Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українці мають проблему ціннісної емансипації. (Автор: Рябчук Микола)

опубліковано 25 бер. 2017 р., 06:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 квіт. 2017 р., 05:37 ]

 

Микола Рябчук записав два інтерв’ю для програми «Розмови про культуру» на телеканалі Kontakt U TV. На прохання Z автор деталізував відповіді на деякі з питань ведучих – Тані та Марка Р. Стехів, а деякі просто зробив більш точними.

 

 

 

Микола РЯБЧУК:

 

Одна з Ваших останніх книжок називається «Постколоніальний синдром». Якими є основні риси постколоніального суспільства?

 

Це дуже доречне питання, адже багато моїх колеґ-науковців не погоджуються з тим, що Україна – постколоніальна, бо ж вона нібито взагалі не була колоніальною. Українці, мовляв, могли робити кар’єру і в російській імперії, і в совєцькій, вони були ніби співтворцями цієї імперії. На що я відповідаю, що вони могли бути співтворцями тільки тоді, коли погоджувалися бути малоросами, коли відмовлялися фактично від ідентичності української і приймали різновид російської, а як українці вони не мали жодних шансів – це принциповий момент, вони не були суб’єктами історії.

  

  

Отже, я вважаю, що Україна зберегла дуже багато рис колоніального домінування. Насамперед демографічна ситуація. Міста історично сформувалися як російські, російськомовні центри з дуже незначною присутністю україномовного населення, і вони далі функціонують, як своєрідна така м’ясорубка, перемелювальна машина, яка далі асимілює і русифікує українців, українських селян. Це чинник також соціальний. Бо що означає вищий рівень урбанізації? Він означає, що міське, тобто в даному випадку російське й російськомовне населення перебуває у значно вигіднішому становищі: воно має кращі заробітки, кращий доступ до доброї освіти, до культурних засобів, до кар’єри, до різних соціальних зв'язків, тобто воно є набагато більш заавансоване.

 

Фактично, міське середовище функціонує як свого роду перший світ, а провінція, село, периферія – це третій світ, який традиційно постачає своїх ґастарбайтерів, своїх робітників на всілякі брудні і низькооплачувані роботи. Це та функція, яку українське село традиційно виконувало щодо міста, особливо драматичними були сталінські часи, коли село було фактично закріпачене, - то було справжнє колгоспне рабовласництво, в якому селяни були позбавлені взагалі будь яких прав. То був класичний третій світ і, звісна річ, така упослідженість — економічна, культурна соціальна — накладає відбиток на психологію.

 

Ці люди починають соромитися своєї упослідженості. Вони не хочуть бути «чорними», вони хочуть бути «білими». Це типовий колоніальний синдром, тільки з тою різницею, що функцію «чорної», нібито гіршої «шкіри» відіграє мова, українська мова. Не диво, що багато хто воліє її позбутися – принаймні так було історично і ця інерція великою мірою збереглася досі. Тому я намагаюся це все деконструювати і показати як воно є насправді.

 

Чи пов’язане з тим Ваше поняття «креолів»?

 

Це також метафора. Очевидно що вона пов’язана з проблемами колоніалізму, бо явище «креолів» - колоніальне, воно сформувалося в Латиській Америці – креоли є нащадками іспанських колонізаторів, колоністів, які вже прижилися на місці, які великою мірою інтеґрувалися і дуже часто навіть перемішалися з місцевим населенням, але все одно зберігають культуру, мову і звичаї колонізаторів, зокрема й колонізаторський, зверхній погляд на абориґенів, на тубільців.

 

Очевидно, що застосування терміну «креоли» до України є досить спрощеним, бо ясно, що в Україні нащадки колоністів (російських у даному випадку) є набагато більш інтеґровані в суспільство, тому що культурна дистанція є набагато менша, ніж між абориґенами і колоністами, перемішаність набагато сильніша.

 

Так що вживати цей термін тут можна, але дуже умовно, з усіма цими застереженнями. Але він для мене важливий тим, що показує, що все-таки існує певна дистанція, певне зневажливе ставлення до тубільців з боку колонізаторів чи їхніх нащадків — не всіх, але багатьох, і ми це можемо в Україні спостерігати.

 

Наприклад, колоністи вкрай неохоче вивчають мову аборигенів, і навіть коли її знають, як правило, не використовують. Підіть у Києві в будь-який ресторан і побачите, що обслуга, як правило, не вважає за потрібне розмовляти з вами вашою «тубільною» мовою… Хоч ви нібито клієнт і ваші гроші нічим не відрізняються від грошей клієнта російськомовного.

 

Крім того, термін «креол», за всієї його приблизності й навіть, у нашому випадку, певної штучності, дуже добре прояснює, на мій погляд, феномен креольського патріотизму. Для багатьох він не був очевидним і багатьох таки здивував – зокрема, навіть містера Путіна, котрий, схоже, не очікував, що населення України, принаймні наполовину зрусифіковане, раптом візьметься захищати свою країну. Йому здавалося, що кожен, хто розмовляє російською мовою, є росіянином, частиною «русского міра». А виявляється, що ні. І феномен «креольства» це прояснює. «Креоли» можуть цілком бути патріотами своєї країни: Болівії, Бразилії чи Перу…

 

Це не означає, що вони мають велику симпатію до аборигенів – проблеми в стосунках між цими двома спільнотами залишаються, але вони можуть бути патріотами і можуть разом боротися проти колишньої метрополії і проти колонізаторів. Що ми сьогодні, зрештою, і бачимо в Україні, коли і україномовне населення, і російськомовне однаково опирається російській агресії.

 

У 2008 році була видана ваша книжка «Сад Меттерніха». У передмові Ви пишете, що її головна інтрига – це плекання Європи в собі. Як виглядає цей процес плекання в Україні сьогодні?

 

Мушу застерегти, що українська європейськість великою мірою вимушена. Українці стали європейцями тому, що не мали іншого виходу. Для того, щоби зберегтися в рамках Російської імперії, вони мусіли себе протиставити асиміляційним тенденціям. Вони мусіли чітко сказати: «Ми не росіяни», всупереч тому, що казала імперія. Вони мусіли себе ототожнити з якимось іншим культурним центром – своїх власних культурних ресурсів було недосить в умовах колоніалізму. І тому вони мусили знайти той символічний центр десь в іншому місці.

 

А де? Єдине місце – це була Європа. Це єдина альтернатива російській домінації. І тому українці прийняли цю європейську ідентичність – як альтернативу російській, імперській. Вони мусили її вибрати - не конче з прихильності до так званих європейських цінностей, а просто через брак іншого вибору.

 

Сучасна Європа однозначно асоціюється з ліберальною демократією, з правами людині і, звичайно, з певним добробутом, з розвинутішою економікою. Українці не засвоїли поки що ані європейського лібералізму, ані тамтешньої правової свідомості. Їхня європейська орієнтація, тобто прихильність до європейських цінностей поки що суто декларативна. Але Україна їх принаймні не заперечує, не протиставляє, як Росія, своїм власним, нібито «кращим», «справжнішим».

 

Насправді європейські цінності – це цінності загальнолюдські, і я сподіваюся, що українці все ж зуміють перейти від їхнього суто декларативного визнання до практичного засвоєння. Ось чому я вважаю плекання внутрішньої Європи в Україні надзвичайно важливим, адже йдеться про плекання, утвердження відповідних цінностей – які, наприклад, мені особисто дуже близькі. Саме тому нам конче потрібна європейська інтеґрація. Навіть, якщо вона на даному етапі не буде оформлена інституційно, у вигляді членства чи кандидатства в членство, все одно вона є дуже важливою, бо ж сприяє засвоєнню всього того, на чому заснована сучасна Європа: поваги до прав людини та її гідності, до громадянських свобод, до приватної власності…

 

Нам далеко ще до «Європи», але й від Росії ми суттєво відрізняємось. Для українців усі ці цінності помітно важливіші, дорожчі, вони готові за них боротися, навіть гинути – це робить іншими, незалежно від мови, якою ми розмовляємо.

 

У дев’яностих роках Ви писали про внутрішній поділ України на дві різні «України». Як виглядає цей поділ тепер?

 

Для мене «дві України» це насамперед два проекти, доволі чіткі. Їх можна умовно окреслити як проект європейський і євразійський, або ж український-прозахідний та український-східнослов’янський.

 

Для мене відмінність між цими проектами полягає насамперед у їхньому ціннісному наповненні. Не в етнічних ознаках чи мовних, не в прив’язці до реґіонів, а саме в прихильності до тих чи тих цінностей: західних ліберально-демократичних, чи російсько-євразійських авторитарних, патерналістських і колективістських до цінностей так званого «русского міра».

 

Не конче навіть до Росії – бо ж є ще така абстрактна східнослов'янська спільнота, з якою чимало українців себе ототожнюють. «Ми – слов'яни». Для мене це нічого не означає. Це так само безглуздо, як говорити «Ми – германці», - адже голландці теж германці, і шведи – германці, і англійці… І що з того? А тим часом у нас ця пропагандистська фікція побутує досі, поряд із подібним ідеологічним міфом про «братні» народи (спробуйте застосувати цю безглузду формулу до канадців та американців чи будь-яких інших не інфікованих московською пропагандою народів!).

 

Як на мене, то принципова відмінність між «двома Українами» – двома різними типами української ідентичності – визначається відповіддю на просте запитання: українці і росіяни – це той самий народ (або "майже той самий", як каже Путін), чи це все-таки цілком різні народи? Відповідь на це запитання на 90% окреслює приналежність людини до тої спільноти чи до тої. Людина може бути етнічним росіянином, може бути російськомовним українцем, але якщо вона каже «Ні, це різні народи. Ми інакші. Ми будуємо зовсім іншу країну», то це людина з українською ідентичністю, емансипованою від «русского міра». Тому я й волію весь час підкреслювати, що йдеться про два проекти, а не банальний географічний поділ на «Схід» і «Захід».

 

І відрізняються ці проекти принципово інакшим баченням головного «Свого» й головного «Іншого», щодо якого кожна спільнота себе позиціонує. Для українців тим головним Іншим є Росія, яка хоче нас поглинути, яка взагалі не визнає нас за окремий народ. Але є також велика частина українців, які вважають Захід головним Іншим, він ворожий для них, вони тут цілком поділяють російську точку зору. А от Росія для них – головний свій, «майже один народ». Оце і є головна межа між «двома Українами».

 

Під цим оглядом чи не найбільша наша проблема – надто повільне виокремлення багатьох українців із тої абстрактної, уявної східнослов'янської спільноти. Це проблема, зрештою, не лише українців, а й білорусів та росіян. Вони теж історично приналежні до цього міфічного простору – десь від 18 століття ця ідея вбита їм у голови всією імперською пропаґандою, освітою, церквою, всім домінантним дискурсом.

 

І всі ці три народи мають проблему емансипації – проблему розумового виокремлення з тієї спільноти. Для кожного з них це виокремлення вкрай важливе, бо ж ідеться не просто про національну емансипацію, а й про виокремлення з ретроградної, архаїчної системи цінностей, до якої ми тою чи тою мірою прив'язані, – і прийняття зовсім інших цінностей, які я тут назвав європейськими. Ось чому я постійно підкреслюю, що це не просто національна емансипація, це ще й емансипація ціннісна.

 

Розмовляла Таня Стех, відео можна глянути на YouTube.

 

 

 

 

– Майбутнє України напевно більшою мірою залежатиме все таки від волі народу, тобто від культурної свідомості, самосвідомості взагалі. Революція гідності і теперішня війна з Росією безперечно викликали зміни в самосвідомості багатьох українців. Але питання таке: наскільки вони глибокі, наскільки вони ґрунтовні, наскільки, так би мовити, вони незворотні?

 

Зміни, безумовно, відбулися й відбуваються дуже суттєві. Якоюсь мірою вони зумовлені змінами демографічними. Адже на окупованих територіях залишилось приблизно 4-5 мільйони громадян, тобто десь 10 відсотків населення. В основній своїй масі це населення совєтофільське. Не конче проросійське, але аж ніяк не проукраїнське і тим більше не проєвропейське. А це, звісно, впливає на всі результати соціологічних опитувань, - звідси, власне, й походить таке велике падіння підтримки для всіх отих імперських проектів: чи то спільної держави з Росією-Білоруссю, чи двох державних мов тощо.

 

Маса різних показників справді істотно змінилися. Насамперед за рахунок істотних демографічних змін, але також за рахунок процесів, які відбулися. Революція і війна, безумовно, вплинули на свідомість багатьох людей. Ці зміни не є радикальними, бо ж ціннісні зміни за самою своєю природою не бувають швидкими. А все ж вони відбуваються і ми це бачимо з різних показників. Сьогодні, наприклад, маємо майже стовідсоткову підтримку національної незалежності. Маємо високий показник патріотизму, високу підтримку державного статусу української мови тощо. Інша річ, як це все ретранслювати в практичну політику, в суспільну мобілізацію.

 

– Ми заторкнули питання мови. Революція гідності і війна, серед іншого, винесли на перший плян дуже цікаве явище російськомовного українського патріотизму. Чи Ви вважаєте, що для України реально можлива ситуація в якій могла би бути українська держава, патріотична держава, яка би все ж таки залишалася в більшості російськомовна? А друге: чи і як Ви бачите оптимальну розв'язку мовного питання в Україні у теперішній ситуації?

 

– Безумовно, українська російськомовна держава теоретично цілком можлива, тому що подібні держави існують. Є Ірландія, майже повністю англомовна, а проте патріотизму їм не бракує. Я вже не кажу про Канаду, чи Сполучені Штати, чи про всю полудневу Америку це інше питання. Україна, звичайно, такою не буде, як Ірландія, – хоча б тому, що в ній є реґіони, які ніколи, мені здається, уже не вдасться асимілювати. Просто тому, що на момент совєцької окупації вони вже мали сформовану національну ідентичність – насамперед, звісно, Галичина. Населення, яке усвідомило, «уявило» себе окремою нацією, асимілювати практично неможливо. Його можна знищити, депортувати, розпорошити по світу, розчинити серед незрівнянно чисельніших колоністів. Але я особисто не знаю історичного прецеденту, коли би сформовану, самоусвідомлену націю вдалося б асимілювати.

 

Завдяки Заходу й, особливо, Галичині українська мова має певний запас міцності, певну забезпеченість. Проблемою залишається Центральна Україна яка виявляє виразну тенденцію в бік українізації, а проте все ще перебуває у «східнослов’янській» матриці, під відчутним впливом русского міра. Ці люди цілком можуть бути патріотами, воювати на Донбасі, і водночас слухати російську попсу, дивитися паскудні московські серіали, у тому числі з виразними імперськими, українофобськими мотивами, і не бачити в цих своїх орієнтаціях жодної суперечності. Я сам знаю таких людей і сам був свідком таких ситуацій. Так що в Центральній Україні, а тим більш у Південній та Східній, усе набагато складніше й амбівалентніше.

 

Мене зовсім не дивує патріотизм українських росіян чи російськомовних українців; у принципі це нормальне явище, я вже казав про це, коли наводив приклад креольського патріотизму в країнах третього світу. Вся Латинська Америка патріотична по-своєму, для цього зовсім не конче бути індіанином, а тим більше розмовляти мовою кечуа чи, скажімо, сіу, щоб бути патріотом своєї країни. Інша річ, що наявність креольського патріотизму жодною мірою не вирішує проблем стосунків між корінним населенням та нащадками колоністів чи асимільованими абориґенами, котрі стали по бік колоністів, прийняли їхній зверхній погляд на самих себе. Ці стосунки складні й потребують подальшого вирішення. У принципі, це можливо.

 

В Україні мовно-культурні відмінності між двома групами порівняно невеликі, а расових нема зовсім. Є, однак, певні упередження. Мовно-культурні – з російського (русофонного) боку, політичні – з українофонного. Втім, політичних, мені здається, суттєво поменшало – внаслідок війни і спільної боротьби з зовнішнім агресором. З українського боку ніхто вже не ставить сьогодні під сумнів політичну лояльність наших етнічно російських чи російськомовних співгромадян. Ніхто не трактує їх як «неправильних» українців, «яничарів» і потенційних «запроданців».

 

Війна, я б сказав, спричинила більшу легалізацію й легітимізацію російської мови в очах українофонів, ніж усі закони Колєсніченка-Ківалова та іже з ними. Але адекватної відповіді з боку русофонів я поки що не бачу. А полягати вона мусила б насамперед у визнанні колоніальної спадщини та потреби певних «підтримчих дій» певного державного протекціонізму для української мови й культури. Натомість у русофонній спільноті домінує й досі традиційна, ще з совєцьких часів, позиція laissez-faire – «а хто вам заважає?»

 

Я не вважаю, що мова повинна для всіх нас бути головним об'єднувальним чинником. Куди важливішою є наша спільна прихильність до європейських цінностей. Саме вони нас сьогодні об'єднують – і об'єднують загалом непогано, як показує наш спільний спротив російські аґресії. Але мова – принаймні для українців теж є важливою цінністю. І повага до неї як певної цінності – це те, чого ми, україномовці, очікуємо від наших російськомовних співгромадян. Поваги не на декларативному рівні («да, красивый язык»), а на рівні повсякденного вжитку – в усіх тих формальних ситуаціях, коли клієнтові, який звертається по-українськи, бажано все ж відповісти його мовою – і з поваги до клієнта, і до його мови. Ігнорування цього простого правила символізує зневагу – пряму чи приховану, свідому чи несвідому. Фактично - расистську зневагу «білих» стосовно «чорних».

 

Українська держава, мені здається, від самого початку обрала хибну стратегію у цій галузі. Замість формувати повагу між обома групами – політичну, з одного боку, і мовно-культурну, з іншого, – з’ясувавши й усвідомивши як слід взаємні проблеми, - вона легковажно потрактувала російську меншину як одну з багатьох і ще легковажніше понадіялася, що досить самого лише припинення русифікаторської політики для відродження української мови та навернення «блудних синів» - зрусифікованих українців – у праведну батьківську віру. А тим часом російська мова для багатьох українців стала частиною їхньої ідентичності, і навертатись у «віру батьків» їм кортить не більше, ніж греко-католикам – у православ’я. Насправді ж мало б ітися не про «навернення», а про формування взаємоповаги – і на рівні практичного мововжитку, і на рівні символічного сигналізування (одне з другим, зрештою, тісно взаємопов’язане).

 

Нам, гадаю, від самого початку слід було послати чіткіший месидж російськомовним співгромадянам, що ми не збираємось їх реукраїнізовувати, а проте очікуємо від них не лише політичної лояльності, а й мовно-культурної толерантності, визнання негативних аспектів колоніальної спадщини та потреби їх поступового усунення. Ми панічно реагуємо на гасло двомовності, тому що розуміємо його лицемірну, демагогічну сутність. Хоч насправді воно не таке страшне, як нам із нашим травматичним совєцьким досвідом видається. Все залежить від того, як його втілювати. Чи за лицемірним принципом laissez-faire, який насправді дає перевагу домінантній групі – урбанізованішій, заможнішій, соціально заавансованій. Чи – так, як це колись геніально просто сформулювала Юлія Мостова: хочете двомовності будь ласка, вивчіть українську. Прекрасна відповідь. В Україні двомовність могла би існувати, якби всі люди вивчили як слід українську й користувалися нею принаймні на тому ж рівні і втому ж обсязі, що й російською. Адже українці не мають із двомовністю жодних проблем: практично всі українці знають російську й охоче її використовують - де треба, а деколи й де не треба. Росіяни тим часом не мають ані такого знання української, ані, що гірше, помітного бажання її використовувати – навіть там, де це слід би було зробити з елементарної ввічливості до клієнта.

 

А тепер зовсім конкретно щодо того злощасного закону Колісніченка-Ківалова, який був так нефортунно скасований, а тоді заветований і залишений досьогодні у стані правової невизначеності. Безумовно, його не слід було тоді, навесні 2014-го, похапцем скасовувати, даючи Кремлю додаткову козирну карту в антиукраїнській пропаганді. Мене за кордоном часом і досі запитують цілком прихильні до України люди: «А навіщо ви там у себе заборонили російську мову?» І доводиться довго пояснювати, що ніхто її насправді не забороняв, що зробити це неможливо, бо вільне вживання меншинних мов гарантоване конституцією, і що злощасний Колесніченків закон був насправді не про право вживати російську, а про священне для кожного українофоба право ніде і за жодних обставин не вживати української.

 

А тим часом той закон можна було й не скасовувати, а привести до ладу кількома поправками.

 

По перше – зробити його застосовним у конкретних населених пунктах (містах чи селах), а не регіонах загалом. Бо той факт, що Одеса чи Харків переважно російськомовні, не означає, що й уся Одеська чи Харківська область повинні той самий закон застосовувати.

 

По-друге, межу застосування закону слід би було підвищити: він мав би діяти в пунктах, де меншина складає принаймні 20% населення, а не 10.

 

По-третє – в законі слід би чіткіш прописати, що друга мова не може використовуватися замість державної, а лише поряд із нею. Це надзвичайно важливо.

 

А головне – закон мав би передбачити, що в усіх населених пунктах, де він впроваджується, державні службовці мають бути атестовані з обох мов. Причому має бути встановлена чітка процедура прийняття на роботу, звільнення, покарання за відмову використовувати її з клієнтом, тощо. І якщо завдяки такому закону українець в Одесі чи Харкові отримає на всіх рівнях обслуговування українською мовою, то користі від такої двомовності для нього буде куди більше, ніж від сьогоднішньої фальшивої «одномовності».

 

У нас поки що нема розуміння пріоритету клієнта, пріоритету людини. І українці, і росіяни розуміють двомовність поки що цілком по-совєтськи: я – начальник, ти – дурак; як собі хочу, так і говорю. У приватному житті – так. Але у формальному спілкуванні – пріоритет за клієнтом, за громадянином, а не за обслугою чи службовцем. У двомовній країні (чи, як у нас, тому чи тому населеному пункті) право вибору тої чи тої мови має громадянин, але не службовець. Службовець має лише обов’язок - достосовуватися до потреб громадянина. От коли ми це зрозуміємо, то й двомовність у нас буде цивілізованою. А не зрозуміємо - то й одномовність залишиться, як сьогодні, фіктивною й дисфункціональною.

 

Розмовляв Марко Р. Стех,відео можна глянути на YouTube.