Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українські втрати (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 8 квіт. 2013 р., 13:09 Степан Гринчишин

На початку хочу застерегти  шановних читачів, що в цій моїй короткій розмові з вами не йдеться про українські плачі, стогони і розпачі. Якщо ж правду мовити, то плачі і розпачі мали б лунати на всю Європу чи навіть на всі простори нашої планети. І відомо, з якої причини. Не хочу вдаватися до математики, до колони цифр, які у великих, мільйонних вимірах засвідчують втрати українців у минулому – ХХ столітті. І вже лише за ці невинні жертви розстріляних, виморених штучними голодоморами, які набули справедливої оцінки в назві ГЕНОЦИД, за смерть українських людей в чужих військових мундирах і то заради чужих інтересів на фронтах двох оскаженілих, запеклих воєн, за зловісну загибель українців у ленінсько-сталінсько-брежнєвському витворі – ҐУЛАҐах, за Сандармох, за сталінські розстріли з приводу чергової провокації – кара за вбивство Кірова, що сталося, як сьогодні підтверджують, зрештою, й російські історики, за проєктом і з волі Сталіна, – то як інакше називати це криваве століття, що кануло у вічність, як не Апокаліпсисом, що знекровив насамперед Україну?!

 

Можливі мої опоненти будуть висувати аргументи, що мовляв, кривавились і інші народи, які перебували в імперіях чи то Російській, чи Австро-Угорській… Так, кривавились. Але ж не в таких жахливих масштабах, як українці!

 

Виникають кілька питань, на які варто би дати відповідь або – принаймні – хоча б наблизитися до об’єктивної, не упередженої, але адекватної до історичних реалій, відповіді, що дала б підстави вибудувати наше, українське розуміння причин і наслідків жахливого геноциду українців, в тому числі, за великим рахунком – це теж злочин – мільйонні жертви українців під час двох світових воєн.

 

Аргумент 1. Україна, як частина Російської імперії і т.зв. Радянська Україна – в обох історичних періодах була колонією. Якщо вболівальники совєтської імперії називають Україну республікою, отже державою, то вони просто-напросто неграмотні, і далі нема з ким вести дискусію. Отож цим «вболівальникам» нагадую, що т.зв. УРСР не була державою. Вона не мала:

– власної національної армії;

– національної валюти (грошей), отже, й національного банку;

– власного МЗС, яке здійснювало б зовнішню міжнародну політику;

– власного українського дипломатичного представництва в тих державах, які визнали б її державою;

– в Україні були відсутні посольські представництва від держав, які мали б визнати Україну державою.

 

Отже, Україна була об’єктом, а не суб’єктом міжнародних стосунків, це значить, що вона була колонією Росії. Адміністрація – колоніяльною. А видимість начебто незалежного управлінського апарату, починаючи від Верховної ради, ЦК т.зв. КПУ – все це форма керівництва, що продиктоване з Кремля, інакше навіть самі совєтські функціонери називали ЦЕНТР і падали перед ним ниць, по-рабському розуміючи, що вони прості виконавці волі і розпоряджень отого імперського центру.

 

Зрештою, так само вибудовувалась і господарсько-виробнича діяльність на території колонії за вказівками і проєктами московського центру.

 

Аргумент 2. Колоніяльне становище народу характеризується повним безправ’ям. Призовник в російсько-царській армії з України служив чверть століття, це відображено і в художній літературі, як яскраве свідчення відсутності будь-яких правових норм.

 

У новий час, коли Україна перебувала в совєтському «раю», ідеологічні захисники тоталітарного режиму прикрасили колоніяльне становище українців відповідною конституцією, статті якої нічим не гарантувалися і не здійснювалися. Ця т.зв. конституція була призначена для… закордону і виконувала пропагандистську ціль – демонстрацію «демократії» тоталітаризму. Звичайно, непоєднальні слова «тоталітаризм» і «демократія» засвідчують, з одного боку, одверту, нічим не приховану брехню, а з іншого – цинізм, характерний як  для російських, так і всіляких інших окупантів.

 

На час війни така ситуація дуже добре зіграла роль у мобілізації гарматного м’яса, потреби в якому були, як відомо, безмежні. Отож українці в черговий раз стали гарматним м’ясом для захисту і перемог російської імперії, що мала назву в російській транскрипції СССР.

 

Імперія використала, за зловісним висловом, який ще  донині гуляє в сучасній публіцистиці, «людський матеріал» України. З погляду ж міжнародного права (що його ніяк і ніколи не застосовували до оцінки подій в Україні) свобод і норм особи, очевидно, мобілізація «ґраждан» знівелювала, стерла з лиця землі однозначну вимогу: в колоніях не проводять мобілізації і проводять лише там, де порушують право. А порушення є злочин, за який карають. Принаймні колонізатор вербує добровольців, щоб вони клали голови за інтереси імперії.

 

Отож мобілізація «ґраждан» совєтської України було кричущим порушенням міжнародного права щодо свобод і прав особи. Але кому до того було діло домагатися права, коли втеча від мобілізаційного набору «людського матеріалу» каралася у воєнний час розстрілом, а в мирний – в кращому випадку ҐУЛАҐом. Про яке право можемо говорити, коли колонія Україна, гинучи в голодоморах, не знайшла елементарного захисту від Європи, яка вважалася демократичною і справедливою для своїх громадян. І якщо й хтось там, в Європі, знав і бачив, що твориться на цих стражденних теренах, то мовчав, не втручався і тим самим своїм мовчанням сприяв «хазяям жізні» чинити страхітливі злочини…

 

Зрештою, Польща в час війни набирала в армію українців з достатньо великим обмеженням! Наскільки пам’ятаю перші дні війни, в селі на Тернопільщині, де проживала більшість українців, не було «мобілізаційного плачу», на відміну від приходу совєтів, які, як могли, викачували придатних для війни людей за віком.

 

Нарешті, не говоримо про те, як, яким чином той «людський матеріал» перебував під командою імперських вищих офіцерів. Художня література не торкнулася цієї проблеми, але, навпаки, т.зв. «тема героїзму» піднесена до висот, за які потім «інженери людських душ» отримували високі державні премії… Та й в тих же писаннях Україна постає, з дозволу сказати, державою – чергова пропагандистська брехня!

 

Отож всі ці згадані дії слід вважати злочином. Це – лихо бездержавної нації. Трагедія багатомільйонного народу, який не зумів вибороти свою державу. Отож трагедія започаткована, очевидно, від часу т.зв. Переяславської ради, від Богдана Хмельницького і усіх втрат українців у зв’язку з трагічними поразками Мазепи, національного зриву 1917 – 1921 років, трагедії Закарпаття 1939-го…

 

Відбувся, нарешті, злам на користь українців в кінці ХХ ст. Проголошена держава, яку визнала світова спільнота держав як в міжнародному аспекті, коли маємо на увазі ООН, так і окремими державами. Це особливий факт, який засвідчив якісно новий стан України, яка перетворилася із об’єкта міжнародних відносин в суб’єкта з правом голосу на міжнародних зустрічах. Але це, на жаль, не значить, що встановилися з усіма державами, без винятку, рівноправні відносини. Звісно, впадають у вічі насамперед відносини з північно-східним сусідом, вину нерівноправності, звичайно, слід покласти й на український уряд і керівництво того чи іншого президента. Але найбільше – саме в час президентства Віктора Януковича!

 

Рівноправні відносини могли б будуватися за умови українського уряду, чого, власне, не було від самого початку проголошення самостійности. Цей уряд і вся влада, як правило, донині розмиті переважаючим чужим  елементом не лише за національним походженням, а насамперед за свідомістю, для якої такі категорії, як суверенітет, рівноправність, законність, конституційність, нічого не значать.

 

Не відкриваю чогось нового. Але є один аспект, який сучасна публіцистика фактично не порушує, не обговорює, очевидно (інакше не скажеш), хворіє старими штампами та уявленнями.

 

Йдеться про людську гідність. На мій погляд, надзвичайно драстична тема, якщо вести розмову як про часи тоталітаризму, так і про сучасність.

 

В одному інтерв’ю «кадровий» комуніст «товариш» (не скажеш «пан», зрозуміло чому) нардеп Мартинюк констатував, що на час розпаду імперії зла (перепрошую, він, певна річ, не вживає терміну «імперія зла») в Україні нараховувалось 3,5 мільйона комуністів. Очевидно, що «товариш» не помиляється, треба визнати йому рацію. Щоправда, з них власне комуністів (переконаних) було значно менше, але вони були. Переважна маса – це члени КПРС. І ось у зв’язку з цим виникла тема, яку хотів би хоча б поставити в цій статті.

 

Гадаю, що переважна більшість тих українських членів КПРС усвідомлювати, що КПРС є партією окупаційної влади. Хотів би знати відсоток людей – членів КПРС, які саме так, а не інакше сприймали совєтську владу в Україні як окупаційну. Не переконаний, чи ми, українці, знатимемо цифру, бо ніхто і ніколи (навіть у часи незалежності) досі не ставив своєю метою взнати правду – як українське населення оцінювало совєтську владу, як окупаційну. Не помилюся, що правдива оцінка московської окупації насамперед належить усім політичним в’язням, репресованим, вивезеним у Сибір і т.д.

 

Може, інше розуміння українців – членів КПРС? Можливо, але тут натикаємось, власне, на драстичні питання.

 

1. Якщо українець усвідомлював, що совєтська влада окупаційна і її партія –  окупаційна партія, то з якого дива цей українець подавав заяву у цю окупаційну партію? Відповідь на це питання виводить в площину людської гідності. Якщо українця змушували вступати в окупаційну партію, а він не мав аргументів і моральної сили відмовитись, отже, майже «добровільно» ставав членом окупаційної партії, тим самим він ставав у ряд тих людей, які розчавлювали свою особисту людську гідність. Дуже «делікатна» проблема!

 

2. Українець добровільно вступав у цю окупаційну партію, маючи свої «аргументи»: зробити кар’єру, мати роботу, бо «так усі роблять» (є, мовляв, суспільний приклад), «то не має значення, бо я залишаюся таким, як був» і т. д і т. ін.

 

Звичайно, це непереконливі аргументи, які мають на меті виправдати особистість, у свідомості якої відбувся певний злам у бік «визнання» окупаційної влади як українсько-державної.

 

3. Нинішнє пояснення причин поступків українців в умовах тоталітаризму часто ускладнене психологічними, моральними чи політичними факторами. Наприклад, з якого дива вступали в окупаційну партію – майже поголовно – українські письменники, окрім тих, які пройшли ГУЛАҐ і вижили (як, наприклад, Г.Кочур, Б.Антоненко-Давидович, І.Хоменко, Ю.Шкрумеляк та ін.), які зберегли свою людську і національну гідність. Можна назвати ряд молодих чи трохи старших на час вступу у партію, як, наприклад, Д.Павличко, М.Петренко, Р.Федорів, Р.Братунь, Р.Іваничук, В.Лучук… Список тут довгий чи, може, безконечний.

 

Без партії вони – всі до одного – не стали б письменниками? Так, Д.Павличко і Р.Братунь мали перед окупаційною «народною владою», як вона себе називала, «гріхи» – участь в українському національному підпіллі, і за це їм слід було якось «платити». «Платили» участю у партії і, на жаль, і своєю творчістю. Але ж були письменники не заангажовані в підпіллі – отже, очевидно (підкреслюю як ймовірний факт), сприймали окупаційну владу як «свою». Якщо йдеться про молодого талановитого поета В.Лучука, то в юності він писав антирадянські вірші, які лежали в глибокій шухляді…

 

М.Петренко, в’язень двох лаґерів – німецького і совєтського – чомусь вступив у цю злочинну партію. І таким чином він, як і багато інших, потрапив під ще один контроль – партійний, бо все, що пропонували автори до друку, розглядалося на засіданнях партійних організацій, тобто здійснювався на членів партії тиск і цензурний контроль, окрім того, що реалізовувалося від КҐБ і офіційної цензури.

 

І невже ніхто з них не задумувався над тим, що кожен з них поступався своєю людською і національною гідністю перед окупантами?

 

І це ж питання можна поставити кожному українцеві –  членові тодішньої окупаційної партії, як могло статися, що одна з головних засад особистості – людська та національна (для тих, де ще зберігалися якісь рудименти національної свідомості) гідність була настільки притуплена, що не протистояла – саме вона!   – проти насильства над особистістю?..

 

І тих 3,5 мільйони членів партії  в Україні, окупованій червоною Москвою, матеріально (у формі обов’язкових партвнесків) підтримували окупанта. Зрештою, і морально, але для них, членів партії, ця підтримка має аморальний сенс. 

 

Я свідомий того, що концепція цієї статті може викликати шквал заперечень і полеміки. Проте, які б не висувалися аргументи з боку колишніх членів окупаційної партії в часи московсько-большевицької окупації, рація є за мною. Адже участь у ворожій, злочинній КПРС, незважаючи на мотиви, була однією з форм співпраці з ворогом.

Березень-квітень 2013