Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Український націоналізм на сучасному етапі. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 лют. 2014 р., 12:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лют. 2014 р., 13:40 ]

З часу утворення української держави і до сьогодні (понад 20 років!) ідеологічне забезпечення державного будівництва, як це не дивно чи навіть парадоксально, фактично відсутнє. Причина корениться в багатьох факторах сучасности, які або свідомо приховані офіційною владою впродовж існування нової української державности, або наявністю одвертого неприйняття  націоналізму як державотворчої ідеології.

 

Чому так стається, немає, очевидно, потреби пояснювати, якщо враховувати довгий шлях до нинішньої державности і всі дотеперішні реалії історії.

 

Ще гірша ситуація стосується всього українського суспільства, розчиненого інонаціональним елементом, соціальною розмежованістю, різним рівнем свідомости і різними принципами моралі та етики, що яскраво відбиваються в поведінковій та, в цілому, життєвій позиції (характеристиці). Нині в багатьох середовищах важко або й неможливо одверто пропагувати український націоналізм як ідеологію, від якої насамперед залежить майбутнє нашої держави, майбутнє нації, які сукупно стоять перед гострими викликами сучасности. Ця обставина рикошетом вдаряє в дуже конкретну річ – адже розбудова держави немислима без найширшої участи громадян, всього суспільства, всіх, які є, соціально-віково-освітно-інтелектуальних сил. Іншими словами, жоден громадянин України, який прагне жити в нормальній, економічно розвиненій державі, не може стояти осторонь від завдань її будівництва.

 

Ідеологія українського націоналізму майже за два століття переконливо показала, що застосування її в історично-конкретних справах давала і дає незаперечний успіх. Здається, для історичних ілюстрацій є величезна маса прикладів. Втім, річ не в тому, щоб ідеологію, умовно кажучи, «впровадити» в якісь конкретні справи. Річ в іншому: ця ідеологія є альфою і омегою життя людини, яка з молоком матері всотує в себе і свою національну тотожність, і християнську віру, і ті життєві моральні принципи та політичні переконання, які стимулюються, утверджуються впродовж усього життя і стають неухильним, умовно кажучи, «інструментом» стратегії українця в усіх історичних реаліях. Адже мета вимагає підпорядкування волі одиниці (суб’єкта) волі «чинника» епохи. Слово«чинник» свідомо ставлю в лапках і спробую пояснити його дещо затемнений зміст.

 

Йде мова про чин нації і чин людини в конкретно-історичний час. Зрозуміло, що тільки за наявности підпорядкування чину однієї особи чинові всієї нації можлива результативність, як кінцевий наслідок усіх змагань.

 

Отож, виходячи з конкретної ситуації, сьогодні, як ніколи, потрібен чин, який визначає сутність змагань. Не «тріскуча» фразеологія, не агітація як виконання на «виклики часу», не подвійні стандарти: це – для «публіки», а інше – тільки для мене і т.д., а єдиний чин, який органічно випливає з нашої ідеології і нею ж корегується і в її дусі реалізується. Ця засада, на жаль, не завжди і всюди була непорушною. Іншими словами, живи так, як сповідуєш свою ідеологію, і реалізуй її – без будь-яких відхилень – своїм життям.

 

Під цим кутом зору, глянувши на сьогоднішній увесь без винятку політикум, матимемо строкату картину, але далеку від цього ідеалу, яку зобов’язаний сповідувати націоналіст.

 

Відповідальність українця-націоналіста перед своїм часом, мені здається, не підлягає дискусіям. Повірте, незвично іноді чути з уст «свідомих», що він, свідомий, не є відповідальним за все, що сьогодні діється, бо, мовляв, він працює у своїй професійній діяльности, виконує, як Бог послав, усі без винятку призначення і тим самим знімає з себе якусь незрозумілу відповідальність за те, що відбувається навколо нього (навіть у масштабах всієї держави). Чи не може нам здатися що цей чоловік начебто забув головну засаду українського націоналізму, яку ще Іван Франко дуже чітко задекларував у своїх статтях, зокрема: в умовах неможливого зроби можливе. А йшлося про вкрай несприятливі умови для розвитку свідомого українства, про засилля чужинців, про відсутність солідарности і т. д. І геній Франка відкрив цілу програму визволення України, і це була власне націоналістична програма, від якої пішли живі паростки української державности в час національного зриву 1917-1920 років.

 

Нинішні умови праці, можливо, трішки кращі, але, на жаль, спостерігається якась нібито потойбічна відчуженість людей від невідкладних справ, відсутність, власне, масової активности для осягнення мети – усунення владної «конгломерації» для якісно іншої української державної програми в інтересах нації і держави.

 

Є причини цього явища – невіра мас в усі без винятку політичні партії. Сьогодні українське суспільство опинилося, образно кажучи, над прірвою: з одного боку – Митний союз, «Русскій мір» і все, що вони несуть для України, з іншого – ЄС, НАТО, про які весь український загал не має повного і вичерпного уявлення. І на цьому спекулюють агітатори типу медведчуків, дроздів укупі... з добродомовими і всіми агентами чужого впливу в особі п’ятої колони… Треба глибко усвідомити, що українофобська пропаганда надзвичайно потужна, і проти неї необхідно вести не полеміку, а бій, викриваючи її як агента північно-східного сусіда з його ідеєю-фіксе відродження імперії.

 

ВИХІД ІЗ ЦІЄЇ СИТУАЦІЇ, ОЧЕВИДНО, В ЯКНАЙШИРШОМУ УСВІДОМЛЕННІ МАС. А для цього потрібна солідарність державотворчих сил, об’єднання національно свідомих громадських організацій, якнайшвидше утворення потужної пропагандистської структури, яка інтенсивно мала б діяти на території всієї України. Наголос саме на громадські організації, де є люди, віддані справі, молодіжні організації, які сповідують український націоналізм, жіночі організації з їх потужним впливом на українське жіноцтво і т. д. Не дробитися, а об’єднуватись!

 

Надзвичайно важливим фактором суспільного поступу була і залишається Церква. Однак необхідно прикласти чимало зусиль, щоб нині Церква набула тієї ж ролі, яку вона мала в час митрополита Андрея Шептицького. Подвиг Духовного Провідника випередив час на століття і більше: є прикладом і дороговказом, як будувати свою державу.

 

Певна частина кліру заангажована грошима, і це дає підставу критикувати, коли часто-густо переносять критику на всю Церкву чи навіть на християнство, що взагалі недопустимо і не відповідає дійсности. Але критикани таким способом відвертають увагу від головного – кризи людини. Саме вона викликана загальноукраїнською кризою – політичною, економічною, духовною, власне насамперед духовною, адже духовність – основа всієї «надбудови» – економіки, виробничого життя, суспільної життєдіяльности.

 

І в цій ділянці непочатий край роботи, яка, по суті, за час нової української державности не ведеться чи, можливо, ведеться спорадично і мляво. Немає досі головної державної програми про вихід із кризи, та й визнання нинішньої влади кризового стану економіки і суспільства в цілому – немає, бо інакше їй необхідно відступити і дати місце тим людям, які здатні це зробити. Але вона, антиукраїнська влада, кримінально-окупаційна, в особі тих найбагатших олігархів (200 чи більше сімей), які, маючи в своїх руках усі важелі керівництва, насамперед контролюють грошові потоки і, звісно, дбають про свої надприбутки, які в головній масі перекачують в офшорні зони; іншими словами, відбувається постійний грабіж України: щорічно з’являються нові мільйонери, гроші не вкладаються в модернізацію виробничих структур, а головна маса громадян України перебуває на межі виживання і повсюдної бідности, якщо порівнювати цей стан із сучасним станом, наприклад, найближчих західних сусідів.

 

Зміна соціального стану українців –  невідкладне завдання, і цей стан без змін неминуче викличе рано чи пізно гостру реакцію суспільства. Приклад такої реакції бачимо в різних країнах Європи і Близького Сходу, сьогодні – вже й Бразилії. (Між іншим, нинішній режим уже себе забезпечив від цієї неприємности, збільшивши численність міліційних формувань до… 700 тисяч осіб. Це більше, ніж сучасна українська армія. Велика наївність у тому, що режим сподівається втриматись за допомогою… зброї)…

 

Ідеологічне забезпечення необхідної діяльности випливає з української «Централі» – нині це умовна назва, або Української націоналістичної партії (утворення якої, можливо, в перспективі), або громадського об’єднання націоналістичних громадських організацій з відповідним Комітетом – координатором всією діяльністю. Нині КУН може організуватись, відповідно до сучасних викликів, з обов’язковим влиттям молоді, інтелекту і досвіду громадсько-політичних діячів з усіх регіонів України. І таким чином стати організатором усієї роботи з необхідною участю громадських організацій і об’єднань. Підкреслюю – архиважлива справа участи громадських організацій, які в цьому випадку замінять часто-густо бездіяльність партій. В цьому напрямі уже чимало здійснив Конгрес української інтелігенції Львова та Львівщини, якому вдалося об’єднати ряд національно-демократичних громадських організацій. Сьогодні необхідно опрацювати Програму організаційних заходів і в скорому часі привести її до реалізації.

 

Нинішній час вимагає швидких дій, бо завтра буде пізно.

 

Ідеологія українського націоналізму набуває сьогодні першочергового значення. Повільне, але неухильне усунення явищ минулого в багатьох характеристиках – в політиці, в культурі, в економіці, в чиновницькому середовищі від найвищих чинів і донизу, в суспільстві з його регіональними відмінностями і т.д. ставить на порядок дня не просто заміну однієї ідеології іншою, а народження нової людини з європейським світобаченням і закоріненим у свою національну тотожність. Народження людини-патріота, яка любить свою Батьківщину не за «щось» (на чому акцентує львівський журналіст Остап Дроздов за принципом «ти – мені, я – тобі»), а за те, що вона, Батьківщина, мати кожного українця… За такими людьми – майбутнє.

 

Ідеологія націоналізму невичерпна, оскільки вона випливає із самого життя, вона його нерв. Різні аспекти її саме засвідчують багатогранність, коли поряд з інтегральним, всеохопним націоналізмом у парі «працює» культурний націоналізм, зосереджений у сфері духовної, науково-інтелектуальної, творчо-мистецької діяльности, як внутрішній, органічний складник особистости з її необмеженими особливостями творення.

 

Український націоналізм отримав цілу серію, точніше – бібліотеку досліджень, теоретичних та історичних, які для широкого читача загальнодоступні, і ця обставина якнайкраще допомагає ознайомити український загал з філософією боротьби за українську державність. Можна висловити сподівання, що в скорому часі ця ідеологія стане інструментом державного будівництва. І це відбудеться за умови неминучої зміни влади на засадах масового чину як ідеології націоналізму в реальних діях.

 

Сучасна влада – це ганьба України. Чим скоріше наступлять зміни, звичайно, на базі національної консолідації та активности мас, тим впевненіше Україна зможе утвердити соціальну і національну справедливість, добробут, відкрити можливости всебічного духовного розквіту нації на ґрунті підтвердженої історією національної ідеї.

Львів, 17 червня 2013

 

Доповідь, виголошена 30 червня 2013 року на конференції Конгресу українських націоналістів.