Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

З історії боротьби КДБУРСР проти поширення джазу та рок-музики в Україні. (Автор: Іщук Олександр)

опубліковано 14 груд. 2016 р., 08:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 груд. 2016 р., 09:05 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Досліджено питання про переслідування співробітниками КДБ УРСР прихильників джазової та рок-музики в Україні в 1960-х рр. Наведено приклади того, як чекісти вилучали платівки та фотографії музикантів, переслідували людей за прослуховування нерадянської музики. Стаття базується на інформації з архівів КДБ УРСР. Ключові слова: джаз, рок, музика, КДБ УРСР.

 

Україна у 1922-1991 рр. входила до складу однієї з найбільш тоталітарних країн в світовій історії – СРСР.

 

Однією з особливостей комуністичної ідеології, якою керувалася у своїй безпосередній діяльності Комуністична партія СРСР, було прагнення не визнавали та не переймати багатьох культурних досягнень цивілізованого світу і намагатися виховувати молодь виключно на власній системі цінностей, доволі часто переповненій брехливими постулатами та догмами.

 

Не дивно, що в період "холодної війни" між СРСР та західними країнами, який тривав з 1946 р. до 1991 р., в СРСР применшувалося значення значної кількості видатних культурних досягнень іноземних країн, особливо в мистецтві – літературі, музиці, живописі, скульптурі і т. д. Зокрема в СРСР заборонялося проведення виставок сучасного живопису, не дозволялося видавати твори багатьох письменників. Те ж саме стосувалося і концертів зірок західної рок-музики.

 

Між тим, у 1950-1960-х роках XX століття в музиці відбулася своєрідна революція, пов'язана з виникненням нових стилів. Нині всі ці напрямки прийнято називати загальним терміном – рок-музика.

 

Про виникнення та еволюцію рок-музики вже написано сотні книг, цьому питанню присвятили свої праці чимало культурологів. Більшість з них сходяться на тому, що рок-музика вплинула не лише на власне розвиток музичного мистецтва, але і на всю культуру людства. Безпосередньо з нею були пов'язані цілі культурні революції: в моді, поведінці, стилі життя і т. ін. Поведінка більшості людей до і після 1950-х pp. – це зовсім різні епохи.

 

Виникнення рок-музики пов'язане із появою стилю "рок-н-рол", який в середині 1950-х років отримав масове поширення в США, а згодом і в світі. Серед найвідоміших його зірок слід назвати таких виконавців, як Елвіс Преслі, Чак Беррі, Білл Хейлі, Літл Ричард, Фате Доміно, Едді Кохран, Джері Лі Льюїс та інших.

 

З початку 1960-х років весь світ завоював новий стиль у музиці, який поширився з Англії, очолюваний всесвітньовідомою групою "Бітлз". Англійський стиль (біг-біт), а також ритм-енд-блюз та інші нові стилі поширювали такі групи, як "Роллінг стоунз", "Енімалс" та інші.

 

До кінця 1960-х pp. рок-музика стала мистецтвом, що було визнано практично всіма культурними країнами світу. Поява серйозних концептуальних альбомів Боба Ділана, "Бітлз", "Пінк Флойд", рок-опери "Ісус Христос суперзірка" назавжди змінили уяву про рок-музику, як чисто розважальну. Вона перейшла у розряд соціального явища, за її допомогою виконавці висловлювали цілу гамму почуттів: радість, невдоволення і т. ін.

 

У 1960-1970-х pp. було закладено чимало нових стилів музики, коріння яких йде у блюз та рок–симфо-рок, хард-рок, панк-рок, джаз-рок, хеві метал, глем-рок, гліттер-рок, американський соул та багато інших. Музика ставала деталі більш різноманітнішою, а для її виконання застосовувалося все більше інструментів. Серйознішими і ставали аранжування композицій і вимоги до виконавців.

 

І головне – завдяки новій музиці люди отримали можливість просто і доступно виразити своє ставлення до тих чи інших подій у суспільстві. До прикладу, такі пісні, як "Givepeace a chance" Джона Леннона, "Child in time" групи "Діл Пьорпл", "Who'll stop the rain" групи "Кріденс кліервотер рівайвл" та інші стали справжніми народними гімнами, які американці та мешканці інших країн співали, протестуючи проти війни у В'єтнамі.

 

Нова музика відзначалася кількома характерними моментами:

- Пісні виконувалися за допомогою електричних гітар та підсилювачів, що надавало звучанню особливої енергетики.

- Музика завойовувала собі популярність не лише через записи на платівках та касетах, але і через радіо, а що важливіше – через телебачення та телевізійні шоу.

- Окрім власне музики, величезне значення мали зовнішній вигляд виконавців та манера їх виконання. По суті, не обов'язково було досконало володіти своїм голосом, достатньо було вміло підібрати репертуар та сподобатися молоді поведінкою і стилем. Молодь, в свою чергу, намагалася копіювати своїх кумирів, які виглядали так само, як і вона.

- Якщо до того концерти в основному проводилися в закритих залах і театрах, то нині відбувалися масові концерти на стадіонах, які вміщували 10-100 тисяч глядачів.

 

Не дивно, що всі ці стилі торкнулися і тогочасної, як її було прийнято називати, радянської молоді. Хоча керівники СРСР робили все, щоб ізолювати молодь від "шкідливого впливу Заходу", молодь слухала нові пісні у радіопередачах і, як і більша частина світової молоді, була захоплена новими віяннями в музиці.

 

Поява рок-музики стурбувала керівників СРСР. За вказівкою радянських партійних ідеологів, у пресі постійно публікувалися замітки про негативний вплив рок-музики на людей, її бездуховність та пустопорожність.

 

Вплив рок-музики на молодь дуже сильно дратував виховане на старих комуністичних цінностях керівництво СРСР. Воно не могло собі навіть в думках допустити, щоб радянська молодь поважала таких виконавців, як Елвіс Преслі чи "Бітлз", чий стиль виконання неможливо було пояснити жодними комуністичними постулатами.

 

У науковій літературі з історії Радянського Союзу та спогадах відомих рок-музикантів міститься чимало інформації про особливості поширення рок-музики в СРСР.

 

Відомий музикант з Ленінграда (нині – м. Санкт-Петербург), один із засновників гурту "Кіно" Олексій Рибін у своїй книзі "Кіно з самого початку" розповів, що ситуація з поширенням рок-музики в СРСР склалася дуже своєрідна. На початку 1980-х рр. ленінградська міліція та співробітники КДБ переслідували молодих людей, які носили довге волосся та слухали рок-музику. Пісні західних рок-гуртів практично не транслювалася по радіо та телебаченню, зате на чорному ринку продавалися закордонні платівки, причому по дуже дорогих пінах. Влада засуджували не лише великі рок-концерти, але також і квартирні зібрання, на яких люди під просту акустичну гітару співали відомі пісні.

 

Рок-групи, які існували у Ленінграді, не мали нормальної репетиційної бази та обладнання. Влаштування платних нелегальних концертів у підвалах або на сценах шкіл загрожувало їх організаторам кримінальною відповідальністю.

 

Співробітники КДБ намагалися не допускати великих рок-концертів, чим, по суті, заганяли музикантів у культурне підпілля, у підвали та на малопомітні сцени. Якщо ж музиканти самі намагалися організовувати концерти, то їм з усіх сил старалися зашкодити. Зокрема співробітники міліції та КДБ зірвали концерт, присвячений 10-ти річчю гурту "Акваріум", причому намагалися затримати Б. Гребенщикова і його музикантів для проведення профілактичних бесід про шкідливість впливу західної музики на радянську молодь.

 

Ленінградський рок-клуб був першим в СРСР та існував офіційно. Але порядки, які були заведені у ньому, лише гальмували розвиток музикантів. Зокрема, щоб вступити у клуб, слід було пройти своєрідний іспит перед приймальною комісією керівників клубу, що західним музикантам не могло приснитися навіть у жахливому сні.

 

Щоб виконувати пісню на сцені рок-клубу, необхідно було затвердити її офіційний текст та музику (тоді це називалося "залітувати"), щоб, не дай Боже, там не було якихось фраз, які негативно показують радянське життя.

 

О. Рибін згадує, що одну пісню Майка Науменка та групи "Зоопарк" не затвердили лише тому, що в тексті згадувалося, як молодий чоловік прийшов додому, а там в холодильнику нічого не виявилося їсти.

 

Сам Рибін разом з Віктором Цоєм одного разу був затриманий на вулиці комсомольським активістом, який почав їх перевиховувати в радянському дусі. Після нетривалої дискусії щодо рок-музики активіст ударив Рибіна палицею по голові і втік, внаслідок чого у поліклініці довелося накладати шви на рану.

 

Цікаво, що більшість ленінградських рок-музикантів, щоб не числитися безробітними і не мати справи з міліцією, влаштовувалися на роботу в котельні та інші підприємства, які потребували фізичної праці. Тамтешні робітники вважали їх хоча і "злегка двинутими, але все ж своїми" хлопцями. Тобто, по суті справи, молоді рок-музиканти мали краще уявлення про справжні умови життя робітників, ніж ті члени комуністичної партії, які намагалися перевиховувати молодь, говорячи про необхідність поставити всіх працювати біля верстата.

 

Той же Віктор Цой, іронізуючи з ситуації, коли половина ленінградських рок-музикантів працювали на фабриках, заводах та у котельнях, а весь вільний від роботи час присвячували музиці, написав жартівливу пісню такого змісту:

 

Надоело ходить на работу,

Каждый день с девяти на работу,

Я нашел выход – я хочу быть кочегаром!!! 

Работать сутки через трое!!!.

 

Чому ж рок-музика так сильно цікавила радянську молодь? За словами Рибіна, особисто він знайшов у нехитрих піснях Елвіса Преслі та "Бітлз" більше змісту та радості життя, ніж у всіх тих статтях Леніна, які законспектував у старших класах школи та в інституті.

 

Рок-музика виявилася набагато ближчою і потрібнішою для молоді, ніж всі офіційні радянські пропагандистські видання та фільми. Думається, саме у цьому і є ключ до розгадки популярності рок-музики в СРСР. Вона виявилася прекрасною альтернативою радянським агітаційним пісням та безкінечній брехливій комуністичній агітації щодо "щасливого життя в СРСР", "найщасливіщої країни у світі", "швидкого настання комунізму" і т. ін. нісенітниць.

 

Прихильники рок-н-ролу практично одразу ж після його виникнення появилися і в Україні. Цьому сприяло те, що закордонні радіостанції безперервно транслювали нові пісні, і зупинити їх поширення не було ніякої можливості.

 

Звісно, що це не порадувало керівництво КДБ УРСР. У Галузевому державному архіві (ГДА) СБ України збереглася інформація про намагання чекістів зупинити переможну ходу рок-н-ролу по всьому світу в окремо взятій країні, що, звичайно ж, було цілком нереально.

 

Управлінням КДБ по Львівській області у 1961-1962 рр. в процесі контролю за іноземцями-студентами, які вчилися в СРСР, була виявлена у м. Львові група молоді чисельністю понад 20 осіб, які неодноразово зустрічалися з іноземцями та встановили поштовий зв'язок з громадянами закордонних країн і навіть з деякими закордонними організаціями.

 

Аналіз отриманих даних свідчив про те, що закордонна культура сильно впливала на свідомість значної кількості радянських громадян. На думку оперативників КДБ, це сприяло "розповсюдженню серед населення чужої радянському народові буржуазної ідеології". І звісно ж, чекісти стежили, щоб закордонні розвідки та антирадянські центри не завербували кого-небудь для шпигунства, не використали "передову радянську молодь" для отримання від неї економічної та політичної інформації про стан в СРСР.

 

Враховуючи зазначене та з метою запобігання розповсюдження "буржуазного впливу на молодь", а по суті – для прочищення молоді мізків, з санкції КДБ при Раді Міністрів УРСР чекісти та партійні працівники Львівщини розпочали профілактичну роботу стосовно виявлених любителів західної музики. Найбільшу увагу чекістів привернули особи:

 

Ткаченко Анатолій Ілліч, 1938 р. н., ур. м. Полтава, українець, член ВЛКСМ, студент 5 курсу інженерно-будівельного факультету Львівського політехнічного інституту.

Кирилов Рудольф Леонідович, 1938р. н., ур. м. Конош Архангельської області, росіянин, член ВЛКСМ, заступник секретаря комсомольської організації треста № 2 їдалень та ресторанів, адміністратор та старший офіціант Брюховичського ресторану.

Сазонов Олег Павлович, 1938 р. н., ур. м. Новоград-Волинський Житомирської області, українець, член ВЛКСМ, тренер спортивного товариства "Спартак".

Журавльов Олександр Федорович, 1939 р. н., ур. м. Владивосток РРСФР, росіянин, член ВЛКСМ, студент 1 курсу педіатричного факультету Львівського медичного інституту.

Лимарев Олександр Васильович, 1936 р. н., ур. м. Владивосток, член ВЛКСМ, механік науково-дослідного сектору Львівського політехнічного інституту.

Філоненко Олексій Андрійович, 1944 р. н., ур. м. Львів, безпартійний, старший препаратор кафедри загальної хімії Львівського політехнічного інституту.

 

Всі вказані особи під час співбесід з співробітниками КДБ визнали свій зв'язок з іноземцями, а Р. Кирилов розповів, що підтримував прямий контакт з Лондонським джазовим клубом та Всесвітнім клубом колекціонерів, при чому у листах до нього з-за кордону висловлювалося прохання створити в СРСР подібний клуб.

 

Звісно, що, на думку співробітників КДБ, все це робилося іноземцями не інакше, як "з метою поширення в СРСР буржуазної ідеології".

 

Під час обшуків у прихильників джазу та рок-н-ролу співробітники КДБ вилучили 1301 лист з-за кордону (за іншими даними – близько 1500 листів), переважно з різних країн, зокрема з США, Англії, Бельгії, Франції, Голландії та інших. У їхніх квартирах конфісковано велику кількість закордонної літератури – книг, журналів, брошур, листівок, фотографій, а також 367 закордонних платівок (за іншими даними – близько 400 платівок) з записами джазових та рок-н-рольних виконавців. Серед них виявилися записи таких всесвітньовідомих виконавців, як Елвіс Преслі, Кліфф Ричард, "Зе Платтерс", "Білл Хейліенд Кометс", Бренда Лі, Рей Чарльз, Пет Бун, "Зе Шадоуз" та інших. Крім того, були знайдені 2 абстракціоністські картини, одна фотоплівка з зображенням оголених жінок на 34 кадри та 28 віддрукованих з неї фотографій. Разом із платівками та друкованою продукцією вказані особи отримували з-за кордону жувальну гумку та інші дрібні побутові речі.

 

Протягом 1960-1963 рр. львівські любителі рок-н-ролу та джазу вивчили розклад радіопередач і постійно слухали "Радіо Люксембург", обожнювали короля твісту Чаббі Чаккера та короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, неодноразово влаштовували вечірки з танцями та випивкою.

 

Співробітники КДБ встановили, що О. Сазонов, О. Лимарев та О. Журавльов перепродували закордонні платівки з музикою твіст та рок-н-ролу за завищеними цінами (або як це тоді називали – спекулювали). Нині торгівля такого роду речами є звичною справою, а тоді вона підпадала під одну з статей кримінального кодексу.

 

Прихильники рок-н-ролу пояснили співробітникам КДБ, що вони вступили в контакт з іноземцями з метою отримання закордонних платівок з музикою, яку неможливо було купити в музичних магазинах в СРСР, а також з метою покращити своє матеріальне становище. На думку співробітників КДБ, такими діями і поведінкою вони "скомпрометували себе, як радянських людей".

 

А. Ткаченко протягом 1957-1962 рр. у м. Львів та м. Москва вісім разів зустрічався з американськими туристами, які прибували в СРСР з екскурсійною метою, обмінювався адресами та обумовлював з ними листування на майбутнє. Зокрема, він зустрічався з американцями Ернстом Шен-Рене, Террі Лайдвеном, Джоан Кейзен, канадцем Майклом Стадніком та іншими, а влітку 1962 р. запросив до себе додому американського туриста Майкля. У 1959-1962 рр. він зав'язав листування із більш ніж 70 іноземцями, які проживали в Англії, США, Голландії та інших капіталістичних країнах. Згодом вони обмінювалися платівками, журналами, фотографіями і т. п. речами. А. Ткаченко відсилав за кордон платівки з записами класичної російської та радянської музики, поштові марки, сувеніри, а взамін отримував джазові та рок-н-рольні платівки, журнали, книги і т. ін.

 

У серпні 1959 р. А. Ткаченко відвідав американську виставку в Москві. Там у книжковому павільйоні він познайомився з гідом виставки Гелен Діксон і просив її продати йому книгу про американський джаз. На це вона відповіла, що книга є експонатом виставки і тому не продається. Тут же Г. Діксон запропонувала взяти у нього адресу і обіцяла вислати цю книгу поштою з США. А. Ткаченко повідомив їй свою адресу з метою встановлення листування. Через деякий час Г. Діксон дійсно надіслала йому у Львів книгу про історію джазу в США.

 

Звісно, що в ті часи партійні функціонери такі контакти не просто засуджували, а вважали поведінку, недостойною справжньої "радянської людини".

 

Співробітники КДБ вважали, що окремі особи, з якими контактував А. Ткаченко, належали до розвідувальних органів Англії та США. Зокрема, американські автотуристи Літтл Донсільд, 1931 р. н. та Артур Савицький, 1928 р. н., з якими А. Ткаченко зустрічався двічі, а також англійці Майк Вебб, Бейлі Ернст та Стенлі Оалі органами держбезпеки СРСР підозрювалися у шпигунстві.

 

Однак зміст листування свідчить про дещо інше, а саме – про інтерес іноземців до незвичної їм соціалістичної системи та умов життя в СРСР. Тому слід проаналізувати зміст листів детальніше.

 

Дописувач Майкл Вебб у 1952 р. вивчав російську мову в школі слов'янознавства при Лондонському університеті. У листах до А. Ткаченка він цікавився ситуацією в СРСР, зокрема писав: "... Яка ваша думка про європейський ринок, ми збираємося приєднатися до шістки. Я інколи слухаю московські передачі, але не знаходжу в них великого інтересу.... Ці передачі мені здаються нудними та занадто політичними... Вам забороняють слухати "Голос Америки", а там передають дуже гарну джазову музику. Пишіть про себе, що Ви поробляєте...".

 

У іншому листі він запитував А. Ткаченка: "Мені хотілося б задати Вам кілька запитань і про Вас, і про Ваше місто: скільки Вам років? Що Ви вивчаєте? Як вимовляється назва Вашого міста? Яке населення Львова? Чи є у Львові велика промисловість? Чи були Ви за кордоном? Яких політичних поглядів Ви дотримуєтесь? Чи слухаєте Ви передачі "Голосу Америки"? З ким іще Ви листуєтесь в Англії? Сам я народився в 1937 році. Служив в королівських військово-повітряних силах, був на Кіпрі. Після армії я відкрив магазин з продажу платівок".

 

На цей лист А. Ткаченко відповів: "Я народився 4 липня 1938 року, студент політехнічного інституту, інженерно-будівельного факультету. В місті Львові проживає більше 500 тисяч мешканців, є 13 інститутів (наш політехнічний один з найбільших в країні – 10 тисяч студентів), є університет, 5 театрів, і т. д. У Львові є промисловість: завод сільмаш, автобусний, телевізійний тощо. За кордоном я не був... Політикою я особливо не цікавлюсь, я задоволений кожною надісланою платівкою і готовий платити будь-яке мито, для цього у мене є гроші".

 

Звісно, що для співробітників КДБ таке листування А. Ткаченка здавалося ледь чи не державною зрадою, передачею особливо важливої інформації за кордон. Очевидно, їм здавалося, що ніхто не повинен знати, як живуть люди в СРСР, щоб, не дай боже, не скомпрометувати в очах іноземців комуністичну партію та керівництво держави.

 

Інший дописувач – Бейлі Ернст 30 листопада 1960 рр. у листі писав: "... В Англії багато хто вважає, що інтерес до джазу падає, і цю музику слухають лише злочинці, але її транслюють по радіо. Але мені все одно, що кажуть інші. Мені цікаво дізнатися про вашу родину. Скільки років Вашій сестрі? Ким працював Ваш батько до пенсії?...".

 

Майже через рік цей же кореспондент писав: ... У мене є друг, який би хотів листуватися з колекціонером оперних платівок, чи не знаєш такого? Бажано, щоб він був з іншої частини СРСР (припустимо, Москва, Ленінград) з тим, щоб ми отримували новини з різних міст".

 

А. Ткаченко направив відповідь, у якій обіцяв згодом повідомити адреси колекціонерів оперних записів, які йому повідомлять друзі. Співробітники КДБ вважали, що цим він намагався допомогти іноземцям наладнати отримання інформації з СРСР про особливо важливі таємниці, мабуть, знову ж таки – умов життя в країні.

 

Англієць Тейлор у листі від 17 березня 1961 р. питав А. Ткаченка: "... Мені було б цікаво дізнатися, чи російські студенти беруть участь в обговоренні місцевої політики і т. ін". 15 лютого 1962 р. він писав: "... Нам потрібна інформація, карти та фото сіл і міст СРСР. Я сподіваюсь надіслати тобі кілька платівок і ще що-небудь, що тобі сподобається пізніше. Взамін я буду вдячний за інформацію про СРСР – джаз, студентське життя, політику і т. ін. Я дуже цікавлюсь комунізмом, особливо справжнім марксизмом...".

 

Окремі кореспонденти А. Ткаченка, зокрема голландець Елінк-Хей-зенк, просили його надсилати їм фотографії та сувеніри.

 

Здавалося б, що такого таємного було в наведених листах? Але в розпал "холодної війни" та шпигуноманії співробітникам КДБ здавалося, що англієць намагався винюхати радянські секрети, тобто різноманітні біографічні дані та розвідувальні дані.

 

На думку чекістів, трагедією А. Ткаченка було те, що він "потрапив під шкідливий вплив західних культурних традицій". Одна з його дописувачок, Сюзанна Тілдінг у листі від 21 січня 1961 р. писала: "... Дякую за запрошення відвідати СРСР, але я не настільки багата, як англійський банк. Як щодо Вашого приїзду сюди або зустрічі де-небудь, чи можете Ви вибратися з Росії? Було б дуже приємно поспілкуватися з Вами. Ви, мабуть, полюбляєте випити, і я також... Я також бувала на танцях та вечірках. Справа зводиться до того, куди піти і з ким спати. Ми не одні, хто так робить, думаю, що в Росії теж так роблять. Я беру від життя все, що можу. Одного разу я так напилася, що коли ми вийшли в три години ночі в місто, мене підібрала якась машина, я там сиділа і цілувалась з кимось. На інший день я клялась, що ніхто мене не чіпав, але я нічого не пам'ятала. Я також поклялась не пити більше, але коли я пішла на танці, то знову напилася...".

 

Мабуть, прочитавши такого листа, співробітники КДБ одразу ж запідозрили, що "свідомого радянського громадянина" намагаються зіпсувати, і він неминуче опиниться під загрозою найгіршого, що могло статися в житті радянської людини – "буржуазного разложенія".

 

Також чекістів дуже дратувала правда про високий рівень умов життя людей за кордоном, яку повідомляли дописувачі А. Ткаченка. Один із постачальників рок-н-рольних платівок – голландець Еллінх'юзен у 1961 р. писав А. Ткаченку:"... Зараз ми живемо у найкращих умовах, які ми коли-небудь мали. Майже кожен має свою власну машину і будинок, робота займає лише 5 днів в тиждень. Я працюю 40 годин, починаю робочий день о 9 годині ранку і працюю до 5 годин вечора з двогодинною перервою, що, звісно, дуже добре. В кінці тижня більшість людей проводять час за містом, в лісах або на березі моря, їдуть в Бельгію та Німеччину... Продукти харчування і розкоші у великій кількості, і кожен може їх купити, так що ніхто не страждає".

 

Варто відзначити, що, змальовуючи далі у листі процвітання та переваги життя в Голландії, Еллін х'юзен не зробив жодного порівняння чи випадів проти життя в СРСР, а лише розповів про свою любов до музики та навіть про прагнення щодо встановлення миру в усьомусвіті.

 

Інший дописувач А. Ткаченка – англієць Ральф Карлтон у листі від 12 серпня 1960 р. написав: "...Чи читав ти книги сучасних англійських авторів? Письменників, які підкреслюють життя в сучасній Англії? У тебе немає повної картини, якщо ти читаєш лише "Дейліуоркер" (газету англійських комуністів – авт.) Я знаю, бо я також читав цю газету. Ця газета – як байка Крилова:

 

"Не дай Бог никого сравненьем мне обидеть!

но как же критика Хавроньей не назвать,

который, что ни станет разбирать,

имеет дар худое видеть!".

 

20 жовтня 1960 р. Р. Карлтон написав А. Ткаченку: "Життя тут, в Англії, як і Радянському Союзі, як я думаю, ані рай, ані пекло. Якщо читати "Дейлі уоркер" – життя в Англії пекельне, а в Радянському Союзі – райське. Такий склад мислення! Як все виглядає по-дурному, і лише в збиток стосункам між нашими людьми".

 

До речі, свої листи Р. Карлтон писав російською мовою. Деякі західні дописувачі повідомляли А. Ткаченку, що не розділяють його любов до популярної музики, і з більшим задоволенням слухають класику – Баха, Бетховена та ін. Один з них навіть написав: "Дорогий Анатоль, Ви щаслива людина, що народилися в такій країні, як СРСР. В ці дні Ваша система рівності викликає заздрість всіх народів світу...".

 

Дозволимо собі припустити, що коли б цей дописувач пожив певний час в СРСР, то він, можливо, дещо змінив би свої погляди.

 

В цілому слід підсумувати, що львівські студенти писали за кордон тому, що там рівень культури і життя виявився набагато вищим, ніж в СРСР. Така вже психологія всіх людей – тягнутися туди, де краще. Тим більше, що, на відміну від привілейованого класу – керівників партії та КДБ, прості радянські громадяни не мали можливості отримувати підвищені зарплати та додаткові пайки у спеціальних розподільниках.

 

Крім всього іншого, А. Ткаченко встановив письмовий контакт з Лондонським всесвітнім клубом колекціонерів і згодом отримав офіційне посвідчення учасника цього клубу такого змісту: "Посвідчення члена клубу. Всесвітній клуб цим засвідчує, що А. Ткаченко (200906) є членом клубу і користується всіма привілеями – вільне членство. Секретар: Кантвелл".

 

У зв'язку з тим, що за отримані платівки потрібно було платити валютою, А. Ткаченко намагався виміняти її у іноземних студентів, які навчалися у Львівському політехнічному інституті. Однак зробити це було не просто, і він зумів роздобути лише 50 американських доларів та 5 іракських динарів, обмінявши їх на деякі непотрібні платівки. Слід нагадати, що згідно із кримінальним кодексом УРСР валютні операції вважалися кримінальним злочином.

 

А. Ткаченко з метою поширення джазу та рок-н-ролу намагався створити у Львові джаз-клуб, написав лекцію про історію джазу, висвітливши основні етапи його розвитку. З цією лекцією він п'ять разів виступав перед молоддю м. Львова, зокрема два рази читав її студентам Львівського політехнічного інституту, по одному разу – на спільному вечорі студентів медичного та політехнічного інституту, в клубі промислової кооперації та в інших місцях. Його лекції навіть коментувалися місцевим радіо з супроводженням уривків джазової музики.

 

На думку співробітників КДБ, "моральне падіння" А. Ткаченка та його "поклоніння" перед західною музикою стало можливим завдяки тому, що він певною мірою знаходив підтримку з боку деяких представників місцевої громадськості, які замість того, щоб в типово комуністичному стилі засудити його діяльність, навпаки – популяризували його. Це також обурило співробітників КДБ, які намагалися не допустити публікацій про неї у пресі, щоб не здіймати інтересу громадськості до нової західної музики. Тим не менше, люди все одно цікавилися новою культурою.

 

Зокрема редакція газети "Радянський студент", яка видавалася в Львівському політехнічному університеті, надрукувала статтю В. Левицької під назвою "Архітектура, живопис, музика", в якій авторка так відгукнулася про лекцію А. Ткаченка: "Великий інтерес і пожвавлення викликала лекція студента групи ПЦБ-41 Ткаченка про джаз з демонструванням записаних зразків. Ми не випадково вжили слово "лекція". Ткаченко вже не раз виступав публічно на цю тему. Говорив він спокійно, плавно, правда, вживаючи трохи забагато спеціальних термінів. Ткаченко розповів про напрямки в сучасній джазовій музиці, зупинився на характеристиці різних варіацій цієї музики. Як він уявляє собі майбутнє джазу? Джазова музика розвиватиметься аж ніяк не на шкоду симфонічній. Відверто кажучи, любителів джазу не так уже й багато, симфонія переважає. Взаємовплив двох основних музичних напрямків було показано на прикладі симфонічного джазу. Ткаченко розповів про джерела джазової музики і приділив багато уваги різним оркестрам Західної Європи і Америки".

 

Захоплення А. Ткаченка джазом та рок-н-ролом притягнуло до нього увагу представників різних закордонних джазових клубів, які надсилали йому різну літературу та каталоги, давали рекомендації зі створення джазових оркестрів, схвалювали його спроби щодо пропаганди закордонної музики в СРСР.

 

Зокрема американець Конор, автор книги про кларнетиста Бенні Гудмана, дізнавшись про захоплення А. Ткаченка музикою Гудмана, переслав йому свою книгу та фотографію Гудмана з автографом. У липні 1961 р. в одному з листів Конор написав: "Я розумію, що джазова музика зовсім нова у Вашій країні і, можливо, буде невірне тлумачення її значення з боку офіційних осіб. Проте я сподіваюсь, що якщо ми станемо краще розуміти одне одного і будемо менше боятися, то стане можливим вільний культурний обмін. Я радий, що нарешті Ваші музиканти починають цікавитися джазом і сподіваюсь, що їх зацікавлення цією музикою буде зростати". Простіше кажучи, Конор вважав за можливе подальше співіснування двох протилежних ідеологій в капіталістичному світі та в СРСР, які не повинні були завадити культурному спілкуванню.

 

На думку співробітників КДБ, А. Ткаченко поступово став авторитетом для прихильників американського джазу та рок-музики у Львові і навіть у деяких інших містах СРСР. Він звертався з проханням до редакцій закордонних журналів надсилати матеріали про новинки закордонної музики з метою її популяризації в СРСР. Зокрема у листі до редакції англійського журналу "Джаз журнал" А. Ткаченко написав: "Дякую Вам за журнали, там дуже багато корисної інформації про джаз. Недавно ми організували у Львові секцію джазу, і Ваша інформація про події в світі джазу нам необхідна. В останній час джаз входить в життя. В багатьох містах організовуються джазові секції. Прошу повідомити, чи потрібна вам інформація про них. Я сподіваюсь, що Ви продовжите мені передплату на журнал "Джаз".

 

В деяких західних газетах та журналах, зокрема у англійських «Мелоді мейкер», «Джаз журнал» були опубліковані оголошення про бажання А. Ткаченка налагодити листування з закордонними дописувачами, навіть з його адресою. У відповідь він став отримувати чимало листів від людей, які хотіли з ним спілкуватися.

 

На думку співробітників КДБ, під впливом листування з закордоном та західної музики і культури А. Ткаченко поступово запустив навчання, став аполітичним, відірвався від колективу та громадського життя і "втратив моральне обличчя радянської людини". До початку листування з закордоном він був активістом та комсомольцем, а згодом всі його інтереси звелися до джазу, рок-н-ролу та речей закордонного виробництва.

 

Чекістів дуже турбувало те, що А. Ткаченко не надавав належної уваги антирадянським висловлюванням з боку деяких його кореспондентів, шукав можливості для зустрічі з закордонними туристами з капіталістичних країн, зав'язував з ними знайомство на вулицях, запрошував їх до себе додому, пригощав і домовлявся про обмін рок-н-рольними платівками.

 

Невдовзі увагу чекістів привернув близький знайомий А. Ткаченка – Рудольф Кирилов. Він встановив листування з Лондонським фан-клубом Елвіса Преслі, був прийнятий до нього та отримав посвідчення клубу № 10167 такого змісту: "Посвідчення члена клубу. Кирилов Р. Леонідович № 10167 зареєстрований членом всесвітньо відомого клубу шанувальників Елвіса Преслі". На допиті в КДБ Р. Кирилов розповів, що отримав від цього фан-клубу доручення створити аналогічне лондонському об'єднання прихильників Елвіса Преслі в СРСР.

 

Чи не найбільше співробітників КДБ роздратувало те, що з-за кордону на адресу А. Ткаченка та Р. Кирилова приходили різноманітні молодіжні журнали, де публікувалися статті, в яких заперечувалася єдиноправильність комуністичної ідеології та вихвалювалися виконавці джазу і рок-н- ролу.

 

В одній із статей в журналі "Елвіс" (№ 4 за 1961 р.) під назвою "Перемога, поезія, мрія і завіси" зазначалося: ".. На прес-конференції в Мемфісі австрійський ерцгерцог Отто фон Габсбург сказав кореспондентам, що Елвіс Преслі став великим символом для закріпаченої комунізмом молоді. Далі він заявив, що ця молодь захоплюється Елвісом настільки, що вивчає англійську мову та американський образ життя, щоб бути в курсі останніх новин про нього. Молоді люди говорять про нього, мріють про нього і слухають його музику, його вплив на них величезний... Преслі має на молодь вплив і як людина, і як підприємець... По той бік "залізної завіси" молодь притягується до Елвіса Преслі, як ведмежатко до меду".

 

Схоже на те, що Р. Кирилов увійшов в історію України, як перший член фан-клубу Елвіса Преслі. Причому він був першим не лише в Україні, але в цілому СРСР. Підтвердженням цього є один з листів лондонського цього фан-клубу на адресу Р. Кирилова, де зазначалося: "Ми будемо обмінювати одну платівку Елвіса на дві ваших російських... Нам відомо, що платівки Елвіса не дозволено продавати у вашій країні, так що ми повинні бути обережні. Ви будете першим членом нашого клубу в усьому великому Радянському Союзі".

 

Турбуючись про "незабруднене моральне обличчя" радянської молоді, співробітники КДБ у профілактичних розмовах активно "промили мізки" Р. Кирилову, в результаті чого отримали від нього згоду на виступ перед громадськістю з заявою такого змісту: "З усіх бесід, проведених зі мною в КДБ, я цілком усвідомлюю своє становище людини, яка потрапила під вплив цієї рутини, непотрібної для справжньої радянської людини. Я немовби замкнувся у своїй власній шкарлупі і відірвався від громадськості... Оточивши себе всередині цим "світом" з західних картинок, журналів і західної музики і маючи листування з закордоном, я піддав себе небезпечній короткозорості. Я відірвався від суспільного життя і в кінцевому результаті міг упасти морально. Відділивши свої внутрішні інтереси від інтересів колективу, я в кінцевому результаті обманював самого себе. На жаль, я занадто захопився всією зовнішньою стороною, її привабливістю з усіма "фарбами та красою", які мені надходили у вигляді журналів та листівок. Але все це тільки ззовні, за цим стояв їх внутрішній зміст: спочатку захопити людину, а потім силою схилити її на свою сторону".

 

Зараз така "чистосердечна" заява виглядає повною дурнею, а тоді до таких речей ставилися більш ніж серйозно. З людей вибивали покаяння, не рахуючись з їхніми почуттями.

 

Ще один любитель львівський рок-н-ролу – Олександр Журавльов підтримував контакти з закордонними дописувачами із 12 капіталістичних країн, отримував від них закордонні платівки, а потім деякі з них перепродував. Разом з платівками йому надсилалися журнали, жувальну гумку, фотографії і т. ін., за що він розплачувався доларами, які купував на чорному ринку.

 

На прохання О. Журавльова його адреса була опублікована малайським кореспондентом в одній з газет під великим заголовком: "Пишіть мені – заклик від росіянина". Під фотографією поштової листівки з зображенням Львівського будинку вчених було вміщено наступне повідомлення: "З України, СРСР, надійшов лист від 20-ти річного студента, який бажає листуватися з молодими малайцями. Його звати Олександр Журавльов... Захоплення Олександра – листування та колекціонування поштових листівок. Разом листом він додає багато листівок, одна з яких надрукована вище. Англійська мова Олександра доволі зрозуміла, хоча його побудова фраз типово російська. Свій лист він закінчує наступною фразою: "Дякую Вам за надану мені допомогу і прошу прийняти побажання доброго здоров'я Вам особисто та Вашій родині".

 

Після публікації цього та інших аналогічних оголошень О. Журавльов став отримувати сотні листів з різних капіталістичних країн, автори яких ділилися з ним враженнями про своє життя, надсилали йому листівки з зображенням міст та машин, рекомендували слухати радіо "Голос Америки", цікавились його життям та політичними симпатіями. Зі свого боку О. Журавльов просив надсилати йому нейлонові сорочки, шкарпетки і навіть гроші на покупку автомашини.

 

На пропозицію президента американського міжнародного клубу любителів листування Ральфа Хенкоскі, який відгукнувся на оголошення у газеті, О. Журавльов вступив до цього клубу і намагався залучити до нього і інших мешканців Львова. В одному з листів Р. Хенковскі писав: "Я радий, що Ви вирішили вступити в наш клуб і сподіваюсь, що Ви зможете намовити хлопців та дівчат вступити до нього. Ми будемо з цього дуже раді...". На прохання Р. Хенковскі О. Журавльов повідомив йому своє прізвище та адресу, рік і місце народження, побажання щодо того, з ким і в яких країнах він бажав вести листування, скільки листів в тиждень отримувати, дані про свої захоплення (хобі) і т. ін. Звісно, що таку інформацію співробітники КДБ УРСР вважали ледь чи не шпигунською.

 

Щодо Олега Сазонова, то він також захоплювався музикою, отримував з-за кордону платівки, листи, літературу, журнали, жувальну гумку, шкарпетки і т. ін. речі, частину з яких потім перепродував. У серпні 1961 р. він, як член спортивної делегації, перебував у Болгарії, де продавав годинники, жіночі панчохи та інші товари, про що згодом стало відомо КДБ.

 

Приблизно такі самі контакти з закордонними дописувачами мали також О. Лимарев, О. Філоненко.

 

Під час розмов співробітників КДБ з вказаними особами з'ясувалося, що останні під впливом закордонних листів, книг, журналів, платівок таіншихречей відійшли від участі в громадському житті інститутів та закладів, девони вчилися та працювали, не проявляли зацікавлення до питань внутрішнього життя в СРСР, а деякі з них відверто заявили про свою незгоду з тогочасною критикою ЦК КПРС проти художників-абстракціоністів. Головне, що пов'язувало – це прагнення отримати з-за кордону нові платівки з записом джазу і рок-н-ролу.

 

Збентежені впливом закордонного стилю життя на радянську молодь, співробітники КДБ, дбаючи про "моральну стійкість" громадян, запропонували вжити низку заходів, зокрема обмежити пропуск з капіталістичних країн в СРСР "різного роду друкованих видань, грамплатівок та іншої низькопробної макулатури, явно спрямованої на відрив радянської молоді з-під впливу партії та комсомолу".

 

Начальник управління КДБ по Львівській області полковник В. Шевченко, який, до речі, свого часу брав активну участь в боротьбі органів держбезпеки УРСР проти підпілля ОУН і УПА, 23 березня 1963 року доповів у Київ про організацію Львівським обкомом КПУ першочергових заходів: проведення тематичних вечорів з участю радянсько-партійного активу, представників літератури, мистецтва та відповідних керівників навчальних закладів і підприємств м. Львова. На цих вечорах були заплановані виступи А. Ткаченка, Р. Кирилова та інших виявлених прихильників джазу та рок-н-ролу у Львові, які повинні були засудити свою поведінку, як "недостойну для представників радянської молоді".

 

Невдовзі такі зібрання дійсно відбулися у львівських вишах – політехнічному, медичному та торгово-економічному, у Львівському державному університеті імені І. Франка, в деяких технікумах та інших установах. Звісно, що під тиском влади "представники громадськості" засудили потяг молоді до закордонної музики.

 

Радянська пропагандистська машина закрутилася, була підключена і преса. У № 77 газети "Львівська правда" від 31 березня 1963 р. була вміщена стаття М. Ткачука "На краю пропасти...". Прочитавши нині таку статтю, можна сильно подивуватись фантазіям радянських журналістів та співробітників КДБ та перелякатись за долю нещасних прихильників рок-н-ролу. У статті йшлося про те, що закордонна музика негативно впливає на молодь, псує щасливе життя молодих будівничих комуністичної країни, відволікає їх від навчання та суспільно-корисної праці. Але по-іншому і бути не могло: в розпал холодної війни всі досягнення західних країн викликали заздрість та обурення найвищих партійних радянських керівників. В результаті було зроблено все, щоб налаштувати молодь проти сучасної західної культури.

 

За даними документів КДБ, в результаті обговорення поведінки любителів джазу та рок-н-ролу "на високому ідеологічно-політичному рівні" широко проводилося на зібраннях громадськості та в пресі, громадськість "суворо засудила поведінку цих осіб, а також відповідних комсомольських організацій, товаришів по роботі і батьків, які не вживали своєчасних виховних заходів".

 

Однак внаслідок розборів польотів "на роздачу" дісталося не лише любителям рок-н-ролу та їх оточенню, але також і керівникам управління КДБ по Львівській області. 22 квітня 1963 р. Голова КДБ при Раді Міністрів УРСР генерал-лейтенант В. Нікітченко надіслав листа начальнику управління КДБ по Львівській області В. Шевченку, де відзначив, що робота з виявлення і ліквідації антирадянських настрою серед студентів та молоді у Львові проводиться незадовільно, не відповідає вимогам наказів КДБ УРСР та не дає відчутних практичних результатів. В. Нікітченко наказав вжити рішучих заходів для ліквідації недоліків у чекістській роботі та запропонував співробітникам управління КДБ по Львівській області негайно поліпшити виховну роботу з молоддю та студентами.

 

Після такого "закручування гайок" робота у напрямку виявлення любителів рок-н-ролу в Україні ще більше активізувалася, і невдовзі "на олівець" чекістам потрапили ще кілька осіб:

 

Олександр Портнов, співробітник сільськогосподарської академії, мешканець м. Києва. Підтримував обширне листування з мешканцями капіталістичних країн, отримував від них платівки з записами джазу та рок-н-ролу. Встановив контакт з західнонімецьким міжнародним клубом любителів листування;

Анатолій Шпагін, офіцер Радянської армії, мешканець м. Києва. Друг О. Портнова. Зібрав велику колекцію платівок з записами джазу та рок-н-ролу. Обмінювався платівками з громадянами західних капіталістичних країн;

Дяченко Анатолій Семенович, 1934 р. н., Тренер Українського республіканського товариства "Динамо", мешканець м. Київ. Колекціонував платівки з записами джазу та рок-н-ролу, які купував у спортсменів, які виїжджали за кордон для участі в міжнародних змаганнях. Обмінювався платівками з громадянами західних капіталістичних країн. Приїжджаючи у Львів, продавав частину своїх платівок на чорному ринку;

Шухман Матвій, мешканець м. Києва. Листувався з багатьма адресатами капіталістичних країн, отримував з Бельгії та США платівки з записами джазу та рок-н-ролу, які потім перепродував молоді на чорному ринку.

 

Однак незважаючи на всі старання чекістів, приховати очевидне відставання життєвого рівня мешканців СРСР від західних стандартів було практично нереально. Як там не старалися чекісти, а закордонні платівки і надалі надходили до СРСР, а рок-музика поширювалася серед молоді на магнітофонних касетах, "записах на ребрах" тощо. Так само постачалися і інші товари, які в першу чергу потрібні людям – продукти, побутові речі і т. ін. Значна частина молоді знала, що на Заході матеріальні умови життя набагато кращі, ніж в СРСР, тому не мала ілюзій, приховувала перед партійцями свої справжні погляди, але між собою висловлювала повну невіру у "щасливе майбутнє" та сповідувала декадентські настрої. Про це свідчать інформативні повідомлення КДБ щодо настроїв львівської молоді на початку 1960-х рр.

 

Один із студентів філологічного факультету Львівського державного університету імені І. Франка в гуртку однодумців заявив: "...Сучасна радянська ідеологія нездатна задовольнити духовні погреби молоді. Саме це і впливає на занепадницькі настрої студентів".

 

Один із студентів Львівської консерваторії в розмові висловив таку думку: "Що це за життя Вами прожите, в постійних нестатках, та й живете Ви, не маючи по суті справи, ніякого капіталу, немає нормального харчування, одягу, людських побутових умов. Хіба це життя? Якби Ви при своїй кваліфікації жили в Америці – Ви б мали абсолютно все...".

 

Один із львівських інженерів у розмові висловив таку думку: "Уряд не повинен вмішуватися в справи літератури та мистецтва. Література та мистецтво повинні розвиватися самостійно".

 

Один із студентів Львівського політехнічного інституту, обговорюючи критику керівниками комуністичної партії художників-абстракціоністів, сказав:"... Яке б мистецтво не демонструвалось радянському народові – абстрактне, формалістське чи ще якесь інше, воно ніякого негативного впливу на наш народ зробити не може, крім, звичайно, порнографічного".

 

Підсумовуючи викладене, треба визнати, що в 1950-1960 рр. рок-музика, як мистецтво та культурний феномен, посіла своє гідне місце вжитті молодого покоління в цілому світі, в т. ч. – і в СРСР. Багато в чому рок-культура мала вплив не лише на подальший розвиток музики, але й на стиль життя цілого покоління.

 

Історія поширення рок-музики в СРСР має свою своєрідну історію. Офіційна влада робила все, щоб не допустити поширення західної музики в СРСР. Але як не старалися органи КДБ УРСР обмежити доступ закордонної музики до Радянського Союзу, завдяки радіо та іноземним платівкам ця музика тишком-нишком поширювалася серед молоді.

 

Ну і нарешті – головне. У 1991 р. СРСР розпався, а з ним пішов у небуття і КДБ. Зате рок-музику і досі слухають мільйони людей на всій планеті, причому як зовсім молоді, так і старшого віку. Платівки, касети та компакт-диски із записами цієї музики тиражують та продають багатомільйонними накладами практично у всіх без винятку країнах світу.

 

Час показав, хто у ставленні до рок-музики був правий, а хто – ні.

 

Нині в Україна існує безліч рок-гуртів, які годі порахувати. Практично у кожному населеному пункті є свої виконавці, які намагаються копіювати світові музичні рок-стандарти або ж створювати власні композиції. Недаремно навіть представники органів міліції, помітивши інтерес молоді до музичної культури, час від часу висловлюються в тому дусі, що краще подарувати кожному підлітку електрогітару, аніж щоб він ходив без діла на вулиці і підпадав під загрозу негативного впливу наркотиків та злочинності.

 

Хочеться сподіватися на те, що владні структури в Україні більше ніколи не будуть створювати штучні перепони для поширення між людьми надбань світового мистецтва, а в Україні появиться ще чимало власних рок-виконавців високого рівня.

 

Іщук Олександр кандидат історичних наук, науковий співробітник, Центр досліджень визвольного руху