Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина VIІI. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 18 вер. 2016 р., 10:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 жовт. 2016 р., 11:10 ]

  

МАТИ ПОВСТАНЦЯ

Сонячного морозного ранку, у неділю 25 лютого 1945 року, у селі Нижня Лукавиця, що на Стрийщині, віруючі сім’ями сходилися до церкви на службу Божу. Священик розпочав богослужіння, високо під купол злинув спів церковного хору, коли раптом за вікнами несамовито голосно заторохкотіли кулемети, пролунали автоматні черги, почулися вибухи гранат. Через деякий час все затихло.

 

Стривожені селяни покинули церкву, а відважніші ґазди та підлітки пішли на Cтавище – десь півтора кілометра рівнинної місцевості від села до лісу.

 

Відкрилася страшна картина: на вкритому білим снігом полі яскравіли червоні плями крові, а посеред них лежали понівечені тіла двадцяти п’яти партизанів – вихованців ідейно-політичної школи Української Повстанської Армії, яких готували для ідеологічної роботи.

 

Три дні тому вони отаборилися на околиці села. Пошматовані кулями, молоді хлопці були наскрізь пробиті ще й багнетами. Вдалині виднілося п’ять саней з московськими карателями, що, зробивши свою диявольську справу, покидали поле бою.

 

Полеглих лукавчани поховали у братській могилі на сільському кладовищі, а на Ставищі насипали могилу і встановили березовий хрест.

 

За Хрущова, бувало, хтось вночі його зрізав, але вже через кілька ночей на могилі білів новий хрест.

 

З настанням Незалежності щороку на місці бою вшановують пам’ять українських воїнів богослужіннями і жалобними мітингами.

 

Так трагічно увійшла Нижня Лукавиця в історію боротьби ОУН-УПА проти загарбників нашого краю.

 

Звичайно, і в цьому селі з початку 1930-х років діяла ОУН, були і тут герої-партизани (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині), але на тлі трагедії 25 лютого 1945 року власні втрати і здобутки у боротьбі за Самостійну Україну якось тьмяніли, про них говорилося мало.

 

Утім, автор книги “Історія одного села. Село Станків” Ганна Дашко згадує і про Лукавицю:

 

“… партизани УПА переходили роями (9-10 осіб) в інші станиці. Станківські зв’язкові найчастіше вели партизанів у село Лукавицю і на хутір Пилу”.

 

Описуючи трагічну долю загону повстанців, вона також згадує про це село:

 

“У бункері перебувала розслідувальна боївка УПА. Їх було шестеро: командир Василь Бабій, його син Микола, стрільці Петро Стефанків зі Станкова, Петро з Лукавиці, Гнат Мельник та “Зуб” (справжнього його прізвища не пам’ятає ніхто).

 

Гната Мельника у зв’язку з тяжким захворюванням відправили на лікування…

 

Але боївка уже була “продана” більшовицьким агентам і захоплена зненацька. Це сталося у суботу, 23 березня 1946 р. (насправді – 24.03.1945 – В.Ш.)… Криївка була приречена, шансів на пробій не було ніяких… Батько підійшов до пораненого сина, обняв його, притис до грудей. Попрощавшись зі всіма воїнами, підніс пістолет. Пролунав постріл, командир упав. Його приклад наслідували Петро Стефанків і Петро з Лукавиці… Живим узяли “Зуба”.

 

Чотирьох партизанів на фірі наказали Ользі Солтис завезти у село. Потім партизанів скинули при дорозі…

 

За три дні сільські хлопці завезли вбитих партизанів на цвинтар і похоронили їх.

 

Мама Петра з Лукавиці вночі відкопала могилу і на плечах занесла сина на цвинтар рідного села”.

 

Хто прочитав останні рядки, нехай встане і низько схилить голову перед цією жінкою. Любов до України спонукала її послати двох своїх синів до лав Української Повстанської Армії, а неземна материнська любов привела її до братської могили, щоб відшукати тіло своєї дитини, перенести та погребти його у рідному селі біля поховань предків.

 

Звати її Марта. Походить з давнього сільського роду Палюків – заможних ґаздів, які щоденною працею здобували хліб насущний, народжували дітей і вчили їх сумлінно працювати, жити за українськими традиціями, любити Господа та свого ближнього.

 

Її брат Тимофій Палюк закінчив Стрийську ґімназію, записався добровольцем у Січові Стрільці, воював проти російської армії, потрапив у полон. Повернувшись додому, довгі роки учителював – спочатку в рідному селі, а потім у Стрию. Писав вірші, любив грати на гітарі та співати народних пісень. До нього зверталися шанобливо: “Пане професоре”.

 

Тендітна, зграбна, працьовита вона була чи не першою красунею у селі і багато парубків мріяли мати її за дружину. Обрала ж собі Івана Одинака – веселого товариського хлопця, хвацького як до роботи, так і до танцю та пісні. Жили між собою в мирі й любові, сумлінно працювали, дбали про добробут сім’ї, народжували дітей: у 1912 році – Петра, потім що три-чотири роки сповивали Анну, Тимофія, Катерину і Розалію.

 

Злигодні Першої світової війни обійшли їх, як і Нижню Лукавицю загалом, стороною. Але потому польський уряд розпочав насильницьку полонізацію, що викликало гострий спротив селян.

 

В ті роки галичани відзначалися високою національною свідомістю. Адже повсюдно діяла “Просвіта”, по селах відкривалися читальні, велику роль у збереженні українства відігравала греко-католицька церква.

 

Справжніми проводирями для лукавчан були парохи Петро Ґедз, Юстин Ільницький, Юліан Тарантюк, Петро Кішка, які не тільки проповідували слово Боже, але й навчали людей високої моралі, патріотизму, тверезості.

 

Діти наслідували батьків і не піддавалися впливу польської школи, ба більше: зневажали окупантів та їхню історію.

 

Якось на уроці вчитель-поляк запитав першокласника Павла Микитина: “А повєдз, Нікіцінє, як виґльондала Польска за Стефана Батожи?” Товстенький Павло підійшов ближче до дверей і з глибоким задоволенням відповів: “Як штири ср…ки з-за корча!” – та й дав драла.

 

Після створення Організації Українських Націоналістів боротьба стала добре налагодженою і впорядкованою. В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!”

 

На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина.

 

У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав:

 

“…я отримав достовірну інформацію, що вони (Гошовський, Шпіцер і Янів – В.Ш.) були розповсюджувачами цих листівок… В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”.

 

Брати Петро і Тимофій Одинаки також стали членами організації, а сестри – прихильницями ОУН та активними просвітянками.

 

Червоно-коричневі “благодійники” Європи внаслідок змови Молотова- Ріббентропа розірвали Польщу.

 

До рук московських спецслужб потрапили документи польської поліції, в яких була інформація і про членів ОУН.

 

За неповних два роки непрошені “визволителі” вчинили щодо села і його мешканців стільки злочинів, що утиски австрійської чи польської влади супроти українців виглядали наче опіка суворого батька над неслухняними дітьми.

 

Комуністична влада одразу заборонила в Галичині діяльність всіх українських політичних та громадських організацій.

 

Спеціальні загони НКВД арештовували та вивозили до Сибіру найбільш свідомих українців і націоналістів; проводили несанкціоновані обшуки, забираючи книги, календарі, журнали, газети. У кого знаходили багато літератури, того також чекав Сибір.

 

З Нижньої Лукавиці вивезли сім’ю потомственого дяка Романа Гошовського, у домі якого назбиралося багато церковної, історичної та політичної літератури.

 

Батько автора оповідав, що професор Тимофій Палюк плачучи спалив свою немалу бібліотеку – усю ніч горіла коштовна література у нього вдома та в печах сусідів Івана Шпіцера і Йосипа Палюка.

 

Коли почалася війна, більшовицькі кати, перед тим як ганебно показати німцям свої замотані в “портянки” п’яти, встигли замордувати у Стрийській тюрмі сотні безневинних кращих синів України.

 

Дякувати Богові, брати Одинаки зуміли переховатися і не потрапили до лап хижих посланців Москви.

 

Про німецьку окупацію і злодіяння фашистів написано багато. Хоча щодо нашого села, то цей період був доволі спокійним – нікого німці не вбили, давали можливість працювати, не проводили експропріацій.

 

Троє німецьких офіцерів квартирували в оселі багатших господарів. Потім хазяйка згадувала, що вони дітей частували шоколадом, дорослих чоловіків – запашними цигарками, а їй не забували подякувати за обід чи випрану сорочку.

 

Відступаючи, німці нічого у людей не забрали. Не було розбоїв, мародерств, ґвалтувань; не було голоду, холоду, несказанних злиднів – це прийшло разом з “другими москалями”.

 

З наближенням радянських військ чимало молодих хлопців поповнили лави УПА. Члени ОУН пішли в партизани, бо знали, що комуністична каральна машина жорстоко з ними розправиться.

 

Інші воліли боротися і загинути за волю України, а не йти на фронт воювати за більшовицьку імперію.

 

Марта благословила двох своїх синів – Петра і Тимофія – та зятя Семена Одинака на боротьбу з ненависним ворогом. Усі троє стали вояками УПА – Петро під псевдонімом “Підкова”, а Тимофій мав псевдо “Степ”. Петро і Семен залишили на руках своїх дружин по двоє маленьких дітей.

 

Другого зятя – Семена Микитина, – як і решту здорових сільських чоловіків призовного віку, мобілізували більшовики. Ненавчених, погано одягнених, майже беззбройних їх тут же погнали на передову лінію фронту. Більшість із них, у тім числі і Семен Микитин, загинули або пропали безвісти.

 

На початку 1945 року НКВД розв’язав нещадну війну з українськими повстанцями та посилив репресії супроти мирного населення. Тисячі досконало вишколених, добре озброєних чекістів замість того, щоб захищати рідну червону імперію на фронті, здобували сумнівну славу, полюючи на партизанів та чинячи наругу над місцевим людом.

 

В селах постійно перебували загони облавників. Знову ріками потекла кров патріотів, рясно полилися материнські сльози.

 

Вночі 11 лютого 1945 року невеликий загін бандерівців по льоду річки Жижави, береги якої густо поросли кущами, підійшов до рідного села Тимофія-“Степа”. Він зголосився добровольцем розвідати обстановку і роздобути харчів.

 

Наблизившись до крайньої хати, тихенько постукав у вікно, запитав господаря чи є у селі москалі та попросив допомогти продуктами. Той сказав почекати у дровітні, сам же через протилежне вікно вужем вислизнув надвір і майнув до школи, де бенкетували енкаведисти.

 

Втомлений боєць, не відчуваючи загрози, задрімав у затишку дровітні, коли раптом як вистріл: “Брось оружіє! Рукі ввєрх!..” За тим катюги почали знущатися над молодим партизаном. Його привели до школи і били прикладами по голові так, що сусідам це видалося за удари по дошці. На стократно повторене і підкріплене новими жорстокими побоями питання: “Гдє остальниє?” – Тимофій не відповідав.

 

Врешті мучителі втомилися. Насолоджуючись виглядом понівеченого бранця, у якого шкіра клаптями звисала з голови, а обличчя і шия були залиті кров’ю, вкинули його до підвалу, самі ж продовжили пиятику.

 

Вже під ранок, коли всі поснули, мати взяла горщечок з гарячою картоплею, нечутно підповзла до ляди пивниці і тихенько покликала: “Тимку, я принесла тобі їсти”. У відповідь почувся важкий стогін, а потім слова: “Мамо, я нічого не хочу. Моліться лише, щоб Господь якнайскоріше забрав мою душу!”

  

Петро Одинак, син Івана і Марти Палюк (псевдо – “Підкова”)

 

Наступний день, що припав на Собор Трьох Святителів, був сонячний, але дуже морозний. Напівпритомного, зі зв’язаними за спиною руками Тимофія везли на санях до Сколе. Сорочкою він замотав собі голову, щоб притулити обривки шкіри до оскальпованого черепа та бодай трохи зупинити кровотечу. Був у благенькому піджачку на голе тіло, але навіть мати боялася подати йому теплий одяг – за таке всю сім’ю могли вислати до Сибіру, – тільки наповненими сльозами очима спостерігала з-за фіранки, як мучиться її дитина.

 

Тимофія засудили на 15 років.

 

Каторгу відбував у Норильську. Після звільнення, у віці неповних сорока років, помер на чужині – комуністична влада заборонила йому повертатися в рідну Україну.

 

А господар з крайньої хати за свій юдин вчинок був нагороджений помешканням у місті Сколе і виїхав з сім’єю із села.

 

Сутички між українськими партизанами та облавниками почастішали. Через два тижні після арешту Тимофія сталася трагедія на Ставищі. Ще через місяць у сусідньому селі Станкові суботнього надвечір’я загинула боївка ОУН-УПА. Її несподівано атакували солдати карального загону лейтенанта Віктора Горбатюка у бункері на Лисій горі. Троє бійців, щоб не потрапити в полон, покінчили життя власноруч, а важко пораненого молодого хлопця Горбатюк розстріляв з автомата.

 

Чотирьох мертвих роздягли до нижньої білизни, потім зробили по одному пострілу в голову, а далі завезли до Станкова. Закривавлені тіла покидали біля дороги – нібито для впізнання.

 

Через три доби станківські хлопці вночі поховали загиблих на цвинтарі у братській могилі.

 

Троє – Василь Бабій, його син Микола та Петро Стефанків – були зі Станкова. Четвертого ніхто не впізнав.

 

Страшно переказувати, що комуністичні безбожники творили з покійниками далі. Про це свідчить Стефанія Бенюх – очевидець події:

 

“Перед Великоднем приїхав Мирон Лисенко і наказав відкопати тіла, а тоді наказав скинути їх в “охабу” (потік біля цвинтаря). Для цього зігнали людей зі села. Селяни просили, щоб не лишати тіла загиблих тут, бо там паслася худоба, літали мухи і т. д. Коли Лисенко поїхав геть, прийшло багато жінок, чоловіків і дітей, щоб заново похоронити вбитих. З болота їх витягували гаками.”

 

Таке дикунське відношення до померлих було характерним для більшовицьких варварів з кримінальними замашками: крадькома, без суду і слідства розстріляли царську сім’ю, познущались над трупами то спалюючи їх, то обливаючи кислотою, потім невідомо де закопали, а недавно невідомо кого урочисто поховали вже як святих великомучеників.

 

Натомість, тіло антихриста Лєніна оберігають як святиню.

 

Але чому “було”? Раніше “мочили в охабах”, а зараз – “в сортирах”.

 

Невдовзі лейтенанта Горбатюка вистежив і вбив партизан Косило з Лисовичів.

 

Тим часом наближався Великдень. Бідолашна мати наскладала кошичок яєць, збила кілька грудок масла, приготувала домашнього сиру, взяла вишитий рушничок, тузінь писанок і понесла у Стрий, щоб продати та пристарати трохи грошей на свята.

 

Зайшла до знайомої стриянки, якій звичайно збувала свій нехитрий товар. Посиділи, трохи погомоніли, напилися чаю, взаємно подякували одна одній, побажали веселих свят. Марта вийшла у коридор і мало не обімліла… У кутку стояли чоботи-“анґліки” – вшиті з добротної шкіри, з кованими обцасами, халяви оздоблені металом. Саме в такі був узутий Петро, коли йшов воювати за рідний край. Жінка взяла чоботи в руки, довго роздивлялася, притулила до грудей, затим поцілувала. Вже не мала сумніву, що це взуття її сина.

 

– Касуню, звідки у тебе ці чоботи? – тихо спитала господиню.

– У мене мешкає кватирантка. До неї ходить якийсь лейтенант, то він подарував. Сказав, що це трофей, здобутий ним у бою під Станковом, – відповіла та.

 

Нещасній матері потемніло в очах і вона плавно опустилася на підлогу…

 

Як бачимо, сталінські “орли” насправді були стерв’ятниками-мародерами, іншими словами – звичайними грабіжниками, які крали на полі бою речі вбитих і поранених.

 

Безкарне мародерство було для них додатковим стимулом, оскільки дозволяло краще їсти, більше пити і навіть купувати любов дешевих шльондр.

 

Невдовзі після загибелі Петра заарештували і кинули у застінки сколівської тюрми його дружину Параскевію та сестер Анну і Розалію. Їх жорстоко катували: не давали спати, їсти, пити; били куди попало, повибивали зуби; виривали волосся, здирали нігті; закривали у підвалі, до колін заповненому холодною водою. Допитували: “Де Петро? Де Семен?” Мужні жінки нічого не сказали, хоча у Параскевії і Анни залишились вдома малолітні діти.

 

Брати заручників в усі часи вважалося справою огидною. Сьогодні ми з осудом говоримо про такі дії мусульманських терористів. Але вони напевно навчилися цієї підлої орудки у радянських чекістів. Хоча Сталін мовбито говорив, що “діти за батьків не відповідають”, у дійсності арешти рідних і вибивання зізнань були для них звичайною практикою.

 

Перед Великоднем Одинаки зосталися лише з дочкою Катериною, яку мучителі не чіпали, оскільки вона була “армєйка” – тобто дружина мобілізованого на фронт чоловіка.

 

У хаті панували такий сум і горе, що до свят навіть не готувалися. Зранку у страсну суботу горопашна мати встала і каже: “Я не витримаю! Іду відкопувати Петра!” Іван перелякано зойкнув: “Чи ти здуріла, жінко! Там Горбатюк! Він тебе заарештує…”

 

Але материнське серце не зважало на небезпеку – взяла рискаль і попрямувала на станківський цвинтар. Петрову могилу відшукала не відразу, бо свіжих захоронень було чимало. Поки розглядалася, невідь звідки узявся старенький сивоволосий чоловік і лагідним голосом проказав: “Ось тут твоя дитина”.

 

Обережно приступила до роботи. Тремтячі і ослаблені від пережитого руки були неслухняними. Лопата раз за разом випадала з долонь. Але почувалася на диво спокійною, ясний розум підказав, що треба копати в ногах, аби не покалічити обличчя. Відкопала босі ноги: “Ні, це не ноги мого сина”. Інші – теж не його. Потім показалися ноги Петра. Їх легко впізнала по прикметних зав’язках на кальсонах. Мати припала до синових ніг, окропила їх гарячими сльозами і потихо заголосила:

 

“Синочку мій найдорожчий! На кого ти мене покинув? На кого ти покинув своїх діточок і дружину, батька і сестер? За що, за які гріхи кровопивці забрали твоє молоде життя?

 

Боже милосердний! Чому Ти не скарав на смерть братовбивцю Каїна? Ти дозволив йому жити і навіть запевнив, що ніхто не вб’є його, бо зазнає помсти всемеро. Тепер його виплодки заполонили світ. Московські каїніти загарбали чужі землі, завоювали силу народів, руйнують Твої храми, крадуть, вбивають, відбирають чуже добро, розлучають сім’ї, чинять наругу над Твоїми дітьми. Ти ж, милосердний, мовчиш і дозволяєш їм сіяти зло, кривду, горе. Допоки то буде тривати? Чи треба чекати аж до Страшного Суду, а чи Твоя Правда і Справедливість переважать Твоє Милосердя і наше горе віддасться їм всемеро? Господи, прийми душу мого сина до царства небесного і прости йому гріхи, скоєні ним свідомо чи невільно. Амінь”.

 

Тим часом підійшли чоловік та односелець Федір Атаман. Останній щойно повернувся з фронту без однієї ноги. Знав про горе Одинаків, бачив як сусідка пішла з лопатою на Станків і здогадався про її наміри. Запряг коня, поклав на підводу плуг, трохи сіна, забрав Івана і подався за нею. Якби зустріли карателів, то сказали б, що їдуть орати. Спільними зусиллями обережно розгорнули землю і їм відкрилося чисте, біле-біле, красиве обличчя Петра. Час його не спотворив, виглядав умиротвореним, ніби відпочивав після добре виконаної роботи. Тільки під оком зіяв отвір від горбатюкової кулі, а коло серця темніла ще одна рана – саме туди вистрілив “Петро з Лукавиці”, щоб не розділити долю свого молодшого брата Тимофія.

 

Коли покійника підняли, з його грудей потекла сукровиця. Пізно ввечері повернулися додому, нагріли води, мама помила сина і одягла у весільне убрання та вишивану сорочку. Лежав у стодолі, бо по селі никали енкаведисти. Посеред ночі відвезли Петра на цвинтар і поховали поруч з братською могилою.

  

Остатки сім’ї Марти після більшовицьких репресій, 1948 р. Верхній ряд зліва: невістка Параскевія, зять Михайло, дочка Катерина. Сидять: Марта і дочка Розалія. Внизу онуки: Маруся, Мирон, Марійка, Оксана

 

Голосно били Великодні дзвони, сповіщаючи радісну вість про воскресіння Сина Божого, а в Одинаків не було ні паски, ні яєць – лише сльози. Після похорону Марта закурила. Потребувала чогось міцного, аби забутися і бодай трохи заспокоїтися. Тому взяла чоловікову люльку, яку набивала самосадом-бакуном. Курила до глибокої старості. Ходила в чорному, більше ніколи не сміялася і не плакала.

 

Не плакала, коли за цей вчинок бездушні карателі знищили її садибу і забрали всі продукти, навіть бочку з квашеною капустою;

 

- коли через кілька тижнів помер її чоловік – серце не витримало перенесених бід;

- коли вивозили до Сибіру дочку Анну з семиденною дитиною;

- коли полонили, піддали тортурам і засудили до каторги зятя Семена.

- Навіть, коли отримала звістку про передчасну смерть Тимофія.

 

Горе висушило її сльози. Ввижається, що сидить на небесах, попахкуючи люлькою, старенька мати, обабіч неї сини Петро і Тимофій – обидва молоді, вродливі, – спостерігають за нами і радіють, що недаремно поклали на вівтар Свободи свої життя та долі. Хоча трохи журяться, що не така вона – Незалежна Україна, – за яку вони боролися. Однак вірять: прийдуть нові люди, справжні патріоти, некористолюбці, котрі збудують омріяну Державу.

2007 р.

 

СЛАВА СТЕЦЬКО

Слава Стецько (1920–2003) – українська політична діячка, що боролася за визволення України з-під польської та російської окупації, депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань, почесний громадянин Львова. Член ОУН з 1938 року, у 1943-1944 рр. перебувала в нацистському ув’язненні, після звільнення і до 1991 року перебувала за кордоном. Член Центральної Управи СУМ (1948–1953), з 1968 року – керівник сектора зовнішньої політики Проводу ОУН(р). Восьмим надзвичайним Збором ОУН Славу Стецько обрано Головою Проводу ОУН і вона обіймала цей пост до 2000 року. З 1992 очолювала партію Конгрес Українських Націоналістів. Була президентом Антибільшовицького блоку народів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

  

 

Напередодні повернення Слави Стецько в Україну у Львові вже понад рік плідно і самовіддано працювала демократична міська влада. Слід нагадати, що комуністи за свого півстолітнього панування довели Львів до руїни:

- місто було завалене сміттям, яке не вивозилося тижнями;

- вода, а тим паче гаряча, подавалася зрідка;

- теплотраси були в жалюгідному стані, що призводило до частих перебоїв теплопостачання;

- тотальний дефіцит продуктів харчування і промислових товарів – більшість краму реалізовували за карточками;

- брак громадського транспорту;

- розбиті дороги, брудні тротуари, залиті грязюкою бордюри;

- сірі, облуплені, давно не фарбовані фасади будинків, значна частина яких була в аварійному стані.

 

Комуністи пророкували, що наша влада не протримається і ста днів. А ми засукали рукави і відважно взялися до роботи. За рік вдалося покращити ситуацію в комунальному господарстві, торгівлі та інших сферах міського життя. Разом з тим було багато зроблено для відновлення історичної справедливості та національно-культурного від- родження:

 

3 квітня 1990 року над Ратушею урочисто підняли національний синьо-жовтий прапор; очистили місто від комуно-більшовицької символіки; відновили історичні назви і перейменували вулиці, названі іменами людей непричетних до Львова або й ворогів українського народу; демонтували пам´ятники ідолам злочинного режиму (Леніну, Галану, Кузнєцову та ін.) і почали роботи над встановленням пам´ятника Тарасові Шевченку; повернули храми віруючим і мирно залагоджували міжконфесійні конфлікти.

  

Ленін таки діждався зашморгу: демонтаж пам’ятника у Львові – 14 вересня 1990 р.

 

Особливо радісною подією стало повернення в Україну Глави Української греко-католицької церкви Мирослава Івана Любачівського. До того відроджену УГКЦ на Львівщині очолював владика Володимир Стернюк.

 

Львівська міська рада ухвалила рішення просити кардинала Любачівського повернутися до Львова, надавши йому відповідні гарантії, що стосувалися безпеки та сприяння у подальшій діяльності щодо відродження знищеної Сталіним Церкви (тоді ще існувала московська імперія, комуністи міцно тримали владу в руках, не дрімали і вірні пси більшовиків – кагебісти). Крім того, міська влада Львова надала йому почесне громадянство.

 

Разом з тим в Україні, а насамперед у Львові, почали як гриби після дощу виникати все нові і нові партії, громадські рухи, організації, спілки, що декларували націоналістичні ідеали.

 

Знаючи вправність радянських спецслужб, не важко було здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху (адже вони досягли колосальних успіхів у розколі християнських українських громад – трапляються малесенькі села без сільрад, у яких діють дві-три церкви різних конфесій, в тому числі і московського патріархату).

 

Депутати Львівської міської ради, більшість яких були щирими патріотами та націоналістами, розуміли необхідність повернення в Україну всесвітньо відомого політичного діяча, Голови проводу Організації Українських Націоналістів Слави Стецько. Її авторитет, розум, досвід повинні були відсіяти зерно від полови і спрямувати національно-визвольний рух у правильному напрямі. Тому було ухвалене рішення запросити Славу Стецько в Україну і надати їй помешкання та почесне громадянство.

 

Крім того, міський голова звернувся до начальника міліції м. Львова Володимира Плукара з проханням видати пані Славі паспорт громадянина УРСР, на що той дав згоду.

 

Приїзд Голови проводу ОУН був запланований до визначної дати – 50-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави. В цей період більшовицька імперія доживала свої останні дні і чинила спроби врятувати себе будь-якою ціною (зрештою, через три тижні верхівка КПРС оголосила про запровадження в країні надзвичайного стану – сумнозвісне ГКЧП).

 

Насамперед, центральне московське телебачення вело неприкриту інформаційну війну. Телепрограма “ВЗГЛЯД” щовечора подавала інформацію про те, що в Галичині створюються озброєні загони бойовиків, які в лісах активно проводять вишколи і готуються вчинити збройний антиконституційний переворот. Репортажі зі Львова готував московський кореспондент на прізвище Голубєв, якого мені вдалося розшукати. На мої зауваження, що він подає неправдиву інформацію, пан Голубєв запропонував мені висловитися з цього приводу і дав гарантію, що “ВЗГЛЯД” покаже мій виступ, але не довше трьох хвилин. Він дотримав слова і мені вдалося на увесь Союз звернутися до глядачів і спростувати вигадки Москви про підготовку до перевороту.

 

Та й справді: що могли ті хлопчаки в одностроях заподіяти більшовицькій імперії? Але скористатися їхньою діяльністю як мотивом для проголошення надзвичайного стану могли (і скористалися) гекачепісти.

 

Відразу після приїзду до Львова Слава Стецько виступила у сесійному залі Львівської міської ради. Там же, під бурхливі оплески присутніх полковник міліції Володимир Плукар вручив славній українці паспорт громадянина УРСР.

  

Владика Володимир Стернюк, міський голова Львова Василь Шпіцер та почесний громадянин міста кардинал Мирослав Іван Любачівський

 

 

Через декілька днів у переповненому залі Оперного театру відбулася урочиста зустріч Голови проводу ОУН Слави Стецько з львів’янами. Свій виступ вона почала словами: “Достойна святочна громадо! Дорогі львів’яни! Боже провидіння дозволило мені у 50-річчя відновлення Української Державности Актом 30 червня при- їхати на Батьківщину, щоб разом з вами, дорогі львів’яни, вшанувати цю велику дату в нашій історії і її творців”.

 

Через пильні справи, яких не бракує в міській господарці, мені довелося покинути зал до закінчення зустрічі. На своє здивування перед Оперним театром я помітив вже згадуваного московського журналіста Голубєва. Підійшов і питаю: “Що Ви тут робите? Адже в театрі виступає найлютіший, найзапекліший ворог Радянського Союзу, найголовніша бандерівка – Слава Стецько”.

 

Голубєв загадково посміхнувся і відповів: “Погодите, Василий Иванович, сейчас Вы увидите нечто интересное”. І справді: з бокової вулички на площу, де ми стояли, вийшла колона молодиків в одностроях і міцних кованих солдатських черевиках, з запаленими факелами (вже вечоріло) і з величезним хрестом попереду. Хрест поставили вертикально і підпалили. Яскраве полум’я шугонуло у вечірнє небо, здивовані люди шарахнулися від вогню, лише московський телеоператор сумлінно знімав це видовище. А за годину всесоюзне телебачення показало цю акцію з коментарями від “націоналісти” до “ку-клус-кланівці”. Про Славу Стецько – ані слова…

 

Можна тільки здогадуватися, хто стояв за різними групами хлопців у одностроях, які діяли під прикриттям гучних націоналістичних ідей. Адже у тодішній більшовицькій імперії контролювалося абсолютно все – мисливські рушниці, друкарські машинки до кожної літери включно, не кажучи вже про бойові припаси та набої. То ж звідки, яким чином всі ці “варти” та “оборонці” здобували зброю? До того ж в магазинах не було нічого, навіть лезо для гоління чи сірники придбати було проблемою. Де вони купували матеріал і шили свої однострої та шкіряні солдатські черевики? Мабуть, комусь з великими можливостями вони були потрібні для виконання таких провокацій, які йшли на шкоду українській справі.

 

В ювілейний день 30 червня 1991 року на площі Ринок відбулося багатолюдне віче, присвячене Акту проголошення незалежності України. Міський голова виголосив вступне слово і відкрив меморіальну дошку, присвячену цій події.

 

Коли ж ведучий запросив до слова Славу Стецько, багатотисячна громада тривалий час захоплено скандувала: “Слава!..”, “Слава!..”, “Слава!..”. Здавалося, що той могутній клич об’єднував у собі гасла і “Слава Україні!”, і “Слава ОУН!”, і “Слава Славі Стецько!”.

  

Виступ Слави Стецько 30 червня 1991 року на площі Ринок у Львові (позаду Слави Стецько – Ганна Стеців ретельно занотовує усе сказане)

 

 Піднявшись на трибуну, пані Слава почала свою промову:

 

“Всечесніші отці! Дорога молоде! Патріоти України! 30 червня – це не лише історія наша, це – сучасність і майбуття. Не всі співтворці і оборонці оновленої державності погинули у завзятих боях, що їх зводила ОУН-УПА проти двох тоталітарних держав”.

 

Радісні, щасливі львів’яни уважно вислухали виступ лідера ОУН і висловили славній дочці українського народу свою вдячність та любов довгими, палкими оплесками.

 

За якийсь час мені довелося побувати у Мюнхені, де зустрічався з п. Славою. Побував у штаб-квартирі ОУН на вулиці Цепелінштрассе. Що кинулося у вічі – це надзвичайна, м’яко кажучи, скромність побуту. Досить сказати, що Слава Стецько, якій тоді пішов восьмий десяток, власноруч керувала автомобілем, якщо треба було кудись поїхати. До сліз зворушливо було спостерігати, коли вона виконувала складні маневри, намагаючись запаркувати свій автомобіль у перенасиченому автотранспортом місті.

  

Травень 2011 р. Слава Стецько і Василь Шпіцер з дружиною Наталією на могилі Ярослава Стецька

 

Для мене Слава Стецько завжди була прикладом справжнього українця: щирого патріота, витонченого інтелігента, розумного політика, беззаперечного лідера.

 

“Маю право бути задоволеним своєю роботою”

Інтерв’ю Богдана Залізняка з екс-міським головою Василем Шпіцером

Що таке життя? Це, передусім – зустрічі. Ішов інтелігентним Львовом. Зустрів інтелігентного Василя Шпіцера, який від квітня 1990 року до липня 1994 року працював міським головою Львова. Василь Іванович подарував мені свою книжку спогадів “Рікою пам’яті”, яка, на думку автора вступної статті – заслуженого журналіста України Олександра Масляника, “викликає неабиякий інтерес”.

 

Тут усе зрозуміло: дарують книжку – ти ж маєш про неї відгукнутися. Я вирішив піти нетрафаретним шляхом: нехай автор сам про неї розповість – словом, створить саморецензію – з допомогою моїх запитань, сформульованих на базі прочитаного мною тексту. Отож, запитання – відповіді.

 

Думаю, читачеві буде цікаво почути від колишнього міського голови Львова – і про роботу, і про життя. Сподобається – можливо, захоче сам пройти “Рікою пам’яті” Василя Шпіцера.

  

 Богдан Залізняк з студентами

 

Розмовляємо.

Чому РУХ не підтримував міського голову?

- Причин було багато і котра із них найголовніша, я сказати не можу. На мою думку, основними мотивами можна назвати такі:

1. Український народ завжди ненавидів владу, оскільки сотні літ вона була чужинецькою і несправедливою. Як тільки я став представником влади, то цей негатив, усвідомлено чи ні, деякі львів’яни відразу перенесли на мене.

 

2. Кожен українець знає собі ціну і в душі має себе за гетьмана. Тому не вважає за потрібне зважати на свого очільника, а тим паче – виконувати його вказівки (згадаймо, що запорожці обирали нового отамана щороку, та ще й посипали йому голову піском, щоб не мав себе за велике цабе).

 

Д. Донцов з цього приводу писав: “… Доки Запорізькою Січчю керували князі, вишневецькі, ружинські, кульчицькі, доти це був лицарський орден… відколи козаки стали самі собі обирати кошових отаманів, різних тетерь, відтоді Січ перетворилася в збіговисько гультяїв і чужих свинопасів…”.

 

3. Ми перемогли, комуністи відступили в тінь і не чинили явного спротиву. А РУХ уже привик воювати. І найкращим об’єктом тут виявився Шпіцер: дисидентів, які керували областю, рухати не випадало, маловідомі люди нікому не цікаві, а у місті існувало мільйон проблем, які можна було списувати на міського голову.

 

4. Скритна діяльність (нашіптування, оббріхування, дезінформація) сексотів і комуністів, які, до речі, заявили, що через сто днів демократична влада впаде. І тут бити міського голову, щоб він замість міських проблем боровся проти супротивників, було найефективніше. Адже брак товарів, води, тепла, погані дороги – все це відразу збуджувало мешканців міста.

 

5. Багато прихильників Богдана Котика не могли простити мені перемоги у виборах голови ради і голови виконкому в грудні 1990 року і замість допомагати в роботі, почали мстити. Серед них було багато рухівців. Зараз про це забули, але на першій же сесії Міської ради було прийнято ухвалу, що міський голова не має права входити до жодної партії чи політичної організації. Отож я залишився позапартійним, а РУХ зайнявся любимою справою – перейшов в опозицію (потім це повторилося на державному рівні – замість допомагати Л. Кравчуку, РУХ перейшов у “конструктивну опозицію”).

 

6. Великі проблеми були з районним начальством, яке тоді фактично не підпорядковувалося міській владі, і кожен районний голова чинив так, як йому було до вподоби. Якщо раніше діяла партійна дисципліна, то зараз вони залежали тільки від районних депутатів, які їх беззастережно підтримували. А коли я почав вимагати від районних голів нормально працювати, то отримав додаткових супротивників.

 

7. Життя скоро показало, що Районні ради є абсолютно зайвими, непотрібними і я розпочав підготовку до їхньої ліквідації. Внаслідок цього отримав ще 500, м’яко висловлюючись, опонентів – депутатів Районних рад, які втрачали певні можливості і котрі також, як правило, були рухівцями.

 

8. Багато видатних діячів, серед них – депутати Верховної Ради, які були рухівцями, почали звертатися, щоб міська влада, порушуючи чинне законодавство, надавала їм певні послуги. Як правило – це покращення житлових умов. Хто вимагав приєднати квартиру, що звільнилася поруч, до квартири його дочки. Інший хотів свою двокімнатну “хрущовку” обміняти на особнячок. Ще один, який з дружиною і сином проживав у двокімнатній квартирі площею 85 квадратних метрів, просив поміняти її на дві, бо він, бачте, не має умов займатися наукою (дотепер займався наукою навіть дуже успішно, а як став депутатом, то вже стало замало). Ще один лідер РУХу вимагав повернути йому особнячок у Винниках, у якому зараз проживало три сім’ї (коли я запропонував, що, незважаючи на порушення закону, Міська рада виконає це, але нехай тільки він віддасть місту шикарну квартиру, якою володіє у Львові, то він не захотів цього зробити).

 

9. Нарешті, бездарні, безпорадні працівники різних радянських інституцій, які раніше працювали здебільшого язиком, знайшли себе в Русі і зуміли прошмигнути до Ратуші. Вони також дуже активно хотіли мене поміняти, бо я вимагав таки працювати, а не лише мітингувати і галасувати.

 

– “Ось і вилив я на папір усе, що залягло на серці, облегшив душу від спогадів” (с. 329).

 

Як Ви прийшли все ж таки до потреби “вилити” на папір “усе, що залягло”? Якими аргументами себе переконували?

- Майже двадцять років я не писав про свою працю на посаді міського голови Львова. Але чим далі ми відходимо від тих історичних часів, тим частіше (свідомо, чи ні) появляються спотворені або й неправдиві факти. Наприклад, один дуже достойний борець за незалежну Україну, політв’язень більшовицьких тюрем якось сказав по телебаченню, що з пам’ятниками комуністичним ідолам у всіх містах треба було вчинити так, як поступив Славко Чорновіл у Львові.

 

Безперечно, В’ячеслав Максимович зробив для України так багато, як мало хто з його соратників. Але правда є правда: до демонтажу пам’ятників у Львові голова Облради не мав жодного стосунку, бо за тодішніми законами вони перебували на балансі Міської ради, і лише вона мала право на їхній демонтаж чи встановлення.

 

Трапляються й інші перекручення, тому бачу свою місію на підставі документів та власних спогадів максимально правдиво описати події, що мали місце у Львові в буремних 90-х роках минулого століття.

 

Разом з тим вирішив описати своє життя у Радянському Союзі з самого дитинства, бо воно було характерним для хлопця-галичанина і це може бути цікавим та навіть корисним для молодих читачів, що виросли вже в незалежній Україні.

 

Вважаю, що опис моєї громадсько-політичної діяльності також вартий уваги майбутніх читачів цієї книжки.

 

Чи Львів – комфортне місто для людей? Як Ви вважаєте?

- Безумовно. Понад те, що Львів є справді європейським містом з чудовою архітектурою, тут панує особливий, високоінтелігентний стиль життя, тут живуть люди щонайвищих моральних засад, інтелектуали, правдолюби, свідомі патріоти. Так було завжди. І навіть зараз, коли різнорідна потолоч дістала змогу за гроші ставати академіками, орденоносцями, заслуженими й народними та недоторканцями, у Львові таки панує висока духовна аура, і львів’яни знають істинну ціну кожного його мешканця.

 

Все більше політичних (і не тільки) експертів стверджують: люди розчаровані у політиках. Чому?

- І люди, і політики є вихідцями із рабсько-комуністичного минулого, де діяв принцип “Нє вкрадьош, нє прожівйош”. Більшість політиків чверть століття тим тільки й займалися. Навіть наші депутати-демократи жодного разу не запротестували, коли наділяли себе найвишуканішими пільгами. Прості люди по-совковому теж чекають благ від держави і обирають депутатами всякий непотріб, який щось там гучно обіцяє. Треба зрозуміти, що ніхто нічого не дасть. Необхідно примусити політиків змінити законодавство так, щоб держава не допомагала, але й не заважала людині заробляти собі на гідне життя. Зараз цей процес розпочато, і я вірю, що наша молодь побудує чудову державу, у якій про політиків говорити не буде потреби та й ніхто не захоче.

 

Чи Вам колись снилася стодола, яку сільська голота зруйнувала в часи Вашого дитинства? Батькова стодола.

- Батьківський дім, який збудований з решток тієї стодоли, мені сниться доволі часто. Сниться обійстя, город, грядки, насаджений батьком сад з рясно обвішаними крупними плодами яблунями, грушами, сливами. Буває, бачу уві сні завжди спокійного батька, турботливу маму, добру бабусю, а також сусідів. Сон нерідко повертає мене в дитинство і додає наснаги та любові до життя.

 

Чи Вас влаштовує діяльність сучасного Кабінету міністрів України?

- Вважаю, що саме оцей Кабмін почав проводити необхідні реформи, які, звичайно, є болючими. І йому повинні б допомагати в роботі і Верховна Рада, і Президент, і кожен з нас. На жаль, не всі депутати дотримуються цього правила, а вишукують найменшої нагоди для критики, щоб здобути зайвий бал до рейтингу (забули, що за їхнього правління газ коштував 450 доларів, і країна падала у московську прірву).

 

Ми вже через це проходили у 1990-х, коли шахтареві, який вийшов на майдан і почав стукати каскою, встановили зарплатню у десять разів вищу, аніж учителеві.

 

Якщо запрацює закон про реструктизацію кредитів, то повторяться ті ж 90-і роки, і скоро ми всі станемо гривневими мільйонерами, а хто матиме доступ до кредитів, той стане доларовим мільярдером.

 

Один з підрозділів Вашої книги називається: “Як ми будували Україну”. Як би Ви коротко охарактеризували це своє будівництво – для читачів інтерв’ю?

- У цьому підрозділі “ми” використано у значенні національно-демократичні сили. Бо, справді, було багато галасу, але й були великі втрати та невикористані можливості. З сумом я подаю у книжці декілька прикладів такого “будівництва”.

 

Наприклад, ще 6 липня 1990 року виконавчий комітет Обласної ради ухвалив рішення № 209 про спорудження пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому. З того дня минуло вже 25 років, а пам’ятника немає… І це попри те, що перша каденція обласного керівництва складалася з найпалкіших патріотів і націоналістів, які були заступниками голови Обласної ради, головою облвиконкому і його заступниками. Пізніше один з них став головою Обласної ради, а інший – представником Президента у Львівській області. Дехто з тодішніх обласних можновладців навіть відбув тюремне покарання за намагання відродити УГКЦ. Тож у чому річ?

 

Небажання і невміння братися за конкретну роботу чи вплив когось, хто дотепер не дозволяє визнати Андрея Шептицького Праведником світу? На жаль, таких прикладів можна навести немало.

 

Щодо мого вкладу, то він описаний у книзі, тому не буду повторюватися. Вважаю, що за каденції Міської ради першого демократичного скликання було зроблено немало доброго.

 

Ви – відверта людина?

- Так, я завжди говорю тільки правду, бо шкода мозкових клітин, щоб запам’ятовувати сказану неправду, яка колись може “вилізти”. Краще запам’ятовувати більш потрібні речі. Моя самосвідомість, мої погляди, діяльність, виховання, освіта не потребують, щоб я був невідвертим. Чи шкодило це мені? Загалом – ні, бо я завжди говорив те, що думаю, і навіть якщо це комусь не подобалось, воно все одно в мені існує, я є саме такий і не вважаю за необхідне показувати себе іншим.

 

“Шкода, але Бог не дав нам українського Мойсея” (с. 152). Чому? Ваше припущення.

- Мабуть, справа тут не в Мойсеєві, а в народі. Бо коли Мойсей закликав юдеїв вийти з єгипетського рабства і податися до Землі обітованої, то вони всі пішли за ним у пустиню, довго терпіли негаразди і таки добилися свого.

 

А коли Іван Мазепа спробував вивести українців з російського рабства, то значна частина українських козаків кинулася на службу до московського “фараона”, і спроба була загублена.

 

Ми мали великі сподівання на Ющенка, але не встиг він ще проспатися після перемоги на виборах, а вже частина його нібито однодумців почала плести проти нього інтриги.

 

Український народ, на відміну від юдеїв, не пішов за ним, а обрав собі президентом безпородного злодія-рецидивіста, котрий так і не зрозумів, що означає бути керівником держави.

 

Не встигли ще Порошенко з Яценюком ступити кілька кроків, а вже пікетування, терористичні акти, стрілянина в Мукачевому – все на догоду нинішньому московському “фараончику”.

 

Чому “російський інтелігент закінчується там, де починається роз- мова про Україну”?

- Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщині-Русі і подалися у північно-східні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угро-фіно-монгольськими племенами дала жахливий результат – виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією.

 

Російські інтелігенти чомусь відкинули своє азійське походження, а вкрали нашу історію і переконують світ та самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Русі.

 

Проте вони не можуть почувати себе повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу – українська мова.

 

Їхні аргументи щодо древньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більш-менш незаангажованими ученими.

 

Тому вже майже чотириста років отой гібрид (недаром москалята придумали й гібридну війну), що претендує не лише на слов’янсько-руське походження, але й на ролю Третього Риму, робить все для того, щоб погубити українську націю.

 

Що б Ви відповіли рабину з Ізраїлю Аврааму Шмулевичу, який на телеканалі “112” заявив, що для того, щоб змусити Захід пригадати про Будапештський меморандум, Україні слід блокувати або підірвати газопровід, що йде до Європи, і заявити про початок відновлення національного ракетно-ядерного потенціалу?

- Я вважаю, що Європа дуже допомагає Україні у війні з Росією і чинити так з газопроводом було б не тільки нерозумно, але й неморально. Щодо відновлення ядерного потенціалу, то Іран, який має колосальні природні ресурси і досить міцно стоїть економічно, не зміг цього зробити в умовах спротиву Заходу.

 

От якби Україна взялася за цю справу спільно з Ізраїлем, тоді можна було б сподіватися на успіх.

 

У Львові горять тролейбуси: 9 квітня – № 13; 1 липня – № 2. Дехто з активістів пише: в цьому “є опосередкована вина міського голови, який не приділяє уваги електротранспорту”. А Ви приділяли увагу, будучи міським головою? Хто взагалі має найбільше стежити за станом транспорту?

- Ніхто не застрахований від катастроф, у тому числі – й від пожеж. Он, у Росії і літаки падають, і казарми обвалюються, і ліси горять, та ніхто не звинувачує лише Путіна.

 

Звичайно, транспортні проблеми для міського голови стоять на одному з перших місць. Я свого часу, коли не було грошей на закупівлю чеських тролейбусів, домовився з автобусним заводом, і він почав випускати для міста львівські тролейбуси.

 

Була домовленість з Луганськом, що їхній локомотивний завод випускатиме для Львова трамваї.

 

До речі, чомусь не називають нинішнього міського голову “винуватцем” появи у місті нових, ну, просто шикарних, трамваїв. А найбільше стежить за станом транспорту муніципальне Управління транспорту і зв’язку, то ж з нього й треба питати.

 

Ви, відповідно до рейтингу, поданого у своїй книзі, посіли перше місце серед мерів Львова. Чи не тому, що послухали Ігоря Юхновського, який на Заньківчанському вечорі передбачив: “Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде добрий мер”?

- Я подав у книжці не свою рейтингову оцінку мерів, а проведену фахівцями із “МеdiaStar Топ–100” у 2011 році. Щодо передбачення Ігоря Юхновського: воно свідчить лише про те, що, коли я став міським головою, то одержав у спадок настільки засмічений, бруднющий Львів, що навіть далекий від практичної господарки учений-академік розумів, яка важка ноша мене очікує. Вже через рік місто було очищене, освітлене, забезпечене теплом, і начальник Управління комунального господарства Василь Жовква перед Новим роком доповів: “Василю Івановичу, місто сяє, як Токіо!”.

 

Чому на президентських виборах 1991 року націонал-демократичний табір не зміг (не зумів) об’єднатися?

- Мабуть, причина тут в ментальності українців, про яких говорять: “Де два українці там три гетьмани”. Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. Тут є й наші “доробки”.

 

Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються вкупі і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, щоб дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси.

 

Вперше це сталося якраз на президентських виборах 1991 року, на яких націонал-демократичний табір не зміг об’єднатися і окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3% голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5%) та Ігор Юхновський (1,7%). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть вони керувати великою державою.

 

А далі українські патріоти розсіялися між сотнею різних патріотичних партій і продовжують створювати все нові й нові партії.

 

На жаль, така наша доля: на кожного Мазепу був свій Кочубей чи Гордієнко (на Грушевського – Скоропадський, на Скоропадського – Петлюра, на Петлюру – Махно, на Бандеру – Сташинський, на Шептицького – Костельник, на Шелеста – Щербицький, на Ющенка – Тимошенко, на Патріарха Філарета – митрополит Володимир).

 

Ви маєте лад в душі?

- Цікаве запитання… Вважаю, що так. Живу у моральних рамках, закладених батьківським вихованням та християнською мораллю. Як правило я переймався різними важливими й необхідними справами, а в свою душу глибоко не поринав. Бо коли хочеш пізнати більше про себе, про світ, про Бога, то виникає стільки запитань, що розумієш відсутність перспективи на отримання вичерпної відповіді.

 

Зрештою, навіть видатні філософи світового масштабу за тисячі літ недалеко пройшли цим шляхом.

 

Я уважно й неодноразово прочитав Святе Письмо, і навіть у Біблії – книзі мудрості – зустрінеш багато неоднозначних постулатів. Наприклад, в одному місці написано, що прощати братові треба “до семидесяти разів по сім”, а в іншому – коли брат, що згрішив, не послухає брата, ані ще когось, ані церкви, то “хай буде він тобі як язичник і митник”, тобто, ти не маєш брата.

 

Тому волію спокійно працювати і робити потрібну та корисну справу для сім’ї, родини та України.

 

А загалом, наразі на безладдя в душі не нарікаю.

 

Скільки балів (за п’ятибальною системою) ставите собі за діяльність, перебуваючи на посаді міського голови?

- Об’єктивно оцінити самого себе, мабуть, не зможе ніхто і я цього робити не буду. Хоча з відстані років можу сказати, що маю право бути задоволеним своєю роботою.

 

Невже справді Богдан Котик відмовлявся візувати накази, писані українською мовою? Про це Ви сказали у своєму невиголошеному виступі 19.04.89 р. Чому він так зробив? Це – справді – відповідає дійсності?

- Все написане в книзі “Рікою пам’яті” відповідає дійсності. Чому він так зробив? Він тоді ще працював директором ВО “Іскра”, а директорами таких підприємств у радянські часи ставили дуже довірених і відповідальних перед обкомом партії та іншими службами осіб.

 

Від обласного й міського партійного керівництва йшов запеклий опір проти створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка і, відповідно, проти переводу діловодства на українську мову. Якби він відкрито сприяв процесу українізації на “Іскрі”, то партійне керівництво швидко позбавило б його цієї посади і не дозволило б посісти посаду міського голови Львова у січні 1989 року.

 

Ваше життя було “далеко не простим”. Яким це? Можете одним реченням передати?

- У своєму житті я спізнав дуже багато: і радість, і відчай; і щастя, і прикрощі; і голод, і достаток; і здоров’я, і недугу; і важку фізичну працю, і велику розумову діяльність; втішався і родинною ласкою, і сімейним затишком – словом, пройшов шлях від сина ограбованого більшовиками селянина-господаря до кандидата технічних наук та першого демократично обраного міського голови Львова, дочекався Незалежної України, побачив горду українську молодь, спостерігаю факт формування української нації і можу щиро подякувати Господу за ті ласки, якими Він мене обдарував.

 

Невже всі обличчя комуністів тоді були “нахабно-поросячі”, про що Ви пишете?

- Саме так я пишу про комуністів, які нахабно противилися і відродженню, і демократизації. Бо як інакше можна описати типа, який відсіяв від виборів тодішнього улюбленця українців Івана Драча і який до сьогодні по-рабськи служить злочинній комуністичній партії?

 

А про нормальних людей, які в ті часи змушені були бути членами тієї організації, я пишу з симпатією. Сюди належить той же І. Драч, і Р. Іваничук, і академік І. Юхновський, і мій заступник О. Луців, і парторг інституту О. Зятик і багато-багато інших.

 

“Писав тільки правду”, – пишете Ви. Поклавши руку на серце, признайтеся: ніколи не сумнівалися у правдивості викладу своїх вчинків?

- Я розумію, що журналіст має право задавати будь-які питання. Відповідаю: якщо я написав, що писав тільки правду, отже так воно й було. Ви чудово знаєте, що трапляються ще люди, які не вміють і не бажають говорити неправду. Якраз до них я і належу.

 

Як на Вашу думку: Львів, зокрема його центр, – це культурно-історичний суб’єкт, що в Списку ЮНЕСКО, чи “Батяр”, “Криївка”, “Крапелька кави”, “Театр пива”?

- І те, й інше – і це правильно. Бо хтось бажає насолодитися львівськими музеями, театрами, церквами, архітектурою, а інші просто воліють випити смачної кави чи гальбу холодного пива. Віддаю нинішньому міському голові належне за те, що він зумів розвинути у Львові туризм і привабив багато відвідувачів, які поповнюють бюджет міста.

 

Чи вдасться виховати з олігархів державників?

- Дуже сумніваюся, бо більшість олігархів не є українцями – їх турбує Україна не як держава, а як місце заробляти гроші. На жаль, українські олігархи діють за принципом: “Накрав-накрав і втік!” (Лазаренко, Янукович і де- сятки інших).

 

Як Ви вважаєте – життя коротке, чи..? Чи..? Тривале, можливо?

- Гадаю, що тривалість життя вимірюється справами, які людина здійснила. Чим більше було зроблено, тим більше є що згадати і тим тривалішим видається життя. Кажуть, що для літніх людей життя біжить дуже швидко. Воно й не дивно, бо в їхньому житті відбувається дуже мало подій, немає чого особливого згадати, тому й час спресовується: Різдво, Великдень, Зелені свята, Всіх Святих, Миколая і знову Новий рік.

 

Думаю, Бог наділив кожного своїм терміном, і це треба сприймати як належне та не переживати, що цей день наближається.

 

Розмовляв Богдан Залізняк, керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ