Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Виборчі кампанії до Галицького Сейму (60-70-ті рр. ХІХ ст.). (Автор: Мудрий Мар'ян)

опубліковано 21 лют. 2015 р., 11:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2015 р., 11:07 ]

Журнал «Республіканець», №1-2, 1995 рік

 

Виборчі кампанії до Галицького Сейму: суспільство, політика та міжнаціональні взаємини (60-70-ті рр. ХІХ ст.).

 

Децентралізаторські перетворення в Австрійській імперії 60-х рр. XIX ст. передбачали створення крайових представницьких органів. У "Королівстві Галичини та Лодомерії з Великим Князівством Краківським" почав діяти сейм, правовою підставою якого були Крайовий статут і Сеймова виборча ординація (1861 р.).

 

Сейм складався зі 150 послів: вибраних (141) і вірилістів (9, зокрема трьох львівських архієпископів, двох перемишльських єпископів, єпископів тарнівського та станіславівського, ректорів Краківського та Львівського університетів).

 

Запроваджувалась куріальна система виборів. Курія великої земельної власності (табулярні землевласники, які щорічно сплачували щонайменше 100 зр. державних податків) вибирала 44 посли, міська курія – 20, курія торгово-промислових палат – 3, курія сільських громад – 74. В останній вибори були двоступеневими (на 500 мешканців обирався один виборець), існував майновий ценз (брати участь у правиборах мали право лише 2/3 платників податків). Вибори відбувались під наглядом урядового комісара. На перших засіданнях нової каденції сейм підтверджував (або не підтверджував) результати виборів (Grodzicki S. Sejm Krajowy galicyjski (1986-1914). W-wa, 1993. Т.2. S.5-28).

 

1. Згадані документи відображали внутрішньо- та зовнішньополітичні реалії, у яких опинилась Австрійська імперія. Віденський уряд був змушений іти на поступки політично сильним націям, зокрема польській. Навіть теоретично українці могли отримати лише третину посольських мандатів (48 східногалицьких округів курії сільських громад і 3 вірилісти). Водночас ця кількість була достатньою, щоб підтримати витворений міф про цісаря опікуна русинів та селянського стану. "Тепер власть найясніший Монарх дав Соймови, писала газета "Слово", - і тим хотів нам добро зробити; но щож, коли Сойм так зложили, що нас поміщали з Мазурами, і багато панів польських стали радити над нашими русскими справами, так, що голос наших Русинів все зістає в меньшости..." (Слово (Львів). 1867. Ч.11. 8(20) лютого).

 

Сеймова виборча ординація відкривала шляхи для збалансування інтересів польського та австрійського чинників (шляхом зростання у сеймі кількості польських мандатів зі східногалицьких сільських округів).

 

Самоусунення в 60-рр. австрійського уряду від функцій арбітра галицьких справ виявило штучність підтримуваної Віднем польсько-української рівності. Відтепер рух українців вперед став можливим лише на шляху відмови поляків від частини набутих прав.

 

У 60-70-х рр. польські політики воліли уникати діалогу з українцями, натомість свідомо висували претензії на право визначати ступінь їх "щирості". Провідники українського руху змушені були доводити свою непольськість та, відповідаючи на звинувачення у московофільстві (нерідко безпідставні), переконувати Відень у лояльності.

 

2. Домінуючі позиції в українському політичному та духовному середовищі 60-70-х рр. займали "старорусини" ("святоюрці"), які поєднували русофільські тенденції зі щирою, лояльністю Габсбурзькій династії і католицькій церкві. Газета "Слово" пропагувала ідею "единой Руси" (Там же. 1870. Ч.41. 27 травня (8 червня)), яка мислилась як єдиний духовний простір, об'єднаний поняттям "одноплеменности" (Там же. 1870. Ч.44. 6 (18 червня)).

 

Старорусинство виробило лише негативну дефініцію русинства (заперечення полонізму) (Химка І. "Апологія" Михайла Малиновського : до історії кризи у греко-католицькій церкві 1882 року і характеристики поглядів "святоюрців" // Записки НТШ. Львів, 1993. Т.225. С.370).

 

Спроба створити позитивну концепцію (угодова акція Ю.Лаврівського 1869 р.) не мала успіху. Переважав погляд, що інтереси Польщі та Русі "несходни с собою" (Слово. 1870. Ч. 43. 3(15) червня).

 

Характеризуючи старорусина 60-х рр., Я. Гординський писав, що, "утікаючи перед польським табором, забігав у московський, остаючи наділі Русином, котрого поколінє може й не цурається польських симпатій" (Гординський Я. До історії культурного й політичного житя в Галичині у 60-70-тих рр. XIX в. Львів, 1917. С.11).

 

У 60-70-х рр. XIX ст. галицьке українство переживало сакрально-месіанський етап, коли, на думку О.Забужко, народ ототожнює себе з певними духовними вартостями, що мають тривкий статус абсолютних (мисляться атрибутами Бога) (Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. К., 1993. С.49).

 

Так, місія Русі порівнювалась із "ролю первих Христіян, беззащитних, от всіх гонимих, но нічим не побіждаємих, готових до всяких жертв" (Слово. 1867. Ч.13. 15(27) лютого).

 

На боці Русі під час виборів виступали "чистая, святая правда й природноє право" (там же), Бог і справедливість (Там же. 1876. Ч.108. 23 вересня (5 жовтня)), на боці поляків – "лож, злоба і хитрість" (Там же).

 

Мислилось, що "востанет народ русскій яко фенікс" (Там же. 1870. Ч.53. 8(20) липня), "воскреснет в новом блеску і силі" (Там же. 1867. Ч.1. 4(16) січня), поляки ж прийдуть до "нравственного развращенія і погибели" (Там же. Ч.15. 22 лютого (6 березня)).

 

Події 60-х рр. (полонізація Галичини) сприймались як непорозуміння.

 

У 60-70-х рр. український електорат у Галичині складали, головним чином, священики та селяни.

 

Греко-католицьке духовенство (через відсутність світської інтелігенції) змушене було виконувати політичні функції. Існували суперечності між "святоюрською" верхівкою, що декларувала лояльність Відню і Риму (тобто пропольським сферам) і більшістю провінційного духовенства. Останнє, гостро відчуваючи полонізаційні процеси, все частіше звертало погляди на Схід. В особі греко-католицизму історія посилала взаємоприйнятний варіант. Його піднесення давало шанс, штовхаючи українське духовенство до національно-просвітницької роботи серед народу, об'єднаного поняттями – греко-католик, русин, селянин. Політично заангажована частина духовенства на шпальтах газети "Слово" настійно переконувала священицьку верству політично активізуватись, зокрема, не залишати виборців без "поради й помочі" (Жуковскій І. Слово священика руского до всіх братей священиків // Слово. 1861. Ч.10. 25 лютого).

 

Вказувалось, що священики є "найотповіднійшими заступниками народа русского" (Слово. 1867. Ч.2. 7 (19) січня), бо із сільськими громадами пов'язані "многими узами віри, народносте, землі, ґаздівства" (Там же. Ч.5. 18 (30 січня)).

 

Духовенство було неоднорідним. Певна його частина відверто симпатизувала полякам (Стахів М. На хвилях революції (Історія українського політичного руху в новіших часах). Львів, 1938. Ч.2. С.56. Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІАЛ). Ф.196 (Руська Рада). Оп.1. Спр.30. Арк. 3).

 

Більшість, залишаючись на національних позиціях, воліла все ж не маніфестувати своїх політичних поглядів. Декотрі священики, наприклад, наказували парафіянам не обирати їх виборцями чи послами (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.28. Арк. 34 зв).

 

Священик з Бережан у листі від 23 (11) серпня 1876 р. звертався до Виділу Руської Ради з проханням увільнити його від організації місцевого передвиборчого комітету: активна участь у виборах не сприяла б "справі упорядкуваня запущеного прихода", бо "задерал бим ся з тими, на котрих власні надії мої опираю" (Там же. Спр.49. Арк. 3. зв).

 

Реалії життя часто брали верх над політичними чи національними прагненнями. Сільське духовенство було залежним від повітових властей (зокрема, у питанні кваліфікацій, призначення парафій, "при уділенію запомог") (Там же. Спр. 10. Арк. 34), які перебували в руках поляків. Політичну пасивність посилювали "неприємности й поруганія твердо стоящого Духовенства в часі самих виборов, що не одного честь любящого священика разительно оскорбляє" (Там же).

 

Селянство переживало важкий період пореформеної адаптації, несло величезний податковий тягар. Виявом процесу розорення галицького селянства було зростання кількості ліцитацій (примусовий продаж господарства за борги). Якщо в 1867 р. було ліцитовано 164 господарства в 130 громадах, то вже в 1879 р. – 3164 господарства в 1493 громадах (Діло (Львів). 1880. Ч.42. 31 травня (12 червня)).

 

Сеймові вибори в 60 - х рр. проходили в атмосфері гострої боротьби між селом і панським двором за "ліси та пасовища" (сервітути). Українські та польські селяни у цій боротьбі виступали солідарно. Переважало переконання, що найкращим представником інтересів селянства може бути лише селянин. Ситуація дещо змінилась лише в 70-х рр., коли напруження, спричинене боротьбою за сервітути,

трохи послабло, а галицький селянин перестав боятись повернення панщини (Zdrada J. Gаlісуjskіе wуbоrу sеjmowy і раrlаmеntаrnе w lаtасh 1861-1889 // Rосznik Віblioteki РАN w Кrаkоwіе. Rоk XIX. 1973. S .244-245).

 

В округах з мішаним українсько-польським населенням часто лише кандидатура селянина могла вдовольнити обидві сторони. У листі до Виділу Руської Ради від 4 (16) вересня 1876 р. один із уповноважених товариства повідомляв, що в Дуклянському виборчому окрузі (Лемківшина) місцевий комітет пропонує кандидатом у посли "честного, грамотного і твердого русина, селянина з Гировой з причини, що Мазури в більшости ні за русским священиком, ні за руссином мірским просвіщеним голосовати не будут, лиш скорше за вище помянутим селянином, також і межи ними поважанє иміюшим" (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.55. Арк. 3).

 

На кінець 60-х – 70-ті роки припадає загострення суперечностей у середовищі українського електорату.

 

1. Серед духовенства. На початку 70-х рр. монополія українського політичного проводу опинилась в руках нечисельної групи осіб, які спирались на церковну ієрархію. Це викликало невдоволення частини духовенства та світської інтелігенції, яким залишено роль пасивного виконавця. Заклики "святоюрської" верхівки до войовничої солідарності проти, "вражої стихії" (поляків), "єдиномислія і согласія" на виборах не враховували реалій міжнаціональних стосунків на провінції. У листі до голови Руської Ради Т.Павликова (1876 р.) священик зі Станіславівщини К.Коцовський повідомляв про непорозуміння підчас виборчої кампанії в середовищі місцевого духовенства. Він вказував на непорядні дії довірених осіб товариства, наголошуючи, що один з них "обезчестил" його перед поляками. К. Коцовський констатував, що "нема вже у нас жадной поваги народной, а только лиш корупція в своїх сферах" й не треба дивуватись, що "на Раду русскую не хочет ніхто їздити" (ЛНБ ім.Стефаника. Відділ рукописів (далі ЛНБ ВР). Ф.75 (Т.Павликів). Спр.31/п.2).

 

2. Між селянством та духовенством. Певна частина останнього залишалась невдоволеною відсутністю в сеймі окремої священицької курії, вважаючи, що духовенство віддане "на ласку подрядного в духовном отношенью селянского сословія" (Еще в справі Сойма краєвого // Слово. 1861. Ч.12. 4 березня).

 

З другого боку, по мірі розвитку елементів громадської самодіяльності, зростало прагнення селянства до самоутвердження. На шпальти газети "Слово" потрапляли дописи, які свідчили про випадки ігнорування селянами кандидатур священиків. "Причина того єсть дуже сумна, – відзначав дописувач з Луки, – а то тая, що переважно більша часть священиків єсть народови чужа і на него вліянія не має.

 

Селяни голосували за "статного і поцтивого, але неученого русского хлопа" (Слово. 1867. Ч.10. 4(16) лютого).

 

На "безчестія публічні священства" вказував дописувач з Яворова (Там же).

 

У листі до виділу Народного Дому від 2 січня 1870 р. один із кореспондентів рекомендував впливати на священиків, "аби не здерали". "... Скоро тих (священиків - М.М.) ісправите, піднесеться к ним же довіріє селян, (які) повсюду будут їх любити і вибирати", – наголошувалось у листі (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.30. Арк. 3).

 

Для духовенства причини згаданих вище випадків частіше залишались незрозумілими і пояснювались "ляцькими агітаціями''.

 

Різке падіння життєвого рівня населення, пов'язане з труднощами пореформенної адаптації, у 70-х рр. поглибило згадані суперечності. Інколи вони паралізували роботу місцевих передвиборчих комітетів. Так у 1876 р. комітет у Рава-Руському виборчому окрузі змушений був утримуватись від агітації, натомість зосередивши головну увагу на підтримці "добрих отношеній меж здішною Русскою інтелігецією а сельским народом" (Там же. Спр.53. Арк.1).

 

Швидкі полонізаційні процеси на тлі неспроможності духовенства захистити інтереси селян вели до росту апатії, яка вилилась у всезагальну байдужість на виборах 1876 р. "Користи із двадцятилітньої діяльности раз-у-раз вибираних одних і тих самих депутатів у державну раду та в сойм селяни не бачили, і через те почали продавати свої голоси бодай за горівку, яку їм давали дідичі Поляки", – писав М.Драгоманов (Драгоманов М. Літературно-суспільні партії в Галичині (до року 1880). Львів, 1904. С. 21).

 

Дописувач "Слова" з Ярослава констатував, що місцеве духовенство живе "з дня на день", мало турбуючись "о діло народа нашего" (Слово. 1876. Ч.122. 30 жовтня (11 листопада)).

 

1. Між старорусинами та народовцями. Інформація польської преси про існування в краю двох руських сторонництв газетою "Слово" подавалась як намагання поляків вчинити "роздор в нашей среде й не допустити до консолидованя наших сил" (Там же. 1870. Ч.43. 3(15) червня).

 

Старорусини політично ігнорували народовців. Останні ж виступали з різкою критикою "святоюрських проводирів", вказуючи, що їх політика веде "до упадку народної справи" (По виборах! // Правда (Львів) 1876. Ч. 20. 31(19) жовтня. С.803).

 

Однак вступати у політичну боротьбу і виступати самостійно на виборах не наважувались (Вибори до сойму // Правда. 1876. Ч.19. 15(3) жовтня).

 

Польський політичний спектр у 60-70-х рр. був значно ширший від українського. Становлення лібералізму як самостійного напряму польської суспільної думки в Галичині наштовхувалось на сильну протидію чисельного шляхетсько-консервативного табору. Незважаючи на розходження в питаннях тактики, польські політики дотримувались принципу національної солідарності. На думку "Dziennika Роlskіеgо", передвиборча програма мусіла би бути зведена до одного слова – Польща (W sрrаwіе рrоgrаmоw wуbоrсzусh // Dziennik Роlskі (Lwow). 1876. Nr.223. 29 wrеsnіа).

 

Серед розмаїття думок у польському суспільстві 60-70-х рр. простежується два основних підходи до трактування українства.

 

1. Загал польської інтелігенції, особливо старшого покоління, продовжував трактувати українців (русинів) лише як певний мовно-фольклорно-релігійний масив, який є частиною польського народу (А.-З.Хельцель, Г.Шміт, В.Сангушко, А.Млоцький, Ф.Земялковський та ін.). На сеймовому засіданні 12 вересня 1868 р. В.Сангушко твердив, що "наш народ ділиться на дві споріднені, змішані кров'ю та історією поєднані гілки", які повинні мати рівні права, хоча "правова рівність не робить індивідів рівними; право різниці між бідним і багатим знати не може" (Stenоgrаfісznе Sрrаwоzdаnіа Sejmu krаjowego (далі – SSSК). 1868. S.191).

 

Розуміння поняття народ (нація) як "історично-політичної індивідуальності" давало підстави Ф.Земялковському називати себе репрезентантом інтересів русинів (Рijаj S. Flоrіаn Zіеmіаlkоwskі а "кwestiа ruskа" // Рrzez dwа stulecia (XIX і XX w.) Кrаkоw, 1993. S.43).

 

2. В основі нового підходу, який намітився з кінця 60-х рр., лежало формальне визнання існування в Галичині двох народів. Характерним виявом цієї тенденції став сеймовий внесок 1875 р. І. Камінського, підписаний Є.Чарториським, Ф. Смолькою та ін. (SSSК. 1875. S.453).

 

Згадані теоретичні концепції не мали визначального впливу на характер сеймових виборів. Навіть визнання національної окремішності українців вело лише до констатації їх права на вільний розвиток. При тому вказувалось на цивілізаційну місію Польщі. Теза, що Галичина є адміністративно неподільним організмом, у якому перевага поляків має бути збережена, під сумнів не ставилась. Вирішальний вплив на результати сеймових виборів мали групи політичних (поляки австрійський уряд українці) та соціальних (шляхта селяни) інтересів.

 

Найбільшою загрозою національній справі поляки вважали поділ Галичини. У листі до сина від 4 січня 1866 р. крайовий маршалок Л.Сапєга писав: "Мені здається, що війни з Русинами уникнути не вдасться. Вони шукають приводу, щоб зробити неминучим поділ Галичини і запровадження двох Сеймів. За моїм переконанням, ми повинні уникати битви, роблячи їм всілякі можливі поступки, щоб спровадити їх на ґрунт нереальності й абсурдів, і лише там розпочати важливу битву. Тобто ми маємо дотримуватись тактики Росіян проти Наполеона 1-го в 1812 році. Це переконання поділяє багато наших послів" (ЛНБ ВР. Ф.103 (Архів Сапєгів). Спр.778/ІУ – е. Арк.341).

 

В уяві польського суспільства поділ Галичини міг бути сприйнятий як черговий поділ Речі Посполитої. Варто зазначити, що ідея Люблінської унії була надзвичайно сильною у середовищі польських політиків, особливо Східної Галичини. Не випадково питання поділу Галичини було ключовим на переговорах з Ю. Лаврівським (їх активним учасником був Л. Сапєга (Fras. Z. Роlskіе ugrupowanіа роlіtусznе wоbес kwestii ruskіеj w Gаlісjі w lаtасh 1860-1875 // studіа Wsсhodnіе. Wroclaw, 1993. S.70)).

 

В обмін на обіцяні для українців поступки в галузі шкільництва та адміністрації Ю. Лаврівський на сеймовому засіданні 27 жовтня 1869 р. змушений був заявити: "узнаєм край наш яко вспільний" (SSSК. 1869. S.689).

 

Водночас посилення полонізаційних тенденцій у другій половині 60-х рр. підштовхувало русофілів також відмовитись від вимоги поділу Галичини. У русофільському середовищі утверджувалась думка про Галичину оплот "русского духа", на який покладено місію протистояти західній культурі. Поділити Галичину означало б визнати своє безсилля.

 

Політика щодо українців підпорядковувалась меті зміцнення польського елементу. "Русь може бути визволена тільки в ім'я польської справи", заявив на сеймовому засіданні 30 серпня 1870 р. Ф.Земялковський (Там же. 1870. С.180).

 

У Східній Галичині, де носієм польськості виступали великі землевласники (серед маси українського селянства), ця абстрактна теза набувала конкретного змісту. Прагнучи надати правовий характер своєму перебуванню на цих землях (відповідно до Сеймової виборчої ординації представники східногалицької великої земельної власності обирали 28 послів, сільські громади – 48), східногалицька шляхта змушена була виборювати мандати в курії сільських громад. "Поляки же убиваються о тоє, даби, маючи свого посла, мати перед світом свидетельство, що Русини пристают на Польщу", – писав у 1870 р. напередодні сеймових виборів дописувач газети "Слово" з Рожнятова (Долинський повіт) (Слово. 1870. Ч.48. 20 червня (2 липня)).

 

Польські партії йшли на вибори під гаслами боротьби за широку автономію проти централізму Відня, хоча методи боротьби пропонували різні. Газета "Dziennik Роlskі", повідомляючи про з'їзд політичних сторонництв (1870 р.), писала: "Збори вимагають цілковитої окремішності Галичини на тій підставі, що Галичина є частиною Польщі" (Zjаzd strоnnісtw we Lwowie // Dzіеnnіk Роlskі. 1870. Nr.156. 9 сzеrwса).

 

Українці та польські посли-селяни (почасти з однакових, почасти з різних причин) мали власний погляд на автономію. Володіючи майже половиною сеймових мандатів (1861-1866 рр.), вони становили поважну силу, на яку, за певних умов, небезуспішно міг опертись австрійський уряд.

 

Польська шляхта прагнула зберегти за собою роль природнього опікуна селян. Лідер подоляків К.Грохольський зазначав, що селяни й обшарники "повинні разом жити, зміцнюватись і творити одну сильну цілість, з'єднану спільністю інтересів" (SSSК. 1876. S.124).

 

В умовах, коли, залишалась невирішеною проблема сервітутів, пропінації, зростали індемнізаційні та крайові податки, забезпечити згадану "спільність інтересів" можна було лише шляхом витіснення селян зі сейму.

 

Під час виборчих кампаній українське питання користувалось посиленою увагою польської преси.

 

Краківські консерватори трактували українців як політичну реальність: "руське сторонництво перестало бути ... знаряддям у руках бюрократії" і "набуло самостійності" (Сzаsrakow). 1870. Nr.122. 29 mаjа).

 

Газета "Сzаs" вказувала на загрозу переростання в Східній Галичині соціального та релігійного антагонізму в національний. "Не забуваймо, писала газета, що приймаючи на Русі боротьбу на національній основі, підносимо серед простого народу невідомий йому доти антагонізм, антагонізм не політичний чи національний, бо того не розуміє народ, а антагонізм первинних понять і засад, двох обрядів, двох мов, антагонізм станів духовенства та громадянства" (Там же).

 

Водночас краківські консерватори були далекими від розуміння масштабів та глибини українського питання. Поза їх увагою залишались стереотипи, які формувались упродовж століть і визначали характер українсько-польських стосунків у межах української етнічної території. Краківські консерватори вважали, що українське питання піддається раціоналізації. У 1867 р. газета "Сzаs" із здивуванням сприймала заклик одного із львівських кореспондентів до західногалицьких послів бути "примирителями Русі з Польщею": "Поза святоюрським колом такої боротьби не було в Палаті (сеймі – М.М.) і нема в краю" (Там же. 1867. Nr. 17. 20 stусznіа).

 

Сеймові вибори 1867 р. розглядались виключно в контексті польсько-австрійських стосунків. Сплеск у 1870 р. інтересу до українського питання пояснюється прагненням заручитись підтримкою українців у боротьбі за перемогу гасла "внутрішнього органічного розвитку". Напередодні сеймових виборів газета "Сzаs" подавала "угоду з Русинами" як одну з його умов (Там же. 1870. Nr.137. 18 сzеrwса).

 

Газета закликала не ігнорувати українців, а порозумітись щодо особистостей і спільно діяти на виборах: "з провідниками ґатунку п.Лаврівського, Вахнянина скласти список кандидатів", які б визнавали засаду "поєднавчості" і декларували, "що є Русинами" (Там же. Nr.128. 5 сzеrwса).

 

Невдовзі краківські, консерватори втратили інтерес до українського питання. "Сzаs" у 1876 р. констатував: "Нема вже в нашому краю руського питання є російське питання" (Там же. 1876 Nr.191. 23 sіеrрnіа).

 

Представники східногалицького "національного елементу" закликались не керуватись під час виборів писаними статутами (там же. Nr.198. 31 sіеrрnіа), бо "кожен мандат, вирваний у темноти, упереджень чи ворожих впливів, є національним здобутком" (Там же. Nr.241. 21 раzdzіеrnkка).

 

На сторінках польських східногалицьких видань українське питання під час виборчих кампаній традиційно домінувало. Характерною ознакою цих матеріалів, порівняно із західногалицькою публіцистикою, була незмінна прямолінійність. Автори статей, друкованих на сторінках "Dziennika Роlskіеgо" та "Gаzеtу Narodowej", виходили з переконання, що в Східній Галичині поляки змушені вести боротьбу з "антинаціональним елементом" (Dzіеnnіk Роlskі. 1876. Nr.229. 7 раzdzіеrnіkа).

 

Українські посли беззастережно звинувачувались у прагненні "до змосковщення Русинів" (Gаzеtа Nаrоdоwа (Lwow). 1867. Nr.7. 9 stусznіа), намаганні простий руський народ усупереч його волі вести до православ'я (Там же. 1876. Nr.215. 20 wrzеsnіа).

 

"Клерикально-московській фракції" як ідеал протиставлялось сторонництво "щирих Русинів, які спираються на історичну унію Польщі з Руссю" (там же. 1867. Nr.30. 6 lutegо), "можуть порозумітись із сеймовою більшістю, можуть у державних справах іти разом з нею й таким способом здобути в сеймової більшості визнання, а в результаті цього визнання здобути єдність і поступки на користь своєї національності" (Там же. Nr.7. 9 ztусznіа).

 

Емоційними були передвиборчі виступи "Dziennika Lwowskiego" – органа "львівських демократів" (Ф.Смолька та ін.). Газета виступала з різкою критикою святоюрців, котрі "продали себе, продали власних братів" (Dо Rusі // Dzіеnnіk Роlskі. 1867. Nr.13. 16 stусznіа).

 

Репрезентантом Русі, на думку "Dziennika Lwowskiego", може бути лише той, хто "любить простий народ", займається його просвітою і розуміє, що ''центр ваги" Русі лежить за Збручем, де "чужа держава знущається над беззахисними за віру їх батьків (унію – М.М.), за існування на національних основах" (Там же).

 

Діючи в міському середовищі, польські демократи були далекі від розуміння реалій українсько-польських стосунків на провінції. Апелюючи до українців та євреїв, вони мали насамперед на меті підтримку федералістичних домагань Ф.Смольки. Так, наприклад, під час передвиборчої боротьби 1870 р. у Львові між Ф.Смолькою та Ф.Земялковьским "Dziennik Lwowski" зазначав, що справедливість "брати Русини" можуть отримати лише від сторонниідтва Ф.Смольки (Dziennik Lwowski. 1870. Nr.152 (dоdаtеk). 6 lірса).

 

З боку українців керівництво виборчими кампаніями у 60-70-х рр. перебувало в руках старорусинів. У 1861 р. функції передвиборчого комітету (формально такий не існував) виконувала газета "Слово". У 1867 р. координаційна робота була покладена на львівського каноніка М.Куземського. У 1870 та 1876 рр. роль Центрального виборчого комітету брав на себе Виділ Руської Ради. Українські виборчі кампанії проходили мляво і невигідно відрізнялись на тлі аналогічних заходів поляків. Рівень організаційної роботи добре відображений у дописі до "Слово" з Рожнятова (Долинський повіт): "... нашу справу справедливу здаєм на Бога, най он розсудить" (Слово. 1870. Ч.48. 20 червня (2 липня)).

 

Характерною ознакою очолюваних старорусинами виборчих кампаній був дух кастовості та середньовічного ієрархізму. "Консисторія св. Юра мала через "Слово" просто диктаторське становище в нашій тодішній розпорошеній суспільності", – писав М.Стахів (Стахів М. На хвилях революції... Ч.2. С.54).

 

"Gаzеtа Narodowa" передвиборчу агітацію "святоюрців" трактувала як "тероризм ієрархії" (Gаzеtа Narodowa. 1867. Nr.20. 24 stусznіа).

 

На провінції Виділ Руської Ради волів мати справу з нечисельним колом своїх прихильників, переважно священиків. Лише в 1876 р. зроблено перші спроби створити місцеві передвиборчі комітети (ЦДІАЛ. Ф. 196. Оп.1. Спр. 10. Арк.28, 30, 31 зв), однак без залучення ширших верств суспільства. Кандидатури на послів визначались директивним способом у Львові без погодження з прагненнями місцевого населення.

 

Польська модель підготовки до сеймових виборів остаточно сформувалась у 1867 р., коли Сеймове кало створило два Центральних передвиборчих комітети – для Західної та Східної Галичини. До цього польських політиків підштовхнули результати виборів 1861 р. (У 1861 р. в Кракові діяв Центральний передвиборчий комітет, який керував нашвидкоруч організованою сіткою місцевих комітетів. Однак він виявився неспроможним втримати під контролем східногалицькі сільські округи. Детальніше про формальний бік діяльності польських Центральних передвиборчих комітетів див.: Zdrada J. Galicyjskie wybory ... S.237-239).

 

Перед згаданими комітетами стояли завдання зберегти політичну перевагу консерваторів і звести непольський елемент у сеймі до мінімуму.

 

Головами польського Центрального передвиборчого комітету для Східної Галичини були: 1867 Ф.Земялковський, 1870 К.Грохольоький, 1876 П.Гросс. Провідні ролі відігравали в цей період також С.Смажевський, В.Дзєдушицький, С.Поляновський та ін. Представники польської інтелігенції та євреї виконували в Комітеті, за словами Є.Здради, "лише декоративну роль" (Там же. S.238).

 

Селянство в польських передвиборчих комітетах представленим не було. Під тиском ліберально-демократичних тенденцій (У 1870 р. діяв ще третій, загальнокрайовий польський Центральний передвиборчий комітет на чолі зі Ф.Смолькою, створений у Львові Національно-демократичним товариством) шляхетсько-консервативні кола змушені були погодитись на збільшення кількості членів Центральних передвиборчих комітетів. Так, у 1876 р. до 9 членів східногалицького Комітету, визначених Сеймовим колом, додано ще 3 (В.Дзєдушицький, Т.Романович, А.Сапєга), обраних на з'їзді делегатів окружних передвиборчих комітетів (Dzіеnnіk Роlskі. 1876. Nr.163. 19 lірса).

 

Головна увага польського східногалицького Центрального передвиборчого комітету була зосереджена на виборах з курії сільських громад. "Керівництво виборами з селянської курії становить одне з найважливіших, а також одне з найважчих завдань комітету центрального і комітетів місцевих", – писала "Gаzеtа Nаrоdоwа" (Gаzеtа Nаrоdоwа. 1876. Nr.145. 27 сzеrwcа).

 

Вибори в курії великих землевласників проходили "тихо, без розголосу" (Dziennik Lwowski. 1870. Nr.157. 12 lірса).

 

Зміни 60-х рр. в Австрійській імперії поставили діячів "старої партії" перед необхідністю діяти швидко, враховуючи не лише характер політичних перетворень, але й нову систему політико-моральних цінностей, яка витворилась у Європі. Культ монархії відходив у минуле, поступаючись місцем ліберальним принципам федералізму та конституціоналізму. До цього "покоління 1848 року" виявилось не готовим. Воно продовжувало утримувати український рух на стадії жертовної відданості боротьбі. Кількість українських мандатів у сеймі швидко зменшувалась (1861 р.46, 186738, 1870 14 вибраних послів (Кількість подається за першими результатами; не враховуються пізніші до- чи перевибори, а також обговорення результатів голосування сеймом (у 1867 р., наприклад, сейм не затвердив вибір 4 українських послів, у 1870 р. 2))), але це не підривало віри в "силу русского духа". "Ворогам же нашим скажем, – писало "Слово", – что они не имеют причини тріумфовати, ибо Русь остается Русью, хотя би й одного ея посла не было в сеймі львовском" (Слово. 1870. .50. 27 червня (9 липня)).

 

Українсько-польське протистояння у Східній Галичині накладало відбиток на характер виборчих кампаній. Обидві сторони прагнули діяти напевно. "Dzіеnіk Роlskі" констатував, що в сільських громадах східної частини краю нема свободи вибору, бо найкращим є той кандидат, яким "найпевніше можна побороти московсько-святоюрську кандидатуру" (Dzіеnіk Роlskі. 1876. Nr.229. 7 раzdziеrnіkа).

 

Перед місцевими передвиборчими комітетами ставилось завдання не допускати боротьби між "національними кандидатами" (Gаzеtа Narodowa. 1867. Nr.19. 23 stусznіа).

 

Щоб уникнути можливих контрзаходів, імена українських та польських претендентів на посольські мандати оголошувались напередодні самих виборів. У Східній Галичині національні інтереси домінували над особистими. У листі від 4 грудня 1870 р. до довіреної особи в окрузі Сокаль-Белз Виділ Руської Ради вказував: "... Нам ходить о певность того вибора (Т.Павликова М.М.) тим більше, понеже на случай неудачи не ходилоби тут о самую, впрочем дуже честную і високоповажную личность, но о покорене самой русской Ради..." (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.26. Арк.22 зв).

 

Хоча як з українського, так і польського боку траплялись (як у Снятинському окрузі в 1876 р.) "тщеславні" та "користолюбиві" особи, котрі самостійно, всупереч рішенням Центральних комітетів претендували на посольські мандати (Там же. Спр.57. Арк. 3 зв).

 

Вибори в сільських округах Східної Галичини супроводжувались масовими зловживаннями. Активно практикувались підкупи та частування. Дописувач "Слова" з Бережан повідомляв, що польські агітатори, "розсипавши грубі гроші (даже по 40 р. за один голос і матеріяли з графських лісів), собравши більшу часть виборцей Перемишлянського повіта, задержали їх в Нараєві і там ставили горілки і пива до не-хочу" (Слово. 1867. Ч.7. 25 січня (6 лютого)).

 

Дописувач із Долинського повіту в 1870 р. повідомляв, що в ніч перед виборами "противники не спали на волос, платили, поїли, морально убивали русскії души". У результаті на вибори фізично не змогла з'явитись більша частина українських виборців (Там же. 1870. Ч.53. 8 (20) липня).

 

У листі до Т.Павликова від 20 липня 1876 р. вчитель з Товмача повідомляв: "У нас біда. Кs.Сава сильно агитує. На посвященні костела дал пир для хлопів, а було їх 60 в Середу яко торговий день; ведро горівки, 5 ведер пива й 3 вепри похлощено" (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.52. Арк. 3).

 

На думку газети "Слово", споювання виборців має бути заборонене законом, бо "єсли правительство того заблаговременно не прекратит, то всі конституційні вибори станут у нас ... простим заробком для вибирающих" (Слово. 1876. Ч. 123. 2 (14) листопада).

 

Грошові складки для роздачі виборцям формувались із пожертвувань великих землевласників (ЛНБ ВР. Ф.75. Спр.15/п.2; ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.54. Арк.4 зв).

 

Для багатьох українських селян сеймові вибори ставали життєвими драмами, породженими бідністю. "Тяжкій доновинок, біднота многих селян і сильна покуса грошей потягала селян до мимовольного противного голосованя, – писала газета "Слово". – С трепетом і со спущеними очами вишепнул подкуплений виборець имя "Тичковскій" (польський кандидат – М.М.), і чим скорше посеред толпи скривался. На многих лицах мож било по отданью голоса не на свого кандидата вичитати жаль і упрек совести" (Слово. 1870. Ч.51. 1 (13) липня).

 

Однак не лише низький матеріальний рівень, але й часто культ "пана", який зберігався в перші пореформені десятиліття, був причиною відданих за польського шляхтича голосів. Польська східногалицька аристократія, розуміючи це, свідомо підтримувала образ опікуна.

 

Відчутного тиску під час виборчих кампаній зазнавало греко-католицьке духовенство, через право презенти (представлення до надання парафій) залежне від двору та повітових властей. Головні зусилля польських агітаторів були спрямовані на те, щоб священик (чи вчитель) не став виборцем. Від священиків нерідко приховувались місце та час правиборів, використовувались суперечності між селянством та духовенством. Дієвим знаряддям у руках агітаторів були залежні від повітових властей війти (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.56. Арк. 3.; Слово. 1870. Ч.48. 20 червня (2 липня)).

 

Польські кандидати користувались активною підтримкою староств. Напередодні перших сеймовий виборів у 1861 р. було помітним прагнення австрійського уряду прихилити на свій бік українців (Слово. 1861. Ч. 16. 18 березня).

 

Події ж наступних років (полонізація чиновницького апарату) докорінно змінили ситуацію. Староства під час виборчих кампаній, починаючи з 1867 р., відверто стали на бік поляків, державні повітові урядники почали виступати найактивнішим чином польської передвиборчої агітації. У 1867 р. напередодні виборів практикувались скликання війтів на "сесії" у повітові міста. Під час самих виборів, як повідомляв дописувач "Слова" з Глинян, ц.к. урядники погрожували українським селянам арештами, позбавленням ґрунту, майбутніми програними судовими процесами. Підтримку греко-католицьких священиків трактовано як "невірність Цісареви" та "тягнення за Москалем" (Там же. 1867. Ч.8. 28 січня (9 лютого)).

 

Дописувач стверджував, що навіть таким способом "не соблазнят они простий народ і не всколебают в нем вірности й преданности ко австрійскому престолу" (Там же).

 

Газета "Слово", повідомляючи про факти зловживань з боку державних урядників, трактувала їх лише як діяльність "агентів Польщи" (Там же. Ч.6. 21 січня (2 лютого)).

 

Повітові урядники закликали українських селян не вибирати священиків, вказуючи на чисельні побори та прагнення останніх до "шизми та Москви". " ... Люд наш, привикшій слова урядників яко слова правди й істинні прикази приймати, думав, що священиків воістину вибирати не можна", – зазначав дописувач "Слова" з Яворова (Там же. Ч.10. 4 (16) лютого).

 

У Чортківському повіті в 1876 р. "староста сам із жандармом вибори виборців перепроваджував" (ЛНБ ВР: Ф.75. Спр.15/п.2).

 

Дописувач із Станіславова в 1876 р. констатував: "Були у нас вибори уже несколько раз за времен бл. п. Голуховского, но нигде не держались ц.к. урядники с таким неприклонним для Руси й русского священства настроєнієм, як тепер" (Слово. 1876. Ч.119. 21 жовтня (2 листопада)).

 

Однак причетність до подібних випадків віденських урядових кіл газета "Слово" продовжувала рішуче відкидати: "Ми думаєм, що Відень не может бути так наивним, щоби больше полагал у нас на полякующих политиков, нежели на Русских" (Там же. Ч.112. 5 (17) жовтня).

 

Вибори в східногалицьких сільських округах супроводжувались чисельними протестами. У 60-70-х рр. переважна їх більшість виходила з польського боку. Як правило, під ним стояли підписи українських селян (часто однією рукою). Протести спрямовувались до Президії Намісництва або Крайового виділу. Кілька характерних прикладів з 1867 р. Група українських селян протестувала проти вибору сеймовим послом з округу Долина-Болехів-Рожнятин священика І.Гушалевича. Вказувалось, що вибори відбулись під "терором" греко-католицьких священиків, які погрозами й підмовами чинили "фізичний і моральний тиск", впливали на "слабу свідомість сільських виборців" (ЦДІАЛ. Ф.165 (Крайовий комітет). Оп.1. Спр.280. Арк.62-64).

 

В іншому протесті поданому з цього ж приводу М.Ільницьким ("русин з вірильним голосом") акцентовано увагу на антипольському характері священицької агітації. Останні нібито били тих, хто голосував чи хотів голосувати за польського кандидата, водночас роздаючи гроші своїм прихильникам (Там же. Арк.65-67).

 

У протесті проти вибору каноніка А.Петрушевича (Калуш) вказувалось, що його особа не може відображати інтереси тих виборців, котрі прагнуть позбутись "опіки Москви" (Там же. Спр.290. Арк.94).

 

У протесті, поданому до Крайового виділу зі Скалату, зазначалось, що в багатьох громадах вибори відбулись підтиском "ультра-руських" священиків (Там же. Арк.117 зв).

 

Цей ряд можна продовжувати (Там же. Спр.286. Арк.69-83; Спр.290. Арк.42 - 43 та ін.).

 

60-70-ті рр. характеризуються відсутністю під час сеймових виборчих кампаній спроб українсько-польського порозуміння. Єдиним вийнятком є справа Ю.Лаврівського, який у 1870 р. в сільському окрузі Стрий-Сколе суперничав з каноніком львівської митрополичої капітули, головою Руської Ради Й.Кульчицьким і програв (Dziennik Роlskі. 1870. Nr. 184. 7 lірса).

 

Водночас оголошено про повторні вибори в м. Стрию (Ф.Земялковський, вибраний у Стрию та Львові, прийняв мандату Львові). Відомо щонайменше два листи зі Стрия (від різних осіб) до Виділу Руської Ради з вимогою поставити кандидатом на повторних виборах Ю.Лаврівського і розпочати переговори зі Ф.Смолькою про підтримку (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.28. Арк.7-10).

 

У результаті складних комбінацій Ю.Лаврівського таки обрано послом. Коментуючи цю подію, "Dziennik Роlskі" писав: "Здається, що на практиці помимо кооперації уряду, кн. Маршалка і п.Смольки, а також святоюрського комітету, вибір п. Лаврівського вдалось перепровадити лише за допомогою величезних зловживань" (Dziennik Роlskі. 1870. Nr.226. 19 sіеrрnіа).

 

Важливим чинником на виборах було єврейське населення (У 1880 р. в Східній Галичині євреї складали 13,8 % населення. Див.: Діло. 1882. Ч.93. 1(13) грудня), яке зосереджувалось насамперед у містечках, творячи в певних їх частинах значну більшість мешканців, а отже і виборців (особливо з огляду на майновий ценз). У 60-70-х рр. ступінь асиміляції єврейського населення в Галичині був незначним. Як правило воно сепаратизувалось від польського суспільного життя. Польські передвиборчі комітети, особливо на провінції, не мали на нього великого впливу. У Львові та Кракові, де ступінь "польської політичної свідомості" в середовищі єврейського населення був значно вищим, поляки традиційно віддавали один мандат сполонізованому єврею (Zdrada J. Galicyjskie wyboryS.248).

 

Польські Центральні передвиборчі комітети докладали зусиль, щоб прихилити на свій бік єврейських виборців. "Лише через солідарні дії з освіченішою верствою в народі й через знародовлення такими діями, дійдуть жиди до рівноправності, чого їм бажаємо", писала в 1867 р. "Gаzеtа Narodowa" (Gаzеtа Narodowa. 1867. Nr.19. 23 stусznіа).

 

Особливо активними в цьому напрямі дії поляків були в 1876 р. До цього підштовхували уроки виборчої кампанії до австрійського парламенту 1873 р. Тоді виборчу акцію Руська Рада проводила в порозумінні з єврейською організацією пронімецької орієнтації "Шомер Ізраель", провівши до парламенту 15 послів (євреї – 3). Оцінюючи в 1876 р. результати виборів із курії сільських громад, "Dziennik Роlskі" схвально відзначив, що "мешканці жидівського віросповідання дуже старанно підтримували зусилля окружних комітетів, агітуючи проти святоюрців, і значною мірою причинились до так успішного результату" (Dziennik Роlskі. 1867. Nr.245. 26 раzdzіеrnіkа).

 

Старорусини у більшості випадків ігнорували єврейський чинник, вважаючи його пропольським. До компромісів з єврейським населенням не було готовим і українське населення, воліючи голосувати за поміркованих поляків.

 

Поза увагою старорусинів залишались вибори у міській курії. Провал ідилічних намірів 1861 р. (мислилось, що у Львові кожна національність – українці, поляки, німці, євреї – обире по одному послу (Слово. 1861. Ч.16. 18 березня)) спричинився до цілковитої відмови від боротьби за голоси українських виборців-міщан. Парох М.Коржинський у листі до Виділу Руської Ради від 7 жовтня 1876 р. писав: "Снятин мимо того же переважно русскими жителями населен, єще ніколи рускости своєй не заманіфествовал, ніколи ... солідарно руского діла не подпирал, но тоє отступничество не вредило общой народной справі. В деяких случаях находилися честні люди інших народностей даже Євреї й Поляки, которі справу руску на сором і нечесть руским снятинцям підпирали" (ЦДІАЛ. Ф.196. Оп.1. Спр.57. Арк.4).

 

Сеймові виборчі кампанії в Галичині були подіями першорядної ваги. Вони виявляли існуючі в суспільстві групи інтересів та суперечності між ними. У східній частині краю вибори, супроводжуючись гострою боротьбою між українцями та поляками, були миттєвим зрізом міжнаціональних стосунків. У 60-70-ті рр. формувалась нова система відносин між українцями та поляками, в основу якої були покладені політичні прагнення двох націй. Поляки використали цей період для утвердження своїх позицій у всіх ланках крайової автономії. Натомість українці (політичний провід перебував у руках старорусинів) не змогли реалізувати на практиці гарантовані конституцією права. Виборчі кампанії продемонстрували неготовність старої генерації українських політиків діяти за законами нового часу.