Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Український націоналістичний рух на Закарпатті у 1938-39 роках (автор: Посівнич Микола)

опубліковано 23 вер. 2013 р., 10:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 жовт. 2013 р., 09:07 ]

Зі зміною геополітичної ситуації в Європі для ОУН важливого значення набуло Закарпаття. Ще у листопаді 1937 р. Євген Коновалець скликав нараду Проводу українських націоналістів (далі – ПУН) стосовно подальшої політики ОУН у Закарпатті («Мюнхенська конференція»). Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУН для справ Закарпаття. Структура утвореного у Відні в лютому 1938 р. штабу об'єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Рікор Ярий – «Карпат» (відповідав за зовнішню політику), Ярослав Барановський – «Борис», Микола Сціборський – «Органський», Омелян Сеник – «Канцлер» (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), Орест Чемеринський – «Оршан» (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали Михайло Колодзінський – «Генерал», ген. Михайло Капустянський – «Низола», ген. Віктор Курманович – «Торк», полк. Роман Сушко – «Сич», п/полк. Володимир Колосовський (1).

 

У вересні 1938 р. Польща підтвердила в переговорах свою підтримку Угорщини в домаганнях приєднати Закарпаття. Зі сторони Німеччини також чинився тиск щоб ці країни офіційно висунули територіальні претензії до Чехословаччини – Польща на Тєшинську область і Угорщина – південну частину Словаччини і Закарпаття, що згодом було здійснено. Обидва агресори були зацікавлені у встановлені спільного польсько-угорського кордону.

 

1 жовтня 1938 р. угорський прем'єр-міністр Імреді доручив керувати підготовкою диверсійних акцій у Закарпатті Міклошу Козмі та полковнику Генерального штабу Сандору Гомлоку; з польського боку керівником став майор Фелікс Анкерстейн.

 

У ході операції під кодовою назвою «Лом» (“Lom”) планувалося нищити комунікації, здійснювати напади на осередки чехословацької жандармерії та прикордонної охорони, пропагувати серед мешканців Закарпаття приєднання краю до Угорщини й розповсюджувати листівки. Участь в операції брали групи бойовиків, яких вербували серед членів польської Спілки стрільців у Львові, Стрию, Станіславові, серед офіцерів і рядових регулярної армії, цивільних осіб. У с. Розлуч на Турківщині створено основну базу для навчання й відпочинку близько 150 бойовиків (2).

 

Також польська влада постійно зверталась до чехословацького уряду з нотами протесту, домагаючись припинення діяльності українських націоналістів, вказувала на наявність у керівництві Карпатської Січі емігрантів-галичан та вимагала повернути їх до Польщі. Польський уряд, називаючи цих осіб, наполягав, що їхні дії, схвалені урядом Карпатської України в Хусті, мають відверто антипольський характер; проте часто таких осіб взагалі не існувало або про них подавали неправдиву інформацію. Польща попереджала чехословацьку сторону: якщо ситуація не зміниться, це вплине на їхні подальші взаємини (3).

 

28 грудня 1938 р. Президія уряду Карпатської України звернулася до Міністерства зовнішніх справ Чехословаччини з проханням надіслати тексти всіх польських нот німецькому та італійському урядам, щоб привернути увагу цих держав до польських зазіхань на Закарпаття. У зверненні також було подано огляд польських терористичних акцій у краї від 23 жовтня до 28 листопада 1938 р. з описом збитків, завданих містам, селам та населенню. Польська влада була піддана критиці за агресивні плани щодо Карпатської України, за дипломатичний тиск на неї через звинувачення в антипольській пропаганді (4).

 

Бачучи наростаючу небезпеку для Закарпаття на загальному з'їзді Першої української центральної народної ради в Ужгороді (1110 делегатів), який відбувся 4 вересня 1938 р., було створено парамілітарну організацію – Українську національну оборону (УНО). Її головою обрано Василя Івановчика, заступником голови та організаційним референтом – Івана Рогача, генеральним секретарем – Степана Росоху. Внаслідок реорганізації 17 вересня головою УНО став С. Росоха, В. Івановчик – організаційним референтом, І. Рогач – заступником голови, Василь Деха – секретарем, Андрій Гелетка – скарбником. До Військового штабу ввійшли: полковники Микола Аркас і Гнат Стефанів (шеф штабу), Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Юрій Станинець, Василь Щадей, Лука Ченток, сотн. Клименко (5).

 

Загальна кількість членів УНО сягнула однієї тисячі осіб, вони утворили міцну мережу по всьому Закарпатті. Організація займалась державною безпекою, особистою охороною прем'єр-міністра та міністрів автономного уряду, охороною державного майна, обороною населення краю від нападів угорських та польських терористів. Зі семінаристів та гімназистів було сформовано два більш-менш боєздатних відділи УНО. Згодом їх звели в 1-шу чоту під командуванням полк. Михайла Колодзінського – «Гузара». Саме цим відділам 10 листопада 1938 р. було доручено евакуювати державні структури автономного уряду Карпатської України з Ужгорода до нової столиці – Хуста й убезпечити їх від нападів угорських терористів. Проте запобігати регулярним диверсійно-саботажним нападам, які організовували угорські й польські спецслужби (здійснили, щоправда без успіху, терористичні замахи на С. Росоху та полк. Миколу Аркаса), та знешкоджувати бойовиків вдавалося не завжди – насамперед через військову непрофесійність УНО (6).

 

Головними ініціаторами створення 9 листопада 1938 р. збройних сил Карпатської України – Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС) – виступили Володимир Забавський, Рубинович, Олександр Блистів – «Гайдамака», Степан Пап – «Пугач» і Євген Кульчицький – «Гут» (автор статуту ОНОКС, який 10 листопада 1938 р. затвердив міністр внутрішніх справ Карпатської України Юліан Ревай).

 

Комендантом Січі на пропозицію С. Папа – «Пугача» було обрано Дмитра Климпуша, до складу Головної команди (ГК) Січі ввійшли: І. Роман – заступник голови з організаційних та господарсько-фінансових справ, І. Рогач – генеральний писар та начальник секретаріату, С. Росоха – референт преси, інформації та ідеологічно-політичного виховання і зв'язковий старшина з урядом Карпатської України (7).

 

Організаційну структуру та ідеологічну основу КС було закладено 4 грудня 1938 р. в Хусті на Першому з'їзді Карпатської Січі. За майбутню програму розвитку й діяльності організації було взято доповідь Степана Росохи «Творім збройні сили народу». У ній акцентувалось на суворій дисципліні та національній ідейності в служінні нації та державі. КС розглядалась як оборонна суспільна організація і, водночас, націоналістичний рух, покликаний до боротьби з найзапеклішими ворогами – комуністичною доктриною і мадярофілами.

 

Визначалося такі умови для широкого розгалуження структур Карпатської Січі: залучення нових членів; розбудова господарсько-фінансової бази та зв'язку; навчання і військовий вишкіл членів; чітка реалізація поставлених завдань. Підкреслювалося, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття. КС мала стати організацією тотального характеру й охопити найважливіші ланки державного та національного життя закарпатських українців (8).

 

В ОУН існували два різні підходи до оцінки подій на Закарпатті, засновані на протилежних баченнях тактики визвольного руху. Аналізуючи документи та спогади учасників тих процесів, можна, з одного боку, простежити позицію ПУН, що намагався одержати підтримку Німеччини, а з іншого – позицію членів КЕ ОУН ЗУЗ, котрі виступали за революційний, збройний шлях здобуття державності.

 

Другий з'їзд Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р. зібрав близько 10 тис. січовиків, він мав на меті підбити підсумки роботи організації. У загальній доповіді Івана Рогача, який наголошував на великій історичній ролі Карпатської України для національного державницького руху, пролунав заклик до безкомпромісної боротьби, який підтримав офіційний представник ПУН ген. Віктор Курманович. Цього ж дня відбувся з'їзд усіх окружних та районних командантів Карпатської Січі в приміщенні «Січової Гостинниці», де були присутні прем'єр-міністр Августин Волошин, міністр Юліан Ревай, німецький консул у Хусті Г. Гофман, представники ПУН ген. В. Курманович та Я. Барановський. На цьому ж засіданні було виголошено доповіді програмного характеру: Степана Росохи «Ідеологічні підстави Карпатської Січі», пор. Григорія Барабаша – «Петра Чорного» «Військові завдання Карпатської Січі», пор. Івана Кедюлича «ОНОКС та її політичні завдання». Саме за ініціативи Зенона Коссака в Хусті було проведено Другий січовий з'їзд і офіційно закріплено тісний зв'язок між ОУН та КС.

 

Диверсійно-терористична діяльність (пошкодження ліній сполучень і шляхів, убивства місцевих чиновників та вояків чеської армії та КС) угорських та польських відділів в Карпатської України в жовтні 1938 – лютому 1939 р. мала на меті дестабілізувати ситуацію в регіоні, підготовити до приєднання Закарпаття до складу Угорщини, послабити владу прем'єр-міністра Августина Волошина та поширити антиукраїнську пропаганду.

 

Керівником угорських військових частин був підполковник Хомлок. Наприкінці жовтня 1938 р. чисельність угорських терористів була 6 тис. (18 батальйонів по 300 вояків). У м. Кішварди підготовлено спецвідділ «С» з 300 осіб на чолі з капітаном Валеріаном для диверсійно-саботажної діяльності. Перший напад угорські терористи здійснили відділом у 450 осіб 6 жовтня 1938 р., але вони були повністю розбиті. З цього відділу змогли вийти з оточення 70-80 бойовиків. Вже 12 жовтня на завдання було знову відіслано біля 800 терористів. В період 6-24 жовтня 1938 р. диверсійні групи з 10 осіб виконали 11 саботажних рейдів.

 

У свою чергу польські військові під командуванням майора Харашкевича з 7 жовтня до початку грудня 1938 р. здійснювали активні терористичні дії проти Карпатської України. Для спеціальної саботажно-диверсійної діяльності було створено партизанські групи «Новий» та «Адам» з базуванням у містах Стрий і Сянки. На загал було підготовлено 560 диверсантів та організовано 17 партизанських ватаг чисельністю 15-30 терористів. Для інтенсивнішої співпраці в угорському Генштабі діяла спецгрупа польських офіцерів на чолі з п/полк. Скшидлевським. Поляки-терористи знищили 13 мостів, водогінну вежу, центральне телефонне відділення та будинок пошти, у 27 місцях пошкоджено телефонні лінії (9).

 

У листопаді 1938 р. Військовий штаб Карпатської Січі створив розвідувальний відділ (відомий також під назвами «другий відділ», «служба безпеки», «секретний відділ»). Його керівником призначили чот. Євгена Врецьону – «Остапа Волянського», заступниками – Романа Мировича – «Чубатого» та Євгена Кульчицького – «Гута». Кількість осіб в особовому складі відділу змінювалась залежно від обставин та етапу діяльності. Періодично там працювали Є. Стахів – «Павлюк», С. Новаківський, Р. Мостиський, І. Бутковський – «Гуцул», Я. Гайвас – «Камінь» та інші члени ОУН.

 

Окрім збору розвідувальної інформації, відділ розвідки здійснював контррозвідувальну та оперативно-слідчу діяльність: перевіряв та реєстрував нових членів Карпатської Січі; виявляв угорську та польську агентуру в місцевих органах влади Карпатської України і підрозділах КС; вів слідчі допити полонених диверсантів і терористів; викривав плани диверсійно-терористичних операцій на території Закарпаття та запобігав їм. Відділ розвідки організовував групи розвідників під керівництвом коменданта Карпатської Січі у м. Торуні Степана Гинилевича, які збирали розвідувальну інформацію в прикордонній смузі. Також вони здобували відомості про скупчення угорських військ на кордонах Карпатської України та про плани чехословацького військового контингенту в регіоні. На середину лютого 1939 р. відділи КС брали участь в 22 боях з угорськими і польськими терористами, в яких були розбиті групи Йозефа Према, Ернеста Берзевітці. На загал було полонено 24 старшини, 62 підстаршини і понад 200 рядових терористів. У м. Великому Бичкові на 25 лютого 1939 р. було ув'язнено 345 угорських терористів (10).

 

Під час численних перевірок членів Карпатської Січі вдалось викрити засланого для підривної діяльності польського агента. В ході допитів він повідомив інформацію про розташування на ЗУЗ диверсійних та військово-тренувальних таборів, які вербували людей та організовували терористичні групи для нападів і саботажних акцій на території Карпатської України; прізвища польських офіцерів, причетних до підготовки операції «Лом»; список таємних агентів польської поліції на Закарпатті.

 

Через інших агентів вдалося також дізнатися про заходи Польщі щодо збройного вторгнення в Карпатську Україну. Опрацювавши усі протоколи допитів полонених і розвідувальні звіти, керівництво Військового штабу КС вирішило перевірити інформацію, зібрану військовим відділом(11).

 

До середини грудня 1938 р. вдалося виконати значний обсяг роботи зі збору інформації у Львові, Самборі, Турці, Сяноці, Лавочному, Делятині та інших містах Західної України. Оунівці під керівництвом Я. Гайваса (оргреферент КЕ ОУН на ЗУЗ) підтвердили значну частину відомостей, уже здобутих на Закарпатті, а також зібрали нові. На польсько-чехословацькому кордоні було виявлено польську спеціальну військову групу під кодовою назвою «Карпати», яка займалася підготовкою до спільної з угорськими військами окупації Закарпаття. Окрім того, викрито мережу польських молодіжних парамілітарних організацій, які активно вербували та вишколювали терористів для діяльності в Карпатській Україні. Одну частину зібраних відомостей переправив у Хуст до розвідувального відділу КС Роман Шухевич, а другу, яку віз Ярослав Гайвас, передати не вдалося через те, що 19 грудня його заарештувала польська поліція (12).

 

Загальне командування військами Карпатської Січі під час оборони від угорського вторгнення 15-19 березня взяв на себе М. Колодзінський – «Гузар», якому активно допомагав його ад'ютант З. Коссак – «Тарнавський». Новий комендант наказав провести загальну мобілізацію до КС. Тим часом ген. Прхала проголосив незрозумілий нейтралітет чеських військ та відмовився передавати зброю січовикам. Увечері 15 березня до Хуста прибув спеціальний посол угорського уряду, який передав президенту Карпатської України А. Волошину вимогу мирно відмовитися від влади на Закарпатті. Зі свого боку, німецький консул порадив членам Головної команди Січі капітулювати, мотивуючи це тим, що в умовах, коли на окупацію Карпатської України погодились Німеччина та Італія, будь-який спротив є марним. За свідченнями очевидців, у відповідь полк. М. Колодзінський сказав: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати». Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» (13).

 

Після бою на Красному Полі 16 березня Колодзінський наказав спалити архів Головної команди Карпатської Січі, організував евакуацію поранених та безпечний виїзд президента й уряду з території Карпатської України. Він планував разом із З. Коссаком перейти в Карпати і, спираючись на підтримку національно свідомого населення, організувати партизанську боротьбу проти окупантів. Однак здійснити це їм не судилось: невдовзі їх затримав угорський військовий підрозділ, і 19 березня вони, разом із іншими 15 січовиками, були розстріляні в Солотвинських шахтах (14).

 

16 березня угорські війська практично зайняли основні населені пункти – Рахів, Солотвино та Великий Бичків. У таких обставинах командири КС Р. Шухевич і Г. Барабаш намагалися зв'язатись із хустською групою Карпатської Січі, яка у складі старшин полк. Колодзінського, полк. Філоновича, сот. Тацинця, хор. І. Бутковського – «Гуцула», пор. Сулятицького і чот. Є. Врецьони – «Волянського» відступала у гори. Але дві групи Карпатської Січі були повністю відокремлені одна від одної угорськими військами. Тож Р. Шухевич разом з іншими січовиками відступив у Румунію. 19 березня румунська влада передала Угорщині 273 січовиків і 10 старшин, серед яких шестеро осіб були членами Генерального штабу (15).

 

Майже чота січовиків під командуванням Івана Бутковського – «Гуцула» 16 березня вела жорстокі бої з частинами угорської армії під Хустом, прикриваючи відхід підрозділів Карпатської Січі та Генерального штабу на чолі з М. Колодзінським. Під час відступу цього підрозділу до нього поступово приєднувалися розпорошені січовики і таким чином було сформовано нову сотню. Вона намагалася об'єднатися з бойовою групою М. Колодзінського, але, зустрівши опір ворожих військ, повернула на Тячів. Провівши бій, січовики через річку Тису перейшли до Румунії. Однак румунські прикордонники видали українських вояків угорським військам, і більшість із них опинились у концтаборах (16).

 

За даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада заарештувала та ув'язнила понад 1500 січовиків (7.)

 

16 березня 1939 р. в ході боїв у напрямку м. Хуста угорські військовики розстріляли групу дівчат (переважно санітарок) із «Жіночої Січі».

 

17 березня 1939 р захоплених галичан-січовиків 7-8 колонами по 70-80 осіб угорські жандарми привели їх на Верецький перевал. Польські військовики й прикордонники спочатку розмістили військовополонених у казармах, а 18 березня відвели їх уздовж лінії новоутвореного кордону ліворуч і праворуч на 1-2 кілометри і розстріляли над селами Нова Розтока і Верб'яж та між Петросовцею, Жупанами й Лазами сучасного Воловецького району Закарпатської області.

 

Інші групи, близько 230 вояків, розстріляно праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу місцевої долини. Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, становить 500-600 осіб (18).

 

Члени ОУН взяли активну участь у формуванні та подальшому розвитку Карпатської Січі. Однак, перебуваючи в керівництві Військового штабу вони не змогли перетворити мілітарну організацію в регулярну армію. Заходами ОУН на ЗУЗ та при допомозі ПУН можна було вирішити питання організації боєздатних, добре укомплектованих і споряджених збройних сил Карпатської України в 1938-39 рр. Проте позиція ПУН стосовно масового переходу польсько-чехословацького кордону, орієнтація на Німеччину обмеження військових ініціатив оунівців на Закарпатті, мінімальна участь у військовому вишколі вояків Карпатської Січі не дали змоги реалізувати задум.

 

19 березня Карпатська Україна припинила організований військовий спротив угорській окупації. Члени ОУН С. Росоха, М. Крупа, О Ворохта створювали в карпатських горах повстанські загони, які діяли між Великим Бичковим та Раховим. Зв'язок і координацію між окремими групами повстанців і Проводом ОУН у Хусті виконували Микола Петрук та Федір Хімчук. Невдовзі, з огляду на важкі умови партизанської боротьби, із повстанських загонів було звільнено молодих семінаристів, гімназистів і тих, хто бажав повернутись додому або не походив із Закарпаття.

 

Через зв'язкових командир повстанського загону С. Росоха отримав наказ від Проводу ОУН у Хусті про своє відкликання та виїзд закордон для іншої роботи. Після його від'їзду командування загоном перейшло до О. Ворохти. Активно проти встановлення угорської влади діяв повстанський загін у Волівській окрузі під командуванням відомого місцевого члена ОУН пор. Федора Тацинця – «Крота» й О. Тарасюка.. Після того як угорська влада оголосила амністію всім учасникам збройної боротьби, Ф. Тацинець повернувся до рідного села Келечина, де був заарештований і розстріляний. Повстанська боротьба окремими партизанськими загонами проти окупаційної влади в гірських районах Закарпаття тривала до середини травня 1939 р. (14).

 

Угорська окупаційна влада за національну діяльність репресувала біля 5 тисяч закарпатців. У боях за незалежність Карпатської України загинуло декілька сотень оунівців, чимало було розстріляно угорськими та польськими військами після завершення окупації Закарпаття, ще більше потрапило до угорських концтаборів і польських тюрем. Можна погодитися з думкою провідного діяча ОУН Ярослава Стецька, що «Карпатська Україна вчинила перший спротив в Європі, щоб збройною рукою зупинити «нове порядкування» Європи Німеччиною, це був перший стріл у «нову Європу» Гітлера!» (20).

 

Література

1. Стахів В. Почалося в Ужгороді, а закінчилося в Мармароському Сиготі. Декілька фрагментів подій з новішої історії Закарпаття з приводу 15-річчя постання держави Карпатська Україна // Вісті. – Мюнхен. 1954. – Ч. 11-12. – С. 7-10; Мірчук П. Нарис історії ОУН / [За ред. Ленкавського С., Штикала Д., Чайківського Д.] – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське В-во, 1968. – С. 549; ДАВО. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 7346. – Арк. 1-3.

2. Sаmuś Р., Ваdzіаk К., Маtwіеjеw G. Аkcja "Lоm". Роlskіе dzіаłаnіа dуwеrsуjnе nа Rusi Zаkаrраскіеj w śwіеtle dоkumеntów Оddzіаłu II Sztаbu Głownego WР. –Wаrszаwа, 1998. S. 56, 106, 285; Стерчо П. Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 рр. –Львів, 1994. –С. 11-12, 63; Гірняк Л. На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали. – Нью-Йорк, 1979. – С. 62.

3. ДАЗО. – Ф. 18. – Оп. 3. – Спр. 105. – Арк. 21; Там само. – Оп. І. – Спр. 51. – Арк. 3; Там само. – Ф. 3. – Оп. 3. – Спр. 66. – Арк. 2-4.

4. ДАЗО. – Ф. 3. – Оп. 3. – Спр. 66. – Арк. 5-9; Там само. – Спр. 156. – Арк. 1; Там само. – Ф. 18. – Оп. 1. – Спр. 76. – Арк. 1.

5. Росоха С. Спомини: Події та люди на моєму життєвому шляху / Степан Росоха /

[уклад. В. Худанич]. – Торонто-Ужгород: «Мистецька лінія», 2001. – С. 76-77.

6. Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 553; На зов Києва: Український націоналізм в Другій світовій війні. Збірник статей. – Київ, 1993. – С. 34.

7. Химинець Ю. Тернистий шлях до України. – Ужгород: «Гражда», 1996. – С. 248-249; Гірняк Л. На стежках історичних подій... – С. 35.

8. Наступ. – Хуст, 4 грудня 1938. – С. 3; Наступ. –Хуст, 20 грудня 1938. – С. 3-4.

9. ДАЗО. – Ф. 18. –Оп. 3. –Спр. 105. – Арк. 17-18; Щербій Й. Зенон Коссак – Тарнавський поручик Карпатської Січі // Коссак, Охримович, Тураш. – Торонто: ЛВУ, 1968. – С. 64; Наступ. – Хуст. 23 лют. 1939. – С. 3.

10. ДАЗО. – Ф. 1148. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 3 зв.; Гірняк Л. На стежках історичних подій... – С. 72; Бірчак В. Карпатська Україна. Спомини й переживання. – Ужгород: «Гражда», 2007. – С. 38.

11. Гайвас Я. Воля ціни не має. – Торонто: «Срібна сурма», 1971. – С. 47-49.

12. Там само. – С. 62-64.

13. Мірчук П. Нарис історії ОУН... – С. 557.

14. Дад А. За волю і державність Срібної Землі // Коссак, Охримович, Тураш... – С. 86; Стебельський І. Шляхами молодості й боротьби. Спогади. Статті. Листування / Іван Стебельський. – К.: «Смолоскип», 1999. – С. 36-37; Федина В. Михайло Колодзінський – Гузар і Карпатська Україна // Карпатика. – 2000. – Вип. 7. – С. 233.

15. Ольжич О. Вояки – будівничі / Олег Ольжич // На зов Києва... – С. 57.

16. Карпатська Україна (1938-1939). Збірник архівних документів і матеріалів / [Упор М. Делеган, С. Вискварко]. – Ужгород: Карпати, 2009. – С. 12; Гірняк Л. На стежках історичних подій... – С. 152-154.

17. ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 9. – Спр. 4672. – Арк. 72.

18. Вегеш М. Велич і трагедія Карпатської України / Микола Вегеш // Альманах УНСоюзу – Парсіплані, 2009. – С. 54-56; Якимович Б. Героїчна і безсмертна Карпатська Січ / Богдан Якимович // Там само. – С. 61; Пагіря О. Карпатська Січ: військове формування Карпатської України: науково-популярне видання / Олександр Пагіря. – К.: Темпора, 2009. – С. 109, 139-145.

19. Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. – Т. 1: Карпатська Україна: Документи і матеріали / [Упор. Довганич О. Д., Корсун О. М., Пагіря О. М.]. – Ужгород: ВАТ «В-во Закарпаття», 2009. – С. 299: Химинець Ю. Тернистий шлях до України... – С. 373.

20. Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державности України. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон: УВС, 1967. – С. 26.

 

Микола Посівнич, кандидат історичних наук, Інститут Українознавства імені І.П. Крип'якевича НАНУ.