Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Злочин і кара. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 15 серп. 2020 р., 07:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 серп. 2020 р., 07:59 ]

 

Ці два терміни з у правовому сенсі, як правило, подаються в парі. Зрозуміло, що злочин вимагає покарання. Не йдеться про літературну традицію (маю на увазі один відомий твір), а про конкретні явища в сучасности, на жаль, не позбавленої злочинів, не просто злочинів на побутовому рівні, крадіїв та убивць, а насамперед – масштабні і вельми вагомі факти з боку керівників держав чи їх виконавців і щодо інших держав чи осіб, проти яких здійснено злочин. Отож, незалежно від «формату» злочину, об'єктивно визнаного відповідними правовими органами, як правило, наступає друге виконання правового висновку про злочин – покарання.

 

Цих розмірковувань, мабуть, достатньо, щоб зрозуміти: злочин мусить бути покараний. У випадку не покарання злочин множиться, повторюючись до безконечності – адже все дозволено, не існує покарання...

 

Звернувшись з цими висновками правового характеру до нашої сучасності, неважко прийти до дратівливого, все ж таки, висновку про не покарання за злочини. Достатньо одним реченням – як згадка – констатувати окупацію Росією України, ну, хоча б в останні десятиліття до розпаду імперії, як безперервний злочин проти людини і людяности, що з юридичного погяду не має терміну давності. Навряд чи потрібно в цій статті перераховути злочини окупанта проти українців – елементарно кожний свідомий громадянин знає цей мартиролог страждань і трагедій...

 

Проте справедливе покарання за злочинилише в перспективі часу, коли направду у великому світі політиків, державних діячів, міжнародних організацій різного характеру правового захисту, міждержавних об'єднань з метою гарантії своєї безпеки та прав об'єднаних народів в усіх цих та багатьох інших наступить неминучий злам саме в бік виконання Божого і людського законів про чітке визначення злочину і справедливе покарання.

 

Ця загальна теза може прозвучати, як утопія когось там покривдженого, який вимагає справедливого покарання, але його зов як волаючого в пустелі...

 

Ситуація, на перший погляд, проста: є злочинець карай, але водночасдалеко не проста... бо зв'язана з міжнародним співтовариством. І все ж, навряд чи знайдемо хоча б в одного члена цього товариства сумнів, що за злочини не слід судити. І водночас виникає питання: чому ж досі всесвітньо відомий злочинецьпісля зміни конституції «одвічний» президент РФ не засуджений за злочини?

 

Адже окупація Криму та частини двох областей Донецької та Луганськоїзлочин, при чому з порушенням міжнародних законів про недоторканність кордонів і територій держав, суверенних і неподільних. Агресорові закони не потрібні. Тому й почав  війну з Україною, прагнучи поконати її, ввести під свій лапотьі за цей злочин не отримати покарання!

 

Ах, нарешті за один злочин таки отримав покарання, бо міжнародний морський суд присудив повернути безпідставно затримані в українських водах наші кораблі та екіпаж. Таки довелося повернути, але президент В.Зеленський «змазав» рішення суду, провівши т.зв. обмін терористів, захоплених у полон нашими бійцями, на моряків. Довелось повернути й кораблі, але якось не далося чути, щоб РФ розплатилася за затримання та здемолювання (читай – грабунок!) внутрішньої апаратури кораблів...

 

Отож покарання – дуже складна штука в сучасних умовах. Як же вийти Заходу, прихильного до України, як союзника, до якого прямуємо, як до обітованої землі, щоправда з великими перебоями, бо після перемоги новий президент нечітко формулює цю дорогу з раніше оприлюдненою метою – стати членом НАТО як колективного захисту від ворога і увійти в ЄС – як зразок добробуту і розквіту, прийнявши й своє законодавство в дусі цих демократичних і справедливих засад.

 

В усій цій веремії ніби загубилося чи «забулося» найважливіше – покарання за злочини, які безконечно продовжуються, як, наприклад, протиправне переслідування кримських татар, інсинуації в їхню адресу як «бунтівників», «змовників» із ворожими спецслужбами та інші нісенітниці, безпідставні обшуки та арешти – і так без кінця; як продовження війни проти України, коли щодня гинуть наші воїни, захищаючи Батьківщину, її свободу і майбутнє; як дивовижне перемир'я, тиша, яка порушується щодня стріляниною – провокацією; як вимоги агресора та окупанта виконувати його умови і таким способом осягнути т.зв мир. І все це – годі назвати інакше, як злочин, за який слід карати найсуворіше згідно міжнародного права. Але... кари досі немає... Годі навіть заїкатися про... відсутність злочину...

 

Глянемо на приявність злочину з іншого боку, коли явище, визначене як злочин, присутнє, але начебто приховане суб'єктивізмом самого ж творця злочину. За прикладами й недалеко йти.

 

Новітня історія насичена прикладами героїчної боротьби за національну незалежність, спрямована на утворення самостійної держави. Нинішні європейські народи, які не мають власної держави і перебувають у «ласці» панівної над ними нації, усвідомлюють, що їхня бездержавність шкодить їхньому ж розвиткові, загальмовує процес самоусвідомлення, активно сприяє денаціоналізації, поширює «перекабачення» в бік панівної нації.

 

В результаті багатовікового панування однієї нації (державної) над іншою (фактично колонія) остання поступово губить головні ознаки своєї нації – мову, історичну пам'ять, національний менталітет, національні традиції та особливості свого спілкування зі світом. Такий народ перетворюється в «додаток» пануючої нації, втрачаючи навіть свою попередню назву.

 

Для такої нації, як провансальці з назвою Прованс – понад десятимільйонний народ, який, втративши свою державність, зник з мапи світу, залишивши назву Прованс – як провінція могутньої Франції. Годі звинуватити саме лише державу за те, що вона, прийнявши в свої обійми іншу, не зберегла її самобутності, звичаїв і – головне – мови, як неодмінної ознаки іншої народности, народу чи колективної, історично складеної спільноти. Втративши мову, ця спільнота припинила своє існування, але збереглася назва території, як спогад про історичне минуле...

 

Коли ж міркувати в межах і на основі юридичного права, то, мабуть, слід констатувати злочин, бо інакше годі назвати смерть цілого народу з його правом за Божим і людським законами на існування як злочин. Прискіпливий аналіз саме з цього погляду мимоволі приведе нас до винуватців як самої держави, так і тієї спільности, яка зникла. Від обставини її зникнення злочин не перестає бути злочином. Здавалося б, висновок несподіваний, але – спирається на правду. Чому відмовилися від рідної мови провансальці? Я не бачу переконливих пояснень, щоб оправдати їх, зняти з них ганьбу злочину. Отож два злочинці – Франція і Прованс – винуваті в смерті одного з них – Провансу як народу.

 

З незворотньої трагедії провансальців (кажу: незворотньої, бо нинішні окремі і загалом слабкі спроби відродити провансальську мову і навіть ввести її в школи – дуже проблематична дія, коли навкілля Марселю, як центру провінції Прованс, говорить французькою) робимо повчальний висновок – говори своєю рідною мовою, допоки ти живий, і передай передане тобі матір'ю знання рідної мови своїм дітям та онукам і правнукам... Вічно житиме нація, бо її люди говорять рідною мовою.

 

Але злочинний ворог Росія знає, що чинить. Тому з'являється на білий світ т.зв. «теорія» – фахового каґебіста, нині перехрещеного у верховного настоятеля Московського Патріархату (МП) Кіріла, – «русскій мір», який називає всі східнослов'янські мови – українську, білоруську – «русскімі», тим самим заперечуючи існування цих самостійних мов, а звідси – й народів, які говорять цими мовами. Таким способом він, Кіріл, стає злочинцем, бо заперечив найсуттєвіше, що є в людині – її сутність, виражену в мові. Посягнувши на душу, цей агресор виступив проти Бога, бо спотворив людську душу, не визнав її сутності – мови, як дару Бога...

 

Однак констатування злочину, вчиненого задля свого панівного становища (йдеться про країни, які поглинали інші народи для свого «процвітання» – найяскравіший приклад є Росія, хоча у сучасному світі вона не одна така) – ще далеко не означає, що за злочин має наступити справедлива кара.

 

Поза всяким сумнівом, окупація Росією Криму і території в двох областях – у Донецькій та Луганській, як і проголошення якихось «республік», ніким не визнаних, а також війна проти України – злочин, за який Росія досі не покарана справедливим Міжнародним судом у Гаазі при ООН. Адже цей злочин із порушенням міжнародних законів про недоторканість кордонів і територій держави...

 

Тимчасом  Росія відмежувалася від цього закону нічим не прикритою брехнею – мовляв, то не вона воює з Україною, а... українці між собою, таким чимном натякає про т.зв. громадянську війну в Україні. І в той час там діють збройні формування терористів і фахові армійські з'єднання з величезними запасами зброї....

 

Цинізму путінській Росії не бракує: після т.зв. змін конституції влада заявляє про неможливість згадувати окупацію Криму...

 

Як довго триватиме ця московська вакханалія, важко передбачити. Всілякі перемовини з агресором і окупантом донині не привели до позитивних наслідків, тобто виведення російських військ з окупованого Криму і звільнення територій у згаданих двох областях України, остаточне припинення війни. Вимога тиші з боку президента В.Зеленського щодня порушується стріляниною...  Щоправда, хоч не гинуть, як раніше, наші воїни...

 

Однак тверезо мисляча українська сторона, представлена депутатами попередніх скликань ВР, члени партії Європейська солідарність та ін. вважають, що переговори за вимогами В.Путіна не приведуть до бажаного миру. Російська сторона ставить свої не прийнятні вимоги. Нарешті, хоча б останнє місцеві вибори 25 жовтня, які Росія вимагає провести і в окупованому сході України, а вже після того відвести терористів...

 

Нещодавно перший президент, задіяний для мінських переговорів, слушно відзначив, що проводити вибори на цій території неможливо, поки там не встановлена українська влада і не виведені російські збройні формування. І саме в той час, всупереч цим думкам, ЦВК робить запит там про ... готовність до виборів...

 

Подвійна гра, на жаль, не рідкісне явище. Не спостерігаємо категоричної позиції Заходу, зокрема країн, які беруть участь у переговорах т.зв. нормандського формату. Мабуть, тверда позиція дала б результати, при її відсутності є те, що є...

 

Політична позиція В.Путіна – після змін конституції – відтепер «одвічного» президента РФ – націлена на збереження і відродження імперії в складі її земель ще до її розпаду. Очевидно, з цією метою з'явилися паспорти для «всіх бажаючих», тоді громадян СРСР... Знайшлися охочі і клюнуди на цю затію...

 

І все це, кажучи мовою поравосуддя, є злочин, що вимагає покарання.

 

Але ж... В сучасній Європі знайшовся ще такий народ, як каталонці, які прагнуть своєї держави, незважаючи на шалений спротив «демократичного» Мадриду, котрий як би це не було парадоксально нагадує «одвічного» президента, що хоче зібрати докупи розвалену імперію... Мадрид не хоче за ніяку ціну посприяти національному самовизначенню і створенню самостійної держави народу, котрий впродовж століть зберіг свою мову, історичну пам'ять і свій менталітет.

 

Отже, кажучи мовою юридичних законів, тут наявний злочин, але, на відміну від провансальців, каталонці не вчинили злочину супроти власної нації, хоча «центр» шиє їм злочин, бо вони стали проти нього. Злочин «демократів» з Мадрида, як вони себе іменують, на мій погляд, дуже сумнівно, щоб вони, нарешті, побачили його в своїх політичних заходах супроти каталонців... А злочин насправді наявний і вимагає покарання.

 

Більше того, не покараний він повторюється безконечно. Власне, таким повторенням і є проблема Іспанії та її провінції Каталонії. Рано чи пізніше, Каталонія стане самостійною державою, бо неухильний і зростаючий процес національного самоусвідомлення і державного становлення, перейшовши з ХІХ у ХХ століття, нині не пригас, а навпаки, набуває нових форм і тенденцій. Найбільшим покаранням за злочин «демократичної» Іспанії буде самостійна держава Каталонія...

 

І все ж, опам'ятайтеся, іспанські демократи. Своєю політикою ви граєте на дудку «собіратєля зємєль» – «вічного» президента-злочинця... Його не зупиняє навіть пандемія коронавірусу, коли демонструє бойові маневри на морі біля берегів України ...

 

В бурхливому процесі постала Незалежність України (вдруге після програшу національного зриву і ліквідації НРУ «доброзичливими» сусідами), нині вона вимагає відстояння і захисту від злочинних посягань північно-східної імперії. І ця ситуація відстояння та захисттриватиме до того часу, поки злочинець не буде покараний справедливим судом.

 

Ми знаходимось на серйозному етапі захисту нашої державності, коли головним на порядку є вистояти у війні РФ проти України і перемогти, коли перемога водночас означатиме справедливий суд над злочинами, яким немає терміну давності.  

 

Любомир Сеник    

2019—2020.