Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українських партій і організацій в 20-30-х роках. (Автор: Рожик Микола)

опубліковано 9 груд. 2014 р., 09:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2014 р., 13:18 ]

Журнал «Республіканець», №3-4, 1994 рік

 

З історії діяльності українських партій і організацій в 20-30-х роках XX ст. на Західній Україні

 

Історія національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у міжвоєнний час писалася кров'ю кращих синів і дочок України, вона помічена трагедіями і жорстокими поневіряннями, які вкарбовані у пам'ять поколінь. Відстоюючи національну ідею і гідність, народ здобував гіркий і разом з тим корисний досвід боротьби за національну незалежність. Й сьогодні, з висоти 90-х років XX століття неймовірними постають перед нами ті випробування і втрати, яких зазнавав український народ, будуючи розірваним, але нескореним.

 

22 квітня 1920 року між урядом УНР на чолі з С. Петлюрою і Польщею був заключений, так званий Варшавський договір. Тоді Варшава зобов'язалася не підписувати міжнародних угод спрямованих проти України. Договір мав забезпечити національно-культурні права поляків на Україні й українців у Польщі. Однак, в тих трагічних для українського народу умовах, офіційна влада Речі Посполитої й не думала робити бодай жести, які б демонстрували толерантність до України. За цим договором західноукраїнські землі переходили до Польщі. Останнє викликало як масове обурення серед населення Західної України, так і відкривало Варшаві широкі можливості для різних спекуляцій, для узаконення колонізаторської політики.

 

У 1923 році спільними зусиллями польських властей і держав Антанти була похована ідея надання автономії для українського населення в Польщі (На Паризькій мирній конференції 28 червня 1919 року Польща зобов'язувалася гарантувати українцям культурну автономію). Зрештою в Конституції, прийнятій у 1921 році гарантувалися права української меншості на використання рідної мови у громадському житті, у навчанні в початкових класах школи, а законом від 26 вересня 1922 року навіть надавалося самоврядування Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствам. Насправді жоден із названих законів ніколи не був втіленим в життя. Ідеї Ю. Пілсудського якомога більше витягти користі з такої багатої землі як Україна, стали основоположними у національній політиці міжвоєнних польських урядів. Терор і жорстоку українофобію, ось що з завзяттям, гідним кращого застосування, протиставив уряд домаганням елементарних людських прав для українців в Польщі. Тільки в 20-х роках, як наслідок такої політики, через в'язниці і концтабори Речі Посполитої пройшло 70 тисяч українців.

 

Польська держава була неоднорідною в національному відношенні. Національні меншості за офіційним переписом 1931 року складали 35,2 відсотки усього населення, з них українці – 16 процентів або майже 5 мільйонів. Річник Українського економічного бюро Товариства наукових викладів ім. П. Могили у Львові подають кількість українців, які проживали в кордонах польської держави від 6 до 6 млн. 257 тисяч чол. Отже це була чисельна національна меншість, яка стала об'єктом колонізаторських домагань і шовіністичних принижень урядових сфер Польщі і, що особливо прикро, окремих політичних партій і громадсько-політичних організацій.

 

Політика пацифікації (умиротворення), яку проводив уряд санації, в першу чергу, поглиблювала національні і соціальні проблеми українського населення. Більшість заходів у рамках так званого "умиротворення" спрямовувалося проти українців. Навіть офіційні статистичні підрахунки показують, що демографічна ситуація у воєводствах, де проживала переважна більшість українців, регулювалася таким чином, щоб не допустити збільшення представництва українського населення у тих сферах, де воно б посилило свій вплив і політичну вагу.

 

Більшість міських жителів східних воєводств складали поляки. У Львові на початку 30-х років їх було 63 відсотки, Перемишлі – 64, Тернополі – 77, Станіславі – 42 і т. д. Загалом у західноукраїнських містах поляки складали 50,7 відсотків жителів, євреї – 28, а українці лише – 16. Колонізаторська політика полягала в тому, щоб не тільки тримати українців і білорусів на гірших робочих місцях, які не потребували високої фахової підготовки, а й мати можливість нижче їх оплачувати і будь-коли скоротити. За переписом 1931 українці складали лише 6 процентів робітників у Волинському і Поліському воєводствах, 17 – у Станіславському, 13,8 – у Львівському і лише у Львові – 65 відсотків. При цьому у 4-ох східних воєводствах тільки 27 процентів українських робітників працювали у промисловості і 5,2 у зв'язку.

 

Великодержавний шовінізм санації опираючись на стереотипи меншвартості духовного розвитку і культури колонізованих народів у порівнянні з колонізаторами, намагався зробити з українців матеріал придатний для повної асиміляції. Політика денаціоналізації привела до надзвичайно тяжкого стану українську інтелігенцію, студентство і учнівську молодь. Як писав відомий публіцист Іван Кедрин на сторінках "Польсько-українського бюлетеня", "щочетвертий – щоп'ятий український інтелігент не має праці". З 53 тисяч західноукраїнської інтелігенції в 30-х роках тільки серед молодих 6 тисяч були безробітними і в пошуках праці змушені були виїжджати до Варшави, Познані та інших міст Великопольщі.

 

"Ні один народ не зміг би жити не отримавши власних вартостей...", писав Ніцше. Національні цінності українців в Польщі навмисне, впродовж усіх років існування міжвоєнної Речі Посполитої руйнувалися. Українська інтелігенція в Польщі складала лише 1 процент від загальної кількості, а буржуазія нараховувала трохи більше 10 тисяч (0,2 процента від усього українського населення).

 

Навіть за межами Польщі було відомо, що українці Галичини, Підляшшя, Волині зазнають не тільки мовної, освітньої і культурної дискримінації, а й, що їхні школи і храми руйнуються і нищаться, а українські робітники замінюються поляками.

 

Українське питання у міжвоєнній Речі Посполитій було не тільки гострим, а й дискутувалося в різних колах і владних структурах, які, кожен по своєму, намагалися його закрити. Воно мало не тільки давні традиції, а й обросло найхимернішими міфами.

 

Шляхетські традиції не могли допустити того, що на західноукраїнських землях, які вважалися безперечно споконвічно польськими, може появитися сила, яка нагадувала б історію повстань Богдана Хмельницького. Сила, яка не піддавалася щепленням рабської психології, а виявляла мужність і вольові якості. Більше того, ця нова сила прагнула піднести "мужицький говір" до рангу літературної мови, до мови адміністрації і школи. Польським владцям потрібна була сіра маса, забита і неписьменна, яка б справно і спокійно працювала.

 

Отож зменшення польських впливів означало б перемогу "східного варварства" і загрозу незалежності Польщі – так міркували на найвищому державному рівні...

 

Серед тих, хто мріяв про незалежну польську державу, ще на початку XX ст. Ян Людвік Поплавський вважав, що це має бути територія між Одрою і Дніпром, між Балтикою і Чорним морем, яка являє собою окрему органічну цілість, зплавлену спільністю умов і територіальних економічних інтересів і нарешті історичних традицій. Воістину, як говорив Телейран: "Ніколи не заходять настільки далеко, як тоді, коли не знають куди йти".

 

Навіть ті політичні діячі, які виступали проти залучення до Польщі частини литовських, білоруських і українських земель без врахування намірів їх мешканців, вважали, що Польща здійснює визвольну місію на Сході. "Коли йдемо на Україну, – писав один із лідерів людовців, – йдемо щоб занести туда свободу, таку як у себе".

 

Щодо національних меншостей, то треба підтримати їх прагнення "так далеко, як того дозволяє інтерес польської держави як цілості". "Дорога польської активності, – твердили пізніше пілсудчики, – то не тільки повернення Білорусії, звільнення Балтики (про Україну вже навіть і мови немає), – це дорога на Схід, через Крим, Кавказ, Туркестан".

 

Як писав Ю. Тютюнник, відомий український військовий діяч: "Переглядаючи польську публіцистику всіх часів, не можна знайти ніде ні одного місця, де б у будь-якого польського публіциста вистачило громадянської мужності виступити проти претензій польського імперіалізму на землі та добра українського працюючого народу так само, як не у всіх польських публіцистів вистачило щирості признатися у своїх апетитах".

 

Поглиблення кризи парламентаризму, ерозія загальнодемократичних цінностей вели до того, що Польща "прийняла чимало ознак авторитарної держави". Не дивно, що при цьому репресивні методи набували все більшої ваги в державній політиці. Тому майже 78 тисяч осадників у східних районах польської держави, розглядалися як керівники "місцевого життя", які до того ж "наділені невгасимим військовим духом і є корисним елементом держави".

 

Кожен сигнал, що в Західній Україні розпочинається "якийсь рух" ставав початком внутрішнього миру в центрі Польщі. Польський вплив, вважали у Варшаві, завжди виходив за межі етнографічно чистих польських провінцій і в цьому полягала сила держави, необхідна для зміцнення. Посилення впливу на Сході завжди покладалося на шляхетсько-солдатську колонізацію і супутних їй асиміляцію народів, які там проживали.

 

В абсолютно секретних урядових документах варшавські політики, втрату Західної України розглядали як таку, що звела б Польську державу до ролі другорядної і не дозволила б проводити незалежну зовнішню політику.

 

Українські партії і громадсько-політичні організації акції Варшави по так званій пацифікації, жорстоке придушення незадоволення селянства східних районів в 30-х роках, розцінювали як безпрецедентну брутальність. Преса УНДО повідомляла, що ці події "відкрили страшну рану з часів давніх і часів післявоєнних. В українсько-польських стосунках знову викопано провалля і нічого не робиться, щоб це провалля засипати".

 

Ліві західноукраїнські партії заявляли про те, що "український народ свідомо прагне до державної незалежності". Вони не погоджувалися з тим, що проблему "7 мільйонного українського населення в Польщі", можна "втиснути в рамки питання про національну меншість".

 

Заради об'єктивності слід відзначити, що у 30-х роках були спроби зняти напругу у польсько-українських взаєминах. Такі польські політики як, Василевський, Скваржинський та інші пропонували так змінити законодавство, щоб відкрити українському населенню можливість мати своїх представників у місцевих органах влади. Вони висловлювалися за введення української мови в середніх школах і ліквідацію утраквізму в початкових класах. Пропонувалося українізувати православну церкву і вивести її з-під опіки Московської патріархії, проводити раціональну політику по відношенню до греко-католиків, зокрема отців-василіан і єпископа Григорія Хомишина, при збереженні поваги до митрополита А. Шептицького.

 

В 1934 році на урядовому рівні розроблявся перший 4-річний план інвестицій для східних земель. Раніше такі ідеї декларувало, створене в 1933 році, Товариство розвитку східних земель, а також Інститут економіки східних земель. Однак, в основному, зусилля цих структур замкнулися на продовженні і посиленні полонізації українського і білоруського населення. Завдяки зусиллям офіційних влад близько 200 тисяч поляків наплинуло до сіл і 100 тисяч до західноукраїнських міст. Як писав маршалок сейму І. Дашинський: "Уряд не керується у своїй політиці визнанням прав народів Західної України і Західної Білорусії. Знову вибухають запеклі національні виступи".

 

На противагу Т. Голувко, який закликав створити на західнобілоруських і західноукраїнських землях "П'ємонт народно-культурного відродження" і таким чином набути союзника і помічника у боротьбі з Москвою за цілковите визволення", такі польські діячі як Петро Дунін-Борковський і Генрик Левенгерц виступали за державну асиміляцію українського і білоруського населення. Вони вважали, що "націоналізм українців не вдасться ліквідувати і українське населення не зречеться свого національного духу", тому треба усунути об'єктивні причини незадоволення, а саме економічні і культурні. Однак такі декларації були не тільки путаними, а й пустопорожніми. Маршалок сейму І. Дашинський був рішуче проти будь-яких домагань українців автономії, навіть вживати термін "Східна Галичина", замість "Малопольща". Коли виникла ідея зустрічі керівників парламентських фракцій з членами уряду і Ю. Пілсудським її ініціатори заперечили участь представників української і білоруської фракції. Отже "державницький патріотизм" польських політичних лідерів замикався на асиміляції національних меншостей.

 

В таких непростих умовах джерела українського національного самоусвідомлення, хоч і піддавалися ідейному забрудненню з боку колонізаторів, не перестали духовно живити народ і його волю до свободи і незалежності. Навіть пряме проникнення колонізаторів у етнографічне середовище українців не змогло деградувати населення Західної України, яке попри всі незгоди і утиски відстояло національну ідею.

 

Навколо такої впливової української партії як УНДО об'єднувалися діючі і новостворювані освітні, культурні, господарські і фінансові організації й структури, які виступали на захист національних інтересів українців. "Просвіті", Ревізійний союз кооперативів, Центросоюз "Дністер" і ряд інших крім економічно-фінансових справ розгорнули значну видавничу діяльність. Під їх егідою виходило ряд друкованих органів: щоденна газета "Діло", тижневик "Свобода" і ін. У Львові виходили журнали "Господарсько-кооперативний часопис", "Кооперативна республіка", друкувалися додатки типу "Ощадність" і т. ін.

 

Значних масштабів досягла діяльність "Крайового економічного товариства "Сільський господар", яке в 1929 році об'єднувало понад 26 тисяч членів, а в 1938 році, уже 160 тисяч. Ця організація так само видавала ряд періодичних органів, зокрема журнал "Сільський господар" з різними додатками ("Український календар", "Хліборобська молодь", "Хліборобський вишкіл молоді" і ін.).

 

Розгорталася робота кооперативів. "Союз українських кооперативних спілок" у 1929 році об'єднував 2785 кооперативів з 328 тисячами членів. Незважаючи на кризу в економіці до 1933 року кількість кооперативів сягнула 3194, а число членів 448 тисяч. Появилися такі потужні об'єднання як "Центросоюз", "Маслосоюз", "Народна торгівля", "Центробанк". Союзу українських купців і промисловців належав "Українбанк" і "Промбанк", які мали філії в Стрию, Перемишлі, Тернополі, Со калі, Самборі і Станіславі.

 

В 1936 році у Львівському ярмарку промислових виробів взяло участь понад 50 підприємств української легкої і харчової промисловості. Постійною була тенденція зростання числа українців зайнятих у торгівлі. За 10 років починаючи з 1921 року такий ріст склав 200 %.

 

Не зважаючи на утиски санації продовжували діяти такі об'єднання, як Українське технічне товариство, Український будівельний союз, Об'єднання студентів львівської політехніки "Основа". Питаннями культурного життя, проблемами виховання молоді опікувалося Товариство українських ремісників, промисловців і купців "Зоря". Позитивну роль у відстоюванні національних ідеалів відіграло Товариство письменників і журналістів ім. Ів. Франка, Союз українських музикантів, учительські організації "Взаємна поміч", "Учительська громада" і ін.

 

Не переоцінюючи суспільно-політичну вагу і масштаби впливу на широкі верстви українського населення, важливо відзначити, що зростання національних організацій і різноманітних політичних і господарських структур були свідченням поглиблення самосвідомості народу, його прагнень відстояти свої права, вибороти можливість для розвитку і реалізувати могутній внутрішній потяг до волі, до незалежності. Разом з тим це був шлях на Голгофу де розпинали кращі сили українського народу. В 30-і роки польські власті учинили кроваву різанину української меншості Речі Посполитої.

 

В документі державного департаменту внутрішніх справ за підписом міністра Б. Пєрацького говорилося: "...В процесі проведення компанії по збереженню внутрішньої безпеки Польщі, українці, особливо проживаючі у Варшаві, повинні бути поголовно випалені розпеченим залізом. Буквально за кожний виступ української революційної організації, Польща зобов'язана відповідати найсуворішими каральними заходами. Взявши на озброєння принцип колективної відповідальності, ми "повинні карати і при цьому найжорстокішим чином, все проживаюче на території Польщі українське населення за будь-яку, навіть незначну провину з боку політичної організації українців".

 

Як результат такої політики, потяглися в польські тюрми і концтабори довгі ряди в'язнів, як правило молодих українських юнаків і дівчат, хто з студентської, або учнівської лави, хто з села або від робітничого верстата. Тільки у вересні 1930 року у Львові, Луцьку і Тернополі поліція заарештувала 135 молодих людей за політичну діяльність. Після звезення їх до Луцьку над ними було учинено грубу фізичну розправу, після якої дехто помер, частина зазнала каліцтва, окремі збожеволіли або покінчили життя самогубством.

 

Катування політв'язнів стало системою, яку санкціонувала державна влада. 10 вересня 1930 року польські власті заарештували лідерів лівої опозиції, бувших українських депутатів парламенту. 30 жовтня поліція арештувала голову УНДО Дмитра Левицького, а потім і усю президію партії. Усі вони, 21 особа, українські представники в сеймі, три сенатори і увесь секретаріат Українського клубу депутатів у Варшаві опинилися в тюрмі.

 

Виступаючи у сеймі 9 січня 1931 року український депутат Остап Луцький знову наголосив на тому, що "польську політику у справах національних меншин знаменувало до недавна те, що вона ані не мала відваги признатися до цілком явного і виразного нищення їх, ані не могла зважитися витягнути консенвенції з дійсності і дати їм, передусім українцям, усьо, що їм належиться". Українці в Польщі, вважав Луцький, були зведені до "політично безвартісного етнографічного піску". Діячі санації не допускали й думки про зміни у становищі українців.

 

Польську спільність у Східній Галичині доля "покликала до великої місії закріплення польської державності в психіці та способі думання своїх українських співземляків", – так заявляв один із діячів санації. Інший твердив, що польський елемент має усвідомити себе автохтоном і "покликанням передовсім до організації і керування національним життям і руського народу". Ці заклики реалізовувалися своєрідно. Тюрми і концтабори були переповнені. Як згадує один із. в'язнів концтабору Берези Картузької, дротяна брама цього, на офіційній мові "місця відокремлення", "неначе паща потвори відчиняється, поглина мізерні, худі, брудні й неголені постаті, наче мухи..." Комендант табору Болеслав Грефнер – "уроджений кат", комендант першого блоку Марковський – "божевільний садист, людожер і звироднілий хам". Так виглядала демократія Рядз-Смігли, Косцилковського, Пєрацького і ін. Така була фізіономія санації.

 

Ці трагічні сторінки історії національно-визвольної боротьби засвідчують не тільки незламність духу і непохитне прагнення українців до свободи, вони також розвінчують підступний міф про надання допомоги єдинокровним братам – українцям з боку кремлівських правителів більшовицької імперії. Міф який так старанно роздмухувала Москва влітку 1939 року. Ці "благодійники" скромно мовчали тоді, коли на початку 30-х років здійснювався по суті геноцид над українським населенням Польщі. Та й зрештою чи до того було комуністичним вождям, які в той же час шукали і випробовували методи винищення українців та інших народів у власній державі. Як зазначалося в одному із документів Російського Червоного Хреста: "Садистська насолода мучителя, який прагне якомога більше заглянути у закатовану душу мучеників, упивання чужим горем – це одна із "психологічних особливостей більшовизму".

 

Залишине один на один із авторитарно-терористичною системою санації західноукраїнське населення не змирилося з тяжкою долею. Оскільки в 30-х роках зусилля УНДО і інших українських партій та організацій, які орієнтувалися на парламентські форми політичної боротьби, виявилися малоефективними, все більшого впливу набуває радикальний рух.

 

УНДО, яке виникло в результаті об'єднання трьох політичних організацій, Української народно-трудової партії, Української партії національної праці і Української парламентської репрезентації від Волині, Холмщини і Підляшшя, в 30-х роках не зуміло домогтися суттєвих позитивних змін у національній політиці Речі Посполитої. Тривалий час виступаючи проти рішення Ліги Націй про передачу мандату на управління Східною Галичиною Польщі, УНДО в 1932 році вилучило із своєї програми вимогу створення незалежної української держави і обмежилося тільки декларацією права територіальної автономії в складі Польщі.

 

В червні 1934 року після поїздки міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького до Львова і Станіслава відбулася його зустріч із провідниками УНДО, на якій було досягнуто замирення між УНДО і санацією.

 

У травні 1935 року в час візиту до Львова нового міністра внутрішніх справ З. Косцялковського, на його зустрічі з лідерами УНДО було досягнуто угоди про так звану "нормалізацію польсько-українських відносин". Можливо, що в умовах парламентської демократії політика компромісів і часткових змін принесла б бажані результати. Однак в роки санації такі дії були недостатніми, а крім того вони викликали розчарування серед широкого загалу західноукраїнського населення. Природньо, що політичні сили в таких умовах різко розмежувалися на два крила.

 

Одне з них, в досягнутій угоді з польськими властями вбачало не тільки можливість розрядки напруженості, а й забезпечення українцям більшої свободи організації, національного розвитку, перспективу доступу до постів в державному апараті та місцевому самоуправлінні, надію на отримання певних матеріальних вигод.

 

Друге крило рішуче виступило проти таких компромісів, за революційне вирішення існуючих соціальних і національних проблем. Найважливішою організацією, яка виступала за радикальні методи боротьби проти полонізації українського населення, за збереження і захист його самобутності, була Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка виникла в лютому 1929 року на базі Української Військової Організації (УВО).

 

Революція під проводом ОУН мислилася її провідниками, в першу чергу, як "духовне переродження української нації: відродження всіх тих позитивних прикмет, які винесли були українську націю на вершини у давнину, і знищення всякого намулу, нанесеного віками поневолення". Співзвучні цим ідеям були і твердження Д. Донцова, який вважав, що в тодішньому демократичному суспільстві даремно шукати тип "апостола правди і науки", серед тих "що вважають себе нащадками наших смердів, гніздюків і полежаїв". "Наша робота вимагає нового лицарства, отже й типа героя нової доби треба шукати в старих часах нашої "шевалєрії". Д. Донцов відверто поділив суспільство на людей "плебейської психіки" і "людину визвольного руху", яка здатна знищити "брудну міщанську сіру каламуть, що пролізла на нашу чисту землю". Радянська історіографія звинувачувала Д. Донцова за подібні рішучі висловлювання й оцінки у фашизмі, хоч підстав для цього не було жодних, бо виступаючи за людину, яка прагне до визволення, він стояв на позиції, яку Гегель визначав як таку, що історичний розвиток – це процес в усвідомленні свободи, а здійснення свободи є "абсолютною метою розуму".

 

ОУН на чолі з Є. Коновальцем пропагувала ідею утворення Української самостійної держави застосовуючи методи від політичних до насильницьких, збройних. На початку 30-х років Організація ставила завдання "широкої розбудови членських кадрів й організаційної мережі на цілому терені західноукраїнських земель під Польщею", при цьому особливу увагу уділяла тим районам, які були просякнуті "комуністичною роботою". ОУН намагалася проводити "систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок і т. д.)".

 

Для керівництва Юнацтва ОУН, при Крайовій екзекутиві ОУН було створено підреферентуру, яку очолив Іван Габрусевич, який пізніше, в 1943 році загинув в фашистському концтаборі.

 

Уже весною 1930 року серед членів молодіжної організації ОУН було проведено "курс саботажної техніки (володіння вогнепальною зброєю, ручними гранатами, запалювальними засобами, кислотами, вибухівкою і т. д.". Отже новою формою боротьби ставали масові насильницькі акції. "Побіч революційної боротьби проти Польщі як окупанта й гнобителя західноукраїнських земель", – як писав один із лідерів, – відкривався ОУН і "другий фронт протибільшовицької боротьби, як рівнорядний і так само активний".

 

Чому стала можлива реалізація максималістських національно-визвольних прагнень, які були втілені в програмі ОУН? Головним стимулом такої політичної поведінки були як послідовний наступ на права українського народу, на конституційне право національних меншостей на національно-культурну автономію, так і пряме брутальне зневаження споконвічного права народу користуватися і навчатися рідною мовою, безпрецедентне приниження його національних почуттів і руйнування духовності і святинь.

 

Колонізація і полонізація українських земель велася з шляхетською впертістю і затятістю, не зважаючи ні нащо. Досить сказати, що тільки за перші десять міжвоєнних років у Західній Україні оселилися 77,2 тисячі осадників-колоністів, які отримали понад 600 тисяч гектарів землі. За офіційними даними в 1932 році із більше ніж 2 мільйонів дітей шкільного віку у Польщі, понад 1 мільйон дітей були позбавлені елементарного навчання. "Найбільш понурих відтінків", за словами сучасників, набрало шкільництво й освіта західноукраїнських земель. Тут навіть половини дітей не було залучено до навчання. Офіційна політика Речі Посполитої – інтегрувати Західну Україну в склад польської держави, такий стан речей допускала, а крім того стала вирішальною критичною точкою загострення національного питання

 

Якщо з початку 20-х років у львівських гімназіях, по всій Галичині виникають і діють різноманітні таємні гуртки політичної самоосвіти з певною націоналістичною орієнтацією, то в середині 20-х років появляються нові гуртки, які дещо пізніше об'єдналися в "Союз української націоналістичної молоді". Ця організація видавала щомісячний журнал "Смолоскип", який так як і газети "Юнак" і "Український голос" розгорнули гостру антиурядову пропаганду.

 

Галицька молодь бунтуючи проти своїх угодовських політичних партій чим раз більше потрапляла під вплив "нового революційно-націоналістичного руху". Тобто тих сил, "які були представлені націоналістичним рухом полковника Коновальця під ідеологічним впливом Дмитра Донцова", – писав у своїх спогадах відомий Тарас Бульба-Боровець. Він же і критикував лідерів руху та тотальне заперечення демократичного світогляду та нехтування державною концепцією України, яка склалася в 1917—1921 роках.

 

Звичайно що рух, який розгортався під проводом ОУН не був однорідним. Основні кадри організації до 1929 року складали ті, хто уже був випробуваний у боротьбі за її становлення. Це були представники того покоління серед яких існувала певна згода і "не було терену для внутрішніх конфліктів". Коли ж в дію вступила молодь "проблема назрівання боротьби в УВО-ОУН наростала з кожним роком". Монопартійність, авторитарний, вождівського типу характер ОУН давав місце для розколів. До того ж в 30-х роках "молоді публіцисти-дилетанти" з одного боку бралися з самовпевненістю до вирішування глобальних проблем, а з другого боку певні ірраціональні програмні настанови приглушували тверезу критичну думку.

 

Не дивно, що як політичний так і культурницькі кадри української еміграції з певними застереженнями ставилися до дій революційного підпілля ОУН, яке на початку 30-х років розгорнуло збройну боротьбу. На 1933 рік в рядах ОУН нараховувалося до 30 тисяч членів. Це була грізна сила заряджена бажанням покласти край тій політиці, яку офіційна Варшава застосовувала проти українців та їх партій і організацій в Польщі. Навіть польські офіційні органи друку визнавали, що "український націоналізм – це рух викликаний інстинктами самозбереження".

 

Реакцією на розгортання українського національного руху з боку польських шовіністичних кіл був тиск на уряд, щоб заставити його вести більш жорстку антиукраїнську політику. Це діялося тоді коли "тисячі українців і білорусів, – за даними міжнародних організацій захисту прав в'язнів, – пройшли через всі ці лодзінські, радомські, ченстоховські, білостоцькі і віленські тюрми, витримавши пекельні тортури".

 

Уряд Речі Посполитої маніпулював свідомістю народу, виставляючи себе захисником індивідуального благополуччя кожного громадянина тоді, коли за даними польської науки 90 відсотків українського населення голодувало, роками не припинялися голодні хвороби – тиф і червінка. На Західній Україні, писав польський економіст В. Орліцький, були специфічні виміри податків, навіть тарифів і не на останньому місці, справи пов'язані з офіційною національною політикою, "справи, що в'яжуться з безмірним стражданням українського народу...".

 

Наприкінці серпня 1930 року до Львова прибув віце-міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький для організації широких акцій проти українських організацій, громадських і політичних діячів і зокрема проти ОУН. Наступ польської реакції означав перехід до політики "твердої руки" на українських землях. Обшуки, арешти, знущання, знищення усього українського: книг, портретів І. Франка, Т. Шевченка, символіки та інші подібні заходи стали повсякденними. Поліції і військам влада рекомендувала вести себе в українських селах як на загарбаній території. Розгорнувся терор проти активістів "Пласту", "Лугу", "Сокола", "Просвіти", НТШ та інших організацій. Жертвами урядового терору стали керівники і активісти ОУН. З лідерів молодіжних структур ОУН до рук поліції потрапили студент львівського університету І Климів. На відомому процесі 42 українських студентів у Луцьку він був засуджений до 10 років. У Львівських Бригідках загинув його брат Григорій Климів. Після тюремних тортур в неповних 26 років помер один із членів УВО організатор "Союзу Української Національної Молоді" Степан Охрімович. Він редагував газету "Юнацтво", журнал "В дорогу", тривалий час очолював Українське студентське товариство в Стрию, серйозно займався науковою роботою.

 

У відповідь на урядовий терор в 1931 році, в Трускавці, за завданням ОУН було ліквідовано лідера українських колабораціоністів, який закликав українців злитися з Польщею, Тадеуша Голувко.

 

У 1934 році було здійснено вбивство провідника політики полонізації українських шкіл Станіслава Собінського.

 

15 червня 1934 року було виконано вирок смерті кату українців Східної Галичини Броніславу Пєрацькому.

 

ОУН у своїх актах помсти слідувала програмним вимогам. Боротьба велася не тільки проти урядових чинників Речі Посполитої.

 

21 жовтня 1933 року Микола Лемик пострілом із пістолета вбив Олександра Майлова, спеціаліста по інспекції розвідувальної роботи дипломатичних служб СРСР за кордоном. На суді Лемик заявив, що це був акт, який повинен був засвідчити перед усім світом протест проти голодомору в Україні.

 

В широких колах західноукраїнської громадськості такі дії ОУН сприймалися як належна відплата за все що переживали українці – громадяни Польщі. Нечувано, але факт, що польські власті політику пацифікації обґрунтовували небажанням українського населення відмежуватися від УВО-ОУН і тому воно повинно нести колективну відповідальність за дії цієї організації. У Варшаві вважали, що для стабілізації Речі Посполитої годиться і політика заложництва кілька мільйонного народу Західної України.

 

В той же час рішучі дії ОУН викликали ейфорію серед галицької молоді, яка буквально "сп'яніла від задоволення почуття помсти та ілюзорної ефективності політичного терору".

 

Затягування нових, все складніших вузлів у міжнаціональних взаєминах, прагнення знайти і застосувати менш крайні методи боротьби виводили окремих діячів ОУН на розуміння необхідності створення нових політичних партій і організацій. Ставку на силу, авторитет лідера, захоплення авторитарними ідеями не завжди можна було виправдати мотивами революційної доцільності.

 

З таких позицій виступав Дмитро Паліїв, колишній член УВО, потім посол від УНДО до сейму, від партії з якою теж розійшовся і створив в 1933 році свою під назвою "Фронт Національної Єдності" (ФНЄ).

 

Друкованим органом ФНЄ стали тижневик "Батьківщина" і щоденна газета "Українські вісті". Основою програми новоутвореної партії на відміну від "революційного націоналізму" ОУН, який на думку Д. Паліїва викликає репресії польської влади і не може вести за собою маси, було прийнято "творчий націоналізм". ФНЄ дотримувався легальних методів політичної боротьби. Галицькі гумористи зразу ж перехрестили ФНЄ в партію "Файно Є", а керівництво ОУН застосувало проти "фронтовиків" ряд акцій, зокрема не дозволили встановити їм свій контроль над робітничим товариством "Сила" та його друкованим органом "Гомін басейну".

 

Зрештою подвійність політичної тактики і стратегії Д. Паліїва були і причиною як його особистих вагань так і хитань і поворотів партії. Так в час виборів 1935 року Паліїв спочатку був проти участі у виборчій компанії, а після прийняття нового виборчого закону центральний орган ФНЄ "Перемога" закликав польські власті "орієнтуватися на активні творчі сили ФНЄ". Невдовзі "фронтовики" прийняли рішення взагалі "не цікавитися виборами".

 

В рядах ОУН йшла боротьба між прихильниками С. Бандери і А. Мельника. Впертий Т. Боровець ще в 1932 році на Волині і Поліссі заснував організацію "Українське національне відродження".

 

В 1938 році в Роттердамі, де була скликана нарада провідників ОУН, сталінська агентура вбила Є. Коновальця, офіційним головою організації став полковник армії УНР Андрій Мельник.

 

Отже ударів по ОУН завдавали не тільки польські власті, а й "вождь усіх часів і народів" заніс її теж у чорні списки. Зміна в керівництві означала продовження суперечки про шляхи і методи боротьби і саме в той момент коли над Польщею нависла смертельна небезпека. Не менша загроза насувалася і на Україну.

 

Сьогодні повертаються із забуття імена багатьох тих, хто в рядах ОУН і інших організацій вів безкомпромісну, або посильну боротьбу як з геноцидом польських властей, так і кровавим більшовицьким режимом. Серед них були люди готові жертвувати найдорожчим – своїм життям в ім'я ідеї відродження незалежної української держави, заради відстоювання споконвічних національних цінностей, гідності власного народу, його права на цивілізоване існування.

 

Історики мусять розчистити усі ті нагромадження брехні, підступного викривлення і фальсифікування подій, які здійснювалися як державна політика зусиллями офіційної історіографії СРСР і міжвоєнної Польщі. Народ України мусить знати правду про усіх своїх синів і дочок, які жертвували на алтар Вітчизни найдорожче. Та вже сьогодні можна з впевненістю говорити про те, що їх боротьба, їх самопожертва, попри усі можливі і допущені помилки, і не завжди оправдані форми і методи відстоювання національної ідеї, не пропала даром. Це була неймовірно тяжка дорога, яка вела до самоусвідомлення, кристалізації ідейних засад української державності, здійснення суверенітету, незалежності і свободи великого європейського народу. Це переконливий доказ незнищенності українського народу і його духу.