Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина VI. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 15 вер. 2016 р., 10:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 вер. 2016 р., 11:11 ]

Україна і “московскоє врємя”. Частина VI. (Автор: Шпіцер Василь)

 

 ТРИРАЗОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ ЛЬВІВСЬКОЇ АРХІДІЄЦЕЗІЇ …

 

о. Андрій Білецький – канцлер та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові,

в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…

Євген Олесницький

 


Так приязно згадує про одного з визначних стриян у книзі спогадів “Сторінки з мого життя” Євген Олесницький. Той самий Олесницький, що описував мешканців тогочасного Стрия і його передмістя Ланів як людей національно байдужих, малокультурних, оспалих і апатичних, а святий Юр, де одну з найвищих посад займав згаданий в епіграфі отець митрат Андрій Білецький, вважав осідком москвофільства.

 

Очевидно, заслужив своїми діяннями стриянин о. Андрій Білецький на таку високу похвалу з уст видатного українського політика, економіста, публіциста, науковця, дійсного члена НТШ, посла до галицького сейму, посла до віденського парламенту, члена редакції газети “Діло”, борця з москвофілами.

 

Дуже коротко, але чи не найбільш повно звичайно подається характеристика і життєпис людини у некролозі.

 

Тому варто ознайомитися, що було написано про Андрія Білецького в часописі “Нива” за 1926 рік, ч. 1–4 на стор. 186:

 

Посмертна згадка

+ Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули. По довгій недузі упокоївся у Львові в свойому помешканню Високопреп. о. Андрей Білецький, мітрат, препозит львівської капітули, дня 19.травня с. р.

 

Величавий похорон відбувся при участи около 70-ох священиків, 22.травня. З небіщиком зійшла до гробу одна з історичних постатей нашого народу.

 

Уродився він 1847 р. в Стрию в міщанській сімї. Ґімназію покінчив у Львові, а богословські науки у Відні. До тайни священства приступив у жонатому стані, але вже по двох роках повдовів. Небавом дістався до Львова, де прожив около сорок літ.

 

Ще молодим став капітульним крилошанином і з часом осягнув у капітулі найбільші степені архипрезвитера і препозита капітули. Тричі правив він львівською архидієцезією. Двічі як капітульний вікарій по смерти кард. Сильвестра Сембратовича і митроп. Юліяна Куїловського. Третій раз, як генеральний вікарій, у бурливих роках світової війни, коли митрополит (Андрей Шептицький – В.Ш.) пробував на засланню в Росії.

 

Відзначався незвичайним спритом, що йому й придалось, коли мусів зводити нерівну боротьбу за нашу церкву з нахабними Москалями. Часто любив про се згадувати, як йому Москалі грозили шибеницею, і якими способами він відпирав їх посягання.

 

Вів життя правильне – все після годинника і аж до передсмертної недуги тішився кріпким здоровлям.

 

Як настоятель, був вимагаючий. Був се чоловік “старого типу” – цілою душею відданий “законови і авторитетови”. По переконанням був “старорусин”, але підчас війни щиро погодився з українським рухом.

 

Ціле своє майно в тестаменті записав сиротам, а бібліотеку “Науковому Богослов. Т-ву”.

 

Певно, що його сильно зарисована індивідуальність ще довгі літа остане в памяти нашого галицького духовенства. Вічна Йому память!

 

Вражають посадові титули о. Андрія Білецького, перераховані також у газеті “Діло” за 22 травня 1926 року: “мітрат, генеральний вікарій, офіціял, архипрезвітер, предсідник гр.-кат. митрополичої капітули, пралат домовий його святости папи, совітник митрополичої консисторії і пр. і пр…”

 

Справді, – “сильно зарисована індивідуальність”, але, на жаль, досить- таки призабута. Хочеться, щоб такі постаті залишалися в пам’яті українців, для чого й написана отся робота.

 

Рідковживані слова:

дієцезія (або єпархія) – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом);

митрат – священичий титул в греко-католицькій церкві, який надавали найвищим радникам консисторії та вищим духовним чинам за особливі заслуги перед Святою Церквою;

крилошанин – вищий титул священика в єпархії, як правило члена єпископської капітули;

капітула – рада при митрополиті, яку утворює колегія вищого духовенства кафедрального собору для управління дієцезією;

вікарій – заступник єпископа або митрополита. Генеральний вікарій має виконавчу владу над всією архідієцезією;

офіціал – церковний суддя;

прелат – почесний титул, який надають вищому духовенству;

консисторія – орган церковно-адміністративного управління при митрополиті.

 

БІЛЕЦЬКІ

15 червня 1847 року у сім’ї греко-католиків Михайла та Марії (з Чабанів) Білецьких народився син, якого охрестили Андрієм. Прийняла немовля повитуха Софія Держко. За хресних запросили Івана Щербинського та Анну – дружину Андрія Наглюка.

 

Білецькі мешкали у будинку № 311 на Ланах – передмісті Стрия, – де посідали значні земельні наділи. Сім’я була багатою не тільки матеріально, але й дітьми – Бог дав їм шестеро синів і чотирьох дочок. Усі вони одержали відповідну освіту, а чотири сини стали священиками, що й не дивно, бо належали до давнього священичого роду Білецьких.

 

Прадід Андрія – о. Лев Білецький – мав парохію у селі Шманьківці Чортківського деканату, де у 1776 році народився дідусь – о. Василь Білецький, – що потім став парохом у селі Гузієві Болехівського деканату (помер на Різдвяні Свята у 1843 році).

 

Можливо, до цього ж коліна належали й інші Білецькі, згадки про яких можна знайти в старовинних документах:

 

– збереглися акти опису нерухомого майна Бурштинської церкви від 8 серпня 1789 року і підписані місцевим парохом о. Миколою Білецьким, де вказано, що церква побудована на “мурованих фундаментах, стіни дерев’яні, дах ґонтовий”.

 

Легендарна дерев’яна церква на “мурованих фундаментах”, яка пам’ятала єпископа Йосипа Шумлянського і зберігала прах козацького гетьмана Григорія Тискиневича, знаходилась на майдані “Пріска” поблизу річки Гнилої Липи.

 

Тепер це місце залите водами Бурштинського водосховища; – із “Шематизмів Львівської греко-католицької Митрополичої Архієпархії” довідуємося, що парохом с. Нивочин Богородчанського району був Симеон Білецький (1825 р. н.).

 

Багато літ посідав парохію у селі Пациків Долинського деканату о. Микола Білецький (1857 р. н.).

 

В 1870-х – 80-х роках парохією у Страдчі завідував о. Василь Білецький (1823 р. н.), а о. Еміліан Білецький (1844 р. н.) спочатку був священиком у с. Довге (недалеко від Болехова), а потім перебрався ближче до о. Василя Білецького ( о. Василь за віком міг бути батьком Еміліана) на парохію у село Вороців (біля Страдча).

 

Відомо також, що у 1850-х роках священиком у Городку був о. Михайло Білецький;

 

– у Державному архіві Львівської області (ДАЛО) зберігається папка під заголовком “Дело об использовании капиталов, пожертвованных Белецким Андреем в пользу капиталов” (1814–1827).

 

Таку абракадабричну назву папка отримала після війни, коли вчені з Радянського Союзу, що понаїхали до Львова “піднімати науку і культуру”, переклали заголовок даної архівної справи з латинської мови на російську. Насправді йдеться про пожертву на користь митрополичої капітули. Очевидно, що пожертва була немалою, оскільки завели окрему справу про використання цих капіталів.

 

Жертводавець Андрій Білецький (1769–1820) був сином о. Івана – пароха в Биличах Самбірського деканату. П’ять років – з 1792 по 1797 – викладав історію церкви у Львівському університеті на богословському факультеті.

 

Немало Білецьких та їх порідні стали священослужителями пізніше:

молодший брат митрата о. Андрія Білецького – Теодор – став священиком, закінчивши богословський факультет Віденського університету;

- інший брат – о. крилошанин Микола – був Долинським деканом;

- напевно, що священиком був і брат Василь – надворний совітник – це звання в австро-угорській імперії відповідало посаді священика;

- зять – о. доктор Діонісій Дорожинський – відомий професор церковного права в Духовній Семінарії і Богословській Академії у Львові, автор трудів із канонічного права, підручників, праці “Історія унії нашої греко-католицької церкви”, у 1900–1903 роках видавав “Богословський Вісник”;

- священиками були чоловіки племінниць – Климентини Бандери – о. Микола Ліщинський та Антоніни Білецької – о. Осип Мартинків.

 

Священиком став також син сестри о. Андрія – Розалії Білецької. Вона вийшла заміж за Михайла Бандеру і подружжя назвало свого первістка на честь дядька. Митрат Андрій у всьому був взірцем для Андрія Бандери, мав великий вплив на формування його світогляду, моралі, громадянської позиції. Саме тому молодий Андрій після закінчення Стрийської гімназії поступив до Духовної Семінарії у Львові, саме в такій родині народився, змужнів, набрався духовних сил майбутній лідер української нації славетний Степан Бандера.

  

Сидять о. Андрій Бандера та його мати Розалія з Білецьких. Другий справа стоїть Степан Бандера.

 

Усипальниця Михайла і Розалії Бандерів розташована на тихій бічній алеї зліва від входу до Стрийського міського цвинтаря неподалік гробниці Остапа Нижанківського. З батьками покоїться і дочка Климентина, а також брат Розалії – отець Микола.

 

У часи комуністичного режиму на могилі залишалися тільки написи “Климентина Ліщинська” та “Микола Білецький”, – щоб більшовицькі варвари не зруйнували поховання та не знущалися над прахом покійних, як це вони чинили на могилах відомих патріотів України або їхніх близьких.

 

Яскравим прикладом червоного дикунства була акція НКВД у Прилбичах 27 вересня 1939 року: брата митрополита Лева Шептицького з 13 членами сім’ї і слугами енкаведисти закатували, викинули з гробівця кості батьків, зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.

 

ОСВІТА, ДОРОГА НА СВЯТИЙ ЮР

Після закінчення початкової школи у Стрию батьки відправили Андрія до Львівської гімазії (des k.k. zweiten Ober Gymnasiums), де він навчався протягом 1859 – 1866 років. Обов’язковими предметами для вивчення були релігія, латинська, грецька, німецька та українська мови, географія, математика, природа, філософія.

 

По матурі, 14 липня 1866 року одержав відповідний диплом про успішне закінчення гімназії, оформлений німецькою мовою. Далі продовжив здобувати знання у Віденському університеті на теологічному факультеті.

 

Цікаво, що при вступі до цього унівеситету крім документа про гімназійну освіту треба було подати ще й таке:

 

– свідоцтво лікарське – “Посвідчую сим, що господин Теодор Бђлецкий (збереглося свідоцтво Андрієвого брата – В.Ш.), слушатель св. Богословія, ніякої вади на тілі не імієть, котора би преп’ятствовала принятію в стан духовний, яко також посвідчаю, що силами умственними владієт порядочно. Львів 11 марта 1874 р.”;

 

 – свідоцтво нравственности – “Чим посвідчаєм, що Теодор Бђлецкий, син Михайла Бђлецкого, предміщанина Стрийского, нравственно со всім прилично заховувався… Вознаміреному стану священическому въ полні отвітну жизнь велъ.”

 

Одержавши диплом про закінчення Віденського університету (facultatis theologicoe C.R. universitatis literarum Viennensis), у якому переважають оцінки “відмінно” (eminentem), юний Андрій повернувся додому.

 

Після напруженого життя студента-богослова втішався спілкуванням з рідними та близькими, зустрічався з друзями, навіщав знайомі священичі родини, був своїм у колах стрийської інтелігенції. На одній гостині він зустрів вродливу, розумну дівчину Наталію Горалевич. Її батько належав до відомого на Стрийщині священичого роду Горалевичів. Юні серця покохали одне одного, батьки їхню дружбу підтримували і сталося так, як ведеться у добрих людей – молодята побралися.

 

Щоб завершити тему сімейного життя нашого героя, зауважимо, що воно було недовгим і тривало всього два роки. Після народження дочки Олександри молода мати важко захворіла і незабаром померла. Опечалений Андрій поринув у роботу і все своє життя віддав служінню Богові та рідній Українській греко-католицькій церкві.

 

Одразу з настанням Нового року випускник Віденського університету Андрій Білецький отримав належні йому церковні чини. Про це є запис на митрополичому бланку, де мовиться:

 

“…Андрея Бђлецкого… возведено і благословлено: перше в Чтеця і Півця і в Подъдїакона дня 4 Jануарія 1872 р. Також возведено і благословлено на степень Дїаконскій дня 8 Jануарія 1872, а накінець на степень Пресвітерскій лђта Божого 1872 місяця Jануарія дня 14 в церкви Архикатедральной Св. В. М. Георгія во Львовђ.

15 Jануарія 1872 р.

Іосифъ Митрополит”

/власноручний підпис Йосифа Сембратовича – В.Ш./

 

А вже через п’ять днів нововозведений пастир отримав свою першу парохію:

 

“Возлюбленному Нам во Христђ Преподобному Андрію Бђлецкому новопоставленому Пресвитеру миръ о Господђ и Архїєрєйскоє благословенїє! Соотвђтно Твоєму прошенїю намъ подъ днемъ 19 Jануарія 1872 … надаємъ тобђ завђдательство опорожненой Парохіи Монастирець в Деканатђ Журавенскомъ.

20 Jануарія 1872 р.

Іосифъ Митрополит”

 

Молодий панотець у Монастирці набирався досвіду, добре справлявся зі своїми обов’язками, але після втрати дружини надалі завідувати парохією, де кожна річ, кожна стежина, кожне богослужіння нагадували про неї, було тяжко, – і він подав клопотання про переведення в інше місце.

 

Митрополит Йосиф Сембратович клопотання вдовільнив:

 

“Преподобному Господину Андрею Бђлецкому дотеперішньому завідателю въ Монастирцы… Митрополича Консисторія ухвалила Ваше Преподобіе перенести на завђдателя греко-католицкой капеляніи в Новошинахъ Деканата Журавеньского.

30 декабря 1874

Іосифъ Митрополит”

 

Невеличке спокійне село Новошини, в якому на той час проживало всього 270 греко-католиків, прийшлося до вподоби Його Преподобію і він пробув там понад три роки. Час загоїв глибоку душевну рану і енергійному о. Андрієві захотілося взятися за більш напружену і відповідальну роботу. Якраз на той час звільнилася більша парохія у Болехівському деканаті неподалік від Гузіїва, де тридцять п’ять років тому парохом був його дідусь Василь, тож він попросився туди, на що дістав позитивну відповідь:

 

“Соотвђтно Твоєму прошенію від 9-го марта 1878… надаємъ Тобђ Завђдательство опорожненой парохіи въ Воли Задеревецкой съ прилуч.

12 Марта 1878

Іосифъ Митрополит”

 

Розум, освіченість, працьовитість молодого священика Андрія Білецького були помічені на Святоюрській Горі і ще цього ж року його перевели до Львова:

 

“Возлюбленному нам во Христђ Преподобному Андрею Бђлецкому, Завідателю въ Воли Задеревецкой… соотвђтно Твоєму прошенію нам подъ днемъ 11 Ноября 1878 призначаемъ Тебе на Сотрудника ІІІ-го и Префекта закрестіи при Архикатедральной церкви св. Велико Мученика Георгія во Львовђ.

21 Ноября 1878

Іосифъ Митрополит”

 

Так почалося майже півстолітнє служіння о. Андрія Білецького в стінах Собору святого Юрія.

 

Новопризначений сотрудник легко управлявся з визначеними повинностями, і на нього лягало все більше роботи. Незабаром отця Андрія призначили капітульним вікарієм, згодом – вікарієм-канцлером та першим проповідником.

 

Майже два роки був адміністратором парохії Зарваниця, що залишилася без пароха, на цій посаді був удостоєний крилошанських відзнак:

 

“Возлюбленному нам во Христі Всеч. О. Андрею Бђлецкому адміністратору въ Зарваниці миръ о Господі и Наше Архієрейское благословеніе! Увзглядняючи Ваши совђстныи труды на поприщи душпастирства, не менше Ваше образцевое честное богоугодное веденіеся, которыи то похвальныи свойства удостоили Васъ возведенія на посаду первого Проповђдника при Нашей Архикатедральной Церквђ, послђ повђренія Вамъ важной задачи веденія администраціи опорожненной парохіи въ Зарваницђ. Мы хотячи дати еще больший доказъ Нашего полного къ Вамъ благоволенія, надаемъ Вамъ силою настоящей грамоты право употребляти сутанну іерейску съ експозиторіами крылошанскими, удђляючи Вам заразомъ ко дальшому спасительному дђйствованію Наше Архіерейское благословеніе.

Дано во Львовђ

при Нашей Архикатедральной Церкви св. В. М. Георгія

 дня 14 Вересня 1882

Іосифъ Митрополит”

 

ЗАМІСНИК МИТРОПОЛИТІВ

Напружена діяльність митрата Андрія Білецького на високих церковних посадах ускладнювалася непростою суспільно-політичною ситуацією, що панувала в Галичині у другій половині ХІХ століття. Місцевий люд тоді ще не мав твердого національного самоусвідомлення і довіряв насамперед Церкві, на яку намагалися поширити свій вплив і Польща, і Росія, і, звісно, Австрія як державний чинник.

 

Невідомо за які гріхи сотні літ терпів український народ наругу від своїх найближчих сусідів-слов’ян. Найбільшим їхнім прагненням було переробити західних українців на поляків, а східних – на москалів. Для цього не шкодували ані грошей, ані вкраїнської крові. Єдиною силою, яка тоді твердо охороняла національні інтереси русинів-українців і стояла на заваді до ополячення галичан, була Українська греко- католицька церква і її митрополити.

 

Оскільки деякі громадські і політичні діячі Галичини закидали греко-католицькій церкві схильність до москвофільства, вважаю за необхідне коротко оповісти про діяльність галицьких митрополитів на ниві українського питання.

 

Одним з перших керівників церкви, що розпочав боротьбу за підняття української мови на державний рівень, був Михайло Левицький – галицький митрополит впродовж 42-х років (1816–1858), перший кардинал-українець.

 

З його ініціативи у 1818 році відбувся синод перемиської єпархії, на якому прийнято постанову закладати парафіяльні школи з українською мовою викладання. Він видав український буквар і катехизм.

 

Як галицький митрополит Михайло Левицький зобов’язав греко-католицькі консисторії опікуватися українськими народними школами, готувати для них вчителів і підручники.

 

Активним захисником українського народу і його мови був митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства під час загальноєвропейської демократичної революції звернувся 19 квітня 1848 р. до австрійського імператора з петицією.

 

У передмові до неї подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) 15 мільйонної нації, всі члени якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою.

 

Далі висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій.

 

2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою, а стараннями греко-католицьких священиків протягом кількох тижнів по Східній Галичині було засновано 50 місцевих і 13 регіональних філій ГРР.

 

За національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі.

 

Відтоді русинський (український) фактор набув у Галичині поважного значення, і Відень вже чудово орієнтувався, що українці є окремою нацією, а ніякими поляками чи росіянами.

 

Зростання політичної активності українців, їхнє небажання вважати себе “русинами польської нації” спричиняло загострення українсько-польського антагонізму. Поляки дивилися на появу українського руху як на серйозну загрозу і робили різні спроби нейтралізувати Головну Руську Раду.

 

Зі своєї сторони щодо поляків Григорій Яхимович був непримиренний і відкидав будь-які пропозиції компромісу. Тож нічого дивного, що поляки Яхимовича ненавиділи, а за керівництво українською політикою зі Святоюрської гори її творців стали називати “святоюрці”.

 

Яхимович помер несподівано – 29 квітня 1863 року він не прокинувся у своєму палаці на Святому Юрі. Ще довго після його похорону львів’яни говорили про отруєння митрополита, оскільки він вкрай негативно поставився до польського повстання 1863 року.

 

Митрополита Яхимовича поховали на “Городецькому цвинтарі” (знаходився приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на вул. Городоцькій).

 

Наприкінці XIX ст. цвинтар ліквідували, а труну Яхимовича з великими почестями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар.

 

Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. З 1852 року він ректор духовної семінарії у Відні, після смерті митрополита Михайла Левицького (1858–1860) – адміністратор Львівської Архієпархії, з 1863 року – галицький митрополит, член сейму у Львові та член Державної Ради у Відні.

 

Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя.

 

В 1850-х роках прихильники москвофільства почали піддаватися впливам “погодінської колонії” і замість народної української мови стали запроваджувати у церкві і школі церковно-слов’янську мову.

 

Єпископ Литвинович розумів небезпеку поширення такої течії в українському середовищі і 25 жовтня 1859 року видав куренду:

 

“Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилиться до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі.

 

Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержуватися строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави, і церкви. Було би шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу.

 

Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержала б усякий його духовий розвиток і піддаючися неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусіла б або знов уступити або, піддержувана насильно письменниками, довела б до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія.

 

Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові”.

 

Проте з польської сторони на адресу віденського уряду і надалі безперестанно тиражувалися наклепи, доноси, звинувачення греко-католицького духівництва у прихильності до православ’я і до Росії.

 

А ось російський погляд на тогочасну ситуацію на Галичині, поданий в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона:

 

“На вопрос, предложенный австрийской администрацией: “Что вы за народ?”, “Русская головная рада” ответила единогласно: “Мы – русины, самостоятельное славянское племя, отличное от поляков и русских, часть малорусского племени”… В центре галицийского общественного движения по-прежнему оставался, однако, “св. Юр”, т. е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма…

 

“Св. Юр” недоброжелательно глядел на новое движение (поява і поширення москвофільства – В.Ш.), заподозривая его то в нигилизме и атеизме, то в симпатиях к православию.

 

Галицкие деятели 60‑х годов были ничуть не лучше деятелей 48-го года и даже, отчасти, хуже. Из украинофильства были взяты худшие его стороны: тоска по “колышней славе”, мечты о самостоятельной “гетмании”, сладкие надежды на политическую особность и независимость”.

 

Як бачимо, Святий Юр не був любий і православній Росії. І про ніяке москвофільство УГКЦ у вказаній російській енциклопедії не говориться. Треба було покладатися тільки на власні сили…

 

Водночас Москва щедро оплачувала діяльність москвофілів, над якими 1882 року відбувся суд за звинуваченням у намірах відірвати Галичину від Австрії. На суді оприлюднили інформацію, що московська пропаганда серед галицьких русинів почалася ще 45 років тому, одночасно у Львові – за посередництвом російського історика Михайла Погодіна, який у 1835 році відвідав Львів і зав’язав контакти з українською інтелігенцією (Денисом Зубрицьким, Яковом Головацьким) та Відні – за участю священика московського посольства серед вихованців духовної семінарії, греко-католиків з Галичини.

 

У 1863 році була визначена постійна сума 100000 рублів на агентів і московську пропаганду в Галичині.

 

В кожному повіті щонайменше був один агент. На субвенції москвофільській газеті “Слово” виділялось 7000 рублів щорічно.

 

Після придушення польського повстання (1863) пастирям, які переходили у православ’я на Холмщині, російський уряд встановив місячне утримання до 100 рублів (платня чиновника середнього рівня).

 

Особливо масовий перехід греко-католицьких священиків відбувся в 1874 р., коли на Холмщину перейшло біля 200 панотців на чолі з Маркелом Попелем. Що було далі, описав Сергій Голованов у праці “Судьба униатов в Российской и Австрийской империях”:

 

“Галицкие перебежчики, присоединившие Холмскую епархию к Синоду, стояли за украинскую самобытность. Поэтому вскоре их стали отстранять от дел и переводить в великороссийские епархии. Маркелла Попеля возвели в сан архиепископа и отозвали в Петербург. На освободившиеся места назначали “истинных русаков”, которые презирали украинство и требовали от мирян и духовенства говорить только по-русски”.

 

Підтверджує щедре московське фінансування галицьких прихильників Росії і житіє відомого москвофіла Михайла Качковського. Він народився в сім’ї священика, після закінчення університету служив суддею у Самборі. Та ж Енциклопедія Брокгауза і Ефрона інформує:

 

“Михаил Алексеевич Качковский во всем себе отказывал и копил из своего небольшого жалованья средства на общественные нужды. В 1861 году Михаил Качковский основал в Львове газету “Слово”, первую независимую большую политическую русскую газету в Галиции…

 

Михаил Качковский считал малорусский народ частью триединого русского народа…

 

Всё свое состояние, 80000 гульденов (около 60000 рублей), Михаил Качковский завещал на народные цели”.

 

Неважко здогадатися, відкіля взялися аж такі великі гроші у скромного судді невеличкого містечка.

 

В надзвичайно непростих умовах діяла Українська греко-католицька церква у Львові. Очевидне посилення платного москвофільства серед галицької інтелігенції і духовенства викликало невдоволення під’юджуваної поляками австрійської влади Святоюрським керівництвом.

 

Особливо постраждав Йосиф Сембратович – галицький митрополит з 1870 по 1882 роки, – який свого часу благословив о. Андрія Білецького у духовний сан і призначив його вікарієм митрополичої капітули.

 

В своїй діяльності митрополит Йосиф зберігав традиції і привілеї Греко-католицької церкви, вживав рішучих заходів проти пияцтва, яке ширилося серед українського селянства, закликав священиків засновувати братства тверезості, сільські ощадні каси, громадські магазини.

 

О. Субтельний пише: “Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство (очолюване митрополитом Й. Сембратовичем – В.Ш.) розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень”.

 

Це не подобалося польським дідичам та лихварям і шинкарям, бо позбавляло їх чималих прибутків і вони вели проти нього постійні інтриги при цісарському дворі. А тут ще й спроба громади села Гнилички на Тернопільщині, заохочуваної священиком-москвофілом Іваном Наумовичем, перейти у православну віру – і на домагання цісаря Франца Йосифа митрополит Йосиф Сембратович у 1882 році був відкликаний до Риму.

 

Змушений був подати у відставку і намісник Королівства Галичини і Лодомерії граф Альфред Потоцький (саме він замовив побудову резиденції, знаної сьогодні як Палац Потоцьких у Львові).

 

На місце митрополита Йосифа призначили його племінника Сильвестра Сембратовича (з 1882 по 1885 роки – апостольський адміністратор Львівської Архієпархії, з 1885 по 1898 – митрополит), який на супроти агресивного москвофільства став пропагувати гасло польсько-української співпраці. Це викликало несприйняття не тільки москвофілів, які влаштовували йому гучні обструкції, але й народовців, що вважали Сембратовича полонофілом.

 

Не знаходив митрополит цілковитої підтримки і поміж членів митрополичої капітули. Для посилення свого впливу він робить деякі кадрові зміни і вже восени 1883 року повертає на Святоюрську Гору працьовитого і рішучого о. Андрія Білецького. Довіряє йому, як засвідчує “Службова табеля”, високі посади: “яко крилошанин Митрополичої Капітули – до 1887 року, яко Пралат Канцлер Митрополичої Капітули – до 1890 року, яко Пралат Схоластик Митрополичої Капітули – до 1894 року, яко Архідіякон Митрополичої Капітули – до 1895 року, далі – яко Архіпрезвітер Митрополичої Капітули”.

 

Крім того о. Білецький виконував інші не менш важливі завдання Митрополичої Капітули, що потверджує наступний документ:

 

“До Высокопреподобного Господина Андрея Бђлецкого

Предстоятеля Понтификального Дому, каноника-пралата-канцлера, Совђтника и Референта Митрополичої Косисторії, Испытователя про- синодального, Мђстопредсђдателя церковного Суда в справах сопружих и Суда инстанцийного, Предсђдателя Комисіи управляющой священичим вдовичо-сиротинскимъ фондомъ

 

Дописъ /Въ залученью/ пересилається Вашому Високопреподобію Посланіє Святійшого Отца Льва ХІІІ Папи Римского, благоизволившого по Своєй Милости заименовати Вас Сенатором мђста або Предсђдателем Понтификального Дому, то есть Своимъ домовимъ Пралатомъ съ щирымъ желаныемъ – да благословитъ Васъ Богъ во многая лђта.

Львовъ 4 жолтня 1888

Сильвестр Митрополит”

 

Голова йде обертом від кількості та обсягу посадових звань!

 

Відзначимо, що о. Андрій користувався цілковитою довірою Папи Римського, оскільки був призначений його представником у Львові. Згодом був нагороджений митрою – позолоченим головним убором вищого греко-католицького духовенства, а також звичайних священиків, що мають особливі заслуги перед церквою, – і до його численних титулів додався ще один – митрат.

 

За дорученням митрополита Сильвестра Сембратовича у 1895 році митрат Андрій Білецький уклав зразок присяги:

 

 “Я Андрей Бђлецкій, Препозит Львовской Митрополитальной Церкви греко-руского обряда од сей хвилі вірний і послушний буду святому Петру Апостолови і Святой Апостольской Римской Церкві и Господину Нашому Господину Льву Папђ ХІІІ и Его Наслідникам канонічно вступаючим… Так нехай мені Бог поможе”.

 

Крім духовних канцлер о. А. Білецький виконував і світські обов’язки – голови церковного суду, голови вдовичо-сиротинського фонду, управителя “Дому презвитеріального”, голови екзаменаційної комісії:

 

“До Высокопреподобного Отца Андрея Білецкого Прелата Канцлера Капитули, Совітника Митрополитальной Консисторіи и проч. Поручаючи Вашому Высокопреподобію по упокоившомуся Схоластику Jоанні Величко опорожнене управительство тутейшого Дома презвите- ріального взываю Вас въ должности настоятеля презвитеріи зараз обня- ти и съ обыкновенновъ точностевъ полнити…

Львовъ 2 Вересня 1889

Сильвестр Митрополит”

 

“До Високопреподобного і Всесвітлійшого о. Андрія Білецкого

Архипресвитера-Митрата

греко-католицької Митрополичої Капітули и пр.

Митрополичий ординаріят заіменовав Ваше Високопреподобіє Містопредсідателем екзименаційної комісії при іспиті кваліфікаційному для катихитів шкіл середніх (т.є. гімназій, школъ реальних) і учительских се- мінарій, який отбуде ся письменно в днях 29 і 30 цвітня і устно дня 1 мая (нов. ст.) с. р…

Львів 8 цвітня 1897 Сильвестр”

 

З плином часу навколо митрополита Сильвестра Сембратовича сформувалося оточення духовних провідників, які з однієї сторони протистояли москвофілізації церкви, а з іншої – чинили гідний опір тиску польської сторони.

 

Одне із зібрань “мужів довіри”, яких скликав владика, відбулося 29 жовтня 1896 року. На світлині у часописі “Богословія” за 1926 р., Т4, кн. 1-2 збереглися відображення її учасників. До фотографії молодий (31 рік) ігумен Андрій Шептицький стоїть поряд з митратом Андрієм Білецьким.

 

У цей важкий, і не завжди об’єктивно трактований період, церква багато зробила для зміцнення свого становища:

 

“Саме на час керування С. Сембратовичем митрополією відбулася реформа ордену василіян (1882), 1884 р. митрополит заснував дівочий інститут під управою сестер василіянок, 1889 р. збудував нову греко-католицьку семінарію у Львові, заснував товариство св. Павла, що займалося місіонерською працею, товариство св. Петра, яке допомагало бідним парафіям. 1892 р. санкціонував заснування згромадження сестер служебниць і реформу сестер василіянок 1897 р.

 

Саме С. Сембратович домігся від уряду реалізації давньої обіцянки утворити нову єпархію з центром у Станіславові (1885) й скликав у 1891 р. синод своєї Церкви (попередній синод відбувся ще 1720 р.).

 

У 1896 р. разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах католицизму” (Ігор Чорновол, “Незбагненний митрополит. Сильвестр Сембратович” – “Львівська газета”, 13 серпня 2004).

 

На горі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський. В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий

 

Не надто дужий фізично Сильвестр Сембратович – “Божою і Святого Апостольського Престолу милістю митрополит галицький, архиєпископ львівський, радник і представник митрополичої консисторії, віце-маршал і член провінційної ради королівств Галичини й Володимирії та Великого Краківського князівства, доктор найсвятішої теології” – у 1897 році важко захворів і полишив будь-яку працю. Вся організаційна, фінансова, господарська робота лягла на плечі капітульного вікарія Андрія Білецького.

 

На початку вересня 1898 року Галицька митрополія залишилася без митрополита. На цей час австрійський уряд, який мав певні підозри щодо москвофільських настроїв “святоюрців”, не бачив серед галицьких єпископів єдиного надійного кандидата на митрополичий престол. Не було в цьому питанні однозгідності і у членів митрополичої капітули. Тому правити львівською архідієцезією вперше довірили архіпресвитерові митрату Андрію Білецькому.

 

Аж наступного року за погодженням Святого Апостольського Престолу галицьким митрополитом став очільник Станіславівської єпархії Юліан Куїловський.

 

Основну роботу і надалі виконував Андрій Білецький, оскільки новий митрополит був уже похилого віку, а тому що прийшов з іншої єпархії, не міг відразу ефективно взятися до праці. Та й час його перебування на високій посаді був недовготривалим.

 

Газета “Діло” в № 3 від 4/17 січня 1901 року відзначила, що “короткий час митрополювання Куїловського минув непомітно, не лишивши по собі й сліду”.

 

Щоправда, чужі люди (“Братство Христа Господня”) писали про покійного більш доброзичливо:

 

“В 1899-1900 г. недолго правил митрополией Юлиан Сас-Куиловский. Во времена бурной молодости, он участвовал в боях за польскую независимость против Австрии, служил в венгерской и турецкой армиях. Потом обратился к Богу, учился в семинарии, стал священником латинского обряда. По заступничеству греко-католического епископата он вернулся в Австрию, где перешел в византийский обряд. При выборах митрополита он считался выдвиженцем польских кругов, но после посвящения открыто выступил в защиту прав галицких украинцев”.

 

По смерті Куїловського 4 травня 1900 року митрополича корона знову залишилася без господаря. Історія повторилася – капітульний вікарій о. А. Білецький вдруге став правителем львівської архідієцезії і очолював її протягом восьми місяців.

 

Наступний рік, який був початком ХХ століття, став переломним у житті Української греко-католицької церкви. Напередодні Йорданських свят на престол галицьких митрополитів вступає молодий єпископ Андрей Шептицький.

 

Отець Іван Рудович у статті “Вступлення Митрополита Андрія Шептицького на митрополичий престол у Львові” так описує цю подію:

 

“… О пів до першої години в полудне загомоніли дзвони у всіх львівських церквах. Се в’їхав на дворець поїзд, котрим приїхав митрополит… Питомці Духовної Семинарії привітали його піснею “Слава во всевишніх Богу”…, а завідатель епархії, капітульний вікарій Андрій Білецький виголосив привітну промову. Висловив радість цілої митрополії, що саме цей князь Церкви засяде на митрополичім престолі”.

 

Понад чверть століття пліч-о-пліч служили Богові та українському народові митрополит Андрей Шептицький і митрат Андрій Білецький. У всіх великих діяннях, що звершив преосвященний Андрей граф на Шептицях Шептицький, якась частка належить і відданому служителеві Церкви о. Андрію Білецькому.

 

Митрополит Андрей Шептицький міцно взяв у свої могутні руки кермо святоюрського корабля. Разом з найближчими помічниками, серед яких одним з перших був генеральний вікарій Андрій Білецький, він визначив курс на зміцнення українства у стані Греко-католицької церкви, підняття національного духу і просвіту українського народу.

 

За сприяння греко-католицького духівництва відкривалися нові українські школи, читальні, будинки “Просвіти”, музеї, лічниці, сиротинці.

 

У першу чергу митрополит взявся за виховання духовенства. Очевидною була нагальна потреба реформи руської духовної семінарії у Львові. Щоб дізнатися все про хиби у діяльності семінарії та створити собі цілісну картину, він кілька місяців відвідував у визначені години семінарію, приймав вихованців, про все розпитував, а тоді приступив до реформи. За зразком європейських семінарій був створений новий статут, в якому між іншим були розглянуті всі можливі відносини між вихованцями семінарії і викладачами, запроваджений настільки строгий режим дня, що крім годин необхідного відпочинку семінаристам не залишалося жодної хвилини на неробство. Категорично заборонена традиційна для духовної семінарії гра в карти.

 

Велику увагу митрополит Андрей приділяв також роботі з священиками, рівень освіти і культури яких не завжди відповідав, як тепер кажуть, європейським стандартам. Окрім нарад, персональних бесід з панотцями митрополит організовував поїздки до Риму, що, звичайно, давало їм великий поштовх до самовдосконалення.

 

Про одну таку подорж читаємо у спогадах пароха села Деревня о. Володимира П’ясецького (“Український Родовід”. Матеріали другої та третьої міжобласних генеалогічних конференцій. Товариство “Просвіта”):

 

“На дни 22 жовтня 1902 виїхалисьмо в середу о 7 год. вечером з Львова на Стрий, Лавочне, Пешт з путниками около 100 людей в супроводі Високопреосвящ. Митрополита Андрея Шептицького в подорож до Риму…

 

В понеділок рано дня 27.10.902 булисьмо всі разом на аудієнції у Папи – поцілував єм Папу в руки, Папа м’я поблагословив і лице поласкав.

 

В середу 29.10.902 всісьмо ся сповідали в костелі св.. Петра. Потом оба наші Архієреї разом з о. Митратом Білецким мали в підземнім костелі на гробі св. Петра читану Службу Божу, а всі люди тут причащалися…”

 

Русофіли принишкли і поступово стали втрачати свої позиції, незважаючи на ще більші дотації царського уряду. Зате активізувалися поляки. Вони не хотіли знати ніяких українців – греко-католиків: галичани по-їхньому мали бути або русинами – римо-католиками, підпорядкованими польським ксьондзам, або вже краще православними: “Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина”.

 

Щоб посіяти серед українців розбрат, а також ослабити вплив Святого Юра, польські аристократи почали підтримувати москвофілів.

 

Українська ідея поширювалася, розвивалася і підтримувалася лише українським народом, українською інтелігенцією та Українською греко-католицькою церквою.

 

Москвофіли разом з поляками утворили у Галичині потужну “п’яту колону”. Так тривало до окупації Львова російськими військами на початку Першої світової війни.

 

Про діяльність Львівської митрополії під гнітом православного московського загарбника митрат Андрій Білецький написав у своїх спогадах, які ми пропонуємо читачеві з деякими скороченнями та авторськими корективами.

 

СПОМИНИ о. Андрія Білецького про виїзд митрополита Андрея Шептицького до Росії

та інші події 1914 – 1917 рр.

По моїм повороті до Львова в місяці червні 1914 року згромадилися вже на небосклоні Європи тяжкі хмари страшної війни. День 28 червня, в котрім доконано страшного убійства на насліднику австрійського престолу Франці Фердинанді і його супрузі Софії, є тим днем, в котрім нагромаджені хмари видали іскру, що запалила весь світ.

 

В середині серпня заявив мені наш митрополит Андрей Шептицький, що я єсьм конфінований (обмежений в праві переміщення – від англ. confined. Це було наслідком антиукраїнської діяльності поляків при цісарському дворі, яка привела до недовіри греко-католицькому духовенству – В.Ш.). Коли я огірчений тим прийшов до Митрополита, отримав я відповідь, що та постанова звернена властиво проти нього.

 

В тій справі написав я до намісника Коритовського письмо, в котрім заявив, що я в цілім моїм життю поступав коректно і лояльно, що я мав право до узнання і що отсе конфінованнє моє єсть не тільки великою несправедливістю, але також зарядженням таким, котрим мою щиру працю для добра держави і церкви так болісно нагороджено.

 

В серпні і вересні вступили росіяни до Галичини, 4 вересня були вже російські війська у Львові. 5 вересня около 11-ої ночі зложив командант міста Шереметьєв візиту Митрополитові.

 

Зараз по тій візиті автомобілем забрали Митрополита і завезли до Бібрки, де генерал Брусилов мав тоді головну квартиру.

 

На другий день я пішов до маґістрату до Шереметьєва та питаю, де ви поділи Митрополита?

 

Відповіли: “Ідіть до готелю Жоржа, там суть генерали. Від них довідаєтеся”.

 

Приходжу до одного, другого, а кожний каже, що не знає.

 

Митрополит повернув з Бібрки, де переночував, зранку мав Службу Божу і промову до вірних.

 

6 вересня в неділю Митрополит був на вечері в Успенській церкві і висказався, що кордони вже упали і ми маєм надію, що наші браття разом з нами щодо віри злучаться і будуть так як і ми членами греко-католицької церкви.

 

Дня 10 вересня около 5-ої години предприняли росіяни ревізії в Митрополичій палаті.

 

13, 14 і 15 вересня відбували росіяни ревізії в Канцелярії і регістратурі. Найбільше шукали письма з Риму… Ще перед скінченням ревізії 15 вересня прийшов капітан з 22‑ма солдатами і двома жандармами, щоби Митрополита інтернувати.

 

В цей день около пів до 1-ої год. я явився до Митрополита і він в присутності російського капітана заявив мені, що є інтернований і що віддає мені заряд (урядування, управління – В.Ш.) архідієцезії і що та передача наступить ще на письмі о 2-ій годині.

 

Я кинувся підписувати клопотання про звільнення Митрополита до інших конфесій, але то нічого не дало.

 

По другій я пішов з Митрополитом на гору і там в присутності капітана віддав мені Митрополит письмо такого змісту:

 

“Я передаю о. Мітрату Білецькому гроші і прошу о опіку над садибою. Не позволяють мені з ніким видітися, мене вивозять в глубину Росії, єсли я кого образив – перепрошую, моліться за мене. З нами Бог, Андрей Митрополит”.

 

Вивозили Митрополита автомобілем на Броди, а звідти залізницею до Києва.

 

21 вересня вивезено його до Новгорода Сіверського, а звідтам – до Курська.

 

Час російської інвазії (вторгнення – В.Ш.) був для греко-католицької церкви часом тяжкої проби. Забрали мені церкви в Бродах, в Щирці, Лешневі і Поморянах (в цих парохіях примусово запроваджували православ’я – В.Ш.). Намагалися забрати церкву в Золочеві, щоб передати православним. Протестуючи, пишу губернатору:

 

“Як за таке перед Судом Божим будете відповідати?”

 

Постійно погрожували інтернованням.

 

До найбільших неприємностей належали ревізії. Особенно тоді, коли на зраду якоїсь особи з оточення забирали росіяни дорогоцінності, котрі були скриті в півниці митрополичої палати – сховані і замуровані. Там було сховано 22 бляшаних скриночок, а в них були дорогоцінності. Я зауважив, що ці речі не належать до Митрополита, але є власністю Митрополії. Підполковник Лукіянов розлютився і сказав з досадою:

 

“Я вас або повішу, або вивезу до Курська”.

 

Взагалі росіяни були на мене озлоблені, говорили, що я не слухаю губернатора. Полковнику Мезенцеву я відповів, що маю іншого губернатора – і показав рукою догори, до Бога.

 

В ревізіях було задіяно до чотирьох сот солдатів. Не було спокою ні вдень, ні вночі. Священикам я наказував і просив, щоби обов’язки якнайточніше сповняли, а в трудностях щоби на мене відкликувалися.

 

До комісії, яка списувала митрополичу бібліотеку, входив священик Туркевич – парох православної церкви у Львові на площі Кармелітській.

 

Взагалі православні священики допомагали росіянам забирати греко-католицькі церкви.

 

Перед святом Миколая Консисторія вирішила у Службі Божій многоспівно вітати царя Миколу ІІ – вважали, що росіяни вже з Галичини не вступляться.

 

Я відправив Богослуження, але про російського царя не згадав ані слова. Потім дістав я від визначних членів Консисторії (о. пралата Йосифа Кобилянського) письмо, в котрім було сказано:

 

“Понеже Ви тої ухвали не виконали, то Росіяни зітруть нашу Унію на порох”.

 

Я однако ж відповів: “Най діє ся воля Божа”.

 

Єсли би я був виконав тоту ухвалу, то наразив бим був справу Церкви, народа і себе на великі несподіванки і неприємности. Були би мене австрійці ув’язнили, а о Церкві і народі сказали би, що то є правдиві схизмати і москвофіли.

 

На святкування Йордану треба було згоди коменданта міста полковника Скалона на обхід на Ринку. Отці Давидяк і Давидович відмовилися йти до нього з листом. Тоді я написав листа до президента міста д-ра Рутовського (росіяни інтернували і вивезли до Росії митрополита-українця, а президент Львова – поляк Тадеуш Рутовський – правив собі містом, мирно співпрацюючи з окупантами – В.Ш.). І сей муж вдоволив моєму прошеню. При тій нагоді сказав слова:

 

“Коли в вересни прийшли росіяни до Галичини, то казали, що всі за ними підуть – не буде ні Унії, ані народности вашої, а тепер вже того не кажуть. Але не ставайте з ними шпічасто, треба дипломатично”.

 

Росіяни домагалися від мене відступлення церков для війська на Богослуження – Преображенку і Успенську. Я відповів, що зробити того не можу, бо канони церковні того не позволяють.

 

Врешті 11 лютого 1915 року прийшов до мене князь Кочубей і сказав, що мене запрошує губернатор Бобринський. Губернатор категорично вимагав відступити Преображенську церкву. Домовилися, щоби крім Богослужіння для російського війська відбувалися Богослужіння парохіяльні за взаємною згодою.

 

Щодо церкви Успенської, то інститут Ставропігійський, а властиво д-р Дудикевич згодився на то, щоби відступити тую церков для війська російського.

 

Зі сторони Митрополичої Консисторії не можна було нічого іншого зробити, як прийняти той акт насильства до болісної відомости.

 

Крім того належить тут іще додати, що коли до Церкви Непорочного Зачатія Пр. Д. М. на Стрийській улиці за позволеням совіта Народного Дому увійшов православний священик, тутешній відступник Тягнибок (тепер навернувся як всі подібні), то Митрополичий Ординаріат запротестував і відповів, що крім церкви Преображенської, насильно забраної, ніякої іншої церкви відступити не може і не відступить.

 

Духовенство і вірні опиралися всім спокусам та насильству і осталися твердо і незрушимо так при своїй греко-католицькій церкві, як і при українсько-руській народности.

 

Так що карта історії нашого народа є чиста і несплямована.

 

19 червня 1915 року по уступленню росіян зі Львова входили до нашого міста австрійські війська. На привитанє їх чекала процесія святоюрська на улици Скарги, там де она лучиться з Городецькою.

 

А перед тим десь около 16-го червня прийшла до мене мати о. Дикого і в своїй доброті серця радила мені, щоби я десь скрився, бо чула, що росіяни мають мене забрати. Пішов я отже до т. зв. Дяківської Бурси при улици Скарги і там ночував я на підлозі з неділі на понеділок і з понеділка на вівторок 16–18 червня.

 

Коли наші війська увійшли, зібрав я дня 20 червня депутацію Духовенства і повитав сердечною промовою заступника коменданта генерала Tseitenberga.

 

Дня 21 падолиста 1916 р. упокоївся цісар Франц Йосиф. На похороні духовенство Галицької церковної Провінції репрезентували Єпископ Нараді, о. мітрат Жук і я.

 

“СТАРОРУСИН”

“По переконанням був “старорусин”, але підчас війни щиро погодився з українським рухом” – так сформулювали політичні погляди о. Андрія Білецького у “Посмертній згадці”.

 

То хто ж такі старорусини: патріоти чи вороги українського народу?

 

Різні історики трактують це по-різному. Нещодавно один відомий львівський професор історії у радіопередачі сказав дослівно так: “Шептицький спочатку був старорусином, тобто москвофілом”. Можливо, він це почерпнув із Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, у якому свідомо чи ні, але перекинуто місточок між старорусинами та москвофілами:

 

“Наступил полный и окончательный разрыв между двумья партиями: украинофилами, или “народовцами”, и “москалефилами”… В руках старорусов оказалось большинство общественных учреждений и, между прочим, заведование “Народным домом”…

 

В 1875 г. старорусы учредили общество “Имени М. Качковского”.

 

Це абсолютна неправда і нісенітниця, бо в тому ж словнику читаємо:

 

“…однако, “св. Юр”, т.е. митрополит и его консистория, действовавшие более или менее в духе иезуитизма, недоброжелательно глядел на новое движение (москвофільство – В.Ш.)”.

 

Старорусини – це були ті, що підтримували митрополита Григорія Яхимовича, який через Головну Руську Раду ще у 1848 році заявив:

 

“Ми – русини, самостійне слов’янське плем’я, відмінне від поляків і росіян, частина малоросійського племені”.

 

Якщо врахувати, що слова малорос і українець в ті часи були синонімами, то русини вважали себе частиною українського народу.

 

Російський мандрівник В. Кельсієв, який побував у Галичині й встановив дуже близькі контакти із Я. Головацьким, А. Петрушевичем та іншими діячами “староруської партії”, так окреслив їхній національно-політичний світогляд у 1848 році:

 

“Наша мова руська, а не русска-російська; ми русини, а в Росії росіяни; ми пишемо слово руський з одним “с”, а росіяни з двома “с”; ми належимо до двох різних племен; російська мова нам не зрозуміла, російська церква – чужа, ми вірні сини престолу св. Петра, ми віддані слуги Австрійської монархії, тому що тільки в ній наше греко-католицьке віросповідання (унія) втішається належним захистом, тоді як у Росії нас переслідують. Чого нам бажати від Росії, де панують батіг і адміністративне свавілля!?. Наші одно- племінники, що проживають на Поділлі, Волині й Україні… позбавлені святої віри батьків наших, унії, російською наругою. Ми не росіяни, ми русини”.

 

З часом виникали нові рухи, течії, партії і послідовиків митрополита Яхимовича стали називати старорусинами. Як це буває в українській політиці, кожне нове утворення найперше бралося за очорнювання своїх попередників та українців з інших партій.

 

Святому Юру нові українські патріоти “пришили” москвофільство, а поляки і росіяни це радо підтримали. Насправді греко-католицька церква завжди твердо стояла на проукраїнських позиціях, беззастережно засудила діяльність москвофіла о. Івана Наумовича (саме він – а не староруси – заснував “общество им. М. Качковского”) і позбавила його парохії, постійно була з українським народом, активно брала участь у роботі українських організацій – від “Просвіти” до ОУН.

 

Стосовно “москвофільства” Андрея Шептицького, то він у першому пастирському листі, коли став станіславівським єпископом, справді написав: “Я з діда-прадіда русин і полюбив нашу Церкву і наш святий обряд цілим серцем”.

 

У тодішній австро-угорській Галичині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український, тож “русинство” митрополита зовсім не означає, що він належав до москвофілів, які вважали, що українці, білоруси і росіяни то є єдиний “руський народ”. Він сприймав “руський світ” як такий, що населений трьома різними великими східнослов’янськими народами і який треба привести до унії з Римом.

 

Сергій Голованов у історичному нарисі “Греко-калицька церква” пише, що російська влада завжди вважала Шептицького одним із головних ворогів Росії, натхненником українського націоналізму.

 

Підтвердження цьому знаходимо в Українському радянському енциклопедичному словнику за 1968 рік: “Шептицький Андрій (1865–1944) – глава греко-католицької церкви, один з ідейних натхненників українського буржуазного націоналізму… боровся за відрив України від Росії”.

 

Недаремно відразу після окупації Львова в часі Першої світової війни росіяни одним із перших заарештували митрополита Андрея Шептицького, вивезли вглиб Росії і утримували в монастирській тюрмі аж до розвалу імперії.

 

За діяльність наблаго українського народу митрополит Шептицький зазнав репресій і від австрійської влади – був негласно конфінований, і від польської – утримувався під домашнім арештом. Познущалася над ним та його родиною і нова російська влада – більшовицька.

 

Тож хоч ми – українці, за яких він молився Богу, страждав, невтомно працював, низьким поклоном віддаймо належне нашому Митрополитові.

 

Щодо митрата Андрія Білецького, то соратник Івана Франка, народовець Євген Олесницький дав йому найвищу оцінку, назвавши “гордістю та окрасою стрийських Ланів”.

 

Однак трапляються звинувачення і цієї “сильно зарисованої індивідуальності” у москвофільстві. Один сучасний історик у праці “Митрополит” (фактографічні нотатки), посилаючись на Володимира Дорошенка, пише: “Звичайно ж, у тодішній австро-угорській займанщині слова русин, руський були рівнозначними словам українець, український. Тож “русинство” митрополита Шептицького аж ніяк не означало москвофільства”. Але далі продовжує: “Українське громадянство, розбите перш за все на два ворожі табори: москвофіли – які, до речі, мали великий вплив при св. Юрі (по-москвофільськи настроєні ґенеральні вікарії о. Андрій Білецький та о. Олександр Бачинський відзначалися ще й непересічним довгожительством). До речі, “довгожитель” митрат А. Білецький прожив стільки ж, що й митрополит Шептицький.

 

Називає митрата Андрія Білецького москвофілом і Степан Баран (1879– 1953) – політичний та громадський діяч у Галичині, публіцист, адвокат, член Української Національно-Демократичної партії, посол до Варшавського сойму в 1928–1939 рр., оборонець Православної церкви у польській державі в 1930-і рр., дійсний член НТШ.

 

У статті “Заповіт Івана Франка” він описав останні місяці життя великого Каменяра та деякі деталі його похорону. Подаю витяги з цієї праці: “В політичному житті, яким Франко давніше так дуже цікавився, вже до 1900 року не брав широкої активної участі. З кінцем 1899 року вступив разом з професором М. Грушевським до утвореної тоді Української Народно- Демократичної Партії і разом з ним увійшов навіть до першої верховної управи цієї партії – Ширшого Народного Комітету, – але ніякої більшої політичної праці не розвинув і фактично усунувся від активної політики.

 

В часі окупації Галичини і Львова царськими військами з початком вересня 1914 р. І. Франко залишився у Львові. Оба сини – Тарас і Петро – пішли під зброю, дочка Анна ще перед тим виїхала до Києва. В хаті була психічно хвора дружина. До нього навідувалися земляки з Наддніпрянщини і звичайно в російських військових одностроях. Все українське національне життя було припинене. Нова влада не зачіпала Франка. Через знайомих пересилав він листи до дочки в Києві із проханням, щоб повернулася до Львова. Та дочка не схотіла вертатися і недужий остався сам аж до приходу австрійців у червні 1915 р.

 

Недуга Франка робила дальші поступи і він потребував опіки і лікарського догляду.

 

У Львові створено станицю Українських Січових Стрільців, що влаштувалася в дяківській бурсі, великому новому будинкові при вул. Петра Скарги біля Св. Юра, збудованому недавно митрополитом А. Шептицьким, відпочинкову оселю для виздоровців У.С.С. і для тих усусусів, що приїздили до Львова здавати іспити.

 

Там восени 1915 р. в окремій сонячній кімнаті поміщено хворого поета. Франко вже не довго побув у стрілецькому приюті. Десь у квітні 1916 р., за кілька тижнів перед своєю смертю, перенісся до своєї домівки по вул. Понінського і там як самітник закінчив своє життя.

 

З оповідання Бандрівського знаю, що зробив це майже потайки, можливо, півшпитальна обстановка в приюті діяла на нього гнітуче і він захотів бути на самоті й свободі у себе дома, хоч без постійної опіки, яку мав у приюті.

 

Занепадав щораз більше в спокійне духове замрячення. Ясні хвилини бували щораз рідші. Там відвідав його товариш з гімназійних часів о. Василь Давидяк, колишній москвофільський посол до австрійської палати послів, парох т. зв. Волоської церкви при Руській вулиці у Львові. Була це освічена й талановита людина, довголітній парох у Тухлі в скільських Карпатах, добрий промовець, т. зв. твердий русин – як і другий парламентарний посол, д-р Михайло Король, адвокат із Жовкви.

 

Давидяк прихильно ставився до Франка, якого особисто високо цінив. Він його відвідав невдовзі перед його смертю та намовляв, щоб висповідався. Франко не захотів, і о. Давидяк пішов з нічим. Це й було причиною, що тодішній генеральний вікарій львівської греко-католицької архієпархії мітрат о. Андрій Білецький – москвофіл, що завідував тоді архієпархією на місці вивезеного в глибину Росії митрополита Андрея Шептицького, заборонив влаштувати християнські похорони для Франка, себто з участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

 

Інтервенція відділу Наукового Товариства ім. Шевченка у нього залишилась безуспішна. Аж о. В. Давидяк на свою руку згодився післати на похорон свого співпрацівника о. Гургулу, теж москвофіла, бо вулиця, на якій жив й помер Франко, належала до його парафії. Так і похорони 31 травня 1916 р. відбулися з церковною асистою, о. Гургула відправив панахиду при труні в домівці Франка, вів зі священиків сам один похорон і відправив другу”.

 

Степан Баран з великою повагою ставився до Івана Франка, якого знав і з яким спілкувався від студентських років. Тому можна з певною долею розуміння сприйняти його негативне ставлення до митрата Андрія Білецького, який на його думку “заборонив влаштовувати християнські похорони для Франка”, хоча насправді такої категоричної заборони не було.

 

Разом з тим дещо із написаного у статті якраз навпаки – показує не москвофільство, а українськість А. Білецького.

 

Австрійці, які звільнили Львів від росіян у червні 1915 року, дуже строго переслідували москвофілів і не залишили б А. Білецького на посаді генерального вікарія, якщо була б щонайменша підозра у його москвофільстві.

 

Будинок, збудований А. Шептицьким належав церкві, якою у той час керував Андрій Білецький, бо митрополит знаходився у російському полоні. Якби він насправді був москвофілом, то знайшов би тисячу причин, щоб не віддати споруду під відпочинкову оселю для усусусів, оскільки вони воювали проти росіян.

 

Чому “оборонець Православної церкви у польській державі” Степан Баран москвофільського посла до австрійської палати послів Франкового товариша з гімназійних часів о. Василя Давидяка називає “твердий русин”, а “старорусина” митрата Андрія Білецького – “москвофіл”?

 

Якщо Іван Франко не захотів висповідатися навіть у свого давнього приятеля о. Василя Давидяка, про що той доповів генеральному вікарію, то не дивно, що виконувач обов’язків правителя Львівської архідієцезії Андрій Білецький не міг дати згоду на похорон людини без відпущення гріхів з широкою участю духовенства в церковних ризах і з церковною відправою.

 

І останнє: чому о. Василь Давидяк не відправив панахиду по своєму товаришеві Іванові Франку сам, а доручив це зробити співпрацівникові його парохії москвофілу о. Гургулі? Врешті-решт С. Баран не був присутнім при перемовинах з митратом А. Білецьким щодо похорону Івана Франка і міг подати дещо спотворену інформацію.

 

Більш детально, з цитуванням безпосередніх учасників перемовин про поховання Івана Франка за християнським обрядом написано у статті Євгена Нахліка і Оксани Нахлік “В Інтелектуальній орбіті Івана Франка: Іван Копач”.

 

Насамперед із неї дізнаємося, що о. Тит Теодозій Галущинський (1880– 1952), який 1916 року працював доцентом Львівського університету, стверджує про заборону митратом А. Білецьким християнського похорону Івана Франка. Він засвідчив, що сам пояснив справу о. офіціялу Білецькому і той після його “реляції” “виразно заявив, що неможливо позволити на похорон”, а необхідно “поступити після припису церковних канонів”.

 

Правильність такого рішення о. Галущинський обґрунтовує так: “…чей же І. Франко не лиш оспорював правди віри Католицької церкви, але просто заявляв себе, й то не раз, атеїстом-безвірком та з цинізмом і богохульством висказувався про Бога й Божого Сина Ісуса Христа й ніколи сього не відкликав і не направив, отже, тим себе виключив з Католицької церкви, й йому як публічному апостатові не належалися і не належаться публічні християнські церковні молитви й суфраґії…”

 

Що ж то була за “реляція” від о. Галущинського, яка переконала о. офіціяла Білецького в неможливості позволити на похорон? Про це можемо судити із спогаду Антона Крушельницького “Про похорон Івана Франка”:

 

“Коли Іван Франко був уже при смерті, приходили до нього всякі хитруни, що то хотіли мати перед історією заслугу, що навернули на ложі смерті безбожника Франка до бога!..”

 

Ось що з приводу смерті І. Франка пише М. Каровець у 41 ч. “Нової зорі” за 1932 р.: “Тут пригадуємо, що Франко майже від перших хвилин свого виступу аж до смерті був у нас головним пропагатором виразного атеїзму, що той атеїзм пропагував і в своїх популярно-наукових писаннях, і в своїй поезії. Пригадуємо, що атеїзм був увесь час головним стовпом його світогляду. Пригадуємо, що коли Франко умирав, відвідав його піп Теодозій Галущинський і умовляв помиритися з господом богом і з церквою, в котрій він, Франко, родився та котру поборював ціле своє життя. Та отримав від Франка відповідь: “А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в бога?” Помер невисповіданий і нерозкаяний”.

 

Ми мусимо ствердити, що відповідь Франка Галущинському була трохи інакша. Франко говорив про нього, як про людину, що прийшла спекулювати на його “навертанні”, відправив його безцеремонно, що він не знав, куди тікати від немічного тіла Івана Франка. Внаслідок того Франко не повинен був мати католицького похорону!”

 

Очевидно, що о. Тит Теодозій доповів керівництву Святого Юра про поведінку Івана Франка і генеральному вікарію не залишалося нічого іншого, як тільки виконати останню волю помираючого генія. Тим паче, що Іван Франко не захотів висповідатися навіть своєму приятелеві о. Василеві Давидяку.

 

Однак повернімося до статті Євгена і Оксани Нахліків, у якій серед іншого висвітлена роль Івана Копача у похованні Івана Франка за християнським обрядом. І. Копач (1870–1952) – український публіцист, критик, філософ, громадсько-освітній діяч, дійсний член НТШ багато спілкувався з Іваном Франком і у 1933 році написав спогади про позицію греко-католицького духовенства під час похорону письменника.

 

Він писав, що вважає “своїм громадянським обов’язком совісно посвідчити” про те, що знає з приводу поширюваної чутки, ніби Франка поховано без дозволу Церковної Влади чи навіть проти її волі. Його спогади і стали найбільш об’єктивним висвітленням тої сумної події, описаної безпосереднім учасником перемовин з найвищою церковною владою: “Уже на вокзалі від катехита середніх шкіл і директора дівочої василіянської гімназії у Львові Теодозія Лежогубського довідався про смерть письменника і про те, що парох греко-католицької Успенської церкви о. Василь Давидяк “має сумніви щодо того, чи небіжчикові Франкові можна зробити християнський похорон”.

 

Копач “здивувався дуже”, бо Франко “ані не був ніколи з Церкви урядово виключений, ані сам аж до самої смерти з Неї не виступив”. Тому Копач вирішив поговорити з о. Давидяком “як парохом небіжчика”. Виявилося, що сумніви пароха мали не канонічний (церковний) характер, а політичний підклад.

 

Особисто о. Давидяк був за християнським похороном Франка, проте, як відомий русофіл і колаборант з російською окупаційною владою, у ситуації після недавнього вигнання російських військ зі Львова поводився обережно, остерігаючись дати привід для переслідувань його з боку австрійської та церковної влади, а тому “боявся, щоби Ординаріят не схотів його потім потягати до відвідальности з огляду на те, що небіжчик був, як звісно, лібералом і радикалом”.

 

Тоді Копач пішов до генерального вікарія (першого заступника) Львівської архієпархії (архідієцезії і водночас Галицької митрополії) Андрія Білецького (1847–1926) (бо “митрополит Андрей Шептицький був іще в російській неволі”), і той “справді почав підносити промахи і прогріхи небіжчика супроти Церкви”.

 

Коли ж Копач зауважив, що “усі ми є грішні перед Богом” і що навіть сам Франко сказав виразно до нього: “Ми ж прецінь усі є дурними перед Господом Богом”, то о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка, а “справа відправи похорону належить до компетентного пароха”.

 

Копач повідомив про це о. Давидяка, а той доручив відправу похорону своєму сотрудникові (помічникові) о. Ґорґулі (точніше Володимирові Ґурґулі), “але без усяких церковних парад”.

 

За свідченням Копача, “так і сталося”, і, на його погляд, “добре сталося”.

 

Як бачимо, Іван Копач твердо заявляє, що о. Давидяк був відомим русофілом і колаборував з російською окупаційною владою. Про ніяке ж москвофільство о. митрата А. Білецького він не говорить і на відміну від тих, що не були на перемовинах але говорили різні неправди щодо москвофільства та заборони християнського похорону, написав: “о. мітрат Білецький заявив, що він не має наміру забороняти християнський похорон Франка”.

 

Антон Крушельницький також підтвердив, що Андрій Білецький дав дозвіл на християнський похорон Івана Франка.

 

Про свій вчинок Копач розповів Антонові Крушельницькому, який потім злісно, насмішкувато, з атеїстичних засад згадував: “Др. Іван Копач оповідав авторові цих стрічок як про найбільше досягнення свого життя про те, як то йому пощастило врятувати Івана Франка для майбутніх українських поколінь! Ішлося про те, що Церква не хотіла влаштувати Франкові “католицького похорону”.

 

Стривожився цим тодішній шкільний інспектор др. Іван Копач, що шкільна молодь не зможе брати організовано участи у похороні атеїста І. Франка! Довго добивався того, щоб св. Юр прислав попа на похорон Франка. Тодішній адміністратор капітули (генеральний вікарій А. Білецький – В.Ш.) не хотів дати своєї згоди на католицький похорон атеїста, який не тільки своїми творами (найсильніше в “Леґендах” і в “Страшному Суді”) порвав з католицькою церквою, але ще й проганяв попів, які намагалися його навертати на смертному ложі на католицтво!

 

Врешті, мотивуючи своє прохання педагогічними мотивами, др. І. Копач таки добився того, що адміністратор парохії післав на похорон Івана Франка одного помічного священика!”

 

Про якесь москвофільство митрата А. Білецького у А. Крушельницького не знаходимо жодного натяку.

 

До того ж, із статті Наталії Колб “Громадські акції Греко-католицької церкви у Львові в 90-х роках XІХ століття” дізнаємося, що А. Білецький був заступником голови Комітету, який мав виразно народовський характер, тобто був антимосквофільським: “За задумом С. Сембратовича, до Апостольської столиці мала вирушити чисельна українська делегація. Отримавши згоду папи її прийняти, митрополит зібрав представників львівської духовної і світської інтелігенції, які створили ювілейний комітет. До нього ввійшли 24 особи, зокрема О. Барвінський, Анатоль Вахнянин, Ізидор Шараневич, Дем’ян Савчак, священики І. Дольницький, Омелян Огоновський та ін. Комітет очолив митрополит, а його заступником став о. А. Білецький.

 

Гробівець греко-католицьких єпископів і крилошан. Напис на пам’ятній дошці: “ГРОБНИЦЯ бл. п. ГРИГОРІЯ Барона ЯХИМОВИЧА Митрополита Галицкого, Архієпископа Львовского, Єпископа Каменецкого, Єго ц. к. Апостольского Величества дійствительного тайного Совітника оупокоївшогося р. 1863”.

 

Комітет мав виразно народовський характер, русофіли були свідомо відсторонені від участі в ньому, як від святкувань загалом. Це дало їм привід для звинувачень митрополита й членів комітету в політизації заходу й поширенні нетерпимості”.

 

Хіба можна дорікнути у москвофільстві митрату Білецькому після прочитання цієї майже документальної праці? Він був вікарієм при чотирьох митрополитах, і ніхто з них, навіть категорично протимосковськи настроєний митрополит Сильвестр, не бачив у ньому москвофіла. Йому довіряв Папа Римський, призначивши своїм прелатом, двадцять п’ять років він займав посаду генерального вікарія за митрополита Андрея Шептицького. Врешті-решт, походив з давнього українського священичого роду, тож не міг захоплюватися духовними, культурними, побутовими, звичаєвими та іншими цінностями не надто цивілізованої царської Росії.

 

Олег Турій у праці “Українська ідея в Галичині в середині ХІХ” століття пише, що нове трактування процессу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Мачогій. На його думку галицькі русини в 1848 році усвідомлювали, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:

– чи окремою східнослов’янською русинською нацією;

– чи частиною окремої української нації;

– чи частиною “общерусскої” нації.

 

Залежно від відповіді на це питання утворилось три групи: старорусини, народовці й москвофіли. Очевидно, що ані страрорусини, ані народовці не мали нічого спільного з москвофілами, ба більше: зневажали їх і вважали запроданцями.

 

* * *

Після повернення митрополита Андрея Шептицького з російського полону у вересні 1917 року о. Андрій Білецький залишався генеральним вікарієм Митрополичої Капітули до самої смерті.

 

В день 17 січня 1926 року на урочистостях з нагоди “25-літнього ювілею обняття управи Митрополитальної Львівської Архідієцезії Митрополитом гр. А. Шептицьким” вітальну промову виголосив архіпресвитер митрат Андрій Білецький, у якій він відзначив досягнення Церкви за останню чверть століття (подається скорочено):

 

“… Через поглиблення душпастирської ревности підчиненого духовенства піднесено релігійний дух в народа. Митрополит відвідує вірних богатих і убогих, смутних потішає, хорих ободряє, немічних і потрібних рятує, дітей научивши правд віри, голубить, заохочує до відправи щоденних молитов спільно цілими родинами, щоби в домах царював Дух Святий, Дух Божий.

 

Приходить Люта війна. Митрополит невстрашимо стоїть на сторожі греко-католицької церкви і свого народа. Сміло голосить і завзиває вірних, щоби кріпко держалися Церкви і своєї народности. І були такі прекрасні случаї, як приклад коло Бібрки і Щирця, що вірні самі не позволили православному священикови відправляти Богослуження в церкві. А коли наїздники взяли його в полон, то духовенство і вірні стяг віри і народности кріпко в руках держали.

 

Згадувати будуть, що в Архікатедрі Богослуження православного ніколи не відправлено…”

 

Це був останній публічний виступ важко хворого о. митрата Білецького. Спочатку високопреподобного архіпресвитера о. митрата Андрія Білецького поховали на Янівському цвинтарі у гробниці Турчинів, а в березні 1928 року домовину з його прахом зі всіма ушануваннями перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар, у якій він покоїться разом з митрополитами Григорієм Яхимовичем, Юліаном Сас-Куїловським, Спиридоном Литвиновичем та кількома десятками єпископів і крилошан Митрополичої Капітули.

 

Все своє майно вірний служитель церкви митрат А. Білецький заповів сиротам, хоча залишилися рідна дочка, яка жила далеко не в розкошах, а після смерті її чоловіка – о. д-ра Діонісія Дорожинського – просто бідувала.

 

В часописі “Богословія” можна знайти такий запис: “Пожертви для бібліотеки. Митрополит А. Шептицький подарував 221 томів лат. патрольоґії. О. офіціал Андрій Білецький, архипресвитер Митр. Капітули, що помер 19 мая с. р., записав у свойому завіщанню майже цілу свою бібліотеку Богословському Науковому Т-ву, м. ин. цінний твір Ґоара “Rituale Graecorum” із тим застереженням, що мається позичати Капітулі на її бажання”.

Вересень 2008 р.

 

ДУШПАСТИРСЬКІ СТЕЖКИ


Майор о. Семен Шпіцер

 

Значну, чи не вирішальну роль у збереженні українства на Галичині відігравали греко-католицькі священики. Саме вони сотні літ працювали серед народу, несли до галичан та зберігали українське слово і у молитві, і в буденному житті; були для русинів-українців просвітителями, захисниками, справедливими суддями, покровителями. Тільки через них українська мова линула до Бога. Адже російська православна церква, яка діяла на решті українських земель, завжди і понині веліла українцям молитися російською.

 

Галицькі міста в часи австро- польського панування були далеко не українськими, що наочно проілюстровано у книзі “Шематизм греко-католицького духовенства Львівської Архієпархії на рік 1932/33”:

Болехів – 2257душ гр.- кат., 1246 лат., 3655 жид.;

Броди – відповідно 1078, 2128, 8415;

Буськ – 1650, 3450, 4600;

Долина – 3200, 3400, 2800;

Калуш – 3507, 4023, 3987;

Львів, ц. св. Миколая – 1000, 5000, 25000;

Перемишль – 890, 1500, 3000,

Радехів – 1634, 800, 1900;

Сколе – 1835, 1700, 2400;

Стрий – 5582, 9502, 10613.

 

Очевидно, що нечисельне міське українське населення було неспроможне надавати духовну та інтелектуальну допомогу селянам. Цю функцію взяла на себе Українська Греко-Католицька Церква. В Галичині сформувався прошарок священичої інтелігенції – як оберіг душі нашого народу.

 

Особливої ваги діяльність греко-католицьких священиків набрала в першій половині ХХ‑го століття, коли геній митрополита Андрея Шептицького підніс авторитет церкви до небувалих висот.

 

В цей період посилився український національно-визвольний рух, наслідком чого стало проголошення Західно-Української Народної Республіки, а відтак привело до організованої українськими націоналістами боротьби за незалежність України.

 

Після жорстокої розправи над УГКЦ більшовики передали греко-католицькі храми російській православній церкві, а священики з родинами були репресовані або замордовані.

 

Історія і діяльність знищеної церкви висвітлювалася радянськими ідеологами неправдиво, винятково у похмурих барвах. Навіть західно-українські письменники, які знали правду, у своїх творах якщо не негативно, то дещо іронічно змальовували образи греко-католицьких священиків, часто протиставляючи їм “чесних, благородних” діячів КПЗУ.

 

Доля греко-католицького священика Семена Шпіцера, Долинського декана, доросле життя якого припадає на першу половину ХХ-го століття, є характерною для галицьких священичих родин і буде цікавою та пізнавальною для читача.

 

Він народився 1879 року на Стрийщині у невеликому селі Нижня Лукавиця, що зручно вмостилося на західному березі річки Жижава. Відразу за річкою розстилалися зелені, вкриті квітковим різнобарв´ям луки (звідси, мабуть, і назва – Лукавиця), що переходили у підлісся, за яким наліво й направо застилав обрій дрімучий листяний ліс. На цих теренах випасали худобу, заготовляли на зиму сіно та дрова, збирали гриби, ягоди, горіхи, ловили рибу.

 

Решту території займали родючі поля, на яких працьовиті селяни вирощували щедрі врожаї зернових, картоплі, льону, буряків, капусти та інших припасів для столу.

 

На південному заході синіють гори Карпати. В ясну погоду там можна розгледіти окремі будиночки і дерева, а навесні аж до червня – милуватися вкритими снігом вершинами.

 

В центрі села вабить зір світла споруда мурованої церкви, обгородженої чепуристими липами. З північної сторони посеред парку розташувався палацик поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком та розкішним яблуневим садом.

 

Неподалік стояли хатки для челяді, якою звичайно ставали безземельні селяни. Праці вистачало всім, бо крім польових робіт на 113 га орної землі, якою володіли Баранські, вони мали ще ферму, ґуральню, млин, цегельню.

 

Про дідичів Баранських мої родичі говорили з симпатією і згадували про них тільки добре.

 

Панський двір забезпечував людей роботою, селяни щотижня отримували платню, а найбільш працьовитих в суботу пополудні пригощували чарчиною.

 

За часів кріпаччини Баранські приймали та захищали втікачів від лихих панів і не зловживали правом “першої ночі”.

 

Хоча були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема виділили кошти на церкву, будівництво якої розпочалося в 1810 році і яка справно служить греко-католикам донині.

 

Під їхнім патронатом були греко-католицькі церкви в селах Нижня Лукавиця, Верхня Лукавиця, Семигинів, Жулин, Братківці, Розгірче.

 

На Різдв´яні свята приймали сільських колядників, частували їх і робили щедрі внески на церкву.

 

З 1876 по 1939 роки патронами лукавицької греко-католицької церкви послідовно були Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські.

 

Гірко згадувати, але їхню родину знищили більшовики. Сорокалітнього Володимира Баранського стратили в Катині разом з польськими офіцерами, а місцевий капезеушник Оніфро розтрощив сімейну гробницю Баранських та розкидав їхні кості по всьому цвинтареві.

 

Однак, повернімося до нашого персонажа. Відомо, що у XVIII столітті в селі мешкали Василь, Яць та Андрій, які були предками великої родини Шпіцерів. Василь був прапрадідом Семена. Дід Семена Прокіп входив до числа доволі заможних господарів і залишив синам Андрієві та Степанові крім будинків, худоби, реманенту по десять гектарів землі.

 

Семен уродився четвертим, наймолодшим сином в сім’ї Степана Шпіцера та Катерини Шмігельської.

 

Старші брати Прокіп та Григорій-Микита мали хист до господарки і залишилися в селі. Василь волів стати ремісником, навчався трохи в Стрию, а потім виїхав до Канади. Там одружився з українкою Катериною, з якою мали чотирьох синів.

 

Дитинство Семена як на ті часи було благополучним. Люблячі заможні батьки, три старші брати-захисники, прихильні родичі-сусіди. Навколо новозбудованої хати зеленів-квітував город, за садком дихав спокоєм згадуваний панський ставок. Що ще потрібно дитині для щастя?

 

Змалечку хлопцеві подобалися церковні відправи, особливо Великодні та Різдв´яні. Поступово зацікавився книжками і батьки попросили сільського священика Романа Шепаровича, щоб той вчив їхнього сина грамоти.

 

Незабаром у селі відкрили початкову школу, яку Семен успішно закінчив, і восени 1892 року батьки віддали його до Стрийської ґімназії, яка вже тоді була осередком українства.

 

Хоча українське населення в Стрию становило лише п´яту частину, національний дух тут постійно зростав та посилювався вплив українського фактору на суспільне і політичне життя. Цьому сприяла невтомна робота таких визначних громадських діячів Стрийщини як д-р Євген Озаркевич, отець Олекса Бобикевич, композитор Остап Нижанківський, а особливо д-р Євген Олесницький, який оселився в Стрию у 1891 році і вже незабаром заснував фі- лію “Просвіти”.

 

Потім цей видатний організатор Стрийщини став фундатором “Народного Дому”, молочарських, кредитних та інших спілок, твердо й наполегливо впроваджував українську мову в судове діловодство.

 

Посилення українства, зростання національної свідомості, жертовна праця передових стриян-українців позитивно позначалися на світогляді ґімназистів. Семен не тільки старанно вчився, але й переймався новими ідеями, починав розуміти, що українське на рідній землі повинно брати верх, а не прислуговувати зайдам.

 

На зламі століть він закінчив Стрийську ґімназію і вступив до Руської католицької духовної семінарії. З ним в одній групі вчився Андрій Бандера – батько Степана Бандери. Потім їхні діти навчалися разом у Стрийській ґімназії.

 

В 1933–1936 рр. вони були парохами сусідніх сіл: о. Семен у Солукові, а о. Андрій у Волі Задеревецькій та Тростянці Долинського деканату.

 

Напевно, що близькі стосунки цих українських патріотів позитивно впливали на формування світогляду їхніх дітей.

 

Серйозний, здібний, активний семінарист Семен Шпіцер швидко здобув загальну повагу і довіру серед нових товаришів та викладачів. Йому доручили розпоряджатися коштами, які надходили до читальні українських богословів і він відповідально виконував цю роботу з 25 жовтня 1902 року до 3 липня 1904 року, про що свідчать записи контрольної комісії у дивом збереженому рукописному примірнику “Книги доходів і росходів читальні українських богословів”, де зафіксовані надходження і витрати кожної корони, кожного сотика.

 

У 1904 році накладом Товариства “Власна поміч” вийшов перший випуск нового річника “Католицький Всхід” – друкованого органу руської католицької богословської молоді. В цій книзі вміщено звернення про встановлення пам´ятника Маркіяну Шашкевичу:

 

“Вже в попередньому випуску подали ми до загальної відомости, що богослови рішили занятися виставленням пам´ятника нашому незабутньому Маркиянови з нагоди недалекого всенародного сьвята – сотних роковин родин поета. Дїло красне, час короткий (ледви 5 лїт), а гроша – дасть Бог…

 

Ми розпочали вправдї оживлену акцію між питомцями, та дарма! Они мимо найщирійшої волї не могуть зложити дрібними датками потрібної суми. Тож звертаємося отсе до кождого, кому дорога память Подвижника национальної ідеї, з уклінною просьбою о вселаскаві датки. Годилоб ся, щоби передовсїм Впр. Сьвященьство поспішило з жертвами в цїли здвигнення памятника Маркиянови-сьвященикови… Імена Впв. Жертводавцїв містимо в виказї жертв. Доси зібрали ми 47 кор. 43 сот. – Редакция “Кат. Всходу”. Далі подано список осібних (14 чоловік) і колективних жертводавців, серед яких і Семен Шпіцер (1 кор.).

 

Семінарист Семен Шпіцер, 1901 р.

 

В книзі також можна прочитати віршовану молитву, складену майбутнім священиком.

 

О Маріє Пресьвятая,

О Пречиста Мати,

Ти всїх грішних огортаєш

В свої білі шати.

 

В Тобі знайде охорону

І богач і бідний,

А до Твого має трону

Приступ і негідний.

 

І той, що сплямивсь гріхами,

У трону клякає,

Та із стоном, із слезами

Спасеня благає.

 

Непорочная Маріє,

Ти всїх пригортаєш!

І до серця луч надії

Грішникам зсилаєш! –

 

Ми Тя молим, Божа Мати,

Зглянь ся милим зором,

Зішли росу благодати,

Вкрий нас омофором!

Львів, 26. V. 1903.

 

У “Католицькому Всході” за 1906 рік Семен Шпіцер знову серед жертводавців, також надруковано його вірш:

 

Вже сонце кидало останнє промінє

На сьвіт і ховалось за високі гори,

З садку соловейко в небесне склепіннє

Слав пісню про людський біль-горе.

Кругом на небеснім, хрустальнім блакитї

Зірки засияли й круглий місяченько,

Як душа чистенька у невинній свитї

Летїла до неба скоренько-скоренько.

Ангел небесний на зустріч з´явився,

Раденько витає і низько склонив ся;

Куди так спішить ся, несьміло питає.

“Я видерлась з узів і тїла і сьвіта,

Спішу до Марії, щоби вічні лїта

Враз з Нею радіти і Богом і раєм!”

 

Цього ж року він одружився з Ольгою Ксьонжек, дочкою о. крилошанина Дмитра Ксьонжека – багатолітнього пароха села Кокошинець Грималівського деканату на Тернопільщині і був висвячений на душпастиря.

 

На превелику радість молодої дружини чоловік отримав направлення у село Буцики Грималівського деканату, що недалеко від парохії її батька. В селі разом з дочірніми Білинівкою і Лепсанівкою мешкало 1282 греко-католики, отже роботи було багато.

 

Сорокап´ятирічний парох Корнилій Слюзар працював тут вже тринадцять років, добре знав своїх парафіян і радо допомагав молодому помічникові освоювати науку духівника.

 

Через кілька років о. Семена з сім´єю перевели до Буського деканату завідувати парохією села Гумниська. Патроном церкви св. Михайла в Гумниськах був Людвик граф Бадені. До парохії також входили церква св. Володимира у Верблянах з присілками Чучмани Гумниські, Чучмани Заболітні та Мірочин – всього 1815 душ греко-католиків.

 

Тут він почав працювати самостійно, набирався досвіду і поступово формувався у поважного, шанованого парафіянами священика.

 

Між тим Господь не обділяв своєю ласкою молоду священичу сім´ю, і в перший день нового 1910 року у них появилося третє дитятко.Після Ореста і Дарії народився Мирон.

 

Сім’я о. Семена Шпіцера у Манаєві

 

Через рік о. Семена призначили парохом села Манаїв у Зборівському повіті, на що він радо погодився. В цьому селі його немалій уже родині надали в користування парохіальний будинок з городом площею 1 морг 780 сажнів квадратних. Власністю манаївської парохії були орні поля, сіножаті та ліс загальною площею більше сорока моргів.

 

Прихожанами великої мурованої церкви Собору Пречистої Діви Богородиці були понад півтори тисячі віруючих, а патронами – заможні селяни і поміщиця Єлена Зелинська.

 

Крім греко-католиків в Манаєві мешкали 160 римо-католиків та 60 юдеїв. Сільські діти мали змогу ходити до початкової школи, в якій працювали два вчителі. Викладання велося українською мовою. В цій школі почали своє навчання старші діти Орест і Дарія.

 

Мабуть, манаївський період був найкращим, найспокійнішим, найсвітлішим у житті цих добрих людей. Тут сім´я поповнилася ще двома синами – Модестом і Ярославом.

 

А потім почалася Перша світова війна. Фронт наближався, довкруг точилися щораз жорстокіші бої і о. Семен з сім´єю перебрався до Перемишля.

 

Доля ж села Манаєва була гіркою. В “Шематизмі Львівської Архієпархії на рік 1918” читаємо: “8. Манаїв. Парох: о. Семен Шпіцер, р. 1879, о. 1906, ж., перебуває як курат при Feldsuperiorat-ї в Празі. Прим.: Село цілком знищене, що знаку з нього нема”.

 

Недовго довелося їм втішатися мирним життям і в Перемишлі. На початку травня 1916 року немолодого уже священика мобілізували на військову службу і він змушений був покинути дружину та малолітніх дітей.

 

Проповідь польового священика Симеона Шпіцера в частині № 20 під час польової відправи 4 лютого1917 р. в Забл’є

 

Фронтовий обід в січовиків-офіцерів австрійської армії 


Прибуття цісаря Карла І на фронт і спілкування з солдатами

 Семену Шпіцеру видали під розписку полкове майно – надрукований старослов´янською мовою Служебник, виданий в Почаївській Обителі 1788 року, і відправили до піхотного полку № 55 (тут воювали українські січові стрільці) душпастирем греко-католицьких воїнів.

 

Внук польового курата майора Семена Шпіцера зберіг цей Служебник і, глянувши на нього, можна тільки здогадуватися, скільки разів о. Семен розгортав святу книгу, скільки молитов прочитав на фронті, як часто звертався до Бога, бо середня частина зовнішнього краю кожної сторінки від частого перегортання витерта його пальчиками на глибину до одного сантиметра.

 

Збереглося й чимало фотографій, які краще за слова оповідають про фронтові будні військового священика. Понад рік Семен Шпіцер мужньо і сумлінно виконував на фронті обов´язки духівника українських жовнірів, за що йому присвоїли військове звання майора та нагородили державними відзнаками:

  

 Капелан Семен Шпіцер з бойовими нагородами

 

1) Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами – за доблесні вчинки,

 

2) Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл.,

 

3) Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах більше трьох місяців,

 

4) Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста,

 

5) Медаллю ранених,

 

6) Ювілейним хрестом з 1908 року, я. в.

 

Лицарський хрест ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами належав до високих нагород Австро-Угорської імперії.

 

Першим українцем – кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став Ярослав Окуневський – адмірал, головний лікар, начальник Головної медичної служби імператорського й королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії.

 

Удостоївся цієї високої нагороди й Іван Павлович Пулюй – український фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач.

 

Кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став і Володимир Залозецький – перший головний хірург Буковини, учасник російсько-турецької війни 1776–1778 рр.

 

Як бачимо, з цією нагородою о. Семен Шпіцер належить до грона дуже навіть визначних українців.

 

Слід відзначити, що в Шематизмах греко-католицького духовенства Львівської архієпархії у післявоєнний період вказували нагороди тільки о. Семена Шпіцера, решта духовенства таких високих заслуг не мала.

 

Наприкінці 1917 року він отримав важке поранення у груди та ще й надихався отруйних газів, що почали застосовуватися в ході бойових дій. Лише висока фаховість фронтових лікарів, які зробили надзвичайно складну операцію на легенях, врятувала йому життя.

 

Коли рана трохи зажила і здоров´я почало поправлятися, його відіслали в Прагу до центру вищого військового духівництва.

 

Після розвалу Австро-Угорської імперії о. Семен повернувся на Батьківщину. Оскільки село Манаїв, де він працював до війни, було стерте з лиця землі, його призначили парохом села Солукова, що біля Долини.

 

В Солукові сім´я прожила вісімнадцять років. Йому доводилося багато працювати не тільки на духовній, але й на громадській ниві, про що згадує місцевий історик Микола Крайник:

 

“Села Солуків, Якубів, Яворів, де став парохом о. Семен Шпіцер, не стояли високо по лінії українського патріотизму, хоч вони дали для України і січових стрільців, і вояків УПА. Справа в тому, що хитрим промосковським агітаторам вдалось частину населення цих сіл перетягнути у москвофільську читальню імені Качковського.

 

Москвофіли існували на гроші російського царизму, щоб приєднати Галичину до Росії.

 

Такі села дісталися пароху о. Семену Шпіцеру, де він проводив українську патріотичну просвітницьку діяльність. У часі його праці в наших селах організувалася українська “Просвіта” і підпільна ОУН.

 

Свого будинку товариство “Просвіта” не мало, в селі були лише три єврейські корчми. За ініціативою і під керівництвом о. Семена на кошти проданого церковного поля у 1928 році була побудована резиденція для громадських потреб українців.

 

Він був шкільним комендантом Долинського повіту, делегатом до Шкільної Ради Повітової. В роки штучного голодомору на великій родючій хлібодайній Східній Україні отець-декан Семен Шпіцер відігравав важливу роль в обороні української нації.

 

У Долинському деканаті проводились церковні акції, правилися служби Божі за голодуючих і вмираючих наших братів українців, виголошувались промови з інформацією про голод, збиралися пожертви для допомоги голодуючим.

 

Сімейне, службове і громадське життя на новому місці складалося якнайкраще. Тут у них народилися ще Оксана, близнята Євген та Ірена і наймолодший син Юрій.

 

Невдовзі після приїзду до Солукова він одержав крилошанські відзнаки, став містодеканом Долини, а згодом – Долинським деканом.

 

Проте все частіше нагадувало про себе фронтове поранення. Боліли груди, нападав кашель, дошкуляли простудні захворювання. Восени здоров´я різко погіршилося і 27 грудня 1936 року милосердний Господь забрав його до себе, то ж йому не довелося пережити та побачити страждання галицького люду і своєї родини в часи Другої світової війни, особливо в часи більшовицької окупації.

 

Солуківчани поховали свого душпастиря на місцевому кладовищі і щороку на Великдень, коли процесією приходять на цвинтар помолитися за душі померлих, першу спільну молитву складають на могилі Долинського декана отця крилошанина Семена Шпіцера.

 

*     *     *

За життя о. Семена його старші діти Орест, Дарія та Мирон вчилися у Стрийській ґімназії. Їхніми однокласниками і друзями були такі визначні діячі ОУН як Степан Бандера, Лев Ребет, Володимир Тимчій, Олекса Гасин, Осип Грицак.

 

Стрийська ґімназія в цей період міцно утвердилася як осередок молодіжного націоналістичного руху. Тут створювалися національні спортивні гуртки, товариства, організації. Ґімназисти займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори і багато інших культурних, освітніх, політичних та спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців.

 

Саме тут було створене перше молодіжне звено ОУН, Провідником якого став Володимир Тимчій – “Лопатинський”.

 

Молоді Шпіцери були активними пластунами, а Орест став одним із засновників 2-го окремого куреня УУСП (Улад Українських Старших Пластунів) у Стрию, що засвідчено в історично-мемуарному збірнику “Стрийщина”, том І:

 

“Для збереження 14 імен засновників подаємо їх тут в поазбучному порядку: Юліян Гошовський – Мак, Осип Грицак – Камізелька, Володимир Ерденбергер – Дуко, Омелян Івасик – Мелько, Осип Карачевський – Юзик, Володимир Калинович – Сват, Петро Калитовський – Пусьо, Осип Лех, Степан Новицький – Спец, Володимир Ничай – Крокодиль, Євген Пеленський – Банєк, Богдан Петріна – Бодьо, Богдан Рак – Дада і Орест Шпіцер – Орися.

 

Більшість з них в Стрию на ділі далі були юнаками, а справжніми старшими пластунами стали щойно навесні 1926 р. після матури.”

 

По закінченні гімназії Орест Шпіцер вступив до гірничої академії у Кракові. Одержавши диплом гірничого інженера, залишився працювати у Польщі, бо в Галичині отримати відповідну посаду українцеві було неможливо.

 

Не могло бути мови про повернення пластуна “Орисі” додому і після приходу на Західно-Українські землі більшовиків.

 

Дарія Шпіцер вийшла заміж за священика Володимира Коваля, який був парохом церкви Воскресіння Христового в селі Мединя коло Галича.

 

В липні 1944 року сім´я Ковалів вирішила виїхати на Захід, щоб не опинитися під комуністичним режимом. Через Словаччину, Австрію вони перебралися до Америки, де пустили нове коріння. У десяту річницю смерті о. крилошанина В. Коваля в газеті “Свобода” від 2-го серпня 1986 року вміщена велика стаття про нього, з якої дізнаємося:

 

“У жовтні 1955 року дістав (о. В. Коваль – авт.) парохію в Редінг, ПА. Тут 20 років працював жертвенно над розбудовою парохії. Як перший крок, до двох років сплатив 90000 дол. довгу, який лежав на новозбудованій церкві. Опісля запросив артиста Святослава Гординського до розмальовання церкви та побудови і розмальовання іконостасу.”

 

З кончиною о. крилошанина Семена Шпіцера його сім´я змушена була звільнити парохіальний будинок, і вдова Ольга перебралася з дітьми до Львова. Старші працювали, молодші вчилися, посильну допомогу на виплату купленого помешкання надавали старший син Орест та зять о. Володимир.

 

Першу більшовицьку окупацію вдалося пережити без втрат, хоча сім´я Шпіцерів відчула і побачила в дії страшну енкаведистську машину.

 

Взимку 1941 року перестудилася і померла Оксана, яка після закінчення учительської семінарії працювала у Львові вчителькою. Поховали її на Янівському цвинтарі.

 

Юрко все частіше пропадав з дому, врешті зізнався, що він є членом підпільної української організації, а восени 1943 року попрощався з мамою, братами, сестрами і пішов в УПА.

 

Мама просила його не йти з дому, казала, що він іще замолодий на партизанку, але не могла завернути сина з обраної дороги.

 

 Бойовий загін УПА. Зліва сидить Юрій Шпіцер-”Ромко”

 

Вона все життя страждала за найменшеньким Юрасем, плакала й молилась за нього. Коли стало очевидно, що друга більшовицька окупація неминуча, сім´я, в якій старший син увійшов в історію Пласту, а наймолодший став вояком УПА, постановила покинути Україну.

 

Орест допоміг матері, братам Ярославу і Євгену та сестрі Ірені перебратися до Польщі. Там вони прожили решту життя, народили дітей, дочекалися внуків.

 

Саме в Польщі зараз проживає найбільше нащадків о. Семена, які носять прізвище Шпіцер.

 

Мирон, який одружився ще до війни і мав сина Семена, залишився у Львові.

 

Про долю Юрія Шпіцера відомо небагато. Мешканець с. Солуків п. Михайло, його одноліток і друг дитинства, оповідав, що Юрчик появився в селі на початку 50-х років. Він діяв в складі партизанського загону з п´яти чоловік і мав псевдо “Ромко”. Спочатку п. Михайло його не впізнав, а Юрчик не признавався. Якось “Ромко” попросив позначити могилу о. Семена Шпіцера. Михайло обмотав хрест білим папером, а сам сховався в кущах. Вночі партизан прийшов на могилу і дуже молився, аж тоді стало зрозуміло, що то Юрій Шпіцер на могилі свого батька.

 

14 січня 1953 року під Болеховом відбувся бій, в якому загинули чотири побратими “Ромка”. Після цього його бачили у Сколе, а потому Юрій Шпіцер пропав безвісти.

 

Ось така сумна історія ще однієї галицької родини. Українці були беззахисними, бо не мали своєї держави. Сьогодні, в Незалежній Україні, слід згадати і вшанувати пам´ять усіх наших предків за те, що вони жили, боролись, вистояли і зберегли українське слово та українську національну ідею.