Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Використання примусової праці в окупованому Закарпатті (1939-1944). (Автор: Славік Юрій)

опубліковано 30 груд. 2016 р., 01:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 січ. 2017 р., 08:11 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Окреслено масштаби та основні напрямки застосування примусової праці на Закарпатті в період угорської окупації (1939-1944 рр.). Окрему увагу приділено особливостям її застосування з погляду угорського законодавства та умов праці примусових робітників, як на території Закарпаття, так і за її межами. Ключові слова: примусова праця, трудовий табір, трудові батальйони.

 

Примусова праця, як засіб реалізації державної політики на окупованих землях в період ІІ Світової війни, часто застосовувався державами з авторитарними чи тоталітарними режимами.

 

Німеччина та країни про-німецької коаліції, втягуючись у довготривалу війну, на яку вони не розраховували, змушені були шукати нові людські ресурси для забезпечення функціонування своїх економік через великий відтік власної робочої сили до діючих армій. Саме тому з самого початку війни, країни агресори поступово починають реалізовувати політику вербування трудових ресурсів з окупованих територій, яка часто здійснювалася в примусовому порядку.

 

Піком цієї політики став 1942 рік, коли в Німеччині було створене Імперське бюро для використання робочої сили на чолі із Фріцом Заукелем, яке координувало потоки примусових робітників з різних окупованих територій.

 

Переважна більшість українських громадян була доставлена до Німеччини з окупованої території України внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942-1944 рр. (Пастушенко Т. Українці на примусових роботах у Третьому райху. Скільки їх було? // Українська правда, історична правда. – 2012. – 8 травня).

 

Проте вивезення примусових працівників з українських земель розпочалося значно раніше. Зокрема Закарпаття було саме першим регіоном, в якому ще навіть до офіційного початку ІІ Світової війни вже розпочалася система трудового примусу населення.

 

Перші закарпатські працівники були вивезені на примусові роботи до Австрії ще весною 1939 року, і продовжувалася подібна '"практика" до самого '"визволення" Закарпаття в жовтні 1944 р.

 

Проте проблема трудового примусу населення на Закарпатті в період II Світової війни довгий час була поза межами наукових інтересів дослідників та уваги громадськості. В радянську епоху дана проблема епізодично розглядалася в контексті досліджень теми експлуататорської політики Угорщини в Закарпатті в згаданий період. Подібна тенденція збереглася і в сучасній історіографії, проте набула вона вже більш детального характеру, зокрема у працях І. Гранчака, І. Мазурка, О. Русина, А. Пушкаша, О. Довганича та інших

(Нариси історії Закарпаття. Т. II (1918-1945) / Ред.кол.: Гранчак І., Балагурі Е., Грицак І., Ілько В., Поп І: історія. – Ужгород, вид. "Закарпаття", 1995. – 665 с.;

Мазурок І. Правове становище Закарпаття у 1939-1944. – Ужгород: Карпатська Вежа, 2010. – 306 с.;

Русин О. Економічне становище Закарпаття у 1938-1944 рр. // Закарпаття під Угорщиною. 1938-1944 / Упоряд. і передм. В. Маркуся та В. Худанича – Ужгород: Карпати – Гражда, 1999. – 232 с. – С. 64-87.;

Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. Москва: Изд-во "Европа", 2006. 546 с.;

Довганич О. Репресії угорського окупаційного режиму і Закарпатський рух опору // Закарпаття під Угорщиною. 1938-1944 / Упоряд. і передм. В. Маркуся та В. Худанича Ужгород: Карпати Гражда, 1999.232 с.С. 194-218.)

 

Проте далі епізодичних, хоч і більш поглиблених згадок, розгляд даного питання не дійшов і не виокремився в самостійну тему для наукових пошуків.

 

Інтерес до цієї теми повернувся вже тільки в період незалежності України, зокрема, через компенсаційну '"політику пам'яті" Федеративної Республіки Німеччини жертвам примусових трудових мобілізацій та їх нащадкам.

 

Зокрема в Закарпатті з 2001 року міжнародний фонд "Взаємопорозуміння і толерантність" розгорнув збір заяв (чотиристоронніх анкет) на отримання компенсації за примусову працю.

 

У 2007 році в Ужгороді за сприяння цього ж фонду було презентовано історико-меморіальне видання "Між життям і смертю. Невільницькі спомини", яке містить розповіді закарпатців, насильно вивезених окупаційною владою на примусові роботи та концентраційні табори Німеччини і Австрії. Книга, окрім спогадів, містить також список закарпатців, які були вивезені у табори та на підневільну працю і які проживають чи проживали на території Закарпаття (Між життям і смертю. Невільницькі спомини / Упоряд. М. Грицак, М. Машура. Ужгород: Карпати, 2006. 252 с.).

 

Згодом у 2012 році вийшло ще одне мемуарне видання "Сповідь. Живі свідчать", де зібрано спогади закарпатських ромів, які зазнали переслідувань в період ІІ Світової війни та були мобілізовані угорською владою до виконання різного роду примусових робіт (Навроцька Є. Антиромська політика Угорщини в Закарпатті у роки Другої світової війни: зібрання свідчень та збереження історичної пам'яті // Голокост і сучасність [Київ; http:// holocaust.kiev.ua]. – 2009. – № 2. – С. 124-140).

 

Найновішим ґрунтовним синтетичним дослідженням проблеми примусових робіт є історико-меморіальне видання "У рабстві: усні історії робітників із Закарпаття 1939-1944 років". Його публікацію забезпечив фонд "Взаємопорозуміння і толерантність" у співпраці з Ужгородським національним університетом (з 01.06.2012 – 31.05.2013 р.) під назвою "Особливості примусової праці в Закарпатті періоду угорської окупації (1939-1944) та її сучасне відлуння". Цей проект охоплює матеріали, різні за жанром: спогади, архівні документи, наукові статті, формування меморіального туристичного маршруту та зйомки документального фільму про історії примусових робітників у Закарпатті в роки ІІ Світової війни. Результатом цього проекту також стали комплексні наукові публікації названої теми проф. Р. Офіцинського, в яких уперше було проаналізовано кількісні і якісні характеристики примусових мобілізацій населення як на території Закарпаття, так і за межами регіону. Цінністю цих публікацій є те, що вони побудовані на архівних матеріалах та спогадах очевидців, які були зібрані, зокрема і в рамках згадуваного проекту. Основний акцент надавався розгляду питання примусового залучення населення на будівництво оборонних споруд на території Закарпаття, зокрема оборонної лінії Арпада, створення якої угорська влада здійснювала протягом 1940-1944 рр. (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упоряд., підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: ІВА, 2013. – 166 с.).

 

Проаналізований огляд досліджень з цієї тематики свідчить про недостатність її вивчення, особливо на науковому рівні, та акцентування тільки на окремих аспектах застосування примусової праці в Закарпатті в період II Світової війни. Саме тому метою цього дослідження є застосування комплексного підходу в розгляді даної проблеми, розділивши його за наступними напрямками: трудова мобілізація селянства і робітників на територію Угорщини, військова трудова мобілізація, трудовий примус населення за кордон (за межі тогочасної Угорщини) та існування системи примусових робіт на території Закарпаття.

 

Виходячи з структури дослідження, автор визначив наступні завдання: проаналізувати масштаби трудової мобілізації на Закарпатті в період ІІ Світової війни по всіх напрямках; розглянути особливості цієї мобілізації з погляду угорського законодавства, приналежності до тої чи іншої національності, вікового чи тендерного критерію; визначити умови праці примусових робітників як на території Закарпаття, так і за її межами.

 

Після остаточної окупації Закарпаття Угорщиною в березні 1939 року на території краю встановилася військова адміністрація на чолі з генералом Бейлою Новаковичем, яка фактично контролювала всі сфери громадського політичного та економічного життя в регіоні. В економічних планах Угорщини Закарпаття, як і в період австро-угорського панування, і надалі розглядалося як джерело сировини та дешевої робочої сили. В свою чергу потрібно відмітити, що Угорщина перед ІІ Світовою війною була аграрно-промисловою державою із значними пережитками часів феодалізму, особливо у сільському господарстві, що проявлялося у залученні фактично примусової праці на великих державних та приватних землеволодіннях.

 

З цією метою у першій половині 1939 р. в Ужгороді було відкрито представництво міністерства сільського господарства, одним із завдань якого являлося вербування людей на працю в Угорщину. В свою чергу траплялися випадки вербування на роботу і неповнолітніх юнаків та дівчат, які працювали по 12-14 год. на день.

 

Крім офіційних органів влади, які займалися наймом людей на сезонні роботи на території Угорщини та закордон, були й приватні, які переважно обманом, при допомозі військових, жандармів та поліцаїв вербували людей на роботу (Русин О. Економічне становище Закарпаття у 1939-1944 рр. // Закарпаття під Угорщиною. 1938-1944 / Упоряд. і передм. В. Маркуся та В. Худанича Ужгород: Карпати Гражда, 1999. 232 с. С. 64-87).

 

Юридично цей процес підкріплювався законом від 11 березня 1939 р. про обов'язкову трудову повинність, на підставі якого військова адміністрація при допомозі повісток вербувала селян на працю вглиб Угорщини. Станом на 25 травня 1939 р., згідно угорських статистичних даних, число завербованих на роботи по збору урожаю на території тріанонської Угорщини становило 706 чоловік (Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. Москва: Изд-во "Европа", 2006. С. 335).

 

До кінця року із Закарпаття на територію Угорщини виїхало на роботи близько 8 тис. селян. В свою чергу про загальну кількість завербованих на роботи до Угорщини залишилися досить розрізнені дані. За даними угорського уряду, навесні 1942 р. тільки з одної Марамороської експозитури на роботи до Угорщини було відправлено 14 тис. осіб (Нариси історії Закарпаття. Т. ІІ (1918-1945) / Ред. кол.: Гранчак І., Балагурі Е., Грицак І., Ілько В., Поп І: Історія. – Ужгород, вид. "Закарпаття", 1995. – С. 484).

 

У 1943 р. угорський депутат від Закарпаття в парламенті Михайло Демко інформував про те, що близько 77-100 тис. робітників із Закарпаття до війни і після її початку працювали в сільському господарстві на території Великої угорської рівнини. За даними Закарпатської обласної Надзвичайної комісії із розслідування жертв і збитків, заподіяних фашистами в період окупації Закарпатської України, зазначалося, що за відповідний період угорська влада із Закарпаття вивезла майже 71 тис. осіб до трудових таборів Угорщини та Німеччини на примусові роботи (Аржевітін С. Карпатська Україна: епоха в добі. Передумови утворення, доба незалежності, спогади і документи / Аржевітін С. М. Вінниця: "Видавництво "Тезис", 2013. –С. 367).

 

Ініціатива уряду про сезонну роботу в Угорщині спочатку знаходила відгук серед населення, оскільки з перших днів після окупації Закарпаття в регіоні різко погіршилося соціальне становище та збільшився рівень безробіття, що стимулювало багатьох укладати відповідні трудові договори. Проте дуже швидко кількість бажаючих виїхати на роботи в державні та поміщицькі господарства на території Угорщини почало скорочуватися, що зумовлено було невдоволенням умовами праці та недотриманням виплати роботодавцями відповідної оплати праці, яка була їм обіцяна, про що свідчили численні листи до рідних та скарги робітників до офіційних органів влади. Частково це було наслідком нерозуміння селянами угорської мови, на якій були укладені договори, чим власне користувалися приватні вербувальники, які вказували у них вигідні для себе умови (Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. – Москва: Изд-во "Европа", 2006. – С. 335.).

 

Потрібно також зазначити, що робота та можливість заробітку для селян на території Угорщини була одна із головних тез угорської пропаганди на Закарпатті в період Карпатської України. Про це, зокрема, у липні 1939 р. у своєму листі до прем'єр-міністра Угорщини зазначав депутат верхньої палати угорського парламенту від Закарпаття Степан Фенцик, який писав про те, що люди на Закарпатті були дуже розчаровані літніми жнивами на угорській рівнині, оскільки ледве змогли заробити на дорогу (Аржевітін С. Карпатська Україна: епоха в добі. Передумови утворення, доба незалежності, спогади і документи / Аржевітін С. М. – Вінниця: "Видавництво "Тезис", 2013. – С. 359.).

 

Як відомо з розпорядження військової адміністрації на Закарпатті, в червні 1939 р. причиною ухиляння місцевого населення від роботи в Угорщині була його протидія. В цьому розпорядженні також вказувалося на необхідність жорсткої контрпропаганди, оскільки зазначалося: "Вона може підірвати довіру до розпоряджень угорських властей, що в свою чергу може бути використане проти ідей угорської державності" (Шляхом Жовтня (боротьба трудящих Закарпаття за соціальне і національне визволення з Радянською Україною): збірник документів. – Т. V (1938-1944 р.) / Упоряд. Г. Сіяртова. – Ужгород: Карпати, 1967. – С. 105-106.).

 

Після початку ІІ Світової війни робітників, які саботували виконання робіт; угорська влада інтерновувала до спеціальних таборів та змушувала працювати під військовим наглядом. Так, зокрема, 10 березня 1943 р. міністр внутрішніх справ Угорщини на нараді із очільниками комітатів інформував, що для тих, хто ухиляється від робіт; створений табір біля містечка Кішбер (Пушкаш А. Цивилизация или варварство:... – С. 385).

 

Паралельно з вербуванням людей на роботу в Угорщину проводилася вербування людей та укладання трудових договорів на роботу в нацистську Німеччину та до її країн-сателітів. З понад 800 відомих сьогодні біограм закарпатців (переважно українців), яких угорська влада відправила на примусову роботу, випливає, що закарпатці працювали на територіях таких сучасних країн, як ФРН, Австрія, Данія, Польща, Чехія, Словаччина (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упоряд., підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: IBA, 2013. – С. 15).

 

Фактично закарпатці були першими остарбайтерами з території сучасної України в період ІІ Світової війни, перші з яких були відправлені до Німеччини ще весною 1939 р. Зокрема, згідно угорських статистичних даних за 25 травня 1939 р., з території Закарпаття на роботу до Німеччини було відправлено 686 осіб (Пушкаш А. Цивилизация или варварство:... – С. 335).

 

Проте з початком ІІ Світової війни Німеччина почала вимагати від Угорщини направляти все більшу кількість працівників для різних галузей господарства. Вербування на роботу до Німеччини здійснювалося переважно серед національних меншин Угорщини, в більшості серед українців та румун. Проте з часом угорський уряд констатував, що від'їзд на роботу до Німеччини на добровільній основі не знаходило підтримку серед населення, що було пов'язано з важкими умовами праці та невиплатою обіцяної плати робітникам, про що зазначали численні втікачі, які поверталися в Угорщину.

 

В кінці 1941 р. з Німеччини до Угорщини неорганізовано повернулося 14355 працівників, серед яких багато було із Закарпаття.

 

Враховуючи небажання населення виїжджати на роботи до Німеччини, угорський уряд вдався до примусової відправки робітників, шляхом військової трудової мобілізації. Так, зокрема, у 1942 р. угорська влада до Німеччини відправила 20 робітничих рот (Пушкаш А. Цивилизация или варварство:... – С. 388-389).

 

За згадками Василя Пагирі, уродженця с. Щербовець, Воловецького р-ну, в жовтні 1944 р. його разом з іншими хлопцями замість мобілізації до армії забрали на примусову роботу в Данію в трудовий табір Гіллерод. Їх по декілька десятків осіб у вагонах для тварин у супроводі угорських солдат відправили безпосередньо до табору. Основними їх завданнями були – заготівля лісу, копання траншей та праця в сільському господарстві. Працював у таборі до самого визволення у травні 1945 р. Із 5 тис. в'язнів табору, за його словами, до дня визволення залишилося тільки 500 осіб. Як він згадував, за найменші провини та спробу втечі з табору – розстрілювали на місці (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упорял, підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: ІВА, 2013. – С. 61).

 

Взагалі, що стосується загальної кількості відправлених із Закарпаття працівників на роботу до Німеччини, то точних даних з цього приводу немає. Відомо, що із 8,5 млн. іноземних працівників, які протягом 1939-1945 рр. працювали на території Німеччини, 45 тис. були представниками Угорщини, проте скільки з них було закарпатців, невідомо. За припущенням проф. Р. Офіцинського, їх кількість могла становити не менше 10 тис. чол. (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упорял, підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: ІВА, 2013. – С. 19).

 

Проте вважаємо, що ці цифри можуть бути значно більшими. Наприклад, у листуванні між угорськими консулами в Берліні ти Відні зазначалося, що восени 1942 р. в промисловості та сільському господарстві на території Австрії працювало 10 тис. угорських працівників, щоправда, німецька влада наголошувала тільки на 1,5-2 тис. осіб (Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. – Москва: Изд-во "Европа", 2006. – С. 389).

 

Проте з початком II Світової війни Угорщина намагалася протидіяти постійним вимогам Німеччини направляти їй працівників для різних галузей господарства, оскільки і в самій Угорщині потреба у робочій силі була досить гострою, що стало наслідком наростання військово-промислового комплексу.

 

Розпорядженням угорського уряду від 5 жовтня 1939 р. з метою реалізації потреб армії та заходів оборони вводилася робоча повинність для населення, до якої могли залучатися особи віком від 17 до 70 років. Її застосовували як під час війни та її небезпеки, так і в мирний час.

 

Жінки залучалися зазвичай за місцем проживання і примусово тільки тоді, коли кількість жінок-добровольців було недостатньою.

 

Заходами з оборони вітчизни вважалися надурочні роботи за основним місцем роботи, масові роботи, спричинені надзвичайними потребами, та деякі інші види робіт (Мазурок І. Правове становище Закарпатья у 1939-1944. Ужгород: Карпатська Вежа, 2010.С. 88.).

 

Фактично цим розпорядженням угорська влада легітимізувала масове залучення людей на примусові праці для забезпечення ведення війни.

 

Одним із наймасштабніших прикладів реалізації цього розпорядження на території Закарпаття було будівництво в Карпатах оборонної лінії Арпада, яке здійснювалося протягом 1940-1944 рр. Інтенсивне залучення населення, як і саме будівництво цієї лінії, розпочалося після битви під Сталінградом, коли відбувся перелом у ході бойових дій на Східному фронті в 1942-1943 рр. За задумом угорського командування лінія Арпада повинна була зупинити наступаючу Червону армію, яка стрімко наближалася до угорського кордону.

 

Відповідно будівництво цієї лінії вимагало мобілізації великої кількості як матеріальних, так і трудових ресурсів. Будівництво безпосередньо на об'єктах здійснювали переважно військовополонені, зокрема румуни, яких було багато після приєднання Трансільванії до Угорщини в серпні 1940 р. Також на даному будівництві використовували євреїв та ромів, яких мобілізовували за расовим критерієм. Проте була значна частка і місцевого українського населення. Також завданням місцевого населення було забезпечити будівництво матеріальними ресурсами та здійсненням допоміжних робіт, а саме – копання траншей, вирубка лісу, заготівля каменю, постачання провіанту тощо (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упоряд., підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: IBA, 2013. – С. 22).

 

За виконання таких робіт угорське законодавство передбачило оплату згідно з середніми розцінками в даній місцевості, проте часто цю норму законодавства угорські військові ігнорували або сплачували мінімум від необхідної оплати праці.

 

Найбільше трудова повинність на будівництво лінії Арпада зачепила населення гірської частини Закарпаття.

 

У Воловському окрузі із 42 тис. чол. населення майже четверта частина добровільно або примусово була мобілізована на воєнні роботи (Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. – Москва: Изд-во "Европа", 2006. – С. 387)

 

В населених пунктах, біля яких здійснювалося будівництво оборонних споруд, кожному господарству було оголошено норму (так званий "трудгуш"), яку воно повинно було виконати для забезпечення будівництва об'єктів. Дана норма для кожного господарства була окремою. Вона полягала як у здійсненні певної кількості роботи, так і у забезпеченні будівництва матеріальними ресурсами. Виконання даних норм згідно угорського законодавства передбачало певну оплату, проте на практиці, як правило, це не реалізовувалося.

 

Мобілізація населення та розподіл повинностей покладався на місцевих голів. За ухиляння від виконання повинностей або невиконання поставленої норми місцевий голова міг вимагати примусового притягнення шляхом застосування військової сили (Розпоряження м. кор. министерства № 9.300/1939 М. Е. въ дълъ урегулированія рабочей повиносити для отечественной обороны // Каrpataljai kozlony Подкарпатский вестник. 1939. № 12.С. 6-17).

 

Також залишилися свідчення про притягнення жінок до даного будівництва. Зокрема їх використовували для риття окопів (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упоряд., підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: IBA, 2013. – С. 65).

 

Сама ж лінія оборони не була суцільною, складалася з окремих вузлів та ліній оборони, які будували переважно у долинах головних річок Закарпаття: Уж, Латориця, Теребля, Тиса та в напрямку через головні гірські перевали. Відповідно до вузлів оборони розміщувалися і основні трудові табори. Залишилися розрізнені дані про існування таких таборів поблизу с. Люта та Сіль (Великоберезнянського р-ну), селища Ясіня (Рахівського р-ну), с. Лумшори (Перечинського р-ну), с. Верхня Грабівниця (Воловецького р-ну), с. Колочава (Міжгірського р-ну) (У Рабстві: усні історії примусових робітників із Закарпаття 1939-1944 років / Упоряд., підг. текстів, комент., прим. О. Грицака, Р. Офіцинського. – Ужгород: IBA, 2013. – С. 22).

 

В даних таборах за деякими свідченнями могло зосереджуватися до декількох сотень чоловік. Траплялися випадки, коли військовополонених та робітників, задіяних на будівництві оборонних споруд, розквартировували по хатах місцевих жителів.

 

Окремим аспектом трудового примусу населення в Угорщині була мобілізація до трудових військових батальйонів. Потрібно зауважити, що жителі Закарпаття у складі Угорщини вважалися майже повноправними її громадянами і підпадали під обов'язкову військову повинність.

 

З початком війни проти СРСР Угорщина масово почала мобілізовувати закарпатців до угорської армії, та відправляти на Східний фронт. З 200 тис. угорської армії відправленої на схід, відмічалося, що велика кількість особового складу окремих відділів (від 20 до 40%) становили представники національних меншин, зокрема закарпатців.

 

В свою чергу угорське командування негативно ставилося до представників національних меншин, вважаючи їх неблагонадійними. Їх виділяли в окремі роти та видавали мінімальну військову амуніцію. В свою чергу після поразки угорської армії на Дону у 1943 р. закарпатських українців масово почали роззброювати та переводити в робітничі роти, звинувачуючи їх в поразці угорських частин та дезертирстві (Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918-1945 / Андрей Пушкаш; Институт славяноведения РАН. – Москва: Изд-во "Европа", 2006. - С. 383).

 

Після поразки на Дону угорське командування більшість майбутніх мобілізованих до армії закарпатських українців використовувало для забезпечення виконання необхідних допоміжних робіт як на фронті, так і в тилу. Як вже зазначалося раніше, мобілізованих закарпатців також примусово відправляли на роботи до Німеччини.

 

Підсумовуючи, можна зазначити, що закарпатці одні з перших на території України зазнали практики застосування примусової праці країнами-агресорами в період ІІ Світової війни.

 

Перші робітники із Закарпаття виїхали на працю в Угорщину та Німеччину вже весною 1939 р.

 

Для Угорщини, як для аграрної країни із значними пережитками феодалізму, Закарпаття розглядалося як ресурсна база, в першу чергу з точки зору робочої сили.

 

Перші роки угорської влади вирізнялися масовим вербуванням людей на роботи в різних сферах господарства, проте здійснювалося воно шляхом обману. Завербовані люди потрапляли у важкі умови праці та фактично працювали за безцінь, таким чином не отримуючи те, що було обіцяно роботодавцями. Така практика вербування людей підкріплювалася угорським законодавством, яке зобов'язувало людей до трудової повинності та давало можливість владі мобілізовувати широкі верстви населення на роботи, пов'язані з обороною держави.

 

У свою чергу спектр цих робіт був досить різноманітний, і їх невиконання суворо каралося.

 

Окремо слід відзначити, що Угорщина, як союзник Німеччини також відправляла закарпатців на робота до Німеччини, що особливо інтенсивно здійснювалося в період німецько-радянської війни.

 

Ще одним аспектом трудового примусу закарпатців було будівництво в Карпатах оборонної лінії Арпада, що здійснювалося протягом 1940-1944 pp. і на яке угорська влада мобілізувала тисячі місцевих жителів.

 

Славік Юрій аспірант кафедри історії України, Ужгородський національний університет