Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українсько-польські взаємини у другій половині 1930-х рр. (Автор: Футала Василь)

опубліковано 14 груд. 2016 р., 08:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 груд. 2016 р., 07:37 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Українсько-польські взаємини у другій половині 1930-х рр.: підсумки і перспективи дослідження

 

Проаналізовано історіографічні джерела, що відбивають стан українсько-польських взаємин напередодні й на початку Другої світової війни. Виділено основні напрями досліджень, персоніфіковано внесок учених у вивчення теми, окреслено шляхи подальших наукових пошуків. Ключові слова: історіографічне джерело, українсько-польські взаємини, політика "нормалізації" Контактний комітет, німецько-польська війна.

 

Проблема гармонізації українсько-польських відносин була актуальною впродовж багатьох віків, особливо у XX ст. Незважаючи на тисячолітнє сусідство, культурні взаємовпливи, поляки і українці все ж не змогли побудувати свої взаємини так, щоб не уникнути конфронтації.

 

Об'єктивне висвітлення політики Польщі щодо українців напередодні й на початку Другої світової війни, з одного боку, і ставлення української спільноти до Польської держави – з іншого, сприятиме доланню стереотипів минулого, усуненню обопільних образ і звинувачень, налагодженню взаємної довіри між народами-сусідами.

 

Зазначеній темі присвячені десятки наукових праць українських і польських учених, однак в історіографічному плані вона перебуває напочатковій стадії розвитку (Kuczerepa М. Stosunki ukrainsko-polskie w II Rzeczypospolitej we wspolczesnej historiografii ukrainskiej / M. Kuczerepa // Historycy Polscy і Ukraincsy wobec problemow XX wieku. – Krakow, 2000. – S. 146-165; Віднянський C. Українське питання в міжвоєнній Польщі: основні проблеми й напрямки наукових досліджень у сучасній вітчизняній історичній науці / С. Віднянський // Укр. іст. жури. – 2003. – № 2. – С. 39-55; Зашкільняк Л Українсько-польські стосунки в XX столітті: історіографічні аспекти / Л. Зашкільняк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 13: Україна у Другій світовій війні: українсько-польські стосунки. – Львів, 2005. – С. 3-22; Koko Е. Problematyка stosunkow polsko-ukrainskich w latach 1918-1939 whistoriografii wydawanej w Polsce po 1945 r. / E. Koko // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – 1994. – Z.2.-S. 105-113; Torzecki R. Na temat historiografii stosunköw polsko-ukrainskich w latach 1918-1956 / R. Torzecki // Dzieje Najnowsze. -1998. - № 3. - S. 103-111.)

 

Автор поставив перед собою мету за допомогою методу історіографічного аналізу й синтезу дослідити українсько-польські взаємини у другій половині 1930-х рр., тобто у той відрізок часу, коли вони досягли високого напруження після нетривалої політики "нормалізації'". Джерельною базою розвідки є праці українських і польських істориків, написані у другій половині XX – на початку XXI ст..

 

Після Другої світової війни в материковій Україні опубліковано чимало праць, метою яких було обґрунтувати сталінську концепцію про експлуататорську, антинародну сутність Польської держави та її політики щодо поневолених народів, про розгортання революційного руху, закономірність возз'єднання Західної України з УРСР і провідної ролі комуністів у цьому процесі. Саме таке спрямування мали роботи М. Волянюка, А. Ярошенка, І. Богодиста, І. Коломійця, В. Маланчука та ін..

 

Визначальними рисами праць істориків радянської України були "історіографічний пропагандизм" (вислів Наталі Яковенко), занепад джерелознавчої культури досліджень, войовнича термінологія, процвітання колективних робіт, поступова уніфікація наукового стилю, коли відрізнити одного автора від іншого стало майже неможливо, тощо.

 

Разом із тим праці окремих істориків не втратили свого значення й тепер, їх наукова вартість визначається передусім багатством фактологічного матеріалу. Зокрема Ю. Сливка доволі об'єктивно висвітлив ставлення Польщі до Карпатської України. На його думку, у Бельведері побоювалися, що Підкарпатська Русь, підпавши під вплив Німеччини, дійсно стане зародком великої України. Тому польський уряд докладав усіх зусиль, щоб ліквідувати українську державність на Закарпатті, завзято виступав за спільний польсько-угорський кордон – за рахунок окупації Закарпаття Угорщиною (Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939) / Ю. Ю.Сливка. – К., 1985. – С. 251-252)

 

Іншою була історіографічна ситуація в народній Польщі, де після 1956 р. торував собі дорогу методологічний плюралізм. Праці істориків відзначалися багатством джерельної бази, відсутністю барикадної риторики та зваженим підходом до національних прагнень українців.

 

Так, у полі зору П. Ставецького перебувало питання ролі війська у політичному житті Польщі після смерті Ю. Пілсудського. Автор довів, що увага військових кіл була зосереджена на відродженні у південно-східних воєводствах маломаєтної шляхти. Ця акція називалася "кампанією повернення втраченої власності". Другий район, який став об'єктом насильницьких дій центральної влади – Холмщина. Тут намагалися схилити православне населення до переходу в католицьке віросповідання (Stаwескі Р. Nаsteрсу Коmеndаntа. Wоjsko a роlitykа wewnetrzna Drugiej Rzeczypospoitej w latach1935-1939 / Р. Stawecki. – Warszawa. – 1969. –S. 160-210)

 

Позиція держави щодо Православної церкви стала предметом дослідження М. Папежинської-Турек. У спеціальній монографії авторка показала, що у ревіндикаційній акції на Волині і Холмщині виразно простежувалася ідея полонізації. (Раріеrzуnskaurek М. Міedzy tradycja a rzeczywistoscia. Раnstwо wobec рrawoslawia. 1918-1939 / М. Раріеrzynskа-Тurek. – Warszawa, 1989. –S. 260-273)

 

Політиці навернення місцевого українського населення до католицизму чинили активний опір українські духовні та світські діячі, зокрема депутати польського парламенту.

 

Іншим напрямом політики Варшави щодо православ'я була неоунійна акція, яка мала більший успіх на Волині і менший на Холмщині. Дослідниця звернула увагу на те, що результати неоунії на загал були неспівмірно малими у порівнянні із зусиллями її організаторів та резонансом, який вона викликала у суспільстві (Ibid. – S. 415).

 

Добрим фахівцем української проблематики зарекомендував себе Р. Тожецький. В одній із ґрунтовних праць він дійшов висновку, що кульмінація напруження у польсько-українських відносинах наступила в 1938 на початку 1939 рр. Вину за це автор поклав насамперед на польську сторону. На його думку, практично вже в 1936 р. стало відомо, що нормалізація польсько-українських стосунків була фікцією політики санаційних урядів. Нерозсудливою була акція ліквідації православних церков у 1938-1939 рр. Образ "панів" творила ізоляція управлінської інтелігенції в Луцьку, Рівному та інших містечках Волині. Не сприяли українсько-польському порозумінню й подальші спроби диференціації українського народу на русинів, гуцулів, лемків, які нібито не були українцями (Тоrzесkі R. Кwestia ukrainska w роlіtyce III Rzeszy. 1933-1945 / R. Тоrzeckі. –Warszawa, 1972. –S. 170-171.)

 

Про службу представників національних меншин у Війську Польському, національну політику військових кіл у 1930-х рр., програму "зміцнення польськості" Другої Речі Посполитої йдеться у працях Є. Левандовського, Е. Козловського, А. Хойновського, Є. Томашевського та ін. (LewandowskiJ. Маtеrialy Міnisterstwa Spraw Wojskowych о роlityce narodowosciowej wojska w latach trzydzestych / J. Lewandowski // Zeshyty Naukowe Wojskowej Аkаdеmіі Роlitycznej. Seria Historyczna. – 1963. – № 8/29. – S. 14-21; Коzowski Е. Wojsko Роlskiе 1935-1939: рroby modernizacji i rozbudowy / Е. Коzlowskі. – Warszawa, 1974. – 382 s.; Сhоjnowski А. Коncepcje polityki narodowoosciowej rzadow роlskich w latach 1921-1939 / А. Chojnowski. – Wroclaw, 1979. – 262s.;Тomaszewski J. Ojczyzna nie tylko Polakow: Мniejszosci narodowe w Polsce w latach 1918-1939 / J. Тomaszewski. – Warszawa, 1985. – 224 s.)

 

Аналізована проблема частково знайшла відображення у працях представників української діаспори. Так, колишній член ЦК УНДО, співредактор газети "Діло" І. Кедрин у книзі спогадів об'єктивно відтворив основні віхи суспільно-політичного життя західних українців. Зокрема у центрі уваги дослідника перебували процес українсько-польського порозуміння 1935 р., конфлікт в УНДО, спричинений політикою "нормалізації", спроба консолідації українських політичних сил наприкінці 1930-х рр. Замирення на "внутрішньому українському фронті" автор справедливо пов'язував із напруженою міжнародною ситуацією. Цікавими є спостереження журналіста щодо настроїв корінного населення Галичини на початку Другої світової війни. Він констатував, що поразку Польщі у війні з Німеччиною українці сприймали зі змішаними почуттями: більшість висловлювала задоволення тим, що закінчилося 600-літнє панування поляків над українцями й зазнали цілковитого краху плани асиміляції українства (Кедрин І. Життя – події – люди. Спомини і коментарі / І. Кедрин. – Нью-Йорк, 1976. – С. 169)

 

Представник націоналістичного напряму української історіографії П. Мірчук у "Нарисі історії ОУН" присвятив декілька сюжетів про антиукраїнські акції польської влади наприкінці 1930-х рр. Згідно з його даними, кількість репресованих українців у 1939 р. досягла приблизно 20 тис. осіб, з них близько 5 тис. було ув'язнено в концентраційному таборі у Березі Картузькій (Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Том 1. 1920-1939 / П. Мірчук. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – С. 571).

 

Дослідник показав, що після смерті Є. Коновальця стався різкий поворот у закордонній політиці Проводу українських націоналістів – перемогла орієнтація на "німецько-гітлерівську карту". Не чітка позиція Німеччини щодо майбутнього України позначилася й на тактиці ОУН під час німецько-польського конфлікту: було вирішено "не виступаючи із зачіпними діями, організувати, на випадок потреби й відповідно до витворених у даній місцевості умов, оборонні дії для захисту українського населення перед польськими погромами" (Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Том 1. 1920-1939 / П. Мірчук. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – С. 585).

 

Зміна ідеологічних доктрин, що відбулася в незалежній Україні, відкрила нові можливості для наукової творчості істориків. На основі широкого використання джерел, критичного аналізу заідеологізованої літератури та застосування сучасних методів дослідження почалося наукове переосмислення і вивчення польсько-українських відносин. Вагомий внесок у вироблення концепції дослідження цієї проблематики зробив Я. Дашкевич. Вину за польсько-український антагонізм у міжвоєнний період XX ст. він поклав на значно сильнішу польську сторону (Дашкевич Я. Шляхи подолання упереджень (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків) / Я. ДашкевичII Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. – К., 1993. – С. 23-29)

 

Увагу дослідників привернуло питання реакції української громадськості на перехід польського уряду до силових методів управління. Окремі його аспекти порушені у працях С. Кульчицького, Я. Грицака, М. Кучерепи, І. Васюти, В. Борщевича та ін. Йдеться, зокрема, про те, що натиск властей спричинив поділ серед українського політикуму. Ці процеси захопили і найвпливовішу українську партію УНДО. У ній активізувалися прихильники пошуку порозуміння з владою.

 

Дослідники одностайні в тому, що "нормалізація" 1935 р. була тактичним кроком, а не принциповою угодою, вона не користувалася популярністю як у польському, так і українському таборах. Серед чинників, які призвели до фіаско "нормалізації", називаються й такі: угода була укладена на словах, тому її майбутнє залежало від доброї волі обох сторін; хибне уявлення польських політиків про неготовність і незрілість української спільноти до самостійного державного творення; невміння українських політичних лідерів своєчасно і реально оцінити тогочасну внутрішню та міжнародну політичну ситуацію й переорієнтувати власну тактику (Див.: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIXXX ст. /Я. Грицак. – К, 2000. – С. 199-200; Зашкільняк Л. Спроби українсько-польського порозуміння у міжвоєнній Польщі (1920-1939) / Л. Зашкільняк. // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921-1939): Матеріали міжнар. наук, конф., Дрогобич, 8-9 жовтня 2004 р. – Дрогобич, 2005. – С. 34-45; Політична історія України. XX століття. У шести томах. – К., 2003. – Т. 5. – С. 518-522)

 

Важливим аспектом українського національного руху в умовах передвоєнних політичних криз й ускладнення становища українців у Польщі була спроба вироблення нових політичних концепцій та створення загальнонаціонального проводу – Контактного комітету. Це питання глибоко дослідив М. Швагуляк. Історик довів, що неофіційний представницький орган був заснований на противагу політиці "нормалізації", здійснюваної керівництвом УНДО з 1935 р. і ставив собі за мету підготувати широку угоду за участю українських політичних партій та громадських організацій Галичини і Волині. Істотним результатом його майже дворічної діяльності (грудень 1937 – серпень 1939 рр.) було витворення атмосфери взаємного довір'я між партійними й громадськими лідерами і послаблення напруги відносин в українському суспільстві.

 

Активне втручання Комітету в суспільно-політичне життя прискорило відмову проводу УНДО від збанкрутілої політики "нормалізації"", сприяло внутрішній консолідації української націонал-демократи. Проте не увінчалася успіхом спроба створити єдиний національний координаційний центр. Опір усіх партій викликало прагнення УНДО виступати в ролі загальнонаціонального представництва. Тобто, у вирішальний момент, в умовах назрівання війни, підсумував М. Швагуляк, ідеологічні та партійні поділи взяли гору над загальнонаціональними інтересами (Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України передодня Другої світової війни (З історії Контактного Комітету. 1937-1939 роки) / М. Швагуляк // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – Львів, 1994. – Т. ССХХVIIІ. – С. 247.)

 

Сучасних українських учених цікавить й позиція західноукраїнських політичних угруповань до німецько-польського конфлікту. На думку М. Швагуляка, в умовах, коли вибух війни був питанням лічених днів,провідні українські політичні партії могли або виступити на підтримку Польщі, або зайняти нейтральну позицію. Оскільки ж другий варіант поведінки неминуче був би розцінений владою як зрада, то не залишалося нічого іншого, як офіційно підтримати поляків. Щоправда, зробили це лише ті партії, які мали представництво в польському сеймі (Його ж. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. / М.Швагуляк // Україна - Польща: важкі питання. Матеріали IV Міжнародного семінару істориків "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни", Варшава, 8-10 жовтня 1998 року. - Варшава, 1999. - Т. 4. - С. 47)

 

Примітно, що свою позицію українські лідери не змінили й у подальшому ході війни, коли дедалі очевиднішою ставала воєнна поразка Польщі (Його ж. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. / М. Швагуляк // Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Матеріали Міжнар. наук, конф., Кам'янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. - К., 1993. - С. 240)

 

Вітчизняні історики вивчають й участь українців у німецько-польській війні 1939 р. та антипольські виступи ОУН у цей час. Окрім М. Швагуляка, цей аспект проблеми привернув увагу А. Руккаса і Т. Гривула (Руккас А. Участь українців-вояків Польської Армії у вересневій кампанії 1939 р. / А. Руккас //1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р., Львів, 2001. – С. 142-146.;  Гривул Т. Протипольське повстання на Західній Україні у вересні 1939 р. / Т. Гривул // Наукові записки Національного університету "Острозька академія": Історичні науки. – Острог, 2003. – Вип. 3. – С. 230-237).

 

Проте найбільше долучився до цієї справи М. Посівнич. На його думку, активні дії відділів ОУН у вересні 1939 р. мали характер збройного повстання проти Польщі (Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН в 1929-1939 роках / М. Посівнич. – Львів, 2010. – С. 242).

 

За підрахунками автора, скоординовані виступи пройшли у 20-ти повітах та 183-ох населених пунктах Західної України, а у бойових діях брало участь близько 8 тис. повстанців(Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН в 1929-1939 роках / М. Посівнич. – Львів, 2010. – С. 267)

 

Проблема українсько-польських стосунків у другій половині 1930-х рр. посіла вагоме місце й у польській історіографії. Насамперед відзначимо науковий доробок Р. Тожецького, Р. Томчика, Р. Висоцького та ін., у працях яких міститься розгорнута характеристика суспільно-політичної ситуації на західноукраїнських землях напередодні Другої світової війни.

 

Наприклад, перший автор влучно зауважив, що корінних мешканців південно-східних воєводств охопила "загальна політична дезорганізація, яка полегшила заходи радянської влади щодо вторгнення СРСР на цю територію" (Torzecki R. Polacy і ukraincy. Sprawa ukrainska w czasie ІІ wojny swiatowej na tereniе II Rzeczypospolitej / R. Torzecki. – Warszawa, 1993. – S. 24)

 

В. Резмер, Т. Ковальський, М. Кротофіл та ін. досліджують службу українців у Війську Польському в міжвоєнний період. При цьому дослідники беруть до уваги дві категорії військовослужбовців. Перша з них – це українці-громадяни Другої Речі Посполитої, призвані до лав армії на основі загального набору, друга – офіцери колишньої Армії Української Народної Республіки, які не мали польського громадянства, а в польській армії служили на основі індивідуальних тимчасових контрактів.

 

З'ясовано, що обов'язкову службу щорічно проходили 15-30 тис. українців, які складали 10-12% від загальної чисельності особового складу Війська Польського. (Kowalski T. A. Mniejszoki narodowe w silach zbrojnych Drugiej Rzeczypospolitej Polskiej (1918- 1939) / T. A. Kowalski - Torun, 1997. - S. 118-120; Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939р. / В. Резмер // Україна - Польща: важкі питання. Матеріали IV Міжнародного семінару істориків "Українсько-польські відносини під час Другої світової війни", Варшава, 8-10 жовтня 1998 року, Варшава, 1999.-Т. 4.-С. 21).

 

Усього в лавах Збройних сил Польщі у вересні 1939 р. перебувало близько 120 тис. українців (Krotofil М. Ukraincy w Wojsku Polskim w okresie miedzywojennym / M. Krotofil // Mniejszosci narodowe і wyznaniowe w silach zbrojnych Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939. - Torun 2001.-S. 149)

 

Відкритим залишається питання чисельності українських старшин; відомо лише, що у грудні 1938 р. залишилось на контрактах 38 офіцерів (Tegoz. Sluzba Ukraincow w wojsku II  Rzeczypospolitej / M. Krotofil II Rzeczpospolita Obojga Narodöw і jej tradycje. Studia і szkice. - Siedlce, 2004. - S. 357)

 

Історики не володіють достовірними документальними матеріалами, у яких вказувалися б конкретні втрати вояків-українців у німецько-польській війні 1939 р. Через це науковці висувають з цього приводу різні гіпотези. Так, В. Резмер вважає, що загинуло понад 7800 осіб і вдвічі більше поранено. Значна кількість українських військовослужбовців потрапила в полон: у німецькій неволі опинилося близько 60 тис. осіб, у радянській 20 тис.(Резмер В. Вказ. праця. - С. 23-24)

 

Отже, проблема польсько-українських взаємин у другій половині 1930-х рр. різною мірою привертала увагу дослідників, які належали дорізних шкіл і напрямів у системі історичної науки. Найбільших успіхів досягнуто в останнє двадцятиліття вченими України і Польщі.

 

Добре вивченими можна вважати питання, пов'язані з передумовами і мотивами "нормалізації" українсько-польських взаємин та причинами її краху, процесом консолідації українських національно-демократичних сил, переходом польських властей до авторитарних методів управління країною, структурою Війська Польського, перебігом воєнних дій у вересні 1939 р. тощо.

 

Проте низка питань потребує подальших наукових пошуків. Зокрема не вистачає робіт, де висвітлювалося б ставлення солдатів-українців до німецько-польського конфлікту.

 

Додаткових знань вимагає проблема антипольських виступів ОУН до 17 вересня 1939 р..

 

У цьому зв'язку треба проаналізувати роль радянських диверсійно-саботажних груп. Історикам слід уточнити чисельність українців у польській армії, а також кількість загиблих у вересневій кампанії.

 

Перспективним напрямом історичних студій має стати повсякденне життя українців і поляків у період воєнного лихоліття. Вважаємо, що настав час написати комплексне монографічне дослідження про участь українців у німецько-польській війні 1939 р.

 

Футала Василь доктор історичних наук, професор, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка