Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина VIІ. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 18 вер. 2016 р., 09:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 жовт. 2016 р., 08:56 ]

 

 

 ВОЛОДИМИР ТИМЧІЙ-ЛОПАТИНСЬКИЙ: ІЗ КРОВИ Й КОСТИ

БОРЕЦЬ ВИЗВОЛЬНОЇ СПРАВИ

Минуло сімдесят років від часу створення Революційної ОУН. Над Україною вихором пронеслася Друга світова війна, відбулася повторна окупація України більшовицькими нехристами. А далі – репресії, депортації, колгоспи, нищення Церкви, споювання українців, русифікація.

  

 

Володимир Тимчій-Лопатинський

 

Організація Українських Націоналістів на кожному з цих етапів чинила ворогам гідний опір, захищала рідну землю та український народ від цілковитого знищення.

 

Хай ця розповідь нагадає дещо про передвоєнну діяльність ОУН та одного з її очільників – Крайового Провідника ОУН на Західно-Українських землях (ЗУЗ) Володимира Тимчія-”Лопатинського”.

 

В статті використані матеріали з книги Василя Шпіцера і Володимира Мороза “Крайовий Провідник Володимир Тимчій-”Лопатинський”  – Львів: Афіша, 2004.

 

Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець Стрийського району. Батько Іван був професійним військовим, служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти). Мама Марія провадила велику сільську господарку та виховувала семеро дітей.

 

Уже в гімназії Володимир активно працював у патріотичних українських організаціях – “Просвіті”, “Рідній школі”, “Пласті”, ОУН.

 

Під керівництвом Степана Охримовича організував Першу ланку Юнацтва ОУН і став її Провідником. Дружив і тісно співпрацював із Степаном Бандерою, Олексою Гасиним, Петром Мірчуком. Пізніше займав відповідальні пости в ОУН: організаційного референта повітового, а потім окружного Проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви на ЗУЗ і, нарешті, Крайового Провідника та члена революційного Проводу ОУН.

 

1932 року Володимир закінчив Стрийську гімназію і вступив на гуманістичний факультет Львівського університету, де продовжив свою підпільну діяльність в лавах ОУН.

 

Степан Бандера й інші визначні діячі ОУН з великою симпатією і теплотою згадували про Володимира Тимчія. Ось що пише Адольф Гладилович у спогаді “Володимир Тимчій-Лопатинський”, присвяченому 39-літтю його загину:

 

“Ранньою весною 1938 року Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччиии Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Вижніх. Незнайомий, якому ми відтепер підлягали, був кремезної будови, круглолиций, білявий, коротко обстрижений – доказ, що він недавно вийшов із тюрми.

 

Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до справи. Кожної другої неділі пополудні ми троє матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

 

– Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я помер, або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того, хто не прийшов на сходини.

 

– Вам не треба знати, хто я і як я називаюся, – заявив він нам. – Для вас я Провідник, і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте”.

 

Через родину до самопосвяти Україні

Патріотично налаштованою була й уся велика родина Тимчіїв, і коли прийшла пора історичних випробувань, більшість із них стали в перших рядах борців за незалежність України.

 

 Володимир Тимчій (стоїть крайній зліва) з друзями після матури. Крайній справа стоїть Степан Бандера, другий зліва сидить Лев Ребет

 

Брати Стефан і Теодор Тимчії вели активну роботу в ОУН. Стефана 1934 року польський суд засудив на три роки ув’язнення за розповсюдження листівок під час “Шкільної акції” ОУН.

 

Вийшовши з тюрми, він продовжив підпільну діяльність. У 1938 році він за наказом Організації подався на Закарпаття воювати проти угорських окупантів, де потрапив у полон. Мадяри передали Стефана полякам, а ті без суду вбили його на території польської військової частини під Стриєм 1939 року. Де його могила – невідомо.

 

Стефан став першою жертвою у боротьбі за незалежність України, яку приніс рід Тимчіїв.

 

Теодор Тимчій також навчався у Стрийській гімназії. Був членом ОУН від 1932 року. У 1940 році очолив місцевий осередок революційної ОУН. Займався пропагандивною роботою, від листопада 1945 року під псевдонімом “Аркас” працював районним референтом пропаганди нафтового басейну м. Борислава та околиць.

 

Під час облави 22 березня 1946 року НКВД виявило у двох кілометрах на північ від села Доброгостова Дрогобицького району підпільну друкарню, якою опікувався Теодор Тимчій-”Аркас”. Окрім нього, там було ще шестеро повстанців, які на пропозицію здатися відповіли кулеметним і автоматним вогнем. У нерівному бою Тимчій-”Аркас” та ще четверо повстанців загинули, а двоє його охоронців потрапили до ворожого полону.

 

З криївки енкаведисти вилучили 1 кулемет, 2 автомати, 4 гвинтівки, 2 пістолети, 4 гранати, друкарську машинку, ротатор та різноманітну підпільну літературу.

 

Брати Іван та Богдан Тимчії були в Дорості “Рідної Школи”, а згодом стали членами ОУН.

 

Івана після війни заарештували “визволителі”. Його довго тримали у Стрийській тюрмі, жорстоко катували, вимагаючи, щоб видав криївки, прізвища і псевда повстанців. Він не зрадив друзів, і тоді його вислали до Сибіру на каторжні роботи. Повернувся Іван додому вже після смерти Сталіна інвалідом і невдовзі помер на руках у старенької матері.

 

Двоюрідні брати Володимира Микита Опришко та Іван Тимчій ще юнаками складали кістяк грабовецької ОУН.

 

Микита Опришко-”Медвідь” – організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ – відзначався винятковою силою і був найвірнішим побратимом і охоронцем для “Лопатинського”. Вони і загинули разом в бою з енкаведистами.

 

Ще одного двоюрідного брата Петра Тимчія за діяльність в ОУН 1943 року розстріляли німці на цвинтарі у селі Голобутові.

 

Михайло Денькевич (1924 р. н.) – син Ганни Тимчій, – навчаючись у Стрийській гімназії, пішов слідами свого двоюрідного брата Володимира. Під час німецької окупації організовував націоналістичну молодь для проведення проукраїнських акцій.

 

Староста села Грабівця за наказом окупантів готував списки молодих людей, яких мали вивозити на роботи до Німеччини. Щоб врятувати своїх рідних, він заносив у ці списки бідняків і підпільників-націоналістів. Видав німцям і Михайла.

 

У Німеччині юнак створив підпільну групу українських націоналістів, проте хтось їх видав. Михайла відправили у концтабір, однак йому вдалося втекти. Перейшовши західний фронт, він вступив до американської армії. Згодом виїхав до США, де здобув дві вищих освіти, став науковцем.

 

Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ

У перші роки своєї діяльності В. Тимчій організовував походи українців на гору Маківку, де відбувалося вшанування пам’яті полеглих стрільців. Він започаткував будівництво читальні у селі Грабовець, за його ініціативи весілля на Стрийщині стали для молоді безалкогольними.

 

Особливо успішною у Стрийському повіті була “шкільна акція”, помітним учасником і організатором якої був Володимир Тимчій.

 

За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав Володимира до в’язниці, у тому числі й до Берези Картузької.

 

Ставши улітку 1939 року Крайовим Провідником ОУН на Західно-Українських землях, Володимир Тимчій зміцнював і розширював Організацію всупереч вказівці закордонного Проводу про розпуск ОУН на ЗУЗ, створював у Краю загони самооборони та організував військові вишколи.

 

На початку Другої світової війни ці загони захистили український люд від мародерства і звірств відступаючої польської армії.

 

Ще в серпні 1939 року він відправив на Полісся підпільників з Галичини та Волині з завданням налагоджувати контакти з українськими землями, що тоді перебували під російсько-більшовицьким пануванням, та готувати збройне повстання на випадок війни.

 

Робота скерованих Крайовим Провідником підпільників значно посилила впливи ОУН на північних окраїнах українських земель, що згодом стало підґрунтям успішної боротьби відділів УПА, яка й творилася на Поліссі.

 

Після початку Другої світової війни Організація Українських Націоналістів вже не була монолітною. Посилення розбіжностей між Крайовою Екзекутивою ЗУЗ, яка вимагала активізації боротьби за визволення України, та Проводом Українських Націоналістів призвело до певної автономізації діяльності ОУН в Західній Україні.

 

Підпорядкованість КЕ ОУН ЗУЗ Проводові була формальною. Не отримав Край і обіцяної Проводом Українських Націоналістів допомоги. Враховуючи також ускладнений зв’язок між ПУН та КЕ ОУН, можна стверджувати про автономність дій Краю на чолі із Володимиром Тимчієм.

 

У листопаді 1939 році Степанові Бандері допомогли звільнитися з польської тюрми і він поїхав до Риму на зустріч з головою Проводу ОУН Андрієм Мельником. Проте святкового прийому не відбулося: з’ясувалося, що погляди на ряд піднятих питань в обох були різні. Тому відповідальну місію зустрітися з провідником Організації доручили Володимирові Тимчію – як Крайовому Провіднику та Степанові Бандері як речникові колишніх політичних в’язнів, що вийшли з тюрем і перебували у генерал-губернаторстві.

 

Наприкінці грудня 1939 року В. Тимчій-“Лопатинський” прибув до Кракова, а відтак до Відня, де зустрічався із провідними діячами ОУН, зокрема із Степаном Бандерою, який так описує тогочасні події :

 

“При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником.

 

Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу.

 

Ми сподівалися спільно переконати А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження”.

 

Однак розмови Степана Бандери, Володимира Тимчія та Ярослава Стецька як речників Краю з Андрієм Мельником були безрезультатними і не влаштовували ані С. Бандеру і В. Тимчія, ані репрезентованих ними членів ОУН.

 

С. Бандера у своєму листі до А. Мельника так описував зміну особистого ставлення В. Тимчія до голови ПУН:

 

“Для обсервації подам зміни, що їх можна було дуже виразно заобсервувати на сл. п. Лопатинськім. Він був дуже відверта і безпосередня вдача. Він зачинав від сліпого, абсолютного віддання Голові ПУН. Потім заявив Вам, що якщо Ви дасьте наказ – то постріляє всіх учасників одної наради, де обговорювано справи непорядків в ПУН-і, й себе застрілить.

 

Дальше ставить Вам вимоги. На початку останньої стрічі просив Вас, щоб присягу, яку мав зложити на Ваші руки, відсунути на час після розмови з Вами, узалежнюючи її від висліду тої розмови.

 

А по повороті від Вас сказав, щоб не вживати в поздоровленні клича “Вождеві слава”, бо вождя немає – це дуже далека дорога, яку в двох розмовах з Вами впродовж кількох днів перейшло серце одного з найкращих членів ОУН”.

 

Нерозуміння А. Мельником важливості та необхідності змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій.

 

Із протоколів допиту арештованого НКВД Осипа Грицака дізнаємося, що Тимчій провів у Кракові велику роботу з метою активізації ОУН. Він також повідомив, що Тимчій, перебуваючи у Кракові, зумів домогтися скликання конгресу керівних діячів, на якому було вирішено створити новий центр Організації – Революційну ОУН.

 

За даними історика Петра Мірчука, в нараді 9-10 лютого 1940 року, на якій одноголосно прийнято “Акт 10 лютого 1940 року”, взяли участь представники ОУН на ЗУЗ:

- Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський”,

- організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ Микита Опришко-“Медвідь”,

- ідеологічний референт Дмитро Мирон-“Орлик”,

- військовий референт Володимир Гринів-“Кремінський”,

- бойовик Лев Зацний-“Вік” і референт жіноцтва Зеня Левицька-“Зена”.

 

Тоді ж ухвалено резолюцію, в якій сказано, що “зібрані віддають провід в руки Степана Бандери з правом вести роботу, а також постановлено, щоб вернути на землі Зах. України і нав’язати контакти з організацією, а де її немає, там її створити”.

 

Відразу після наради 9-10 лютого 1940 року і створення революційного Проводу ОУН Володимир Тимчій-”Лопатинський” разом із Зеновією Левицькою-”Зенею”, Микитою Опришком-”Медведем” та Теодором Оленьчаком-”Васильківим” поверталися з Кракова до Львова.

 

Вони перейшли німецько-радянський кордон, що пролягав тоді вздовж річки Сян, але червоні прикордонники помітили їхні сліди і влаштували погоню.

 

В архіві СБУ збереглася довідка:

 

“При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…”.

 

Цей бій відбувся 13 лютого 1940 року в селі Устиянові біля Устриків Долішніх (зараз це територія Польщі).

 

Володимир Тимчій-”Лопатинський” став першим полеглим зі складу Проводу Революційної ОУН.

 

Український народ гідно вшанував пам’ять славного Провідника. Відразу після загибелі Володимира Тимчія-“Лопатинського” та його товаришів невідомий автор склав пісню-баладу “Як Лопатинський з-за кордону”.

 

Упродовж двадцяти років ця пісня гріла серця не тільки учасників боротьби ОУН і УПА. Її співали прості люди в усій Галичині. Зрештою, вона не припинила побутування в часи існування СРСР, її співали і поширювали в діаспорі, співають і тепер.

 

Якось біля пам’ятника Степанові Бандері до мене підійшов солідний незнайомець і сказав: “Пане Василю, відомо, що ви цікавитеся “Лопатинським”. Можу подарувати вам оцей документ із архіву колишнього КГБ”.

 

 

Пісня про Лопатинського

 

Так мені потрапив до рук текст пісні про Лопатинського. Якась “добра душа” надзвичайно каліграфічним почерком (отже, автор належав до високоосвічених українців) люб’язно повідомила енкаведистів про що співають у селі Тулукові.

 

Після того як російські “герої” драпанули від німців аж під Москву, усі устияновські господарі-українці, котрі мали коней, навезли на гору за колією глини і місцеві мешканці насипали могилу висотою до чотирьох метрів. Внизу могилу обклали камінням, на вершині встановили хрест і вивісили синьо-жовтий прапор.

 

Зараз на місці могили стоїть електрична опора, яку змонтували в 1960-х роках.

  

 Могила на увічнення пам’яті Тимчія-Лопатинського та героїв ОУН-УПА у селі Грабовець Стрийський

 

На Зелені Свята 1943 року у рідному селі Володимира була урочисто, в присутності тисяч людей, освячена могила, насипана на увічнення пам’яті Тимчія-“Лопатинського”, яку через двадцять років прокляті комуняки знищили. Її відновили у 1988 році і вона стала символічною могилою погиблих у визвольних змаганнях, біля якої щороку 28 жовтня (день народження Володимира Тимчія) вдячні краяни збираються на поминальну Службу Божу.

 

Зберігся також чудовий портрет Володимира Тимчія-“Лопатинського” (див. на початку статті), виконаний на полотні невідомим художником. Цей портрет довго знаходився в церковному будиночку, а коли хрущовські посіпаки почали масово нищити і закривати церкви, його забрав додому і переховував до кращих часів брат Петро.

 

До століття від дня народження вдячні селяни 30 жовтня 2011 року встановили у селі Грабовець Стрийський пам’ятник Володимиру Тимчію-Лопатинському та загиблим разом з ним товаришам.

 

Біля пам’ятника Лопатинському: Наталія – рідна племінниця Володимира Тимчія-”Лопатинського” з сином Юрієм і чоловіком Василем Шпіцером

 

Отак нелегко, проливши ріки крові, пожертвувавши сотнями тисяч життів кращих синів нашого народу, серед яких гідний внесок зробила родина грабовецьких Тимчіїв, Україна здобула Незалежність.

2004–2012 рр.

 

ПЕТРО ДМИТРИШИН

Вірним побратимом Володимира Тимчія у боротьбі за свободу України був станківчанин Петро Дмитришин, який згодом став його шваґром. Він зростав і мужнів під впливом свого старшого товариша і земляка Михайла Кравціва – патріота і громадського діяча, члена УВО і ОУН, який вніс великий вклад в становлення і розвиток ОУН на Стрийщині.

 

В статті використані матеріали з книги В. Шпіцера і В. Мороза “Крайовий Провідник Володимир Тимчій-”Лопатинський” – Львів: Афіша, 2004.

  

Змалечку Петро виявляв великий потяг до навчання, тому батьки віддали його до Стрийської ґімназії, де в той час навчалися майбутні видатні діячі Організації Українських Націоналістів.

 

Особливо він захоплювався літературою і в ґімназійні роки пробував писати вірші та оповідання.

 

Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису “Стрийська Думка”, до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші.

 

Петро був членом Юнацтва ОУН, а з 1931 року став членом ОУН. Увесь свій час, сили і здібності віддавав для національного і духовного піднесення Стрийського повіту і рідного села Станкова.

 

Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували у 1934 році.

 

Як видно з матеріалів судової справи II Ds 1466/34, прокурор окружного суду в Стрию 13 липня 1934 року вніс подання про порушення і провадження слідства проти Петра Дмитришина, Гриця та Василя Яворівих, Івана Столяра, Олекси Чайки, Маркіяна Зварича. Їх звинувачували в тому, що усі вони “в Стрілкові, Фалиші, Станкові і Довгому, останнім часом, беручи участь в організації під назвою “Організація Українських Націоналістів”, яка прагнула через пропаґандистську діяльність, нагромадження зброї та організацію актів саботажу і терору до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств, ввійшли в порозуміння з іншими особами з метою відриву від польської держави частини її території…”

 

Тоді ж Петра Дмитришина звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту.

 

Невідомо, скільки часу тривало слідство, проте після звільнення з ув’язнення в 1935 році П. Дмитришин продовжує активну громадську і політичну діяльність. Він налагоджує роботу ОУН у Стрию та навколишніх селах, багато працює з молоддю, готуючи нове поповнення для організації.

 

Петро, якому щойно виповнилося 25 років, багато часу віддавав роботі з дітьми і підлітками у своєму рідному селі Станкові. Окрім різноманітних культурних заходів, що проводилися під егідою “Просвіти”, Дмитришин навчав дітей політичної грамоти.

 

Насамперед, знайомив їх з “Устроєм Організації Українських Націоналістів” та з вимогами до членів ОУН.

 

Серед фотографій, що належали родині Петра та Розини Дмитришиних, збереглася і світлина з тих часів.

 

Вдруге П. Дмитришина арештували у липні 1936 року, після інциденту на горі Маківці. Однак під час слідства не було підтверджено причетності Дмитришина до вбивств, тож його звинуватили за діяльність в “Організації Українських Націоналістів, яка прагнула до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств”.

 

У матеріалах судової справи збереглося достатньо цікавої інформації про самого Дмитришина, а також про політичні події, що відбувалися в цей період на Стрийщині, тому вважаю за доцільне подати тут деякі архівні матеріали у власному перекладі з польської:

 

 Учні Стрийської гімназії, 1928 р. Петро Дмитришин стоїть в останньому ряді другий зліва. Степан Бандера сидить у першому ряді зліва

 

“З матеріалів судової справи про вбивство Пони Михайла та інш. в 1936 р.

 

Рапорт

Біографічні дані:

1/. Опришко Микита, син Дмитра і Катерини, з дому Опришко, нар. 4.04.1911 р. в Грабівцю стрийськім, повіт Стрий, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, 4 кл. ґімназійні, греко-католик, робітник, без маєтку, у війську не служив, кат. “А”, засуджений 7-місячним ув’язненням в 1933 р. за політичний злочин.

 

2/. Дмитришин Петро, син Олекси і Рузі, з дому Шваб, нар. 15.06.1910 р. в Станкові, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, випускник ґімназії, греко-католик, без заняття, без маєтку, у війську не служив, не судимий.

 

3/. Тимчій Володимир, син Івана і Марії, з дому Тимчій, нар. 29.10.1911 р. в Грабівцю стрийськім, повіт Стрий, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, випускник ґімназії, греко-католик, без заняття, без маєтку, у війську не служив, не судимий. […]

 

Під час обшуку, проведеного в Дмитришина, знайдено 1 револьвер, брошуру під назвою “Боротьба за душу української дитини” видавництва ОУН та багато інших записів, які після опрацювання будуть додатково представлені разом з повідомленням.

 

З вилученого матеріалу випливає, що підозрюваний Дмитришин є членом ОУН […].

 

Стрий, дня 19-го серпня 1936 Аргасінський Сатурнін, слідчий відділу попереднього розслідування”

  

Доріст при “Рідній школі” у Станкові – 1935 р. Петро Дмитришин сидить у другому ряді четвертий зліва

 

В матеріалах слідства є такі звинувачення від слідчого польської поліції:

“В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН.

 

Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові.

 

З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН.

 

Зокрема, звинувачуваний Дмитришин під час зібрання, влаштованого 19.01.1936 р. усіма українськими легальними товариствами, в якому взяли участь 300 осіб і священик мітрат Базюк зі Львова – виступив від імені націоналістичної молоді з пропозицією, щоб під час банкету не подавати до столу алкогольних напоїв.

 

Ця пропозиція викликала незадоволення серед поважних персон української спільноти, внаслідок чого Дмитришин разом з молоддю націоналістичних поглядів демонстративно покинув залу, в котрій відбувалася зустріч…

 

… Також під час обшуку органами поліції в Братківцях знайдено в Дмитришина 1 барабанний револьвер, котрий передано до Повітового Староства в Стрию разом з повідомленням проти Дмитришина щодо нелегального зберігання зброї.

 

Стосовно знайденого при особистому обшуку Дмитришина револьвера, він пояснив, що знайшов його 13.8.1936 р. в кущах коло години 18-ї, коли повертався додому. Кущі ті знаходяться за мостом з правого боку, як веде стежка в напрямі Миртюків. В процесі допиту Дмитришина щодо револьвера – Дмитришин сміявся, кажучи, що влада й так в те не повірить, бо револьвер знайшов саме тоді, коли після верчанських подій відчуває загрозу з боку комуністів, оскільки доходили до нього чутки, що за промову, яку виголосив у Верчанах, а її текст представлено панові Судовому Слідчому 28. 9. п. р. до верчанської справи – комуністи мають намір його знешкодити”.

 

За активну “антидержавницьку” діяльність польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки.

 

* * *

У вересні 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Польщу захопили і поділили між собою нацистська Німеччина і СССР. Західноукраїнські землі опинилися під владою Радянського Союзу. Повернувшись з тюрми, восени 1939 року П. Дмитришин одружився з сестрою Володимира Тимчія – Розалією. Влаштувався на роботу старшим організаційним інструктором у Стрийську райспоживспілку.

 

Активною політичною діяльністю не займався. Дружина завагітніла, і Петро після важких тюремних літ втішався сімейним щастям. Можливо, цю українську сім’ю й оминули б політичні та воєнні буревії, якби не “благодійники” Галичини – комуністи.

 

Один з них – Самуїл Самуїлович Калімєц – дав НКВД свідчення, що “Петро Дмитришин був керівником ОУН в Стрию з 1936 року”.

 

Той підлий капезеушник з “чисто українськими” іменем і по батькові також настукав, що “вони робили погроми комуністів з Козаком Дмитром, Гуневичем Михайлом, Гадяком Федем у селі Верчани 12 іюля”.

 

Страшна машина, виконавчим механізмом якої був озвірілий плебс, люмпен-пролетаріат, що допався до влади у великій імперії, позбавлений елементарної порядності, культури і законослухняності, без християнської моралі і старозавітньої богобоязливості, поглинула і Петра Дмитришина.

 

26 липня 1940 року начальник Стрийського Управління державної безпеки НКВД УРСР видав ордер № 88 “на арешт і обшук громадянина Дмитришина Петра Олексійовича”.

 

30 липня у хаті Петра й Розини в селі Грабовець, де вони тоді мешкали, було проведено обшук. Вилучили єдину річ – паспорт, виданий Стрийським міським відділом Р. К. М. НКВД.

 

З анкети заарештованого дізнаємося, що Дмитришин Петро Олексійович народився 1910 року в Дрогобицькій області, Стрийському районі, селі Станків. За професією бухгалтер, в минулому і тепер позапартійний, українець, в контрреволюційних повстаннях і бандах участі не брав, 3 роки відсидів в польській тюрмі за членство в ОУН. Одружений, має сина віком … 2 дні (!).

 

Яка немислима жорстокість! Людину, що боролася проти ворожої СССР держави (Польщі), яка ще не встигла нічим завинити перед цією дикою владою, арештовують на другий день після народження сина-первістка.

 

Дмитришина перевели до Дрогобицької тюрми, і дружина Петра та мати щойно народженого сина розривалася між Грабівцем, залишаючи вдома своє немовля, і Дрогобичем, де мучився чоловік.

 

Вона сподівалася довести невинність свого чоловіка перед радянською владою, просила зглянутися над дитиною, намагалася передати Петрові бодай якісь харчі.

 

Холодної осені через брак материнського молока син ослаб, захворів і помер.

 

Це була друга (після загибелі брата Володимира) невимовно важка втрата для Розини.

 

Справі Петра Дмитришина присвоїли № 35989.

 

10 серпня 1940 року оперуповноважений 2 відділення 2 відділу УГБ УНКВД по Дрогобицькій області Коршунов видав “Постанову про висунення звинувачення”, в якій записано, що “Дмитришин Петр Алексеевич достаточно изобличен в том, что он является участником украинской контрреволюционной организации ОУН”, про що оскаржуваного повідомили під розписку.

  

Розалія – дружина Петра Дмитришина

 

У “Постанові” слідчого Кучеренка від 14 вересня вже сказано, що “по архивным материалам бывшей польской полиции и показаниям свидетелей Дмитришин П. А. изобличается, как активный контрреволюционер против Советской власти”.

 

Наприкінці жовтня 1940 року слідчий Кучеренко написав “Звинувачувальний висновок” в справі № 35983, де говориться:

 

“Дмитришин Петр Алексеевич, являясь активным деятелем организации украинских националистов, устраивал совместно с другими участниками ОУН разгром коммунистической партии Западной Украины “КПЗУ”.

 

В период восстановления Советской власти в Западных областях Украины Дмитришин проводил подрывную работу по выборам правления кооператива, куда протягивал кулаков и служителей культа в с. Братковцы.

 

На основании этих данных 23 июля с/г. Дмитришин Петр Алексеевич был арестован и привлечен к уголовной отвественности”.

 

На завершення Кучеренко (не Самуїл Калімєц, не Іван Іванов) пише:

 

“Следственное дело № 35988 по обвинению Дмитришина П. А. направить через I-й спецотдел УНКВД по Дрогобычской области Облпрокурору на заключение и для направления на Особое Совещание при НКВД СССР”.

 

Аналіз матеріалів НКВД у справі П. Дмитришина показує, що більщовицькі репресивні органи фабрикували звинувачення на основі неіснуючих злочинів, неправди та юридичної недолугості. Слідчі постійно змінювали мотиви арешту: у серпні 1940 р. – за участь в ОУН; у вересні – за контрреволюційну діяльність проти радянської влади; у жовтні – за розгром комуністичної партії Західної України.

 

Єдину організовану політичну силу, яка вела збройну боротьбу за незалежність України, названо “контрреволюційною організацією ОУН”.

 

Але ж боротьба підневільного народу завжди називалася революцією і бандерівська ОУН якраз була революційною, що задекларовано на нарадах ОУН в Кракові 9-10 лютого 1940 року.

 

Ціну радянської демократії розкривають слова із звинувачення, що на виборах до правління кооперативу підсудний “протягував куркулів і священиків …”.

 

Галичани звикли до вільних виборів. Бідний Дмитришин не знав, що на виборах в більшовицькій державі не має права агітувати за когось іншого, не вказаного зверху, бо за це його будуть судити.

 

Зовсім безглуздою є фраза “в период восстановления Советской власти в Западных областях Украины…”.

 

До 1939 року в Західній Україні совєцької влади не було. Про яке відновлення йде мова?

  

В застінках дрогобицького НКВД

 

Десь пропало попереднє звинувачення з “Постанови” того ж Кучеренка від 14 вересня 1940 року: “изобличается, как активный контрреволюционер против Советской власти…”.

 

Знову ж таки, активну діяльність Дмитришин проводив проти польської держави. А совєцька влада в цей час морила український народ голодом та винищувала інтелігенцію на Східній Україні.

 

Інший слідчий у “Постанові” від 17 січня 1941 року додає:

 

“… [Дмитришин] учинял разгромы коммунистических организаций, повлекшие за собой убийства и ранение чл. КПЗУ”.

 

То ж за який злочин врешті-решт намагалася радянська влада засудити національно свідомого українця, котрий все своє життя прагнув лише одного – щоб його народ мав незалежну державу?

 

Ось відповідь, якщо її такою можна вважати:

 

“Выписка из протокола № 35 Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР тл-4 от 29 марта 1941 года. Постановили: Дмитришина Петра Алексеевича за активное содействие в борьбе против революционного движения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет, считая срок с 30‑го июля 1940 года”.

 

Вісім років за висмоктані з пальця провини!..

 

Порівняти хоча б з польським правосуддям: за активну антидержавну діяльність, доведену після тривалого слідства і цивілізованого судового процесу, польський суд позбавив Дмитришина волі лише на 3 роки.

 

Дорогою до табору, недалеко від Стрия, Петрові вдалося через щілинку у вагоні викинути записку. Завдяки щасливому випадку вона потрапила до його дружини, і Розалія дізналася, що чоловіка відправили у табір десь на Харківщину.

 

Через багато років її відшукав колишній в’язень, що мучився у таборі разом з Петром. Він розповів як їх там морили голодом. Петро дуже страждав, увесь розпух і помер. Його тіло кинули в яму з трупами інших в’язнів. Коли це сталося і де саме, нам, на жаль, невідомо.

 

Є в справі Петра Дмитришина ще один документ – від 30 грудня 1989 року, підготований Слідчим відділом УКГБ УРСР по Львівській області і затвердже- ний заступником прокурора Львівської області, в якому сказано:

 

“29 марта 1940 года по постановлению Особого Совещания при НКВД СССР заключен в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет. Установить судьбу Дмитришина не представилось возможным. В деле отсутствуют материалы о проведении Дмитришиным П. А. антисоветской деятельности. Дмитришин Петр Алексеевич подпадает под действие ст. 1 Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. “О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30–40-х и начала 50-х годов”.

 

Отже П. Дмитришина, безневинно і в жахливих тортурах замученого більшовицьким режимом, реабілітовано.

 

Правда, ніхто в цьому документі не попросив пробачення ні в жертви, ані в її родичів.

 

Вірна дружина Розалія, яка ніколи більше не виходила заміж, дожила до часу його реабілітації, але її це мало втішило, бо антиукраїнська влада передчасно звела в могилу її єдиного синочка, брата, чоловіка і маму. Так вона й пішла з життя, не відаючи, коли загинули і де поховані коханий чоловік Петро та молодший брат Володимир.

 

*     *     *

У неділю, 26 травня 2013 року в селі Станкові, що на Стрийщині, було відкрито меморіальну дошку, присвячену пам’яті активного члена Стрийської ОУН Петра Дмитришина. На урочисту подію зібралися мешканці сіл Станкова і Фалиша, приїхали націоналісти з Моршина, Стрия, Львова.

 

Молитву за упокій душі Петра Дмитришина і освячення меморіальної дошки провели отці Василь та Ігор – парохи сіл Станкова й Фалиша.

 

Ініціатор встановлення меморіальної дошки Микола Ференц виголосив вступне слово від Братства ОУН-УПА і Конгресу українських націоналістів.

 

Зі спогадами про славного станківчанина виступив багатолітній політв’язень, один з керівників Норильського повстання, письменник Мирослав Мелень.

 

Автор книги “Крайовий провідник Володимир Тимчій-“Лопатинський”, член Головного проводу КУН Василь Шпіцер розповів про життя, діяльність і трагічну загибель Петра Дмитришина.

  

Встановлення меморіальної дошки Петрові Дмитришину

 

Перед присутніми виступили також львівський історик Всеволод Іськів, депутати Стрийської районної та Львівської обласної Рад, голова Станківської сільської Ради.

 

Учні місцевої школи прочитали вірші, присвячені національно-визвольній боротьбі ОУН і українського народу. Урочисте дійство супроводжував хор Народного дому села Станків, який виконав гімн ОУН “Зродились ми великої години”, низку інших патріотичних пісень і на завершення – гімн України.

26 травня 2013 р., с. Станків.