Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українська мова – основа безпеки української нації (автор: Лизанчук Василь)

опубліковано 14 серп. 2013 р., 09:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 серп. 2013 р., 12:25 ]

Російська публіцистка Тетяна Миронова наголошує, що «мова – це потужний зв'язок між російськими людьми минулих і майбутніх часів. Змініть мову, спотворте її, знищіть її національну самодостатність сьогодні, і ми не впізнаємо себе ні в наших пращурах вчора, ні в наших нащадках завтра; втративши минуле, не матимемо майбутнього, перестанемо існувати як нація. Ось чому збереження російської мови є основа безпеки російської нації і на її захист повинні бути спрямовані охоронні дії держави, що поклала в підґрунтя своєї політики доктрину безпеки» (Советская Россия. – 1996. – 21 сент.).

 

Людмила Путіна (дружина екс-президента Росії Володимира Путіна) у своєму виступі на Всеросійській науковій конференції «Російська мова на межі тисячоліть» підкреслила, що на основі «спільної мови досягається взаєморозуміння між владою і народом, яке дозволяє говорити про загальні цінності». Якщо виходити з цієї логіки, а вона, – згодьтеся, переконлива, то це означає, що у владних структурах України спільних цінностей з українським народом немає. Ще одна теза Л. Путіної: «Необхідно утверджувати, обороняти і розширювати мовні кордони російського світу». «Утвердження кордонів російського світу, – роз'яснює вона, – це й оборона, і зміцнення національних інтересів Росії» (Цит. за: Костенко Л. Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф // День. – 2003. – 25 квіт.).

 

Таким чином, керівництво всіх трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової), оскільки воно переважно ігнорує українську мову, зміцнює не що інше, як національні інтереси Росії. Як не парадоксально, але Москва вважає російськомовних українців своїм населенням. «Російська мова об'єднує людей в російський світ – сукупність тих, які розмовляють і думають цією мовою», –підкреслює Людмила Путіна. І робить такий однозначний висновок: «Кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови» (Известия. – 2000. – 27 окт.).

 

Виникає запитання насамперед до Президента України В. Януковича: «А де ж тоді проходять «кордони українського світу», якщо «кордони російського» проходять в Україні по коридорах влади? Отже, маємо справу зі страшним, не баченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищити українську мову, національну культуру, духовність. Тобто, закінчити злочинний процес геноциду, етноциду і лінгвоциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити впродовж століть всі колонізатори України.

 

«Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм – це безпрецедентно», – наголосила Ліна Костенко (Костенко Л. Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф // День. – 2003. – 25 квіт.).

 

У всіх народів рідна мова – це не лише засіб спілкування, це – Дім буття, це – національна сутність. В Україні українська мова – це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох – це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також – і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним» – підкреслював Ю. Шевельов (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус // Сучасність. – 1987. – С. 6.).

 

Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців (Московську лиходійність довготривалої асиміляції українців правдиво розкрито на документальних засадах у монографіях автора цієї статті: Лизанчук В. Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. Львів, 1995. – 415 с., Лизанчук В. Не лукавити словом. – Львів, 2003. – 560 с., Лизанчук В. Кайдани ще кують: Факти, документи, коментарі про російщення в Україні. – Львів, 2004. – 992 с., Лизанчук В. Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка. – Львів, 2008. – 258 с., Лизанчук В. Творімо разом Україну! – Львів, 2009. – 452 с.).

 

Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців, як етносу.

 

Український народ опинився в кінці XX ст. на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду – В. Л.) 1932-1933 рр. він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності – радянському народі».

 

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. – відчайдушної спроби гетьмана Івана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви – Московія, московити – вже не влаштовували, – зазначає історик Анатолій Ціпко. – Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву «Росія», яка начебто – пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави – В. Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов'янським» (Ціпко А. Час розкриває істину: Про національну свідомість і спотворену історію // День. – 2010. – 12-13 лют.).

 

Насправді, проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, в різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.

 

Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано т. зв. Радзивилівський літопис з текстом «Повісти врем'яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В. Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольними». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

 

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб, у першу чергу, знайти та вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 р. за наказом Катерини II була створена «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А. Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: всі оригінали літописів зникли, а замість них почали з'являтися т. зв. «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.

 

Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:

 

1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини II не знав.

 

2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року.

 

3. Про те, що Московія – це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов'яни – «русский народ».

 

4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю.

 

5. Про «подвиги» князів О. Невського і Д. Донського» (там само.).

 

Катерина II і думки не припускала, що вона – принцеса германська – може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».

 

Всі ці вигадки були остаточно канонізовані та стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів в 40-50-х рр. минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму (Бранденбергер Д. Л. Национал-большевизм. Сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания (1931-1955 гт.) / Пер. с анг. Н. Алешиной и Л. Высоцкого. – СПб, 2009. – С. 58-59.).

 

Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж всієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики і маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії та активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

 

За редакцією доктора філологічних наук, професора Лариси Масенко у 2005 р. видано збірник документів і матеріалів «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду». Вони проливають світло на підступне втручання у внутрішній розвиток української мови, спрямоване на штучне зближення її з російською і знищення як незалежного мовного утворення» (Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: док. і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. – К., 2005. – 399 с.).

 

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині XX ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» методів радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці, 1998. – С. 173).

 

Відстоюючи природне, гуманістичне право відроджувати, утверджувати нині в кожній клітині державного, суспільного організму українську мову, часто аргументуємо це тезою, що мова – генетичний код нації. Не викликає заперечення, що здатність до комунікацій із зовнішнім світом у людини, тварини закодована в генах і передається нащадкам. Тому очевидним є запитання: як пов'язані генетичний код, що стосується мовних комунікацій, із технологією обробки інформації мозком у випадках, коли на вході маємо інформацію у рідномовному та чужомовному кодах. Своє розуміння цієї мало дослідженої, але дуже важливої проблеми виклав у статті «Мова, інтелект, людина з погляду інформатики» доктор технічних наук, академік Української академії інформатики Володимир Гарбарчук (Слово Просвіти. – 1996. – Січень.).

 

Очевидно, що базовий генетичний код у кожної людини закладений першобатьками і є одним із багатьох ланцюжків у генетичному коді. Встановлено, що генетичний код дуже стійкий, це гарантує ідентичність базових ознак і властивостей виду для кожної окремої особи. Зміни в генетичному коді можливі під впливом дуже сильних біологічних, фізико-хімічних збурень, що спричиняє мутації, тобто спотворення генетичного коду, внаслідок чого нащадки матимуть вади, не передбачені «нормальним» генетичним кодом батьків. Встановлено, що набуті батьками здібності не кодуються, отже, не передаються нащадкам. Зате можуть передаватися захворювання, які призводять до мутацій генетичного коду батьків через біохімічні процеси. Навіть суттєві фізичні ушкодження не спричиняють мутацій у генетичному коді. Інакше, не дай Боже, люди, що втрачають ноги, руки на війні, в аваріях, народжували б одноруких, одноногих нащадків! Отож мова, як один із найважливіших компонентів генетичного коду, не може перекодовуватись тільки тому, що людина живе в чужомовному середовищі. Мовний процес людини дуже складний, високоефективний процес мозкової, нейронної, м'язової діяльності багатьох органів людини. За багатотисячну еволюцію людини процес управління всіма органами мовотворення доведений до оптимального. Але це слушно тільки для рівномірного середовища, тобто для процесів сприйняття й обробки та видачі інформації в рідномовному коді. Відповідно, процес мовотворення для чужоземного середовища не оптимальний, тобто завжди гірший, ніж для рідномовного (В. Гарбарчук вважає, що процес визначення рідномовності для нащадків від «різномовних», тобто різнонаціональних батьків, потребує окремих досліджень.).

 

Щодалі мова якоїсь людини за фонетикою, лексикою (звуковою гамою, звуковим спектром) від тієї, в середовищі якої вона існує, то більші витрати енергії і часу потрібні на обробку цієї чужомовної інформації. Режим роботи органів мовотворення й обробки інформації неоптимальний, перевантажений. Частина інформації або не приймається, або передається спотворено, наприклад, через те, що м'язи не можуть забезпечити відповідну генерацію звуків. Усі ми добре знаємо, як тяжко грузинам, китайцям, японцям правильно розмовляти українською чи іншою європейською мовою. І навпаки. Те, що ми називаємо «акцентом», є результатом нездатності органів мовотворення, закодованих на один генетичний код, відтворювати окремі звукові гармоніки мовного спектру чужої мови. Те, що генетичні москвини («русские») тяжко засвоюють українську мову, є одним із фундаментальних, генетичних доказів різності, а не спільності нашого походження. Генетику не обдуриш, але це не може бути критерієм визначення вищості чи нижчості мови, нації – кожному своє, дане Богом!

 

Отже, оптимальною для кожної людини є прабатьківська рідна мова в генетичному розумінні. Тривале перебування людини в чужомовному середовищі змушує працювати в неоптимальному, перевантаженому режимі всі органи, пов'язані з процесом мовотворення й обробки чужомовної інформації, що може спричинити нервові захворювання з переходом на генні мутації.

 

Людина має надійну систему комунікацій із зовнішнім світом, причому засобів сприймання (вводу) інформації більше, ніж засобів видачі інформації. Це є основою системи забезпечення достовірною та альтернативною інформацією для створення надійного прийняття рішень, оцінки ситуацій, тобто гарантом надійного виживання.

 

Мова є одним із найскладніших засобів спілкування. З мовою пов'язані функції інших засобів комунікації (слухові й зорові). При візуальному спілкуванні мовою (коли видно співбесідника) органи зору сприймають додаткову інформацію (рухи, міміку, жести, артикуляцію губ), тобто працює кілька каналів паралельного вводу, обробки та видачі інформації. Це теж підвищує надійність системи комунікацій особи. Генетично рідна мова сприймається з найбільшою інформаційною повнотою.

 

Розумова діяльність примушує працювати глибинні мозкові структури. Чужомовна інформація сприймається з різною повнотою залежно від володіння цією мовою. Отже, існування в чужомовному середовищі пов'язане з тим, що інтелектуальний потенціал, налаштований на генетично рідну мову, використовується не в повному обсязі, чужомовна інформація обробляється не повністю, з неповною семантикою. Результат – неповноцінна вихідна інформація.

 

Так, органи людини працюють із перевантаженням, а інтелектуальні, мозкові ресурси в чужомовному середовищі використовуються не повністю. Невикористані можливості мозку згодом призводять до деградації інтелектуального потенціалу особи. Алгоритм обробки чужомовної інформації вимагає використання кількох додаткових функцій:

1) перекодування чужомовної інформації на рідномовний код, у якому ця інформація обробляється мозком;

2) декодування, зворотне перекодування з рідного на чужий код із видачею в цьому коді.

 

Можливі варіанти, які реалізують перекладачі, тоді перекодування відбувається раз – на вході або на виході. Трансляції-ретрансляції такого типу не тільки спричиняють додаткові витрати часу та енергії, але й пов'язані із втратою інформації на вході та (або) на виході. Тобто мозок працює не тільки з перевантаженням, але й неефективно, тому що може неправильно сприймати, перекодовувати інформацію і видавати зовсім не ту, яка відповідає дійсності. Згадаймо, скільки є кумедних прикладів із перекладами, коли використовують багатозначні слова.

 

Невикористані мозкові ресурси деградують, і людина крокує (в інтелектуальному розумінні) до біоробота. Мабуть, зрозуміло тепер, чому імперії, особливо Російська, інтуїтивно, але «геніально» починали колонізацію шляхом нищення рідної мови поневолених народів. Переходячи на чужу мову, інтелект людини працює у спрощеному варіанті, тільки для орієнтації в середовищі існування. З покоління в покоління це спричиняє деградацію поневолених і спрощує проблему управління цими біороботами. Хоч це не призводить до зміни генетичного коду, але еволюційна деградація функцій мозку може викликати відповідні нервові захворювання, наслідком яких і може бути генна мутація. Згадаймо також, як бурхливо розвивались творчі здобутки націй, які виривалися з полону імперії, особливо в перші роки. Отже, «прокидались» законсервовані ресурси мозку. Таким явищем була українізація (деросійщення – В. Л.) у 20-ті роки минулого століття, яку брутально припинив комуністичний режим Сталіна, знищивши мільйони національно свідомих українців. Нині також нахабно й цинічно перешкоджає п'ята московська колона в незалежній Україні відродженню рідної мови українців.

 

Отож чужомовне середовище постійного існування негативно впливає на інтелектуальний потенціал людини, призводить до його деградації, що через багато поколінь може бути причиною незворотних наслідків через нервові захворювання з можливими мутаціями. Ймовірність позитивних наслідків від таких мутацій мізерна. Багатомовність розвиває тільки поверхові можливості мозку і може бути корисною, якщо однією з «робочих» мов є рідна.

 

Якщо виходити з догматів Біблії, то, створивши людину за своєю подобою, Бог заклав в її генетичний код великі, Божі, можливості. Якщо виходити з дарвінізму, то генетичний код людини має мавпячу структуру. Тоді людина може розглядатись як мутант мавпи, але з позитивним впливом мутації на генетичний код. Але це, зазначає В. Гарбарчук, окрема проблема.

 

Зрозуміло, що за багато поколінь відбуваються мутації в генетичному коді людини, зокрема в генетичних мовних ланцюжках. Комфортність існування в чужомовному середовищі ще не означає, що такий же комфорт створений і для мозку. Про це вже сказано вище. Можна стверджувати, що нащадки від генетично одномовних батьків мають менш ушкоджений генетичний код, ніж діти інтернаціоналістів. Все це практично не досліджують. Але не можна сказати, що це питання не вирішується в біосвіті. Різнотипні рослини, тварини не спаровуються, вони значно відповідальніше ставляться до свого потомства. У людини ж це питання втратило будь-які обмеження. Смішно, коли говорить про родослівну свого кота чи собаки людина, яка не знає власного роду! Так що питання «хто розумніший?» ще не закрите. Наші «малограмотні» предки в різні способи забезпечували достойне продовження роду, застосовуючи всілякі табу, релігійні та інші обмеження. Це не означає, зауважує В. Гарбарчук, що він категорично проти різнонаціональних шлюбів. Все це значно складніше, ніж здається. Досить проаналізувати найвідоміших мутантів – злих і добрих геніїв, щоб задуматись. Наполеон, Ленін, Сталін, Гітлер – монстри, що мали невідоме національне походження, жили і керували чужомовними для них народами. Це вони розробили протилежні, але чужі людській природі теорії інтернаціоналізму, фашизму, нацизму, шовінізму, націонал-більшовизму. Результати відомі. «Найкращим» прикладом інтернаціоналіста є булгаківський Шариков.

 

Аналізуючи життя добрих геніїв: Гоголя, Пушкіна, Лєрмонтова, Т. Шевченка, Лесі Українки, побачимо те, що лежить на поверхні, а в глибині ще цікавіше. Тонка натура Гоголя не змогла нормально існувати в чужомовному середовищі. Кінець його трагічний. Але читаючи твори Гоголя про українців, навіть у російськомовному варіанті, можна відчути глибину розуміння душі, природи українського народу та його землі. Те ж і в Шевченка, Лесі Українки. Російськомовні твори цих геніїв дуже посередні, у них немає душі. Зате яка глибина в рідномовних творах! Талановиті твори Пушкіна, Лєрмонтова глибоко філософські, історичні, але в них немає душі росіянина. Отже, вони все-таки поверхові стосовно духу народу, мовою котрого писали ці генетичні «іншомовники».

 

Володимир Гарбарчук слушно зауважив, що приклади – це ще не теорія, але своєю статтею хотів привернути увагу науковців до надзвичайно цікавої, стратегічно важливої теми для будь-якого народу. Він закінчив статтю такими висновками: «Чужомовне середовище шкідливе для будь-якої людини при постійному перебуванні в ньому, особливо, коли це середовище примусово нав'язане.

 

Людина, яка думає про себе і своє потомство, про свою націю, повинна для рівноваги створювати рідномовне середовище в своєму оточенні, в сім'ї, якщо вимушена перебувати в чужомовному середовищі. Якнайшвидше відродження, навіть примусовий перехід на державну мову в Україні для деградантів та яничар, сприятиме дуже швидкому і бурхливому зростанню інтелектуальної плідної діяльності «розконсервованого» інтелекту нації. Нацменшинам треба сприяти у створенні рідномовного для них середовища, але не шляхом дискредитації української мови» (Гарбарчук В. Мова, інтелект, людина з погляду інформатики // Слово Просвіти. – 1996. – Січень).

 

Приневолення відмовитися від своєї мови, національної культури, духовності, як і добровільне позбавлення себе рідної мови, національного життєвого середовища, традицій, звичаїв (самоасиміляція) – акт однаково протиприродний, який рано чи пізно повертається до справжньої людини моральною карою, стражданням. Про трагічний кінець М. Гоголя згадував у своїй статті В. Гарбарчук.

 

Іван Франко у праці «Двоязичність і дволичність» пояснив причини болісної внутрішньої гоголівської трагедії: «Візьмемо для прикладу двох геніальних українців – Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка! А в їх духовній діяльності, що бачимо? – запитував І. Франко і відповідав: –У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної Євангелії як «Марія». Які були причини такого кінця гоголевої кар'єри, ріжні ріжно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального Українця від рідної мови» (Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. 30. – Кн. 6. – С. 233.).

 

Варті серйозної уваги наукові дослідження, осмислення морально-психологічної атмосфери в Російській імперії, яка «привласнила» не лише М. Гоголя, перетворивши кар'єру письменника на імперський прототип напряму, яким би мало еволюціонувати культурне самовизнання українців. М. Гоголь як письменник з'явився не з «російського» досвіду, а як наслідок поєднання трьох культур – імперської, російської та української. У нього відбувалася боротьба різних ідентичностей, цінностей та культур, а також постійні вагання між ідентифікацією з власним корінням (українським,) і тяжінням до панівних імперських кіл.

 

Російська імперія доволі вибірково вводила в «російську» культуру певну інтелектуальну продукцію чи індивідів. Панівна позиція, яку посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, а й визначати критерії та дискурс літературного канону для захисту своєї культурної гегемонії. М. Гоголь став «російським» завдяки лише єдиному чинникові – його прийняла, залучила до себе російська імперська спільнота. «Росіянином» зробив М. Гоголя імперський дискурс, який був зацікавлений затвердити і зберегти таку класифікацію. І саму особу М. Гоголя, і невідворотні історичні обставини імперія використовувала для збереження колоніального стану. Відносна рівновага між українцями та росіянами, про яку мріяв письменник («Знаю тільки те, що ніяк не надав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянинові перед малоросіянином» – з листа до Олександри Смірнової-Росест), фактично порушувалася на користь росіян.

 

Безперечно, природне взаємозбагачення різних культур при повному збереженні і розвиткові їх національної сутності корисне. Але московське ставлення до України було і, на жаль, є зневажливим, агресивним, спрямованим на плюндрування української освіти, науки, культури, мови, національних звичаїв, традицій, суспільно-економічних відносин, всього, що дихало і дихає українським духом.

 

Розглядаючи проблему російщення у дисертації «Зміни національного складу та мовної структури населення України за 1959-1989 рр.», Володимир Скляр зосередився на трьох аспектах:

 

1. Російщення як кінцева мета царського і радянського керівництва, тобто повне і незворотне поглинання Росією України, перетворення останньої лише у провінцію, адміністративно-територіальну одиницю, а українців – на росіян за мовою та національною самосвідомістю українського етнічного походження.

 

2. Російщення як політика царського, а згодом – і комуністичного режимів, спрямована на досягнення цієї мети, що знайшла своє втілення у масовому заселенні росіянами українських земель та виселенні українців за межі своєї історичної Батьківщини і в процесах мовної та етнічної їх асиміляції, що особливо активно розгорнулися у 70-80-ті рр. Масштаби російської міграції в Україну у 1959-1989 рр. значно зросли порівняно з довоєнним періодом та часами Російської імперії. Природна асиміляція відбувається там, де корінна більшість поступово поглинає зайшлу меншість. Українці ж є автохтонами на своїх етнічних землях, і до того ж складали не меншість, а більшість серед населення, тому їх асиміляцію (російщення) в Україні природною вважати не можна. Російщення українців на їхніх етнічних землях було явищем не природної, а штучної асиміляції. У результаті реалізації політики російщення України українці фактично опинилися у становищі національної меншини, чисельно не будучи нею.

 

Найважливішу роль у прискоренні чи гальмуванні мовної й етнічної асиміляції відіграє соціальний престиж тієї чи іншої мови. Її статус у суспільстві визначається політикою держави. За радянського режиму, хоча формальної заборони не було, створювалися несприятливі умови для нормального функціонування української мови, для вільного розвитку національної самосвідомості українців. Російська мова фактично отримала статус державної в Україні, а українську мову упосліджували. Відбулося витіснення української мови з вищої школи та шкільництва, особливо у містах. У 1988-1989 рр. більша частина школярів (51,8%) навчалася у російських школах, з 1959 р. українська мова не була обов'язковим шкільним предметом.

 

3. Політика російщення знайшла своє втілення у системі заходів, зокрема у репресивних, спрямованих не лише на витіснення української мови та обмеження української культури, а й на створення серед українців відчуття мовної меншовартості, національного нігілізму, коли протиприродне відречення від рідної мови видавалося за «добровільне», «прогресивне» історичне явище.

 

Темпи зростання чисельності українців зазнали значного скорочення, особливо у 70-80-ті рр. Вони суттєво поступалися темпам приросту всього населення України, в той же час темпи приросту росіян були майже в чотири рази вищими, ніж українців, відповідно 60% та 16%. Зберігалася значна територіальна диференціація у динаміці чисельності українців, у семи центральних та північних областях відбувалося навіть деяке зменшення їхнього числа. Питома вага українців у загальному прирості населення була значно меншою, ніж їхня частка серед усього населення України. Навпаки, росіяни вже складали у 70-80-ті рр. абсолютну більшість у прирості всього населення України. За 1959-1989 рр. загальна чисельність населення Донецько-Придніпровського та Південного регіонів зростала в основному за рахунок російської національної меншини. За тридцять років помітно знизилася частка українців серед усього населення України загалом, а також у 17 з 25 областей, натомість частка росіян зросла, особливо високою вона була у східних та південних областях. У цих областях намітилася тенденція перетворення росіян із національної меншини у більшість населення не за рахунок природних чинників, а завдяки механічному приросту та етнічній асиміляції інших народів.

 

Порівняльний аналіз змін чисельності українськомовних та російськомовних українців дозволив Володимирові Скляру дослідити деякі тенденції, що не могли бути виявлені без такого поділу, особливо це стосується вивчення процесів мовної асиміляції у середовищі корінної нації. Темпи приросту українськомовних українців (9%) досить суттєво поступалися зростанню російськомовних українців (120%), при цьому у 70-80-ті рр. перевага й в абсолютних показниках була за останніми. Унаслідок цього у ті роки загальна чисельність корінної нації збільшувалася переважно за рахунок російськомовних. Ця тенденція простежується у всіх трьох регіонах, а в одному з них – Донецько-Придніпровському – відбулося навіть зменшення числа українців, що зберегли рідну мову. У цьому регіоні весь приріст чисельності українців був досягнутий лише завдяки російськомовним.

 

Серед українців посилилася мовна асиміляція, невпинно зростала частка російськомовних і відповідно скорочувалася частка українськомовних, особливо на Півдні та Сході. На основі аналізу статистичних матеріалів В. Скляр виявив таку закономірність: рівень мовної асиміляції українців безпосередньо залежав від загальної чисельності росіян у тій чи іншій області. На основі аналізу статистичних матеріалів встановлено, що за досліджуваний період, особливо у 70-80-ті рр., не росіяни, а українці штучно опинилися у становищі національної меншини на своїй землі.

 

Загалом в Україні темпи приросту чисельності російськомовного населення у 1959-1989 рр. були значно вищими (66.12%), ніж українськомовного (8.87%). До того ж перевага спостерігається не лише у відносних, а й у абсолютних показниках. Так, російськомовне населення збільшилося за тридцять років на 6 млн. 726.2 тис. осіб, а українськомовне – лише на 2 млн. 709.6 тис. осіб. За цей час серед загального приросту всього населення України російськомовні складали 70.19%, а українськомовні – лише 28.26%. У Донецько-Придніпровському регіоні відбувалося навіть скорочення загального числа українськомовних, особливо в 70-80-ті рр. Тобто загальна чисельність населення цього регіону зростала виключно за рахунок лише російськомовних.

 

У результаті того, що зростання чисельності українськомовних значно поступалося темпам приросту російськомовних, змінилася питома вага перших серед усього населення України у бік зменшення. Так, ця частка скоротилася з 73.00 % у 1959 р. до 64.67 % – у 1989 р. Скорочення відбулося в усіх трьох регіонах. Особливо активно цей процес проходив у Донецько-Придніпровському та Південному регіонах. На відміну від українськомовного населення, частка російськомовних неухильно збільшувалась. Загалом по Україні російськомовні складали в 1959 р. менше чверті (24.30 %) загальної чисельності всього населення, а в 1989 р. – майже третину (32.84 %). Таке зростання спостерігається у всіх без винятку регіонах. У Південному регіоні російськомовні, починаючи з 1979 р., вже складали абсолютну більшість серед населення. У 1989 р. російськомовне населення вже становило абсолютну більшість серед населення Кримської, Донецької, Луганської областей, а також відносну більшість Одеської. У Харківській та Запорізькій областях його чисельність наблизилася до рівня 50%.

 

Завдяки тому, що значна частина українців у результаті російщення втратила рідну мову, а процеси мовної українізації національних меншин не набули суттєвого поширення, частка етнічних українців серед населення України була значно вищою за частку українськомовного населення. Зокрема, в 1989 р. загалом серед населення України етнічні українці складали 72.73 % загальної чисельності, а українськомовні – 64.67 %, хоча ще в 1959 р. ці показники дорівнювали відповідно 76.81 % та 73.00 %. На відміну від співвідношення часток етнічних українців та українськомовного населення, коли перевага була на користь перших, питома вага росіян за етнічним походженням була значно меншою, ніж частка росіян за мовою серед загальної чисельності населення України. Етнічні росіяни складали в 1989 р. менше чверті всього населення – 22.07 %, а російськомовні – майже третину – 32.84 %, хоча ще в 1959 р. частка як перших, так і других була значно меншою – відповідно 16.94 % та 24.30 %.

 

Зміни національного складу та мовної структури населення України відбувалися на користь росіян та російськомовного населення і не були сприятливі для українців та українськомовного населення. У результаті російщення українська нація опинилася на межі, за якою можуть розпочатися незворотні процеси мовної та етнічної асиміляції, що ведуть до перетворення її у національну меншину на своїй історичній батьківщині.

 

У контекст загальних методів і засобів російщення вписуються деякі особливості цього антиукраїнського процесу в Галичині, зокрема у Львові. Цікаву розвідку «Росіяни у сучасному Львові» опублікував у газетах «Поступ» і «Українська думка» Роман Лозинський.

 

За часом появи в місті росіяни належать до наймолодших етнічних груп. Ще живі сучасники австрійського Львова, у якому росіянин був ледве чи не рідкістю. Адже сто років тому у місті їх було лише кілька десятків осіб. Після Першої світової війни росіян у місті побільшало за рахунок емігрантів-утікачів із більшовицької Росії, проте навіть перед вереснем 1939 р. у 400-тисячному місті їх жило всього лише декілька сотень осіб.

 

У липні 1944 р., коли до Львова вдруге прийшли більшовики, до міста одразу ж масово почали мігрувати росіяни. У наступні декілька років їх приїжджало по 10-20 тис. щороку, і більшість із цих мігрантів залишилася тут назавжди.

 

Усього наприкінці 1940-на поч. 1950 рр. до Галичини переселилося понад 200 тис. росіян, і половина з них оселилася саме у Львові, де швидко сформувалося стійке російське етнічне ядро, чисельність якого в наступні десятиліття залишалася доволі стабільною – на рівні 120-130 тис. осіб.

 

Сучасна російська спільнота міста дуже сильно відрізняється від українського чи польського населення міста. Середньостатистичний росіянин у Львові освіченіший (причому здебільшого це престижна вища освіта – юридична, економічна, медична), прагматичніший, адаптованіший до змін суспільної ситуації, менш закомплексований. Він має краще житло (причому живе здебільшого у центральній частині міста) й має виший рівень доходів. Навіть сам спосіб життя у них відмінний – росіяни більше займаються спортом, більше дбають про своє здоров'я.

 

У багатьох сферах життя міста частка росіян є непропорційно високою порівняно з їх загальною часткою серед населення міста. Так, дуже багато росіян у таких сферах, як право, медицина, економіка, вища освіта, наука, силові відомства, транспорт. Російська громада у Львові в декілька разів менша, ніж українська, але надзвичайно сильна. Російське етнокультурне ядро, під яким розуміють корінних мешканців міста впродовж декількох поколінь, хоча й почало формуватися водночас із новим повоєнним українським (оскільки довоєнне українське етнокультурне ядро фактично було зруйноване), розвинутіше й структурованіше. Росіян менше, проте вони згуртованіші.

 

Чому так вийшло? Всі ці переваги росіяни здобули у перше повоєнне десятиліття. До Другої світової війни основу міської еліти (управлінської, фінансової, науково-освітньої, технічної тощо) складали поляки та, меншою мірою, євреї. Українська еліта була значно слабшою і менш чисельною. Місцевим українським фахівцям нова влада не довіряла і свідомо обмежувала доступ до керівних посад.

 

Серед тих росіян, що переселялися до Львова наприкінці 1940 – на поч. 1950-х рр., окрім працівників державних та партійних органів, військовиків і працівників інших силових відомств, було також багато вчителів, медиків, науковців тощо. Доволі активне переселення росіян відбувалося і в процесі індустріалізації міста та розвитку нових галузей промисловості у другій половині 1950 – на поч. 1960 рр., проте тоді у професійному складі росіян-мігрантів переважали інженерно-технічні працівники та висококваліфіковані робітники. Сформувалася нова міська еліта – майже виключно не місцева, переважно російська чи російськомовна.

 

За переписом 1959 р., росіяни становили близько 30% населення міста, а загалом російськомовне населення Львова складало майже половину мешканців міста. Місцевого галицького населення у місті було ще менше. Фактично Львів у це десятиліття був навіть більше російським містом, аніж багато обласних міст у центральній Україні, яка перебувала під російським впливом уже століттями. Від остаточного російщення Львів врятувала лише його доволі швидка індустріалізація, яка у 1950-1970 рр. поповнила населення міста на декілька сотень тисяч українців із навколишньої сільської місцевості й заклала підґрунтя для створення нової української еліти.

 

Коли виникла незалежна Україна, впродовж певного часу було заборонено діяльність КПУ, а на виборах у Галичині перемогли політичні партії національно-патріотичного прозахідного спрямування, росіяни остаточно відійшли від активної участі в органах державної влади. Головним напрямом реалізації трудового потенціалу росіян стало приватне підприємництво.

 

Основними сферами їх діяльності стало обслуговування населення, причому прибуткові та престижні галузі: торгівля, посередництво, інформаційні технології, надання населенню юридичних, медичних, туристичних послуг тощо.

 

Окрім високого рівня професійно-кваліфікаційної та освітньої підготовки росіян, важливу роль тут відіграла наявність серед росіян родичів та знайомих у нових країнах, що виникли на території колишнього СРСР, та в центральних, південних і східних областях України, а також зв'язки із силовими відомствами, що забезпечило їм надійне прикриття від кримінальних структур. Крім приватного підприємництва, традиційно багато росіян залишилося у вже згадуваних силових органах, науці та вищій освіті, державній медицині, на залізничному та авіаційному транспорті.

 

«Цікаво, що в мовному питанні, яке активно обговорювалося останнім часом у зв'язку із загибеллю Білозора, серед причин, які призвели до засилля російськомовної музики в місті, майже ніхто не звернув уваги на те, що, по-перше, саме росіяни чи російськомовне населення інших національностей є власниками значної частини кав'ярень у центрі Львова, по-друге, саме в центрі найвищий відсоток російського населення, а по-третє, саме росіяни загалом є заможною частиною мешканців міста, серед відвідувачів кафе та барів вони складають переважну більшість» , – підкреслив Роман Лозинський (Лозинський Р. Росіяни в сучасному Львові // Українська думка. – 2002. – 18 квіт.).

 

Росіян дуже багато в малому та середньому бізнесі. У великому бізнесі Львова й Галичини їх менше, оскільки останній тісно пов'язаний із владою, а владна верхівка у нас майже виключно українська. Щоправда, існує ще справді великий бізнес, який роблять у Києві, на промисловому сході України, у Дніпропетровську чи Запоріжжі, бізнес, який роблять так звані українські олігархи, часто також росіяни за походженням, і до якого активно залучаються росіяни Львова. Існує проблема наступу київського та східноукраїнського бізнесу на галицький. А ще є бізнес, що його роблять у Росії.

 

В останнє десятиліття серед росіян Львова почалися дуже цікаві внутрішні етнічні процеси, зумовлені кардинальною зміною суспільно-політичних умов їх проживання після розпаду СРСР та виникненням незалежної України, а отже, перетворенням росіян із державної нації (а саме таким фактично був статус росіян у Союзі) в етнічну меншину. Етнологи добре вивчили поведінку етнічної групи у подібній ситуації. Загалом, вона зводиться до таких дій:

 

Швидке зростання числа мононаціональних шлюбів серед росіян;

 

Міграція російського населення із менших міст та містечок Галичини до Львова. У невеликих містах, у яких сім'ї часто виживають саме завдяки підсобному господарству та зв'язкам із родичами в селі, нормальне існування росіян є доволі проблематичним;

 

Інституційне оформлення етнічної громади, інакше кажучи, створення національних товариств, видання преси, створення національних політичних організацій тощо.

 

Перехідний період в історії росіян закінчується, так само, як закінчується їх адаптація до нових політичних та економічних умов, остаточне оформлення, зміцнення та структуризація російського етнокультурного ядра. У Львові росіяни достатньо сильні та чисельні, щоб створити свою власну міську культуру. Р. Лозинський вважає, що росіяни Львова утверджуються як надзвичайно своєрідна, оригінальна частина російської етнічної спільноти, відмінна як від росіян корінної Росії, так і від росіян Сходу чи Півдня України.

 

«Довічна трагедія Переяслава» (В. Яворівський) у контексті характеристики історичного розвитку спричинилася і до наслідків, які проаналізували Володимир Скляр, Роман Лозинський, і до нинішнього гнітючого мовно-інформаційного режиму, за якого українськомовний українець почуває себе так, ніби живе в окупованій країні. І до такого морально-психологічного стану зросійщеного українця, про який В. Яворівський не лише емоційно, з болем, а досить-таки різко сказав: «За сім десятиліть таки виховали інший, рахітичний тип українця, перепустивши його через кілька голодоморів, через тюрми, «Сибір несходиму», через доноси одного брата на іншого, через казахську цілину й кривавий Афган, через парткоми і «тройки», через поруйновані храми й тотальний страх. Таки створили українця «під себе» мовчазного й покірного, глухонімого й терплячого: без землі й національної гідності:

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла...

 

Чому так швидко, так рішуче піднялася Польща, здобувши майже одночасно з нами волю? Тому, що поляки завжди залишалися поляками. Появилася історична можливість зробити свою вітчизну демократичною і багатою – і вони (не більш працьовиті, як ми) вже, вважай, створили її. А ми ще вирішуємо, іти вперед чи повернутися назад, до якого берега пристати, кому б спродати свою волю» (Яворівський В. При Тарасовому світлі // Літературна Україна. – 2002, – 30 трав.).

 

Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного життя – від Президента України до вчителя початкової школи.

 

Через деформовану мовну ситуацію Україна, відокремившись від Росії, залишилася у спільному з нею мовно-культурному просторі, а тому першорядної ваги для утвердження державної самостійності набула справа захисту не тільки від економічного, а насамперед від інформаційного імперіалізму Росії.

 

Герой України (посмертно) Степан Бандера казав, що «найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона найбільше скріплює сили душі» (Цит. за: Фаріон І. Правда з вершин і низин сучасної політики // Слово Просвіти. – 2009. – 24-30 верес.).

 

Натомість матеріалізм із типовими соціальними гаслами земля – селянам, фабрики і заводи – робітникам тощо призвів до того, що земля тепер зовсім не у селян, а фабрики і заводи – в руках 2% чужинців.

 

Мовознавець Ірина Фаріон аргументовано наголошує, що спершу прийнято ці гасла через репресії й терор, і це призвело до виродження значної частини нації, що нічого, крім ідеології споживацтва, не сприймає. У її свідомості нема місця для пріоритету української мови, культури, історії, релігії – стратегічного україноцентричного чи націоналістичного мислення з державницьким інстинктом в основі. Замість голови – шлунок, замість серця – кишківник, замість очей – гроші, замість відчуття Батьківщини – територія для зручного хомута, замість свободи – рабство. Себто, за Дмитром Донцовим, «не слава, а страва» – кінцева мета їхнього життя (там само).

 

Як наслідок – Президентом України обрано В. Януковича, який, на жаль, в полоні особливої форми російської свідомості.

 

Лауреат Шевченківської премії Оксана Пахльовська підкреслює, що «Україна – вкотре! – в облозі. В облозі риторики. Імітації. Обману. Насилля над її історією» (Пахльовська О. «Це не так премія, як моральний імператив» // Україна молода. – 2010. – 12 берез.).

 

Різні форми антиукраїнської політики – все це отруйні міазми посттоталітарних катакомб, які не роблять честі ні Росії як «кухарю» цих міазмів, ні Україні, що надає простір для поширення цих міазмів.

 

Ну де це, в якому ще звіринці можливі такі образи мови, культури, національності, які лунають з боку Росії на адресу України, Польщі, Грузії? В якому звіринці можна почути у відповідь на аналіз проблем – істеричні звинувачення в «нелюбові» до Росії? Критичний аналіз – це невід'ємне право кожної цивілізованої людини і – обов'язок відкритого суспільства. Не випадково українська преса часто не потрапляє на Донеччину, Харківщину чи Крим: будь-яка цензура, будь-яка заборона – це ознака елементарного страху. Такі реакції – ознака не сили Росії (і її п'ятої й десятої колони в Україні), а її слабкості, її політичної, інтелектуальної, етичної нездатності дати насичену смислами відповідь на кризові аспекти своїх стосунків із сусідніми державами (Пахльовська О. Яку Росію я люблю? // День. – 2009. – 27 берез.).

 

Повністю погоджуюся з Оксаною Пахльовською, яка в дискусії «Яку Росію ми любимо» і «Яку Україну ми любимо» наголосила: «Люблю Росію європейську. Росію, яка вміє сумніватися. Росію, яка має сумління, – не якесь міфічне, особливе, тільки їй властиве, а сумління загальнолюдське. Люблю Росію, яка вміє поважати інші народи. Росію, яка, вслід за Буніним, переконана, що «истина – выше России», а не навпаки» (там само).

 

Фальшива версія «общерусского народа», «малорусской ветви Великороссии», «общерусского язика», як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює, отруює українство.

 

Багато ЗМІ в Україні під впливом Москви і промосковських власників та політиків перетворилися на антидержавні та підривні органи, що діють за законами психологічної війни. У деяких наших регіонах дуже мало лояльних до України ЗМІ, що дає змогу створювати своєрідне «інформаційне гетто», куди позитивна інформація про Україну пробивається уривками й епізодично. А це, в свою чергу, створює ідеальні умови для масового маніпулювання свідомістю людей, яких штучно ізолювали від повноцінної та різноманітної загальноукраїнської інформації. Таких людей можна організувати й кинути «на амбразури», втягти в будь-яку авантюру. Не випадково спроби розблокувати «інформаційне гетто», позбавитись фальшивих московсько-комуністичних міфологем викликають абсолютно істеричну реакцію в їхніх «архітекторів» – внутрішніх і зовнішніх антиукраїнців.

 

Міф про доброчинність «матушкі Єкатеріни» наполегливо тиражують в засобах масової інформації Луганщини. Екскурсоводи міського історичного музею чомусь стверджують, що історія Луганська починається з «благослвення» Катерини II, оминаючи правдиві історичні факти про перші поселення запорозьких козаків на землях сучасного Луганська. В селі Кам'яний Брід вже 1761 р. була збудована церква. Саме Кам'яний Брід – цей зимівник запорозьких козаків дав початок місту Луганську. Він належав до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. «Село Кам'яний Брід було великим і багатолюдним, про що свідчить те, що воно від 1811 року мало власний герб, підкреслює просвітянин, краєзнавець Ігор Саєнко.

 

14 листопада 1795-го, за рік до смерті, цариця Катерина II видала указ про заснування ливарного заводу біля села Кам'яний Брід, на протилежному березі річки Лугані. Наступного року розпочалося будівництво, яке тривало майже десятиліття. Поступово навколо заводу створювалося селище, яке називали Луганський Завод. Луганськ як місто постало лише 1882 року, коли село Кам'яний Брід і селище Луганський Завод з'єднали. Цей населений пункт став центром Слов'яносербського повіту Єкатеринославської губернії» (Саєнко І. Ні – фальшуванню історії // Слово Просвіти. – 2009. – 7-13 трав.).

 

Отже, українці мають глибоке коріння на луганській землі, тож добре знати його – означає засвоювати національні традиції в примноженні матеріальної та духовної культури. Такою є головна думка історичних нарисів Ігоря Саєнка «Минуле українського козацтва на Луганщині». Ці нариси характеризуються «науковою аргументованістю, публіцистичною переконаністю, висвітленням національної ідеї, органічним поєднанням історичного минулого із сучасними проблемами становлення української державності на противагу зарозумілим, ідеологізованим постколоніальним догмам, – наголошує Олексій Неживий (Неживий О. Правдива історія козацтва на Луганщині // Слово Просвіти. – 2010. – 18-24 лют.).

 

Відомо, що безпам'ятні після себе не залишають нічого. Безпам'ятні – генетична сировина для інших культур, а отже, і для інших держав. Політика національної пам'яті – це політика поваги до себе і до інших. Етнос, народ повертається до своєї гідності через історію, національну історичну пам'ять, на основі якої формується історична свідомість народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки видатних мислителів писали, що той, хто контролює минуле, визначає й майбутнє. Тому нинішня соціально-економічна, політико-ідеологічна, морально-психологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам'яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Адже нація не може жити й успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовної платформи, сформованої на основі фактів історії, яку пишуть неупереджено, де не приділяють належної уваги патріотичному вихованню людей.

 

Націоналісти, тобто національно свідомі українці, не хочуть, щоби росіяни, євреї, поляки, румуни, угорці та представники інших національних меншин, які живуть в Україні, перетворювалися в українців. Не треба! Нехай кожен залишається самим собою, плекає свою мову, культуру, духовність, але нехай не заважає зросійщеним українцям прозріти, утверджувати національну ідентичність. «Якщо росіяни – справжні брати українців (про це вони постійно і скрізь говорять!), то по-братерському, по-християнському, врешті-решт, по-людському повинні би в Україні добре знати українську мову, шанувати її, берегти і сприяти тому, щоби кожен українець, якого збили з пантелику, духовно і морально покалічили московсько-комуністичні асимілятори, повернувся до джерела національної життєдіяльності. Адже в Україні створено і створюється всі умови, аби національні меншини, в тому числі й росіяни, мали можливість навчатися своєю мовою, розвивати рідну культуру, літературу, мистецтво» (Лизанчук В. Завжди пам'ятай: Ти – Українець! 2-ге доповн. вид. – Львів, 2001. – С. 209-210).

 

Підкреслюю, що національно свідомі українці, не русофоби, не ксенофоби, вони й в гадці не мають когось чужого поневолювати – ні фізично, ні духовно. Мова про те, щоби за будь-яких обставин вирватися з чужинецького морально-психологічного рабства, утверджувати громадянську гідність, українську національну свідомість, а не залишитися в полоні «особливої форми російської свідомості».

 

Йдеться не про будівництво «китайської стіни» між Україною і Росією, а про паритетні, рівноправні відносини між двома державами, не про приниження чи ігнорування російської мови й культури, а про відродження і піднесення поруйнованого, знищеного престижу української мови, культури, духовності в кожному селі, малому і великому місті, на міжнародному рівні. Адже утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні – основа безпеки української нації. Чи зрозуміє, усвідомить це Президент України Віктор Янукович? Чи стануть на українсько-національні державницькі позиції регіонали, комуністи, соціалісти (прогресивні й звичайні) та інші партії, які сприяли тому, щоби В. Янукович заволодів булавою України?

 

Під час вручення Шевченківських премій у Каневі Президент Віктор Янукович сказав, що «в Україні розвиватиметься українська мова як єдина держава», але він вимагатиме, щоби дотримувалися вимог «Європейської хартії регіональних або міноритарних мов». Ця Хартія з подачі Л. Кучми – колишнього Президента України – була ратифікована 15 травня 2003 р. 249-ма голосами депутатів Верховної Ради з такими зобов'язаннями з боку України, які перекреслюють сподівання українців на ліквідацію фактичного колоніального статусу, що в ньому й понині перебуває українська мова. На очах всієї Європи було вчинено акт відвертого асиміляторства, а численні вимоги до Президента багатьох видатних українських діячів (учених, письменників, працівників мистецтва, народних депутатів) накласти вето на закон про ратифікацію були проігноровані.

 

Безперечно, «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов» належить до найвпливовіших регуляторних міжнародних актів у мовному питанні. «Однак попри, здавалося б, абсолютно благі наміри, чомусь не всі демократичні країни відразу кинулися його підписувати, – зазначає Лесь Белей. – Поміж непідписантів фігурують Бельгія, Болгарія, Грузія, Естонія, Литва, Латвія, Ірландія та Туреччина» (Белей Л. Хартія для пост колоніалізму // Український тиждень. – 2010. – № 10. – 12-18 берез. – С. 24.).

 

До речі, підписання Хартії – це перший крок. Наступні кроки – ратифікація і введення у дію. Дотепер її не ратифікували наприклад, Італія, Франція та Росія. Ці країни у мовному аспекті далекі від гомогенності й мають свої «лінгвально нестабільні» території. Хартію ратифікували тільки 17 із 44 членів Ради Європи.

 

Підписаний Л. Кучмою Закон України про ратифікацію Хартії не може бути прийнятним, бо, по-перше, фальсифікує, спотворює дух і букву Хартії як високогуманного документа, покликаного захищати мови тих меншин, яким загрожує реальна небезпека знищення (в Україні, наприклад, такими мовами є кримчацька, караїмська, гагаузька, ромська – В. Л.), а, по-друге, тому, що він цілковито не враховує ту мовну ситуацію, яку недруги створили в Україні. А саме: усупереч положенню Хартії, згідно з яким «розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (державним – В. Л.) мовам» (преамбула Хартії), а також усупереч застереженню, що Хартія вимагає усувати не тільки «необгрунтовані» обмеження, а й необгрунтовані переваги в розвитку меншинних мов (ст. 7.2), нав'язані промосковськими депутатами зобов'язання Україні якраз і спрямовані на закріплення переваги в усіх сферах українського життя мови найчисленнішої з національних меншин – російської – над державною мовою.

 

Зарахування російської мови до числа мов, що підлягають захистові Хартією, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецендентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики російщення російська мова і без того посідає панівні позиції у ЗМІ, вищій та професійній освіті, на транспорті, у торгівлі, правоохоронних органах тощо.

 

Сергій Тигипко на запитання журналістів про державну мову (програма «Шустер-Live» 23 лютого 2010 р.), відповів, що це питання повинна розв'язувати місцева влада. Борис Колесников сказав: «Ми підготували дуже хороший закон. Там виписані всі права, які ми передаємо обласним радам» (Цит. за: Примара двомовності // Український тиждень. – 2010. – № 10. – 12-18 берез. – С. 11.).

 

Ідеться про закон, який за словами самого В. Януковича, «дозволить безперешкодно використовувати російську мову в усіх сферах», підсилить зухвалі антиукраїнські дії таких, як голова наглядової ради «Павлограджитлобуд» І. Слюнков, акціонери О. Бутенко та О. Пашковський (там само). Вони наприкінці 2009 р. звільнили з роботи топ-менеджерів Юрія Щербака і Володимира Піпу, а інші (16 чоловік) змушені були звільнитися через незгоду з антиукраїнською політикою цих співвласників підприємств, зокрема, через постанову, що фактично забороняла спілкуватися з клієнтами українською мовою.

 

Екс-голова правління ВАТ «Павлограджитлобуд» Юрій Щербак повідомив: «2005 року у ВАТ «Павлограджитлобуд» було ухвалено нову стратегію розвитку компанії, яка передбачала її позиціонування як українського товаровиробника. У компанії почалося піднесення національної свідомості, незабаром більше працівників почали послуговуватися у діловому мовленні українською, цікавитись національними традиціями. На підприємстві невдовзі організували курси української мови, а корпоративні свята влаштовували в українському стилі.

Вивчали українську історію. Думали, що створимо своєрідний українськомовний осередок у російськомовному регіоні. Така політика не подобалася власникові контрольного пакета акцій підприємства – голові наглядової ради «Павлограджитлобуд» І. Слюнкову. Мої переговори з ним не дали бажаних наслідків. 18 листопада 2009 р. акціонери компанії ухвалили рішення про зміну позиціонування. Невдовзі деяких працівників підприємства, зокрема мене, звільнили з порушенням трудового законодавства. На людей тиснули, ті писали заяви «за власним бажанням» (Романюк Л., Ярченко К. Дискримінація за мовною ознакою чи бізнесовий конфлікт? // Слово Просвіти. – 2010. – 18-24 берез.).

 

«Конфлікт на нашому підприємстві має мовну основу. Коли звільнили мене і пана Щербака, то порушили норми трудового законодавства», – вважає екс-генеральний директор ТОВ «Фабрика будівельних сумішей «Буд-Майстер» Володимир Піпа (там само).

 

І розпочалася війна, що триває кілька місяців, Юрія Щербака, Володимира Піпу звільнено. «Неугодних», здатних організувати щонайменший опір сваволі наглядової ради, силоміць видворено з підприємства. Спроба створити раду трудового колективу для організації опору не вдалася. Колективного договору, який міг обмежити свавілля власників компаній, не розроблено і не підписано. Перелякана більшість принишкла. Ті самі люди, які три місяці тому без жодного примусу підписували звернення на підтримку Щербака, сьогодні підписують «Обращение трудовых коллективов группы компаний ТМ «БудМайстер», де поливають брудом недавніх колег і керівників...

 

«Тривають судові процеси за позовами звільнених під примусом. Але викликає, м'яко кажучи, подив позиція органів нагляду та правосудця. Є очевидні порушення Конституції України, є порушення статей Кримінального кодексу України, про які до міської прокуратури Павлограда подано чотири скарги та заява до управління СБУ. Є, нарешті, вже офіційний запит народного депутата Андрія Парубія та розпорядження Президента до генеральної прокуратури і СБУ від 19 лютого. Всупереч усьому, Павлоградська міська прокуратура знаходить будь-які приводи, аби відмовити у порушенні кримінальної справи проти організованої групи злочинців. За всіма чотирма скаргами та заявою до СБУ І. Слюнков не дав жодних письмових пояснень» (Романюк Л., Ярченко К. Дискримінація за мовною ознакою чи бізнесовий конфлікт? // Слово Просвіти. – 2010. – 18-24 берез.).

 

Отже, реалізація в Україні «Європейської хартії регіональних або міноритарних (нетериторіальних – В.Л.) мов» на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть, чи визначатимуть бути чи не бути на певній території українській мові державною, чи ні, коли кожний промосковський керівник безсоромно, цинічно буде топтатися по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх з роботи. «Чудове, як декому здається, рішення – і українська мова реально позбавлена державного статусу, і Конституцію змінювати не потрібно, судорожно шукаючи 300 депутатських голосів, – підкреслює філософ Ігор Лосєв. – А так добре: ухвалили закон – і Конституцію геть. Немов пройшли між крапельок: і радикалів у деяких регіонах заспокоїли, і патріотів не спровокували» (Лосєв І. На оглядини... // День. – 2010. – 5-6 берез.), підсилить зухвалі антиукраїнські дії таких, як голова наглядової ради «Павлограджитлобуд» І. Слюнков, акціонери О. Бутенко та О. Пашковський.

 

Таке «соломонове» рішення В. Януковича та його однодумців величезною мірою посприяє розколу, роз'єднанню України, розділенню на дві лінгвістичні зони, що в не настільки віддаленому майбутньому може спричинити і політично-правове оформлення. Ігор Лосєв слушно наголошує: «Не важко спрогнозувати, що кожна з цих зон прагнутиме до досягнення певної мовної «чистоти», а це призведе до взаємного відторгнення. Зрозуміло, що в якихось регіонах поширена російська мова, в якихось – українська, але подібна ситуація робить об'єднуючу роль української мови ще більш незамінною. Лінгвістичне розділення країни є прологом до розділення політичного» (там само)..

 

Невже цього хоче Віктор Янукович та його радники-соратники? Чи може вони у такий спосіб виконують московське благословення»?! Прислухаймося до Тараса Шевченка, який закликав «... Будьте люди, бо лихо вам буде». Він засівав у серця українців надією: Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть.

 

Історичний час вимагає від кожного з нас, українців, кожного громадянина України не залежно від національності, зайняти чітку, однозначну, безкомпромісну позицію щодо національно-державних інтересів. Зволікати не можна, не маємо права не використати історичний шанс для здійснення одвічної мрії і жертовної боротьби про реальну українську незалежність. Не використати цей шанс – злочинно супроти себе, родини, нації, держави. Тільки органічне поєднання розвитку національної економіки зі всебічним функціонуванням української мови, культури, духовності і є основою єдності всіх регіонів України, гарантом миру і зміцнення держави.

 

ВасильЛизанчук, Львівський національний університет ім. І. Франка, професор.