн, армія, власні гроші. І свобода ніби є: безперешкодно розвішуй на будинках чи балконах жовто-блакитні прапори, співай повстанських пісень, розмовляй українською, подорожуй світом, пиши, мели, варнякай все, мітингуй, голосуй за кого хочеш тощо…
Чому ж тоді злиденні зарплати, корупція, брехня й такі кислі обличчя перехожих?
А тому, що ми вороги самі собі! Ми кричимо про любов до свого ближнього а насправді його ненавидимо!
Оту нашу ілюзію ідилії талановито описав Кобзар:

…Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
Та, якщо придивитися ретельніше:
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радість та хвала!
Тобі, єдиному, святому,
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

А в нас украли Україну. (Ю.Сегеда)
Сучасний поет описав сьогодення дещо інакше:

Хотіли випростати спину.
А в нас украли Україну,
Поклали на рахунки в банки,
Розвішали нові фіранки –
Жовто-блакитні прапори,
Червоні – в скрині, до пори.
Хоча кому яка різниця,
Що там на щоглі майориться?
Новий костюм – старий вертеп.
І був совдеп, і є совдеп.
Хоч прапори здіймай до хмари,
Під саму шию шаровари,
На лобі тризуб намалюй –
І був холуй і є холуй.
Чи двохголового орла
У центрі кожного села
Постав на радість «господіну»,
І доклюєте Україну.
А ми ж так вірили наївні,
Що заспівали треті півні,
Що зникла давня чортівня,
Діждали пресвятого дня,
Відродження і різні штучки,
Стояли, взявшися за ручки:
Це ж від Луганська і до Львова
Держава! Воля! Слава! Мова!
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
А ті, що проклинали Бога,
Сьогодні підпилявши роги,
Ідуть, ховаючи хвости,
До церкви слинити хрести.
Народу злидні та дірки,
А їм фортуни та зірки,
Із награбованих грошей
Дають на храм і на музей…
Як і тоді, щодня, щодня –
Брехня, брехня, брехня, брехня…
Хотіли вилізти з ярма.
А де ж та правда? А нема.
Хотіли випростати спину,
А в нас украли Україну.
                                    

Хто буде поважати чоловіка котрий заробляє на підтримку злиденного існування?

Ось так я вже вкотре літо-осінь змарнував, нерви зіпсував та ще й до того дома продовжуються непорозуміння – хто ж буде поважати чоловіка, котрий заробляє лише на підтримку злиденного існування?
А тут ще й із сусідкою, котра доводиться кумою проблеми. Мама помітила як вдосвіта та, щось шепочучи, воду (певно котрою обмивали мерця) нам під браму виливала. І нікому ж не поскаржишся – виливання під браму ворога води не є карним злочином...
Онук, посперечавшись із однолітками, забіг у двір плачучи. Кума проказала злорадно: "Тут ще не такий плач буде!" Значить вона знає яку воду і навіщо виливала…
Перестріла мою жінку на базарі й влаштувала скандал із прокляттями. Вигукувала: "Давно "швидка" до хати приїздила!? Навіщо розповсюджуєте чутки, що я вашу корову зурочила, молоко забрала!?"
Моя на те резонно: "Ти з глузду з'їхала! Вже чотири роки минуло як ми корову продали!"

Гірко пожалкував, що вдруге не поїхав із колегами на ту каторгу

З огляду на ці усі обставини я гірко пожалкував, що вдруге не повернувся на ту каторгу – там би нормальні гроші заробив та й душа була б спокійніша… Там жодних побутових та сімейних проблем: в кінці робочого дня  стомлений приповзаєш до ліжка й провалюєшся у небуття. В суботу короткий робочий день, пізніше вечеря, баня, прання білизни. У неділю, як заведено, п’янка. Життя без проблем: житло, роботу та харчі дають, гроші нормальні виплачують. Що ще рабу для щастя потрібно?
Сумно: колись мріяв не як раб, а як вільний громадянин незалежної, демократичної держави працювати у нас й за зароблені гроші побудувати будинок, купити авто, відпочити на курорті. Вистраждав Незалежність, важко працюю і от таке життя маю… Весь час задаюся питанням: якби емігрував то невже десь там на чужині мені було б гірше?..

1-2 of 2