Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Українці – це світ багатьох світів

опубліковано 1 груд. 2014 р., 09:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 груд. 2014 р., 07:08 ]

«Наш природний персоналізм, повага до особистої суверенності – це передумова для вільного, безболісного входження в європейську спільноту»Роман Кісь

 

Нещодавно він завітав до Харкова. До цього побував у Слов’янську та мав можливість поспілкуватися з місцевими мешканцями.

 

 

 

Юлія Гуш: «З якою метою ви завітали до Харкова?»

Роман Кісь: «Їхав зі Слов'янська до Львова. І по дорозі завітав сюди. Але не тому, що це по дорозі. А тому, що я і раніше тут бував. Я вважаю, що обов’язок кожного українця з Наддніпрянщини, чи Полтавщини, чи з Львівщини тут побувати. Щоб ми в такий спосіб мали можливість безпосередньо контактувати на рівні живого діалогізму, намагалися в самому середовищі зшивати докупи напіврозірвану тканину українського комунікативного поля. Адже нація – це певна спільність, певна єдність, яка реалізується через живі комунікативні зв’язки. Тому можна сказати, що я приїхав сюди не тільки тому, що в мене є тут гарні друзі, з якими мені приємно спілкуватися, а з якоїсь доктрини, з якогось почуття обов’язку. Я приїхав сюди, щоб мати можливість спілкуватися з іншими людьми. Це для мене приємність і радість.»

 

Юлія Гуш: «Які у вас залишились враження від відвідання Слов`янська?»

Роман Кісь: «Знаєте, я приїхав туди як етнолог для того, щоб на рівні спілкування з людьми довідатись їх погляди та переживання. Дізнатися їх думку про цю війну, яку вони самі пережили з середини. Звичайно, вони зараз дуже дезорієнтовані. Це не їх вина, а наша спільна біда. І частково цю провину відчуваю і я. Бо за 23 роки ми могли б створити певне культурне поле. Просто я вважаю, що деколонізація України це справа не політики, а культури. Культурного наступу на міста. Але цього не сталося.

 

Я з легким серцем їхав у Слов’янськ, хоча мені не радили цього робити. Казали, що там може бути небезпечно і що люди налаштовані негативно. А якраз люди до мене дуже прихильно ставилися. Мені здається, що, як то кажуть, пересічна людина, звичайний українець в наш час мало піддається інтенсивній ідеологічній обробці. Тобто нас важко отруїти. Ми можемо сказати, що більшість росіян отруєні великодержавним шовінізмом. «Левада центр» проводив дослідження кілька місяців тому. Виявилось, що 70% росіян активно підтримують Путіна. Коли ми кажемо, що любимо Росію та росіян, але ненавидимо Путіна і Кремль, то це не зовсім правильна форма дійсності. Більшість росіян несуть відповідальність за цю війну. Бо ця війна посилює дію цієї отрути і підвищує інтоксикацію російської масової свідомості шовінізмом і ненавистю до українців.

 

Загальний фон того, що я побачив: там люди дійсно розгублені. Я спеціально ходив по базарам і розмовляв з місцевими мешканцями. Там легко розговоритися. Це наші українці усміхнені, гарні, приємні, відкриті до спілкування. Відгукуються на розмову з першого слова. Але вони дезорієнтовані і перебувають там в певному культурному та інформаційному вакуумі. І ті розмови про війну свідчать про те, що вона їх болісно травмувала. Бо по них стріляли і, як сказав один з них, перетворювали їх дітей у фарш. Там загинуло близько сотні мирних мешканців. Діти до цього часу залишаються психічно травмованими. Вони сиділи у підвалах по кілька днів. Три місяці там була війна.

 

А українська ідея там ще не закоренилася. Тому я кажу, що створення нашого культурного поля – це питання не політики, а культури. Деколонізація – це культурний наступ на міста. Тому я закликав їхати туди, спілкуватися з людьми, переконувати їх. Щоб вони також відчули себе співпричетними до нації як до певного цілісного організму. Дуже важливо їм допомогти. І фінансово, і матеріально. Щоб держава допомагала, а також різні громадські та волонтерські рухи. Але дуже важливо зрозуміти, що вони також потребують доброго, живого слова. Слово приязні і слова співчуття.»

 

Юлія Гуш: «Як змінилася українська ментальність у зв’язку з цими трагічними подіями?»

Роман Кісь: «Хтось скаже, що моя думка цинічна, але тяжкі випробування єднають людей докупи. Коли християнство було під забороною, богослов Тертуліан висловив так думку: «Кров мучеників – це насіння церкви». А ми можемо трошечки його перефразувати і сказати «Кров, страждання, поразки та перемоги наших солдат – це насіння нашого майбутнього». Тяжкі випробування згуртовують людей. Стало зрозуміло, що ця війна – це частина нашої історичної долі. І ніщо не зупинить того факту, що наша історія – це могутня ріка, яка тече вже своїм власним руслом. І хоча ця ріка зараз забарвлена в червоний колір – це вже наша історія, наші випробування, наші страждання і скорботи. І наші перемоги. Це наша спільна доля. І вона дає нам спільну самосвідомість, формує та викристалізовує наше «ми»-почуття. Ми стаємо собою. Як це цинічно не звучить, але такими робить нас війна. А багатьох заставляє задуматись над тим, як далі бути і куди йти. І чи дійсно це братський народ, чи дійсно він може таким бути в найближчому майбутньому. І чи не потрібно нам пристосовуватися до того, що нам доведеться жити поруч з постійним агресором та імперіалістом.»

 

Юлія Гуш: «Як ви думаєте, якою буде українська ментальність в майбутньому? І як це вплине на українське суспільство.»

Роман Кісь: «До поняття «ментальність» і «менталітет» я дуже обережно ставлюсь, адже українське суспільство насправді не є однорідним. Українці – це світ багатьох світів. Тому я кажу, що це дуже сконструйоване поняття – львів’яни, харків’яни… Нема харків’ян взагалі. Тут є різні люди різних орієнтацій, поглядів, світоглядів, уподобань та субкультур. Поняття «менталітет» краще замінити деякими іншими поняттями. Наприклад, «структурою національного характеру». Можна сказати що не всі українці, а певна «модальна особа», такий собі домінуючий тип серед українців є лагідним, прихильним, відкритим до спілкування, який дуже цінує особистісне. Якщо у більшості росіян виражене домінування колективного над особистісним, ідея «единообразия» та «единомислия», такої собі великої казарми, де якісь пахан, чи царьок, чи Путін керує всіма іншими. То в українців є поняття внутрішнього світу, внутрішньої автономії душі. Повага до особистісного більше розвинута.

 

Мені це здається, що наш природний персоналізм, повага до особистої суверенності – це передумова для вільного, безболісного входження в європейську спільноту. Не просто як певну соціополітичну чи соціоекономічну структуру, а в ту спільноту багатьох спільнот, де дуже поважається людська особа, її внутрішня гідність і внутрішня відповідальність, її внутрішня свобода. А українці є проперсоналістичними. Це дає надію що ми легко і органічно ввійдемо в європейську сім`ю народів, де також цінується особистісне, особове та індивідуальне.»

 

Юлія Гуш: «Над яким проектом ви зараз працюєте? Які у вас подальші плани?»

Роман Кісь: «Я, як би сказати, філософую. Я філософувальник. Знаєте, філософування – це наш спосіб життя. Останнім часом я почав розробляти ідею про те, що в основі людської культури лежать смислові мережі, певні смисли, констеляції смислів. Вона з'явилася ще в кінці минулого століття. На початку цього століття я почав розробляти ідею нового напрямку в філософії, який назвав «фундаментальною сенсологією» або «філософською теорією смислів». Бо ми живемо не в світі предметів та об’єктів, а в картині світу, яку ми вибудовуємо із певних смислових конфігурацій. Навіть на рівні різних поколінь ті самі речі, події чи явища осмислюються по-різному і набувають зовсім іншого сенсу. Той самий садівник може по-іншому розуміти те саме дерево, на яке ви увагу не звертаєте, адже він знає його особливості. Це смисл того дерева. Тобто, ми маємо справу не з речами, не з об’єктами в цьому світі, а зі смислами. Тому культура – це мережа смислів. Різні культури – це різні смислові мережі.»

 

Роман Кісь – український філософ, антрополог, етнолінгвіст і поет. Живе та працює у Львові.