Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

У пошуках волі. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 15 жовт. 2017 р., 04:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:22 ]

Маловідомі сторінки історії українського козацтва

Козацька доба в історії України стала тією ланкою між давньою Руссю-Україною та боротьбою за нову Українську державу, яка зберігала національну державотворчу ідею, підняла її на вищий щабель і довела, що захист України можливий лише при наявності власних збройних сил. Епоха народила нових національних героїв і водночас яскраво виявила ворогів Української держави, її народу, його нормального суспільного і культурного життя.

 

У російській імперській історіографії побутувала теза, що Визвольна війна українців XVII ст., яку почав Б. Хмельницький, закінчилася у 1654 р. актом так званого «возз’єднання» (термін чисто імперський), бо, мовляв, кінцевою метою повстання й було те «возз’єднання».

 

Рішення Переяславської ради мали декларативний характер і ніяких юридично-правових наслідків не несли. У Переяславі не було укладено ніякої письмової угоди.

 

Генеральна старшина, деякі полковники і сотники та кілька делегатів від козацьких полків, всього 284 особи, присягнули на вірність цареві. Не було серед них представників Запорозької Січі, не присягали Уманський та Брацлавський полки. Противником угоди з Москвою був І.Богун. Відмовились присягати київське духівництво і митрополит. Під час прийняття присяги сталося кілька інцидентів, які свідчили про негативне сприйняття угоди з Москвою частиною українського суспільства. (Українське козацтво // Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відп. ред. С. Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Київ: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.  – C. 439.)

 

Сприйняття тодішнім українським суспільством цієї угоди з Москвою та події навколо переяславських домовленостей нагадують сьогоднішні мінські домовленості та їхнє сприйняття сьогоднішнім українським суспільством.

 

«Згодом після розчленування України та підкорення більшої її частини Росією, в козацько-старшинському середовищі виникла (інспірована Росією в ході тодішньої інформаційної війни проти України - авт.) т.зв. «Переяславська легенда», яка підкреслювала добровільність входження «Малоросії» до складу імперії. Ще пізніше ця легенда була використана офіційними колами Російської імперії та Радянського Союзу для створення міфу про «возз’єднання України з Росією», яке нібито відбулося на Переяславській раді 1654р.» (там само. – С. 438.)

 

Хоча ніякої так званої Переяславської угоди (письмового оригіналу угоди) не існує в природі. Росіяни представляють якісь копії незрозумілих так званих Березневих статей і стверджують про нібито добровільність вступу Війська Запорозького «під високу цареву руку». Стверджувати можна все що завгодно, але відсутність письмових доказів-оригіналів річ вперта.

 

Коли ж об’єктивно охарактеризувати історичні події Визвольної війни, то не можемо не дійти висновку, що Визвольна війна закінчилася після поразки П.Дорошенка, а точніше, в 1678 р., коли турки (при сприянні Росії та І.Самойловича) знищили Чигирин. Отже, війна тяглася 30 років.

 

Українські землі були поділені між Росією, Польщею, Туреччиною, а частина перетворилась на руїну. Юридично закінчення Визвольної війни, власне, її поразку, оформлено Вічним миром між Московією та Польщею в 1686 році.

 

Після того фіксуємо тільки окремі спалахи національно-визвольних повстань (Петрика, Палія з Самусем, Мазепи, визвольні акції Пилипа Орлика і, нарешті, Коліївщина), які були локальними проявами тієї-таки Визвольної війни. Тому, коли взяти до уваги й ці факти, то Визвольна війна закінчилася з поразкою Коліївщини в 1768 році. Отже, від початку війни Хмельницького це тривало, разом зі своїми локальними проявами, 120 років.

 

Коли ж узяти до уваги, що повстання Б. Хмельницького не почало Визвольної війни, а тільки її продовжило, а початком вважати повстання С. Наливайка, то фактично Визвольна війна українського народу зі спорадичними актами тривала 174 роки, з більшими чи меншими перервами. Не будемо дивуватися, що відтак Україна в другій половині XVIII ст. вичерпала свої визвольні ресурси та й потенцію на довший час, вже аж до 1917 року. (Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії України державотворення. – К.: Абрис, 1995. – С. 73.)

 

Козацька традиція зі своєрідною ментальністю, завдяки її носіям, частково збереглася до чергового великого зриву – Української революції 1917–1921 рр., щоб остаточно – в основній масі – стати жертвою терору давнього ворога, який замінив білий прапор на червоний.

 

Українська збройна сила ніколи не зникала. Україна, навіть втративши Державність, все ж затримувала свою національну Збройну Силу протягом ХІХ–ХХ століть. Одні відблиски її жили безперервно (Причорноморське військо); інші протягом деякого часу (Приазовське військо); ще інші лише спорадично, викликані тими чи іншими важливими подіями. Наприкінці ХІХ ст. залишки славного українського війська остаточно осідають на Кубані і, підсилені масовою еміграцією козаків з Лівобережжя, творять так зване Кубанське Козацьке Військо.

 

ДОЛЯ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ 1830–1831 рр.

У 1830–1831 рр. російський уряд (під час Польського повстання) знову використав живучість козацьких військових традицій українського народу.

 

Князь Микола Рєпнін, тодішній генерал-губернатор Полтавщини та Чернігівщини, відповів Миколі І, що перед тим, як почати формувати козачі полки в Україні, треба спочатку залагодити ті кривди, що їх заподіяно було козакам після 1816 р., а головне виконати «неисполненный обет правительства» і створити в Україні постійне козацьке військо.

 

11 червня 1816 р. вийшов указ царя Олександра І. У ньому йшлося про те, що маючи в особливій повазі старанний подвиг малоросійських козаків, які спорядили у 1812 р. за власний кошт 15 кінних полків, оголосити тим, які є в складі Полтавських та Чернігівських полків, що командири відпускають їх додому. При цьому їм буде надаватися свобода, щоб зайнятися господарством та родинними справами. Старшинам та козакам цих 15-ти полків згідно з указом дозволялося носити однострій – в нагороду за їх службу.

 

Потім козацький стан на Полтавщині та Чернігівщині зведено на рівень звичайної рекрутської повинності, а козаків зрівняли цілковито зі скарбовими селянами.

 

У цей скрутний час, коли йшлося про польську корону, дати нову обіцянку Миколі І було, очевидно, не важко. З’явився рескрипт, і за три тижні козацький стан України виставив вісім кінних полків по 1000 чол. у кожному. Це здивувало росіян. Полки вирушили на Литву, але на той час польське повстання вже закінчилось. Виникло запитання: що робити з українськими полками?

 

Між князем М.Рєпніним та російським урядом виникла суперечка щодо майбуття козацького стану. В останній постанові комітет міністрів закинув йому, що своїми проектами та докладними записками Рєпнін підкопується під цілісність і могутню велич імперії та прямує, не більше не менше, як до самостійності Малоросії. Проект постійного козацького війська, який розробив князь М.Рєпнін, було відкинуто, відновлювався рекрутський набір і козаки знову мусили платити звичайні податки.

 

Щоб вибити козакам з голови саму згадку про тимчасовий переляк уряду та назавжди відбити їм охоту до власного війська, вирішено було «забрити» їх усіх у солдати. Така злочинна постанова обурила князя М.Рєпніна, він з іще більшим завзяттям повів боротьбу, тепер уже за долю цих полків, козаки котрих - заможні господарі – покидали своїх жінок, дітей, ціле господарство, повіривши обіцянці уряду.

 

Микола І дотримувався думки, що Україна не сміє мати свого війська, але щоб козаків, добровольців, статечних господарів, повертати у солдати, – тут він захитався. Намагаючись порятувати козаків від солдатчини, князь М.Рєпнін почав переконувати Миколу І скерувати їх хоч би на Кавказ, думаючи, що пізніше справа владнається. Спочатку Микола І погодився, але незабаром вирішив з тих чотирьох полків, які повернулися в Україну, сформувати наново лише два полки і скерувати їх на Кавказ. Ці частини (під назвою 1-ша і 2-га малоросійські козацькі полки) вирушили на Кавказ, де змінили два донські полки. Вони так і залишилися служити на Кавказі під назвами 1-й Полтавський та 2-й Миргородський козацькі полки. (Тризуб. – 1934. – № 1. – С. 18.)

 

Через кілька літ ці козаки просили дозволу повернутися додому, але їм звеліли там залишитись і завести свої оселі. На ці оселі давали стільки землі, скільки козаки самі захочуть. Усі козаки були нежонаті, бо пішли на військову службу зовсім молодими парубками. Їм було важко без сім’ї. Тоді уряд «звелів по числу козаків зробити набір дівчат в Полтавській та Чернігівській губерніях. Дівчат пригнали на Кавказ і козаки побрали їх заміж. З того й постали українські станиці серед Терського війська». (Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С. 205-207.)

 

Ці два полки увійшли пізніше в Терське військо під назвою «Перший Владикавказький кінно-козацький полк», який і дійшов до 1917 року. Два полки з тих, які стояли в Литві, було передано до кордонної варти на Бессарабію, але не як козаків, а як службовців.

 

У кінці 1832 р. два інші полки з Литви також повернулися в Україну. Доля цих полків та тих двох, які перебували в Україні, була найсумнішою. Полки розформовували і під плач та лемент жінок та дітей козаків забрали в солдати на 15 літ.

 

Князь М. Рєпнін настоював на відновленні козацтва. У 1834р. його звільнили з посади та звинуватили в сепаратизмі та українофільстві. Надзвичайно швидке формування полків було визнано за державний злочин. Принагідно нагадали князеві Миколі Рєпніну ще й про його дружину – онучку останнього гетьмана України К. Розумовського – начебто й він сам міг мати претензії бути гетьманом України. Князь М. Рєпнін залишив Росію, жив якийсь час у Дрездені, де в 1813–1814 рр. був генералом-губернатором Саксонії. Згодом переїхав до Рима, потім до Флоренції. Врешті-решт, вирішив повернутися до свого Яготина (Пирятинського повіту). У Яготині гостем князя був і Т. Шевченко. (Тризуб. – 1934. – № 1. – С. 19.)

 

М. Рєпнін-Волконський (походив з роду чернігівських Рюриковичів) був близько знайомий з Т. Шевченком, який у 1843 — на початку 1844 pp. жив у його маєтку. Його дочка княжна Варвара Рєпніна була близьким другом Т. Шевченка. Т. Шевченко виконав дві копії портрета М.Рєпніна з роботи швейцарського художника Й. Горнунга та портрет його внуків.

 

 УКРАЇНСЬКІ КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ ЧАСІВ СХІДНОЇ (КРИМСЬКОЇ) ВІЙНИ 1853–1856 рр.

Однією з особливостей Східної війни була активна участь у ній козацьких військових частин та підрозділів. У складі російської армії, що нараховувала близько 700 тис чол. налічувалось 90 козацьких полків, із яких у бойових діях брали участь 29 кінних полків, чотири піші батальйони, 13 артилерійських батарей та інші менші підрозділи. Під час воєнної кампанії козацькі військові частини брали участь у всіх значних битвах. За мужність і відвагу, яку виявили козаки в боях, три козацькі війська Російської імперії – Донське, Азовське, Чорноморське – було нагороджено Георгіївськими стягами з написом: «За хоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англійців і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках». Полкові та батальйонні Георгіївські знамена отримали три полки і два батальйони; військові відзнаки на головні убори – три полки і дві кінні батареї.

 

Для козаків Дунайського війська Східна (Кримська) війна стала справжнім випробуванням. З прийняттям у 1844 р. «Положення про Дунайське козацьке військо» полки мали налічувати 600 вояків. Укомплектувати їх до війни так і не вдалось. Дунайське іррегулярне формування виставило два полки, а в подальшому сформувало ще один резервний. 29 вересня 1855 р. 1-й та 2-й Дунайські козацькі полки Олександр ІІ нагородив «За хоробрість». (Бачинська О. А. Дунайське козацьке військо. 1828–1868. – Одеса: Астропринт, 1998. – С. 83-87.)

 

У 1854–1855 рр. Російський уряд не міг утриматися, щоб не звернутися знову за допомогою до козацького стану України. З мешканців Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано шість Малоросійських кінних козачих полків 7-ми сотенного складу. 5 квітня 1856 р. ці полки були розформовані.

 

Це була остання спроба відновити українську національну збройну силу. За час існування цих останніх українських козацьких військових формувань вони користувалися переважно старими стягами козацьких полків 1812 р., що зберігалися до 1920-х рр. у Полтавському та Чернігівському соборах.

 

«Київська козаччина 1855 р. – масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853–1856 рр. царського маніфесту, який передбачав створення рухомого державного ополчення. По селах Київщини, де ще свіжими були згадки про запорізьке козацтво, почали поширюватись чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («в козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності, і вони одержать поміщицькі землі та майно.

 

Селяни примушували священиків чи інших письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади»). Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у березні-квітні охопив вісім з 12 повітів Київської губернії – Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська. Найзапеклішими були сутички покозачених селян у селах Биковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт).

 

Виникнувши як стихійний протест на соціальному ґрунті, Київська козаччина вилилася у прагнення відновити козацтво як суспільний стан і військове формування». (Українське козацтво // Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відп. ред. С. Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Київ: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.  – C. 239.)

 

ОСТАННІ УКРАЇНСЬКІ ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ В АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1863–1864 рр.)

Щоразу, коли російський уряд перебував у скрутному становищі, він звертався до козацького стану Лівобережжя та благав його про допомогу. Так було в 1812, 1831, 1855 рр., так сталося в 1865 р. під час другого Польського повстання. Варто пригадати, що 1860-ті рр. відзначилися особливо енергійними проявом української національної думки. На арену суспільного життя виступила завзята, повна запалу та віри в майбутнє українська молодь. Поставали громади, просвіти – починалася культурна праця. Це викликало спротив російського уряду і розпочалися репресії. Саме в 1863 р. російський міністр Валуєв видав циркуляр, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови».

 

Проте польській короні надавалося значення більше, ніж українській національній думці, яка пробуджувалася. Російський уряд знову вирішив звернутися до козацького стану України за допомогою. На цей раз, напевно, ця справа почалася у Військовому міністерстві просто за інерцією. На початку червня 1863 р. газети опублікували «высочайший указ» від 24 травня про скликання українських козацьких полків. У червні цього ж року в «Одесском вестнике» (орган української національної думки) ч. 64 з’явилася велика стаття українського патріота, підполковника резерву М. Шевченка, в якій він вітав «высочайший указ» і розглядав його, як відродження козаччини в Україні. Вихід статті та її зміст свідчать про той духовний зв'язок між українськими національними колами та цими козацькими полками. (Табор. – 1935. – № 27. – С. 25.)

 

У першому розділі «высочайшего указа» подані «Общія положенія»:

 

1. На підставі Височайшого повеління, наставшого в 24 день Травня 1863 р., Малоросійські козаки Полтавської та Чернігівської губерній закликаються до тимчасового озброєння, для охорони прикордонних місцевостей тих губерній та для дії в випадку необхідності останніх.

 

2. З них утворюються на перший раз три кінні козацькі полки; два в Полтавській та один у Чернігівській губерніях, які називаються Малоросійськими кінними козацькими полками.

 

3. Полки ці називаються першим та другим Полтавської та першим Чернігівської губерній. (Там само. – С. 32.)

 

У 1864 р. 1-й і 2-й Полтавські та 3-й Чернігівський полк були розформовані.

 

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА СЛУЖБІ ТУРЕЧЧИНИ

Розкриваючи цю тему, зупинимося на унікальній постаті в історії українського війська – Чайковському Михайлові Станіславовичу (Садик-паші). Як подають енциклопедичні видання, народився він 1804 (1808 р.)  в с. Гальчині (Житомирщина) – 6 (18) січня 1886 р., за деякими даними у с. Борки Чернігівської губернії, у шляхетській спольщеній родині. Родом походив з придніпровського козацтва. По материнській лінії він був нащадком гетьмана І. Брюховецького. Двоє його дідів воювали під запорозькими знаменами. Один із них загинув під час оборони Січі 1775 року. М.Чайковський як син заможного поміщика отримав належну освіту. Навчався в Бердичеві. Він згадував, що його викладачами були «завзяті українофіли». Зі школи виніс культ козаччини. Але його лояльність була поділена між Польщею і Україною.

 

Учасник польського повстання 1830-1831рр. M. Чайковський брав участь у бойових діях у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з місцевої шляхти. Отримав військове звання лейтенанта і Золотий Хрест за відвагу.

 

Після поразки повстання і падіння Варшави емігрував до Франції й оселився в Парижі. Пізніше мешкав в Римі. Його маєток конфіскували, а самого М.Чайковського на території Російської імперії оголосили персоною нон грата.

 

M. Чайковський в еміграції займався літературною діяльністю. Твори публікувалися спочатку у французьких газетах (перший художній твір «Козацькі повісті», 1837 р.). Згодом M. Чайковський видав кілька томів романів, повістей, оповідань з пригодницькими сюжетами, романтичними інтригами в стилі Вальтера Скотта. Його перу належать «Кирджалі», «Українки» та ін. В оповіданнях М. Чайковського описується переважно побут козаків і дунайських слов’ян.

 

Найвагоміші - роман «Гетьман України» про життя Івана Виговського та роман «Вернигора» про гайдамацьке повстання 1768 року, яке було перекладене багатьма європейськими мовами. Є припущення, що знаменитий програмовий твір кирило-мефодіївців «Закон Божий, або Книга Буття українського народу» - теж робота М. Чайковського.

 

У літературній творчості він оспівував українське козацтво, але водночас виступав за відродження польської держави. M.Чайковський не уявляв незалежності Польщі без вільної України. Він був вихований на ідеях т.зв. «української школи» в польській літературі.

 

Поляки як противники Росії, виборюючи свою державність, намагалися використати історичну пам'ять українців. Вони творили окремі козацькі відділи, щоб залучити українців до своїх повстань. Незважаючи на декларативні заклики («вільні з вільними, рівні з рівними»), українські селяни не були ними зворушені і не поповнили лав польських повстанців ні в 1831, ні в 1863 році. «Українці за походженням, що боролися і гинули під польськими повстанськими стягами, були з політичного огляду поляками або росіянами за переконанням та самоусвідомленням, як російський офіцер Андрій Потебня, який загинув у повстанні, приєднавшись до нього як опозиціонер». (Якимович Б. Збройні сили України. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України; “Просвіта”, 1996. – С. 68-69.)

 

І тільки М. Чайковському вдалося створити у середині 50-х рр. XIX ст. бойові козацькі підрозділи. Козацькі сотні М. Чайковського були практично останньою спробою залучення українського військового стану до реалізації польських планів щодо незалежної держави.

 

Зі званням «могамед-садика» (мірміран-паші) (таке звання давали тим, хто очолював козацькі війська, підпорядковані Порті Оттоманській) М. Чайковський на чолі т.зв. «султанських козаків» брав участь у Східній (Кримській) війні проти Росії (1853–1856 роки).

 

На європейському історичному конгресі в Парижі 1835 p., M. Чайковський висловив думку, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов'янського духу. У своїх творах М. Чайковський схвально відгукувався про українських гетьманів, зокрема про Б. Хмельницького. Про нього він каже:

 

«Своїм генієм ця людина заслуговує на ім’я героя козацтва. Але пам'ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поляків, їхніх братів і природних союзників».

 

Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, в тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності (тобто за старої Речі Посполитої). Воскресіння старої України він вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення. 

 

Найулюбленішим висловом М. Чайковського були слова Наполеона, що за 100 років уся Європа буде або республіканською, або козацькою. Але, як дуже точно зазначив історик І. Лисяк-Рудницький, пріоритети М. Чайковського були відмінні від Наполеонових: за 100 років уся Європа або буде відроджена козацтвом, або ж загрузне в багні матеріалістичного республіканства. (Там само. –  С. 68.)

 

Автономне козацьке утворення під владою спадкового короля з династії Яґеллонів – такою бачив Україну М. Чайковський, ніхто не повинен був втручатися у справи козацького війська.

 

«Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху». (Грицак Я.Й. Нарис історії України:формування модерної української нації XIX- XX століття .- К.:Генеза, 1996.-С.35. )

 

У 1841 р. М. Чайковський виїхав до Стамбула. Головна його мета – підняти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубанських козаків. При здійсненні цього задуму розрахунок був і на козаків Задунайської Січі. Після руйнування Петром І Нової Січі українські козаки опинилися в нижній течії Дунаю, в Добруджі. Та Задунайська Січ припинила своє існування ще в 1828 p.,а в Добруджі залишилися тільки поодинокі поселення. Більшість задунайських козаків перейшли на бік Росії. Тому з цього нічого не вийшло.

 

М. Чайковський в 1850 р. прийняв іслам, дістав ім’я Мехмеда-Садика і поступив на службу до османської армії в ранзі генерала (паші). Він розпочинає переговори з османським урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погоджується.

 

М. Чайковський, з початком Східної (Кримської) війни організовує козацький полк на султанській службі, але оплачуваний Британією та Францією. Полк був сформований у складі 6 сотень чисельністю 1400 осіб. Козацький полк був організований з тих козаків Задунайської Січі, що не перейшли до Росії, а залишились в Османській імперії, а також із польських емігрантів та добровольців із балканських християн (переважно болгар). Старшинами (офіцерами) призначено поляків, ветеранів повстання 1831 p., в якому М.Чайковський сам брав участь. Багато офіцерів були вихідцями з України. Службова мова в полку була українська.

 

Цей полк відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російськими військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. Якийсь час М. Чайковський був військовим комендантом столиці Волоського князівства (Румунії тоді ще не було). А наприкінці 1854 р. козаки М. Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією. (Якимович Б. Збройні сили України. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України; “Просвіта”, 1996. – С. 70.)

 

Відень висунув вимогу: якщо Росія не виведе свого війська з дунайських князівств, то Австрійська монархія приєднається до антиросійської коаліції. Австрія ще перед закінченням війни окупувала території цих князівств, спочатку з турками, а вже в січні 1855 р. – сама. Разом з турецьким військом козацький полк М. Чайковського відійшов до Болгарії, де був розквартирований до закінчення війни і більше не брав участі у воєнних діях. (Там само)

 

У 1857 р. в Парижі вийшов польською мовою альманах «Козаччина в Туреччині» (видавець Л. Зверховський). Вважається, що автором книжки, ймовірно, був М. Чайковський. Альманах містив оповідання, список старшин козацького полку, кілька поезій українською мовою, надрукованих латинським шрифтом. Окрім цього, в альманасі було кілька цікавих статей, в яких висвітлювалася головна ідея М. Чайковського – відновлення Гетьманщини під турецьким протекторатом. Сам автор цієї ідеї бачив себе козацьким гетьманом.

 

Через недостачу добровольців зусилля М. Чайковського були марними, і польське повстання 1863 р. пройшло без участі його «козаків».

 

У 1873 р. М. Чайковський знову прийняв православ’я і отримав дозвіл оселитися в Києві. М. Чайковський написав дві книжки спогадів про своє життя (російський переклад надруковано в 1904 р. в журналі «Русская старина») та про Східну (Кримську) війну (видана у 1962 р. польською мовою у Польщі під назвою «Мої спогади про війну 1854 року»).

 

Попри утопічність ідей М. Чайковського, козацька традиція мала свої історичні підстави та продовження в 1855 p.: перед закінченням Східної (Кримської війни) в Київській губернії і прилеглих до неї повітах Правобережжя розпочався рух, який дістав назву «Київська козаччина». Це свідчення того, що в Україні, незалежно від діяльності М. Чайковського, жила колективна історична пам’ять народу, яка становила небезпеку для чинного режиму. Це стало епілогом козаччини в XIX столітті. (Там само. – С.71- 72.)

 

Отже, створення військових формувань з українців у ХІХ ст. було тимчасовим, «сезоновим явищем», але періодичне відновлення історичної пам’яті українців призвело до могутнього сплеску національної свідомості і державотворчості на початку ХХ ст., коли сформувалося новітнє українське військо, що розпочало боротьбу вже за власні інтереси. (Там само. – С.72)

 

Засновані на козацьких традиціях новітні формування – Січові Стрільці, Армія УНР, УГА, Карпатська Січ, УПА – донесли до наших часів ідею Вічності Збройної Сили України.

 

У сучасній Україні щорічно урочисто 14 жовтня відзначається День Українського козацтва, встановлений Указом Президента України № 966/99 від 7 серпня 1999 року.

 

І сьогодні, під час гібридної  російсько-української війни, у складі Збройних сил України є військові частини, які носять почесні найменування пов’язані з козацькою добою українського війська, хоробро обороняючи Україну від російського агресора.

 

Це «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців», «540 зенітний ракетний Львівський полк імені Івана Виговського».

 

Готує старшинський (офіцерський) склад у Львові «Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного». Її випускники вкрили себе славою у війні за незалежність нашої держави.

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України