Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна та Угорщина: Політичні й етнокультурні взаємовідносини в різні історичні періоди. (Автор: Стойко Степан)

опубліковано 19 січ. 2017 р., 05:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лют. 2017 р., 10:37 ]

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Проаналізовано політичні взаємовідносини України та Угорщини, починаючи з ІХ-го ст. З'ясовано вплив русинів Закарпаття на культурне та релігійне життя угорців. Розглянуто процес формування закарпатського діалекту як релікту давньої народної руської-української мови. Встановлені різні шляхи мадяризації русинів-українців в Угорському королівстві. Висвітлені історичні події створення Карпато-Української держави. Показані сприятливі політичні, економічні та культурні відносини між двома державами в рамках Європейської спільноти. Бібл. джерела. Ключові слова: Київська Русь, Угорське королівство, етногенез, діалект, мадяризація, Карпатська Україна.

 

Впродовж десяти століть Україна межує в Карпатській гірській системі з Угорщиною. За цей період між двома державами були різні політичні, економічні та етнокультурні відносини.

 

В історичному минулому доля угорського та українського народів була до деякої міри подібною. Після трагічної для Угорщини поразки під Могачем 1526 р., в якій загинув угорський король Людовик II, центральна її частина з головним містом Будою понад 300 років була окупована Османською імперією, а північно-західна, разом із Закарпаттям, увійшла до складу Габсбурської імперії.

 

Такою ж трагічною для Козацької держави була Полтавська битва 1709 р., після якої територія України 300 років була окупована монархією Романових, а з 1920 р. Радянською Росією.

 

Взаємовідносини між Україною та Угорщиною були різними й залежали не лише від їхніх державних правителів, але й від загальної політичної ситуації в Середній Європі.

 

Територія Українських Карпат історично пов'язана із прабатьківщиною слов'янських народів (Вакуленко В. В. Культура карпатських курганів. Дослідженим та нові відкриття // Старожитності України-Руси. – К., 1994. – С. 18-22; Козак Д, Н. Особливості етнічної історії східно-карпатського регіону в латенський час і в перших століттях нашої ери. Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – Львів, 1969. Т. 1. С. 163-227).

Згідно з археологічними дослідженнями місця ізольованих слов'янських поселень в Притисянській низовині Закарпаття відомі ще з перших століть нашої ери. Про це свідчать знахідки латенського часу в околицях Мужійова, Вилоку, Виноградова, Стеблівки. Пізніші етапи соціально-економічного розвитку Закарпатського краю проходили на фоні загальних історичних подій у Середній Європі.

 

Завдяки вигідному географічному положенню, багатим природним ресурсам, зокрема покладам солі, яку добували ще в часи Римської імперії, регіон мав вагоме економічне значення, тому ним старалися заволодіти різні держави.

 

Вчені Словацької Академії наук констатують, що в період існування Велико-Моравської держави та Київської Русі Закарпатський край був між ними своєрідним географічним коридором. Таке значення Закарпаття й сьогодні, оскільки воно сполучає Україну з державами Дунайського басейну.

 

Пражителями Закарпаття, яке належало до землеволодіння Київської Русі, а згодом до Галицько-Волинського князівства, були русини. Історично з часів Київської Русі русини й українці – синоніми українського етносу.

 

Русинами називали себе й жителі Галичини та Буковини. Завдяки місіонерській діяльності апостолів Кирила і Мефодія, русини Закарпаття прийняли християнство ще в другій половині дев'ятого століття. Ця подія мали вагоме історичне й культурне значення, оскільки релігія візантійського обряду та кириличне письмо сприяли етнічній самобутності закарпатських русинів, підтриманню релігійних і культурних зв'язків з Галицьким князівством та Київською Руссю, а отже й національній свідомості та безпечності.

 

У 895-896 рр. до Середньої Європи мігрували угорські племена із своєї прабатьківщини за Уралом. На тривалому й довгому шляху вони зупинялися на р. Дон та, з дозволу київських князів, у степовій зоні України. Основна частина угорців добралася через Верецький перевал (841 м. н.р.м.) до Притисянської низовини, менша поселилась в Трансільванії (Південні Карпати в Румунії).

 

Войовничий народ угрів у 905-906 рр. вирушив дальше на захід, розгромив Велико-Моравське князівство, якому належала Панонська низовина, й осів у басейнах Дунаю та Тиси (Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки . Ч.І. Ужгород, 1961. Описано 65 рукописних книг і 56 стародруків з ХV-ХVIІ ст).

 

На родючих землях Притисянської низовини вже були давньоруські поселення. Це дає підставу стверджувати що етнічна та географічна межа Київської Русі, а згодом Галицько-Волинського князівства, сягала басейну Тиси.


На початку XI ст. угорський король Стефан (997-1026 рр.) формально приєднав до Угорщини Закарпатський край, дав йому назву Руська Марка (Маrkа Ruthenorum). Як відзначає історик В. Шандор, між угорськими королями і київськими князями були в XI-XII ст. добросусідські та ділові відносини. (Шандор В. Закарпаття. Історично-правовий нарис від IX ст. до 1920 р. – Нью-Йорк: Карпатський союз, Інк. 1992. – 292 с.).

 

Київська Русь була тоді могутньою державою з античними візантійськими традиціями. При дворі Ярослава Мудрого (978-1054 рр.) виховувався угорський престолонаслідник Андрій І, який згодом у 1040-1060 рр. став королем. Він був одружений з дочкою Ярослава Мудрого – Анастасією й привів з собою до Угорщини чимало руських дружинників. Дружину Андрія І Анастасію супроводжував почет київських монахинь та монахів. Такі добросусідські стосунки сприяли поширенню при угорському королівському дворі віри візантійського обряду, а отже й культурним зв'язкам з Київською Руссю.

З дочкою київського князя Володимира Мономаха (1053-1125 рр.) Євфімією був згодом одружений угорський король Калман (1141 -1161 рр.), а з дочкою київського князя Мстислава Євразією – король Гейза II (Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки . Ч.І. Ужгород, 1961).

Дружні відносини були також між угорським королем Бейлою IV (1241-1261 рр.) та королем Данилом Галицьким (1201-1264 рр.). На дочці короля Бейли Констанці був одружений його син князь Лев. З княгинею Констанцією до Львова прибув почет домініканських монахинь. Для княгині була збудована католицька церква, в якій тепер музей.

Можна припускати, що при добросусідських відносинах між володарями цих держав були толерантні відносини й між руським та угорським населенням. Вони проявлялись не лише в економічній та побутовій сферах, але і в мовному та етнокультурному спілкуванні. Цьому питанню в літературі приділено недостатньо уваги, тому ми з'ясуємо деякі його аспекти.

 

Територія Закарпаття впродовж тисячоліття з півночі була ізольована орографічно від інших українських земель високими гірськими хребтами та важко прохідними буковими, ялицевими й смерековими пралісами. При таких складних обставинах мовні контакти закарпатців з українським населенням широкої лісостепової та степової зони були обмеженими. Лише у 1875-1900 рр. були збудовані залізниці через Ужоцький (889 м. н.р.м.), Верецький (841 м. н.р.м.) та Яблунецький (Татарський, 931 м. н.р.м.) перевали.

 

Мережа залізниць сприяла економічному розвитку краю, а також культурному й мовному спілкуванню закарпатців з українським населенням за межами Карпат. У зв'язку з таким географічним положенням Закарпаття виникає закономірне питання, коли і як появилась на цій території народна руська мова, якою місцеве населення користувалось вже в дев'ятому столітті?

 

Формування рідної мови тривалий, інтегральний духовний, етногенетичний та історичний процес. Про це свідчить хоча б факт, що в закарпатському діалекті збереглось чимало широковживаних слів праслов'янського походження, таких як звізда, воздух, перст, живот (життя), курагов (декоративний весільний прапор, від старослов'янського хоругва), шапка, хижа, гвузд, челядник, язик (мова) та ін.

 

Старослов'янські корені мають також такі дієслова як зьвідатися (питати), іськати (шукати), никати (дивитись, глядіти) та ін.

 

До цих пір у народній мові закарпатці вживають для сторін світу давні слов'янські слова: сівер, юг, восток, западу а для місяців – латинські назви – януар, фебруар, март і т. д.

 

В області є такі діалектизми, як топанки (черевики), брич (бритва) ширінка (жіноча хустка), піпа (люлька) та ін., які за її межами не вживаються.

 

Отже існують підстави вважати, що закарпатський діалект – це своєрідний релікт давньої народної руської/української мови, якою аборигенне населення користувалось уже в IX ст. Це питання заслуговує спеціальних історичних та лінгвістичних досліджень.

 

Про історичну давність народної української мови з праслов'янськими коренями свідчать дослідження багатьох авторитетних філологів. Як слушно відзначають Ю. Шевельов, М. Брайчевський, О, Прицак та ін., українська народна мова відображає становлення українського етносу, який формувався впродовж VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків давніх слов'янських племен – полян, деревлян, сіверян та етнічної групи степовиків, тобто давнього населення степової зони (Тищенко К. Всеслов'янськість мови українців // Український тиждень. – 2012. – № 39 (256). – С. 23-64).

 

За даними ЮНЕСКО у світі є коло двох тисяч народних говорів та мов, що свідчить про лінгвістичне багатство глобальної спільноти, зумовлене її етногеографічним різноманіттям. Цей міжнародний орган рекомендує зберегти його, як культурну спадщину й мовне багатство нашої цивілізації.

 

Рідна мова кожного народу генетично закодована й передається по спадковості. Тому русифікація української мови, яка на державному рівні проводилась в Російській імперії та при тоталітарному режимі в СРСР, це антиприродна, антигуманна, а отже злочинна акція. Збереження впродовж тисячоліття в Закарпатті серед чужомовного оточення рідної мови свідчить про генетичну вітальність українського етносу.

 

Впродовж історичної доби на народну мову закарпатців значний вплив мали мови угорська та частково німецька. У свою чергу угорська мова також збагачувалась за рахунок слів з народної руської. На теренах Закарпаття з прадавніх часів жили русини, які сповідували християнську віру, займались рільництвом, садівництвом, скотарством, бджільництвом. Вони були на вищому культурному рівні, ніж прибулі угорці-язичники, які не займались на своїй прабатьківщині рільництвом. Тому, спілкуючись з місцевим населенням, вони запозичили чимало термінів і слів, пов'язаних з сільськогосподарським виробництвом, якими користуються й донині. Про це свідчать такі загальновживані слова ("s" в угорській абетці це літера "ш"; "sz" – "с"; "cs" – "ч"; "zs" – "ж"): kора, kopalni (від слів копа, копати); kosza, koszalni (від коса, косити); borona, boronalni (від борона, боронувати); gereblye (від граблі); malom (від млин); szena (від сіно); szenakaszalas (сінокіс),villa (від вила) та ін.

 

Угорці запозичили від місцевого населення назви ряду дерев та тварин, яких у степовій зоні за Уралом не було: buk (бук); javor (явіp); cseresnye (черешня); szilva (слива); szojka (coйка); medve (ведмідь), varju (ворона), vereb (воробець) та ін.

 

Вони взяли також ряд слів, які стосуються побутових предметів та продуктів харчування: asztal (стіл), iskola (школа), kapuszta (капуста), kolbasz (ковбаска), paszuly (фасоля, квасоля); szalonna (солонина); haluska (галушки) й ін.

 

Русини, як християни, мали чималий вплив на релігійну сферу угорців про що свідчать слова, які до цих пір збереглись в угорській мові: szent (святий); szentelni (святити); pop (піп); pâszka (паска); kereszt (хрест); keresztény (христіянин); keresztelni (хрестити); kapolna (каплиця) та ін.

 

Коли угорці вже прийняли християнство, вони перейняли від русинів церковний ритуал колядок та назви деяких імен. Так, наприклад, Іван по-угорськи Jânos; Петро – Péter; Миколай – Miklos; Федір – Ferenc; Андрій – Andras; Олена – Ilоnа.

 

Від русинів угорці перейняли також назви деяких днів у тижні: середа по-угорськи szerda; четвер – csutortôk; п'ятниця – péntek; субота – szombat.

 

У свою чергу закарпатці перейняли від угорців чимало побутових та інших слів. Як колись кочовий народ, угорці мали добру конструкцію возів. Спілкуючись з ними, закарпатські селяни запозичили від них назви деталей воза: руд (дишло, по-угорськи rud); шерегля (задня частина воза – sereglye); бірфи (бічні частини воза – birfa); корбач (батіг – korbacs) та ін.

 

Українські рекрути служили в угорському війську, тому перейняли від угорців ряд мілітарних слів, як катуна (вояк – katona), пушка (рушниця – puska), чіжми (військові чоботи – csizsma) та ін.

 

З німецької мови закарпатці перейняли технічні та деякі побутові терміни: машина (поїзд), шини (рельси), штація (залізничний вокзал), фірганки (занавіски), фарба (барва), фана (прапор) та ін.

 

Починаючи з другої половини XX ст., коли навчання в школах стало проводитись літературною українською мовою, запозичені з угорської та інших іноземних мов слова стали спонтанно зникати. Тепер їх вживають здебільшого старожили у віддалених гірських селах та в старих коломийках.

 

У кінці XIV ст. на Закарпатті відбулась важлива політична подія. У 1393 р. Подільський князь Федір Корятович, рятуючись від ворожих нападів, прибув на запрошення угорського короля Зигмонда на Закарпаття з великою кількістю своїх підданих. Таким чином населення в області збільшилось, що мало й певне економічне значення. Корятович був родинно споріднений з королем Зигмундом. Старша сестра князя була матір'ю короля. Король подарував Корятовичу Мукачівську та Маковецьку домінії (маєтки). Князь Федір Корятович осів у Мукачівському замку і почав його укріплювати. На Чернечій горі біля Мукачева він збудував монастир, який згодом став для Закарпаття вагомим релігійним та культурним осередком. У народі князь Корятович користувався великою популярністю, у містах Кам'янець-Подільський та Ужгород його іменем названі міські площі. Помер 1414 р., похований на Чернечій горі.

 

Історичні приклади добросусідських взаємовідносин між правителями України та Угорщини, які були в X-XIV ст., потрібно мати на увазі в сучасний період, коли обидві країни стали членами Європейського Союзу, й повинні дбати про гармонійне співіснування європейської спільноти.

 

У середньовіччі при феодальній системі соціально-економічне положення населення Закарпаття в Угорщині було важким. Таких важливих продовольчих культур, як кукурудза, картопля, соняшник в Європі ще не було. Кукурудза була завезена з Південної Америки в XV столітті, соняшник і картопля на початку XVII століття. У Карпатах їх стали культивувати значно пізніше. Обмеженим був також видовий склад овочевих культур, не було помідорів, перцю та інших городніх рослин. Тому в засушливі й неврожайні роки селяни часто терпіли від голоду.

 

Економічна ситуація стала дещо кращою при королі Матяшу (1458-1496 рр.). Він дотримувався візантійського релігійного обряду й ставився доброзичливо до русинського населення, яке також сповідувало цей обряд. Король відніс русинів до напіввільної категорії селян (Rutheni Jobbagines Regales), яка була виключена з підзалежності шляхти і підлягала безпосередньо його урядовцям (Perfeckij Е. Socialno-hospodarske pomery Podkarpatske Rusi ve stoleti XIIV. - Bratislava, 1924).

 

У 1514 р. угорський уряд скасував ці права русинів, що негативно позначилось на їх дальшому економічному положенні.

 

При пануванні династії Габсбургів у Закарпатті в релігійній сфері посилився вплив католицизму. В Ужгородському замку, який належав австрійській шляхті Другетів, на Церковному соборі 26 квітня 1646 р., була офіційно прийнята унія. Греко-католицька церква східного візантійського обряду стала підпорядкуватись главі католицької церкви Папі Римському. Прийняття унії мало для населення певне позитивне значення, оскільки сприяло його проєвропейській орієнтації.

 

Більше трьох століть в Габсбурзькій монархії угорці боролись за свою незалежність. У 1867 р. виникло всенародне повстання, після якого була досягнута Австро-Угорська угода (Ausgleich, 1867) та створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Цісар Франц-Йосиф II 8 липня 1867 р. був коронований королем Угорщини. Після цих політичних обставин Закарпаття юридично стало складовою частиною Угорщини.

 

Австрія й Угорщина історично формувалися як багатонаціональні держави, тому в їхній політичній програмі завжди була актуальною проблема національних меншин. Однак вирішувалась вона по-різному.

 

В Австрії русини-українці жили на географічно й адміністративно визначеній території Галичини та Буковини. Державною мовою була німецька, але уряд дозволяв навчання в школах рідною мовою. У Львові та Чернівцях були створені університети, Галичина мала свій Сейм. Населення Галичини та Буковини, яке понад 170 років жило в Австрії, не зазнало германізації.

 

Інша політична ситуація була в Закарпатті. Угорський уряд діяв за принципом "Divide et impera". Заселена русинами-українцями територія Закарпаття була поділена між чотирма жупами (комітатами) – Угочанський, Ужгородський, Берегівський, Марамарош-Сигетський. До цих жуп належали також угорські села, а до Марамарош-Сигетської – румунські. Були змінені народні назви сіл та міст.

 

Села й міста були названі угорською мовою. Ужгород був перейменований на Ungvar, Мукачово на Munkacs, Берегово на Beregszaz і т. п. Закарпаття не мало адміністративно й територіально визначеної власної території, на якій була б можливість об'єднаними зусиллями формувати єдину систему освіти та культурного й релігійного життя.

 

Угорці були домінуючим етносом лише в центральній частині держави. На південному заході жили хорвати й словенці, на півночі – словаки й русини-українці, на сході – румуни, в Трансильванії – німці. Щоби покращити етнографічну ситуацію в країні, угорський уряд почав активний процес мадяризації національних меншин на периферії. Німецький етнограф Г. Рашгофер провів дослідження архівних матеріалів й констатував, що за період з 1707 до 1910 р. в Угорщині було змадяризовано 280 000 німців, словенців, русинів, румунів, хорватів, сербів. (Rashhofer H. Die Tschechoslovakischen Denkschriften fur Frieden Koferenz vom Paris, Berlin. 1937).

 

Історик В. Шандор8 подає дані урядової статистики Угорщини. У 1787 р. в країні було 8 203 000 жителів, з яких мадярів – 2 322 000 (29%), не мадярів – 5 881 000 (71%). У 1910 р. на території Угорщини проживало 18 265 000 жителів. З них кількість мадярів становила 9 698 000 (53,1%), не мадярів – 8 567 000 (46,9%). (згідно джерела Czechoslovakian Consulate General: The Racial Minorities in Hungary and Czechoslovakia, Prague, 1922. Р. 5.). Такими швидкими темпами проходив процес мадяризації національних меншин (там само).

 

У селах Закарпаття були церковно-приходські школи, навчання в яких на рідній мові проводили місцеві дяко-вчителі. Значну допомогу цим школам надавали церкви й монастирі.

 

У 1906 р. Угорський парламент прийняв запропонований міністром шкільництва графом Альбертом Аппонієм новий закон (так званий Lex Apponyi), який посилив процес мадяризації в сфері освіти. У всіх гімназіях та інших середніх школах навчання почали проводити угорською мовою. На початку XIX ст. в Закарпатті почали будувати державні школи, в яких навчання також було переважно на угорській мові. Освітній рівень населення в Закарпатті залишався низьким, відвідування школи було не обов'язковим, школу відвідували здебільшого хлопці. Згідно із статистичними даними в 1910 р. на Закарпатті 54% населення було неграмотним.

 

Ретроспективний аналіз процесу мадяризації свідчить, що найшвидшими темпами він проходив у містах, які були адміністративними та торговими осередками.

 

Найстійкішими виявились гірські села на Гуцульщині. Бойківщині, Лемківщині. Збереженню рідної мови в них сприяли релігія візантійського обряду, кириличне письмо, багаті народні традиції та звичаї.

 

Як в історичному минулому, так у теперішньому урбанізованому світі села є найнадійнішими берегинями народної спадщини. Такою повинна залишатись їхня національна місія і в майбутньому. Тому потрібно сприяти соціально-економічному, культурному й освітньому розвитку українських сіл.

 

Після розпаду Австро-Угорської імперії в середній Європі виникло ряд нових слов'янських держав. Згідно з Сен-Жерменською угодою (1919 р.) Закарпаття, як автономний край з офіційною назвою "Підкарпатська Русь", на добровільних засадах було приєднано до Чехословацької республіки.

 

У демократичній Чехословаччині були сприятливі умови для соціально-економічного та культурного розвитку Закарпаття. Не зважаючи на міжнародну Сен-Жерменську угоду, Угорщина різними методами продовжувала підтримувати сепаратизм як в Закарпатті, так і в межах своєї країни. У народних школах навчання починалось з молитви "Отче наш", після якої була така національна молитва: "Вірую в єдиного Бога, вірую в єдину Батьківщину, вірую в єдину Божу справедливість, вірую у воскресіння Угорщини, амінь".

 

Політична ситуація загострилась у середині 30 років XX сі. Фашистська Німеччина, для реалізації давніх загарбницьких планів "Drang nach Osten", обрала Чехословаччину. Як відзначає історик Ю. Сливка9, керівники Третього Рейху для розчленування та окупації ЧСР визначили у своїй політичній стратегії конкретно українську проблему (Сливка Ю. Ю. Україна в другій світовій війні: національно-політичний ти міжнародно-правовий аспекти. В кн. Україна: Культурна спадщина, Національна свідомість. Державність. Збірн. наук, праць. Вип. 3-4. – Львів, 1997. – С. 3-32).

 

Гітлер, на підставі підписаної 30 вересня 1938 р. з прем'єр-міністрами Франції і Англії Мюнхенської політичної угоди, окупував чеську частину Судет, на якій проживала німецька меншина.

 

У цих складних політичних обставинах Чехословаччина задовольнила давні прагнення Словаччини й Підкарпатської Русі щодо автономного правління. Так Чехословацька республіка перетворилась на федеративну державу трьох народів – чеського, словацького, українського. 28 жовтня 1938 р. президент ЧСР призначив головою Уряду Підкарпатської Руси авторитетного в народі політичного, культурного й релігійного діяча Августина Волошина.

 

Експансія фашистської Німеччини в Середній Європі продовжувалась. Щоб залучити Угорщину до фашистської коаліції, Німеччина та Італія на Віденському арбітражі 2 листопада 1938 р. віддали їй рівнинну частину Підкарпатської Русі. Це 17% її території та 23,3% населення із стародавніми українськими містами Ужгородом і Мукачевом. До Угорщини відійшла й ділянка залізниці від Чопа до Вилоку, що створювало політичні та економічні труднощі зв'язку з центральним урядом у Празі. Уряд Волошина був змушений переїхати з Ужгорода до старовинного міста Хуста, яке вже в XIV ст. було важливим опорним пунктом проти турецьких нападів. Так Хуст в історичному вимірі став третьою столицею України.

 

Після призначення Августина Волошина головою уряду Підкарпатську Русь все частіше стали називати Карпатською Україною. Угорщина продовжувала реалізовувати плани її анексії. Тому ситуація залишалася напруженою. Угорське військове командування створило спеціальні групи бойовиків "Szabad csapatok", які здійснювали терористичні акти в прикордонній зоні. Для захисту молодої держави була створена Українська Національна Оборона, яка за народною традицією, одержала назву "Карпатська Січ" (світлина 1).

 

 

Військовий штаб Карпатської Січі в Хусті

 

Командиром Карпатської січі був уродженець гуцульського села Ясіня Дмитро Климпуш, який мав певну військову підготовку з часів Першої світової війни.


Військовий штаб очолював член Організації Українських Націоналістів Михайло Колодзінський (псевдонім "Гузар"), один із авторів української воєнної доктрини (М. Колодзінський. Українська воєнна доктрина. Част.1. Торонто, 1957. – 64 с.).

 

Греко-католицький священик зі США о. Севастіян Савіла (поет Зореслав) був призначений капеланом Карпатської Січі. Чеські жандарми покинули Закарпаття, тому для підтримання порядку в містах і селах були створені відповідні підрозділи січовиків.

 

У молодій державі поступово почало формуватися громадянське суспільство. Назріло питання про вибори послів до Сойму Карпатської України, які були призначені на неділю 12 лютого 1939 р. До виборчого списку були включені 32 кандидати послів. Виборча комісія зареєструвала 284 365 виборців. У виборах взяло участь 263 202 виборці, з яких за Українське національне об'єднання проголосувало 243 557 осіб (92,4% виборців), проти 19 645 (7,6 %).

На початку березня 1939 р. Гітлер здійснив дальший намір щодо ліквідації Чехословаччини й окупував Чехію та Моравію. Словацький Сойм 14 березня 1939 р. проголосив незалежність Словаччини.

 

У столиці Хусті 15 березня 1939 р. Сойм прийняв Декларацію про незалежність Карпатської України. Президентом держави був обраний Августин Волошин, Прем'єр-міністром – Юліян Ревай. На Соймі були затверджені: Конституція держави, Закони про державну мову, державний герб та гімн "Ще не вмерла Україна".

 

Хустська українська гімназія, де 15 березня 1939 р. відбулися вибори до Сейму Карпатської України

 

У цей історично важливий для України період народ та його політичні діячі керувались національною ідеєю державності. Поява в центрі Європи хоч і територіально невеликої Карпато-Української держави (12 753 квадратних кілометрів, 725 357 жителів) мала вагоме політичне значення. Було реалізоване легітимне право українського народу щодо створення суверенної держави. Події, які відбулися в Карпатській Україні, описані в працях П. Стерча, В. Шандора, М. Посівнича та інших істориків (Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 рр. – Львів : в-во "За вільну Україну", 1994. – 288 с.; Шандор В. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. Ужгород. – МПП "Ґражда" – 1996. С.389.; Посівнич М. Український націоналістичний рух на Закарпатті та репресії угорської окупаційної влади 1938-1939 роках. Геноцид України в XX столітті. Матеріали другої практичної конференції (Львів, 25-26 березня 2011р.)  Львів, 2013. – С. 171-179).

У 1938 р. я був абітурієнтом хустської гімназії, після закінчення якої одержав призначення на посаду вчителя сільської школи в село Новоселиця Тячівського району. До цих пір запам'яталась мені всенародна радість у всіх гірських селах з нагоди проголошення незалежності Карпатської України та національна свідомість захищати її кордони (Стойко Степан. Радість і біль Карпатської України. Вісник НТШ. – Ч. 42. – 2009. – С. 21-25).

 

Угорщина, маючи політичну підтримку з боку фашистської Німеччини, почала 14 березня 1939 р. в різних напрямках наступ на суверенну державу. Найбільша військова сутичка між угорськими гонвендами та вояками Карпатської Січі відбулась 15 березня на правобережжі Тиси на Красному Полі в околицях Хуста. Однак сили були нерівні, січовики не мали достатнього озброєння, щоби боротись проти регулярної угорської армії. Історик Петро Стерчо подає неповний поіменний список 117 січовиків, полеглих при захисті Карпатської України, який включає синів Закарпаття, Галичини, Буковини, Волині, Слобожанщини, українців з діаспори (Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 рр. – Львів : в-во "За вільну Україну", 1994. – 288 с).

 

Битва на Красному Полі символізує ідею боротьби за Соборну Україну. Тіла січовиків були поховані на Замковій горі в Хусті, де збереглись руїни замку XIV ст. Після проголошення незалежної України на їх могилі споруджено пам'ятник.

 

 

Пам'ятник героям Карпатської січі на Замковій горі в Хусті

(фото зроблено під час спорудження)

 

Рятуючись від угорської окупації, президент Волошин та члени Уряду були змушені покинути Карпатську Україну і через Румунію та Югославію виїхали до Праги.

 

Січовики у складних умовах продовжували в долині Тиси чинити опір угорській армії. На ділянці між Нижньою Апшою та Солотвином загинув начальник військового штабу полковник Михайло Колодзінський, уродженець села Поточище Городенського району Івано-Франківської області.

 

За повідомленням В. Шандора 373 січовики, захищаючись від угорської армії, очолювані полковником Филиповичом, перейшли через міст на Тисі між Солотвином та Марамароським Сиготом до Румунії. Однак румунський уряд, хоч і ставився до Угорщини вороже, повернув українських вояків угорському командуванню. Незважаючи на міжнародну угоду про військовополонених, угорське військове командування, разом з польським, розстріляло полонених січовиків на Верецькому перевалі. У 2009 р. знайдено місце розстрілу, на якому заплановано спорудити військовий меморіал.

 

Невелика група на вояків Карпатської Січі добиралась лісами через Яблонецький перевал до рідних осель в Галичині. На перевалі вони були польськими органами спіймані й без суду розстріляні. Після проголошення незалежності України на могилі січовиків поставлено пам'ятник.

 

У перші дні угорської окупації був уведений надзвичайний воєнний стан, аренти здійснювали без будь-яких прокурорських санкцій. У селі Біловарці Тячівського району був застрелений керівник сільської Січі учитель Іван Біловарій. У тюрмі Ковнір у Мукачові був ув'язнений Василь Маркуш (Маркус) та інші захисники Карпатської України.

 

Пов'язані з Карпатською Україною події не давали спокою керівництву тоталітарного Радянського Союзу й після Другої світової війни. Августин Волошин був у Празі ректором Вільного українською університету й займався науковою працею. У травні 1945 р. він був радянськими каральними органами заарештований і вивезений до Москви. Під час допиту в Луб'янівській в'язниці загинув 11 липня 1945 р., місце поховання невідоме. За заслуги перед українським народом Президент Віктор Ющенко присвоїв Августину Волошину звання Герой України, в Ужгороді йому було споруджено пам'ятник.

 

 


Пам’ятник Президентові Карпатської України Августину Волошину

 

У 2009 р. в Україні було відзначено 70-річчя проголошення незалежності Карпатської України. на Красному Полі споруджено меморіал, створюється пам'ятний парк.

 

 

Меморіал воякам Карпатської Січі на Красному Полі

 

Події, пов’язані з Карпатською Україною, підтверджують відому істину, що великі держави, в стосунках з малими, мають на увазі, передусім, власні політичні амбіції. Щоби розвалити Чехословаччину, фашистська Німеччина ніби підтримувала створення Карпатської України, а насправді підступно дозволила Угорщині її анексію. Про таку лицемірну політичну стратегію слід пам'ятати в державо-твірному процесі суверенної України і в нашу добу.

 

Карпатська Україна була першою державою, яка підняла зброю проти фашистського режиму для захисту своєї незалежності, що свідчить про нескорений дух українського етносу в прагненні до свободи.

 

Деякі військові історики вважають, що Друга світова війна почалась не у вересні 1941 р. на теренах Польщі, а в березні 1939 р. в Карпатській Україні.

 

Угорська окупація Закарпаття тривала п'ять років. За цей період політичні відносини залишались напруженими. Угорщина належала до фашистського блоку, воювала на східному фронті й посилала туди військовозобов'язаних закарпатців. Українське населення доброзичливо ставилось до СРСР та Союзників.

 

Восени 1944 р. радянські війська перейшли через укріплені Карпати, Закарпаття було звільнене. Радянське командування побоювалось, що серед угорської та німецької національних меншин в області може розпочатись партизанський рух. Тому був наказ інтернувати військово-придатних мужчин угорської й німецької національності в спецтабір у Сваляві. Згодом цей табір був переведений до Старого Самбора.

 

Війна ще тривала, економічна й політична ситуація була складною. У жахливих умовах спецтабора загинуло кілька тисяч невинних закарпатських громадян угорської й німецької національності, що викликало обурення серед населення.

 

Після проголошення незалежності України Товариство закарпатської угорської національності на місці їх загибелі створило меморіальний парк та поставило пам'ятник.

 

На контакті XX та XXI століть відбулася одна з найважливіших у глобальному вимірі політичних подій. Перестав існувати Радянський Союз – конгломерат силоміць утримуваних 14 республік, кожна з яких мала свої культурні, національні та державнотвірні традиції. Спонтанний розпад тоталітарної держави був зумовлений об'єктивними причинами, серед яких домінантними були:

- антидемократична система правління державою, яка базувалась на засадах безвідповідального персоналізму (вождизму);

- ігнорування легітимного права підлеглих народів щодо створення суверенних держав;

- нежиттєздатна система економічної інфраструктури, яка діяла на засадах насильницького колективізму;

- утопічність комуністичної ідеології, яка насильно нав'язувалась Радянським Союзом країнам світу;

- ігнорування ролі християнства та інших конфесій у формуванні духовної сутності нашої цивілізації та атеїстична пропаганда на державному рівні.

 

Розвал тоталітарного режиму Радянського Союзу підтверджує історичну закономірність, що колоніальні держави, по мірі усвідомлення підлеглими народами національної гідності та легітимних прав їх незалежності, приречені на розпад.

 

Подібно як у природі неможливо зупинити закономірний процес еволюції, так і в суспільстві неможливо зупинити соціальний прогрес та прагнення народів до свободи.

 

Після розпаду СРСР Україна стала незалежною державою а Угорщина звільнилась від півстолітнього радянського політичного опікунства. Між двома країнами встановлені добросусідські відносини.

 

Угорщина була однією з перших держав, яка признала незалежність України. На Закарпатті, із шести національних меншостей, угорська, яка нараховує 155,7 тис. осіб (12,5 %), є найбільшою й стосунки з нею історично найдавніші.

 

В Ужгороді та Берегові є угорські консульства. В Ужгородському національному університеті створена кафедра угорської мови, в Ужгороді є науково-дослідний інститут гунгарології.

 

У Берегові створено Угорський педагогічний інститут ім. Ракоція II, в якому читають лекції і львівські доценти та професори.

 

На Закарпатті працюють угорські громадські організації, виходять угорські газети, угорською мовою ведеться телебачення та радіомовлення.

 

У м. Тячові є пам'ятник відомому угорському художнику Гомлоші.

 

В Ужгороді на площі Петефія поставлено пам'ятник угорському національному поету.

 

 

Пам’ятник Шандору Петефі в Ужгороді


В Угорщині перекладено на угорську заповіт Шевченка та його вірші, а в Будапешті споруджено пам'ятник поету.

Дмитро Павличко переклав на українську вірші відомих угорських поетів Атіли Йожефа та Ендре Аді.

У Львові 1989 р. було створене Товариство культури львівських угорців, яке налічує 220 членів. Товариство організує періодично виступи угорських художніх колективів із Закарпаття й Угорщини та виставки угорських художників. Ці заходи сприяють взаємному культурному обміну народів двох країн.

Під час Другої світової війни на теренах Львівщини воювали й угорські військові частини. Львівське угорське товариство, разом з Міністерством оборони Угорщини, спорудило на Янівському кладовищі пам'ятник загиблим угорським воякам.

На Верецькому перевалі, через який угорці в ІХ ст. прибули до Угорщини, поставлено історичний пам'ятник.

В останні роки між двома сусідніми державами розширені взаємовигідні дружні та ділові економічні стосунки. Угорський уряд підтримував Київський майдан зимою 2013 р.

Угорщина й Україна, як члени Європейської Унії, вносять певний вклад в його економічний розвиток, культурну сферу, політичну стабільність. У рамках Євросоюзу відновлені традиційні добросусідські відносини, які були в історичному минулому між Київською Руссю, Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством. Нехай вони будуть добрим прикладом і для Російської Федерації, яка межує із Соборною Українською державою.

Стойко Степан доктор біологічних наук, доктор honoris causa Зволенського технічного університету (Словаччина), професор, дійсний член Лісівничої академії наук України, дійсний член НТШ, Інститут екології Карпат HAH України