Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Війна на вулицях Парижа. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 14 лист. 2015 р., 08:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2015 р., 12:02 ]

Серпень 1999 року. В Росії, фактично, до влади прийшов В.В. Путін.

 

13 вересня 1999 року. Пролунав вибух у восьми поверховому будинку на Каширському шосе у Москві. Внаслідок вибуху загинуло понад 125 людей. В цей же період відбулось ще декілька терористичних актів. Постає питання «Cui bono? – Кому вигідно?». Російські урядовці заявили, що вбивства людей здійснили чеченські бойовики. Так почались російсько-чеченські війни. В цих війнах Росія не обмежувала себе у виборі зброї проти республіки Ічкерія. Західна демократія мовчала.

 

Серпень 2008 року. Першого серпня в результаті терористичного акту було вбито шестеро грузинських поліцейських та одночасно з боку Південної Осетії, яка була під контролем російських військ, вівся артилерійський вогонь по грузинських селах. Одночасно російська військова техніка, яку треба було заздалегідь підготувати до маршу, почала входити на територію Південної Осетії. 8 серпня почалась російсько-грузинська війна. В результаті війни російські війська загарбали частину території Грузії. Західна демократія, в особі президента Франції Ніколя Саркозі, зайняла позицію задобрювання Росії.

 

Лютий – березень 2014 року. В російські пресі лунає, що внаслідок дій українських військових у Сімферополі вбито цивільну людину. «Зелені чоловічки» заповняють Крим. Російські спецслужби організовують та проводять псевдореферендуми за приєднання українського Криму до Росії. Російські війська окупують Крим. Західна демократія гнівно, рішуче, категорично, вкрай стурбовано протестує проти дій Росії. «А Володя слушает да есть.»

 

Березень 2014 року. Почалась операція «Русская весна». Російські спецслужби проводять захоплення української території Донбасу. Потік російського військового спорядження хлинув до колорадів. Цього виявилось замало. Почалось ведення артилерійського вогню з території Росії по українським військовим. Згодом російські збройні сили вступили в бойові дії проти українських силовиків. В «сухому залишку» для росіян – російсько-українська війна це «Кримнаш» та впевненість, що Путін на цьому не зупиниться і Росія загарбає частину або всю Україну. Тоді знову мільйони росіян мігрують (а вони цього дуже хочуть) в Україну, де поселяться в загарбаних квартирах і будинках, (садок вишневий коло хати, а не березка у окна) а «укрів» вивезуть освоювати Сибір. Західна демократія вирішила, що все можна владнати мирним шляхом – шляхом економічних санкцій проти Росії та зарахунок односторонніх поступок з боку України, а Путін не вічний і до нього прийде дама з косою та й все вгамується.

 

Оскільки час грає проти Росії і Європа не бажає силового заспокоювання Росії, то Путін вирішив, що необхідно створити чим більше проблемних регіонів (зон бойових конфліктів) у Європі, щоб потім шантажувати Світ. Росія починає використовувати логіку Північної Кореї. Дайте нам…, а не то ми використаємо атомну зброю.

 

Вересень – жовтень 2015 року. Потоки мігрантів заповнюють територію Західної Європи. Російські війська введені в Сирію. Їх літаки бомблять а артилерія обстрілює сирійські населенні пункти. Росія дає Європі зрозуміти – або Ви з нами сідаєте домовлятись на наших умовах або ми Вам створимо нестерпні умови. Західна демократія продовжує думати, що все само собою внормується. Як страус ховає голову.

 

Листопад 2015 рік. Серія терористичних актів у Парижі. Великий жаль за вбитими, за покаліченими. Велике горе прийшло на Землю. Однак знову виникає питання «Cui bono? – Кому вигідно?». Так, можливо є в цих терактах інтерес певного мусульманського світу. Пролита людська кров – це дрібниця в геополітичних ігрищах, так вважає російське керівництво. Тому пробивається думка, що в першу чергу це є примушування Заходу до ведення перемовин з Росією на вигідних для неї умовах.

 

P.S. Тем не менее следует признать – кураторство теракта, в котором был взорван А321, находится в надежных руках. Немалый практический опыт сопровождения терактов, совершенных за российскими рубежами, у С.Б.Иванова имеется. Незабываемым (и беспрецедентным в тысячелетней истории России) стал его вдохновенный комментарий о посланном в Доху спецсамолете и расстеленной в Москве красной ковровой дорожке, которыми бывший тогда министр обороны встречал своих подчиненных – офицеров военной разведки ГРУ – убийц, взорвавших в ходе устроенного ими в ближневосточном Катаре теракта российского гражданина З.Яндарбиева, его сына и двух его охранников: