Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українська нація у перманентному геноциді (автор: Белебеха Іван)

опубліковано 6 вер. 2013 р., 09:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 вер. 2013 р., 12:34 ]

У матеріалах Вікіпедії сказано: «Геноцид у невеликій центральноафриканській державі Раунда став однією з найінтенсивніших кампаній масових вбивств в історії людства» (1). Зазначимо, що у цьому масовому вбивстві знищено близько 1,5 млн. осіб. В Україні ж лише у одному Голодоморі 1932-1933 рр. знищено 10 млн. осіб. І ніхто не визнає цей злочин однією з найінтенсивніших кампаній масових вбивств. Згадано мимохіть «голодомор в Україні 1932- 1933», не названо геноцидом. Це образливо для української нації.

 

Обмежимося геноцидом і націоцидом, здійснюваним російським комунізмом у XX ст. Спочатку про геноцид.

 

Геноцид – форма фізичного знищення людності, у складі якої можуть бути представники різних національностей.

 

Комуністична Росія, яка несла у світ найпривабливіші гасла про свої наміри ощасливити людство, насправді, будучи окупантом вільнолюбивої України, продемонструвала нещадну і безпідставну жорстокість. ХХ століття стало для нас трагічним. Нагадаємо етапи буття української нації у XX столітті.

 

У часи окупації України російським комунізмом українська нація була поставлена у категорію етносу, який підлягав знищенню. Ще К. Маркс та Ф. Енгельс визначили, що слов'янські народи, у тім числі й український, є неперспективними, нереволюційними, а тому підлягають знищенню. К. Маркс вказував: «Слов'янські варвари – природні контрреволюціонери...» Цю тезу розгортає Ф. Енгельс: «Необхідна безжальна боротьба не на життя, а на смерть зі зрадливим... щодо революції слов'янством... війна на знищення і нестримний терор. ... Кривавою помстою відплатить слов'янським варварам загальна війна. ... Так! Найближча світова війна зітре з лиця землі не тільки реакційні класи і династії, а й цілі народи, і це теж буде прогресом» (2).

 

Отаких «будівничих земного раю» мало людство. І заплатило мільйонами людських життів.

 

Ленін, Сталін, а за ними Гітлер виконували заповіт паханів-злочинців Маркса та Енгельса майже через 200 років. Були б виконали, якби українська нація не дала відсіч міжнародним і своїм кровопивцям.

 

Заради об'єктивності скажемо, що людство покарало гітлеризм. Однак та ж сама об'єктивність вимагає сказати, що марксистсько-ленінсько-сталінсько-єврейський комунізм залишився непокараним, а його носії вільно і заможно живуть на цій планеті, насміхаючись над своїми жертвами і погрожуючи повернути «старі» часи.

 

Адже комунізм охопив своєю кривавою стихією не лише Україну, а й пів-Європи, пів-Азії, значну частину Латинської Америки. І все це людські жертви, число яких важко встановити, але й те, що відоме (більше ста мільйонів осіб), дає підстави стверджувати, що міжнародна спільнота все ще боїться оплотів комунізму (Китаю та Росії), де зосереджена величезна маса засобів масового враження. Ці режими не пошкодують людства, якщо постане вимога про їхнє покарання.

 

В умовах безкарності російський комунізм творив на українській території усе, що входило у його плани «побудови комунізму»: грабунки, ґвалтування, вбивства, голодомори, репресії, депортації... Цей мор відбувався не тільки на материнській території, а й на території Російської федерації, на території союзних республік, де проживали етнічні українці. Російська влада вважала апріорі (наперед, безпідставно) українців природними ворогами російського владичества над ними.

 

Фізичний спосіб нищення українського майбутнього російський комунізм здійснив шляхом масового, тотального нищення українства, особливо дітей та юнацтва під час Жовтневої революції, так званої Громадянської війни, трьох голодоморів, репресій та Другої світової війни 1939-1945 рр., а також протягом повоєнної деспотії. Цьому руссокомуністичному злодійству допомагали українські яничари.

 

Особливо вражаючими були три голодомори, спеціально спрямовані супроти українства. Перший голодомор був учинений особисто Леніним, як взірець боротьби з українством. Цитуємо інтернет-інформацію: «Вот что говорит Роман Сербин в своей статье «Первый искусственно вызванный голод на Советской Украине 1921-1923»: «Не засуха и не неурожай были причинами первого массового голода в бывшей мировой житнице – Украине, а реквизиция зерна и экспорт за границу. Голодомор был сконцентрирован как раз в зернодобывающих областях южной Украины. Голод был как в городах, так и в деревнях и селах. Большинство жертв были украинцами. Другие меньшинства тоже страдали. Между осенью 1921 года и весной 1923 года от голодухи и сопровождающих болезней умерло от 1,5 до 2 миллионов человек.

 

Чтобы спасти их надо было не более полмиллиона тонн зерна в год. Но в течение этих двух лет голода большевики отнимали у крестьян количество зерна, намного превышающее это количество. Большинство конфискованного зерна было экспортировано: первый год в Россию и во второй год в Россию и на Запад. Организация Фритьофа Нансена в Женеве была посвящена оказанию помощи людям у стихийных бедствиях. Представитель Фритьофа Нансена капитан Видкун Квислинг инспектировал Украину в начале 1922 года и написал самый полный отчет о Голодоморе.

 

25 февраля 1922 года после инспекции Запорожья Видкун Квислинг сообщает: «Ситуация ужасная. Местная статистика дает цифры, что из 1 миллиона 288 тысяч населения 900 тысяч вообще без еды. Несомненно, это число к апрелю увеличится не менее, чем на 200 тысяч. 60% умирающих – дети. Двумя днями позже Квислинг сообщает: «Ситуация в Екатеринославле такая же катастрофическая. Сейчас здесь 520 тысяч человек без еды, включая 200 тысяч детей. К концу мая будет все 730 тысяч. ...

 

Полный отчет Видкуна Квислинга имеет название «Ситуация с голодом на Украине» был написан в марте и опубликован в апреле 1922 года. Этот отчет дает детальную информацию о голоде в Одесской, Николаевской, Екатеринославской, Запорожской и Донецкой областях. Кроме того, он описывает голод в Кременчугской, Полтавской и Харьковской областях (3).

 

Летом 1922 года Советская делегация на экономической конференции в Гааге ошеломила всех заявлением, что большевистское правительство намерено возобновить экспорт зерна» (4).

 

Найтрагічнішим для українства був Голодомор 1932-1933 років.

 

Втрати України у людському потенціалі під час голодомору 1932-1933 рр. безпрецедентно великі, незбагненні, небачені за всю історію людства, починаючи з доісторичних часів і до сьогодення. Переписи населення 1926 і 1937 рр. показують, що росіян збільшилося на 16 млн. (приріст 20,7%), а українців зменшилося на 4,773,764 осіб ( –15,3 %). За переписом 1939 р. росіян збільшилося на 22 млн., а українців зменшилося на 3 млн. осіб (5).

 

Наведені показники ніяк не можуть бути реальним вимірником людських втрат України під час Голодомору 1932-1933 рр. Це дуже занижена цифра. На неї впливав приріст населення протягом 1934, 1935, 1936 років. А це були роки вагомого самовідтворення після спустошливого геноциду-голодомору.

 

Значна частина української молоді і дітей була ліквідована за сумнозвісним «законом про 5 колосків». «Тільки з 25 листопада по 31 грудня 1932 року суди винесли 1113 смертних вироків» (6).

 

Більшість з них була молодь і підлітки. Але реальну кількість знищених молодих людей встановити немає можливості, бо ці процеси у більшості випадків не документувалися.

 

Найбільше дітей і юнацтва України загинули внаслідок прямого умертвління голодомором. Над числом загиблих трудяться як патріоти України, так і апологети російського комунізму. Сучасні російські комуністи в Україні (симоненки, вітренки та їм подібні) взагалі вважають, що голоду ніякого не було, а якщо і був, то незначний, породжений неврожаєм тощо. Об'єктивні дослідники нараховують від 10 до 15 млн. осіб фізичних жертв.

 

Український радянський соціалістичний уряд визнав, що в Україні від голоду 1932-1933 рр. загинуло 9 млн. чоловік. Італійський консул в Україні Серж Граденіго, на очах якого відбувалася ця трагедія, і який мав доступ до утаємниченої інформації, не сумнівався, що число жертв досягало 15 млн. життів. Його оцінка заслуговує найбільшої довіри.

 

Президент України В. Ющенко у своїй доповіді з цього приводу назвав 10 млн. чоловік. Щоб не плутатися у наведених цифрах, погодимося з даними В. Ющенка, бо для нього робили розрахунки фахівці високого класу. Будемо сподіватися, що це так і було.

 

Якщо загинуло українців 10 млн., то таких жертв не зазнав жоден народ. І на цьому тлі постає кощунство не тільки окремих держав (Росії, Ізраїля, інших), а й ООН, що ці втрати не можна вважати геноцидом української нації. Де ж тоді на Землі можна знайти правду і об'єктивну оцінку цього явища?

 

Якщо визнати цифру жертв у 10 млн. чол. остаточною, то ця цифра (і будь-яка інша) вимагає реального осмислення. Адже загиблі 10 млн. осіб не тільки самі пішли у небуття, вони забрали з собою тих, яких мали народити, перебуваючи у нормальних умовах життя. Таких не народжених можна числити від 5 до 10 млн. Загальне число втрат за такою методикою становить від 15 до 20 млн. осіб. Оце і є реальні втрати України від голодомору 1932-1933 рр. Це фізична втрата.

 

А що можна сказати про моральні втрати? Вони полягають у тому, що сучасне українське населення тут, у себе вдома, в Україні, до цього часу боїться говорити про голодомор. Від 1933 р. російський комунізм переслідував смертю і тюрмами тих, хто насмілювався говорити про голодомор. Переляканий народ до цього часу не прийшов до тями і не може зрости до статусу господаря своєї землі, своєї долі. Він боїться і не вірить сучасній владі, бо вона не українська (при владі перебувають усі 19 років ті, що були й до 1991 р.), бо чого доброго, можна потрапити в халепу.

 

Величезні матеріальні втрати понесла Україна від голодомору: будівлі, приміщення, споруди, майно... – все це було знищене, занедбане, приведене у непридатність.

 

15 травня 2003 р. Верховна Рада України визнала Голодомор актом геноциду. Напередодні, віце-прем'єр Д. Табачник, виступаючи у Раді, наполягав: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість» (7).

 

Нині пан Табачник, за прикладом В. Януковича, змінив свою думку на 180°. Такі наші керманичі.

 

Голодомор 1946-1947 років, як і попередній, учинений з вини Сталіна, Молотова, Кагановича. На 1946 рік план хлібоздачі Україні доведено у розмірі 340 млн. пудів хліба – явно неможливий до виконання. Утім, його не зменшили, а збільшили до 362 млн. 750 тис. пудів. Забирали усе, але виконали цей смертельний план на 62,4%. Цей голодомор забрав понад 1 млн. життів людей України (8). Так будувався земний рай в Україні.

 

Хто ж чинив ці страшні голодомори? Використаємо фрагменти з книги колишнього члена політбюро ЦК КПРС О. М. Яковлєва «Сумерки»: «Главную ответственность за геноцид в России и Советском Союзе несет большевизм, политическим оформлением которого выступали коммунистические организации. Они были своего рода псевдонимами большевизма, то есть советского фашизма. Эти преступления совершались под непосредственным руководством Ленина и Сталина. Кто же был всего ближе к Ленину по злодеяниям?

 

С конца 20-х до начала 60-х годов главными идеологами и руководителями тотального человекоубийства, кроме Сталина, являлись Молотов, Каганович, Берия, Ворошилов, Жданов, Маленков, Хрущев, Андреев, Суслов, Ежов, Абакумов, Вышинский, Ульрих. ...

 

Еще в 1933 году на январском пленуме ЦК и ЦКК ВКП(б) Каганович гневался: «Мы мало расстреливаем» (9).

 

З списку наведених прізвищ щодо геноциду в Україні мають безпосереднє відношення Ленін, Сталін, Молотов, Каганович, Берія, Хрущов, Суслов, Ежов і не згадані Ягода, Якір.

 

Тільки Президент України В.Ющенко голосно заявив про трагедію голодоморів, підкреслюючи, що не будемо вимагати відшкодування за втрати. Однак, з позицією «не вимагання» не можна погодитися. Рано чи пізно втрати мають бути відшкодовані Росією – правонаступницею СРСР.

 

Нагадаємо деякі комуністичні злочини проти українства під час Другої світової війни. Скористаємося статтею історика В.Гінди «Сотні тисяч життів...»: «Під час звільнення Києва полягли сотні тисяч людей, яким тодішня влада наказала форсувати Дніпро без зброї, військового досвіду і знань. Мова про мобілізованих до Червоної армії із звільнених населених пунктів, прозваних у народі «піджачниками», «чорно свитниками», «чорною піхотою», через те що нерідко вони йшли в бій без військового обмундирування. Таких людей, які, за задумом тодішньої влади, мали власною кров'ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було мобілізовано 300 тисяч – у битві за Дніпро їх загинуло, за різними підрахунками, від 250 до 270 тисяч. Загальні ж втрати в цій битві сягнули 380 тисяч.

 

Тодішні мобілізації і штурми досить яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й ... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. ... Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках»....

 

Такі величезні жертви неозброєного люду були на совісті радянських воєнних командирів, які зверхньо ставилися до мобілізованих солдатів, не вважаючи їхнє життя цінним. Показовим у цьому плані є висловлювання заступника Верховного головнокомандувача Жукова на засіданні перед початком форсування Дніпра, свідком якого був офіцер з особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Ватутіна – Юрій Коваленко. На запитання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих, Жуков відповів: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!» Коли ж зайшла мова про озброєння призовників, цинізм маршала перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов – и от заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам...». ...Генерал К.Рокосовський запропонував повідомити Ставку. І тут прозвучала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».

 

Для Жукова взагалі життя солдата не важило...Свою позицію з цього приводу він чітко висловив під час зустрічі з командуючим військами союзників Ейзенхауером 1945 року, поділившись зі своїм колегою досвідом розмінування полів: «Коли ми наштовхувалися на мінне поле, то наша піхота атакувала його так само, нібито його там не було. Втрати, які ми понесли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню й артилерії, якби німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з'єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери й роблять проходи, через які може і пройти наша бойова техніка». Ейзенхауер був шокований..» (10). Так діяла ідеологія геноциду.

 

Українська нація, як жодна нація СРСР, постраждала під час окупації України російським комунізмом. Вона вийшла з обіймів «старшого брата» суттєво ушкодженою як фізично, так морально і духовно. За різними підрахунками, українська нація за період комуністичного володарювання втратила більше 40 млн. осіб (11).

 

Зустрічаються й більші цифри (60 млн. осіб) людських українських втрат. Та навіть, якби ці втрати складали 1 млн. осіб, то і таку величину слід вважати національною трагедією. А у наш час знаходяться держави (Росія, Ізраїль..., включаючи ООН), для яких наші багатомільйонні втрати людських життів не вважаються геноцидом. Ось така мораль злодіїв. Зазначимо, що усі кровожерливі держави, для яких багатомільйонні втрати України нічого не варті, вважають себе високоморальними утвореннями. Їхні керівники і усі громадяни вірують у Бога, ходять до церкви, моляться, роблять вигляд, що вони морально чисті, не помічаючи того, що бредуть по-коліна у крові загублених українців.

 

Великі людські втрати можуть викликати у живих поколінь найтяжчі психологічні потрясіння, від яких не завжди можна звільнитися. І тому наша нація залишається переляканою від жахіть, які вона отримала протягом побудови комунізму в СРСР. До цього часу українська нація ніяк не може оговтатись від майже столітнього фізичного та тривікового духовного нищення. Вона не має жодної підтримки з боку державної влади протягом 19 років. Влада не сприймає українську націю, а нація – владу.

 

Тепер коротко про націоцид

До цього часу (2011 р.) нація не може очиститись від облуди, від тиранії, отриманої тільки за те, що хотіла залишитися сама собою – такою, якою вона сформувалася природним шляхом протягом багатьох попередніх тисячоліть.

 

СРСР 1917-1991 рр. культивував рабовласницький режим, бо у його основі була закладена особиста диктатура людоненависного вождя великого (Леніна, Сталіна), а вже опісля – маленьких вождиків (республіканських, обласних, районних, сільських). Усю цю реальну деспотію іменували диктатурою пролетаріату.

 

Комуністична ідеологія поділяла нації на буржуазні та соціалістичні. «Буржуазні» нації бачилися навіть там, де не було взагалі буржуазії, як, наприклад, в Україні. За цим приписом, буржуазні нації – це нації, які прагнуть мати свою культуру, свою мову, свою державу (у крайньому випадку – автономію). «Неперспективні, контрреволюційні» нації підлягали знищенню, уже за ленінською теорією «злиття націй».

 

Соціалістичні нації – це такі нації, які мають культуру метрополії (тобто Росії), а не свою; користуються російською мовою, а не своєю; перебувають у складі російської держави і не хочуть мати своєї держави. «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз».

 

Іншими словами, соціалістичні нації – це російсько-комуністична фікція, придумана для ліквідації етнічних націй. Російська комуністична імперія більше усього боялася пробудження національної свідомості підкорених націй, і саме від цього й загинула. Імперія продукувала тільки ненависть до неросійських націй, «інородців», так званих «нацменів», тобто національних меншин, до яких належала й українська нація. Такою була загальна орієнтація націоциду – ідеологія ненависті.

 

У часи російського комунізму депортовано з України мільйони так званих «куркулів», «підкуркульників» (практично – бідняків, які виступали за правду), «буржуазних» націоналістів, «петлюрівців», «мазепинців», «ворогів народу», інакодумаючих, істинних патріотів, чимало й тих, які служили ворогу, тобто яничарів. Значна частина цих українців була втрачена для української нації. Натомість з Росії та Білорусії було ввезено в Україну мільйони «нових українців». Це був націоцид.

 

Націоцид, на наше переконання, являє собою різновид геноциду, спрямований на знищення української (чи будь-якої іншої) нації, здійснюється антигуманною ідеологією, позбавленням нормальних умов життя, викраденням історії, мови, культури, насадженням пиятики, наркоманії, розпусти, усіляких хвороб тощо. Це безкровні способи вбивства, але вони є такими ж злочинними, як і фізичне масове вбивство. За формою українська нація ніби існує, а за сутністю її немає, існує тільки назва і люди, які належать уже до іншої нації.

 

Націоцид як спосіб ліквідації української нації існує так давно, що й визначити точну дату його виникнення надзвичайно складно. Польща з свого боку, а Московія-Росія – з свого, наполегливо твердили, що не існує ніякої української нації. Уже одне це твердження свідчить про злочинні наміри окупантів приєднати до себе велику етнічну групу людей іншої, близької за расовим походженням нації, і в такий спосіб збільшити чисельність своєї нації.

 

Діти, молодь – майбутнє народу. Російський комунізм, захопивши Україну, негайно розпочав вербувати молодь у дитячі та юнацькі комуністичні спілки: піонерію, комсомол. Потім у ЧК і партію. Це була школа яничарства. До неї потрапляли не тільки молоді, а й досвідчені люди, які спокусилися на квартири, посади, ордени, стали на шлях зради власного народу, своєї нації. До лав комуністичної орди прийшли наші молоді таланти: тичини, рильські, бажани, панчі... Утворився так званий «резерв партії», який виконав велику роботу по руйнації українського майбутнього.

 

Протягом підневільних часів найжорстокішому винищенню піддавалася українська еліта. Дискримінаційними способами знищується найрозвиненіша, ідейно зріла, свідома, розвинена частина суспільства (еліта, інтелігенція, видатні особистості, патріоти...), що призводить до загибелі нації.

 

Це та частина людності, яка завжди була, залишається і тепер ядром української нації, генератором інтелекту, честі, гідності, жертовного служіння народу, генетичного коду вищої якості. Нашу еліту знищували не тільки фізично, не тільки духовно, психологічно, а й національно. Асиміляція стала одним з еластичних способів позбавити наших видатних людей національної сутності шляхом шлюбів з представниками (представницями) російської, єврейської... людності. Діти від таких шлюбів уже назавжди втрачали українську ідентичність і ставали представниками інших націй, як правило, ворожих до українства. Яничарство набуло нових форм і методів, більш «цивілізованих». Але від цього їхня згубність була такою ж нещадною як і репресії, розстріли, тортури...

 

Купивши українця нагородами, квартирами, високими посадами, асимілювавши його – це означало не що інше, як національне вбивство українця з одночасним народженням яничара. Була вбита моральна людина і породжена аморальна, злодійська істота, яка готова здійснювати будь-які правові і моральні порушення проти своїх братів і сестер. Ця людина стала представником тієї нації, яка здійснила злочин, перетягнувши представника іншої нації до своєї.

 

Психологічне нищення українства творилося не тільки владними структурами, а й всезагальним народним настроєм російського суспільства на всіх його соціальних щаблях. Насмішки, приниження, образи, наклеювання ганебних ярликів, втовкмачування почуття неповноцінності і безліч інших способів таврування застосовувалися «старшим братом» щодо українства. Сучасні російські соціологічні дослідження показали, що росіяни вважають Україну ворогом № 1. Українці ж ставляться до росіян дружньо.

 

Зомбування, тобто перетворення українства у нікчем, затурканих істот, російським комунізмом здійснювалося широкомасштабно як цільова державна ідеологічна програма. У цю програму входили такі категоричні постулати: зрада українця своєї нації на користь Росії – добре; якщо ж українець співпрацює з німцями – це вважається зрада Росії; захищати українські інтереси – це зрада Росії; Росія – це добре, Україна – це погано. Російська сторона шельмує українців за співпрацю з німцями, показуючи цим, що українці – це власність Росії, а тому вони повинні бути відданими тільки Росії, а не вважати себе самостійною нацією. Росія не хоче зрозуміти, що для української нації вона була таким же окупантом, як Польща, Німеччина тощо. Українська нація сама вирішує з ким їй співпрацювати, а з ким не дружити.

 

Витравлювалася любов і повага з української душі до самого себе. Формувався з українця раб, який немає ні роду, ні племені. І тут у російського комунізму були величезні досягнення. Адже й тепер значна частина українства підтримує своїх нищівників – російських комуністів.

 

За совітів інформаційний простір був насичений вихвалянням Росії, усього російського, а як щось подібне (за недоглядом цензури) з'являлося щодо України (наприклад, вірш В. Сосюри «Любіть Україну» тощо), кара наступала миттєво.

 

Інформаційне домінування російських ЗМІ залишається недоторканим і у незалежній Україні уже 19 років, і кінця цьому не видно. «Народ залишений напризволяще, наодинці з інформацією, яка може незворотньо зруйнувати, а то й знищити українську націю, перетворивши суспільство в безвольний, депресивний, споживацький натовп...» (12). Така загроза є реальністю, з якою належить наполегливо боротися.

 

Російська комуністична система особливу увагу приділяла руйнуванню ідейної стійкості українців. Вона, ця система, успадкувала від царату усі моделі роз'єднання українців на ворогуючі групи. Чекісти й кагебісти цю злочинну систему довели до вищої досконалості. Бацили розділення вселилися не тільки в душі простих, малоосвічених українців; вони опанували душами академіків, докторів наук, професорів, творчої інтелігенції і навіть тих, хто за своїм службовим становищем мали б кріпити незалежну Україну, просвітлювати національно несвідомих, ідейно недозрілих українців.

 

Про наслідки російсько-комуністичного деспотизму сказано чимало праведних слів. Почитаймо висновки ще одного російського філософа з цієї теми:

 

«... во-1-х, была создана уникальная порода людей – «новый советский человек»... Идеи Ортеги-и-Гассета относительно «массового человека» вполне осуществились в нашей стране, по крайней мере, это можно сказать о значительной части населения;

 

во-2-х, тоталитаризм развил и углубил в российском характере нигилистическое отношение к личности, всегда имевшее место в русской культуре. Всегда было неуважение к личности со стороны государства, со стороны общества, можно сказать, что всегда было неуважение в самом себе. В тоталитарном обществе всякое проявление личностного начала талантливость, оригинальность были подозрительны. И по сию пору появление личности у нас все еще является чудом. Подлинная личность – человек совершенно свободный внутренне, человек самобытный – так же редка сегодня, как и 100, и 200 лет назад;

 

в-3-х, тоталитаризм был массовым беспрецедентным насилием над природой. Потери окружающей среды уже оборачиваются катастрофическими последствиями» (13).

 

Колоніальний стан викликав глобальні втрати української нації. Але є ще так звані «українці», які закликають українську націю іти під Росію, мовляв, так жити краще. Можливо, комусь там справді краще, але тільки не українцям.

 

У контексті націоциду треба звернути увагу на становище української нації у роки (1991-2011) незалежності.

 

Наша нація, пройшовши через успіхи і втрати багатьох тисячоліть, постала перед світом 1991 року зраненою. Це недобита, недостріляна, недоповішена, недоцькована, недопотоплена, недозакопана живою у землю українська людність. Це людність, яка вийшла ущербною з колоніального, геноцидного, деспотичного комуністичного концентраційного табору.

 

Українська нація увійшла в незалежну українську державу обезглавленою – не мала вождя. Була зовсім безправною і не готовою перебрати владу у свої руки. І ніхто їй не допоміг осмислити себе у новій та відповідальній ролі. Українська людина у період незалежності, як і у попередні роки-століття думає про шмат хліба, але ніяк не про державу, не про її майбутнє. Вона живе сьогоденням, зводить «кінці з кінцями». І все тому, що при владі як були росіяни та євреї, так вони залишилися і після 1991 року.

 

1992 р. українська нація, ослаблена й непевна у своїх можливостях, була виведена на політичну і державну арену, де вже перебували досвідчені нації-бійці (російська, польська...), з багатовіковим досвідом націо- та державотворчості. Можна умовно уявити собі, що на ринг вивели професіонала з боксу Віталія Кличка і такого ж зросту та ваги чолов'ягу, який ніколи не займався боксом. Зовні ці два богатирі ніби належать до однієї вагової категорії, але як бійці – вони неспівставні. Не важко уявити, який може бути результат «бою» цих осіб. Результат дій української нації дуже сумний. За цей логічний неуспіх нашу націю С. Глузман назвав дитячою. Вона доросла, але ще хвора.

 

Не маючи досвіду політично-державницьких змагань, українська нація на чолі з такими ж недосвідченими лідерами була ошукана тим, що не отримала юридичного права бути правлячою нацією в українській державі. Ніхто з націонал-патріотів, що проявили себе у 1960-1970-х роках, в умовах незалежності (1991-2011) не знав, якою має бути незалежна Україна. Це були романтики, хоч і провели в ГУЛАГу багато років поневолення. Сам юридичний факт оголошення незалежної У країни ними сприймався як автоматичне розв'язання усіх проблем. Найсвідоміші люди були великими патріотами і водночас безпорадними прагматиками – не знали, що робити з незалежною Україною. Не мали жодного уявлення про те, як побудувати тверду, сильну і вічну українську державність. Це були патріоти-абстракціоністи. Не маючи будь-якого державотворчого та націотворчого досвіду, вони опинилися «іграшками» у руках політичних ділків. Якщо об'єктивно оцінювати ситуацію тих часів, то великих претензій до цих політиків не можна й пред'явити, – це був період дитячої свідомості. Навіть українські націоналісти, здавалося, найрадикальніші борці за волю, і ті задовільнилися формальним статусом незалежної України.

 

Нагадаємо, як в українській незалежній державі знищується українська нація. Це одна з форм націоциду уже у незалежній Україні на очах самої нації та її недолугих керманичів.

 

Так звана «українська влада» вчинила злочин перед українською нацією тим, що вилучила з українського паспорту реквізит «національність». Таку наругу треба оцінити як злочин. Це була спецоперація ворожих сил, зміст якої не спромоглися втямити українські «вожді» й до цього часу. Перше, що зробили утаємничені вороги – викреслили з паспорта реквізит про національність. Це була бомба уповільненої дії, на перший погляд, таке собі невинне дійство – зняли один реквізит. Але виявилося, що цей «невинний» прийом знищив націю: немає реквізита – немає нації. В суспільстві, де 80% українців, немає української нації. Ловкість рук, диявольська хитрість, і націю викреслили з життя. Ми кричимо про дискримінацію, а вони нам відповідають: «Немає дискримінації, бо ніякої української нації в Україні не існує. Тут є тільки населення, громадяни». Афера! Злочин! Наруга! І все це ми «проковтнули».

 

А вже після цього, постановою Кабінету Міністрів України № 1367 від 12 вересня 2002 року (прем'єр-міністр А. Кінах) усунуто реквізит «національність» з свідоцтв про народження, про смерть, про шлюб, про розлучення. Відбулося перетворення української нації у безбатченків, у натовп, у людей без роду і племені, щоб українці забули, хто вони такі. Цим злодійським актом національне питання було затоптане, виведене з обговорення, замовчане. Українська нація, вийшовши з колоніального полону, з геноцидної деспотії, потребувала особливо бережливого ставлення до себе. Адже вона перебувала століттями під загрозою повного знищення. Настала пора української державної незалежності. Українська нація має домінуюче становище у суспільстві. Влада була зобов'язаною будувати національну державу, у якій владні повноваження розподіляються між етнічними групами суспільства згідно з їх питомою вагою у структурі населення. Цей процес мав очолити президент незалежної української держави. Він же зробив протилежний, демонстративно злочинний вчинок – скасував українську національність як неіснуючу. Для національних меншин відкрилися необмежені можливості шахраювання у державотворчих процесах. Українську державність очолили національні меншини. І все нібито правильно. Обман був настільки ошелешуючий, що й до цього часу жоден з політиків, включаючи президента В. Ющенка, який почав був торкатися національного питання, не зрозумів і не підняв цю тему у законодавчому чи публічному варіантах. Так і перебуває українська нація забутою Богом і державними людьми.

 

Нас повчають європейським досвідом, де реквізит «національність» скасовано. Але не кажуть, що до цього рішення європейці йшли декілька сотень років. І лише тоді, коли там національні питання були розв'язані і втратили свою злобну актуальність, питання про етнічну належність відпало само собою. А в Україні й до цього часу (2011р) не можна заговорити українською мовою, бо негайно почуєш «гаварітє на общедаступном».

 

В Україні до цього часу українська нація переслідується російською національною меншиною. Як же в таких умовах можна скасовувати реквізит «національність»?! Таке скасування є злочином! Нації потрібна підтримка влади для гуртування, для усунення несправедливості. А відбувається усе навпаки.

 

Це був перший крок. Другий крок уже витікав з першого і був його продовженням. Якщо в Україні немає українців, то президентом України може будь-який громадянин країни. І цю злодійську позицію фіксує Конституція України. Ось так, політично просто, по-злодійськи підступно, національні меншини, за повної бездіяльності так званої «української еліти», обвели «навколо пальця» усіх наших «державних патріотів», які перебували у Верховній Раді, у політичних партіях, «вождів» нації, громадських діячів.

 

Українська нація поставлена у безправне становище, а тому залишається і тепер (2011 р.) національно недозрілою спільнотою. Цей стан стосується як простого люду, так і (головним чином) сучасних керманичів.

 

У цілому, можемо з сумом констатувати, що ноша державної незалежності для української нації виявилася тяжкою, не підйомною. І не тому, що нація була інтелектуально слабкішою від тих націй, які вже мали досвід державотворення, а тому, що претенденти на місію лідера нації виявилися неспроможними будувати націю і державу у форматі вимог сучасності.

 

До наших недоліків додалися «турботи старшого брата». В. Путін у квітні 2008 р. у Бухаресті заявив, що Україна – зовсім не держава, а випадкове формування. Мер Москви Лужков сказав: «Украинского государства никогда не было и не будет, а Малороссию мы могли уже в 2004 году взять, но мы ее заберем всю и непременно, и тогда националисты за все нам ответят»  (14).

 

«...Самое важное для нас – утвердить систему эшелонированного присутствия России на всем постсоветском пространстве. В этом случае передовые рубежи национальных интересов России образует русская культура за пределами государственных границ (ареал активного использования русского языка). Культурное присутствие на всем постсоветском пространстве – предпосылка лидирующего положения России в Евроазии и одновременно естественная легитимация этого положения. Для того, чтобы сделать необратимым культурное присутствие России на передовых рубежах постсоветского пространства русскоязычному населению необходимо помочь превратиться в жизнеспособные сообщества (новое русское зарубежье становится посредником в экономических связях между Россией и странами пребывания» (15). Під цю ідею Росія виділяє значні кошти.

 

Так масовано атакують нас російські державники, науковці, політики з неприхованою метою – ліквідувати українську націю, а потім захопити її території, людські душі, «братське» майно...

 

Москва завжди використовувала супроти України не тільки легальну пропаганду та агітацію (політиків, літераторів, культурницьких установ...), а релігійні організації як на території Росії, так і на території України. Наприклад, попи РПЦ в Україні у своїх проповідях оголошують: «Бог не розуміє молитов українською мовою». Як же могли російські попи дізнатися, що Бог не розуміє української мови у молитвах? Розмірковуючи з таких позицій, треба думати, що Бог дуже добре розуміє російські матюки, які летять з вуст не тільки пересічних громадян, а й чисельної попівської братії.

 

Москва насичує Україну своїми легітимними і таємними кадрами підривної дії. Нарощує свій вплив в Україні, рахуючи дні повного захоплення України без єдиного пострілу. Замість покаяння, Москва все агресивніше поводить себе щодо української незалежності, щодо української нації, оголошує на весь світ, що такої нації не існує взагалі. Москва ставить конкретну проблему – денаціоналізувати Україну, перетворивши її етнічне середовище у російськомовне населення з російсько-комуністичною ідеологією. Москва шалено бореться проти того, щоб українське населення не прозріло; палко бажає, щоб українство залишалося зазомбованим та заляканим ще з часів «російського комунізму». Їй це легко робити, бо так звана «українська влада» має у своїй більшості (усі майже двадцять років) московських представників. Така влада не здатна ввести у суспільну свідомість української народної маси ідею господаря України. Російська влада, як тать, видає українцям російські паспорти, чим руйнує національну свідомість автохтонних мешканців і вони стають перевертнями, яничарами.

 

Українство як було у попередні триста п'ятдесят років безправним, таким воно залишилося і «у своїй хаті» –в незалежній Україні .Українська нація піддається знищенню антигуманною отрутою: позбавленням власної мови, культури, утвердженням думки про власну неповноцінність тощо. Це злочин, який має засудити українство своєю волею і своєю силою.

 

Українство має своїм обов'язком навести порядок у своїй державі.

 

Висновки:

1. Злочини, здійснені у XX ст. проти української нації, не засуджені так, як цього вимагає Закон Справедливості – моральний і водночас юридичний. Нові атаки супроти українства також не мають ні міжнародного, ні регіонального засудження.

 

2. Президент України В. Ющенко доводив усьому світові, що в Україні відбувся геноцид української нації, а президент України В. Янукович заявив усьому світові, що в Україні не було ніякого геноциду. Ось тепер і думайте, зазомбовані виборці, чого можна очікувати від таких правителів, як В. Янукович. Питається: він стоїть на захисті українців чи на їх знищенні?

 

3. Українська нація мала право почути від влади такі слова: «Українська нація займає в суспільстві домінуюче становище, а тому має стати правлячою нацією в українській незалежній державі, стати власником, а не крадієм власного, народного добра. Українці, беріть владу і народну власність у свої руки!» Влада, навпаки, усе зробила, щоб українська нація не стала власником добра і не прагла стати провідною силою у суспільстві та державі. Нація не може дати відсіч руйнівним процесам, бо залишається без свого вождя. Без вождя нація не може консолідуватися. На посаду президента України охочих багато, а на посаду вождя нації – немає жодного. Посада президента – прибуткова, посада вождя нації – жертовна.

 

4. Виходячи з цього, мусимо зрозуміти: мало того, щоб описати усі прийоми нищення української нації. Ці істини відомі багатьом українцям з особистого повсякденного життя. У цій ситуації дуже важливо визначитися з тим, як перекрити шлях злочинам, спрямованим на знищення української нації.

 

Хто нас може захистити, порятувати від цієї смертельної загрози? Відповідь існує тільки одна – самі українці мають захистити і порятувати себе. Українська нація зобов'язана стати господарем, а не наймачкою у своїй хаті, інакше їй доведеться зійти зі стежини життя.

 

Українській нації потрібне негайне (як 1991 р.,так і 2011 р.), невідкладне моральне, психологічне, матеріальне, ідейно-національне оздоровлення шляхом взяття державної влади у свої руки. Ідейно-патріотичну допомогу мають надати політичні та громадські організації у процесах державотворення, у набутті достатньої національної свідомості саме тим прошаркам населення, які зовсім відбилися від моральної чистоти, української ідентичності. Багато хто з тих людей хочуть стати українцями, але не знають, як це зробити, до кого звернутися, отримати пораду, підтримку тощо. Конкретних способів такої допомоги існує достатня кількість, але такого питання взагалі не виникло й до нинішнього дня. Тепер це брати на озброєння.

 

5. Українці у даний історичний момент існують у двох форматах: на материнській території та у країнах поселень – діаспорах. Ментально, матеріально, національно, ідеологічно вони поміж собою різняться. Нині ці дві фаланги українства поки що мляво реагують на агресивні виклики з боку Росії щодо знищення української нації. І така пасивна поведінка надає російській стороні більше сміливості руйнувати Україну через мовну ситуацію, через економічну експансію, ідеологічні провокації тощо.

 

Маємо утворити в Україні Центр порятунку української нації. Він покликаний утворити Програму об'єднаних дій материнських і діаспорних українців та активно втілювати її у життя.

 

Література

1. www.newsland.ru

2. «Українське слово», № 7, 17-23 лютого 2010.

3. www.ukrwееklу.соm

4. http://lіndеkх-rи.оrg.

5. «Нація і держава». № 25, 6 липня 2010.

6 Голод-геноцид 1933 року в Україні. К. – Нью-Йорк, 2000. – С. 304.

7. httр://оbkоm.nеt.uа/аrticles/2010-08

8. Голод в Україні. Документи і матеріали. – К. – Нью-Йорк, 1996. – С. 5.

9. httр//www.dаzzlе.ru/sрес/kmmr.shtml

10. «Нація і держава». – № 43, 9 листопада 2010 р.

11. «Нація і Держава». – № 9, 9 березня 2010 р.

12. Ференц В. «Телешоу для мутантів»// «Нація і держава», № 13,31 березня 2009.

13. В.Губин, доктор философ. наук. Статья «Русская культура...»//ж. «Вопросы философии». – 1995. – № 5. – С. 4.

14. «Українське слово», 2010.– № 7. – 17-23 лютого.

15. Хакамада П.М. «Сонета по внешней политике России»// ж. «Международная жизнь», 1995. – № 6. – С. 128

 

Іван Белебеха, професор, Харківський національний технічний сільськогосподарський університет імені Петра Василенка.