Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українське національно-демократичне об’єднання. (Автор: Рожик Микола)

опубліковано 29 лист. 2014 р., 07:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 груд. 2014 р., 09:18 ]

Журнал «Республіканець», №6, 1993 рік

 

Історичні зміни, що стались у 90-х роках XX ст., дозволяють глибоко і всебічно проаналізувати унікальні явища в українському політичному житті 20-30-х років. Це дозволить розчистити вітчизняну історію від навмисне створених міфів, спотворень і фальсифікацій, які продукувалися зусиллями гігантського державно-партійного монстра колишньої більшовицької імперії.

 

Чимало інсинуацій і просто брехні було накручено навколо діяльності політичних партій, організацій, рухів у Західній Україні.

 

З остервенінням, яке властиве найогиднішому міщанству, з усіма специфічно російськими вадами некультурності, паплюжилося все, що в тій чи іншій мірі було пов'язане з національним рухом, з українською політичною культурою тощо.

 

З другого боку, чимало зусиль доклали і польські автори, щоб так чи інакше применшити український фактор у міжвоєнній Речі Посполитій, а то й нав'язати стереотипи, які б представляли українців у негативному світлі. Адже відомо, яку істерію розгорнула офіційна польська пропаганда навколо Львова у зв'язку з подіями у листопаді 1918 року. «Ніж гайдамацький в груди загрожує нам знову» волав тоді «Кур'єр Варшавський» Мирослав Трухан. Негативний стереотип українця в польській післявоєнній літературі. – Львів: ВП «Троян», 1992, с. 45).

 

Якщо події політичного життя засвідчували реальність «українського питання», то влади Речі Посполитої та московські вожді намагались кожен по-своєму затемнювати це питання.

 

Виступаючи у сеймі 9 січня 1931 року, український депутат Остап Луцький зауважив, що Польща, «з сімома мільйонами компактного українського населення бажає за всяку ціну бути чисто національною державою не маючи до того об'єктивних підстав».

 

Польську політику у справах національних меншин характеризувало те, що «вона ані не мала відваги признатися до цілком явного і виразного нищення їх, ані не могла зважитися витягнути консеквенції з дійсності і дати їх, передусім українцям, усно, що їм належиться» – підкреслював О. Луцький (Діло. – 1931. – 13 січня).

 

Система політичного терору особливо дика, безпощадна, жорстока втілювалася у воєнно-польові суди, намагання кулями та багнетами придушити національний рух, виступи українського населення за національні права, за громадську гідність і мінімум соціальних умов для існування. «Пацифікація і повторна пацифікація» – справжнє лихо для українського населення. Поряд із репресіями і нищенням

майна розтоптувалася українська культура, освітні товариства та установи, розчавлювалася духовність і національна свідомість. Крайній польський націоналізм виражався у рішучих антиукраїнських діях (М. Швагуляк. В часи національної скорботи//За вільну Україну. – 1990. – 24 жовтня).

 

Отже, в умовах вкрай несприятливих, українські політичні партії змушені були шукати можливості для відстоювання національних інтересів. Серед цих партій помітне місце посідало УНДО. Воно було найвпливовішою і масовою в 20-30-х роках. Партія виникла у 1925 році у результаті злиття Української народно-трудової партії, Української партії національної згоди і Української парламентської репрезентації від Волині, Холмщини і Підляшшя (В. Мороз. Націоналізм і українська перспектива//Віче. – 1992. – травень №17).

 

Партія виросла на масовій базі західноукраїнського селянства і перебувала у легальній опозиції до уряду Речі Посполитої. Крім представників сільського населення до УНДО входили юристи, вчителі, лікарі, журналісти, представники греко-католицького духовенства. По суті, це був широкий національний рух, який намагався легальними методами відстоювати інтереси українства у міжвоєнній Польщі. Власне, у цьому одна з унікальностей УНДО.

 

Члени і прихильники партії діяли в рамках організаційної мережі, яка охоплювала як низові осередки, так і районні і повітові комітети. На цьому рівні проводилася робота окружного активу та керівників центральних партійних структур. Члени партії знаходилися у постійному контакті з партійним керівництвом через регулярне скликання повітових конференцій.

 

Членські внески сплачували тільки члени УНДО – депутати сейму О. Назарук. Політична брошура призначена для гартування будучих українських провідників. – Львів: УНО, 1936, с. 56).

 

Мережа УНДО активно діяла у Львові, Тернополі, Станіславському воєводстві. Були зроблені спроби розповсюдити вплив УНДО на Волинь. Керівники партії займали важливі пости у керівництві кооперативним рухом, українських торгових організаціях і банках (В. Добрецова, Л. Маянська. Зловісний союз українських буржуазних націоналістів та уніатської церкви. – К.: Знання. 1979. – с. 12).

 

Парламентські традиції українських політичних організацій з попередніх часів, зокрема Української Народної Республіки та Західно-Української Республіки широко використовувалися, а їх кращі якості розвивалися у партійній діяльності. Це справляло певний вплив на політичну поведінку, форми і методи боротьби УНДО.

 

Думається, що оцінки деяких сучасних авторів цієї партії, як дрібнобуржуазної центристської більш стереотипні, ніж реальні (Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (1921-1985 рр.) – Львів: ЛДУ. 1993, с. 8). Це був, у першу чергу, рух суспільно-національного спрямування, який акумулював значні сили українства у боротьбі проти смертельної загрози – втрати національної ідентичності і повної асиміляції.

 

Основні партійні кадри пройшли серйозну школу політичного виховання, громадянської і національної зрілості у національних і політичних структурах ЗУНР. В. Богдан, В. Загайкевич, Г. Тершаковець були депутатами законодавчих органів Австро-Угорщини і Галичини. До керівництва УНДО входили: посол УНР в Стокгольмі Д. Левицький, представник ЗУНРу у Франції Д. Витвицький і інші помітні політичні фігури. Членами Центрального Комітету УНДО було 4 промисловці, 5 селян, 13 адвокатів, 1 юрист, 8 вчителів, 6 журналістів, 4 священики і 4 професійні політики (Я. Зимний. Запроданці польського фашизму. – Харків: Український робітник. – 1933, с.12,11-15).

 

В програмі партії, схваленій II з'їздом 19-20 листопада 1925 року, основним завданням визначалася боротьба за соборність і державність України. УНДО проголошувалася всеукраїнською партією, яка за головну мету вважає захист інтересів усіх станів і класів українського народу. Протиріччя, ідейні і політичні суперечки, можливі протистояння вирішувалися демократичним шляхом, з позицій захисту найвищого національного ідеалу (С. Томашівськнй. Наша чільна партія у власному дзеркалі. – Львів: Рідна школа. 1929. – с. 14).

 

Не заперечуючи принципу приватної власності, УНДО виступала за націоналізацію великих промислових підприємств і об'єднань, за забезпечення робітникам відповідної долі у трудових прибутках (В. Добрецова, Л. Маянська. Вказана праця, с.12). Цікаві вимоги висувались щодо вирішення аграрних проблем, а вони були особливо складними. 82 відсотки західноукраїнського населення було зайнято у сільському господарстві. До цього додавався хронічний земельний голод і технічна відсталість. ЦК УНДО виступив з ініціативою проведення аграрної реформи і передачі без викупу землі малоземельним і безземельним селянам (ІФОДА. Ф.68, оп. 2, од. зб. 387, арк. 1).

 

Теоретики партії займалися питаннями державотворчості, відродження і розвитку ідеї соборності України, її суверенітету і незалежності. У різний час серед її лідерів були такі відомі політичні постаті і громадські діячі як К. Левицький, М. Рудницький, О. Кисилівська та ін. В. Цилевич, член ЦК партії вважав національну державу «вищою організацією, створеною нацією для захисту її інтересів» (А. Шиш. Ідеологія зради і запроданства. Ужгород: Карпати. 1969, с. 31).

 

Україна викликає увагу трагічністю і складністю своєї історичної долі. Вона хвилює уяву своєю древньою культурою і цивілізацією і викликає захоплення мужньою боротьбою проти тих, хто зазіхав на її добро і топтав національну гідність, героїчними звершеннями своїх кращих синів. Як не прикро, але й в умовах сьогодення ідеї захисту інтересів нації та зміцнення її вищої організації – національної держави, не тільки не втратили своєї гостроти, а набувають чимраз більшої актуальності.

 

УНДО, виходячи із засад соборності, незалежності і суверенності рішуче виступила проти рішення Ліги Нації про передачу мандату на управління Східною Галичиною Польщі. Від імені партії і українського населення у кордонах Речі Посполитої неодноразово вносилися петиції з вимогами створення незалежної української держави (С. Лось. Міжнародне положення Польщі та галицькі українці. – Львів: Накладом автора, 1932, с.70).

 

 

Партія відповідально ставилася до справи організації громадської думки, збереження і розвитку національної самосвідомості широких верств українського населення. Вона видавала найбільшу кількість друкованих органів, що було далеко не простою справою в умовах міжвоєнної Польщі. Серед них центральний часопис партії «Діло» і офіційний орган «Свобода».

 

Вагомий політичний вплив поруч з ЦК мало парламентське представництво УНДО, тому теоретичні виступи та інтерпеляції в сеймі депутатів від Українського національно-демократичного об'єднання, як правило, викликали значний резонанс серед західноукраїнської громадськості. Дуже гостро на парламентському рівні ставилися питання національного розвитку українців, викривалися підступні і часто брутальні дії польських шовіністичних кіл по відношенню до українського населення, пропагувалися ідеї національно-визвольного руху.

 

Під безпосереднім керівництвом УНДО діяли такі масові культурно-освітні і громадські організації, як «Союз українок», який налічував 25 тисяч членів, товариство «Просвіта» і «Рідна школа», спортивні організації «Сокіл» з десятками тисяч членів та ін. Важливо, що під егідою партії діяли всі українські торговельно-господарські об'єднання: «Центросоюз», «Маслосоюз», «кредитно-допомогове товариство «Дністер»», «Ревізійний союз українських кооператорів» та ін.

 

Завдяки своєму широкому впливові серед західноукраїнської громадськості УНДО завойовувала переважну більшість мандатів до сейму і сенату у міжвоєнні роки з 1928 по 1938, мала власні депутатські клуби і навіть своїх представників у президії польського парламенту (Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні... с.9).

 

2 лютого 1931 року ЦК УНДО провів широку нараду свого політичного активу, яка завершилася прийняттям звернення до українців. Головним у цьому документі був заклик «до витривалості на своїх позиціях, до збільшення праці в усіх ділянках життя і накінець до праці над консолідацією всіх творчих сил нації, бо тільки це може бути запорукою нашого успіху і перемоги» (Діло. – 1931. – 4.лютого).

 

Стосовно подій та існуючого ладу на Радянській Україні, то УНДО, зважаючи на окремі елементи українізації, певне відродження науки, культури, освіти й мови, займала дуже обережну позицію. У зверненні до західноукраїнського населення ЦК УНДО, називаючи існуючий лад в окупованій більшовиками Україні переходовим диктаторським режимом і однокласовим устроєм, однак визнавала –УРСР «поважним і далекосяжним етапом державності українського народу». Партія проголошувала, що «вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації» (Історія суспільних рухів і Політичних партій в Україні...; с. 9).

 

Така позиція УНДО характеризувала її не тільки як партію поміркованих і виважених парламентських дій, але й як силу консолідуючу і послідовно націлену на досягнення головної мети – української державності. Зрештою і ця політична лінія не влаштовувала не тільки Варшаву, а й як це не може видатися дивним, і Москву. Якщо роздратування польських властолюбців пояснювалося прагненнями будь-що утримати в своїх руках все те, що Польща здобула у 1920 році, то московська пропаганда люто шельмувала УНДО за критику комуністів і за Національні ідеї (В. Осенко. Заладнав Украина под пятой окупантов. // Правда 1936 30 октября).

 

На сторінках своєї преси партійне керівництво виступало проти крайніх форм боротьби з польською окупацією, які «з національного погляду безцільні, позбавлені політичного змислу та неоправдані навіть ніякими революційними мотивами» (М. Швагуляк. В час національної скорботи//За вільну Україну – 1990. – 30 жовтня).

 

У міжвоєнні роки УНДО, як політична партія, намагалась консолідувати усі сили, які були готові до співпраці на засадах парламентських методів боротьби за реалізацію національної ідеї, вирішення соціальних проблем західноукраїнського населення. ЦК партії на початку 30-х років виступив за об'єднання усіх українських партій і організацій в єдину лігу (Діло. – 1936. – 18 квітня).

 

З цією метою ряд західноукраїнських партій, в тому числі, і УНДО, а також українські партії в еміграції (Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів) погодилися провести в 1935 або 1936 році Всеукраїнський національний конгрес.

 

Влітку 1934 року Союз українок скликав жіночий конгрес, на який зібралося 545 делегатів з Волині, Східної Галичини, Буковини, Бесарабії, а також з Австрії, США і Канади. Конгрес закінчився створенням Всесвітнього союзу українок (Діло. – 1934. – 28 червня).

 

Під кінець 1934 року Українська соціал-демократична партія і Українська соціалістична робітнича партія погодили питання єдності тактики і усіх партійних заходів, а 24 грудня провели спільну з українськими партіями в еміграції (Українською партією соціалістів України і Українською соціал-демократичною робітничою партією), конференцію і проголосили утворення єдиного Українського Соціалістичного блоку (Громадський голос. – 1935. – 19 січня). Отже, тенденція до координації і об'єднання зусиль ставали домінуючими в політичній діяльності партій і організацій.

 

Схиляючись до широкого співробітництва різних політичних сил, УНДО в березні 1930 року вступила в контакт з ОУН. Зокрема, 2 березня ЦК УНДО розглянув пропозицію лідера УНДО Євгена Коновальця про надання фінансової допомоги його організації і виділив відповідні кошти (20 000 злотих). В свою чергу, провідник ОУН заявив про конструктивну підтримку політичної лінії УНДО (ІФОДА. Ф. 2, оп. 1, од. зб. 1369, арк. 4).

 

Отже, були справи, в яких УНДО і ОУН намагалися досягти згоди і діяти спільно. Людьми, які, по суті, зв'язували ці дві важливі політичні сили – дві потужні руки національного руху були Д. Паліїв, і К. Рудницький. Вони встановили безпосередній контакт з Є. Коновальцем та І. Кедрин-Рудницьким. Лідери УНДО підтримували зв'язки з Романом Сушком і Юліаном Головінським, провідниками Крайової Екзекутиви УВО-ОУН. Відомо, що Д. Левицький, голова ЦК УНДО, зустрічався з Є. Коновальцем. Зустрічалися з ним також Мілена Руд ницька, член УНДО і керівник Союзу українок, сестра редактора газети «Діло» І. Кедрин-Рудницького. На цих зустрічах обговорювалися найрізноманітніші аспекти української політики (Ryszard Torzeski. Kwestia Ukrainska w Polsce w latach 1923-1929. Кrаkow: \Wydawnictwo Literackie, s.339).

 

Очевидно, що ці дві сили національного руху сходилися у тому, щоб відкинути комунізм, як ідеологію, що руйнує національно-визвольну боротьбу. Як зазначала польська преса, УНДО «протестує перед усім світом проти червоного наступу московських комуністів на український національний рух, проти переслідування вчених і діячів культури, проти арештів селян і робітників,» а також «проти колоніальної московської політики в галузі економічного пограбування України» (Sprawy Narodowosciowe, – 1929. – 3/4 s.806).

 

В програмі УНДО, схваленій III з'їздом , говорилося: «Політичною метою партії є здобуття об'єднаної і незалежної демократичної української держави на усіх її етнографічних землях» (Ryszard Torzeski. Op zit s.239). Така позиція не могла не імпонувати УВО-ОУН. Різниця полягала тільки в методах. УНДО виступало «за конституційно-парламентські» ОУН за революційно-насильницькі методи боротьби за незалежність.

 

Керівництво партії підтримувало діяльність «Українського громадського комітету порятунку України», який був створений у Львові з представників 44 українських організацій та установ. «Комітет» репрезентував тодішнє українське політичне життя і громадськість Західної України. Зокрема, він гостро протестував проти голоду, організованого московськими колонізаторами на Великій Україні. Українська парламентська репрезентація і Провід Українських націоналістів провели широку політичну акцію протесту у Галичині і на Заході проти «московського народовбивства» 1932-1933 рр. (Мирослав Прокопів. Україна та українська політика, с. 81).

 

У документах УНДО про політику польського уряду визначалося, що «табір санації на західноукраїнських землях прагне:

 

1) до розколу української людності на окремі територіальні зони (регюналізм);

 

2) до розігрування москвофільства...».

 

«Ведеться систематичне нищення економічних, культурно-освітніх і політичних організацій українського народу», – говорилося в одній з резолюцій УНДО.» Нехтуються не тільки міжнародні зобов'язання Польщі, але й принципи Конституції. Антиукраїнський похід не затримується, навіть перед такими сферами як церковна і гуманітарна» (Ryszard Torzeski. Op zit s.240).

 

Як писала «Манчестер Гардіан» восени 1931 ро­ку, «поляки тепер забороняють всяку свободу зборів, чи слова, вони штрафують українців, вони закривають більшість українських шкіл...» Тому УНДО, продовжувала газета, «стала бойовою партією, яку варшавська поліція зробила агресивною» ()Emil Lenguel. Thr Cauldon boils. London: Grayson and Grayson. 1939? P.209).

 

Англійська газета мала рацію, подаючи таку оцінку політичної поведінки УНДО. Один з її лідерів Дмитро Паліїв з трибуни сейму заявив: «Стоїмо на тій позиції, що якщо Польща хоче існувати і мати у майбутньому підтримку українського народу, вона може існувати тільки на основі самовизначення народів.» (Sprawy Narodosciowe. 1929, №1, s.77).

 

Однак варшавських властолюбців важко було збити з дороги, яка вела у пропасть. Вони вважали, що їх має єднати один дух і їхня шляхетська кров. Тож безмежно гонорові, самовпевнені, а часом і безмежно примітивні, верхи не хотіли розуміти живої сучасності і заглянути у недалеке майбутнє. Так, один з відомих польських політиків Складновський доказував, що польський визвольний рух був ідейним, а національний рух українців розгортається за чужі гроші. «Королі люблять того, хто говорить істину», – говорить біблійна істина. Тирани істину не люблять, а тих, хто її говорить, знищують. Схоже на те, що мізерні дилетанти при владі, ніколи серйозно не вивчають історію і тим паче не засвоюють її уроки. Як вказував Клим Стефанів від Української соціалістично-радикальної репрезентації: «Український народний рух черпає свої живильні сили з сильної свідомості мас і переконання, що життям є тільки життя вільне» (Ibid, s.77-78).

 

Можемо додати, що національна свобода це конечна умова вселюдського поступу. Від її пригноблення і знищення терпить не лише народ, позбавлений свободи, а й вселюдське взагалі.

 

Природно постає питання: чи за сильними словами лідерів УНДО слідували рішучі дії? Відповідь неоднозначна. Українське народно-демократичне об'єднання прагнуло розповсюдити свій вплив і своє розуміння політичних і соціальних реалій на чисельні громадсько-політичні та професійні об'єднання, які діяли в дусі ідейно-політичних принципів, пропагованих і відстоюваних УНДО. В умовах національного гніту це була серйозна школа виховання національної свідомості.

 

Цікавий момент у діяльності УНДО є її співробітництво з греко-католицькою церквою, духовною твердинею українства у міжвоєнній Польщі.

 

У січні 1931 року під безпосереднім протегуванням митрополита Андрея Шептицького, було створено Український католицький союз (УКС), до якого увійшли люди різних політичних переконань. Це була неполітична організація, котра ідейно і організаційно пов'язувалася з УНДО. До керівної ради УКС входили 2 члени ЦК УНДО – В. Децикевич і В. Целевич, а також літератор і редактор І. Кедрин, котрий став членом редакції газети «Мета». УКС, крім газети «Мета», видавав ряд інших періодичних друкованих органів: «Христос – наша сила», «Дзвони», «Поступ», «Українське юнацтво» (А. Шиш Вказана праця, с. 6).

 

Через рік, у січні 1932 р. на політичній сцені Західної України з'явилась організація «Українська народна обнова», в основу діяльності якої лягли ідеї Г. Хомишина (Станіславського єпископа), зокрема вимоги автономії західноукраїнських земель у складі Польщі. Широку пропаганду цих ідей розгорнули газети УНДО «Правда» і «Нова зоря» (Готовсь. – 1936. – № 2, с.8).

 

Пізніше організації, які перебували під безпосереднім впливом Української греко-католицької церкви та її протегуванням, утворили Раду Католицької Акції української і жіночої молоді. Відбувалася помітна політизація церковних структур і втягування їх у політичну боротьбу. Такий розвиток спричинився загостренням у 30-і роки питання: бути чи не бути самостійній греко-католицькій церкві з її обрядом через постійний тиск на неї римо-католиків.

 

Маючи тісні зв'язки з УНДО, яке формувало підвалини українського політичного істеблішменту у Галичині, керівництво Української греко-католицької церкви могло впливати на більшість українських економічних інституцій і протистояти колонізації українців через окатоличення. УНДО налагоджувало сталі контакти з іншими західноукраїнськими політичними партіями. Газета «Діло» повідомляла: «Якщо ми розходимося, то тільки з питань партійно тактичних, а не ідеологічних». Мова йшла у даному випадку про сталі взаємини з Українською соціал-демократичною і Українською соціалістично-радикальною партіями.

 

22 лютого 1936 року відбулася зустріч представників УСРП з лідерами УНДО у м. Рогатині. Предметом переговорів стали питання політичного співробітництва. Основи такої співпраці були визначені і прийняті на офіційному рівні (ЛОДА. Ф. 121. оп. 1 од. зб. 901, арк. 57).

 

Погляди керівництва обидвох партій співпадали в оцінці комуністичного руху й політики більшовиків в Україні. УНДО вважало КПЗУ цілком штучним утворенням, яке діяло в інтересах реалізації далекосяжних завдань більшовицької імперії, зокрема планів загарбання Європи (В. Пахаранко. Віті єдиного древа //Дзвін. – 1991, №12, с.89). Партія попереджала про комуністичну загрозу для Польщі взагалі і зокрема більшовизму для українського народу (ЦДІА у м. Львові. Ф. 374, оп. 1 од. зб. 7, арк. 21).

 

УСРП теж виступає проти комунізму і «соціалістичного експерименту» московських можновладців і закликала вести боротьбу з цим злом мирними парламентськими методами. Тобто її підходи в даному випадку співпадали з політичною лінією УНДО.

 

Українська радикальна партія теж відкрито заявляла: «Політика московської більшовицької партії на Україні ставить українських селян і робітників у положення колоніальних рабів.» (В. Пахаранко. Вказана праця, с. 123) таку ж позицію займала і Українська соціал-демократична партія. Її лідер М. Стахів писав: «Між комунізмом і фашизмом не існує жодних основних протиріч» (М. Стахів. Наша тактика. – Львів: Громадський голос. 1936, с.73). На диво точно підмічено схожість двох тоталітарних ідеологій.

 

Історична дійсність підтверджувала, що як у політичному, так і в соціальному розвитку є своя логіка, своя сила, яка змітає будь-які спроби звести на її шляху ідеї і ідеали чужі, а то й ворожі широкому загалу. Політична ситуація у Західній Україні розвивалася у напрямку консолідації національних сил. Однак існували обставини, які значно відтягували досягнення такого кінцевого результату. Саме УНДО переживало внутрішні потрясіння, а пошуки компромісу з офіційними владами тільки поглиблювали внутрішній розкол. Це вело і до відколу від партії елементів, котрі не погоджувалися з поміркованою політикою і терпеливим пошуком політичних альтернатив.

 

Виникнення опозиції в УНДО очолили Д. Левицький, І. Кедрин, Т. Терешковець, котрі виступили за відставку голови партії В. Мудрого, відокремлення керівництва від парламентської групи. Щоправда, це був нормальний стан дискусій і спроб вирішити протиріччя. Як вказувала партійна преса, це була різниця «у поглядах на політичну тактику» (Новий час. – 1939. – 1 лютого).

 

У 1937 році УНДО у сеймі виступала проти бюджету міністерства сільського господарства, яке відповідало за колонізацію західноукраїнських земель. 9 грудня 1938 р. депутати від УНДО внесли у сейм пропозицію надати Західній Україні автономію. «Настав час, коли питання про Україну висунулося в центр європейських інтересів. Проблема України повинна бути розв'язана в найближчому майбутньому» – писала зарубіжна преса. Тоді ж, у грудні 1938 року, секретар японського посольства у Москві Катоно на зустрічі з Д. Левицьким і М. Рудницьким, котрі представляли УНДО та Д. Палієвим від фронту національної єдності (група, що відкололась від УНДО і намагалася створити нову радикальну партію), заявив, що японська дипломатія передбачає створення невдовзі «Великої України» (М. Швагуляк. «Українська парта» //Дзвін. – 1990, №7, с. 88).

 

Сьогодні відомо чимало про події 1939 року, сумнозвісний пакт Ріббентропа-Молотова, який став смертним вироком для Речі Посполитої і приніс нові трагедії для українського народу. Природно поставити питання, яким би був розвиток подій 1939 р., якщо б Західна Україна отримала автономію?

 

24 серпня 1939 року на партійному з'їзді у Львові керівництво УНДО заявило, що незалежно від наявної польської політики супроти українців, українське населення у межах польської держави повинно виступити проти німецької агресії в разі війни. Василь Мудрий 1 вересня оголосив у сеймі заяву, у якій недвозначно заперечив провокаційні чутки про те, що українці планують підняти антипольське повстання. Таку ж заяву зробив і А. Шептицький (Мирослав Прокопів. Вказана праця, с. 97).

 

Однак сановні польські верхи не зрозуміли смертельної небезпеки, що насувалася. Історія ще скаже своє слово про участь українців у тій короткотривалій війні, яку вела Польща проти фашистського агресора. Скільки з них загинуло, потрапило до полону, у концтабори та було інтерновано. Відомо, що понад 200 тисяч українців було мобілізовано у польську армію, але що вони мали захищати, за кого віддавати життя. Загальновідомо, що суспільство є результатом взаємодії людей. Нормальної взаємодії українців і польських влад у міжвоєнній Польщі не вийшло. Коли тисячі і тисячі найосвіченіших, найсвідоміших українців шукали виходу з трагедії, в яку потрапила Україна і її народ, гоноровиті польські владці просто закрили українське питання. Тому зусилля УНДО та інших українських політичних сил розбивалися об стіну пихи і нерозуміння;

 

Сьогодні легко писати звинувачувальні вироки жорстокому часові, насильству і бездарності та тупій обмеженості політичних лідерів. З другого боку, чи варто ритися у попелі минулого, вишукуючи помилки тих, хто уже мертвий. Проте, як казав У. Шекспір, немає настільки тяжких часів, щоб не бути чесним.

 

Сьогодні для лікування суспільних і політичних недугів необхідно знати минуле. Національна історія України може стати сферою морального і розумового розвитку, переконань і моральної гідності людини сучасного суспільства та наступних поколінь.

 

Мозаїка політичних намірів і рухів, особливостей боротьби за найголовніше –національну честь, гідність і свободу, так чи інакше віддзеркалювалися у діяльності політичних партій Західної України. Партій, які не були розбещені політичною владою. Партій, членство в яких не обіцяло жодних пільг і привілеїв, крім гонінь і тюрем. Тож маємо унікальний досвід політичної роботи, великий гін політичної культури, котрий мусить працювати на сьогодення. Багатомірність вітчизняної історії дозволяє розкрити усю складність нашого розвитку і те, що не час, а справи, поведінка роблять народи великими.