Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна: війна і мир. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 22 січ. 2016 р., 09:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2016 р., 09:53 ]

 

Нинішні події на Сході України дуже схожі на події в Україні у 1918-1920 роках. У січні 1918-го в Харкові на противагу УНР за підтримки Москви був створений так званий Раднарком Радянської України, були сформовані місцеві збройні загони, а також прислані большевицькі війська з Росії. Активно здійснювалося інформаційна, пропагандистська большевизація місцевого населення. Затим почалася безпосередня збройна агресія – вторгнення вглиб території України. Це суто большовицький тип ведення війни (В'ятрович: Кремль веде в Україні не гібридну, а "більшовицьку" війну/ ЕсперсоТв, 29.11.2014р.).

 

Нині багато хто з аналітиків війну, яка триває в Україні, називає «гібридною війною». Начальник Генерального штабу Збройних сил Росії, перший заступник міністра оборони РФ генерал армії Валерій Герасимов на конференції в Академії військових наук у січні 2013 року російську військову тактику з “гібридної війни” формулював таким чином:

 

Акцент змістився на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів поряд із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення. Все це повинно супроводжуватися прихованими військовими операціями – наприклад, методами інформаційної війни і задіянням спецназу… Відкрите використання сили, часто під прикриттям миротворчої діяльності та посередництва у вирішенні кризи, повинно застосовуватися на фінальній стадії, як правило, щоб домогтися повної перемоги у війні.(Німецька Хвиля: "Гибридная война" – новая угроза или пропагандистский трюк? 25.02.2015)

 

Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов'язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами. (Софія Корнієнко. Путін веде в Україні гібридну війну – генерал Каппен // Радіо Свобода, 27.04.2014.)

 

Нині деякі складові цієї стратегії гібридної війни Росії добре помітні, як мовиться, неозброєним оком: "…сформировать пул журналистов и экспертов, сконцентрировать управляемые медиаресурсы: контролируемые российскими властями электронные СМИ федерального уровня; контролируемые российским бизнесом украинские СМИ; влиятельные независимые украинские СМИ, поддерживающие сотрудничество с Россией …"; "Работа по каналу общественных организаций может вестись посредством Россотрудничества с опорой на сеть уже существующих организаций и движений. При этом важно вовлекать в эту работу молодежь путем предоставления грантов на гуманитарные цели по образцу многолетней деятельности на Украине западных фондов. Работа с православной общественностью и украинским духовенством должна вестись посредством Союза православных граждан." (http://gazeta.dt.ua/internal/o-komplekse-mer-po-vovlecheniyu-ukrainy-v-evraziyskiy-integracionnyy-process-_.html)

 

16 серпня 2013 року газета «Дзеркало тижня» №29 опублікувала два матеріали: "Російський план, осмислений і нещадний" та "О комплексе мер по вовлечению Украины в евразийский интеграционный процесс". (http://gazeta.dt.ua/internal/o-komplekse-mer-po-vovlecheniyu-ukrainy-v-evraziyskiy-integracionnyy-process-_.html)

 

Вже майже два роки Росія намагається втілити цей план у життя. Мета Росії – зруйнувати управління країн пострадянського простору та поставити від контроль хаотизоване геополітичне оточення, не дозволити або просто відстрочити самоуправління цих територій. (Що таке теорія "керованого хаосу" і як їй протидіяти? – рецепт від Сергія Дацюка. http://uainfo.org/blognews/1438683712-shcho-take-teoriya-kerovanogo-haosu-i-yak-yiy-protidiyati---retsept.html)

 

Умовно кажучи, Путін мав два плани для знищення української держави. «План «А» передбачав поступове знищення нашої держави. Він полягав у здійсненні гуманітарної агресії та застосуванні не збройної, а «м’якої» сили з метою руйнації української ідентичності, яка є системоутворюючим чинником національної держави. План «Б» передбачав одноразове силове її упокорення.

 

Крах режиму Януковича, рішучість нової української влади відновити курс України на євроінтеграцію, ймовірність її приєднання в майбутньому до ЄС та НАТО спонукали РФ перейти до плану «Б». (Володимир Василенко. Війна 2014 року: спроба системного аналізу. http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2014/10_2014/17/war.pdf )

 

2014 рік для незалежної України був роком найскладніших випробувань. Вона зазнала територіальних втрат, постала перед загрозою економічного колапсу і втрати державності внаслідок агресії з боку ядерної держави – Росії.

 

Збройна агресія Росії проти України стала результатом не лише політики очолюваних Владіміром Путіним кремлівських імпершовіністів, а й стратегічних прорахунків та безвідповідальності нашої владної еліти протягом усіх років незалежності.

 

Згідно з Конституцією та законами України питання національної безпеки належить до сфери відповідальності насамперед президента, проте вони не були предметом належної уваги жодного з очільників держави. Понад те, кожен із них доклався до нищення української армії.

 

У часи Леоніда Кучми було ліквідовано створену в 1991 році Національну гвардію, яка бачилася багатофункціональним боєздатним військовим формуванням, укомплектованим патріотично налаштованими і досвідченими офіцерами, що є ядром модерних Збройних сил України. Натомість Кучма віддав перевагу формуванню ЗСУ способом скорочення гігантського уламка радянської армії на території нашої країни. Зменшувалося фінансування ЗС, що унеможливлювало їх оснащення сучасною військовою технікою та озброєнням.

 

За президентства Віктора Ющенка при відкритих виявах ворожнечі з боку РФ недофінансування Збройних сил України стало злочинним.

 

Воно завершилося руйнацією всього сектору національної безпеки за часів Віктора Януковича.

 

Деградація армії і флоту, зовнішньої розвідки та контррозвідки, Служби безпеки, Ради національної безпеки та оборони відбувалася не без участі російських спецслужб та їхніх агентів, інфільтрованих у структури державного управління всіх рівнів. Найвище політичне і військове керівництво держави роками безвідповідально тішилось ілюзією стратегічного партнерства з Росією, натомість Кремль цілеспрямовано реалізував курс на знищення України. (Володимир Василенко. Війна 2014 року: спроба системного аналізу. http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2014/10_2014/17/war.pdf )

 

На час анексії Криму, із 128-тисячної армії у Верховного Головнокомандувача було близько 5000 умовно боєздатних солдатів, місцева міліція в Криму та південно-східних регіонах вдалася до саботажу розпоряджень центральної влади. Регіональні підрозділи СБУ, “Беркуту” з перших днів окупації активно діяли проти України, понад половини особового складу частин, дислокованих у Криму, перейшли на бік РФ. (Див., зокрема: Бутусов Ю. Так начиналась война: интервью с Александром Турчиновым. – Цензор Net,, 24 октября 2014г., http://censor.net.ua. 6 Див., зокрема: Оборонна політика: потреба реформ Збройних Сил України. – Центр Разумкова, Український інститут публічної політики (на замовлення Апарату РНБО), Київ, 2011, с.39-40, 46, http://www.razumkov.org.ua/upload/oboron_pol_consult_XII-2012.pdf.)

 

Рішення про антитерористичну операцію (АТО) на територіях, захоплених сепаратистами, було логічним кроком. На жаль, у початковій фазі агресії наше найвище державне політичне і військове керівництво не спромоглося організувати негайну відсіч, що призвело до відторгнення Криму, втрати контролю над деякими ділянками українсько-російського кордону та проникнення в Донецьку й Луганську області російських найманців, диверсійно-розвідувальних груп і регулярних військових формувань.

 

Завдяки відданості й героїзму особового складу Збройних сил України, підрозділів сформованої у складі МВС Національної гвардії та добровольчих батальйонів значні території Донеччини та Луганщини, окуповані агресором, було звільнено. Водночас, коли масштаби бойових дій набули ознак локального збройного конфлікту й дедалі очевиднішим стало пряме військове втручання з боку Росії (застосування важкої артилерії з території РФ, перехід кордону підрозділами Збройних сил РФ), керівництво держави не наважилось оголосити воєнний стан, принаймі у прикордонних з Росією областях. І війна затяглась у часі, не в останню чергу, саме через небажання запровадити воєнний стан і мобілізувати для відбиття ворога весь потенціал держави і суспільства. (Володимир Василенко. Війна 2014 року: спроба системного аналізу. http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2014/10_2014/17/war.pdf )

 

"Саме у той час, коли хтось зависає у клубах, а хтось витрачає сотні доларів на заморську відпустку, щоб трішки забутись і відпочити від поганих новин, комусь у тому ж суспільстві, на тому ж поверсі буття, доводиться місяцями жити далеко від найрідніших, в умовах реального ресурсного та морального мінімалізму, під кулями, захищаючи тих, кому так потрібно зараз відірватися у нічному клубі або відпочити на сонячному березі Середземного моря. Це не обізленість на життя, це – шпагат моєї свідомості: на Хрещатику безтурботна атмосфера літнього вечора, під Донецьком і Луганськом гинуть мої друзі у той самий час…" (Андрій Зелінський, Т.І. Соняхи. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015 – С.24-25.)

 

Продовження бойових дій в рамках АТО внесло додаткові складнощі у процес застосування силових структур (ЗС, МВС, СБУ), координації дій, загального управління операцією і створило численні проблеми правового характеру (невизнання Росії стороною конфлікту на міжнародному рівні, забезпечення прав військовополонених, визначення статусу захоплених територій тощо). За таких умов ключовими факторами порятунку країни стали нестандартні рішення окремих високопосадових осіб , самоорганізація українського суспільства, ініціативні дії патріотично налаштованих командирів і широка міжнародна підтримка.

 

Особливо слід відзначити роль громадських рухів, українських церков, військових капеланів, волонтерів, які на ранніх етапах конфлікту великою мірою взяли на себе функції держави. Подальші відносини між державою і численними патріотичними рухами виявили обмежену здатність і неготовність влади налагодити ефективну взаємодію з недержавним сектором безпеки як частиною громадянського суспільства. Показовим прикладом стала неспроможність влади оперативно легалізувати добровольчі батальйони. Як позитив можна відзначити залучення представників волонтерського руху до структур тилового забезпечення Міністерства оборони (МО). Наприкінці 2014 р. - на початку 2015 р. дещо покращилися фінансове, технічне та матеріальне забезпечення АТО та всіх силових структур.

 

Одним з найважливіших позитивних наслідків 2014 р. стало усвідомлення владою потреби зміцнення безпеки і оборони. Державним бюджетом на 2015 р. передбачено понад 80 млрд. грн. (5% ВВП) на забезпечення функціонування та розвитку сектору безпеки і оборони, в т.ч. 40,2 млрд. грн. – на оборону. Водночас не було започатковано системний процес формування державної політики в цій сфері. (http://www.razumkov.org.ua/upload/Pidsumky_2014_2015_A4_fnl.pdf)

 

Початок 2015 року ознаменувався на сході України запеклими боями на Донецькому напрямку. Кінець 2015 року миром обстановку на лінії розмежування назвати важко. Протистояння набуло рис “тліючого конфлікту”.

 

Сьогодні владна еліта й українське суспільство мають усвідомити, що Росія веде проти України тотальну війну. Її кінцевою метою є не відторгнення частини території і не позбавлення нашої країни права цивілізаційного вибору, а знищення українства як явища й української державності як такої. Тому неодмінними пунктами порядку денного в гарантуванні національної безпеки України мають стати:

 

1) відновлення сектору безпеки;

2) розробка і здійснення україноцентричної гуманітарної політики як засобу відсічі гуманітарній агресії Росії;

3) запровадження програм європейської та євроатлантичної інтеграції з метою набуття Україною повноправного членства в ЄС і НАТО;

4) формування консолідованої офіційної правової позиції щодо протидії збройній агресії РФ та ліквідації її наслідків.

 

Відверта і прихована збройна агресія Росії переслідує більш далекоглядну мету, ніж просто позбавлення України частини її території. Підтвердженням цього є, зокрема, спроба Кремля нав’язати свій руйнівний для української незалежної державності план «мирного» врегулювання та залучити до його реалізації західні держави.

 

Відмова від вступу до НАТО, розробка нової української Конституції, федералізація України, надання російській мові статусу другої державної – це програма міжнародної ізоляції України, її фрагментації та розколу, русифікації та знищення ідентичності української нації, а отже, і ліквідація її державності.

 

Росія веде дипломатичну гру, мета якої полягає в запереченні своєї участі в агресії, маскуванні силового нав’язування Україні згубних для її державності умов налагодження конфлікту, руйнації єдності політики західних держав у питанні запровадження і розширення санкцій, легалізації фіктивних квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР», уведення в оману світової спільноти щодо природи та причин ситуації, породженої російською агресією. Є намагання охарактеризувати ситуацію, викликану збройним нападом РФ на Україну, як «внутрішньополітичну кризу», «громадянську війну», «українсько-українську війну». Насправді такі спроби означають заперечення силового загарбання Росією Криму і погляд на воєнні дії на Сході України не як на міжнародний, а як на внутрішній конфлікт, відповідальність за який лягає на український уряд.

 

Саме тому всі спроби припинити російську агресію за допомогою дипломатичних засобів та мирних ініціатив у різних форматах не дають позитивних результатів. Підписання мінських документів не забезпечило ні припинення застосування зброї російськими найманцями, ні виведення з території України російських військ. Було очевидним, що Росія поставила за мету знизити напруження у стосунках із Заходом, зменшити можливість ужорсточення санкцій НАТО та ЄС і в той же час – не допустити остаточного звільнення українських територій, контрольованих російськими найманцями та збройними силами.

 

Українська влада повинна керуватися не примхами Росії, а національними інтересами України. Вже сьогодні вона має забезпечити системне інформування українського суспільства про НАТО, сприяти організації та проведенню референдуму за народною ініціативою щодо приєднання України до Альянсу. За своїм значенням такий референдум дорівнює грудневому референдуму 1991 року, коли більшість українців підтвердили Акт проголошення незалежності України.

 

Найближчою метою співпраці України з НАТО має стати підготовка до отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, як це передбачено п. 23 Бухарестської декларації, ухваленої на саміті Альянсу в 2008р.. У серпні 2014 року генеральний секретар НАТО Андерс фоґ Расмуссен, посилаючись на згадану Декларацію, підтвердив, що «Альянс залишає двері відчиненими для України і визнає, що кожна країна має право на власне самовизначення».

 

Українському керівництву, щоб увійти в ці двері, потрібно припинити спроби умиротворення Росії, не піддаватися на її шантаж, погрози, позбутися комплексу малоросійської меншовартості, проявити рішучість і політичну волю, продемонструвати спроможність мислити стратегічно та діяти практично відповідно до найвищих життєвих інтересів України та українського суспільства.

 

Нажаль, досі відсутня принципова оцінка російської агресії на рівні держави. Війну Росії проти України іменовано АТО (антитерористична операція). В результаті, світ сприймає нашу війну з Росією, як внутрішній конфлікт, в якому Росія лише допомагає одній із сторін. Допомагає, але не бере участі. І на сьогодні між Росією і Україною де-юре існує  Договір про дружбу, співробітництво і партнерство  між Україною і Російською Федерацію (zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_006), котрий набрав чинності 1 квітня 1999р. Росія та Україна ретельно підтримують найвищий з можливих рівнів дипломатичних стосунків на рівні посольств – Київ-Москва. Загалом ця картина ідеально вписується у позицію Росії з приводу того, що Крим відійшов"мирно" і законно шляхом референдуму, що на Сході України іде конфлікт між українцями і українцями, а РФ лише намагається вгамувати конфлікт. (Зачем приезжал Грызлов в Украину: реакция соцсетей ... m.online.ua/news/731513/) У нас з окупантом безвізовий режим. Вільна економічна зона. Через нашу територію ходять поїзди окупанта, ми торгуємо з окупантом…

 

30 грудня 2015 р. лідери країн «нормандської четвірки» провели переговори у телефонному режимі і домовились подовжити дію Мінських угод на наступний рік. Подовження Мінська на 2016 рік означає і подовження санкцій Заходу проти Росії до 31 липня 2016 року.

 

У той час як Київ наполягає на непроведенні фейкових «виборів», прес-служба французького президента повідомила після телефонних переговорів, що «особлива увага була приділена підготовці місцевих виборів на Донбасі, що мають відбутися на початку наступного року». Процес врегулювання конфлікту передбачав проведення виборів, виборів нової влади тільки після того, як буде звільнена територія Донбасу від російських військ, після відновлення українською владою контролю над кордоном, після роззброєння бойовиків – і тільки після цього можуть бути проведені вибори.

 

«У нас же все змішалося і на перше місце ставлять той етап, який мав би бути остаточним і кінцевим. Тобто, найостаннішим! Чому так? Бо тактично тут знову таки збіг інтересів і Путіна, і Заходу. Путін наполягає на цих виборах, бо це означатиме легалізацію російської влади на території Донбасу», – сказав в інтерв’ю Радіо Свобода український експерт Григорій Перепелиця. (Ростислав Хотин «Нормандська четвірка» подовжила дію Мінських угод на 2016 рік http://www.radiosvoboda.org/content/article/27458325.html)

 

«Коли ця території під контролем російських військ, коли населення зомбоване і підтримує Росію і «ДНР» та «ЛНР» на окупованих територіях через страх і сформовану до України ненависть – то як там можуть існувати українські партії? І цей абсурд подається як нібито шлях до вирішення конфлікту. За нинішніх умов, за яким би законодавством не проводити місцеві вибори на окупованому Донбасі – хоч бельгійським, хоч французьким, хоч українським – результат буде один і той же! Захарченко стане «президентом» або його в Кремлі замінять іншою фігурою», – додав експерт.

 

31 грудня 2015 р. Мінські домовленості мали бути повністю виконані. Українська сторона свою частину домовленостей виконала, російська – жодного пункту не виконала. Але Мінські домовленості підписувалися не для виконання їх лише Україною. А тим часом, Україна майже кожен день зазнає втрат, якщо не загиблими, то пораненими.

 

"У той час,коли у стінах Верховної Ради чубляться народні обранці, коли заможні й успішні високопосадовці у європейських кабінетах підбирають відповідну лексику, аби вкотре висловити свою стурбованість, коли азартним запалом вразило найсокровенніше у найдосвідченіших геополітиків, коли в ідеологічних кузнях Кремля, під кадіння міфічно-релігійного дурману невпинно трудяться безжалісні Гефести над концептуально-словесною зброєю масового знищення, коли світ, іще такий прогнозований учора, став таким божевільним сьогодні, наші хлопці – не завжди почуті, не вповні зауважені з прозорою чистотою власного сумління, не зараженого жодним ідеологічним вірусом чи жадобою особистої наживи, у щирій простоті власного серця та з вражаючою гідністю справжніх чоловіків виконують свій священний обов'язок – аби життя тривало далі…" (Андрій Зелінський, Т.І. Соняхи. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – С.28.)

 

Серед позитивних моментів – Україна зміцнює і реформує свою армію. Витрати бюджету на безпеку в цьому році будуть рекордними для України: на оборонний сектор в цілому передбачені 113,6 млрд. гр., тобто 5% ВВП. Із цієї суми безпосередньо Міністерство оборони отримає менше половини – 55,5 млрд. гр. "Але те, що стосується безпосередньо Міністерства оборони – не виконано. На цей рік Мінобороні виділено 2,45% ВВП. У минулому році було 2,6%. Тобто у відсотках від ВВП армія отримає менше, ніж торік. Крім того, в бюджеті Міноборони на витрати закладені 4,5 млрд. гр. спецфонду. Це ті гроші, які в умовах війни потрібно ще заробити", – зазначив колишній заступник начальника Генштабу ЗСУ Ігор Романенко. (В оборонному бюджеті на поліцію заклали більше коштів, ніж на армію – інфографіка. У відсотках від ВВП армія отримає менше, ніж торік. http://tyzhden.ua/News/156225). За його словами, сумарно на органи МВС виділено більше коштів, ніж на Збройні сили України, і для країни, яка перебуває в стані війни, це неправильно.

 

Військовим в 2016 році збільшують грошове забезпечення, заплановано переодягнути військовослужбовців та закупити нову техніку. Однак, до стандартів НАТО ще дуже далеко. 

 

26 травня 2015-го указом президента затверджено Стратегію національної безпеки України. На основі Стратегії було розроблено і указом президента від 2 вересня 2015-го прийнято нову Воєнну доктрину України. У цьому документі  Росію вперше названо основним противником, який має намір усіма силами й засобами знищити державність України або захопити частину її територій. "Прийняття цих рішень – безумовно, позитивний чинник і фундамент для програм реформування. Однак після цих двох перших кроків не було прийнято рішень із практичної реалізації та затвердження програм розвитку. Міноборони і Генштаб не виконали розпорядження президента й не запропонували на затвердження ані програми розвитку ЗСУ, ані програми розвитку озброєнь. А ці документи мають фундаментальне значення, оскільки визначають, якою буде структура армії і чим вона займатиметься, які технічні засоби матиме у своєму розпорядженні. Програма розвитку озброєнь має бути розроблена саме на основі програми розвитку ЗСУ. Без цих документів неможливо оцінити, наскільки професійно й грамотно планується розвиток армії, наскільки виправдані управлінські рішення, як мають відбуватися реформи, як розвиватиметься військова промисловість, якими будуть її пріоритети." (Воєнна стратегія України: результати за рік Юрій Бутусов http://gazeta.dt.ua/internal/voyenna-strategiya-ukrayini-rezultati-za-rik-_.html)

 

Державна прикордонна служба України (ДПСУ) продовжує реалізацію проекту "Європейський вал" (спочатку проект називався "Стіна") на кордоні з Російською Федерацією (РФ). Роботи проводяться на всьому українсько-російському кордоні, але сьогодні зосереджені зусилля на території двох областей – Чернігівської і Харківської. Вже облаштовано майже 220 км протитанкових ровів, понад 40 км рокадної дороги, встановлено 23 спостережні вишки та 17,5 км загороджувального паркану. Голова Держприкордонслужби України зазначив, що створюється не просто кордон з огородженнями, а інтелектуальний кордон з відповідними системами спостереження, виявлення та ураження цілей. Крім того, за його словами, є план першочергового облаштування морської ділянки кордону на території Донецької, Запорізької та Одеської областей. (ДПСУ: В рамках проекту "Стіна" на кордоні з РФ вже облаштовано 220 км протитанкових ровів. http://ua.112.ua/suspilstvo/dpsu-v-ramkakh-proektu-stina-na-kordoni-z-rf-vzhe-oblashtovano-220-km-protytankovykh-roviv-278644.html). Але є інформація, що існують проблеми з фінансуванням проекту.(Стіни» на кордоні України і Росії не буде: гроші пропали. http://tenews.te.ua/news_all.php?id=11853)

 

Юрій Щербак вважає, що катаклізми, які зачеплять Росію із-за ситуації на нафторинку, вплинуть і на Україну. У випадку загострення внутрішньополітичної ситуації із Росії можуть хлинути мільйони біженців. (Дипломат предсказал миллионную волну беженцев из России в Украину. http://hvylya.net/news/digest/diplomat-predskazal-millionnuyu-volnu-bezhentsev-iz-rossii-v-ukrainu.html)

 

А що дальше? Скоріш за все, західне співтовариство однозначно буде наполягати на реінтеграціії окупованої території Донбасу в Україну та будуть говорити, що нам необхідно почати діалог з тою стороною.

 

Але виконання угод було неможливим, кажуть експерти, і через різне тлумачення положень угод сторонами. Президент Порошенко переслідував ціль припинити вогонь і повернути всі територій на Донбасі до складу України. Президент Путін бачив у Мирному плані шлях до надання сепаратистським територіям особливого статусу.

 

"Росії вигідно тримати ситуацію у підвішеному стані, оскільки її ключова мета – вплив на Україну через дестабілізацію, і ця ціль не досягнута Кремлем. Вважаю, що одна із задумок Росії – законсервувати ситуацію і "навісити" Україні ці території, аби вона сама з ними розбиралася політично і економічно. Але українська сторона чітко заявила, що Донбас потрібен Україні лише повністю контрольованим, включно із україно-російським кордоном". (Світлана Дорош. Мінські угоди у новому році: "холодна війна" триватиме. http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/12/151221_minsk_agreement_future62210)

 

Якщо важливі для нас рішення приймаються не нами , то Україна дуже близька до того щоб стати failed state – державою яка не відбулася.

 

За цей рік Україна багато чого витерпіла, вистояла в умовах війни, вона підтвердила, що є відносно стабільним політичним утворенням. При чому мова йде про громадянське суспільство, а не про державні інститути, які втрачають свої функції…

 

Політична, ідеологічна та соціально-економічна криза в Україні наблизила нас сьогодні до найнебезпечнішої для української влади кризи – радикальної недовіри до інститутів політичної влади як таких. Найважливішою функцією політичної влади у державі є функція забезпеченості єдності суспільства. Єдність є тоді, коли є довіра, але без соціальної справедливості не можна відновити довіру, яка ґрунтується на повазі гідності кожної окремої людини і народу загалом в усіх сферах людського буття . Саме цього вимагав народ під час Революції гідності.

 

Важливе для України питання – формування зрозумілої більшості українців стратегії повернення Криму і Донбасу. Сформувати такий реальний план – ефективна відповідь на виклики гібридної війни, які постали перед Україною. В РНБО до цього часу відсутня стратегія повернення Криму під контроль України. Найкращий спосіб стратегічного звільнення Криму і Донбасу – це реформи і боротьба з корупцією на підконтрольній (материковій) українській владі території.

 

Україна повинна корінним чином змінити політику пасивного об’єкта на політику активного суб’єкта захисту своїх національних інтересів. Перебувати дальше у Мінському переговорному процесі загрозливо для нашої держави. Насамперед, державному керівництву треба усвідомити, що проводити прямі переговори України з Москвою безперспективно. А переговори у Нормандському форматі з самого початку були і надалі залишаються безперспективними.

 

У неформальній бесіді західні політики наполягають на тому, що Україна має або виконувати Мінські угоди, або виходити на якісно інший формат переговорів. "Гравці високого рівня вже готові йти на поступки Росії. Уже Франція й Німеччина на це погодились. США передбачає автономію Донбасу. Уповноважені в неформальній розмові кажуть, що ми маємо виконати або Мінські угоди, або виходити на якийсь новий формат. Наприклад, на рівні Великої сімки чи двадцятки. В Європі згодні з цим форматом. Бо це ж не тільки наші проблеми, а загальноєвропейські", – розповів екс-керівник зовнішньої розвідки Маломуж.

 

"Якщо ми, не кидаючи Мінський формат, перейдемо на великий формат, відновимо свою територію, припинимо бойові дії. Повернемо біженців, потім проведемо вибори. Росію змусять грати по загальних правилах". (Проблеми України для світу на четвертому місці – Маломуж. http://gazeta.ua/articles/politics/_problemi-ukrayini-dlya-svitu-na-chetvertomu-misci-malomuzh/669199)

 

1 січня 2016 року зона вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та Європейським союзом вступила у дію. Натомість Володимир Путін став ініціатором розриву відповідного договору між Україною та Росією з січня 2016 року , зробивши виняток для експортного мита на газ. Прикметно, що зробив він це, порушуючи умови угоди. З одного боку російський президент втілив те, про що українці вимагали від влади ще від початку війни – розірвати майже всі економічні стосунки. З іншого – зробив це сам, беручи на себе всю відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань. Україна із відповіддю не забарилася і ввела свої санкції щодо країни-агресора.

 

Росія вперто намагається повернути Україні Донбас, але тепер на умовах федерації чи конфедерації. Ці квазіутворення будуть підпорядковані Росії, але фінансувати їх з свого бюджету мала б Україна. По суті вони будуть не українськими. Весь 2015 рік Путін добивався саме цього з допомогою власної інтерпретації мінських угод, спрямованих на заштовхування терористичних організацій"ДНР" і "ЛНР" в політичне поле України, щоби їхні представники засідали у Верховній Раді України і нарощували нестабільність у всій державі. Наразі Україна оминула цей сценарій. Путін дуже вдало підлаштував мінський процес для закріплення де-факто захопленої території. Путін веде не АТО, а реальну війну. Агресор планує свої подальші бойові дії. А мінські угоди РФ використовує для закріплення досягнутих результатів. І бойові дії на російсько-українському фронті відіграють тут головну роль. Ескалація, якою Путін маніпулює, є засобом тиску на Україну та її європейських союзників. І це спрацьовує. Якщо РФ не отримає реальних успіхів в Сірії, він буде починати ескалацію на Донбасі. В реальності Мінські угоди – дипломатичний канал, який призначений для закріплення реальних успіхів РФ в геополітичній битві із Заходом .

 

"Мир досягається або капітуляцією, або перемогою. Сьогодні ми маємо «гібридний мир». Отримавши воєнні поразки під Дебальцево та Іловайськом, Україна віддала стратегічну ініціативу на фронті російським військам і сепаратистам, оскільки ми відмовляємося від бойових дій. Це якраз нагадує ситуацію, коли б'ють лежачого. РФ це використовує". (От «гибридной войны» на Донбассе Путин перешел к «гибридному миру» эксперт. http://ru.slovoidilo.ua/2015/11/09/mnenie/bezopasnost/ot-gibridnoj-vojny-na-donbasse-putin-pereshel-k-gibridnomu-miru-ekspert)

 

Україні треба визнати, що Крим і частина Донбасу є тимчасово окупованими агресором територіями, і зайнятись ліквідацією корупції на підконтрольній їй території. Ми поки що не збираємося вирішувати це питання воєнним шляхом, але рано чи пізно ця проблема буде вирішена.

 

Не треба розділяти проблему Донбасу і Криму, оскільки  це тимчасово окуповані агресором території. Україна не несе ніякої відповідальності-ні фінансової, ні будь-якої іншої за те, що там відбувається. Ненормальним є підтримка економічних зв’язків з територією, окупованою агресором. Час Путіна дуже обмежений, тому на цей час потрібно оголосити ці території окупованими. (Пионтковский предложил Украине рецепт возврата Донбасса и Крыма. http://obozrevatel.com/politics/12695-piontkovskij-predlozhil-ukraine-retsept-vozvrata-donbassa-i-kryima.htm)

 

Падіння режиму Путіна обов’язково поверне актуальність питання належності Абхазії, Придністров'я, Донбасу і Криму. Тому, що подобається це комусь чи ні, але кордони знаходяться там, де вони склалися після Другої світової війни. Інакше Калінінградську область Росія має віддати Німеччині, Фінляндії півострів Рибальський, частину Карелії з Виборгом, північне Приладожжя, та Курильські острови. СССР у радянсько-фінській війні (30 листопада 1939 по 12 березня 1940 року) виступив відвертим агресором, за що був виключений з Ліги Націй у грудні 1939року. До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальський, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

 

Росія втратила право на Калінінград ще в 1996 році. Термін оренди, на який Калінінградська область була передана Росії, закінчився в 1996 році. Про це в ефірі Литовської державної телерадіокомпанії заявив аналітик Центру досліджень Східної Європи Лауринас Кащюнас. Експерт зазначив, що Росія порушила чергову міжнародну угоду, а саме – Потсдамський договір. Згідно з цим договором, Калінінградська область (частина Східної Пруссії) була передана СРСР на 50 років, до 1996 року. За словами Кащюнаса, Великобританія та США могли б підняти це питання, однак розвиток подій за таким сценарієм малоймовірний. "Скоріше, це вже забуто, як забуто Будапештський меморандум", – зауважив експерт. У свою чергу, викладач Інституту міжнародних відносин і політичних наук Вільнюського університету Томас Янелюнас вважає, що повернення до питання повернення Німеччині Калінінградської області неприпустиме, бо це буде розцінено як відкрита політична провокація. Однак, зазначає він, у світлі останніх подій в Україні, становище Росії може сильно похитнутися і тоді, можливо, Великобританія і США згадають про Потсдамський договір. (Росія втратила право на Калінінград ще в 1996 році – експерт. http://dt.ua/WORLD/rosiya-vtratila-pravo-na-kaliningrad-sche-v-1996-roci-ekspert-)

 

Прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе закликав президента РФ В.Путіна провести зустріч на вищому рівні, щоб поговорити про Курильські острови і мирний договір, якого не має між країнами з часу Другої світової війни. Причиною є територіальні суперечки за контроль над Курильськими островами, які Японія називає "Північною територією."(Премьер Японии хочет поговорить с Путиным о Курилах. http://hvylya.net/news/digest/premer-yaponii-hochet-pogovorit-s-putinyim-o-kurilah.html)

 

У 2016 році Путін не залишить в спокої ні Україну, ні Сирію. Кінця війни на Донбасі поки не видно. Можливі декілька варіантів. Перший – ескалація конфлікту. (Американські аналітики назвали три основних сценарії окупації Росією України. http://socportal.info/2016/01/18/amerikans-ki-analitiki-nazvali-tri-osnovnih-stsenariyi-okupatsiyi-rosiyeyu-ukrayini.html).

 

Президент Росії розпорядився, щоб в окупованому Криму створили оперативний штаб протидії "тероризму на морі", чим демонструє готовність до ескалації. Хоча конфлікт можуть і заморозити. Тобто Донбас може стати ще одним Придністров'ям. Найгірший варіант це вштовхування Донбасу в Україну на умовах Кремля і тоді використання Москвою Донбасу як засіб шантажу України та її партнерів. Вже пішли розмови про Мінськ-3. В ОБСЄ заявили про необхідність нової угоди щодо Донбасу. Донбас залишився останнім засобом впливу Путіна на Україну.

 

Українській владі треба припинити грати в чужу гру і не проводити вибори на окупованій території. Всю відповідальність за те, що там економічно відбувається несе окупаційна влада як в Криму так і на Донбасі. Зокрема треба скасувати злочинний Закон про вільну економічну зону та застосувати повномасштабну блокаду окупованого Криму. Це призведе до додаткових фінансових витрат Росії та відповідного її економічного послаблення.

 

"Гібридна війна" триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми як воєнні так і політичні. Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави. (Володимир Василенко. Війна 2014 року: спроба системного аналізу. http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2014/10_2014/17/war.pdf )

 

У 2016 році інформаційний тиск Кремля на Україну не зменшиться, але зміниться тактика країни агресора. Однією з головних спроб буде інформаційна кампанія про "братські народи", бажання створити розкол в українському суспільстві по лінії "всепрощення" окупантів і їх прибічників. Ріст кількості звинувачень центральної влади з можливих економічних, політичних, соціальних та інших проблем буде чергуватись з прийомами"художнього впливу" на розум і серця українців засобами пропагандистських форм: кіна, літератури і тому подібне.

 

Ще одним пріоритетом у діяльності офіційної Москви – активна  інформаційна підтримка протиріч в нашій країні, втома громадян від війни. У фокусі особливої уваги залишатимуться південні райони Одеської області, Придністров'я і тимчасово окупований Крим, події на фронті. (Кремль будет давить на Украину информационной кампанией о братских народах – ИС. http://nbnews.com.ua/ru/news/169986/ )

 

А на Донбасі, ймовірно, будуть постійні обстріли, діятимуть ДРГ, які чинитимуть диверсії… Масштабний наступ малоймовірний. Головним викликом стане ситуація в країні. Інспірований зовні виступ може призвести до розпаду коаліції та достроковим виборам. За результатами цих виборів в парламент можуть зайти підконтрольні Кремлю політичні сили, які прагнуть зробити парламент керованим з Москви.

 

Але дострокові вибори можуть відбутись і через інші причини. Затвердження конституційних змін про особливості місцевого самоврядування Донецької та Луганської областей може закінчитись розпуском парламенту. Внесення до Конституції положення про особливості місцевого самоврядування Донецької та Луганської областей суперечить державним інтересам.

 

Так звані «мінські домовленості» порушують  Конституцію і Закон України “Про міжнародні договори України” щодо забезпечення територіальної цілісності України.

 

 - У відповідності до ст.157 Конституції України: “Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану”. Фактично, на сході країни продовжується війна. Країна, суспільство реально знаходяться в надзвичайному стані. 

 

Для України виконання мінських домовленостей це капітуляція і визнання військової поразки, якої насправді не було. "Українське суспільство у переважній більшості виступає проти Мінських домовленостей, як форми врегулювання Україно-Російського конфлікту. Якщо зміни до Конституції будуть прийняті, це буде великою поразкою для України. Тоді ми закріпимо в Конституції військову поразку на фронті, якої немає. Це матиме негативний вплив на єдність Української держави. Означатиме: якщо люди хочуть більше повноважень, мають воювати проти центру. Це погано позначиться на суспільних настроях. Буде створено прецедент того, що війна проти решти України не є карним злочином, а є способом вирішення політичних проблем. Це може призвести до розпаду української держави." ("Виконання Мінських домовленостей – це визнання військової поразки України" – Яременко. http://gazeta.ua/articles/life/_vikonannya-minskih-domovlenostej-ce-viznannya-vijskovoyi-porazki-ukrayini-aremenko/671407)

 

"Цей законопроект не має шансів бути ухваленим конституційною більшістю. Але не через небажання депутатів продовжувати реформу децентралізації. Вони не захочуть брати на себе політичну відповідальність, впроваджувати її на окупованій частині Донбасу. Ідея буде провалена. Процедуру ухвалення треба починати з нуля. З висновків Конституційного суду, нового першого читання." (Експерт розповів, що буде з децентралізацією на Донбасі. http://gazeta.ua/articles/politics/_ekspert-rozpoviv-scho-bude-z-decentralizaciyeyu-na-donbasi/669188).

 

Навряд, чи Президент починатиме процедуру голосування заново, доки агресор не виконає своїх зобов'язань. Зважаючи на те, що держава-агресор не виконала жодного пункту Мінських домовленостей. Не вивела війська, не припинила збройне протистояння, не дала можливості Україні відновити контроль за державним кордоном.

 

При голосуванні у першому читанні цього закону біля Верховної Ради стались сутички громадських активістів з міліцією. Загинули четверо нацгвардійців. Понад сто були поранені.

 

"Захід спокійно сприйме таку політичну позицію українського парламенту. Жодної трагедії для України не буде". (Експерт розповів, що буде з децентралізацією на Донбасі. http://gazeta.ua/articles/politics/_ekspert-rozpoviv-scho-bude-z-decentralizaciyeyu-na-donbasi/669188).

 

У Нідерландах на 6 квітня 2016 року призначено референдум. Уряд Нідерландів, який зараз головує у Євросоюзі, вже підписав угоду, однак ще мусить провести консультативний референдум – євроскептики Нідерландів раніше зібрали потрібну кількість голосів для проведення консультативного плебісциту щодо затвердження угоди про асоціацію між ЄС та Україною.

 

Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер вважає, що негативний результат нідерландського референдуму щодо угоди з Україною буде вигідний Росії та може призвести "до континентальної кризи". Юнкер попередив Нідерланди про наслідки провалу референдуму щодо України. http://www.pravda.com.ua/news/2016/01/9/7094856/ )

 

В ході прес-конференції 14 січня 2016р. Президент Петро Порошенко заявив, що "Мінська-3" не існує, а в поточному році Україна буде наполягати на прив'язці пунктів мінських угод до конкретних дат. Мінські угоди, крім припинення вогню, включають реформу самоврядування на Донбасі, вибори на Донбасі за українським законодавством, виведення всіх іноземних військ з території України та закриття кордону.

 

Неодмінно постає питання: чи має влада України гарантії, що наша країна не стане жертвою Мюнхена-2 і не опиниться сам на сам з агресором? Тому, хто скаже, що такі гарантії є, я нагадаю про Будапештський меморандум 1994 року…

 

"Отже, що ми робитимемо, коли втратимо підтримку Заходу? Капітулюємо перед Кремлем, здамося, віддамо агресорові все, що він зажадає, чи чинитимемо спротив у найважчих умовах? Про такий хід подій треба думати вже сьогодні, адже завтра буде запізно. Хочеться сподіватися, що десь у тиші кабінетів таки ж розробляється план «Б» для України." (Чи має влада план «Б»? Чи спроможна Україна, а передовсім її правляча еліта, вистояти без західної допомоги. http://tyzhden.ua/Politics/155939)

 

Україну намагаються схилити до нової парадигми взаємовідносин, без врахування думки українського суспільства. Справжня еліта повинна завойовувати довіру народу, а не довіру іншої держави. Наше суспільство політично виросло з часу Революції гідності. І якщо із суспільством не почати вести відкритий і чесний діалог, якщо не пояснити свої дії і наміри, то ситуація всередині країни може вийти з-під контролю. І розвиватись по непередбаченому сценарію. Може саме цього і добивається Москва демонстративним візитом свого високопоставленого представника Б. Гризлова. В січні-лютому треба чекати в Україну бортів із Заходу…

 

У 2016 році президентське крісло у США, ймовірно, займе республіканець, який, схоже, проводитиме жорсткішу політику стосовно Росії, ніж Барак Обама. І якщо українське питання на той час не буде врегульоване, Путін може стати поступливішим щодо України. Статус непостійного члена Ради Безпеки ООН Україна має максимально ефективно використати для зміцнення своїх позицій в міжнародному співтоваристві.

 

Та найбільше наша Перемога в російсько-українській війні залежить від нас самих, від опертя на власні сили, від солідарності у суспільстві .

 

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України